Духовний досвід

se03

Теорія і практика Духовних Вправ. Частина 3

8. Учитель і учень

На що слід звернути увагу в самій книжці? Ігнатій не говорить про те, що повинно відбуватися вже в самій молитві. Особистий духовний досвід автора, тобто те, що відбувалося конкретно в його почуттях, емоціях, уяві, описаний в Автобіографії й Духовному щоденнику, а в Духовних Вправах цього вже немає, тут знаходиться його досвід, виражений у виді загальних норм і інструкцій, бо він усвідомлює, що кожна людина індивідуальна; за загальною подібністю досвіду, за загальним розділенням на етапи стоять індивідуальні стосунки людини з Богом, тобто кожний людський досвід на шляху духовних вправ індивідуальний. І тому великою небезпекою може стати намагання керівника відтворити свій власний досвід в учневі, тобто спрямовувати його на той шлях, який він сам пройшов. Особисте свідчення повинно служити заохоченню, можливості наслідування, засвоєнню чогось з цього свідчення, але не бездумному мавпуванню вчителя. І тому одна з інструкцій св. Ігнатія звучить так:

[15] Заувага п’ятнадцята. Той, хто подає вправи, не повинен спонукати того, хто їх виконує, до вбогості чи до якогось іншого обіту або ж до певного способу чи стану життя як кращого за інші. Поза Духовними вправами цілком припустимо і вельми похвально наставляти тих, хто виявляє схильність до поміркованості, дівицтва, богопосвяченого життя та дотримання всіляких євангельських чеснот, одначе під час Духовних вправ для того, хто шукає Божу волю, набагато доцільніше, щоб Творець і Господь сам являв себе відданій душі, огортаючи її любов’ю і славою та вказуючи той шлях, на якому вона в майбутньому зможе служити Йому найкраще. Відтак керівникові не слід схилятися ні в той бік, ні в інший; навпаки, нехай перебуває у рівновазі, наче стрілка ваги, дозволивши безпосередньо спілкуватися і діяти Творцеві зі створінням і створінню з Його Творцем і Господом.

Якщо на це глянути глибше, то вказівка вказує вчителеві на його місце: справжнім Учителем є один Небесний Вчитель; не тільки учень, але й земний учитель повинен це розуміти, він виконує роль посередника, він також вчиться, перебуваючи вчителем. Це ніби практична реалізація слів Ісуса: «А ви вчителями не звіться, бо один вам Учитель» (Мт. 23, 8). До цього можна ще додати тиху погрозу ап. Якова: «Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо. Бо багато ми всі помиляємось» (Яків 3, 1-2). Отож, духовне керівництво, духовні бесіди не можна перетворювати на довгі балаканини, базар з безліччю побожних порад. «Авва, скажи слово» – а не цілу літанію напуть і повчань.

9. Духовний досвід

Людина, яку зацікавить ігнатіянська духовність, хотіла би довідатися щось більше саме про внутрішній досвід, внутрішні людські пережиття. Опис досвіду ніколи не замінить і адекватно не виразить самого досвіду, тому вчителі духовності здебільшого мало звертали уваги на створення якоїсь теоретичної системи і не балакали про це багато. Вони намагалися ввести людину в сам досвід, бути «хресними батьками» чи «акушерами» цього досвіду, тобто посередниками того, що відбувалося між людиною і Богом.

Але теорія без живих ілюстрацій є сухою й малопривабливою, тому я попробую, наскільки зможу, якось проілюструвати цей досвід.

Перша ілюстрація: духовний досвід братів Йосипа єгипетського.

Бт. 42, 16-22: «Пошліть з-поміж себе одного, і нехай візьме вашого брата, а ви будете ув’язнені. І слова ваші будуть піддані пробі, чи правда з вами; а коли ні, клянуся життям фараоновим, що ви шпигуни! І він забрав їх під варту на три дні. А третього дня Йосип промовив до них: Зробіть це і живіть. Я Бога боюся, якщо ви правдиві. Один брат ваш буде ув’язнений в домі вашої варти, а ви йдіть, принесіть хліба для заспокоєння голоду ваших домів. А свого наймолодшого брата приведіть до мене, і будуть потверджені ваші слова, а ви не повмираєте. І вони зробили так. І говорили вони один одному: Справді, винні ми за нашого брата, бо ми бачили недолю душі його, коли він благав нас, а ми не послухали… Тому то прийшло це нещастя на нас! І відповів їм Рувим, говорячи: Чи не говорив я вам, кажучи: Не грішіть проти хлопця, та ви не послухали. А оце й кров його жадається…».

Поміркуймо над цим текстом уважно. Люди приїжджають в чужу країну купити хліба і повернутися додому. Тут їх звинувачують у шпигунстві й кидають до в’язниці. Раптова біда вибиває їх зі звичайного ритму життя. Вони не знають, що буде далі: коли їх випустять, чи взагалі випустять, а не стратять. Попробуймо ввійти в їхній внутрішній стан: про що вони думають, що відчувають, переживають? Не обов’язково бути психологом й знати шкалу потреб Маслоу, щоби розуміти, що найбільшою цінністю для людини є її власне життя, і часом для його збереження людина перетворюється в звіра. Віктор Франкл з психологічного боку описав стан полонених, які вбивали один одного за кусок хліба. Знаємо також випадки, коли в часи великого голоду батьки їли своїх дітей.

І саме це їх болить найбільше: чи вийдуть звідси живими? Далі вже думки й турботи про сім’ю, дітей, дружину тощо. Вони в стані важкого пригнічення, до цього ще й додається перебування в умовах тюрми: обмежений простір, мінімальне освітлення, ізоляція від зовнішнього світу.

Тут я хочу процитувати ще кілька пунктів з книжки Духовних Вправ св. Ігнатія – це вказівки для тих, які виконують медитації про гріх, тобто роздумують над чимось болючим, важким, неприємним:

[78-81 ДВ] Уникати думок про речі приємні і радісні, як, наприклад, про небесну славу, про Воскресіння тощо. Адже будь-яке роздумування про радість і веселощі є перешкодою для відчування страждання, болю і сліз за свої гріхи. Треба замість цього підтримувати в собі бажання відчувати страждання і покарання, звертаючись швидше до думки про смерть і суд. З цією ж самою метою позбавити себе денного світла, зачиняючи віконниці і двері на той час, коли перебуваєте в кімнаті, окрім часу проказування молитви та споживання їжі. Не сміятись ані не говорити речей, що спонукають до сміху. Ходити не піднімаючи очей, – окрім випадків, коли когось зустрічаєте і вітаєте, чи прощаєтесь з тим, з ким розмовляли.

Що спільне ми можемо знайти тут з духовними вправами св. Ігнатія? Ігнатій заохочує створити собі самому зовнішнє середовище ізоляції й внутрішній настрій страждання й болю. Досвід братів Йосипа і досвід духовних вправ можемо назвати кризою. Позитивну роль кризи в житті людини добре описав Карл Юнг. Зовні це два різні види кризи: брати Йосипа вважають, що вони в великій біді, небезпека смерті чи ув’язнення. Реколектантові щось подібне не загрожує, але він сам повинен ввести себе в подібні внутрішні відчуття – з допомогою динаміки духовних вправ, застосування ігнатіянського методу молитви, послідовної серії введень у теми для медитації, які зумисно підібрані з цією метою, тобто внутрішньо переживати подібну кризу.

Психологи стверджують, що людина розвивається найповніше тоді, коли проходить через кризи і стреси. Ці пережиття трапляються з людиною раз на 5-7 років. У ці моменти людина повинна прикласти велике зусилля і змінити напрямок шляху – чого вона ніколи не зробить, якщо з нею не трапиться біда.

Але як відбувається переживання таких криз? Кожен може згадати щось подібне в своєму житті. Незадоволення ситуацією переростає в шукання й знаходження винних у своїх бідах, що супроводжується наріканнями, осудженнями, ненавистю. Нарікаємо на всіх і на все. Чи брати Йосипа нарікали лише на Йосипа, який запроторив їх до тюрми, чи може пішли далі в своїх пошуках винного: винний батько, який послав їх на вірну смерть, винна рідна земля, яка не може їх прогодувати, бо на ній ніщо не росте, крім маку і коноплі і т.д.

У реколектантів на цьому етапі також відбувається щось подібне: нарікання на довколишній світ, на інших людей, і, нарешті, на самі реколекції й на керівника реколекцій. Бо вони приїхали сюди «стяжати Святого Духа», побачити «Таворське світло», тобто, хто чого начитався і яких отців наслухався, а на них наслали «єгипетську тьму». Тоді виникають спокуси вийти з цього досвіду або взагалі втекти з реколекцій, що часом трапляється. Дехто починає вчити духовного керівника, як правильно вірити в Бога. Всі ці переживання на цьому етапі – це знак, що людина добре ввійшла в динаміку вправ, добре йде наміченим вправами шляхом. Головне, щоб не тримала в собі це все й розповідала керівникові, що називається вербалізацією почуттів. Тобто, краще клясти керівника і кожного, хто потрапить під руку, на чому світ стоїть, ніж спихати це в глибину своєї підсвідомості, подавлювати свої почуття. Це початок катарсису – внутрішнього очищення. Переживання реколектанта дуже подібні до переживань важко хворих, описаних фазами психолога Кублєр-Росс.

Повертаємось до братів Йосипа. Проходять три дні ув’язнення, і що ми читаємо: І говорили вони один одному: Справді, винні ми за нашого брата. А оце й кров його жадається.

Поміркуймо глибше. Звинувачення довколишнього світу переходить у самозвинувачення, вони переводять стрілки з зовнішнього світу на себе.

Що цікаве ми можемо тут знайти, коли заглибимося в текст? Причиною біди були інші люди, тепер причина біди в них, і навіть у конкретній події з їхнього життя, у конкретному гріху. Теперішнє ув’язнення – це покарання за злочин проти брата. Тепер вони розуміють причинно-наслідкову послідовність і причинно-наслідковий зв’язок свого життя, що мовою східних релігій називається кармою: мій сьогоднішній стан детермінований моїм минулим, і навіть окремим фактом, подією, вчинком мого минулого. Що ще цікавого тут знаходимо? Злочин продажу брата до Єгипту був дуже давно, десятки років назад, після цього вони в своєму житті вчинили ще немало набагато більших гріхів, згадаймо хоча би знищення всього міста за зґвалтування сестри. А вони відчувають біль і жаль саме за цей гріх, а не за інші гріхи. Це означає, що їхнє розуміння – не інтелектуальні висновки, зроблені на основі логічних засновків, які вони засвоїли зі своєї релігії та культури, а глибокий внутрішній досвід, який діє на них з аподиктичною переконливістю, не залишаючи жодних сумнівів: є так і не інакше. Ось тут я хотів би зупинитися і подати інші ілюстрації.

oleh

о.Олег Кривобочок, ТІ

 



Залишити відповідь