Доля мігрантів в Україні

20 червня – Всесвітній день біженців. Так визначили в Генеральній асамблеї ООН у 2011 році. Бо біженці – це біль планети. Їх понад 20 мільйонів. У Женеві з 1950 року працює Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Повноцінним членом ООН є і заснована від часу війни у В’єтнамі Єзуїтська служба біженців. Єдиний в Україні притулок Єзуїтської служби біженців є у Львові.

Він невеликий. Розрахований на понад 20 осіб. Зазвичай, гостей у притулку з півтора десятки. На час, коли держава вирішуватиме їхню долю, тут їм надають прихисток та юридичний захист.

Єзуїти служать там, де немає кому

Це один з найчисельніших орденів. Їх понад 17 тисяч. Один з чотирьох вимірів служіння Єзуїтського ордену – змагання за справедливість у світі.

Єзуїти служать у церквах. Вперше в історії Католицької церкви її очолив єзуїт – Папа Римський Франциск. Єзуїти чимало зусиль доклали до становлення Греко-католицької церкви. Вони віддавна будують освітні заклади, університети, школи, де навчаються усі верстви населення. Чимало університетів України засновані єзуїтами. Не виняток й найвідоміші виші Львова.

Воїнство Боже створює центри і реколекційні доми для людей, які мають прийняти важливі рішення у своєму житті, пропонуючи їм участь у Духовних вправах.

Члени ордену захищають знедолених у багатьох країнах світу, живучи серед людей і допомагаючи їм. Особливо в країнах, де вирують війни і громадянські конфлікти.

Вони розвивають ЗМІ. Коло їх просвітницької діяльності – від християнської філософії до науки і культури.

Серед єзуїтів чимало вчених, бо розвиток наук – це один з пріоритетних напрямів діяльності ордену.

Під час війни у В’єтнамі чимало людей, а особливо жінок і дітей, тікали з зони конфлікту. І масово гинули. Єзуїти втрутились у ситуацію, надаючи їм допомогу. Так виник ще один важливий напрям їхньої діяльності – допомога біженцям і мігрантам, їх порятунок, інтеграція, освіта.

Біженці – це люди, котрі творять справедливість ногами

Біженцями вважаються мігранти, які через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, змушені залишити свою країну. Переслідування можуть бути на ґрунті національності, віросповідання, раси, належності до певної соціальної групи чи за політичні переконання. Це люди, які знають, що не отримають захист на батьківщині і змушені шукати його світами.

Керує притулком Єзуїтської служби біженців у Львові – отець Давид Назар, головний настоятель єзуїтів в Україні. Цього дня саме з ним розмовляємо про бачення сучасних міграційних процесів в Європі та нашій державі, зокрема.

В Україні не було ідеологічного ставлення проти біженців

– Чому єзуїтська служба почала опікуватися саме цією категорією нелегалів у нашій державі?

– Я шукав соціальної праці для нас тут, в Україні. Ми вже здавна маємо цю мережу, що називається «Єзуїтська служба біженців». Працює у 55 країнах світу. Працює ця служба по-різному. Це може бути в тюрмах чи осередках утримання, як це є в Німеччині. Це може бути в таборах, як в Афганістані. Часом, ми маємо табори для людей. І часом це може бути так, як це є тут, в Україні. Це доми, де вони живуть.

Щодо України – не було такого ідеологічного ставлення проти біженців. Просто ми бачили, що недостатньо ресурсів. У Києві сказали, що було би добре створити щось у Львові. Бо в Ужгороді – є, в Києві, в Одесі є. В Харкові є, а у Львові нема нічого. Зручно й нам, тому що ми тут жили. Ми шукали грошей від доброчинців Європи, Америки, Канади. І люди дуже за таку співпрацю з біженцями. Так ми розпочали цю роботу. Ми не маємо такої великої кількості людей – єзуїтів тут, в Україні. Тому цей дім розрахований на таку невеличку кількість осіб.

Міфи міграційної ситуації в Європі

– Люди в Україні бояться біженців чи нелегальних мігрантів. В Євросоюз мусульмани приходять зі своїми традиціями, з вимогами своєї віри. Є навіть таке твердження, що похід хрестоносців свого часу до них, по Божі святині, завершився нічим, а тут без меча і крові мусульмани завоювали Європу. Ваше ставлення до цього, з урахуванням того, чим зараз займається орден?

– Це в найгіршому сенсі міф. Це час од часу відходить від якогось політика і навіть – священика… Я от почув священиків, коли вони проповідували, що через 50 років, будуть переважати мусульмани… Це просто статистично – дурниця! Наприклад. В Німеччині є мільйон мусульман. Вони, переважно, з Туреччини, або навіть з Іраку чи Афганістану, де традиційно народжують багато дітей. Є така думка, що й у Європі вони мають по шестеро дітей. Насправді, вони приїжджають і пристосовуються до місцевої ситуації. Вони всі мають одну чи дві дитини і все. Дітей навчають німецької мови і вони забувають рідну мову через одне чи два покоління. Не можна говорити про революції в Німеччині зі сторони мусульман.

– Але у Франції такі приклади є.

– І це дуже добрий приклад. Чому вони є? Через економіку. Тому, що Франція зробила помилку. Вони збудували новий промисловий регіон, де є багато фабрик. Там поселили всіх тих мігрантів, які є переважно мусульманами. Умови – погані. Заробітна плата дуже низька. Ці революції були від того. І всі це знають. Не йдеться про іслам, не йдеться про справедливість щодо конфесій чи релігій, йдеться про економіку.

– Однак про це ніхто публічно не говорить. Говорять про заборону носіння хеджабу до школи. Акцентується на політиці все-таки?

– Якщо сказати, що є мільйон мусульман в Німеччині, скільки серед них хочуть так одягатися? Це може 5%, 10%, 3%? Це треба вирішувати законодавчо. Бо дуже легко використовувати такі речі на політичному рівні. Чи перебільшувати, чи говорити про загрози.

Більшість мусульман інтегрується в суспільство

– І все ж, є заява королеви Великобританії про те, що буде жорсткіша політика щодо мігрантів зі Сходу, оскільки вони повинні жити не на соціальні виплати, а приїжджати в державу, щоб працювати. Є заява прем’єр-міністра Австралії, яка наголосила, що мігранти повинні приймати традиції, що існують в країні, а не насаджувати свої. Є й інші. Ви стверджуєте, що ця ситуація насправді не є такою загрозливою?

– Я не кажу, що цих проблем не існує, але політики і журналісти дуже часто перебільшують. Є одне явище і одна проблема. Десь там. А потім відразу узагальнюють: «Це все мусульмани!».

В Німеччині 80 млн людей. Там є мільйон мусульман. Вони можуть знищити країну, якщо захочуть. Це Помаранчева революція. Вони б могли зупинити все, якби хотіли. Але ж так не робиться. Більшість мусульман інтегрується в суспільство.

Можна так само говорити про українців в різних країнах. Українця не видно одразу, тому що той самий колір шкіри, але… В Канаді є мільйон людей українського походження. І переважно вони інтерферують. Був приклад, колись давно через ревнощі один українець убив іншого. В канадійському суспільстві було дві реакції. «О, ці українці, емігранти, вони не підтримують нашої культури, не вміють жити тут, треба відсилати всіх до України!». А більшість сказала: «Ні. Нам потрібні ці люди! Треба прийняти, що серед будь-якого населення є добрі люди і є такі, що творять певні проблеми». І все. І ця думка перемогла врешті. Можна ж використовувати цей приклад, щоб говорити, що всі українці є погані люди. І це буде сенсаційно емоційно викладено в газетах. Але…

Мусульмани почали говорити «Христос Воскрес»

– Люди, які прибувають до вас, у притулок, в більшості випадків не є християнами. Вони є мусульманами. І вони під цим дахом, будучи людьми різних конфесій, не вступають у конфлікти. Як би Ви це прокоментували?

– Коли ти переймаєшся їхніми проблемами, ти не бачиш релігії, ти бачиш людину. Фактично деяких з них катували. Вони без сім’ї, без рідної культури, рідної мови. Вони дуже відкриті на будь-яку допомогу. Ти втрачаєш свої претензії до інших дуже швидко, коли ти потребуюча людина. І вони ризикували немало. Їх об’єднує певне переживання, страждання. Цікавіше від різних релігій є те, що іракці тут живуть з людьми з Ірану, з людьми з Афганістану. І вони воювали, мали віну між собою, історично. А тут тиску поміж ними зовсім немає.

І так більшість людей чи мусульмани, чи християни, вони відкриті у певній мірі на Бога. Вони знають, що він існує, що він щось робить, що він є. Так що тут ми не говоримо про релігію.

Вони мали свою ідеологію щодо християн десь в Іраку чи Афганістані. Вони не знали, що християни теж моляться і чули негативні думки про нас. Тепер вони бачать, що й ми молимось. Це дуже заспокоює людей. Наприкінці ці люди на Великдень почали казати нам «Христос воскрес!». Мусульмани і – «Христос воскрес!». З пошани, любові і дружби, просто щоб відчувати свою єдність.

І не можна думати, що всі мусульмани практикують, як і всі християни. Далеко не всі християни ходять до церкви. І серед наших мусульман може десь п’ять відсотків практикують. Ми пам’ятаємо, що під час Рамадану – це теж прощення між людьми, прощення гріхів, прохання Божого милосердя. І ми враховуємо це під час тієї традиційної молитви до обіду.

Ми співпрацюємо з державою, але ми – не державна структура. Тут немає поліцаїв, хоча ми запрошуємо їх час від часу. Працівники міліції та СБУ були в нас на обіді. Міграційна служба. Навіть з Києва. Але це на рівні дружби і співпраці. Те, що ми робимо тут, то це молимось до обіду про благословення їжі. Так само до вечері. І все. Вони не відчувають жодної загрози.

В українців – відкрите серце

– Я знаю, що діти біженців тут ходять до школи, відвідують гуртки. Яким є ставлення українців до цих людей?

– Я б сказав буквально, що упередження немає. Те, що буває… Перша реакція українців – що ти робиш в нашій країні? Але це не упередження. Просто люди не звикли до того. І друге є таке… існування страхів чи міфів, якщо вони з Іраку чи Афганістану вони мають хвороби, різні бактерії… і ми не хочемо їх прийняти. Але, коли вони бачать дитину, і це здорова дитина, українці відразу забувають про дрібні речі. І вони приймають цих людей.

Наприклад, тут дві мами народили дітей в лікарні. Так було на початку – тут не хотіли прийняти мігрантів до пологового будинку. А закон сказав, що треба. Згодом було таке лагідне ставлення до тих людей. Особливо одна жінка Цесіна. Вона зовсім не мала грошей. Тому, що ми не маємо грошей, щоб дати. Ми маємо гроші лише, щоб утримувати цей будинок. Вони не мали грошей, ми не мали грошей. Лікарі самі за все платили.

І українці дуже співчувають. Скажімо так, що коли є певне розуміння того, що ці люди переживають, в українців – відкрите серце.

Робота за 50 грн в день

– А яке ставлення біженців до українців, до держави Україна?

– Я б сказав – дуже добре. Вони ходять на базар чи до магазинів, діти – до школи. Вони відкриті з нами, і ми розпитуємо про це. Ніхто не каже, що є негативне ставлення або щось таке. Може, одна річ є те, що мало роботи. Серед них є юрист, є інженер, є людина, яка мала свою маленьку фірму в Афганістані, і влаштуватися в Україні – це важко. Тим більше у Львові. Краще в Харкові, де більше роботи. У них були мрії. Дістатись в Німеччину, там вищі зарплати і таке інше. Тут в Україні один мігрант працює на базарі за 50 гривень на день. Вірно працює. Він з 7-ї ранку виходить і повертається десь о 18-ї. Щодня, окрім неділі. Він працьовитий.

– Вони прагнуть роботи?

– Так. Але яку квартиру можна купити, якщо ти заробляєш 50 гривень на день? Так що влаштуватися важко.

«Коли інші дійсно страждають, умирають, як-от у Сомалі, яке право має Великобританія сказати «ні»?

– Отож Україна є країною, швидше, транзитною?

– Я думаю, що це дуже складна серія моральних питань. Більшість досліджень доводить, що критичні ситуації, внаслідок яких чиниться несправедливість в тій чи іншій країні, викликані зовнішніми впливами. Можна говорити про Радянський Союз в Афганістані. Чи місцеві люди створили всі ці свої проблеми? Ні!

Більшість мігрантів приймають сусідні країни. Під час війни в Іраку Сірія прийняла десь 200 тис. мігрантів одразу. І вони дбають про тих людей. Є табори, є їжа. Євросоюз, навіть якщо ми говоримо про мільйон емігрантів в Німеччині протягом стількох років, може прийняти 100 тис. на рік для розвитку економіки. Але вони приймають набагато менше, ніж ці люди в Африці.

Є мільйон стражденних в Судані і Сомалі. Це страшно – така кількість людей! І умови, в яких вони живуть… Так що Євросоюз може прийняти набагато більше. Без перешкоди.

Люди самі творять справедливість ногами. Вони вирішують, що справедливості в їх країні немає. І є нафта. Є ця країна і інша країна. І вона воює за нафту, а ми умираємо. Значить, я іду і шукаю нормального життя. Справедливого життя. Десь там. І це правда, що з одного боку є моральність в Євросоюзі, але це також правда, що там творять певні бар’єри, перешкоди для мігрантів.

Як Великобританія вирішує, хто може пройти, а хто ні? Це правда, що коли Євросоюз збільшився, 100 тисяч поляків поїхали до Великобританії, тому що вони мали право це робити. А якщо говорити про Африку, Індію, Туреччину і так далі. У Європі просто хочуть загальмувати рух людей, щоб контролювати його. Треба це поважати до певної міри, але… Коли інші дійсно страждають, умирають, як-от у Сомалі, яке право має Великобританія сказати «ні». «Хай вони вмирають у Сомалі. Ми добрі християни тут, але це не наша справа!» Але так не можна! Я не маю відповіді, я просто кажу, що це є дуже складна моральна ситуація цілого світу.

Є й інші факти. Канада, до прикладу, потребує 250 тис. нових людей щороку для підтримання населення і економіки. Крім того, вони приймають щороку 300 тисяч тимчасових робітників з різних країн для підтримання населення та економіки, які перебувають 6 місяців, а потім повертаються додому. Значить, у всіх країнах є потреби у мігрантах.

Україна має лише 5 тис. біженців. Серед 45 мільйонів населення… Є мільйон українців тільки в Канаді, два мільйони в Америці. А скільки в Європі на даний момент – це четверта хвиля міграції з України? Я б сказав, що навіть з моральної точки зору, може, це черга України прийняти певну кількість людей і ніби повернути те співчуття, яке інші країни дали українцям.

Світлана Мірошниченко, для ІА ZIK

за матеріалами: http://zik.ua/ua/analytics/2013/06/20/415492



Залишити відповідь