Жив неподалік Майдану і був священиком. І добре йому було бути священиком Христовим! Коли пізно увечері на Михайла, 21 листопада 2013 року, в руках із своїм iPad-ом рухався на Майдан, міркував про себе: “Цікаво, а чи пам’ятатиму про цей вечір згодом?” І дуже яскраво і надовго закарбувалися у його пам’яті той момент і те питання. Можливо, тому що все навкруги центральної площі столиці протягом останніх кількох років було таким розміреним і буденним, щочергова спонтанно анонсована у соцмережах зустріч на Майдані не обіцяла якихось надзвичайних вражень. На Лютеранській було тихо і трохи вітряно. По Майдану ходили люди. Дехто з європрапорцями. Деколи лунали гучні гасла, деколи з відтінками якоїсь подавленої агресії. І не все та не завжди тієї ночі, навіть попри філософсько-богословсько-політологічну освіту отця, виглядало для нього зрозумілим. Але йому якось дуже хотілось, аби воно не завершувалось… Можливо, тому, що тієї ночі в осінньому небі над Києвом, над самим Майданом, повіяло не тільки холодним вітром якихось атмосферних фронтів, але й – запахом надії… Та ніч і шлях на Майдан тієї ночі запам’яталися священикові добре, як і усі наступні сюжети та нюанси трагічно-величної епопеї людського духу, що починала розгорталися саме там і саме тієї ночі, свідком якої йому згодом довелось стати…
о. Андрій Зелінський ТІ
