Колись про таке читав лише у книжках та переглядав у кінофільмах, ніколи не підозрюючи, що сам удостоюсь стати маленьким учасником такого великого таінства: Сповідь на горищі, у той час коли над дахом грізно гуркотять АГСні черги та літають міни; Євхаристія під землею, посіченою купою металу та вогню протягом місяців жорстокого протистояння, у холодній темряві тісного приміщення; дорога на Різдвяну літургію під гул Градів, що залпово прямували прямо над моєю головою у напрямку Донецького аеропорту. І все це було зовсім по-справжньому: спсравжні постріли, справжні снаряди, справжня кров, як і справжньою була відвага і хоробрість тих, хто із зброєю в руках став на захист самого життя. Ніколи не міг уявити собі… Історія таки має властивість повторюватись…
Зранку напередодні Різдва розносив просфору по наших позиціях. Звичайна процедура: тут спокійним кроком – там підстрибуючи, то снайпер – то АГС, то чужі – то свої. Аж раптом – прямо переді мною мінометний обстріл однієї з позицій, що спровокував шквали стрілянини. То був момент шалено сконденсованоі напруги, коли б’є по барабанних перетинках, а ти не орієнтуєшся, звідки стріляють і куди саме бігти! Ніби ціле небо розривається саме у тебе над головою, а усе повітря стає жорстоко пропаленим і смертельно небезпечним. Присів. Присідки прошмигнув крізь велетенську діру у продірявленому бетонному паркані за паркан. Сиджу під тим парканом у якомусь присипаному снігом парку і думаю про те підземелля, де, зазвичай, переховуємось від серйозних “опадів”. А тут – жодного захисту і різнокаліберний, з коротенькими перервами, гул над головою. Якою ж смачною видавалась мені тиша у ті коротенькі міні-миті без пострілів!!! Якось зовсім спокійно і без зайвої паніки, стоячи на колінах у снігу – бо ж не можна ставати на повний зріст, а лягати у броніку в сніг теж не відважився – молився… Без паніки та хаотичного руху думок, зовсім неприродно по відношенню до ситуаціі, в якій знаходився. Просто спілкувався з моім Творцем… Не знав про що саме молитися, коли ризикуєш потрапити під кулю… У голові спокійно прокручувалися слова моєї улюбленоі молитви: “Господи, я – твій…” На все життя запам’ятаю той пухнастий сніг, ті посічені й присипані снігом дерева, ту тишу і те тихе й спокійне спілкування з Творцем Всесвіту у координатах відсутності простору та часу, свідками якого були лише пухнастий сніг, посічені та присипані снігом дерева і нетривка тиша, безжалісно розстрілювана усіма можливими видами вогнепального божевілля… Спокуса – завмерти, не рухатись, залишитись на місці уявноі безпеки. Любов не геройствує, вона смиренно, зовсім спокійно й цілком природно, піднімається й продовжує шлях, іде туди, куди не йти не може…
У хаосі жорстокоі деструкціі хочеться просто бути якимось променем Божої надії. Не дистрибютором психологічного-ідеологічного концепту типу “все обов’язково буде добре”, а справжнім свідком справжньої надії, зродженоі з обіцянки Того, хто сам є любов’ю – щирою та щедрою, і завжди вірною, явленою у плоті й крові людської історіі, безпритульною у Вифлеємі, розп’ятою на Голгофі, воскреслою і завжди живою, без сліду насилля над людською свбодою, без тіні обману, тією, яка “не шукає свого” (1Кор 13,5), а “принизила себе, прийнявши вигляд слуги” (Фил 2,7), аби завжди залишатися справжньою. У війні ідеологій неминуче перемагає онтологія…
Різдво можна святкувати по-різному. А можна й з холоднющими маринованими помідорами та несвіжим батоном на Свят-вечір, замість куті з пампухами, і з пострілами танка та гулом артилеріі, замість колядок. Зірки не було, зате були “зажигалки” з хвостами комет, що освітлювали навколишню територію. Тарахкотіло усе та усюди. У свято народження Месіі смерть ширяла над нашими головами і навколо нас, вистрілюючи із непроглядноі темряви кулями та уламками мін. Коли божеволіє людина, здається, цілий Всесвіт ховається у ніч. Останній рубіж, за який темрява веде невтомну боротьбу – серце окремої людини… Людське серце – остання фортеця, яку не можна здати ворогові, Вифлеєм, у якому, попри темряву сумнівів, відчаів, втоми, завжди хоче народитися Бог, аби бути з людиною…
Моторошно повертатися дорогою, на якій уже довелось кілька разів потрапляти під обстріл. Тим паче, що ніколи не можливо знати, коли саме і в якому саме напрямку пролунає наступний постріл. Але іншого шляху деколи просто не існує… Не можна дозволити собі завмерти соляним стовпом перед власними страхами, поступово конвертуючи іх у жорстоку ненависть. По-людськи переживши страх, ми покликанні з смиренною певністю вірноі любові підніматися й прямувати далі. Дивлячись в самі очі потворноі небезпеки, в очі смерті. Іншого шляху не існує, окрім шляху щироі та щедроі і до кінця вірноі любові!
Страх змушує нас до ненависті, підштовхує до розпачу та відчаю, до недовіри та закам’янілоі самовпевненості, руйнуючи зрештою цілу структуру особистості. Не можемо дозволити собі стати заручниками наших страхів…
о.Андрій Зелінський ТІ, військовий капелан
