https://www.vatican.va/roman_curia/synod/documents/rc_synod_doc_20241026_doc-final-sinodo2024-chiesa-sinodale_it.html

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

СИНОД ЄПИСКОПІВ

________________________________________________

XVI ГЕНЕРАЛЬНА ЗВИЧАЙНА АСАМБЛЕЯ

СИНОДУ ЄПИСКОПІВ

Друга Сесія

(2-27 жовтня 2024)

Заради синодальної Церкви:

сопричастя, участь, місія

Підсумковий Документ

26 жовтня 2024

Зміст

Скорочення

Введення

Частина І – Серце синодальності

Покликані Святим Духом до навернення

Церква – Божий Люд, таїнство єдності

Сакраментальне коріння Божого Люду

Значення і виміри синодальності

Єдність як гармонія

Синодальна духовність

Синодальність як соціальне пророцтво

Частина ІІ – Разом в човні

Переміна стосунків

Нові стосунки

У різноманітних умовах

Харизми, покликання і служіння для місії

Рукопокладені служителі в служінні гармонії

Служіння єпископа: зібрати дари Святого Духа в одну цілість

З єпископом: священники і диякони

Співпраця між рукопокладеними служителями в синодальній Церкві

Разом задля місії

Частина ІІІ – «Закиньте сіті»

Зміна процесів

Еклезіяльне розпізнавання задля місії

Формулювання процесів прийняття рішень

Прозорість, підзвітність, оцінювання

Синодальність і органи участі

Частина IV – Багатий улов

Зміна зв’язків

Осілі і прочани

Обмін дарами

Зв’язки заради єдності: Конференції Єпископів і Церковні Асамблеї

Служіння Єпископа Рима

Частина V – «Так я посилаю вас»

Вишкіл учнів-місіонерів

Висновки

Учта для всіх народів

Скорочення

AA ІІ Ватиканський Собор, Декрет Apostolicam actuositatem (18 листопада 1965)

AG ІІ Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes (7 грудня 1965)

AL Франциск, Апостольська Адгортація Amoris Laetitia (19 березня 2016)

CCC Катехизм Католицької Церкви

CCEO Кодекс Канонів Східних Церков (18 жовтня 1990)

CD ІІ Ватиканський Собор, Декрет Christus Dominus (28 жовтня 1965)

CIC Кодекс Канонічного Права (25 січня 1983)

CTI Міжнародна Богословська Комісія, Синодальність у житті й місії Церкви (2 березня 2018)

CV Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009)

DD Франциск, Енцикліка Desiderio desideravi (29 червня 2022)

DN Франциск, Енцикліка Dilexit nos (24 жовтня 2024)

DTC Генеральний Секретаріат Синоду, Документ для континентального етапу (27 жовтня 2022)

DV ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei Verbum (18 листопада 1965)

EC Франциск, Апостольська Конституція Episcopalis Communio (15 вересня 2018)

EG Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013)

EN Св. Павло VI, Апостольська Адгортація Evangelii nuntiandi (8 грудня 1975)

FT Франциск, Енцикліка Fratelli tutti (3 жовтня 2020)

GS ІІ Ватиканський Собор, Пастирська Конституція Gaudium et spes (7 грудня 1965)

LG ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium (21 листопада 1964)

LS Франциск, Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015)

MC Св. Павло VI, Апостольська Адгортація Marialis cultus (2 лютого 1974)

NMI Св. Йоан Павло ІІ, Апостольський Лист Novo millennio ineunte (6 січня 2001)

PE Франциск, Апостольська Конституція Praedicate Evangelium (19 березня 2022)

SC ІІ Ватиканський Собор, Конституція Sacrosanctum Concilium (4 грудня 1963)

SRS Св. Йоан Павло ІІ, Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987)

UR ІІ Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio (21 листопада 1964)

UUS Св. Йоан-Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint (25 травня 1995)

Введення[i]*

 

Увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: «Мир вам!» Це промовивши,

показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа (Йо. 20, 19-20).

  1. Кожний новий крок у житті Церкви – це повернення до джерела, оновлений досвід зустрічі з Воскреслим, яку учні мали в світлиці у вечір Пасхи. Ми, як і вони, беручи участь у синодальній Асамблеї, відчули Його милосердя, нас торкнула Його краса. Проводячи розмови в Святому Духові, слухаючи один одного, ми відчували Його присутність серед нас: присутність Того, Хто дарує Святого Духа і продовжує надихати Свій Люд до єдності як гармонії відмінностей.
  2. Споглядаючи Воскреслого, ми пам’ятаємо, що «у смерть його христилися» (Рим. 6, 3). Ми бачили сліди Його ран, преображених новим життям, але назавжди закарбованих у Його людській природі. Ці рани продовжують кровоточити в тілах багатьох братів і сестер, в тому числі і через наші провини. Зосередження погляду на Господі не віддаляє від драм історії, а відкриває очі, щоб розпізнати страждання, які нас оточують і проходять через нас: обличчя заляканих війною дітей, плач матерів, розбиті мрії багатьох молодих людей, біженців, які переживають жахливі подорожі, жертв кліматичних змін та соціальної несправедливості. Їхні страждання відгукуються в нас не тільки через засоби масової інформації, але й у голосах багатьох людей, які, разом зі своїми сім’ями та народами, були свідками цих трагічних подій. У днях, в яких ми проводили цю Асамблею, багато, занадто багато воєн продовжували нести смерть і руїну, бажання помсти і втрату совісті. Ми приєднуємося до частих закликів Папи Франциска до миру, засудження логіки насильства, ненависті та помсти, і зобов’язуємося сприяти діалогу, братерству та примиренню. Справжній і тривалий мир можливий, і разом ми можемо його побудувати. «Радість і надія, смуток і тривога сучасних людей – особливо бідних і стражденних – є радістю й надією, смутком і тривогою Христових учнів» (GS 1).
  3. Відтоді як Святіший Отець ініціював цей Синод у 2021, ми розпочали подорож, багатство і плідність якої щораз краще відкриваємо. Ми слухали, намагаючись розпізнати в різних голосах те, що «Дух говорить Церквам» (Одк. 2, 7). Подорож розпочалася з масштабних консультацій з Божим Людом у наших дієцезіях і єпархіях, і продовжувалася національними й континентальними етапами у циклічному діалогу, який Генеральний Секретаріат Синоду постійно підтримував підсумковими й робочими документами. Проведення XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів у двох Сесіях тепер дає нам можливість передати Святішому Отцеві й усім Церквам здобутий нами досвід і результати розпізнавання для оновлення місіонерської ревності. Ця подорож на кожній фазі позначалася мудрістю «чуття віри» Божого Люду. Поступово ми почали розуміти, що в серці Синод 2021-2024. Заради синодальної Церкви: сопричастя, участь, місія міститься заклик до радості й оновлення Церкви в наслідуванні Господа, в зобов’язанні служити Його місії, в пошуках способів бути їй вірними.
  4. Цей заклик ґрунтується на спільній ідентичності хрещення і вкорінений у різні ситуації, в яких Церква присутня і єдина в єдиному Отці, єдиному Господі і єдиному Дусі. Це заклик до всіх охрещених без винятку: «Увесь Божий Люд – суб’єкт проголошення Євангелія. У ньому кожний охрещений покликаний бути протагоністом місії, бо всі ми – учні-місіонери» (CTI, n. 53). Отож, синодальний шлях спрямовує нас до повної і видимої єдності християн, про що своєю присутністю засвідчили представники інших християнських традицій. Єдність тихо визріває у Святій Божій Церкві: вона – пророцтво єдності для всього світу.
  5. Увесь синодальний процес був вкорінений в Традицію Церкви і відбувався у світлі навчання ІІ Ватиканського Собору, який був, по суті, зерном, кинутим у світ і в Церкву. Щоденне життя віруючих, досвід Церков у кожному народі та культурі, численні свідчення святості і роздуми богословів стали тим ґрунтом, на якому воно проростало й росло. Синод 2021-2024 продовжує черпати енергію з цього насіння та розвивати його потенціал. Синодальний шлях втілює в життя навчання Собору про Церкву як Таїнство і Божий Люд, покликаний до святості через постійне навернення, яке відбувається через слухання Євангелія. У цьому значенні синодальний шлях продовжує рецепцію Собору, продовжує його натхнення і відновлює його пророчу силу для сучасного світу.
  6. Ми не приховуємо, що відчували втому, опір змінам і спокусу надавати перевагу нашим ідеям над слуханням Божого Слова і практикою розпізнавання. Але милосердя Бога, найніжнішого Отця, дає нам можливість щоразу очищати наші серця і продовжувати шлях. Ми визнали це, розпочавши Другу Сесію покаянним чуванням, під час якого просили прощення за наші гріхи, відчували сором і молилися за жертв зла світу. Ми називали свої гріхи поіменно: проти миру, сотворіння, корінних народів, мігрантів, неповнолітніх, жінок, бідних, слухання, сопричастя. І ми зрозуміли, що синодальність вимагає покаяння і навернення. У звершуванні Таїнства Божого милосердя ми відчуваємо безумовну любов, яка долає затвердіння сердець і відкриває нас на сопричастя. Тому ми хочемо бути милосердною Церквою, здатною ділитися з усіма прощенням і примиренням, які походять від Бога: чистої благодаті, якої ми не господарі, тільки свідки.
  7. Ми вже побачили перші плоди синодального шляху, який розпочався у 2021. Найпростіші, але найцінніші плоди вже ферментують у житті сімей, парафій, асоціацій і рухів, малих християнських спільнот, шкіл і релігійних спільнот, в яких зростає практика розмови в Духові, спільнотне розпізнавання, розподіл дарів покликання та співвідповідальність у місії. Зустріч Священники для Синоду (Сакрофано [Рим], 28 квітня – 2 травня 2024) уможливила оцінити цей багатий досвід і сприяти його продовженню. Ми вдячні і радіємо за голос багатьох спільнот і вірних, які живуть у Церкві як гостинному місці надії і радості.
  8. Перша Сесія Асамблеї принесла інші плоди. У Relazione di Sintesi (Підсумковому Звіті) багато уваги звернули на низку питань, що мають велике значення для життя Церкви, які Святіший Отець наприкінці міжнародної консультації доручив Дослідницьким Групам, що складаються з душпастирів та експертів з усіх континентів, покликаних працювати за синодальним методом. Сфери життя та місії Церкви, які вони вже почали вивчати:
  9. Деякі аспекти стосунків між Східними Католицькими Церквами і Латинською Церквою.
  10. Почути волання вбогих.
  11. Місія в цифровому середовищі.
  12. Перегляд Ratio Fundamentalis Institutionis Sacerdotalis у місіонерській синодальній перспективі.
  13. Деякі богословські та канонічні питання щодо специфічних форм служіння.
  14. Перегляд у синодальній та місіонерській перспективі документів, що регулюють відносини між єпископами, чернечими Згромадженням та церковними організаціями.
  15. Деякі аспекти особи та служіння єпископа (зокрема: критерії відбору кандидатів на єпископство, судова функція єпископа, природа і проведення візитацій ad limina Apostolorum) у місіонерській синодальній перспективі.
  16. Роль папських делегатів у місіонерській синодальній перспективі.
  17. Богословські критерії та синодальні методології для спільного розпізнавання суперечливих доктринальних, пастирських та етичних питань.
  18. Прийняття результатів екуменічної подорожі Божим Людом.

До цих Груп додали Комісію з Канонічного Права, що діє за погодженням з Дикастерієм інтерпретації законодавчих текстів, для необхідних нововведень в церковному законодавстві і для розпізнавання, довіреного Симпозіуму Конференцій Єпископів Африки та Мадагаскару щодо душпастирського супроводу осіб, які перебувають у полігамному подружжі. Праця цих Груп і Комісій започаткувала фазу впровадження, збагатила роботу Другої Сесії та допомагатиме Святішому Отцю в душпастирських і управлінських виборах.

  1. Синодальний процес не закінчується із закінченням поточної Асамблеї Синоду Єпископів, а включає фазу впровадження. Як члени Асамблеї, ми вважаємо своїм обов’язком підтримувати її як місіонери синодальності в спільнотах, з яких ми походимо. Ми просимо всі партикулярні Церкви продовжувати свою щоденну подорож із синодальною методологією консультацій та розпізнавання, визначаючи конкретні методи та навчальні програми для досягнення відчутного синодального навернення в різних церковних реаліях (парафіях, Інститутах богопосвяченого життя, Товариств апостольського життя, Асоціацій вірних, дієцезій, Конференцій Єпископів, церковних об’єднань тощо). Слід також передбачити оцінку прогресу, досягнутого в плані синодальності та участі всіх охрещених у житті Церкви. Конференціям Єпископів і Синодам Церков sui iuris ми пропонуємо назначити людей і виділити ресурси для супроводження розвитку синодальної Церкви в місії і для підтримки контактів з Генеральним Секретаріатом Синоду (див. EC 19 §§ 1 і 2). Ми просимо Генеральний Секретаріат наглядати за якістю синодального методу праці Дослідницьких Груп.
  2. Цей Підсумковий Документ, запропонований Святішому Отцю та Церквам як результат XVI Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів, оцінює весь пройдений шлях. У ньому зібрані деякі важливі спільні думки, що виникли під час Першої Сесії, внески Церков у період між Першою та Другою Сесіями, а також те, що визріло, особливо завдяки розмовам у Духові, під час Другої Сесії.
  3. Підсумковий Документ виражає усвідомлення, що заклик до місії є водночас закликом до навернення кожної партикулярної Церкви та всієї Церкви в перспективі, накресленій в Апостольській Адгортації Evangelii gaudium (див. n. 30). Він складається з п’яти частин. Перша частина – Серце синодальності – окреслює богословські та духовні основи, які висвітлюють і живлять те, що йде далі. Він повторює спільне розуміння синодальності, яке виникло під час Першої Сесії, і розвиває його духовні та профетичні перспективи. Навернення почуттів, образів і думок у наших серцях супроводжується наверненням душпастирської та місіонерської діяльності. Друга частина – Разом в човні – присвячена наверненню стосунків, які будують християнську спільноту і формують місію у сплетіння покликань, харизм і служінь. Третя частина – «Закиньте сіті» – визначає три практики, тісно пов’язані між собою: церковне розпізнавання, процеси прийняття рішень, культура прозорості, підзвітності і оцінювання. Стосовно них нас просять ініціювати процес «місіонерської трансформації», для чого терміново потрібне оновлення органів участі. Четверта частина – Багатий улов – окреслює спосіб, у який можна в нових формах культивувати обмін дарами і мережу зв’язків, які об’єднують нас у Церкві тепер, коли досвід вкоріненості в певному місці сильно змінюється. П’ята частина – «Так я посилаю вас» – дає можливість побачити наступний необхідний крок: дбати про формацію всього Божого Люду в місіонерській синодальності.
  4. Опрацювання Підсумкового Документа супроводжувалося євангельськими розповідями про Воскресіння. Поспішний прихід до гробниці пасхального ранку, поява Воскреслого учням в світлиці за зачиненими дверима і на березі озера надихали наше розпізнавання і оживляли діалог. Ми просили в Святого Духа пасхальний дар, щоб Він учив нас, що ми повинні робити, і показував нам шлях, яким слід йти разом. Цим Документом Асамблея визнає та засвідчує, що синодальність, конститутивний вимір Церкви, вже є частиною досвіду багатьох наших спільнот. Водночас він показує дороги, якими слід йти, практики, які слід вводити в життя, горизонти, які слід вивчати. Святіший Отець, який скликав Церкву на Синод, скаже Церквам, ввіреним душпастирській опіці єпископів, як продовжувати наш шлях, який підтримує надія, що «не засоромить» (Рим. 5, 5).

Частина І – Серце синодальності

Покликані Святим Духом до навернення

Першого дня тижня Марія Магдалина прийшла до гробниці ранесенько,

як ще не розвиднілось, аж бачить – камінь відкочено від гробниці.

Отож біжить вона, прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив (Йо. 20, 1-2)

  1. Пасхального ранку ми зустрічаємо трьох учнів: Марію Магдалину, Симона Петра і учня, якого любив Ісус. Кожний із них шукає Господа по-своєму; у кожного своя роль у зароджені надії. Любов спонукає Марію Магдалину першою прийти до гробниці. Петро і улюблений учень, попереджені нею, біжать до гробниці; улюблений учень біжить із молодечими силами, його погляд шукає інтуїтивно, і він знає, що потрібно зачекати на старшого, якому доручена місія керувати; Петро, пригнічений тим, що відрікся від Господа, очікує призначення Господа, з милості Якого він стане служителем у Церкві. Марія залишається в саду, вона чує, що її кличуть на ім’я, впізнає Господа, Який посилає її сповістити про Його воскресіння учням. Тому Церква надала їй титул «Апостол апостолів». Їхня взаємозалежність – це серце синодальності.
  2. Церква існує, щоби свідчити світу про вирішальну подію в історії: воскресіння Ісуса. Воскреслий приносить світові мир і дарує нам Свого Духа. Живий Христос – джерело справжньої свободи, фундамент надії, яка не розчаровує, об’явлення істинного обличчя Бога і остаточне призначення людини. Євангелія говорять, що для того, щоб увійти у пасхальну віру і стати її свідками, потрібно визнати свою внутрішню порожнечу, темряву страху, сумнівів, гріхів. Але ті, хто в темряві має відвагу вийти й шукати, відкривають, що насправді це їх шукають, кличуть на ім’я, прощають і посилають разом із іншими братами й сестрами.

Церква – Божий Люд, таїнство єдності

  1. Ідентичність Божого Люду походить із Хрещення в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Вона реалізується в заклику до святості й місії, щоби запросити всі народи прийняти дар спасіння (див. Мт. 28, 18-19). Саме в Хрещенні, в якому Христос одягає нас в Себе (див. Гал. 3, 27) і відроджує в Святому Духові як Божих дітей, народжується місіонерсько-синодальна Церква. Таїна Пресвятої Тройці, яка пробуджує в нас динамізм віри, надії та любові, – це джерело і горизонт усього християнського життя.
  2. «Бог вирішив освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості» (LG 9). Божий Люд на шляху до Царства постійно живиться Євхаристією, джерелом сопричастя і єдності: «Тому, що один хліб, – нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кор. 10, 17). Церква, що живиться таїнством Тіла і Крові Господа, є Його Тілом (див. LG 7): «Ви ж – Христове тіло, і члени кожний зокрема» (1 Кор. 12, 27). Оживлена благодаттю, вона є Храмом Святого Духа (див. LG 4). Саме Святий Дух її оживляє і будує, роблячи всіх нас живим камінням духовної споруди (див. 1 Пт. 2, 5; LG 6).
  3. Синодальний процес дав нам можливість відчути «духовне задоволення» (EG 268) бути Божим Людом, зібраним з усіх племен, мов, народів і націй, який живе в різних умовах і культурах. Божий Люд – це не просто сума охрещених, а спільнотний та історичний суб’єкт синодальності й місії, який ще подорожує в часі, але вже в сопричасті з Церквою в небі. Божий Люд проголошує і свідчить про Добру Новину спасіння в різних умовах вкорінення окремих Церков; живучи в світі й для світу, він іде разом із усіма народами землі, веде діалог з їхніми релігіями і культурами, розпізнаючи в них зерна Слова і просуваючись до Царства. Нас, введених у цей Люд через віру і Хрещення, підтримують і супроводжують Діва Марія, «знамення непохитної надії та розради» (LG 68), апостоли, які за свідчення віри віддали своє життя, і святі кожного часу і місця.
  4. У святому Божому Люді, який є Церквою, сопричастя вірних (communio Fidelium) водночас є сопричастям Церков (communio Ecclesiarum), яке проявляється в сопричасті єпископів (communio Episcoporum) – згідно з дуже древнім принципом, що «єпископ є в Церкві, а Церква є в єпископі» (св. Кипріян, Лист 66, 8). На служіння цьому багатогранному спілкуванню Господь поставив апостола Петра (див. Мт. 16, 18) і його наступників. В силу Петрового служіння Єпископ Рима є «постійним і видимим началом та основою єдності» (LG 23) єдності Церкви.
  5. «У серці Бога є упривілейоване місце для вбогих» (EG 197), маргіналізованих і виключених, отож і місце в Церкві. У них християнська спільнота зустрічає обличчя і тіло Христа, який, хоч і був багатим, став убогим заради нас, щоб ми стали багатими через його вбогість (див. 2 Кор. 8, 9). У христологічній вірі закладена пільгова опція для бідних. Бідні мають безпосереднє знання страждань Христа (див. EG 198), що робить їх вісниками спасіння, отриманого як дар, і свідками радості Євангелія. Церква покликана бути вбогою разом із вбогими, які часто становлять більшість вірних, слухати їх, вважати суб’єктами євангелізації і разом учитися розпізнавати дари, які їм уділив Святий Дух.
  6. «Світло народів – Христос» (LG 1), і це світло світить на обличчі Церкви, навіть якщо воно позначене крихкістю людської ситуації та непрозорістю гріха. Церква отримує від Христа дар і відповідальність бути ефективною закваскою зв’язків, стосунків і братерства людської родини (див. AG 2-4), і свідчить світові про сенс і мету свого шляху (див. GS 3 і 42). Церква бере на себе цю відповідальність тепер, у часи кризи участі – тобто відчуття, що ти є частиною й учасником спільного призначення – та індивідуалістського розуміння щастя і спасіння. Її покликання і профетичне служіння (див. LG 12) полягають у свідченні про Божий план об’єднати з собою все людство в свободі й сопричасті. Церква – це «вже таїнственно присутнє Христове Царство» (LG 3), є «зародком і початком цього Царства на землі» (LG 5). Тому Церква йде разом із усім людством, віддаючи всі свої сили захисту людської гідності, справедливості й миру, і «прагне до повноти цього Царства» (LG 5), коли Бог стане «усім в усьому» (1 Кор. 15, 28).

Сакраментальне коріння Божого Люду

  1. Синодальна дорога Церкви привела нас до відкриття коріння різноманітності покликань, харизм і служінь: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом» (1 Кор. 12, 13). Хрещення – фундамент християнського життя, бо вводить усіх у найбільший дар: стати Божими дітьми, тобто учасниками стосунків Ісуса з Отцем у Святому Духові. Немає нічого вищого за цю гідність, однаково дану кожній людині, яка нас одягає в Христа і прищеплює до Нього так, як гілки до виноградної лози. Ім’я «християнин», яке ми маємо честь носити, містить благодать, яка є основою нашого життя і яка спонукає нас ходити разом як брати і сестри.
  2. Силою Хрещення «Святий Божий Народ бере участь також у пророчому служінні Христовому, поширюючи живе свідчення про Нього – насамперед життям у вірі й любов» (LG 12). Завдяки помазанню Святого Духа, отриманому в Хрещенні (див. 1 Йо. 2, 20.27), усі віруючі мають чуття істини Євангелія, яке називається sensus fidei. Воно полягає у певній відповідності з божественною дійсністю, основаною на тому, що в Святому Духові охрещені «стають учасниками Божої природи» (DV 2). З цієї участі походить здатність інтуїтивно розуміти те, що відповідає істині Об’явлення у сопричасті Церкви. Ось чому Церква впевнена, що святий Божий Люд не може помилятися у вірі, коли сукупність усіх охрещених виражає загальну згоду в питаннях віри та моралі (див. LG 12). Здійснення sensus fidei не слід плутати з публічною думкою. Воно завжди поєднане з розпізнаванням душпастирів на різних рівнях церковного життя – як це виражено у фазах синодального процесу. Його мета – досягти такого консенсусу між вірними (consensus Fidelium), який конституює «надійний критерій для визначення того, чи належать конкретне вчення чи конкретна практика до апостольської віри» (Міжнародна Богословська Комісія, Чуття віри в житті Церкви, 2014, n. 3).
  3. Через Хрещення всі християни беруть участь у sensus fidei, який, окрім принципу синодальності, також конституює фундамент екуменізму. «Шлях синодальності, яким іде Католицька Церква, є і повинен бути екуменічним, так само як екуменічний шлях є синодальним» (Папа Франциск, Промова до Його Святості Мар Ави III, 19 листопада 2022). Передовсім екуменізм – це питання духовного оновлення. Він вимагає покаяння та зцілення пам’яті про минулі рани, аж до відваги братерського виправлення в дусі євангельської любові. Під час Асамблеї звучали яскраві свідчення християн різних церковних традицій, яких об’єднує дружба, молитва, життя, відданість служінню бідним і турботі про спільний дім. У багатьох регіонах світу існує передусім екуменізм крові: християни різних конфесій разом віддають своє життя за віру в Ісуса Христа. Свідчення їхньої мученицької смерті красномовніше за будь-які слова: єдність походить від Хреста Господнього.
  4. Хрещення можна повністю зрозуміти тільки в рамках християнського втаємничення, тобто дороги, якою Господь через служіння Церкви та дар Святого Духа вводить нас у пасхальну віру та приєднує до тринітарного і церковного сопричастя. Ця дорога має велику різноманітність форм – залежно від віку, в якому на неї стають, традицій Сходу й Заходу і особливостей кожної партикулярної Церкви. Втаємничення вводить у контакт із різними церковними покликаннями і служіннями. В них виражається милосердне обличчя Церкви, яка навчає своїх дітей йти цією дорогою і супроводжує їх. Вона слухає їх і, відповідаючи на їхні сумніви та запитання, збагачується новизною, яку кожна людина приносить зі своєю історією та культурою. У цій душпастирській практиці кожна християнська спільнота досвідчує, навіть без повного розуміння, першу форму синодальності.
  5. На шляху християнського втаємничення Таїнство Миропомазання збагачує життя віруючих особливими дарами Святого Духа, спрямованими на свідчення. Дух, який наповнив Ісуса (див. Лк. 4, 1), помазав Його і послав проповідувати Євангеліє (див. Лк. 4, 18), це той самий Дух, який виливається на віруючих як печать приналежності до Бога і як освячуюче помазання. Тому Миропомазання, яке втілює в життя охрещених і в спільноту благодать П’ятидесятниці, – це дуже цінний дар оновлення чуда Церкви, зворушеної вогнем місії, яка хоробро виходить на дороги світу і вміє показати себе всім народом і культурам. Усі віруючі покликані зробити свій внесок у цей поштовх, приймаючи дари, які Святий Дух щедро роздає кожному, і зобов’язуючись використовувати їх на служіння Царству зі смиренням і творчою винахідливістю.
  6. Звершування Євхаристії, особливо недільної, – це перший фундаментальний спосіб, у який святий Божий Люд збирається і зустрічається. Звершування Євхаристії «виражає і будує єдність Церкви» (UR 2). У «повній, свідомій та діяльній участі» (SC 14) всіх вірних, у присутності різних служінь і під головуванням єпископа чи священника, стає видимою християнська спільнота, в якій реалізується диференційована співвідповідальність усіх за місію. Тому Церква, Тіло Христа, вчиться в Євхаристії жити єдністю і різноманітністю: єдністю Церкви і різноманітністю євхаристійних зібрань; єдністю сакраментальної таїни і різноманітністю літургійних традицій; єдністю целебрування і різноманітністю покликань, дарів і служінь. Ніщо так як Євхаристія не показує, що гармонія, створена Святим Духом, не є одноманітністю, і що кожний церковний дар призначений для спільного добра. Кожне звершування Євхаристії – це також вираження прагнення і заклику всіх охрещених до єдності, яка ще не повна й не видима. Там, де недільна відправа Євхаристії неможлива, спільнота, на бажання, збирається навколо целебрування Слова, де все ще присутній Христос.
  7. Існує тісний зв’язок між synaxis і synodos, між євхаристійним зібранням і синодальним. В обох зібраннях, хоча в різних формах, виконується обітниця Ісуса бути там, де двоє чи троє зібрані в Його ім’я (див. Мт. 18, 20). Синодальні асамблеї – це целебрування єдності Христа з Його Церквою через дію Святого Духа. Саме Святий Дух забезпечує єдність церковного Тіла Христа під час євхаристійних і синодальних зібрань. Літургія – це слухання Божого Слова та відповідь на Його ініціативу укласти завіт. Синодальна асамблея – це також слухання цього самого Слова, яке звучить у знаках часу і в серцях віруючих, і відповідь асамблеї, яка розпізнає Божу волю, щоб її виконувати. Поглиблення зв’язку між літургією та синодальністю допоможе всім християнським спільнотам, з розмаїттям їхніх культур і традицій, прийняти стилі целебрування, які проявляють обличчя соборної Церкви. З цією метою ми просимо створити спеціальну Дослідницьку Групу, якій довірять вивчення літургійних обрядів, які краще виражатимуть синодальність. Ця Дослідницька Група також займатиметься питанням проповідування під час літургійних відправ і розробкою катехиз про синодальність у містагогічному ключі.

Значення і виміри синодальності

  1. Терміни «синодальність» і «синодальний» походять із древньої і постійної церковної практики збиратися на синоді. Термін «синод» в традиції Церков Сходу і Заходу означає інституції та заходи, які з часом набували різних форм і залучали багато суб’єктів. Усі ці форми розвивалися, щоби збиратися разом для діалогу, розпізнавання і прийняття рішень. Завдяки досвіду останніх років значення цих термінів тепер краще розуміють і втілюють у життя. Щораз частіше їх асоціюють з прагненням, щоб Церква була ближче до людей і більш комунікативною, щоби була домом і родиною Бога. Під час синодального процесу визріло зближення щодо розуміння значення синодальності, яке є основою цього Документа: синодальність – це спільна подорож християн із Христом, в єдності з усім людством, до Царства. Синодальність орієнтована на місію і передбачає асамблеї на різних рівнях церковного життя, взаємне слухання, діалог, спільнотне розпізнавання, опрацювання консенсусу як вираження уприсутнення живого Христа в Святому Духові і прийняття рішень на основі диференційованої співвідповідальності. У цьому дусі краще розуміємо, що означає, що синодальність є конститутивним виміром Церкви (див. CTI, n. 1). Простими словами можна підсумувати, що синодальність – це шлях духовного оновлення і структурних реформ, щоби зробити Церкву більш комунікативною і місіонерською, більш здатною йти разом з кожним чоловіком і кожною жінкою, випромінюючи світло Христа.
  2. У Діві Марії, Матері Христа, Церкви і людства, ми бачимо риси синодальної місіонерської та милосердної Церкви, яка сяє в повному світлі. Вона – постать Церкви, яка слухає, молиться, медитує, веде діалог, супроводжує, розпізнає, вирішує і діє. Від Неї ми вчимося мистецтва слухання, уважності до Божої волі, послуху Божому Слову, здатності заспокоювати потреби бідних, хоробрості вирушити в дорогу, любові, яка допомагає, пісням прослави і радості в Святому Духові. Тому св. Павло VI стверджував: «Діяльність Церкви в світі є продовженням турботи Марії» (MC 28).
  3. Детальніше, синодальність окреслює три різні аспекти життя Церкви:
  4. a) по-перше, синодальність означає «особливий стиль, який характеризує життя і місію Церкви, виражаючи її природу як спільну подорож і зустрічі на асамблеях Божого Люду, покликаного Господом Ісусом силою Святого Духа проголошувати Євангеліє. Синодальність повинна у звичайний спосіб виражати життя і діяльність Церкви. Цей modus vivendi et operandi здійснюється через спільне слухання Слова і целебрування Євхаристії, через братерство сопричастя, співвідповідальність та участь всього Божого Люду на різних рівнях і різних служіннях і ролях у його житті та місії» (CTI, n. 70a);
  5. b) по-друге, «синодальність позначає, у більш конкретному і визначеному з богословської та канонічної точок зору, ті церковні структури та процеси, в яких синодальна природа Церкви виражається на інституційному рівні і так само на різних рівнях її реалізації: місцевому, регіональному, універсальному. Ці структури і процеси допомагають авторитетно розпізнавати
  6. c) по-третє, синодальність означає «своєчасну реалізацію тих синодальних подій, на які Церква скликається компетентною владою згідно з конкретними процедурами, визначеними церковною дисципліною, залучаючи різними способами, на місцевому, регіональному та вселенському рівнях, увесь Божий Люд під головуванням єпископів у колегіальній та ієрархічній єдності з Єпископом Рима, щоб розпізнавати свій шлях і окремі питання, а також приймати рішення та визначати орієнтири для здійснення євангелізаційної місії» (CTI, n. 70c).
  7. У контексті соборної еклезіології Божого Люду поняття сопричастя виражає глибинну суть таїни й місії Церкви, джерелом і вершиною якої є звершення Євхаристії, тобто єдність із Триєдиним Богом і єдність між людьми, яка здійснюється у Христі через Святого Духа. На цьому фоні синодальність «вказує на особливий спосіб життя та діяльності Церкви, Божого Люду, який проявляє і конкретно реалізує своє існування як сопричастя у “спільній подорожі”, у зустрічах на асамблеях та в активній участі всіх своїх членів у євангелізаційній місії» (CTI, n. 6).
  8. Синодальність не є самоціллю, а спрямована на виконання місії, яку Христос доручив Церкві в Святому Духові. Євангелізація є «суттєвою місією Церкви […] це благодать і покликання Церкви, її глибинна ідентичність» (EN 14). Звертаючись до всіх людей без винятку, проповідуючи і навчаючи, хрестячи, звершуючи Євхаристію і Таїнство Примирення, всі партикулярні Церкви і вся Церква дієво відповідають на заклик Господа проповідувати Євангеліє всім народам (див. Мт. 28, 19-20; Мр. 16, 15-16). Цінуючи всі дари та служіння, синодальність уможливлює Божому Люду проголошувати та свідчити Євангеліє жінкам і чоловікам усіх місць та часів, роблячи себе «видимим таїнством» (LG 9) братерства та єдності у Христі, яких прагне Бог. Синодальність і місія тісно поєднані: місія освітлює синодальність, а синодальність спонукає до місії.
  9. Влада душпастирів – «це особливий дар Духа Христа як Глави для побудови всього Тіла» (CTI, n. 67). Цей дар пов’язаний із Таїнством Священства, яке уподібнює до Христа як Глави, Пастиря та Слуги, і посилає тих, хто його приймає, служити святому Божому Люду, щоб оберігати апостольськість проголошення та сприяти церковному сопричастю на всіх рівнях. Синодальність пропонує «найвідповідніші інтерпретаційні основи для розуміння самого ієрархічного служіння» (Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015) і ставить у правильній перспективі завдання, яке Христос у Святому Духові доручає Душпастирям. Отож синодальність запрошує всю Церкву, включно з тими, хто в ній здійснює владу, до навернення і реформи.

Єдність як гармонія

  1. «Людина, яка має духовну природу, реалізовується у міжособових відносинах. Що більше вона щиро переживає, то більш зрілою стає її особиста ідентичність. Людина набуває гідності не шляхом ізоляції, а налагоджуючи відносини з іншими та з Богом. Тож значимість цих відносин набуває фундаментального характеру» (CV 53). Синодальна Церква характеризується як простір, у якому можуть процвітати стосунки завдяки взаємній любові – новій заповіді, яку Ісус дав Своїм учням (див. Йо. 13, 34-35). У дедалі більш індивідуалістичних культурах і суспільствах Церква, «люд, єдністю Отця, і Сина, і Святого Духа поєднаний» (LG 4), може свідчити про міцність стосунків, заснованих на Тройці. Відмінності у покликанні, віці, статі, професії, стані та соціальній приналежності, притаманні кожній християнській спільноті, дають можливість кожній людині зустрітися з інакшістю, необхідною для особистого дозрівання.
  2. Передовсім у родині, яку Собор називає «домашньою Церква» (LG 11), живуть багатством стосунків між людьми, об’єднаними різними характерами, статями, віком, ролями. Тому сім’ї – це упривілейовані місця для вивчення та переживання основних практик синодальної Церкви. Незважаючи на сварки та страждання, які переживають сім’ї, вони залишаються місцями, де людина вчиться обмінюватися любов’ю, довірою, прощенням, примиренням та взаєморозумінням. Саме в сім’ї ми пізнаємо, що маємо однакову гідність, що ми створені для взаємності, що маємо потребу бути вислуханими і що самі здатні слухати, розпізнавати та вирішувати разом, приймати та реалізовувати владу, натхненну любов’ю, бути співвідповідальними та відповідати за свої вчинки. «Сім’я гуманізує людські стосунки через “ми” й водночас сприяє законним відмінностям кожного» (Франциск, Звернення до учасників пленарного засідання Папської Академії соціальних наук, 29 квітня 2022).
  3. Синодальний процес показав, що Святий Дух постійно збуджує в Божому Люді велике розмаїття харизм і служінь. «Так і в будуванні Тіла Христового існує розмаїтість членів і обов’язків. Один є Дух, який за багатством своїм і потребами служіння розподіляє різні свої дари задля користі Церкви (див. 1 Кор. 12, 1-11)» (LG 7). Так само виникло прагнення розширити можливості участі та здійснення диференційованої співвідповідальності всіх охрещених, чоловіків і жінок. Стосовно цього висловлювали смуток через брак участі багатьох членів Божого Люду в цьому процесі церковного оновлення та через труднощі в повноцінному переживанні здорових стосунків між чоловіками та жінками, між поколіннями та між людьми та групами різних культурних ідентичностей та соціальних умов, зокрема бідними та виключеними.
  4. Синодальний процес також висвітлив духовну спадщину партикулярних Церков, в яких і з яких існує Католицька Церква, та необхідність висловлення їхнього досвіду. Силою католицькості «кожна частина Церкви приносить свої дари іншим частинам та всій Церкві, тож як її цілість, так і окремі частини зростають завдяки всім тим, що взаємно обмінюються дарами і спільно прагнуть до повноти в єдності» (LG 13). Служіння Наступника Петра «оберігає правомірну розмаїтість і водночас пильнує, щоб ті особливості не шкодили єдності, а їй служили» (там само; див. AG 22).
  5. Вся Церква завжди складалася з багатьох народів і мов, Церков з їхніми особливими обрядами, дисциплінами, богословською і духовною спадщиною, покликаннями, дарами і служіннями ради спільного добра. Цю єдність реалізовує Христос – наріжний камінь, і Святий Дух – учитель гармонії. Ця єдність у різноманітності накреслена саме католицькістю Церкви. Вираженням цього є множинність Церков sui iuris, багатство яких проявилося під час синодального процесу. Асамблея закликає продовжувати процес зустрічей, взаєморозуміння та обміну дарами, які живлять сопричастя Церкви Церков.
  6. Синодальне оновлення сприяє шануванню різних контекстів як місць, в яких здійснюється універсальний заклик Бога бути частиною Його Люду, Божого Царства, яке є «праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). Таким чином, різні культури можуть осягнути єдність, яка лежить в основі їхньої множинності і відкриває їм перспективу обміну дарами. «Єдність Церкви передбачає не монолітність, а поєднання в органічну цілісність виправданих відмінностей» (NMI 46). Різноманітність проявів спасительного послання дозволяє уникнути зведення його до єдиного розуміння життя Церкви та богословських, літургійних, пастирських і дисциплінарних форм, в яких воно виражається.
  7. Пошана до контекстів, культур, різноманітності та зв’язків між ними – це ключ до зростання синодально-місіонерської Церкви і прямування, під натхненням Святого Духа, до видимої єдності християн. Ми підтверджуємо зобов’язання Католицької Церкви продовжувати та посилювати екуменічний діалог з християнами інших конфесій на основі спільного Хрещення та у відповідь на заклик Ісуса Христа до своїх учнів жити у сопричасті та єдності, про яку Він молився під час Тайної Вечері (див. Йо. 17, 20-26). Асамблея з радістю та вдячністю вітає прогрес, досягнутий в екуменічних відносинах упродовж останніх шістдесяти років, документи діалогу та декларації, що виражають спільну віру. Участь Братніх Делегатів збагатила хід Асамблеї, і ми з надією дивимося на наступні кроки на шляху до повного сопричастя завдяки прийняттю плодів екуменічного шляху в церковних практиках.
  8. Скрізь на землі християни живуть пліч-о-пліч з нехрещеними людьми, які служать Богу, сповідуючи іншу релігію. За них ми урочисто молимося в літургії Великої П’ятниці, разом з ними співпрацюємо і боремося за побудову кращого світу, разом з ними благаємо єдиного Бога визволити світ від зла, яке його нищить. Діалог, зустріч та обмін дарами, характерні для синодальної Церкви, повинні допомогти налагоджувати зв’язки з іншими релігійними традиціями. Мета цього – «дружба, мир, гармонія, обмін цінностями та моральним і духовним досвідом в дусі правди й любові» (Конференція католицьких єпископів Індії, Відповідь Церкви в Індії на сучасні виклики (9 березня 2016), цитата з FT 271). У деяких регіонах християни, залучені в побудову братерських стосунків з послідовниками інших релігій, зазнають переслідувань. Асамблея заохочує їх виконувати свою працю з надією.
  9. Різні релігії та культури, багатогранні духовні та богословські традиції, різноманітні дари Святого Духа та завдання у спільноті, різниця у віці, статі та соціальній приналежності в Церкві – це запрошення для кожної людини визнати та прийняти власні обмеження, відмовитись від претензій поставити себе в центр та відкрити себе для прийняття інших точок зору. Кожна людина робить свій унікальний і незамінний внесок у спільну справу. Синодальну Церкву можна описати, взявши образ оркестру: різноманітність інструментів потрібна для того, щоб оживити красу і гармонію музики, в якій голос кожного зберігає свої відмінні риси ради спільної місії. Так проявляється гармонія, яку Святий Дух творить у Церкві, бо Він є гармонією в особі (див. Св. Василій, Про псалом 29,1; Про Святого Духа XVI, 38).

Синодальна духовність

  1. Синодальність – це насамперед духовна готовність, яка пронизує повсякденне життя охрещених і кожен аспект місії Церкви. Синодальна духовність походить із дії Святого Духа і вимагає слухання Божого Слова, споглядання, тиші та навернення серця. На відкритті цієї Другої Сесії Папа Франциск сказав: «Святий Дух – надійний провідник, і наше перше завдання – навчитися розпізнавати Його голос, бо Він говорить у кожній особі й у всіх справах» (Виступ на Першій Генеральній Конгрегації Другої Сесії XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів, 2 жовтня 2024). Синодальна духовність також вимагає аскетизму, смирення, терпіння та готовності прощати і приймати прощення. Вона з вдячністю та смиренням приймає різноманітність дарів та завдань, розподілених Святим Духом для служіння єдиному Господу (див. 1 Кор. 12, 4-5). І робить це без амбіцій чи заздрощів, без бажання панувати чи контролювати, розвиваючи ті ж почуття, що й Христос Ісус, який «применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Фил. 2, 7). Ми визнаємо плоди цієї духовності, коли щоденне життя Церкви позначене єдністю і гармонією у різноманітності. Ніхто не може йти сам дорогою справжньої духовності. Як окремим особам, так і спільнотам потрібна підтримка, включно з формацією і духовним супроводженням.
  2. Оновлення християнської спільноти можливе лише через визнання першості благодаті. Якщо бракує особистої та спільнотної духовної глибини, то синодальність зводиться до організаційної доцільності. Ми покликані не лише втілювати в суспільні процеси плоди особистого духовного досвіду, але й досвідчувати практику нової заповіді взаємної любові як місце і форму зустрічі з Богом. У цьому сенсі синодальна перспектива, черпаючи з багатої духовної спадщини Традиції, сприяє оновленню її форм: молитва, відкрита до участі, розпізнавання, яке переживають разом, місіонерська енергія, яка народжується з ділення і проявляє себе в служінні.
  3. Розмови в Духові – це інструмент, який, незважаючи на свої обмеження, ефективний, оскільки дозволяє слухати і розпізнавати те, «що Дух говорить Церквам» (Одк. 2, 7). Ці розмови викликали радість, здивування і вдячність, і сприймалися як оновлення, яке перемінює індивідів, групи і Церкву. Слово «розмова» виражає щось більше від простого діалогу: воно гармонійно поєднує думку й почуття, і породжує спільний життєвий світ. Тому можна сказати, що в розмові йдеться про навернення. Це антропологічний факт, який зустрічається у різних народів і культур, об’єднаних практикою солідарних зборів для обговорення та вирішення життєво важливих для спільноти питань. Благодать довершує цей людський досвід: Розмовляти «в Духові» означає жити досвідом участі в світлі віри і в пошуках Божої волі в євангельській атмосфері, в якій Святий Дух дає можливість почути Його унікальний голос.
  4. На кожній фазі синодального процесу звучала потреба зцілення, примирення і відновлення віри всередині Церкви – зокрема після багатьох скандалів стосовно різних видів насильства – і всередині суспільства. Церква покликана поставити в центр свого життя і діяльності факт, що в Христі, через Хрещення, ми довірені один одному. Визнання цієї глибокої реальності стає священним обов’язком, який дає нам змогу визнавати помилки та відновлювати довіру. Йти цим шляхом – це акт справедливості, місіонерського обов’язку Божого Люду в нашому світі й даром, який ми повинні просити в неба. Прагнення продовжувати цю подорож – це результат синодального оновлення.

Синодальність як соціальне пророцтво

  1. Якщо синодальний стиль практикувати зі смиренням, то це може зробити Церкву пророчим голосом у сучасному світі. «Синодальна Церква подібна до хоругви, піднятої націями (див. Іс. 11, 12)» (Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015). Ми живемо в епоху, позначену щораз більшою нерівністю, зростаючим розчаруванням у традиційних моделях управління і у функціонуванні демократії, зростанням автократичних та диктаторських тенденцій, домінуванням ринкової моделі без урахування вразливості людей і творіння, а також спокусами вирішувати конфлікти силою, а не діалогом. Автентичні практики синодальності уможливлюють християнам розвивати культуру, здатну критично оцінювати панівну думку, і таким чином пропонують унікальний внесок у вирішення проблем, з якими стикаються сучасні суспільства, та у побудову спільного добра.
  2. Синодальний спосіб життя стосунками – це форма свідчення суспільству. Це також відповідає потребі людини бути прийнятою і визнаною в конкретній спільноті. Це виклик зростаючій ізоляції людей та культурному індивідуалізму, які часто проникали в Церкву, і заклик до взаємної турботи, взаємозалежності та співвідповідальності за спільне добро. Водночас це виклик надмірному соціальному комунітаризму, який пригнічує людей і не дозволяє їм бути суб’єктами власного розвитку. Готовність вислухати всіх, особливо бідних, різко контрастує зі світом, у якому концентрація влади виключає бідних, маргіналізованих, меншини та землю, наш спільний дім. Синодальність та інтегральна екологія зумовлюють перспективу взаємин та наполягають на необхідності піклуватися зв’язками: саме тому вони відповідають одне одному та поєднуються одне з одним у способі реалізації місії Церкви в сучасному світі.

Частина ІІ – разом в човні

Переміна стосунків

Симон Петро, Тома, на прізвисько Близнюк, Натанаїл з Кани Галилейської,

сини Заведеєві та ще двоє інших його учнів були разом.

Тож каже до них Симон Петро: «Іду ловити рибу.»

А ті йому: «Підемо й ми з тобою.» (Йо. 21, 2-3)

  1. Тиверіадське озеро – місце, де все почалося. Петро, Андрій, Яків, Йоан кинули човен і сіті, й пішли за Ісусом. Після Великодня вони знову на цьому озері. Вночі на озері чути розмову: «Іду ловити рибу». «Підемо й ми з тобою». Синодальна дорога розпочалася так само: ми почули запрошення Наступника Петра і прийняли його; ми вирушили разом із ним і за ним. Разом ми молилися, роздумували, боролися і розмовляли. Але насамперед ми переконалися, що саме стосунки підтримують життєздатність Церкви, оживляючи її структури. Місіонерсько-синодальна Церква потребує оновлення одного і другого.

Нові стосунки

  1. Під час синодальної подорожі та на всіх широтах з’явилося прохання про Церкву, яка б була більш здатна живити стосунки: з Господом, між чоловіками та жінками, у сім’ях, у спільнотах, між усіма християнами, між соціальними групами, між релігіями, із сотворінням. Багато висловили здивування, що запитували про їхню думку, і радість з того, що спільнота почула їхні голоси; не бракувало також і тих, які розповідали про свої страждання через те, що їх виключили чи осуджували через подружню ситуацію, ідентичність і сексуальність. Прагнення більш автентичних і значущих стосунків виражає не лише прагнення належати до згуртованої групи, але й відповідає глибокому усвідомленню віри: євангельська якість суспільних відносин вирішальна для свідчення, яке Божий Люд покликаний давати в історії. «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 35). Стосунки, оновлені благодаттю і гостинністю до найменших, згідно з вченням Ісуса, – це найбільш красномовна ознака дії Святого Духа в спільноті учнів. Щоби бути синодальною Церквою, потрібне справжнє навернення стосунків. Ми повинні ще раз навчитися з Євангелія, що турбота про стосунки – це не стратегія чи інструмент для більшої ефективності організації, але спосіб, у який Бог Отець об’явився в Ісусі та в Святому Духові. Якщо наші стосунки, навіть крихкі, об’являють благодать Христа, любов Отця, сопричастя Святого Духа, то своїм життям сповідуємо віру у Триєдиного Бога.
  2. Саме в Євангеліях ми повинні шукати шляхи навернення, яке від нас вимагається, і вчитися уподібнюватися до Ісуса. Євангелія «постійно показують, як Ісус слухає людей, яких зустрічає на довгих дорогах Святої Землі» (DTC 11). Незалежно від того, були вони чоловіками чи жінками, євреями чи язичниками, книжниками чи митарями, праведниками чи грішниками, жебраками, сліпими, прокаженими чи хворими, Ісус нікого не обминав, а зупинявся, щоб вислухати й вступити в діалог. Він об’являв обличчя Отця, виходячи назустріч кожному там, де той перебував зі своєю історією і свободою. Зі слухання потреб і віри людей, яких Він зустрічав, народжувалися слова й жести, які оновлювали їхнє життя, відкриваючи дорогу до зцілених стосунків. Ісус – Месія, який «глухим дає слух, і мову – німим» (Мр. 7, 37). Нас, Його учнів, Він просить поводитися так само й водночас дає, з благодаттю Святого Духа, здатність це робити, уподібнюючи наші серця до Свого серця: тільки «серце робить можливим будь-який справжній зв’язок, бо стосунки, які не будуються серцем, не здатні подолати фрагментарність індивідуалізму» (DN 17). Коли ми слухаємо наших братів і сестер, то приймаємо поставу, з якою Бог в Ісусі Христі йде назустріч кожній людині.
  3. Потреба навернення стосунків однозначно стосується відносин між чоловіками й жінками. Динамізм стосунків вписаний у наш стан створінь. Статеві відмінності – основа людських стосунків. «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 27). У Божому задумі ця початкова відмінність не означає нерівності між чоловіком і жінкою. У новому творіння вона переосмислюється в світлі гідності Хрещення: «Всі бо ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися. Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 27-28). Як християни, ми покликані приймати й поважати, у різних контекстах, в яких вони виражаються, ці відмінності, які є Божим даром і джерелом життя. Ми даємо євангельське свідчення, коли намагаємося жити в стосунках, які шанують однакову гідність і взаємність між чоловіками й жінками. Свідчення під час синодального процесу болю та страждань жінок з усіх регіонів та континентів, як мирянок, так і богопосвячених осіб, показують, як часто нам цього бракує.

У різноманітних контекстах

  1. Заклик до оновлення стосунків у Господі Ісусі лунає у різноманітних контекстах, в яких Його учні живуть та здійснюють місію Церкви. Кожен із цих контекстів має свої багатства, пов’язані з різними культурами, які потрібно враховувати. Однак усі вони, хоч і по-різному, несуть ознаки спотвореної логіки стосунків, яка іноді суперечить логіці Євангелія. В минулому обмежені стосунки затверділи в структурі гріха (див. SRS 36) і впливають на спосіб мислення і поведінки людей. Зокрема, вони породжують блоки та страхи, з якими нам потрібно зіткнутися та подолати їх, щоб стати на шлях навернення стосунків.
  2. У цій динаміці коріниться зло, яке нищить наш світ, починаючи з війн, збройних конфліктів та ілюзії, що справедливий мир можна осягнути силою зброї. Так само згубним є переконання, що все творіння, навіть людей, можна експлуатувати заради прибутку. Наслідком цього є численні та різноманітні бар’єри, які розділяють людей, навіть у християнських громадах, та обмежують можливості одних порівняно з можливостями інших: нерівність між чоловіками та жінками, расизм, поділ на касти, дискримінація людей з інвалідністю, порушення прав меншин усіх видів, неготовність приймати мігрантів. Навіть стосунки з землею, нашою сестрою і матір’ю (див. LS 1), мають ознаки розколу, який несе загрозу життю незліченних спільнот, особливо в найбідніших регіонах, якщо не цілих народів, а можливо, і всього людства. Найрадикальніше і найдраматичніше зачинення – це зачинення на людське життя, яке веде до відмови від дітей – аж до материнського лона, і від людей похилого віку.
  3. Велике зло, яке нищить наш світ, проявляється також і в Церкві. Криза насильства в її різноманітних і трагічних проявах принесла великі і часто тривалі страждання жертвам і тим, хто пережив насильство, а також їхнім спільнотам. Церква повинна з особливою увагою і чутливістю слухати голоси жертв і постраждалих від сексуального, духовного, економічного, інституційного, владного насильства та насильства над совістю з боку священнослужителів або людей на церковних посадах. Слухання – це фундаментальний елемент дороги до зцілення, покаяння, справедливості й примирення. В епоху, яка переживає глибоку кризу довіри й заохочує жити в недовірі й підозрах, Церква повинна визнати власні недоліки, покірно просити прощення, піклуватися про жертв, забезпечити себе інструментами запобігання надуживань й намагатися відновити взаємну довіру в Господі.
  4. Слухання людей, які страждають від усунення з суспільства і маргіналізації зміцнює наше усвідомлення, що місія Церкви: взяти на себе тягар цих зранених стосунків, щоб Господь, «Живий», їх зцілив. Тільки так Церква може бути «немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду» (LG 1). Водночас відкритість до світу дає можливість відкрити, що в кожному закутку планети, в кожній культурі та в кожній групі людей Святий Дух посіяв зерна Євангелія, які містять у собі здатність жити здоровими стосунками, плекати взаємну довіру та прощення, долати страх перед інакшістю, створювати гостинні спільноти, сприяти економіці, уважній до людей та планети, миритися після конфлікту. Історія свідчить про конфлікти, які розпочиналися в ім’я якихось релігій, що підриває довіру до самих релігій. Також джерелом страждань є поділ між різними християнськими спільнотами, ворожнеча між братами та сестрами, які прийняли одне й те саме Хрещення. Оновлений досвід екуменічного поштовху, що супроводжує синодальний шлях – це прояв навернення стосунків і знак надії.

Харизми, покликання та служіння для місії

  1. Християни, індивідуально чи спільно, покликані діяти так, щоб дари Святого Духа приносили плоди ради свідчення та проголошення Євангелія. «Є і між дарами різниця, але Дух той самий; різниця теж і між служінням, але Господь той самий. Різниця є і між ділами, але Бог той самий, який усе в усіх робить. Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор. 12, 4-7). У християнській спільноті всі охрещені збагачені дарами, щоб ними ділитися, і кожен відповідно до свого покликання та життєвих умов. Різні церковні покликання – це численні та конкретні вираження єдиного хрещального покликання до святості та місії. Різноманітні дари розпочинаються у свободі Святого Духа і спрямовані на єдність церковного Тіла Христа (див. LG 32) та на місію в різних місцях і культурах (див. LG 12). Ці дари – не тільки виключна власність тих, хто їх отримує і використовує, їх не можна вимагати тільки для себе або для групи. З належною душпастирською опікою їх потрібно використовувати як для добра християнської спільноти, так і для розвитку суспільства у різних вимірах.
  2. Кожний охрещений відповідає на потреби місії в конкретних умовах життя і праці, виходячи зі своїх схильностей і здатностей, у такий спосіб проявляючи свободу Святого Духа в уділенні дарів. Завдяки цьому динамізму в Духові Божий Люд, прислухаючись до дійсності, в якій живе, може відкрити для себе нові сфери праці і нові форми виконання своєї місії. Християни, які в різних ролях – у сім’ї та в інших сферах життя: на роботі, у громадській, політичній, соціальній чи екологічній діяльності, у розвитку культури, натхненної Євангелієм, у євангелізації культури цифрового середовища – ходять дорогами світу і проголошують Євангеліє у своєму життєвому середовищі, підтримуються дарами Святого Духа.
  3. Вони просять Церкву не залишати їх самими, а хочуть, щоби їх посилали й підтримували. Вони просять, щоби їх годували хлібом Слова і Євхаристії, як і братерськими узами спільноти. Вони просять, щоб їхню діяльність визнали такою, якою вона є: дією Церкви силою Євангелія, а не їх особистим вибором. Врешті, вони просять, щоби спільнота супроводжувала тих, які через їхнє свідчення прийняли Євангеліє. У місіонерсько-синодальній Церкві спільноти, під керівництвом своїх душпастирів, зможуть посилати місіонерів і підтримувати тих, кого вже послали. Тому їх вважатимуть, перш за все, тими, що служать місії, яку Вірні виконують у суспільстві, в сімейному та професійному житті, не зосереджуючись виключно на діяльності, яка відбувається всередині спільнот, та на потребах їхніх організацій.
  4. Силою Хрещення чоловіки й жінки мають рівну гідність у Божому Люді. Однак жінки продовжують зустрічати перешкоди в отриманні повнішого визнання своїх дарів, покликання та місця в різних сферах життя Церкви, що шкодить служінню спільній місії. Святе Письмо свідчить, що в історії спасіння багато жінок відігравали важливу роль. Марії Магдалині було довірено першій звіщати про Воскресіння. У день П’ятидесятниці Марія, Божа Матір, була у світлиці разом з багатьма іншими жінками, які наслідували Господа. Важливо, щоб відповідні уривки Святого Письма знайшли в літургійних лекціонаріях належне їм місце. Деякі вирішальні моменти в історії Церкви підтверджують суттєвий внесок жінок, натхнених Святим Духом. Більшість вірян у церквах – це жінки, і часто вони – перші свідки віри в родинах. Вони активні у житті малих християнських спільнот і в парафіях; вони займаються школами, лікарнями й притулками; вони керують ініціативами з примирення, утвердження людської гідності й соціальної справедливості. Жінки займаються богословськими дослідженнями та обіймають відповідальні посади в установах, пов’язаних з Церквою, у дієцезіяльних куріях та в Римській Курії. Жінки обіймають керівні посади і керують спільнотами. Ця Асамблея закликає до повної реалізації всіх можливостей, вже передбачених чинним законодавством щодо ролі жінок, особливо там, де вони ще не введені в дію. Немає причин, які стоять на заваді жінкам обіймати керівні посади в Церкві: не можна зупинити те, що походить від Святого Духа. Питання доступу жінок до дияконського служіння також залишається відкритим, і розпізнавання в цій темі потрібно продовжувати. Асамблея також закликає приділяти більше уваги мові та образам в проповідях, навчанні, катехизації та офіційних церковних документах, надаючи більше місця внеску жінок: святих, теологинь та містичок.
  5. В християнській спільноті особливу увагу слід приділяти дітям: їх не тільки потрібно супроводжувати в процесі зростання, а вони самі можуть багато чого дати спільноті віруючих. Коли апостоли сперечаються між собою, хто з них найбільший, Ісус ставить дитину в центр, представляючи її як критерій для входу в Боже Царство (див. Мр. 9, 33-37). Церква не може бути синодальною без внеску дітей, носіїв місіонерського потенціалу, який слід цінувати. Їхній голос потрібен громаді: ми повинні прислухатися до нього і чинити зусилля, щоб його почули всі члени суспільства, особливо політики та освітяни. Суспільство, яке не вміє приймати дітей і піклуватися ними – хворе суспільство; страждання, які багато дітей зазнають через війни, бідність, покинутість, зловживання і торгівлю людьми, є скандалом, який вимагає сміливості викриття і солідарності.
  6. Молодь також може зробити свій внесок у синодальне оновлення Церкви. Молодь особливо чуйна до цінностей братерства та співпраці, і вона не сприймає патерналістські чи авторитарні постави. Іноді їхнє ставлення до Церкви критичне, але часто воно набуває позитивної форми особистої відданості гостинній спільноті, яка прагне боротися проти соціальної несправедливості та піклуватися про наш спільний дім. Прохання «йти разом у повсякденному житті», висунуте молодими людьми на присвяченому їм у 2018 Синоді, точно відповідає горизонту синодальної Церкви. Тому вкрай важливо забезпечити їм уважну та терплячу підтримку. Зокрема, варто розглянути пропозицію, яка виникла завдяки їхньому внеску, про «досвід супроводу з метою розпізнавання», що передбачає братерське життя, спільне з дорослими вихователями, апостольське зобов’язання жити разом у служінні найнужденнішим, пропозицію духовності, вкорінену в молитві та сакраментальному житті (див. Підсумковий документ XV-ї Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів «Молодь, віра та розпізнавання покликання», 161).
  7. Пропагуючи співвідповідальність за місію всіх охрещених, ми визнаємо апостольські здібності неповносправних людей, які відчувають себе покликаними та посланими як активні суб’єкти євангелізації. Ми хочемо цінувати внесок величезного багатства, яке людство приносить з собою. Ми визнаємо їхній досвід страждань, маргіналізації, дискримінації, іноді також і в християнській спільноті через патерналістське ставлення до них. Щоб сприяти їхній участі в житті та місії Церкви, пропонується створити церковний осередок з питань неповносправних.
  8. Серед покликань, що збагачують Церкву, виділяється покликання до подружнього життя. IІ Ватиканський Собор навчав, що «для цього вони мають у Божому Народі власний дар, відповідний до їхнього стану і чину» (LG 11). Таїнство Подружжя покладає на людину особливу місію, яка водночас стосується життя сім’ї, розбудови Церкви та участі в житті суспільства. Зокрема, в останні роки зросло усвідомлення, що сім’ї – суб’єкти, а не тільки об’єкти душ пастирства родин. Ось чому їм потрібно зустрічатися і налагоджувати зв’язки, в тому числі за допомогою церковних інституцій, які займаються вихованням дітей та молоді. Асамблея знову висловлює свою прихильність і підтримку тим, хто живе в умовах самотності, обравши вірність Традиції та Учительському Уряду Церкви у питаннях шлюбу та сексуальної етики, в яких вони вбачають джерело життя.
  9. Упродовж століть духовні дари також народжували різні види богопосвяченого життя. Від давніх часів Церква визнавала дію Святого Духа в житті чоловіків і жінок, які вирішили йти за Христом дорогою євангельських рад, присвячуючи себе служінню Богові як у спогляданні, так і в різних видах служіння. Богопосвячене життя покликане кидати виклик Церкві та суспільству своїм пророчим голосом. За багатовіковий досвід чернецтво виробило перевірені практики синодального життя та спільнотного розпізнавання, навчаючись гармонізувати індивідуальні дари та спільну місію. Чини і Згромадження, Товариства апостольського життя, світські інституції, а також асоціації, рухи і нові спільноти мають зробити особливий внесок у зростання соборності в Церкві. Сьогодні багато спільнот богопосвяченого життя – це лабораторія міжкультурності, яка є пророцтвом для Церкви та для світу. Водночас синодальність запрошує й іноді кидає виклик душпастирям партикулярних Церков, відповідальним за богопосвячене життя та церковним об’єднанням зміцнювати стосунки, щоби обмінюватися дарами на служінні спільній місії.
  10. Місія залучає всіх охрещених. Перше завдання мирян – входити в тимчасову дійсність і змінювати її духом Євангелія (див. LG 31.33; AA 5-7). Синодальний процес, підтриманий заохоченням Папи Франциска (див. Апостольський Лист у формі Motu proprio Spiritus Domini, 10 січня 2021), закликав партикулярні Церкви креативно та сміливо реагувати на потреби місії, розпізнаючи серед дарів ті, яким слід надати форму служінь, забезпечуючи їх відповідними критеріями, інструментами та процедурами. Не всім дарам слід надавати форму служінь, як і не всі охрещені повинні бути служителями, як і не всі служіння слід запроваджувати. Щоби дару надати форму служіння, потрібно, щоб спільнота визначила реальну душпастирську потребу – що супроводжується розпізнаванням, проведеним пастирем разом зі спільнотою – створення нового служіння. В результаті цього процесу компетентний орган приймає рішення. У місіонерсько-синодальній Церкві заохочується розвиток більшої кількості видів служіння мирян, тобто тих, які не потребують Таїнства Священства, і не лише в літургійній сфері. Вони можуть бути встановлені, а можуть і не бути. Необхідно також подумати, як доручати служіння мирянам у час, коли люди все легше переїжджають з одного місця в інше, визначаючи час і місця для здійснення цього служіння.
  11. Серед багатьох церковних служінь Асамблея визнала внесок у розуміння віри та розпізнавання, який пропонує богослов’я в усьому розмаїтті його проявів. Богослови допомагають Божому Людові розвивати розуміння дійсності, освітленої Об’явленням, та розробляти відповідні відповіді та мову для місії. В місіонерсько-синодальній Церкві «завдання богослов’я – здійснювати особливе служіння […]. Разом із досвідом віри та спогляданням істини вірного Люду, а також з проповіддю душпастирів, богослов’я сприяє дедалі глибшому проникненню в Євангеліє. Що більше, “як і будь-яке інше християнське покликання, служіння богослова, окрім того, що є особистим, є також спільнотним і колегіальним”» (CTI, n. 75), особливо, коли воно здійснюється у формі навчання, на яке покладена канонічна місія в церковних навчальних закладах. «Отож, церковна синодальність зобов’язує богословів займатися богослов’ям у синодальній формі, сприяючи здатності слухати, вести діалог, розпізнавати та інтегрувати багато різних підходів і внесків» (там само). У цьому сенсі дуже потрібно сприяти, через відповідні інституційні форми, діалогу між душпастирями та богословами. Асамблея запрошує богословські заклади продовжувати дослідження з метою роз’яснення і поглиблення значення синодальності та супроводження навчання в партикулярних Церквах.

Рукопокладені служителі в служінні гармонії

  1. Як і всі служіння в Церкві, єпископат, пресвітерат і дияконат служать проголошенню Євангелія та розбудові церковної спільноти. ІІ Ватиканський Собор нагадав, що рукопокладене служіння, встановлене Богом, «здійснюють різні чини – ті, що віддавна звуться єпископами, пресвітерами, дияконами» (LG 28). У цьому контексті ІІ Ватиканський Собор підтвердив сакраментальність єпископату (див. LG 21), відновив спільнотний характер пресвітерату (див. LG 28) та відкрив дорогу до відновлення постійного дияконату в Латинській Церкві (див. LG 29).

Служіння єпископа: зібрати дари Святого Духа в одну цілість

  1. Завдання єпископа – очолювати локальну Церкву і бути видимим принципом єдності всередині неї та сув’яззю сопричастя з усіма Церквами. Твердження Собору, що «єпископським посвяченням надається повнота таїнства Рукоположення» (LG 21), дає можливість розуміти ідентичність єпископа в мережі сакраментальних зв’язків із Христом і з «частиною Божого Люду» (CD 11), який йому довірений і якому він покликаний служити в ім’я Христа, Доброго Пастиря. Єпископ не мусить реалізувати свої прерогативи й виконувати свої завдання сам. Натомість він отримує благодать і завдання розпізнавати, визнавати та об’єднувати в єдність дари, які Святих Дух уділяє окремим особам та громадам, діючи в сакраментальному зв’язку зі священниками та дияконами, які разом з ним співвідповідальні за служіння в локальній Церкві. Діючи так, він відкриває, що найбільш властиве й специфічне для його місії в турботі про сопричастя Церков.
  2. Єпископ служить в спільноті, з спільнотою і для спільноти (див. LG 20) через проголошення Слова, головування при целебруванні Євхаристії та інших Таїнств. Тому синодальна Асамблея сподівається, що Божий Люд матиме більший голос у виборі єпископів. Також рекомендується, щоб хіротонія єпископа відбувалася в дієцезії, Пастирем якої він призначений, а не в дієцезії походження, як це часто буває, і щоб головних святителів обирали з-поміж єпископів церковної провінції, включаючи, наскільки це можливо, митрополита. Отож буде краще, якщо єпископ у такий спосіб вступатиме в зв’язок з Церквою, до якої він призначений, публічно приймаючи перед нею зобов’язання свого служіння. Також важливо, щоб, особливо під час душпастирських візитів, єпископ міг проводити час з вірними, слухати їх як допомогу для свого розпізнавання. Це допоможе досвідчувати Церкву як Божу родину. Конститутивний зв’язок єпископа з локальною Церквою сьогодні не проявляється достатньо чітко у випадку титулярних єпископів, до прикладу, папських представників або тих, хто служить у Римській Курії. Буде доречно продовжувати роздуми на цю тему.
  3. Єпископів також потрібно супроводжувати та підтримувати у їхньому служінні. Митрополит може відігравати певну роль у сприянні братерству між єпископами сусідніх дієцезій. Під час синодального процесу виникла потреба пропонувати єпископам постійні навчальні курси також і в місцевих контекстах. Нагадали про необхідність уточнення ролі єпископів-помічників та розширення завдань, які єпископ може їм делегувати. Потрібно також цінувати досвід єпископів-емеритів у їхньому новому способі служіння Божому Людові. Важливо допомогти вірним не плекати надмірних і нереалістичних очікувань від єпископа, пам’ятаючи, що він теж є вразливим братом, схильним до спокус, який потребує допомоги, як і всі інші. Ідеалізований образ єпископа не сприяє його делікатному служінню, яке підтримується участю всього Божого Люду в місії справді синодальної Церкви.

З єпископом: священники і диякони

  1. У синодальній Церкві пресвітери покликані виконувати своє служіння близько до людей, приймати та слухати кожного, відкриваючись на синодальний стиль. Пресвітери «становлять зі своїм єпископом один пресвітерат» (LG 28) та покликані співпрацювати з ним у розпізнаванні харизм, у супроводженні та керівництві локальною Церквою, з особливою увагою до служіння єдності. Вони покликані жити у пресвітерському братерстві та разом виконувати душпастирське служіння. Пресвітери, члени Інститутів богопосвяченого життя та Товариств апостольського життя також належать до пресвітеріату і збагачують його особливостями своєї харизми. Вони, як і пресвітери зі Східних Церков sui iuris, целібси і одружені, пресвітери fidei donum та пресвітери з інших країн, допомагають місцевому духовенству відкритися на горизонти усієї Церкви, тоді як дієцезіяльні пресвітери допомагають своїм співбратам включитися в діяльність конкретної дієцезії з її традиціями та духовними багатствами. Таким чином, між священниками також відбувається справжній обмін дарами з огляду на місію. Пресвітери також потребують супроводу та підтримки, особливо на перших етапах їхнього служіння та в моменти слабкості та крихкості.
  2. Служителі таїн Бога та Церкви (див. LG 41), диякони покликані «не на священство, а на служіння» (LG 29). Вони служать у справі милосердя, у проголошенні та в літургії, показуючи в кожному соціальному та церковному контексті, в якому вони присутні, зв’язок між проголошенням Євангелія та життям у любові, та пропагуючи в усій Церкві усвідомлення та стиль служіння всім, особливо найбіднішим. Функції дияконів численні, як показують Традиція, літургійна молитва та душпастирська практика. Їх потрібно конкретизувати у відповідь на потреби кожної локальної Церкви, зокрема, щоб пробудити і підтримувати загальну увагу до найбідніших, в рамках місіонерської і милосердної синодальної Церкви. Дияконське служіння досі залишається невідомим для багатьох християн також тому, що, хоча у Латинській Церкві воно було відновлено ІІ Ватиканським Собором як належний і постійний ступінь (див. LG 29), але ще не було прийняте в усіх географічних регіонах. Навчання Собору потрібно зглиблювати, також на основі перевірки багатого досвіду, але це вже дає вагомі мотивації локальним Церквам не зволікати з постійним дияконатом, а ефективніше його впроваджувати, визнаючи в цьому служінні цінний фактор дозрівання Церкви, яка служить наслідуванню Господа Ісуса, який став слугою всіх. Таке заглиблення зможе також допомогти краще зрозуміти дияконське рукопокладення тим, які готуються до священства.

Співпраця між рукопокладеними служителями в синодальній Церкві

  1. Неодноразово під час синодального процесу висловлювалася подяка єпископам, священникам та дияконам за радість, працю та самовідданість, з якою вони виконують своє служіння. Також були озвучені труднощі, з якими зустрічаються душпастирі у своєму служінні, які в основному пов’язані з відчуттям ізольованості, самотності, а також надмірними вимогами задовольнити кожну потребу. Досвід Синоду може допомогти єпископам, священникам та дияконам знову відкрити співвідповідальність у здійсненні служіння, яке вимагає співпраці з іншими членами Божого Люду. Чіткіший розподіл завдань та обов’язків, сміливіше розпізнавання того, що належить рукопокладеним служителям, а що можна і потрібно делегувати іншим, сприятиме духовно здоровішому та душпастирськи динамічнішому способу служіння кожного ступеня духовенства. Ця перспектива неодмінно вплине на процеси прийняття рішень, що характеризуються більш чітко вираженим синодальним стилем, і також допоможе подолати клерикалізм як зловживання владою для власної вигоди і спотворення авторитету Церкви як служіння Божому Люду. Це виражається передовсім у сексуальних, економічних, моральних, авторитарних зловживаннях служителів Церкви. «Клерикалізм, який заохочують як самі священики, так і миряни, породжує розкол у церковному Тілі, що розпалює та сприяє увічненню багатьох зол, які ми сьогодні засуджуємо» (Франциск, Лист до Божого Люду, 20 серпня 2018).

Разом задля місії

  1. Упродовж своєї довгої історії Церква відповідала на потреби спільноти й місії, і вводила нові служіння, відмінні від служінь рукопокладених служителів. Якщо спільнота та її керівники публічно визнають якісь дари, то ці дари приймають форму служінь і стають стабільними служіннями в місії. Деякі з них в дуже особливий спосіб служать християнській спільноті. Особливе значення мають встановлені служіння, які єпископ надає один раз у житті особливим обрядом і після відповідного розпізнавання та підготовки кандидатів. Це не просто доручення виконувати якусь працю; це сакраментальна дія, яка формує особу й визначає спосіб її участі в житті й місії Церкви. В Латинській Церкві це служіння лектора (читця), аколіта (помічника) (див. Франциск, Апостольський Лист у формі Motu proprio Spiritus Domini, 10 січня 2021) і катехита (див. Франциск, Апостольський Лист у формі Motu Proprio Antiquum ministerium, 10 травня 2021). Умови та способи їхнього служіння визначає відповідна церковна влада. Обов’язок Конференцій Єпископів – визначити норми, яким кандидати повинні відповідати, й опрацювати навчальні програми для цих служінь.
  2. Поряд з ними існують служіння, які не встановлюються ритуальним обрядом, але виконуються стабільно з дозволу компетентної влади. До них належать, до прикладу, координатори невеликих церковних спільнот, аніматори молитовних груп, керівники харитативної діяльності тощо, кількість і різноманітність яких залежить від рис локальної спільноти. Прикладом цього є катехити, які в багатьох регіонах Африки завжди відповідали за спільноти, в яких немає священників. Навіть якщо немає встановленого обряду, доречно оприлюднити доручення, прочитавши перед спільнотою відповідний документ, щоб полегшити його ефективне визнання. Існують також і надзвичайні служителі, такі як служитель Святого Причастя, головуючий на недільних богослужіннях в очікуванні священника, служитель деяких Таїнств тощо. Канонічні норми Східної та Західної Церков уже передбачають, що в деяких випадках миряни, чоловіки й жінки, можуть бути надзвичайними служителями Таїнства Хрещення. В латинському церковному праві єпископ (з дозволу Святого Престолу) може призначати мирян, чоловіків і жінок, служителями Таїнства Подружжя. Виходячи з місцевих потреб слід оцінити можливість розширення цих служінь і зробити їх стабільними для мирян. Врешті, існують принагідні служіння, які не вимагають додаткових умов чи виразного визнання. Вони показують, що всі вірні у різний спосіб беруть участь у місії – згідно зі своїми дарами й харизмами.

Частина ІІІ – «Закиньте сіті»

Зміна процесів

Каже до них Ісус: «Дітоньки, чи маєте що з’їсти?» Ті йому відповіли: «Ні.»

Тоді він каже до них: «Закиньте лишень сіті праворуч від човна, то знайдете.»

І закинули, та неспроможні були вже і витягнути їх: така була там сила риби! (Йо. 21, 5-6)

  1. Мирянам, чоловікам і жінкам потрібно пропонувати більші можливості участі, і також вивчати подальші форми послуг і служінь у відповідь на душпастирські потреби сучасності й в дусі співробітництва і диференційованої співвідповідальності. Зокрема, під час синодального процесу виплили деякі конкретні потреби, на які потрібно відповісти адекватно в різних умовах:
  2. a) ширша участь мирян, як чоловіків, так і жінок, у процесах церковного розпізнавання та на всіх фазах процесів прийняття рішень (опрацювання та прийняття рішень);
  3. b) більший доступ мирян, як чоловіків, так і жінок, до відповідальних посад у дієцезіях, церковних закладах, включно з семінаріями, богословськими інститутами й факультетами, згідно з існуючими нормами;
  4. c) краще визнання і рішуча підтримка життя і дарів богопосвячених жінок та залучення їх до відповідальних посад;
  5. d) збільшення кількості кваліфікованих мирян, як чоловіків, так і жінок, які виконують функції суддів у церковних судових процесах;
  6. e) ефективне визнання гідності та поваги до прав співробітників Церкви та її установ.
  7. Синодальний процес оновив усвідомлення, що слухання – суттєвий елемент кожного аспекту життя Церкви: уділення Таїнств, особливо Сповіді, катехизація, формація і душпастирське супроводження. У цьому контексті Асамблея звернула увагу на пропозицію створити служіння слухання та супроводу, демонструючи різноманітність орієнтацій. Деякі висловили підтримку цій пропозиції, бо таке служіння у пророчий спосіб наголосило би на важливості слухання і супроводження у спільноті. Інші стверджували, що слухання і супроводження – це завдання всіх охрещених, і немає потреби в особливому служінні. Інші підкреслюють необхідність вивчення, до прикладу, зв’язків між цим можливим служінням, духовним супроводженням, душпастирським counseling і уділенням Таїнства Сповіді. Також були пропозиції, щоб можливе служіння слухання і супроводження в особливий спосіб спрямовувалося на прийняття тих, які перебувають на периферії церковної спільноти, тих, які повертаються після того, як покинули спільноту, тих, які шукають правду і прагнуть, щоб їм допомогли зустрітися з Господом. Тому залишається потреба далі розпізнавати в цій справі. Місцеві умови, де ця потреба найбільше відчувається, зможуть сприяти вивченню цього та розробці можливих моделей для розпізнавання.
  8. Вони нічого не зловили, пора повертатися на берег. Але вони чують владний Голос, який спонукає їх зробити те, чого вони самі би не зробили, бо вказує на можливість, яку їхні очі й розум не здатні прийняти: «Закиньте лишень сіті праворуч від човна, то знайдете». Під час синодального процесу ми намагалися почути цей Голос і прийняти те, що він нам говорив. У молитві та братерському діалогу ми усвідомили, що церковне розпізнавання, турбота про процеси прийняття рішень та зобов’язання звітувати за власні дії й оцінювати результати прийнятих рішень – це практики, за допомогою яких ми відповідаємо на Слово, яке вказує нам дороги місії.
  9. Ці три практики між собою тісно зв’язані. Процеси прийняття рішень потребують церковного розпізнавання, яке вимагає слухання в атмосфері довіри, яку підтримують прозорість і підзвітність. Довіра повинна бути взаємною: особи, які приймають рішення, повинні вміти довіряти і слухати Божий Люд, який, у свою чергу, повинен вміти довіряти тим, хто здійснює владу. Це інтегральне бачення підкреслює, що кожна з цих практик залежить від інших та підтримує їх, допомагаючи Церкві виконувати свою місію. Участь у процесах прийняття рішень, які базуються на церковному розпізнаванні та прийнятті культури прозорості, підзвітності та оцінювання, вимагає не лише відповідної технічної підготовки, але й здатності дослідити її богословські, біблійні та духовні підвалини. Усі охрещені потребують такої формації у свідченні, місії, святості та служінні, яке підкреслює співвідповідальність. Це служіння приймає особливі форми для тих, хто займає відповідальні посади чи виконує церковне розпізнавання.

Еклезіяльне розпізнавання задля місії

  1. Щоби сприяти стосункам, здатним підтримувати і спрямовувати місію Церкви, першочерговою вимогою є євангельська мудрість, яка дала можливість апостольській спільноті в Єрусалимі затвердити результати першої синодальної події словами: «Подобалось бо Святому Духові й нам» (Ді. 15, 28). Розпізнавання, яке Божий Люд виконує ради місії, можна назвати «еклезіяльним». Святий Дух, якого Отець посилає в ім’я Ісуса і який навчає всьому (див. Йо. 14, 26), наставляє вірних усіх епох «на всю правду» (Йо. 16, 13). Присутністю й постійною дією Святого Духа «Передання, що походить від апостолів, розвивається в Церкві» (DV 8). Божий Люд, молячись до Святого Духа про світло, бере участь у пророчій функції Христа (див. LG 12) і «старається розпізнати в подіях, потребах і прагненнях нашої епохи, до яких він причетний разом з іншими людьми, справжні ознаки присутності Бога або його провидіння» (GS 11). Таке розпізнавання використовує всі дари мудрості, які Господь роздає в Церкві, і ґрунтується на sensus fidei, яке Святий Дух уділяє усім охрещеним. У цьому дусі потрібно переосмислити і переорієнтувати життя місіонерсько-синодальної Церкви.
  2. Церковне розпізнавання – це не організаційна техніка, а духовна практика, якою слід жити у вірі. Це вимагає внутрішньої свободи, смирення, молитви, взаємної довіри, відкритості до новизни та підпорядкування себе Божій волі. Воно ніколи не є твердженням індивідуальної чи групової точки зору, і не зводиться до простої суми індивідуальних думок; кожний говорить те, що диктує йому його сумління і відкривається на слухання інших, щоби разом розпізнати те, «що Дух говорить Церквам» (Одк. 2, 7). Церковне розпізнавання передбачає внесок усіх залучених осіб і водночас є упривілейованою умовою і вираженням синодальності, в якій разом співіснують сопричастя, місія і участь. Чим краще слухають усіх залучених, тим багатшим є розпізнавання. І тому до синодального процесу важливо залучити якомога більше учасників, особливо тих, які перебувають на периферії християнської спільноти й суспільства.
  3. Слухання Божого Слова – це відправна точка і критерій кожного церковного розпізнавання. Справді, Святе Письмо свідчить, що Бог промовляв до Свого Люду, і аж до того, що дав нам в Ісусі повноту всього Об’явлення (див. DV 2), і вказують на місця, в яких можемо слухати Його голос. Бог спілкується з нами передовсім у літургія, бо сам Христос говорить тоді, «коли в Церкві читають Святе Письмо» (SC 7). Бог промовляє через живу Традицію Церкви, через її Учительський Уряд, через особисті й групові роздуми над Святим Письмом і через практики народної побожності. Бог продовжує об’являтися у воланні бідних і в подіях історії людства. Бог спілкується зі Своїм Людом через елементи творіння, саме існування яких відсилає до дії Творця і наповнене присутністю життєдайного Духа. Врешті, Бог промовляє до кожного людського сумління, яке «є найпотаємнішим осердям і святилищем людини, де вона перебуває наодинці з Богом, голос якого промовляє у глибинах її душі» (GS 16). Церковне розпізнавання вимагає постійного піклування, формування свідомості й дозрівання sensus fidei, щоби не обминути жодне з місць, в яких Бог промовляє і приходить назустріч Своєму Людові.
  4. Фази церковного розпізнавання можна визначати у різні способи – залежно від місця і традиції. Також на основі синодального досвіду можна виділити деякі ключові елементи, якими не можна нехтувати:
  5. a) чітке представлення об’єкта розпізнавання та надання адекватної інформації й інструментів для його розуміння;
  6. b) зручний час для підготовки молитви, слухання Божого Слова та роздумів над темою;
  7. c) внутрішня свобода щодо своїх індивідуальних і групових інтересів і праця ради пошуків спільного добра;
  8. d) уважне та шанобливе слухання кожної людини;
  9. e) пошуки якомога ширшого консенсусу, який походить із того, що найбільше «запалює серця» (див. Лк. 24, 32), без приховування конфліктів і без пошуку дешевих компромісів;
  10. f) формулювання керівником процесу досягнутого консенсусу та представлення його всім учасникам, щоб вони могли висловитися, чи поділяють його чи ні.

На основі розпізнавання дозріває відповідне рішення, яке зобов’язує всіх, навіть тих, чия думка не була прийнята, та час на прийняття цього рішення в спільноті, що може призвести до подальших перевірок та оцінок.

  1. Розпізнавання завжди відбувається в конкретному контексті, складнощі та особливості якого необхідно знати якомога краще. Щоб розпізнавання було справді «еклезіяльним», потрібно використовувати відповідні засоби, включаючи адекватну екзегезу біблійних текстів, щоб інтерпретувати і розуміти їх, уникаючи при цьому часткових або фундаменталістських підходів; знання Отців Церкви, Традиції, навчання Учительського Уряду Церкви – відповідно до різних ступенів влади; доробок різних богословських дисциплін; внесок гуманітарних, історичних, соціальних та адміністративних наук, без яких неможливо добре зрозуміти контекст, у якому та з огляду на який відбувається розпізнавання.
  2. У Церкві існує велика різноманітність підходів до розпізнавання та узгоджених методологій. Ця різноманітність є багатством, але за умови відповідної адаптації до різних контекстів, і тоді різні підходи можуть бути плідними. З огляду на спільну місію важливо, щоби ці підходи вступили в сердечний діалог, не розпорошуючи своїх особливостей і не тримаючись міцно своїх ідентичностей. У партикулярних Церквах, починаючи з невеликих церковних спільнот та парафій, важливо пропонувати можливості формації – особливо тим, хто обіймає відповідальні посади, – яка поширює та живить культуру церковного розпізнавання для місії. Не менш важливою є формація тих, які супроводжують і допомагають, і їхня роль часто дуже важлива у процесах розпізнавання.

Формулювання процесів прийняття рішень

  1. У синодальній Церкві «всю спільноту, члени якої вільні та різноманітні, скликають, щоб молитися, слухати, аналізувати, вести діалог, розпізнавати і радити у прийнятті душпастирських рішень» (CTI, n. 68) для місії. Сприяння якомога ширшій участі всього Божого Люду в процесах прийняття рішень – це найефективніший спосіб розвитку синодальної Церкви. Якщо це правда, що синодальність визначає спосіб життя та діяльності, який характеризує Церкву, то вона водночас вказує на суттєві практики у виконанні її місії: розпізнавання, досягнення консенсусу, прийняття рішень через використання різних структур та органів синодальності.
  2. Спільнота учнів, покликана й послана Господом, – не однорідний і аморфний суб’єкт. Це Його Тіло з численними та різноманітними членами, історичний спільнотний суб’єкт, у якому Царство Боже реалізовується як «насіння і початок» свого приходу до всього людства (див. LG 5). Вже Отці Церкви роздумували про спільнотну природу місії Божого Люду через потрійне «нічого без» (nihil sine): «нічого без єпископа» (Св. Ігнатій Антіохійський, Лист до тралійців, 2,2), «нічого без вашої ради [священників і дияконів] і без згоди Люду» (Св. Кипріан Карфагенський, Лист до братів-священників і дияконів, 14,4). Там, де логіка nihil sine порушується, ідентичність Церкви розпливається, а її місія гальмується.
  3. У ці еклезіяльні рамки входить обов’язок участі на основі диференційованої співвідповідальності. Кожного члена спільноти, ради спільних рішень, потрібно шанувати й цінувати його здатності й дари. Також потрібні більш чи менш складні форми інституційного посередництва – залежно від розміру спільноти. Чинне законодавство вже передбачає органи участі на різних рівнях, які будуть розглянуті в цьому документі пізніше.
  4. Для сприяння функціонуванню цих органів доцільним видається подумати над формулюванням процесів прийняття рішень. Останнє зазвичай включає фазу розробки або інструкцій «через спільне розпізнавання, консультації та співпрацю» (CTI, n. 69), що інформує та підтримує подальше прийняття рішень компетентними органами влади. Між цими двома фазами немає конкуренції чи конфлікту, але їхнє поєднання сприяє тому, щоб прийняті рішення були плодом послуху всіх волі Бога щодо Своєї Церкви. Тому потрібно сприяти процедурам, які роблять ефективною взаємність між асамблеями й тими, хто на них головує, в атмосфері відкритості до Духа та взаємної довіри, у пошуках консенсусу, який би був, по можливості, одностайним. Процес також повинен включати фазу реалізації рішень та фазу їх оцінювання, в якій функції залучених суб’єктів знову формулюються по-новому.
  5. Чинне законодавство вже передбачає від органів влади перед прийняттям рішень проводити в деяких випадках консультації. Душпастирська влада зобов’язана вислухати учасників консультацій, і, отже, не може більше діяти так, ніби їх не вислухала. Отже, вона не відступить від плодів консультацій, якщо там дійшли згоди, без вагомої причини (див. ККСЦ, can. 127, § 2, 2°; ККСЦ, can. 934, § 2, 3°), яка повинна бути належним чином озвучена. Як і в будь-якій спільноті, яка живе справедливістю, в Церкві здійснення влади не полягає у нав’язуванні своєї волі. Влада здійснюється у різні способи і завжди служить сопричастю і прийняттю Христової істини, в якій і до якої Святий Дух провадить нас у різні часи і різними способами (див. Йо. 14, 16).
  6. У синодальній Церкві компетенції єпископа, Колегії Єпископів та Єпископа Рима приймати рішення невід’ємні, оскільки вони вкорінені в ієрархічну структуру Церкви, встановлену Христом на служінні єдності та повазі до законної різноманітності (див. LG 13). Але ці компетенції не безумовні: думки, які з’являються в процесі консультацій як результат правильного розпізнавання, особливо якщо його виконують органи участі, не можна ігнорувати. Тому протиставлення консультацій та обговорень є недоречним: у Церкві обговорення відбуваються за участю всіх, але ніколи без душпастирської влади, яка приймає рішення в силу свого статусу. Тому повторювану в Кодексі канонічного права формулу, яка говорить про «лише консультативний» голос (tantum consultivum), слід переглянути, щоб усунути можливі двозначності. Доречним видається перегляд канонічних норм у синодальному ключі, який би прояснив різницю між консультативним і обговорювальним формулюванням та їхнє співвідношення, і також пояснив відповідальність тих, хто бере участь у процесах прийняття рішень у різних статусах.
  7. Турбота про впорядкованість і виразне прийняття учасниками відповідальності – це вирішальні фактори для ефективності процесів прийняття рішень у такому порядку:
  8. a) обов’язки органу влади: чітко визначити об’єкт консультацій та обговорень і особу, відповідальну за прийняття рішення; визначити тих, з ким слід консультуватися, в тому числі з огляду на їхній специфічний досвід або залучення до даної справи; забезпечити всім учасникам ефективний доступ до відповідної інформації, щоб вони могли аргументовано формулювати свою думку;
  9. b) ті, хто індивідуально або як члени колегіального органу висловлюють свою думку під час консультацій, беруть на себе відповідальність: висловлювати свою думку щиро і чесно; поважати конфіденційність отриманої інформації; чітко формулювати свою думку, визначивши її основні пункти, щоб орган влади, у разі прийняття рішення, відмінного від цієї думки, міг пояснити, як він врахував її під час обговорення;
  10. c) після того, як компетентний орган влади сформулював рішення, дотримуючись процесу консультацій та чітко виклавши причини цього рішення, всі, через зв’язок сопричастя, що об’єднує охрещених, зобов’язані поважати та виконувати це рішення, навіть якщо воно не відповідає їх власній точці зору, і щоб це не шкодило їхньому обов’язку чесної участі також у фазі оцінювання. Завжди залишається можливість апелювати до вищої влади у встановленому правом порядку.
  11. Правильне та рішуче синодальне впровадження процесів прийняття рішень сприятиме прогресу Божого Люду в перспективі участі, зокрема через інституційне посередництво, передбачене канонічним правом, насамперед через органи участі. Без конкретних змін у короткостроковій перспективі візія синодальної Церкви не буде достовірною, і це відштовхне тих членів Божого Люду, які черпали з синодального шляху силу та надію. Партикулярні Церкви повинні знайти відповідні способи для впровадження цих змін.

Прозорість, підзвітність, оцінювання

  1. Прийняте рішення не закінчує процес прийняття рішень. Цей процес повинен супроводжуватися практиками підзвітності та оцінювання в дусі прозорості, натхненної євангельськими критеріями, і відповідати їм. Звітування про своє служіння спільноті – це найдавніша традиція, що сягає апостольської Церкви. Ми бачимо це в 11-ій главі Діянь Апостолів: коли Петро повернувся в Єрусалим після того, як охрестив язичника Корнелія, то «обрізані накинулись на нього: «Чого, – мовляв, – увійшов єси до необрізаних і їв з ними?» (Ді. 11, 2-3). Петро відповідає і пояснює мотиви своїх вчинків.
  2. Зокрема, щодо прозорості виникла потреба пояснити його значення, пов’язавши його з низкою таких термінів, як правда, лояльність, ясність, чесність, цілісність, узгодженість, відмова від непрозорості, лицемірства та двозначності, відсутність прихованих мотивів. Згадали євангельське блаженство чистих серцем (див. Мт. 5, 8), заповідь бути «простими, як голубки» (Мт. 10, 16) і слова апостола Павла: «Відкинувши ложну соромливість, ми не поводимося лукаво, ані не викривлюємо слово Боже, але, проповідуючи явно правду, поручаємо самих себе кожному людському сумлінню перед Богом» (2 Кор. 4, 2). Отож, йдеться про глибинне налаштування, вкорінене у Святому Письмі, а не про набір адміністративних чи управлінських процедур або вимог. Прозорість, в її правильному євангельському розумінні, не ставить під загрозу повагу до приватності та конфіденційності, захист осіб, їхньої гідності та прав навіть від неправомірних претензій з боку цивільної влади. Але це не може виправдовувати практики, що суперечать Євангелію, або стати приводом для уникання чи приховування дій щодо боротьби зі злом. У будь-якому разі, що стосується таємниці сповіді, «сакраментальна печать необхідна, і жодна людська влада не має над нею юрисдикції і навіть не може претендувати на неї» (Франциск, Промова до учасників XXX курсу на внутрішньому форумі, організованому Апостольською Пенітенціарією, 29 березня 2019).
  3. Постава прозорості, у поданому значенні, охороняє довіру й вірогідність, без яких не може обійтися синодальна Церква, уважна до стосунків. Якщо довіра підірвана, то страждають найслабші й найвразливіші люди. Там, де Церква користується довірою, практики прозорості, підзвітності та оцінювання допомагають її зміцнити; і вони є ще важливішими елементами там, де потрібно відновити довіру до Церкви. Особливо це важливо для захисту неповнолітніх і вразливих осіб (safeguarding).
  4. Ці практики допомагають забезпечити вірність Церкви своїй місії. Брак цих практик – це наслідки клерикалізму, які водночас годують клерикалізм. Це ґрунтується на неявному припущенні, що ті, хто має владу в Церкві, не повинні звітувати за свої дії та рішення, ніби вони відокремлені від решти Божого Люду або стоять вище за нього. Прозорості та підзвітності не можна вимагати лише у випадку сексуальних, фінансових та інших зловживань. Це також стосується способу життя душпастирів, душпастирських планів, методів євангелізації та способів, у які Церква поважає гідність людської особи, до прикладу, щодо умов праці в її установах.
  5. Якщо синодальна Церква хоче бути гостинною, то підзвітність має стати стандартною практикою на всіх рівнях. Однак ті, хто має владу, несуть більшу відповідальність у цьому відношенні і покликані звітувати перед Богом і Його Людом. Якщо практика звітування перед вищою владою існує упродовж століть, то потрібно відновити вимір підзвітності влади перед спільнотою. Усталені в досвіді богопосвяченого життя інституції та процедури (капітули, канонічні візитації тощо) можуть бути джерелом натхнення в цьому відношенні.
  6. Також потрібні структури і способи регулярного оцінювання виконання усіх служінь. Оцінювання – це не судження про людей. Воно дає можливість виділити як позитивні аспекти, так і сфери для можливого покращення праці відповідальних за дане служіння людей, і допомагає Церкві вчитися на досвіді, переглядати плани дій і уважно слухати голос Святого Духа, зосереджуючись на результатах рішень, які стосуються місії.
  7. Окрім дотримання вже передбачених канонічними нормами критеріїв і механізмів контролю, локальні Церкви, а особливо їхні об’єднання, повинні у синодальний спосіб розбудовувати ефективні форми і процедури підзвітності та оцінювання, що відповідають різноманітним контекстам, починаючи з цивільної нормативно-правової бази, законних очікувань суспільства та наявності фахової експертизи в цьому питанні. У цій праці потрібно надавати перевагу методологіям партисипативної оцінки, цінити навички тих, особливо мирян, які краще знайомі з процесами підзвітності та оцінювання, а також проводити розпізнавання позитивних практик, що вже існують у місцевому громадянському суспільстві, адаптуючи їх до церковного контексту. Виконання процесів підзвітності та оцінювання на місцевому рівні слід включити до звіту, що подається під час візитів ad limina.
  8. Зокрема, у формах, що відповідають різним умовам, видається необхідним забезпечити принаймні:
  9. a) ефективне функціонування Рад з економічних питань;
  10. b) ефективне залучення Божого Люду, особливо найбільш компетентних осіб, до душпастирського та фінансового планування;
  11. c) приготування і опублікування (відповідно до місцевих умов і з добрим доступом) щорічного фінансового звіту, завіреного, наскільки це можливо, зовнішніми аудиторами, що робить прозорим використання активів та фінансових ресурсів Церкви та її інституцій;
  12. d) приготування і опублікування щорічного звіту про виконання місії, який містить також реалізацію ініціатив в сфері safeguarding (захист неповнолітніх і вразливих осіб), доступ мирян до владних посад та їхньої участі у процесах прийняття рішень, визначаючи пропорцію щодо статі;
  13. e) процедури періодичного оцінювання виконання всіх служінь і завдань у Церкві.

Потрібно розуміти, що це не бюрократична діяльність як самоціль, а комунікаційні зусилля, які виявляються потужним виховним інструментом для зміни культури, а також уможливлюють зробити більш видимими багато цінних ініціатив Церкви та її інституцій, які надто часто залишаються прихованими.

Синодальність і органи участі

  1. Участь охрещених у процесах прийняття рішень і у практиці підзвітності та оцінювання відбувається через посередництво інституцій, насамперед через органи участі, вже передбачені канонічним правом на рівні партикулярної Церкви. В Латинській Церкві йдеться про дієцезіальний Синод (див. ККП, can. 466), Рада пресвітерів (див. ККП, can. 500, § 2), дієцезіальна душпастирська Рада (див. ККП, can. 514, § 1), парафіяльна душпастирська Рада (див. ККП, can. 536), дієцезіальна і парафіяльна Рада з економічних питань (див. ККП, cann. 493 і 537). У Східних Католицьких Церквах йдеться про єпархіальний Собор (див. ККСЦ, cann. 235 ss.), єпархіяльна Рада з економічних питань (див. ККСЦ, cann. 262 ss.), пресвітерська Рада (див. ККСЦ, can. 264), єпархіальна душпастирська Рада (див. ККСЦ, cann. 272 ss.), парафіяльні Ради (див. ККСЦ, can. 295). Члени цих органів виконують свою роль відповідно до диференційованої відповідальності й різних якостей (харизми, служіння, досвід, фах тощо). Кожен з цих органів бере участь у розпізнаванні, необхідному для інкультурованого проголошення Євангелія, місії спільноти у своєму середовищі та свідчення охрещених цієї спільноти. Ці органи також беруть участь у процесах прийняття рішень у встановлених формах і конституюють середовище для підзвітності й оцінювання, щоби, в свою чергу, звітувати й оцінювати свою працю. Органи участі створюють багатообіцяючі середовища для швидкого втілення синодальних вказівок, що приведе до помітних змін за короткий час.
  2. Синодальна Церква ґрунтується на існуванні, дієвості та ефективній, а не лише номінальній, життєздатності цих органів участі, і також на їхньому функціонуванні відповідно до канонічних норм чи законних звичаїв та дотриманні статутів і правил, що їх регулюють. Тому вони обов’язкові, як того вимагається, на всіх етапах синодального процесу і можуть повністю виконувати свою роль не тільки формально, а у й формах, які відповідають різним місцевим умовам.
  3. У цьому ж дусі доречно входити у функціонування цих органів, починаючи з прийняття синодальної методології праці. Розмови в Духові, з відповідними адаптаціями, можуть бути відправною точкою. Особливу увагу слід звернути на способи призначення членів. Якщо вибори не передбачені, то потрібно провести синодальні консультації, які максимально відображають стан спільноти або локальної Церкви, а влада повинна продовжити висування кандидатів на основі результатів їхньої діяльності, дотримуючись вищеописаного зв’язку між консультаціями та обговореннями. Також слід передбачити, щоб члени дієцезіальних та парафіяльних душпастирських Рад мали право пропонувати теми для включення до порядку денного – як у випадку з членами пресвітерської Ради.
  4. Таку ж увагу потрібно приділяти складу органів участі, щоби сприяти більшій участі жінок, молоді, бідних і маргіналізованих. Крім того, важливо, щоби до складу цих органів входили охрещені особи, задіяні у свідченні віри у звичайних життєвих реаліях і соціальній динаміці, з визнаним апостольським і місіонерським налаштуванням, а не лише особи, які займаються організацією життя і служіння в спільноті. У такий спосіб церковне розпізнавання сприятиме більшому відчиненню, здатності аналізувати реальну ситуацію і різні можливості. Виходячи з потреб різних місць, доцільно передбачити участь представників інших Церков та християнських спільнот, подібно до того, як це відбувається на Асамблеї синоду, або представників інших релігій, присутніх на даній території. Локальним Церквам та їхнім об’єднанням легше вказати критерії відбору учасників – відповідно до місцевих умов.
  5. Особливу увагу Асамблея приділила досвіду вже існуючих реформ та добрим практикам, таким як створення мережі душпастирських Рад на рівні низових спільнот, парафій та деканатів, аж до дієцезіальної душпастирської Ради. Як модель консультацій та слухання, також пропонується проводити церковні асамблеї на всіх рівнях з певною регулярністю, не обмежуючись консультаціями всередині Католицької Церкви, а слухати інші Церкви та християнські спільноти, і бути уважними до інших релігій, присутніх на даній території.
  6. Асамблея пропонує, щоби дієцезіальний синод і дієцезіальну асамблею краще цінували як органи для регулярних консультацій дієцезіального єпископа, як місце слухання, молитви, розпізнавання, особливо коли йдеться про важливі рішення для життя і місії локальної Церкви. Дієцезіальний синод також може конституювати середовище для виконання підзвітності й оцінювання: на ньому єпископ звітує про душпастирську діяльність у різних секторах, про виконання душпастирського плану, про прийняття синодальних процесів усією Церквою, про ініціативи у сфері safeguarding, про управління фінансами й матеріальним добром. Тому в цьому питанні потрібно посилити канонічні норми, щоб вони краще відповідали місіонерсько-синодальним рисам кожної локальної Церкви, і передбачити, щоби дієцезіальні синоди і асамблеї збиралися регулярно, але не надто рідко.

Частина IV – Багатий улов

Зміна зв’язків

А інші учні припливли човном, – були бо неподалеку від землі, ліктів зо двісті, – та й притягнули сіті з рибою […].

Пішов Симон Петро, витягнув на землю сіті, повні великої риби – сто п’ятдесят три! – і хоч стільки її було, сіті не перервалися (Йо. 21, 8.11).

  1. Сіті, закинуті на слово Воскреслого, дали рясний улов. Усі витягують сіті, Петру належить особлива роль. В Євангелію рибалка – це спільна праця: кожен має своє завдання, відмінне від інших, але узгоджене з ними. Такою є синодальна Церква, створена зі зв’язків, які об’єднують у сопричасті й просторі різноманітність різних народів і культур. В той час, коли змінюється досвід місць, в яких Церква вкорінена і подорожує, потрібно культивувати нові форми обміну дарами й переплетення зв’язків, які нас об’єднують і які підтримують єпископи в сопричасті між собою і Єпископом Рима.

Осілі і прочани

  1. Проголошення Євангелія, пробуджуючи віру в серцях чоловіків і жінок, веде до заснування Церкви в конкретному місці. Не можна зрозуміти Церкву, яка не вкорінена в конкретну територію, в простір і час, де формується спільний досвід зустрічі з Богом-Спасителем. У локальному вимірі Церкви зберігається багата різноманітність проявів віри, вкорінених в конкретні культурні та історичні контексти, а сопричастя Церков проявляється у сопричасті вірних в межах єдиної Церкви. Синодальне навернення, таким чином, запрошує кожну людину розширити простір свого серця, першого «місця», де відлунюють усі наші стосунки, вкорінені в особисті стосунки кожної людини з Ісусом Христом та Його Церквою. Це – джерело і умова будь-якої реформи в синодальному дусі зв’язків приналежності та церковних місць. Душпастирська діяльність не може обмежуватися плеканням стосунків між людьми, які вже перебувають у гармонії між собою, а повинна сприяти зустрічам з кожним чоловіком і кожною жінкою.
  2. Досвід укорінення повинен враховувати глибокі соціокультурні зміни, які модифікують сприйняття місць. Поняття місця вже не можна розуміти в суто географічних і просторових термінах, бо в наш час воно асоціюється з приналежністю до мережі зв’язків і культури, територіальне коріння якої динамічніше і гнучкіше, ніж будь-коли раніше. Урбанізація – це один із основних чинників цих змін. Сьогодні, перший раз в історії людства, більша частина населення землі живе в міських умовах. Часто великі міста – це людські агломерації без історії й ідентичності, в яких люди живуть як острови. Традиційні територіальні зв’язки змінюють своє значення і роблять межі парафій та дієцезій менш визначеними. Церква покликана жити в цих контекстах, відбудовувати спільнотне життя, надавати обличчя анонімним реаліям та сплітати братерські стосунки. З цією метою, окрім доброго використання структур, які ще придатні, необхідна місіонерська креативність для вивчення нових форм душпастирської праці та визначення конкретних способів опіки. Але правда також, що сільськими районами, деякі з яких – це справді периферії існування, не можна нехтувати, потрібно звертати на них особливу душпастирську увагу, як і на місця маргіналізації та виключення.
  3. В наші часи зростає людська мобільність, що зумовлено різними причинами. Біженці та мігранти часто формують динамічні спільноти, навіть у своїх релігійних практиках, що робить місце, де вони поселяються, мультикультурним. Частина з них підтримує тісні контакти з країнами свого походження, передовсім завдяки цифровим медіа, і відчуває труднощі в побудові стосунків в новій країні, а інші втрачають своє коріння. Навіть мешканці місць еміграції ставляться підозріло до мігрантів. Кожна людина відчуває на собі вплив географічного, культурного та мовного розмаїття і покликана будувати міжкультурні спільноти. Не слід ігнорувати вплив міграційних явищ на життя Церков. У цьому сенсі показовою є ситуація деяких Східних Католицьких Церков через зростання кількості їхніх вірних у діаспорі. Потрібні нові підходи, щоби підтримувати зв’язки з Церквою походження і створювати нові зв’язки, поважаючи різні духовні й культурні коріння.
  4. Поширення цифрової культури, яке особливо помітне серед молоді, також глибоко змінює сприйняття простору та часу, впливаючи на повсякденну діяльність, комунікації та міжособистісні стосунки, включаючи віру. Можливості, які пропонує мережа, змінюють конфігурацію стосунків, зв’язків та кордонів. Хоча сьогодні ми пов’язані між собою більше, ніж будь-коли раніше, але часто відчуваємо самотність і маргіналізацію. Крім того, соціальні мережі можуть використовуватися носіями економічних та політичних інтересів, які, маніпулюючи людьми, поширюють ідеології та породжують агресивну поляризацію. Ми не приготовані до такої дійсності й повинні вибирати відповідні засоби, щоби цифрове середовище стало пророчим місцем для місії та проголошення. Партикулярні Церкви повинні заохочувати, підтримувати та супроводжувати тих, хто займається місією в цифровому середовищі. Християнські цифрові спільноти та групи, особливо молодіжні, також покликані замислитися над тим, як створювати зв’язки приналежності, сприяти зустрічам та діалогу, пропонувати формацію однолітків та розвивати синодальний спосіб життя Церкви. Мережа, що складається зі зв’язків, пропонує нові можливості, щоби краще жити синодальним виміром Церкви.
  5. Ці соціальні та культурні зміни вимагають від Церкви переосмислити значення свого «локального» виміру та поставити під сумнів свої організаційні форми, щоб краще служити своїй місії. Визнаючи цінність укорінення в конкретних географічних та культурних контекстах, важливо розуміти «місце» як історичну реальність, в якій формується людський досвід. Саме там, у мережі створених зв’язків, Церква покликана виражати свою сакраментальність (див. LG 1) і виконувати свою місію.
  6. Зв’язок між місцем і простором зумовлює роздуми про Церкву як «дім». Якщо образ дому не сприймається як закритий і недоступний простір, який потрібно захищати за будь-яку ціну, то він викликає відчуття можливості прийняття, гостинності й інтеграції. Саме творіння – це спільний дім, у якому члени однієї людської родини живуть разом з усіма іншими створіннями. Наша праця, яку підтримує Святий Дух, полягає в тому, щоб Церква сприймалася як гостинний дім, таїнство зустрічі та спасіння, школа сопричастя для всіх Божих синів і дочок. Церква – це також Божий Люд, який подорожує разом із Христом, і кожна людина покликана бути паломником надії. Знаком цього є традиційна практика паломництва. Народна побожність – це одне з місць місіонерсько-синодальної Церкви.
  7. Локальна Церква, у розумінні дієцезії чи єпархії, – це фундаментальне середовище, в якому сопричастя в Христі охрещених проявляється найповніше. В ній спільнота збирається на Євхаристію, яку звершує єпископ. Кожна локальна Церква має внутрішню структуру і водночас має зв’язки з іншими локальними Церквами.
  8. Парафія – це одна з головних структур локальної Церкви, які нам показує історія. Парафіяльна спільнота, яка зустрічається для целебрування Євхаристії, – це упривілейоване місце для стосунків, гостинності, розпізнавання і місії. Зміни в концепції та способі проживання стосунків з територією вимагають переосмислення її конфігурації. Особливість парафії в тому, що це пропозиція спільноти на невиборчій основі. Там збираються люди різних поколінь, професій, географічного походження, соціальних класів та умов життя. Щоб відповісти на нові вимоги місії, парафія покликана відкритися на нові форми душпастирства, які беруть до уваги мобільність людей та «екзистенційну територію», на якій вони проживають. Зокрема, сприяючи християнському втаємниченню та пропонуючи супровід і підготовку, вона зможе підтримувати людей на різних етапах життя та у виконанні їхньої місії у світі. У такий спосіб краще зрозуміємо, що парафія не зосереджена на собі, а спрямована на місію та покликана підтримувати працю багатьох людей, які по-різному живуть і свідчать про свою віру у своїй професії і у соціальній, культурній та політичній діяльності. У багатьох регіонах світу невеликі християнські спільноти або базові церковні спільноти – це територія, на якій можуть процвітати інтенсивні стосунки близькості та взаємності, пропонуючи можливості для конкретного досвіду синодальності.
  9. Ми визнаємо здатність Інститутів богопосвяченого життя, Товариств апостольського життя, Асоціацій, Рухів та Нових Спільнот вкорінюватися на територіях та водночас поєднувати різні місця та регіони, навіть на національному чи міжнародному рівні. Часто саме вони разом із багатьма окремими особами чи неформальними групами несуть Євангеліє в різні місця: лікарні, тюрми, доми перестарілих, центри прийняття біженців, неповнолітніх, маргіналізованих і жертв насильства; в освітні та формаційні заклади, школи й університети, в яких зустрічається молодь і родини; в місця культури, політики та інтегрального людського розвитку, де конструюються та будуються нові способи спільного життя. Ми також з вдячністю дивимося на монастирі, місця покликання і розпізнавання, пророцтва про «поза», які стосуються всієї Церкви і скеровують її шлях. Особлива відповідальність дієцезіального чи єпархіального єпископа – анімувати цю різноманітність і плекати зв’язки єдності. Інститути та товариства покликані діяти у згоді й з локальною Церквою і брати участь у динамізмі синодальності.
  10. Навіть підвищення цінності «проміжних» місць між локальною та Вселенською Церквами, таких як церковна Провінція та об’єднання Церков на національному чи континентальному рівні, може сприяти більш значній присутності Церкви в різних місцях. Зростаюча мобільність та сучасні зв’язки роблять межі між Церквами непостійними та часто вимагають мислити та діяти в межах «великого соціально-культурного простору», на якому, виключаючи будь-яку форму «хибного партикуляризму», християнське життя «буде погоджене з духом і характером кожної культури» (AG 22).

Обмін дарами

  1. Йти разом у різні місця як учні Ісуса, маючи різні дари та служіння, обмінюючись дарами між Церквами – це дієвий знак присутності любові й милосердя Бога в Христі, який супроводжує, підтримує і спрямовує подихом Святого Духа дорогу людства до Божого Царства. Обмін дарами охоплює всі виміри життя Церкви. Створена у Христі як Божий Люд з усіх народів землі та динамічно об’єднана у сопричасті локальних Церков, їхніх об’єднань, Церков sui iuris в межах єдиної Католицької Церкви, вона виконує свою місію, сприяючи та приймаючи «від різних народів ті таланти, цінності і звичаї, які є добрими, а перейнявши – очищує, укріплює та підносить» (LG 13). Напуття апостола Петра: «Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв, як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті» (1 Пт. 4, 10) можна застосувати до кожної локальної Церкви. Парадигматичним та натхненним прикладом цього обміну дарами, який сьогодні вимагає особливої уваги та перегляду з огляду на змінені та нагальні історичні обставини, є обмін дарами між Церквами латинської традиції та Східними Католицькими Церквами. Значний горизонт новизни та надії, в якому можна здійснювати обмін дарами, шукати спільне добро та скоординовано працювати над соціальними проблемами глобального значення, виникає, до прикладу, у великих наднаціональних та міжкультурних географічних просторах, таких як Амазонія, басейн річки Конго, Середземне море.
  2. На місцевому рівні та у своїй католицькій єдності Церква пропонує себе як мережу стосунків, через яку поширюється та пропагується пророцтво культури зустрічі, соціальної справедливості, включення маргінальних груп, братерства між народами, турботи про спільний дім. Конкретне здійснення цього пророцтва вимагає ділитися благами кожної Церкви в дусі солідарності, без патерналізму і велферизму, поважаючи різні ідентичності та сприяючи здоровій взаємності, із зобов’язаннями – там, де це необхідно – загоїти рани пам’яті і стати на шлях примирення. Обмін дарами та спільне використання ресурсів локальними Церквами різних регіонів сприяє єдності Церкви, створюючи зв’язки між християнськими спільнотами. Потрібно забезпечити умови, щоби пресвітери, які приходять на допомогу Церквам, яким бракує духовенства, були не лише функціональним засобом, а й ресурсом для зростання як Церкви, яка їх посилає, так і Церкви, яка їх приймає. Так само потрібно, щоб матеріальна допомога не перетворювалася у велферизм, а сприяла євангельській солідарності та нею керували прозоро і надійно.
  3. Обмін дарами має важливе значення також на шляху до повної та видимої єдності між усіма християнськими Церквами та спільнотами і, крім того, є дієвим знаком цієї єдності у вірі та любові Христа, що збільшує авторитет і вплив християнської місії (див. Йо. 17, 21). Св. Йоан Павло ІІ виразив це в екуменічному діалогу: «Діалог – це не тільки обмін ідеями. У якийсь спосіб це завжди “обмін дарами”» (UUS 28). Саме у прагненні втілювати єдине Євангеліє в різні культурні контексти, історичні умови та соціальні виклики різні християнські традиції, слухаючи Боже Слово та голос Святого Духа, упродовж століть приносили рясні плоди святості, милосердя, духовності, богослов’я та солідарності на соціальному та культурному рівнях. Настав час оцінити ці дорогоцінні скарби: з щедрістю, щирістю, без упереджень, з вдячністю Господу, з взаємною відкритістю, даруючи їх один одному і без претензій, що вони є тільки нашою власністю. Приклад святих і свідків віри інших християнських Церков і спільнот також є даром, який можемо отримати, включивши пам’ять про них до нашого літургійного календаря, особливо пам’ять про мучеників.
  4. У Документі про вселюдське братерство ради миру й спільного життя у світі, підписаному Папою Франциском і Великим Імамом Аль-Азгару Ахмедом Аль-Таїбом 4 лютого 2019, задеклароване прагнення «прийняти культуру діалогу як дорогу; співпраці – як кодексу поведінки; взаємного порозуміння – як методу і критерію». Йдеться не про нереалістичне прагнення чи другорядний аспект дороги Божого Люду в сучасній історії. На цій дорозі синодальна Церква прагне йти в різні місця свого існування разом із віруючими інших релігій та людьми інших переконань, безкорисливо даруючи їм радість Євангелія і з вдячністю приймаючи їхні дари, щоби будувати разом, як брати й сестри, у дусі взаємного обміну й допомоги (див. GS 40), справедливість, братерство, мир і міжрелігійний діалог. У деяких регіонах невеликі спільноти, де люди зустрічаються незалежно від релігійної приналежності, можуть бути сприятливим середовищем для тристороннього діалогу: життя, діяльності та молитви.

Зв’язки заради єдності: Конференції Єпископів і Церковні Асамблеї

  1. Горизонт сопричастя в обміні дарів – це надихаючий критерій стосунків між Церквами. Він звертає увагу на зв’язки, які формують єдність усієї Церкви, з визнанням та оцінкою особливостей, пов’язаних з контекстом, у якому живе кожна локальна Церква, з її історією та традицією. Прийняття синодального стилю дає можливість Церквам йти різними ритмами. Різниці в темпі можна цінити як вираз законної різноманітності та як можливість обміну дарами та взаємозбагачення. Цей спільний горизонт вимагає розпізнавання, визначення та введення конкретних структур і практик, щоб бути синодальною Церквою в місії.
  2. Конференції Єпископів виражають і втілюють у життя колегіальність єпископів, щоби сприяти сопричастю між Церквами і краще відповідати на потреби душпастирського життя. Це фундаментальні органи для створення зв’язків, ділення досвідом і добрими практиками між Церквами, адаптації християнського життя і вираження віри в різних культурах. Вони також відіграють важливу роль у розвитку синодальності й залучення всього Божого Люду. На основі результатів синодального процесу пропонується:
  3. a) зібрати висновки роздумів про богословський і юридичний статус Конференцій Єпископів;
  4. b) уточнити обсяг доктринальних і дисциплінарних повноважень Конференцій Єпископів. Не ставлячи під загрозу авторитет єпископа у ввіреній йому Церкві і також єдність і католицькість Церкви, колегіальне здійснення цих повноважень може сприяти автентичному навчанню єдиної віри відповідними та інкультурованими методами у різних умовах, окреслюючи відповідні літургійні, катехитичні, дисциплінарні, душпастирські, богословські та духовні форми вираження.
  5. c) провести оцінку досвіду функціонування Конференцій Єпископів, відносин між єпископатами та зі Святим Престолом, щоб визначити реформи, які необхідно впровадити. Візити ad limina Apostolorum можуть бути доброю нагодою для такої оцінки;
  6. d) подбати, щоб усі дієцезії були частиною церковної провінції та Конференції Єпископів (див. CD 40);
  7. e) визначити церковний зв’язок, який рішення, прийняті Конференцією Єпископів, створюють з дієцезією кожного єпископа, який брав участь у прийнятті цих рішень.
  8. Синодальний процес семи церковних континентальних Асамблей, які відбулися на початку 2023, показав себе як важливу новизну і як спадок, який потрібно цінити як ефективний спосіб втілювати навчання Собору про цінність «кожного великого суспільно-культурного простору» в пошуках «шляхів для поглибленого пристосування їх до сучасних умов» (AG 22). Потрібно краще уточнити їхній богословський та канонічний статус, як і континентальних груп Конференцій Єпископів, щоб використати їхній потенціал для подальшого розвитку синодальної Церкви. Зокрема, відповідальність президентів континентальних груп Конференцій Єпископів – заохочувати продовжувати цей досвід і підтримувати його.
  9. На церковних асамблеях (регіональних, національних, континентальних) члени, які виражають і представляють різноманітність Божого Люду (включаючи єпископів), беруть участь у розпізнаванні, яке уможливить єпископам колегіально приймати рішення, до яких вони зобов’язані в силу довіреного їм служіння. Цей досвід показує, як синодальність уможливлює конкретизувати участь усіх (святого Божого Люду) і деяких (Колегії Єпископів) у процесі прийняття рішень, що стосуються місії Церкви. Також пропонують, щоб розпізнавання включало в себе, у формах, адаптованих до різноманітності контекстів, простір для слухання і діалогу з іншими християнами, представниками інших релігій, державними установами, організаціями громадянського суспільства і суспільством в цілому.
  10. Через особливі соціальні та політичні ситуації деякі Конференції Єпископів мають труднощі з участю в континентальних асамблеях або наднаціональних церковних органах. Обов’язок Святого Престолу – допомагати їм, сприяючи діалогу та взаємній довірі з державами, щоб вони мали можливість вступати у стосунки з іншими Єпископськими Конференціями з метою обміну дарами.
  11. Для реалізації «оздоровлюючої “децентралізації”» (EG 16) і ефективної інкультурації віри потрібно не тільки визнавати роль Конференцій Єпископів, але й переосмислити інститут Партикулярних Соборів, як провінційних, так і пленарних, періодичне проведення яких було обов’язковим упродовж більшої частини історії Церкви і які передбачені чинним законодавством латинського обряду (див. ККП, cann. 439-446). Їх потрібно скликати періодично. Процедуру визнання Святим Престолом напрацювань Партикулярних Соборів (recognitio) слід реформувати, щоб сприяти їх своєчасній публікації, вказавши точні часові рамки або, у випадку суто пастирських чи дисциплінарних питань (які безпосередньо не стосуються питань віри, моралі чи сакраментальної дисципліни), запровадити правову презумпцію, еквівалентну мовчазній згоді.

Служіння Єпископа Рима

  1. Синодальний процес допоміг у світлі синодальності переглянути також способи здійснення служіння Єпископа Рима. Синодальність, по суті, симфонічно виділяє спільнотний (всі), колегіальний (деякі) та особистий (один) виміри кожної локальної Церкви та всієї Церкви. У цій перспективі Петрове служіння є невід’ємною частиною синодальної динаміки, як і спільнотний вимір, що включає весь Божий Люд, та колегіальний вимір єпископського служіння (див. CTI, n. 64).
  2. Отже, ми можемо зрозуміти твердження заяви Собору, що «у церковному сопричасті правомірно перебувають партикулярні Церкви, що втішаються власними традиціями, зберігаючи недоторканною першість Петрового Престолу, який очолює вселенське зібрання любові, оберігає правомірну розмаїтість і водночас пильнує, щоб ті особливості не шкодили єдності, а їй служили» (LG 13). Єпископ Рима, принцип і основа єдності Церкви (див. LG 23), є гарантом синодальності, саме йому належить скликати Церкву на Синод, головувати на ньому та затверджувати його результати. Як наступник Петра, він має унікальну роль у збереженні скарбів віри та моралі, забезпечуючи плідність синодальних процесів для єдності та свідчення. Разом з Єпископом Рима Колегія Єпископів відіграє незамінну роль у душпастирстві всієї Церкви (див. LG 22-23) та сприянні синодальності в усіх локальних Церквах.
  3. Як гарант єдності в різноманітності, Єпископ Рима дбає про збереження ідентичності Східних Католицьких Церков, шануючи їхні багатовікові богословські, канонічні, літургійні, духовні та душпастирські традиції. Ці Церкви мають власні дорадчі синодальні структури: Синод Єпископів патріаршої Церкви та Церкви Верховного Архієпископства (див. ККСЦ, cann. 102 ss., 152), митрополичий Синод (див. ККСЦ, can. 137), Рада Ієрархів (див. ККСЦ, cann. 155, § 1, 164 ss.) і, врешті, Асамблеї Ієрархів різних Церков sui iuris (див. ККСЦ, can. 322). Як Церкви sui iuris у повному сопричасті з Єпископом Рима, вони зберігають свою східну ідентичність та автономію. В рамках синодальності доцільно разом переглянути історію, щоб загоїти рани минулого і поглибити способи, якими можна жити сопричастям, що також передбачає адаптацію стосунків між Східними Католицькими Церквами і Римською Курією. Стосунки між Латинською Церквою і Східними Католицькими Церквами повинні характеризуватися обміном дарами, співпрацею і взаємним збагаченням.
  4. Для зміцнення цих стосунків синодальна Асамблея пропонує створити Раду Патріархів, Верховних Архієпископів та Митрополитів Східних Католицьких Церков під головуванням Папи, яка буде вираженням синодальності та інструментом сприяння сопричастю та обміну літургійною, богословською, канонічною та духовною спадщиною. Виїзд багатьох східних вірян до регіонів латинського обряду ризикує поставити під загрозу їхню ідентичність. Для вирішення цієї проблеми слід розробити інструменти та норми, які б максимально зміцнили співпрацю між Латинською Церквою та Східними Католицькими Церквами. Синодальна Асамблея рекомендує щирий діалог та братерську співпрацю між латинськими та східними єпископами, щоб забезпечити кращу пастирську опіку над східними вірними, які не мають священиків власного обряду, та гарантувати, з належною автономією, участь східних єпископів у Конференціях Єпископів. Врешті, Асамблея пропонує Святішому Отцеві скликати Спеціальний Синод для сприяння консолідації та відродженню Східних Католицьких Церков.
  5. Роздуми над здійсненням Петрового служіння в синодальному ключі слід проводити в перспективі «оздоровлюючої “децентралізації”» (EG 16), до якої закликає Папа Франциск і про яку просять багато Конференцій Єпископів. У формулюванні, поданому в Апостольській Конституції Praedicate Evangelium, пропонується «залишити в компетенції єпископів право вирішувати в рамках «їхнього власного служіння як учителів» і як пастирів ті питання, які вони добре знають і які не порушують єдність доктрини, дисципліни та сопричастя Церкви, діючи завжди з співвідповідальністю, яка є плодом і вираженням тієї специфічної mysterium communionis, якою є Церква» (PE II, 2). Щоб рухатися в цьому напрямку, можна було б за допомогою богословського та канонічного дослідження визначити, які питання слід залишити за Папою (reservatio papalis), а які можна повернути єпископам у їхніх Церквах або групах Церков, відповідно до нещодавнього Motu Proprio Competentias quasdam decernere (15 лютого 2022). Фактично, цей документ надає «деякі повноваження щодо кодифікації норм, спрямованих на гарантування єдності дисципліни всієї Церкви, виконавчим органам Церков та інституцій локальних Церков» на основі «церковної динаміки сопричастя» (Передмова). Навіть опрацювання канонічного законодавства тими, кому це доручено і кого уповноважено, повинно мати синодальний стиль і дозрівати як плід церковного розпізнавання.
  6. Апостольська Конституція Praedicate Evangelium окреслила служіння Римської Курії в синодальному та місіонерському сенсі, наполягаючи на тому, що вона «не стає між Папою та єпископами, а радше служить обом відповідно до рис, властивих природі кожного з них» (PE I, 8). Її служіння має сприяти кращій співпраці між дикастеріями та заохочувати дослухатися до партикулярних Церков. Перед виданням важливих нормативних документів Дикастеріям рекомендують розпочати консультації з Конференціями Єпископів та відповідними структурами Східних Католицьких Церков. Згідно з логікою прозорості та підзвітності, викладеною вище, можна було б передбачити форми періодичного оцінювання праці Курії. Таке оцінювання, в місіонерсько-синодальній перспективі, може стосуватися також і папських представників. Візити ad limina Apostolorum – це кульмінаційна точка стосунків душпастирів локальних Церков з Єпископом Рима та його найближчими співробітниками в Римській Курії. Багато єпископів хотіли б переглянути форми цих стосунків, щоб вони давали дедалі більше можливостей для відкритого обміну думками та взаємного слухання. Для добра Церкви важливо сприяти взаємному пізнанню та зв’язкам сопричастя між членами Колегії Кардиналів, беручи до уваги також різноманітність їхнього походження та культури. Синодальність повинна надихати їхню співпрацю в Петровому служінні та їхнє колегіальне розпізнавання у звичайних та надзвичайних консисторіях.
  7. Серед місць для практикування синодальності та колегіальності на рівні всієї Церкви, безумовно, виділяється Синод Єпископів, який Апостольська Конституція Episcopalis communio перетворила з події на церковний процес. Заснований св. Павлом VI як асамблея єпископів, яка скликається, щоби разом допомагати Римському Понтифіку піклуватися всією Церквою, тепер цей Синод, у формі поетапного процесу, є вираженням та інструментом конститутивних стосунків між усім Божим Людом, Колегією Єпископів та Папою. Увесь святий Божий Люд, єпископи, яким довірені його окремі частини, та Єпископ Рима беруть повну участь у синодальному процесі, кожен відповідно до своєї функції. Ця участь проявляється через синодальну Асамблею, що збирається навколо Папи, і яка своїм складом виражає католицькість Церкви. Папа Франциск пояснив, що склад XVI Генеральної Звичайної Асамблеї «не випадковий. Він виражає спосіб здійснення єпископського служіння, узгоджений з живою Традицією Церков та вченням ІІ Ватиканського Собору» (Виступ на Першій Генеральній Конгрегації Другої Сесії XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів, 2 жовтня 2024). Синод Єпископів, зберігаючи свою єпископську природу, бачив і надалі бачитиме в участі інших членів Божого Люду «форму, яку покликане набувати здійснення єпископської влади в Церкві, яка усвідомлює, що стосунки є її суттю, і тому є синодальною» в своїй місії. Для поглиблення ідентичності Синоду Єпископів важливо, щоб у синодальному процесі та на Асамблеях проявлявся та конкретно реалізувався зв’язок між участю усіх (святого Божого Люду), служінням деяких (Колегії Єпископів) та головуванням одного (Наступника Петра).
  8. Один із найважливіших плодів Синоду 2021-2024 – інтенсивність екуменічнї ревності. Необхідність знайти «форму здійснення примату, […] відкриту до нової ситуації» (UUS 95) – це фундаментальний виклик як для місіонерської синодальної Церкви, так і для єдності християн. Синод вітає недавньо опублікований документ Дикастерія Сприяння Єдності між Християнами: Єпископ Рима. Примат і синодальність в екуменічних діалогах і у відповідях на Енцикліку Ut unum sint, який пропонує напрямні для подальшого вивчення. Документ показує, що сприяння християнській єдності є суттєвим аспектом служіння Єпископа Рима, і що екуменічний діалог сприяв його кращому розумінню. Конкретні пропозиції цього документа про переосмислення або офіційні коментарі до догматичних визначень І Ватиканського Собору про примат, чіткіше розрізнення різних обов’язків Папи, сприяння синодальності та пошук моделі єдності, яка би базувалася на еклезіології сопричастя, відкривають багатообіцяючі перспективи для екуменічного діалогу. Синодальна Асамблея сподівається, що цей документ послужить основою для подальших роздумів з іншими християнами, «звичайно, разом», про здійснення служіння єдності Єпископа Рима як «служіння любові, визнаного всіма зацікавленими сторонами» (UUS 95).
  9. Багатство, представлене участю в синодальній Асамблеї братніх делегатів з інших християнських Церков і спільнот, спонукає нас звернути більше уваги на синодальні практики наших екуменічних партнерів як на Сході, так і на Заході. Екуменічний діалог є фундаментальним для розвитку розуміння синодальності та єдності Церкви. Це спонукає нас уявити різні екуменічні синодальні практики, аж до форм консультацій та розпізнавання спільних і нагальних питань, як, до прикладу, можливе проведення екуменічного синоду з питань євангелізації. Синод також запрошує нас звітувати один перед одним про те, ким ми є, що ми робимо і чого навчаємо. В основі цієї можливості лежить той факт, що ми об’єднані в одному Хрещенні, з якого випливає ідентичність Божого Люду та динамізм сопричастя, участі та місії.
  10. У 2025-му Ювілейному році ми також святкуємо річницю першого Вселенського Собору, на якому Символ віри, що об’єднує всіх християн, сформулювали у синодальний спосіб. Підготовка та спільне святкування 1700-річчя Нікейського собору повинні стати нагодою для поглиблення, спільного визнання христологічної віри та втілення в життя форм синодальності серед християн усіх традицій. Це також буде нагодою започаткувати сміливі ініціативи щодо спільної дати Великодня, щоб ми могли святкувати воскресіння Господа в один день, як це провидінням станеться у 2025, і таким чином надати більшої місіонерської сили проголошенню Того, Хто є життям і спасінням усього світу.

Частина V – «Так я посилаю вас»

Вишкіл учнів-місіонерів

І ще раз Ісус їм каже: «Мир вам!» Як мене послав Отець, так я посилаю вас.»

Це промовивши, дихнув на них і каже їм: «Прийміть Духа Святого!» (Йо. 20, 21-22)

  1. У вечір Пасхи Христос передає учням месіанський дар Свого миру і робить їх учасниками Своєї місії. Його мир – це повнота буття, гармонія з Богом, з братами і сестрами, з усім створінням; місія полягає в тому, щоб проголошувати Боже Царство, пропонуючи кожній без винятку людині милосердя і любов Отця. Делікатний жест, що супроводжує слова Воскреслого, нагадує про те, що Бог зробив на початку. Тепер, у світлиці, з подихом Духа починається нове творіння: народжується народ учнів-місіонерів.
  2. Для того, щоб святий Божий Люд міг свідчити всім радість Євангелія і зростати в практиці синодальності, він потребує відповідної формації: насамперед до свободи Божих синів і дочок у наслідуванні Ісуса Христа, якого споглядаємо в молитві та впізнаємо в убогих. Синодальність, по суті, передбачає глибоке усвідомлення покликання і місіонерської місії, джерело оновленого стилю в церковних відносинах, нову динаміку участі та церковного розпізнавання, культуру оцінювання – що неможливо зробити без супроводу цілеспрямованих формаційних процесів. Формування в синодальному стилі Церкви сприятиме усвідомленню того, що дари, отримані в Хрещенні, є талантами, які повинні приносити плоди для добра всіх: їх не можна приховувати чи не використовувати.
  3. Формування учнів-місіонерів починається з християнського втаємничення і вкорінюється в ньому. В житті кожної людини були зустрічі з багатьма людьми і групами або невеликими спільнотами, які допомогли їй ввійти у стосунки з Господом і в сопричастя Церкви: батьки та родичі, хресні батьки та матері, катехити та вихователі, аніматори літургії та благодійники, диякони, священники та сам єпископ. Іноді після завершення процесу втаємничення зв’язок із спільнотою слабшає, а формація занедбується. Однак стати учнем-місіонером Господа не є метою, досягнутою раз і назавжди. Це передбачає постійне навернення, зростання в любові «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13) і відкритість на дари Святого Духа для живого й радісного свідчення віри. З цієї причини важливо наново відкрити, як недільне звершування Євхаристії формує християн: «Завершення нашого вишколу – злитися з Христом […]: йдеться не про інтелектуальний і абстрактний процес, а щоб стати Ним» (DD 41). Для багатьох віруючих недільна Євхаристія – єдиний контакт з Церквою. Для синодальності важливо звершувати її якнайкраще, приділяючи особливу увагу гомілії та «діяльній участі» (SC 14) всіх. У Месі, насправді, це відбувається як благодать, дарована згори, перш ніж стати результатом наших зусиль: під головуванням одного і завдяки служінню кількох всі можуть брати участь у подвійному столі Слова і Хліба. Дар сопричастя, місії та участі – три наріжні камені синодальності – реалізується та відновлюється в кожній Євхаристії.
  4. Одне з прохань, яке дуже сильно і з усіх сторін звучало під час синодального процесу, полягає в тому, щоб формація була цілісною, постійною і спільною. Мета формації – не тільки набуття теоретичних знань, а сприяння здатності відкриватися й зустрічатися, ділитися й співпрацювати, роздумувати і разом розпізнавати, читати конкретний досвід у богословському ключі. Тому вона повинна охоплювати всі виміри людини (інтелектуальний, почуттєвий, стосунковий і духовний), включати конкретний досвід і належним чином його супроводжувати. Також помітно наполягали на потребі формації, в якій разом беруть участь чоловіки й жінки, миряни, богопосвячені особи, рукопокладені служителі й кандидати до рукопокладеного служіння, що уможливлюватиме збільшення взаємопізнання, взаємної пошани і вміння співпрацювати. Це вимагає наявності відповідних і компетентних форматорів, здатних підтвердити життям те, що вони передають словами: лише так формація буде справді генеруючою і трансформуючою. Крім того, не слід забувати про внесок, який педагогічні дисципліни можуть зробити у підготовку добрих навчальних програм, уважних до процесів навчання в дорослому віці та супроводу окремих осіб і спільнот. Тому ми повинні інвестувати в навчання форматорів.
  5. Церква вже має багато середовищ і ресурсів для формації учнів-місіонерів: родини, малі спільноти, парафії, церковні об’єднання, семінарії, чернечі спільноти, академічні інститути, а також місця служіння та роботи з маргіналізованими, має місіонерський та волонтерський досвід. У всіх цих середовищах спільнота показує здатність виховувати учнів, слухати свідчення – і це під час зустрічей, які часто об’єднують людей різних поколінь: від наймолодших до найстарших. У Церкві ніхто не є тільки об’єктом формації; всі ми – активні суб’єкти і маємо що дати іншим людям. Також народна побожність – це цінний скарб Церкви, який навчає весь Божий Люд під час його мандрівки.
  6. Серед формаційних практик, які можуть отримати новий імпульс від синодальності, особливу увагу слід звернути на катехизацію, щоби не обмежуватися нею в процесі християнського втаємничення, а робити її більш «відкритою» і екстравертною. Спільноти учнів-місіонерів знатимуть, як практикувати це в ім’я милосердя та наближати до досвіду кожної людини, несучи це до екзистенційних периферій і не втрачаючи зв’язку з Катехизмом Католицької Церкви. У такий спосіб катехизація зможе стати «лабораторією діалогу» з сучасними чоловіками й жінками (див. Папська Рада сприяння новій євангелізації, Довідник з катехизації, 54) і освітлювати їхні пошуки сенсу. У багатьох Церквах катехити – фундаментальний ресурс для супроводу й формації; в інших Церквах спільнота повинна краще цінувати і підтримувати їхнє служіння, відходячи від логіки делегування, яка суперечить синодальності. З огляду на масштабність міграційних явищ, важливо, щоб катехизація сприяла взаєморозумінню між Церквами країн походження та країн, які приймають мігрантів.
  7. Окрім специфічних пастирських середовищ та ресурсів, християнська спільнота присутня в численних інших освітніх закладах, таких як школи, професійна підготовка, університети, підготовка до соціальної та політичної діяльності, спорт, музика та мистецтво. Незважаючи на різні культурні умови, які визначають різноманітні практики та традиції, навчальні заклади, натхненні католицькою вірою, там часто спілкуються з людьми, які не відвідують інші церковні середовища. Натхненні практиками синодальності, ці середовища можуть стати лабораторією дружніх і партисипативних стосунків у контексті, де свідчення життя, навички та освітня організація є передусім мирянськими і в першу чергу залучають сім’ї. Зокрема, школи та університети, натхненні католицькою вірою, відіграють важливу роль у діалогу між вірою та культурою, а також у моральному вихованні цінностей, пропонуючи освіту, орієнтовану на Христа – ікону повноти життя. Коли їм це вдається, то вони можуть просувати альтернативу домінуючим моделям, часто натхненним індивідуалізмом та конкуренцією, таким чином також беручи на себе пророчу роль. У деяких умовах ці заклади – це єдине середовище, в якому діти та молодь зустрічаються з Церквою. Коли їхня освітня діяльність інспірується міжкультурним та міжрелігійним діалогом, то її також цінують люди інших релігійних традицій як форму розвитку людства.
  8. Спільна синодальна формація всіх охрещених конституює горизонт, в якому можна розуміти й практикувати особливу формацію, потрібну для індивідуальних служінь і для різних форм життя. Для того, щоб це реалізувалося, потрібно, щоб відбувався обмін дарами між різними покликаннями (сопричастя) з огляду на служіння, яке необхідно виконувати (місія), а також у формі залучення та виховання диференційованої співвідповідальності (участь). Це питання, яке наполегливо піднімали на синоді, часто вимагає зміни менталітету та оновленого підходу до формування середовищ і процесів. Передовсім це зумовлює внутрішню готовність збагачуватися зустріччю з братами й сестрами у вірі, долаючи упередження і партикулярні візії. Екуменічний вимір формації може тільки сприяти цій зміні ментальності.
  9. Упродовж усього синодального процесу чітко висловлювалося прохання, щоб шляхи розпізнавання та формації кандидатів до рукопокладеного служіння розробляли в синодальному стилі. Це означає, що вони повинні передбачати значну присутність жінок, залучення в повсякденне життя спільнот, навчання співпраці з усіма в Церкві та практикування церковного розпізнавання. Це зумовлює сміливе інвестування в підготовку форматорів. Асамблея просить переглянути Ratio Fundamentalis Institutionis Sacerdotalis, враховуючи прохання, висловлені під час Синоду, та переробити цей документ на точні інструкції для формування в синодальності. Навчальні курси повинні пробудити в кандидатах бажання місії ad gentes. Також потрібна формація єпископів, щоб вони могли краще виконувати місію поєднання дарів Духа в єдність та в синодальному стилі здійснювати надану їм владу. Синодальний стиль формації вимагає, щоб екуменічний вимір був присутній у всіх аспектах дороги до рукопокладеного служіння.
  10. У формуванні Божого Люду в синодальності необхідно враховувати деякі специфічні сфери, на які на синоді наполегливо звертали увагу. Перша стосується впливу цифрового середовища на навчання, здатності зосереджуватися, сприйняття себе і світу, побудови міжособистісних стосунків. Цифрова культура – це важливий вимір свідчення Церкви в сучасній культурі й нове місіонерське поле. І тому необхідно подбати, щоб християнське послання подавали в мережу так, щоби не спотворювати його зміст в ідеологічному плані. Хоча цифрові технології мають величезний потенціал для покращення нашого життя, вони також можуть завдати шкоди та травм через булінг, дезінформацію, сексуальну експлуатацію та узалежнення. Важливо, щоб освітні заклади Церкви допомагали дітям і дорослим розвивати критично важливі навички для безпечної навігації в Інтернеті.
  11. Ще однією важливою сферою є сприяння розвитку в усіх церковних середовищах культури захисту (safeguarding), щоб зробити спільноти безпечнішими місцями для неповнолітніх та вразливих осіб. Вже розпочалася робота над забезпеченням церковних структур нормативними документами та юридичними процедурами, які дають можливість запобігати зловживанням та вчасно реагувати на неналежну поведінку. Необхідно продовжувати цю роботу, пропонуючи спеціальне і постійне навчання, потрібне тим, хто працює з неповнолітніми і вразливими дорослими, щоб вони діяли компетентно і вміли помітити часто мовчазні сигнали тих, хто переживає драму і потребує допомоги. Прийняти та підтримати жертву – це делікатне та незамінне завдання, яке вимагає великої людяності та має виконуватися за допомогою кваліфікованих людей. Всі ми повинні бути вразливими до їхніх страждань і практикувати близькість через конкретні вчинки, щоби їх підняти, допомагати їм і готувати для кожного інше майбутнє. Процеси safeguarding потрібно постійно контролювати й оцінювати. Жертв і постраждалих потрібно приймати й підтримувати з великою делікатністю.
  12. Теми соціального вчення Церкви, відданості миру та справедливості, турботи про спільний дім та міжкультурного й міжрелігійного діалогу також повинні краще поширюватися серед Божого Люду, щоб діяльність учнів-місіонерів могла впливати на побудову більш справедливого та братерського світу. Праця для захисту життя та прав людини, справедливого суспільства, гідності праці, справедливої та солідарної економіки, інтегральної екології є частиною євангелізаційної місії, якою Церква покликана жити та втілювати її в історію.

Висновки

Учта для всіх народів

Коли, отже, вийшли на землю, бачать – жар розкладено, а на ньому риба й хліб. […] Мовить до них Ісус: «Ходіть но снідати!» І ніхто з учнів не зважився його питати: «Хто ти?» – знали бо, що то Господь. […] Підходить тоді Ісус, бере хліб, роздає їм, а й рибу теж (Йо. 21, 9.12.13)

  1. Розповідь про чудесний улов закінчується учтою. Воскреслий попросив учнів закинути сіті і витягнути їх на берег; і саме Він готує їжу і запрошує до трапези. Тут є хліб і риба для всіх присутніх, як і тоді, коли Він розмножив хліб і рибу для голодної юрби. Ми бачимо здивувався і зачарованість Його присутністю – такою ясною і променистою, що не викликає жодних питань. Споживаючи їжу зі своїми після того, як вони покинули Його і зреклися, Воскреслий знову відкриває дорогу до сопричастя і назавжди закарбовує в учнях знак милосердя, яке широко проявлятиметься в майбутньому.
  2. У споживанні їжі Воскреслого з учнями здійснюється образ бенкету пророка Ісаї, який надихнув роботу синодальної Асамблеї: щедрий і вишуканий стіл, приготований Господом на вершині гори, символ спільного життя та сопричастя, призначених для всіх народів (див. Іс. 25, 6-8). Стіл, який Господь готує для своїх учнів після Пасхи, є знаком того, що есхатологічний бенкет вже розпочався. Навіть якщо він досягне своєї кульмінації тільки в небі, але стіл благодаті та милосердя вже накритий для всіх, і місія Церкви – нести це чудове послання світові, який змінюється. Церква, живлячись у Євхаристії Тілом і Кров’ю Господа, не забуває про бідних, останніх, виключених, тих, хто не знає любові й позбавлений надії, тих, хто не вірить у Бога чи не визнає жодну інституційну релігію. Вона молиться за них до Господа і виходить їм назустріч з креативністю й відвагою, натхненими Святим Духом. У такий спосіб синодальність Церкви стає соціальним пророцтвом, надихає нові дороги також для політики й економіки, співпрацює з усіма, хто вірить у братерство і в мир, обмінюючись дарами зі світом.
  3. Живучи синодальним процесом, ми усвідомили, що спасіння, яке потрібно прийняти і сповістити, проходить через стосунки. Жити цим і свідчити про це разом. Історія трагічно позначена війнами, суперництвом за владу, незчисленними несправедливостями і зловживаннями. Однак ми знаємо, що Святий Дух вклав у серце кожної людини бажання справжніх стосунків і справжніх зв’язків. Само творіння говорить про єдність, спільне використання, різноманітність і переплетення різних форм життя. Все походить від гармонії і стремить до гармонії, навіть коли воно зазнає нищівної рани зла. Найвищим значенням синодальності є свідчення, яке Церква покликана давати про Бога, Отця, і Сина, і Святого Духа, Гармонію любові, яка виходить із себе і дарує себе світові. Йдучи синодальним шляхом у переплетенні наших покликань, дарів і служінь, виходячи назустріч кожній людині і ділячись із нею радістю Євангелія ми можемо жити сопричастям, яке спасає: з Богом, з усім людством і з усім створінням. Таким чином, завдяки діленню ми вже відчували бенкет життя, який Бог пропонує всім людям.
  4. Діві Марії, яка носить чудовий титул Odigitria – Та, яка вказує дорогу й веде нею, довірмо результати цього Синоду. Вона, Мати Церкви, яка у Вечірнику допомагала спільноті, яка народжувалася, відкритися на новизну П’ятидесятниці, вчить нас бути Людом учнів-місіонерів, які йдуть разом: синодальною Церквою.

[i]* Підсумковий Документ XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів прийнято під час 17-ої Генеральної Конгрегації 26 жовтня 2024 двома третинами присутніх членів. З результатами голосування можна ознайомитися на сайті www.vatican.va. Офіційна версія тексту італійською мовою. Під час підготовки до друку провели редагування тексту для забезпечення лінгвістичної точності та легшого читання, а також точності цитат.