«Немає значення, якої ти конфесії, а наскільки ти маєш Бога у серці»
Напередодні 120-ліття костелу Найсвятішого Серця Ісуса – в гостях у настоятеля цього храму. У суботу, 25 жовтня, об 11.00 ювілейна Свята Меса вперше відбудеться у середині приміщення.
Отець Станіслав Смольчевський належить до єзуїтського чернечого Ордену, як і Папа Римський Франциск. (До слова, сьогодні в Україні працює всього десять отців-єзуїтів). Приїхавши більше 20 років тому в Україну з Польщі, він залишився тут працювати. І надзвичайно комфортно почувається у Чернівцях, живе скромно, а з православними та атеїстами спілкується, можливо, навіть більше, ніж з католиками.
Ми домовилися про інтерв’ю з отцем Станіславом спеціально перед ювілеєм найкрасивішого храму Чернівців – єзуїтського костелу. Але було цікаво побувати саме вдома у священика – представника того Ордену, який славиться особливою простотою. Чи так воно є? Судіть самі: трикімнатна квартира, в одній з кімнат – зал для навчання дітей та молоді з парафії, у другій – акуратно складені меблі в очікуванні того, що коли-небудь до Чернівців приїде працювати ще один єзуїт. А ось отцю Станіславу цілком вистачає однієї кімнати – і для проживання, і для кабінету. І саме тут висять два прапори – рідної Польщі та вже не менш рідної України. Помешкання – просторе та затишне, з вікна якого видно шпиль костелу.
– Отче, кожного Вашого гостя у коридорі зустрічає, так би мовити, Ваш портрет із …дуже симпатичною твариною коалою. Де Ви її знайшли?
– В Австралії. Поїхав туди шукати грошей на ремонт костелу, а знайшов коалу. А якщо серйозно: на далекий материк мене запросили мої співбрати-єзуїти з Польщі, котрі вже багато років працюють в Австралії. Вони запропонували протягом двох місяців проповідувати вихідцям із Польщі, а заодно розповісти людям про наш чернівецький храм з надією, що, може, хтось із них захоче допомогти нам пожертвою. Об’їздив багато міст, а не тільки Сідней та Мельбурн. І люди зібрали там 50 тисяч доларів. І ось коли я від’їжджав, одна пані каже: «Ну, отче, тепер ви зможете завершити ремонт». А я їй відповідаю: «Ну так, якщо ще 80 разів зможу приїхати в Австралію, то саме так і станеться». Вони ж і уявити не могли, в якому стані наша будівля і що вартість ремонту вимірюється мільйонами…
– А поміж такою корисною справою, очевидно, мали нагоду ближче познайомитися із Австралією?
– О, я мав там багато таких можливостей! І пізнав не тільки тамтешніх жителів, а й тварин. В одному із зоопарків, біля входу, кожен може сфотографуватися з коалою. Священик, який мене сюди привіз, майже примусив зробити цю світлину. Я трохи противився, але потім зовсім не пожалкував. До слова, після коали на руках залишається дуже приємний запах. Коли був у Сіднеї, першого ранку прокинувся і чую якийсь звук за вікном. Підходжу – бачу папугу на дереві. Думаю: «О, від когось утік». Потім бачу – другий папуга, великий, гарний, потім – третій, четвертий… І вже все дерево з папугами! А потім розумію: та це ж Австралія!
– Квартира, в якій ми зараз спілкуємося, це власніть парафії костелу Найсвятішого Серця Ісуса?
– Ні, вона є власністю Ордену єзуїтів. Спочатку я винаймав це помешкання, а коли якраз був в Австралії, господарі його продали. Дякуючи отцю Кшиштофу із Садгори, котрий знайшов для мене кімнату в себе на парафії, якийсь час мав де жити. А тепер чекаємо, коли нам повернуть наш будинок єзуїтів, що біля храму, там зараз знаходиться один із корпусів училища мистецтв.
– Вірите в це? В училищі, наскільки відомо, теж ніби не проти віддати Вам колишню власніть, але якщо їм знайдуть інше відповідне приміщення…
– Звісно вірю! Над усім є Бог. Знаєте, це трішки смішно звучить, коли кажуть, що ми маємо постаратися знайти їм приміщення. Це так, якби хтось у когось вкрав машину, а потім казав: «Я тобі віддам, але ти мені знайди іншу!» Це була наша власність, за кошти єзуїтів побудована. І коли єзуїтів звідти виганяли, то не запитували, де вони мають жити. Їх вигнали – і все! Деяких вивезли на Сибір…
– Колишнє помешкання єзуїтів у Чернівцях – досить велике. Отож, напевно, вони займалися різною працею…
– А окрім того, їздили по довколишніх храмах, проповідували. Тут, у їхньому будинку, були чисельні групи різного спрямування – для молоді, для жінок, для чоловіків. Кожна людина могла знайти щось для себе. І чекаю на повернення, щоби знову щось таке зробити. Вже бачу в цьому домі багато справ. В тому числі – гурток музичний, вивчення різних мов, релігійні групи. Також думаю щось зробити для бідних людей, для бомжів, аби вони могли тут переночувати, щось з’їсти, щоб вони покинули пити і знову стати людьми.
– Чимало наших людей мріють жити в такій країні, як Польща. Ви звідти родом… Ніколи не було думок повернутися?
– Знаєте, мені завжди було комфортно там, де я працював. Завжди! Чи в Польщі, чи в Україні. У Хмельницькому, Івано-Франківську, Чернівцях, Кіцмані – де я працював. Для мене Служба Божа – це Служба Божа, люди – це люди. В кожному місті всі однакові – добрі, погані. Проте я маю таке щастя, що завжди потрапляю на добрих людей. Хтось каже, що сумує за батьківщиною. Я не маю часу сумувати, бо весь час – з людьми. Коли хтось до мене приходить і хоче поговорити, я не запитую, хто він: католик, православний чи атеїст. Людина хоче поговорити, хоче, щоб її вислухали, допомогли – і я для того тут є. Усі інші справи – вони додаткові.
– Якими Ви відкрили для себе Чернівці?
– Тут є щось таке специфічне, чого я не бачив ані у Хмельницькому, ані у Франківську. Самі Чернівці мені нагадують Краків, де я вчився у семінарії. Старе місто дуже подобається. Пам’ятаю, як вперше зайшов у наш костел Найсвятішого серця Ісуса. Побачив його плачевний стан і подумав, щоб …якась бомба впала на цей храм, розвалила його, і тоді ми змогли би побудувати новий. Я розумів, що так було би і швидше, і дешевше. Але, бачите, Бог бажав, щоб бомба не впала і щоб ми відновлювали його. Фахівці приїхали й оцінили реконструкцію храму у 4 мільйони доларів. Я такої суми не уявляю собі взагалі, а тим більше, не знаю, звідки її взяти. Наразі маємо на рахунку певну суму і не знаємо, що з нею робити, бо це – і багато, і мало. Бо щоб тільки поміняти дах, треба півмільйона доларів. Парафіяни кажуть, що вони працюватимуть, що можуть усередині своїм коштом та силами, а ви, отче, мовляв, складайте гроші на дах. Правда, не лише наші парафіяни приходили працювати, а й представники різних віросповідань. Я завжди кажу так: «Цей храм ще не функціонує, а вже щось робить – об’єднує людей».
– Ви – священик-єзуїт. Належите до найчисельнішого чернечого Ордену в Католицькій Церкві. Прочитала, що Орден вирізняється суворою дисципліною, всі кандидати проходять тривалу підготовку.
– Я не вибирав цього Ордену. Я просто хотів бути священиком. І саме таким священиком, який працював у нас в парафії, в Польщі, в місті Битом, звідки я родом. А виявилося, що він був єзуїт. Отець Мар’ян був для мене зразком у всьому! Два роки я проходив підготовку до вступу в Орден. За цей час нас вчать молитви, медитації, історії Церкви, опановуємо мови – латинь, грецьку. І ще є практика – чи то в лікарнях, чи то, приміром, на городі. Єзуїти мають уміти все, тому тепер сам собі можу давати раду. Готувати щось особливе не вмію, але є багато єзуїтів – дуже відмінних кухарів.
– Ваше виховання в родині було релігійним?
– Мої батьки Зигмунд і Кристина (дякуючи Богу, ще живі) – приклад ставлення людей до Господа Бога. У нас Бог завжди був на першому місці. Якщо були якісь проблеми, якщо чогось бракувало, я завжди від батьків чув: «Бог допоможе, Бог усе владнає». Не пам’ятаю, аби батьки у неділю коли-небудь не пішли на Святу Месу. Неділя і Свята Меса – це те, що жодним чином у нашій родині не можна було роз’єднати. Нас було п’ятеро дітей. Тато працював гірником. І коли йшов на нічну роботу, в неділю зранку, закінчуючи її, більш-менш приводив себе у порядок й одразу йшов на Святу Месу – о 6.30. Тоді повертався додому і лягав спати, а ми прокидалися і йшли з мамою вже на Месу о 9-й.
– То Ваше рішення стати священиком батьки, певно, сприйняли дуже добре?
– Коли треба було їхати на два роки підготовки до вступу в Орден єзуїтів, то, незважаючи на те, що мама завжди мріяла, аби котрийсь із її синів став сящеником, вона не …хотіла підписати погодження. Адже мені було тільки 15 років, і вона не хотіла відпускати з дому дитину у такому юному віці. Адже нам два роки не можна І тут тато каже до мене: «Стасю, ми не будемо завтра їхати, але якщо ти будеш у житті нещасливий, то хай мама знає, що то вона винна». І мама, плачучи, все підписала.
– Ви вже більше 20 років працюєте в Україні. А не страшно було вперше сюди їхати?
– Знаєте, вперше я їхав не в Україну, а в Радянський Союз. 1991 рік, останні дні листопада. Тому із Союзу я так і не виїхав… А у грудні вже був референдум, й Україна стала незалежною, і, власне, я бачив народження України. Вперше мене скерували до Хмельницького допомогти тамтешньому священику. До цього я навіть уявити собі не міг, що мені доведеться працювати на теренах колишнього Союзу, бо і російської мови я дуже не любив, і музика органа мені була ближчою, ніж традиційний православний спів… Отож приїхав в Україну, чесно скажу, без ентузіазму. Та коли побачив, як люди хочуть знати про Бога, а їм немає кому розповісти, бо священик один, а людей – кілька тисяч!.. І вже у Польщі сам попросив настоятеля повернути мене сюди.
– Отче, у Вас багато друзів?
– Взагалі я дуже обережний із цим словом. Маю двох-трьох давніх друзів, у Польщі. Мені не подобається, що люди так часто кажуть: «А, та ми друзі!» Якщо у людини багато друзів, значить, справжнього друга немає жодного. Але є багато людей, з якими мені дуже приємно спілкуватися, ми зустрічаємося – і тут, і в Польщі.
– І в гості до парафіян ходите? До речі, добре знаєте всіх своїх прихожан?
– Звісно, якщо запрошують, не відмовляю. І хоч не всіх добре знаю, ніколи не запитую, що їм потрібно. Людина сама мені все скаже. Як кажуть, не пхаю носа туди, куди не треба. Я не мушу знати все про людину. Навіть і не треба знати.
– Знайома з кількома Вашими парафіянами. Та й те, що у Вашому житті траплялися проблеми, в тому числі зі здоров’ям, мені теж відомо. Але Ви завжди усміхаєтеся…
– Посмішка багато робить, і я не розумію, чому я повинен ставитися до людини погано лише тому, що у мене недобрий настрій. Я намагаюся показати, що не люди – для мене, а я – для людей. Тому і йду до них з посмішкою. Немає такого, що протестанти – такі-сякі. Чи так само – православні. Ні, це не загально, кожна людина – окремо. Немає значення, якої ти конфесії, значення має, наскільки ти маєш Бога у серці. Скажу вам навіть більше: до мене православні приходять частіше, ніж католики.
– А що скажете про матеріальні цінності у житті священиків?
– Матеріальні цінності… Вони важливі, але конкретно для тієї справи, яку має священик зробити. Але все, що ви бачите у цій квартирі, – не моє, це – власність Ордену єзуїтів. І якщо завтра чи через років п’ять звідси відїжджатиму, то поїду лише з маленькою валізою… Мене дуже болить, що є такі священики, котрі наживаються на своїх парафіянах. Вони думають, що парафія має їм служити, забуваючи, що це вони мають служити парафії. Проте тут є ще така деталь: коли я приїхав в Україну, побачив, якою великою цінністю є целібат священиків, те, що вони не мають власних сімей. Зараз дуже часто порушується питання, що католицькі священики повинні одружуватися. А моя думка, що якраз навпаки. Бо отець, який має власну родину, найперше дбатиме про неї, про її добробут (і це – природньо), а парафіяни залишатимуться на другому місці. Тому целібат – великий дар для римо-католицької церкви. Я такий радий, що і Папа Франциск теж почав звертати увагу отців на дорогі машини: мовляв, не треба занадто, має бути приміщення, де зручно жити, але люксу не треба.
– До 120-річчя костелу Найсвятішого серця Ісуса 25 жовтня Ви вперше відчините двері всередину храму. Та невже там можна буде служити Месу?
– Це буде нагода, щоби кожен чернівчанин зміг прийти і побачити наш храм ближче. І хоч костелу ще далеко до його первісного вигляду, але… зроблено вже багато, та ще більше треба зробити. І хоч ця праця коштує і сил, і нервів, і здоров’я, та, коли бачиш результат, усе забувається.
Наталія ФЕЩУК
Фото автора, газета «Чернівці»
Джерело: buknews.com.ua
