THE BISHOP OF ROME – Єпископ Рима. П’ята частина

http://www.christianunity.va/content/dam/unitacristiani/Collezione_Ut_unum_sint/The_Bishop_of_Rome/The%20Bishop%20of%20Rome.pdf

THE BISHOP OF ROME

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

ДИКАСТЕРІЙ СПРИЯННЯ ЄДНОСТІ

МІЖ ХРИСТИЯНАМИ

ЄПИСКОП РИМА

ПРИМАТ І СИНОДАЛЬНІСТЬ

В ЕКУМЕНІЧНИХ ДІАЛОГАХ

І У ВІДПОВІДЯХ НА ЕНЦИКЛІКУ

UT UNUM SINT

2024

П’ЯТА ЧАСТИНА

ЗМІСТ

НА ШЛЯХУ ДО ЗДІЙСНЕННЯ ПРИМАТУ В ХХІ СТОЛІТТІ.

ПРОПОЗИЦІЯ ВІД ПЛЕНАРНОЇ СЕСІЇ

ДИКАСТЕРІЯ СПРИЯННЯ ЄДНОСТІ МІЖ ХРИСТИЯНАМИ

НА ОСНОВІ ВИВЧЕННЯ ДОКУМЕНТА «ЄПИСКОП РИМА»

ЗНАЧНИЙ ВНЕСОК У ДИСКУСІЇ ПРО ПРИМАТ

НАСТУПНІ КРОКИ В БОГОСЛОВСЬКИХ ДІАЛОГАХ

ПРИНЦИПИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ОНОВЛЕНОГО ЗДІЙСНЕННЯ ПРИМАТУ

НА ШЛЯХУ ДО МОДЕЛІ СОПРИЧАСТЯ

ЄДНІСТЬ – ПОДАРУНОК СВЯТОГО ДУХА

ДЖЕРЕЛА

ВІДПОВІДІ НА UT UNUM SINT

1.1. ВІД ЦЕРКОВ

1.2. ВІД ЕКУМЕНІЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

ДВОСТОРОННІ ТА БАГАТОСТОРОННІ ДІАЛОГИ

2.1. ДВОСТОРОННІ ДІАЛОГИ (В АЛФАВІТНОМУ ПОРЯДКУ)

2.2. БАГАТОСТОРОННІ ДІАЛОГИ

НА ШЛЯХУ ДО ЗДІЙСНЕННЯ ПРИМАТУ В ХХІ СТОЛІТТІ.

ПРОПОЗИЦІЯ ВІД ПЛЕНАРНОЇ СЕСІЇ

ДИКАСТЕРІЯ СПРИЯННЯ ЄДНОСТІ МІЖ ХРИСТИЯНАМИ

НА ОСНОВІ ВИВЧЕННЯ ДОКУМЕНТА «ЄПИСКОП РИМА»

Робочий документ «Єпископ Рима. Примат і синодальність в екуменічних діалогах і у відповідях на Енцикліку Ut unum sint» дав Дикастерію Сприяння Єдності між Християнами можливість оцінити розвиток екуменічних роздумів на цю тему.

На основі цього Документа на Пленарній Сесії ДСЄХ схвалив назву «На шляху до здійснення примату в ХХІ столітті». Ця пропозиція визначає найбільш значущі внески Діалогів, пропонує майбутні кроки, які вони повинні зробити, і деякі принципи і пропозиції для оновленого здійснення служіння єдності Єпископа Рима, які можуть бути «визнані всіма зацікавленими сторонами» (UUS 95).

ЗНАЧНИЙ ВНЕСОК У ДИСКУСІЇ ПРО ПРИМАТ

Документи Діалогів та Відповідей на Ut unum sint зробили значний внесок у роздуми над темою примату. Екуменічні богословські Діалоги виявилися відповідним контекстом для перегляду форми папства та здійснення ним влади в служінні communio ecclesiarum. У той час, коли результати екуменічної взаємопраці часто вважаються мізерними або незначними, результати богословських Діалогів – міжнародних і національних, офіційних і неофіційних – демонструють цінність їхньої методології, тобто рефлексії, зробленої «звичайно, разом», як закликав Йоан Павло ІІ у Ut unum sint. Особливо примітно, що ці роздуми пожвавилися в останні десятиліття і залучили майже всі християнські традиції, які вступили в дискусію в новому і позитивному екуменічному дусі, з важливим внеском місцевих і неофіційних груп, що призвело до значного і зростаючого богословського зближення.
Прочитання документів Діалогу свідчить, що питання примату для всієї Церкви і зокрема служіння Єпископа Рима, потрібно розглядати не тільки як проблему, але й як можливість для спільних роздумів про природу Церкви та її місію у світі. Розгляд цієї теми уможливив глибший аналіз деяких важливих еклезіологічних тем, таких як існування та взаємозалежність примату і синодальністі на кожному рівні Церкви; розуміння синодальності як фундаментальної якості всієї Церкви, що включає активну участь усіх вірних; відмінність і взаємозв’язок між колегіальністю і синодальністю.
Ці спільні роздуми зробили значний внесок у католицьке богослов’я. Папа Франциск ствердив: «Екуменічний процес дозволив нам прийти до глибшого розуміння служіння Наступника Петра, і ми повинні бути впевнені, що він продовжуватиметься і в майбутньому»[1]. Богословські роздуми про одночасність помісної та вселенської Церков (див. робочий Документ §§120-126), сучасна концепція і розуміння «синодальності» (див. ARCIC 1999, 34-40) і потрійний вимір Церкви («спільнотний», «колегіальний», «персональний») (див. робочий Документ §§114-118) були розвинуті або поглиблені в контексті екуменічного діалогу, збагативши використання цих понять у наступних католицьких документах. Таке прийняття ілюструє «обмін дарами», згаданий у Evangelii gaudium, цитуючи приклади колегіальності та синодальності: «І якщо справді віримо в вільну і щедру діяльність Святого Духа, то скільки можемо навчитися один в одного! […] Через обмін дарами Святий Дух може нас послідовно вести до правди й добра» (EG 246). Цей «обмін дарами» можна також застосувати до здійснення примату. Дійсно, хоча католики вірять, що унікальна роль Єпископа Рима – це дорогоцінний Божий дар на благо всієї Церкви, Діалоги показали, що в інших християнських спільнотах існують обґрунтовані принципи здійснення примату, які католиками можуть прийняти до уваги.

НАСТУПНІ КРОКИ В БОГОСЛОВСЬКИХ ДІАЛОГАХ

Широта і глибина екуменічних роздумів про примат останнім часом вражає і, здається, вказує на те, що настав час для подальших кроків в екуменічному діалозі. Безумовно, щоб уникнути повторень та збагатити один одного, потрібний кращий зв’язок між Діалогами: місцевими та міжнародними, офіційними та неофіційними, двосторонніми та багатосторонніми, а особливо між східним та західним Діалогами. До прикладу, екуменічні методи диференційованого консенсусу (див. робочий Документ §107) і рецептивного екуменізму, вже прийняті деякими богословськими Діалогами, можуть бути корисними для сприйнятливого здійснення служіння єдності для всієї Церкви, бо якщо відмінності богословських мов справді можна «часто розглядати як взаємодоповнюючі, а не конфліктні» (див. UR 17), то те саме можна сказати і про церковні практики.
Богословські Діалоги на тему примату дедалі більше демонструють, що примат і синодальність – не два протилежні церковні виміри, а радше дві взаємоконституюючі й взаємодоповнюючі дійсності, і тому їх слід розглядати разом. Як сказав Папа Франциск екуменічній групі богословів, «ми краще зрозуміли, що в Церкві примат і синодальність – не два конкуруючі принципи, які потрібно тримати в рівновазі, а дві дійсності, які встановлюють і підтримують одна одну в служінні сопричастя. Як примат передбачає здійснення синодальності, так і синодальність передбачає здійснення примату»[2].
Оскільки синодальне сопричастя як артикуляція на «всі», «деякі» і «один» включає здійснення примату, то богословський Діалог про примат з методологічної точки зору повинен розпочатися з роздумів про синодальність. У цьому ж зверненні Папа Франциск ствердив, що «синодальність у широкому значенні слід розуміти як виділення трьох вимірів: ‘всі’, ‘деякі’ і ‘один’». У такому розумінні «предстоятельське служіння – невід’ємний елемент динаміки синодальності, так само як і спільнотний аспект, що охоплює весь Божий народ, та колегіальний вимір, який є частиною здійснення єпископського служіння. Отже, плідний підхід до примату в богословському та екуменічному Діалогах повинен обов’язково ґрунтуватися на роздумах про синодальність, іншого шляху немає». У цьому ж дусі стверджує і Узгоджений звіт першої сесії XVI Звичайної Загальної Асамблеї Синоду Єпископів: «Синодальна динаміка також проливає нове світло на служіння Єпископа Рима. Справді, синодальність симфонічно артикулює спільнотний («всі»), колегіальний («деякі») та персональний («один») виміри Церкви на місцевому, регіональному та вселенському рівнях. З цієї точки зору Петрове служіння Єпископа Рима невід’ємне від синодальної динаміки, так само як і спільнотний аспект, що охоплює весь Божий Люд, та колегіальний вимір здійснення єпископського служіння»[3].
Наступний крок стосується уточнення лексики, яку використовують Діалоги. Справді, документи не завжди використовують терміни «синодальність/соборність», «колегіальність», «примат», «авторитет», «влада», «управління», «уряд» і «юрисдикція» в однорідний та послідовний спосіб.
Особливо важливим здається уточнення значення виразу «вселенська Церква». Дійсно, починаючи з XIX століття католицькість Церкви часто розуміли як її вселенський вимір в «універсалістський» спосіб. Таке розуміння недостатньо враховує різницю між Ecclesia universalis («вселенською Церквою» в географічному сенсі) та Ecclesia universa («цілою Церквою», «всією Церквою»), причому останнє є більш традиційним виразом у католицькому магістеріумі. Суто географічне уявлення про католичність Церкви ризикує призвести до світської концепції «вселенського примату» у «вселенській Церкві», а отже, до світського розуміння розширення та обмежень такого примату. Навіть поняття «рівні», «субсидіарність», «автономія» та «децентралізація» залишаються в тих самих рамках, маючи адміністративний, а не еклезіологічний відтінок. Римський примат слід розуміти не стільки як універсальну владу у вселенській Церкві (Ecclesia universalis), скільки як владу, що служить сопричастю між Церквами (communio Ecclesiarum), тобто всій Церкві (Ecclesia universa).
Наступний необхідний крок – підтримувати прийняття значних результатів Діалогів не тільки через дискусії між фахівцями, але на всіх рівнях, щоб результати могли стати спільним надбанням. Спільна Робоча Група між Всесвітньою Радою Церков і Католицькою Церквою в документі про прийняття описала екуменічне прийняття як «євангельське налаштування, необхідне для того, щоб [результати діалогу] прийняли у власній церковній традиції»[4]. Йоан Павло ІІ у Ut unum sint писав, що для того, щоб отримати двосторонні угоди, «потрібно провести серйозну перевірку, до якої різними способами і засобами та на різних рівнях відповідальності слід залучати весь Божий Люд» (UUS 80). Цей процес прийняття повинен залучати всю Церкву до здійснення sensus fidei: мирян, богословів, пастирів, богословські факультети та місцеві екуменічні комісії. Це може включати легкий доступ до документів Діалогу, особливо через Інтернет, надання точних перекладів (не лише західними мовами), організацію спільних академічних заходів, заохочення відповідати і реалізувати на місцевому рівні деякі з їхніх пропозицій.
Богословський Діалог або «діалог істини» між Церквами повинен не лише осмислювати їхні доктринальні відмінності минулого, але й по-богословському інтерпретувати їхні теперішні стосунки. Після ІІ Ватиканського Собору розвиток «діалогу любові» і «діалогу життя» через спільну молитву і свідчення, душпастирські угоди, братерський обмін листами і подарунками, взаємні візити між християнськими лідерами на всіх рівнях є дуже вимовним в екуменічному плані і відкриває нові богословські перспективи в питанні примату. Ще з часів ранньої Церкви такі жести вважалися автентичними знаками і засобами сопричастя. Папа Франциск ствердив: «Ці жести, засновані на визнанні єдиного Хрещення – не просто акти ввічливості чи дипломатії, а мають еклезіальне значення і можуть вважатися справжніми loci theologici. […] У зв’язку з цим я переконаний, що «діалог любові» слід розуміти не просто як підготовку до «діалогу істини», але як саме «богослов’я в дії», здатне відкрити нові горизонти на шляху наших Церков. У час, коли, дяка Богові, стосунки між нами поглиблюються, я вважаю, що добре подумати про розвиток цих стосунків у світлі «богослов’я діалогу в любові»[5].
Особливі жести та символічні дії Єпископа Рима відіграли важливу роль у створенні клімату довіри, зміцненні зв’язків сопричастя, подоланні історичних упереджень, створенні нової пам’яті та у зростанні екуменічного сприйняття його «служіння єдності». Важливо, щоб такі жести і вчинки продовжувалися творчо і щедро, а також осмислювалися з богословської точки зору.

ПРИНЦИПИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ОНОВЛЕНОГО ЗДІЙСНЕННЯ ПРИМАТУ

Дві повторювані рамки, визначені в богословських Діалогах, можуть надати значний імпульс для роздумів про здійснення примату в XXI столітті. Діалоги закликають до симфонічної артикуляції (1) «спільнотного», «колегіального» та «персонального» вимірів на (2) місцевому, регіональному та вселенському рівнях Церкви.
Розглядаючи різні рівні Церкви, багато екуменічних Діалогів згадують про субсидіарність як важливий принцип для здійснення примату і синодальності. Цей принцип, спочатку розроблений в контексті соціальної доктрини Церкви, означає, що жодне питання, яке може бути належним чином вирішене на нижчому рівні, не повинно передаватися на вищий рівень[6]. У застосуванні до еклезіології слід пам’ятати про неоднозначність (див. вище §8) і соціологічне походження цього принципу (який передбачає, що повноваження делегуються вниз з вищого рівня), щоб уникнути суто адміністративного підходу до церковного життя. Тим не менше, намір і зміст цього принципу можуть сприяти, в церковному контексті, синодальному здійсненню примату, забезпечуючи участь всього Божого Люду в процесі прийняття рішень, особливо в питаннях, які його безпосередньо стосуються[7].
Серед пропозицій, висловлених у Діалогах, особливо важливим видається заклик до католицького «переосмислення» або офіційного коментування І Ватиканського Собору. Приймаючи герменевтичне правило, що догми І Ватиканського Собору слід читати у світлі ІІ Ватиканського Собору, зокрема вчення про Божий Народ (LG, розділ ІІ) і про колегіальність (LG, 22-23), деякі Діалоги розмірковують над тим, що ІІ Ватиканський Собор не інтерпретував однозначно І Ватиканський Собор, а, включивши його вчення, доповнив його. Тому необхідно представити католицьке вчення про примат у світлі еклезіології communio в рамках «ієрархії істин» (UR 11). Важливо також перечитати І Ватиканський Собор у світлі всієї Традиції, «згідно з давньою і незмінною вірою Вселенської Церкви» (Pastor aeternus, Вступ, DH 3052), а також на тлі зростаючого екуменічного зближення на біблійному фундаменті, історичного розвитку та богословського значення примату і синодальності. Тут знову необхідно уточнити прийняту термінологію, яка часто неоднозначна і відкрита для неправильного тлумачення, до прикладу: звичайна, безпосередня і універсальна юрисдикція; непомильність; уряд; верховний авторитет і влада.
Інша важлива пропозиція полягає в тому, щоб чіткіше розмежувати різні обов’язки Папи, особливо між його служінням як глави Католицької Церкви і служінням єдності між усіма християнами, або, точніше, між його патріаршим служінням в Латинській Церкві і його предстоятельським служінням в сопричасті Церков. Вилучення титулу «Патріарх Заходу» з Annuario Pontificio у 2006 викликало певне занепокоєння в екуменічних колах і дало можливість розпочати роздуми про розмежування між цими різними обов’язками, які необхідно продовжувати.
Оскільки різні обов’язки Папи ґрунтуються на його служінні як Єпископа Рима, Церкви, що головує в любові над усіма Церквами, важливо також підкреслити його єпископське служіння на місцевому рівні як єпископа серед єпископів. У зв’язку з цим знаменно, що Папа Франциск підкреслив свій титул «Єпископа Рима» з перших публічних слів після свого обрання, заявивши, що «обов’язком Конклаву було дати Риму Єпископа» і що «дієцезіяльна спільнота Рима тепер має свого Єпископа»[8]. Нещодавнє визначення інших папських титулів як «історичних» (див. Annuario Pontificio 2020) може сприяти формуванню нового образу папства. Так само катедральний собор Римської дієцезії став помітнішим після того, як останні папські документи і листи були підписані в Латеранській базиліці, соборі, який міг би відігравати більш важливу роль і під час інавгурації нового Понтифіка. Проте термінологія, яка використовується в офіційних католицьких документах і заявах, що стосуються служіння Папи, часто не відображає цих змін і позбавлена екуменічної чутливості.
Синодальне формування Католицької Церкви має вирішальне значення для її екуменічних зобов’язань. Обов’язок Католицької Церкви перед своїми партнерами по Діалогу – демонструвати у власному церковному житті переконливу та привабливу модель синодальності. Як зазначає Папа Франциск, «обов’язок будувати синодальну Церкву – місія, до якої ми всі покликані, кожен у тій ролі, яку йому довірив Господь – має значні екуменічні наслідки»[9]. Дійсно, «ясно, що спосіб, в який Католицька Церква переживає синодальність, важливий для її стосунків з іншими християнами. Це виклик для екуменізму»[10]. Нещодавно Папа Франциск підкреслив подвійний зв’язок між синодальністю та екуменізмом, стверджуючи, що «шлях синодальності, яким йде Католицька Церква, є і повинен бути екуменічним, так само, як екуменічний шлях синодальний»[11].
Багато синодальних інституцій та практик Східних Католицьких Церков могли б надихнути Латинську Церкву, так само як і в дусі «обміну дарами» синодальні інституції та практики інших християнських спільнот (див. EG 246), які можна було б систематично виявляти та вивчати з цією метою[12]. Нові засоби комунікації можуть також запропонувати нові можливості для синодальної Церкви в цифрову епоху. Звичайно, практики синодальності можуть бути різноманітними і повинні відповідати конкретному церковному рівню та культурному контексту. У цьому пошуку більш синодального формування Католицької Церкви важливим є взаємозв’язок між канонічним правом та екуменічним діалогом: «Канонічне право – не лише допоміжний засіб екуменічного діалогу, але й його невід’ємний вимір. Тоді також стає ясно, що екуменічний діалог також збагачує канонічне право»[13].
Здається, що на місцевому та регіональному рівнях потрібно відновити та зміцнити синодальні структури, які включають усіх вірних, як передбачено ІІ Ватиканським Собором і забезпечено Кодексом Канонічного Права, такі як дієцезіяльні душпастирські ради (ККП кан. 511-514), дієцезіяльні синоди (ККП кан. 460-468) і пленарні та провінційні собори (ККП кан. 439-445), які скликаються вкрай рідко, якщо взагалі скликаються. Кодекс Канонів Східних Церков передбачає синодальні структури, що включають також мирян, такі як патріарші зібрання (ККСЦ, кан. 140-145) та єпархіальні зібрання (ККСЦ, кан. 235-242), які можуть бути повчальними для Латинської Церкви. Важливо також реалізувати заклик ІІ Ватиканського Собору щодо Конференцій Єпископів, «бо ще недостатньо з’ясовано статус Конференцій Єпископів, який би надавав їм права як суб’єктам з конкретними повноваженнями, включно з автентичним авторитетом у доктринальних питаннях» (EG 32, посилаючись на Motu Proprio Apostolos suos, 1998). Зокрема можна помітити, що паралель між єпископськими конференціями та давніми патріархатами, проведена Lumen gentium 23 (див. також O-C 2007, 29; EG 32), не була розвинута ні з богословської, ні з канонічної точки зору. Відповідно до цієї паралелі та пропозиції створити «нові Патріархати» або «великі Церкви» (див. Робочий документ, виноска 25), необхідно замислитися над еклезіальним значенням континентальних єпископських органів, наднаціональний вимір яких може захистити їх від політичного тиску та націоналістичних інтересів.
На вселенському рівні Кодекс Канонічного Права та Кодекс Канонів Східних Церков пропонують норми для більш колегіального здійснення папського служіння. Їх можна було б розвинути на практиці та підсилити при майбутньому перегляді обох текстів. До прикладу, Кодекс Канонічного Права стверджує, що, виконуючи свій верховний munus, Папа «завжди перебуває в сопричасті з іншими єпископами і з усією Церквою», і передбачає можливість колегіального здійснення цього служіння, положення, яке могло б бути використане більш ефективно (ККП 333 §2). У такий самий спосіб, окрім вселенських соборів, Кодекс Канонічного Права передбачає колегіальність в управлінні Церквою (ККП 337 §2) та у формулюванні непомильного вчення (ККП 749 §2).
Важливим внеском у синодальне формування Католицької Церкви було відновлення практики Синоду Єпископів. Апостольська Конституція Episcopalis communio (2018) чітко вказує на екуменічне значення цього оновлення: «Діяльність Синоду Єпископів зможе зробити свій внесок у відновлення єдності між усіма християнами, згідно з волею Господа (див. Йо. 17, 21). Це допоможе Католицькій Церкві, згідно з бажанням, висловленим багато років тому Йоаном Павлом ІІ, «знайти таку форму здійснення примату, яка би була відкритою на нові ситуації, але жодним чином не відкидала нічого суттєвого зі своєї місії» (UUS 95)» (EC 10). Стверджуючи, що синодальний процес «має не лише точку відправлення, але й точку прибуття в Божому Люді» (EC 7), Episcopalis communio сприяє ширшій участі всього Божого Люду через процеси консультацій (EC art. 5-7). Більше того, це розширює можливість Синоду Єпископів бути дорадчим органом, і в такому випадку підсумковий синодальний документ, як «частина звичайного Магістеріуму Наступника Петра», публікується за підписом Папи «разом з підписом членів» (див. ККП 343; EC art.18). Синодальний процес у 2021-2024 для XVI Звичайного Загального Зібрання Синоду Єпископів під назвою «За синодальну Церкву: сопричастя, участь і місія», заснований на широких консультаціях усього Божого Люду на місцевому, регіональному (національному/континентальному) і вселенському рівнях, – це добра нагода поглибити роздуми про синодальну динаміку, виділяючи персональний, колегіальний і спільнотний виміри Церкви.
Реформа Курії – це також важливий аспект синодального формування Католицької Церкви. Апостольська Конституція Praedicate evangelium (2022) стверджує, що ця реформа базується на «житті сопричастям, яке надає Церкві синодальний характер» (PE I.4). Підкреслюючи, що «поява Єпископських Конференцій в Латинській Церкві є однією з найновіших форм, в якій communio Episcoporum виражає себе в служінні communio Ecclesiarum на основі communio fidelium» (PE I.7), Конституція наголошує, що «Римська Курія не стоїть між Папою та Єпископами, а радше служить їм обом у спосіб, що відповідає природі кожного з них» (PE I.8), і сприяє «здоровій децентралізації» (PE II.2). Папа Франциск встановив «подальший вираз єпископського сопричастя та допомоги munus petrinum, яку може запропонувати єпископат у всьому світі», коли в перший рік свого понтифікату створив Раду Кардиналів[14]. Не будучи частиною Римської Курії, ця Рада, поряд із звичайними та надзвичайними Консисторіями (ККП кан. 353), могла би стати першим кроком до постійної синодальної структури управління на рівні всієї Церкви і за активної участі місцевих єпископів. Під час ІІ Ватиканського Собору Мелхітський Патріарх Максим IV запропонував створити «постійний синод» колегії єпископів за зразком східного synodos endemousa, завдання якого – допомагати Папі в центральному й повсякденному управлінні Церквою[15]. Але слід мати на увазі, що православні синоди, як правило, мають дорадчий характер, тоді як католицькі синодальні структури здебільшого консультативні.
Синодальне формування Церкви – це не лише питання структур та еклезіальних процесів на інституційному рівні, які не охоплюються конкретними синодальними подіями, але й modus vivendi et operandi всієї Церкви. Міжнародна Богословська Комісія стверджує: «Перш за все синодальність означає особливий стиль, який визначає життя і місію Церкви, виражаючи її природу як Божого Люду, який разом подорожує, збирається на зібрання і покликаний Господом Ісусом у силі Святого Духа проповідувати Євангеліє» (ITC 2018, 70).
Синодальність ad extra, що сприяє регулярним зустрічам між представниками Церков на міжнародному рівні, які іноді називають «спілкуванням на соборі», вказується як перспективний спосіб зробити видимим і поглибити вже існуюче сопричастя. Хоча соборність/синодальність є аспектом внутрішнього життя вже об’єднаної Церкви, тим не менше, певна синодальність («ходіння разом») між Церквами заохочується щоразу, коли церковні лідери збираються разом в ім’я Ісуса Христа для спільної молитви, дій та свідчень, або для консультацій та участі у взаємних синодальних процесах. Не чекаючи повного видимого сопричастя як передумови для того, щоб говорити і діяти разом, така практика могла б дозволити Церквам слухати одна одну та ініціювати спільні процеси розпізнавання і прийняття рішень щодо нагальних питань, які торкаються усіх. Це могло б сприяти поглибленню взаєморозуміння і дозволило б Церквам краще допомагати одна одній. У зв’язку з цим особливо важливим є запрошення інших християнських спільнот до участі в католицьких синодальних процесах на всіх рівнях, яке можна було б поширити на візити ad limina, як це пропонувалося в різних Діалогах. На іншому рівні зустріч у 2018 в Барі церковних лідерів, які зібралися на запрошення Папи Франциска, щоб молитися, роздумувати і неформально обмінюватися думками про ситуацію християн на Близькому Сході, вказує на новий спосіб здійснення синодальності і примату. Спільне приготування та відзначення 1700-річчя Першого Вселенського Собору (Нікея, 325 р.) може стати нагодою практикувати цю синодальність між християнами всіх традицій.

НА ШЛЯХУ ДО МОДЕЛІ СОПРИЧАСТЯ

Спираючись на вищезазначені принципи та рекомендації, які є плодом спільних екуменічних роздумів, Католицька Церква може відновити служіння Єпископа Рима та запропонувати модель сопричастя, засновану на «служінні любові, визнаному всіма зацікавленими сторонами» (UUS 95). Уникаючи поверхневого і нереалістичного протиставлення права і сопричастя, ця пропозиція повинна бути виражена не тільки в юридичних термінах, але на основі еклезіології koinonia, вкоріненої в сакраментальному розумінні Церкви, яке пропагував ІІ Ватиканський Собор (див. LG 1, 9, 48). Така еклезіологія ґрунтується на sensus fidei всіх вірних через їхнє хрещення, на Євхаристії, яка «є критерієм церковного життя в цілому» (O-C 2007, 3), і на сакраментальній природі єпископату (див. LG 21). Оскільки «церковне сопричастя, синодальність і владу» розуміють як «еклезіологічні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви» (див. титул Равенського документа), то «інституційні структури» Церкви повинні «видимо відображати таїну koinonia» (O-C 2007, 3).
Незважаючи на те, що існує одне основне «служіння любові», така модель сопричастя буде по-різному втілюватися на Сході і Заході. Що стосується Православних Церков, з якими Католицька Церква визнає спільний церковний устрій, заснований на апостольській традиції і таїнствах, то ця модель може тісно узгоджуватися з часто цитованим принципом, що «Рим не повинен вимагати від Сходу більше, ніж було сформульовано і втілено в першому тисячолітті»[16]. Відновлення повного сопричастя, як заявив Папа Франциск, «не означає підпорядкування одного іншому чи асиміляцію. Це радше прийняття всіх дарів, які Бог дав кожному, демонструючи таким чином усьому світові велику таїну спасіння, здійснену Христом Господом через Святого Духа»[17]. Це означає визнання права Східних Церков «керувати собою відповідно до власних дисциплін» (UR 16), зокрема щодо обрання єпископів. Ця модель могла б включати два визначені під час Діалогів обов’язки, пов’язані зі служінням єдності Єпископа Рима: особливу роль у Вселенських Соборах (до прикладу, скликання та головування; див. Робочий документ §106), а також роль посередника у випадку конфліктів дисциплінарного чи доктринального характеру через синодальне здійснення процедури апеляції (як це було описано, до прикладу, на Сардикійському Соборі, 343; див. Робочий документ §103, і також UR 14).
Деякі західні християнські спільноти також вважають перше тисячоліття точкою відліку. Навіть якщо деякі фундаментальні еклезіологічні проблеми залишаються нерозв’язаними, такі як апостольство, рукопокладене служіння, сакраментальна природа і устрій Церкви, то багато Діалогів визнають необхідність примату для всієї Церкви для сприяння християнській єдності і місії. Водночас вони наголошують на першості Євангелія і потребі спільнотного і колегіального здійснення примату. Вони також наполягають на еклезіологічній цінності регіонального рівня і на принципі субсидіарності. Ці Діалоги пропонують важливі ідеї та напрямні щодо прийнятного здійснення служіння єдності Єпископом Рима, першості проголошення та свідчення (kerigma-martyria), які могли б отримати інші західні християни ще до відновлення повного сопричастя.
Оновлене здійснення примату повинно, в кінцевому рахунку, спиратися на diakonia. Влада і служіння тісно взаємопов’язані. Роль Петра у зміцненні братів (Лк. 22, 32) – це лідерство служіння при усвідомленні власної слабкості та гріховності. «Примат служіння, послуги і любові», про який говорив Папа Павло VI, «служіння любові», запропоноване Папою Йоаном Павлом II, – це служіння єдності, яке розуміється як служіння «servus servorum Dei» (ES 114; UUS 88 цитуючи Папу Григорія Великого). Це служіння нерозривно пов’язане з самозреченням і самопожертвою Христа, здійсненими саме для того, «щоб усі були одно» (Йо. 17, 21). Тому примат повинен бути вкорінений в таїні Хреста і моделюватися на кенотичному прикладі Христа.

ЄДНІСТЬ – ПОДАРУНОК СВЯТОГО ДУХА

Духовний екуменізм – душа екуменічного руху (UR 8). Важливою рисою духовного екуменізму є прощі, які відіграють «важливу роль у підтримці сопричастя і комунікації між віруючими наших Церков» (OO-C 2009, 68). Багато християн різних конфесій вирушають у паломництво до Рима, щоби відвідати могили апостолів Петра і Павла. Така спільна побожність – це вже сильне вираження зв’язків сопричастя, вкорінених в апостольській вірі. Як опікун цих святих місць, Римська Церква несе особливу відповідальність у прийнятті паломників з інших християнських спільнот та підтримці їхньої молитви і побожності. В екуменічному дусі їх можна забезпечувати каплицями, що би могло стати духовним фундаментам у пошуках єдності.
Одна з основних інтуїцій екуменічного руху полягає в тому, що єдність, якої прагнуть християни, не буде насамперед плодом їхніх власних зусиль і не буде реалізована через якусь заздалегідь узяту модель чи план. Єдність буде радше даром, отриманим «так, як хоче Христос, і тими засобами, якими Він хоче» (Молитва за єдність о. Павла Кутюр’є), за допомогою дії Святого Духа. Тим не менше, пропозиції, зібрані з екуменічних Діалогів та Відповідей на енцикліку Ut unum sint, можуть бути дороговказами для Церков, з вірою в те, що Святий Дух діє, освітлюючи шлях до прийнятного служіння єдності для сопричастя Церков, як того бажає Христос. Папа Франциск сказав: «Єдність не прийде як диво в самому кінці. Єдність приходить під час подорожі; Святий Дух робить це під час подорожі. Якщо ми не йтимемо разом, якщо ми не молитимемося один за одного, якщо ми не співпрацюватимемо в цьому світі у різні способи для Божого Люду, то єдності не буде! Але це ставатиметься на цій дорозі, на кожному кроці, який зробимо. І це навіть не ми робимо, а Святий Дух, який бачить нашу добру волю»[18].

ДЖЕРЕЛА

ВІДПОВІДІ НА UT UNUM SINT

1.1. ВІД ЦЕРКОВ

Союз Баптистів Великобританії (Виконавчий комітет Комісії «Віра і єдність»), Відповідь на папську Енцикліку Ut unum sint, 1997, в: Одно в Христі 35 (1999) 360-365.
Вальденська Євангелічна Церква (Синод), Папство і екуменізм, 1995, в: Протестантизм L (1995/3) 241-245.
Церква Англії (Палата Єпископів), Щоб усі було одно, Відповідь на Ut unum sint,
Церква Ірландії, Відповідь на папську Енцикліку Ut unum sint, in: Одно в Христі 35 (1999) 351-357.
Церква Шотландії (Комітет з екуменічних питань у консультації з Групою з питань доктрини), Відповідь на папську Енцикліку Ut unum sint, 1997, в: Одно в Христі 35 (1999) 365-373.
Церква Швеції (Конференція Єпископів), Відповідь на папську Енцикліку Ut unum sint,
Учні Христа (Рада у справах єдності між християнами), Прес-реліз, в: Служба новин «Учнів»,6.1995.
Методистська Церква (Комітет «Віра і порядок»), Відповідь на папську Енцикліку Ut unum sint, 1998, в: Одно в Христі 35 (1999) 377-378.
Моравська Церква (Провінційна Рада), Відповідь на папську Енцикліку Ut unum sint, 1996, in: Одно в Христі 35 (1999) 351.
Національна Рада Церков Христа в США

(Комісія «Віра і порядок»), Відповідь на папську Енцикліку Ut unum sint, 1998.

Пресвітеріанська Церква США, Наступник Петра. Документ для обговорення,
Релігійна Спілка Друзів (квакерів) у Великій Британії (Квакерський Комітет з християнських та міжконфесійних відносин, Курт Гарднер – секретар), Відповідь на папську Енцикліку Ut unum sint, 1996, в: Одно в Христі 35 (1999) 359-360.
Шотландська Єпископальна Церква (Комітет з питань доктрини), Відповіді на Ut unum sint,
Богословська комісія Незалежної Євангелічно-Лютеранської Церкви (SELK), Канцелярія Церкви, Ганновер 1997.
Об’єднана Реформатська Церква у Великій Британії, Відповідь на Ut unum sint, 1996, в: Одно в Христі 35 (1999) 357-358.
Об’єднана Євангелічно-Лютеранська Церква Німеччини,

Заохочення та напучування церковного проводу. Відповідь на Енцикліку „Ut unum sint“, в: KNA-OKI 28 (1995) 3-4.

Об’єднана Євангелічно-Лютеранська Церква Німеччини, Церковний провід (Доповідь представника Католицької Церкви Х. Ш. Кнута), Декларація з приводу Енцикліки Ut unum sint, в: Протестантська прес-служба 45a/95 (30.10.1995) 9-15.

1.2. ВІД ЕКУМЕНІЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Англікансько-Католицький Діалог Єпископів Канади,

Попередні роздуми про Енцикліку Ut unum sint, 2000.

Англікансько-Католицький Діалог у Бельгії, Відповідь на Ut unum sint,
Асоціація Міжконфесійних сімей, Перша відповідь від Асоціації Міжконфесійних сімей на Ut unum sint, 1995, в: Одно в Христі 31 (1995) 280-286.
Церковні лідери Західного Йоркширу, Англія, Відповідь на Ut unum sint, 1996, в: Одно в Христі 35 (1999) 346-350.
Церкви разом в Англії. Група богослов’я та єдності, пам’ятна записка,
Рада Церков Британії та Ірландії, Відповідь від учасників зустрічі Ради Церков Британії та Ірландії на Ut unum sint. Енцикліка Папи Івана Павла ІІ про відданість екуменізму, 1997, в: Одно в Христі 33 (1997) 173-181.
Комісія «Віра і порядок» (Рада), Відповідь на Ut unum sint,
Конференція Спільноти Йони, Відповідь на папську Енцикліку Ut unum sint, 1997, в: Одно в Христі 35 (1999) 373-378.
Екуменічна робоча Група Ut unum sint (Швейцарія), Єпископу Рима Івану Павлу ІІ,

ДВОСТОРОННІ ТА БАГАТОСТОРОННІ ДІАЛОГИ

2.1. ДВОСТОРОННІ ДІАЛОГИ (В АЛФАВІТНОМУ ПОРЯДКУ)

Англікансько-Католицький Діалог

– Англікансько-Католицька Міжнародна Комісія

Влада в Церкві (1976)
Влада в Церкві: Пояснення (1981)
Влада в Церкві II (1981)
Дар влади(1998)
Йти разом: Вчимося бути Церквою – помісною, регіональною, вселенською (2018)

– Англікансько-Католицька Консультація в Англії

Деякі зауваження щодо нетлінності й непомильності (1974)

– Англікансько-Католицький Діалог в Канаді

Узгоджена заява про непомильність (1992)
Відповідь Ватикану на підсумковий звіт ARCIC (1993)
Відповідь на «Дар влади» (2003)

– Англікансько-Католицька Консультація в США

Узгоджений звіт про Помісну/Вселенську Церкву (1999)
Відповідь на Дар влади (2003)

– Міжнародна Англікансько-Католицька Комісія з питань єдності та місії (IARCCUM)

Заява: сопричастя і місія (2000)
Зростаємо разом у єдності та місії (2007)

Баптистсько-Католицький Діалог

– Міжнародні розмови між Католицькою Церквою та Всесвітнім Баптистським Альянсом

Боже Слово в житті Церкви (2010)

Діалог між «Учнями Христа» і Католицькою Церквою

– Міжнародна Комісія з діалогу між Учнями Христа і Католицькою Церквою

Церква як сопричастя у Христі (1992)

Євангельсько-Католицькі Консультації

– Міжнародна Консультація між Католицькою Церквою та Всесвітнім Євангельським Альянсом

Церква, євангелізація та узи койнонії(2002)

Лютерансько-Католицький Діалог

– Міжнародна Лютерансько-Католицька Комісія з питань єдності

Євангеліє і Церква («Мальтійська доповідь») (1972)
Служіння в Церкві (1981)

– Лютерансько-Католицький Діалог в Австралії

Служіння нагляду: Посада єпископа і президента в Церкві (2007)
Петрове служіння в новій ситуації (2016)

– Лютерансько-Католицький Діалог в США

Різне ставлення до папського примату (1973)
Служіння сопричастя у Вселенській Церкві (1985)
Церква як койнонія спасіння, її структура і служіння(2004)
Служіння сопричастя у Вселенській Церкві (1985)
Один Учитель: Доктринальна влада в Церкві (2014)

– Комітет з Екуменічних і Міжрелігійних Відносин Конференції Католицьких Єпископів США і Євангельсько-Лютеранської Церкви в Америці

Декларація в дорозі. Церква, служіння та Євхаристія (2015)

– Двостороння робоча група між Німецькою Єпископською Конференцією та Церковною Радою Об’єднаної Євангелічно-Лютеранської Церкви Німеччини

Сопричастя святих. Церква як сопричастя святих (2000)

– Діалог між Шведською Лютеранською Церквою і Римо-Католицькою Церквою

Посада єпископа (1988)

– Католицько-Лютеранська Група Діалогу для Швеції та Фінляндії

Виправдання у житті Церкви (2009)

– Комісія з Лютерансько-Католицького Діалогу у Фінляндії

Сопричастя у зростанні. Декларація про Церкву, Євхаристію та служіння (2017)

– Група з Домбу

Служіння сопричастя у Вселенській Церкві (1985)
Один Учитель: Доктринальна влада в Церкві (2014)

– Робоча група Фарфа Сабіна з Петрового служіння

Сопричастя Церков і Петрове служіння: лютерансько-католицьке зближення (2009)

Менонітсько-Католицький Діалог

– Міжнародний діалог між Католицькою Церквою і Менонітською всесвітньою асоціацією

Покликані бути миротворцями разом (2003)

Методистсько-Католицький Діалог

– Міжнародна Методистсько-Католицька Комісія

На шляху до заяви про Церкву (1986)
Бог примиряє нас у Христі(2022)

Старокатолицько-Католицький Діалог

– Міжнародна Католицько-Старокатолицька Комісія (Утрехтська Унія)

Kirche und Krchengemeinschaft. Erster* und Zweiter Bericht der Internationalen Romisch-Katholisch – Altkatholischen Dialogkommission 2009 und 2016, Paderborn, 2017
*English translation: The Church and Ecclesial Communion (2009)

– Римо-католицький – польський національно-католицький Діалог у США

Спільна заява про єдність (2006)

Діалог між Орієнтальними православними і католиками

– Спільна Міжнародна Комісія з Богословського Діалогу між Католицькою Церквою та Орієнтальними Православними Церквами

Природа, устрій і місія Церкви (2009)
Здійснення сопричастя в житті ранньої Церкви та його значення для пошуку сопричастя сьогодні (2015)

– Спільна міжнародна комісія між Католицькою Церквою і Коптською Православною Церквою

Принципи пошуку єдності між Католицькою Церквою та Коптською Православною Церквою (1979)

– Спільна Міжнародна Богословська Комісія з діалогу між Католицькою Церквою і Маланкарською Сирійською Православною Церквою

Спільна заява про єпископство і Петрове служіння (2002)

Православно-Католицький Діалог

– Спільна міжнародна комісія з богословського діалогу між Римо-Католицькою Церквою та Православною Церквою (як цілість)

Таїна Церкви і Євхаристії у світлі таїни Пресвятої Трійці (Мюнхен, 1982)
Таїнство Священства в сакраментальній структурі Церкви з особливим наголосом на важливості апостольського спадкоємства для освячення та єдності Божого люду (Валаам, 1988)
Уніатизм, метод об’єднання у минулому і нинішній пошук повного сопричастя (Баламанд, 1993)
Еклезіологічні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви: Церковне сопричастя, соборність і влада (Равенна, 2007)
Синодальність і примат у першому тисячолітті: на шляху до спільного розуміння ради служіння єдності Церкви (К’єті, 2016)
Синодальність і примат у другому тисячолітті і сьогодні (Олександрія, 2023)

– Північноамериканська Православно-Католицька Богословська Консультація

Апостольство як Божий дар у житті Церкви (1986)
Узгоджена заява про соборність і примат у Церкві (1989)
Кроки до об’єднаної Церкви: Нарис православно-католицької візії майбутнього (2010)
Спільна відповідь на Равенський документ про церковне сопричастя, соборність і владу (2009)
Відповідь на документ Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римо-Католицькою Церквою та Православною Церквою «Синодальність і примат у першому тисячолітті»: На шляху до спільного розуміння служіння єдності Церкви (2017)

– Спільний комітет з католицько-православного богословського діалогу у Франції

Примат Рима у сопричасті Церков (1991)

– Спільна Православно-Католицька робоча Група імені св. Іринея

Служіння сопричастя. Переосмислення стосунків між приматом і синодальністю (2018)

П’ятидесятницько-Католицький Діалог

– Міжнародний діалог між Католицькою Церквою та деякими класичними п’ятидесятницькими Церквами і лідерами

Перспективи сопричастя (1989)

Реформатсько-Католицький Діалог

– Міжнародний діалог між Католицькою Церквою та Всесвітнім Об’єднанням Реформатських Церков

Присутність Христа у Церкві й у світі (1977)
На шляху до спільного розуміння Церкви (1990)

2.2. БАГАТОСТОРОННІ ДІАЛОГИ

– Спільна робоча група між Всесвітньою Радою Церков та Римо-Католицькою Церквою

Церква: помісна і вселенська (1990)

– Комісія «Віра і порядок» Всесвітньої Ради Церков

Хрещення, Євхаристія, служіння («Рапорт Ліми», 1982)
Природа і місія Церкви (2005)
Церква: На шляху до спільної візії (2013)

СКОРОЧЕННЯ

ARCIC	Англікансько-Католицька Міжнародна Комісія
1976	Влада в Церкві (1976)
1981 Eluc	Влада в Церкві: Пояснення (1981)
1981	Влада в Церкві ІІ (1981)
1999	Дар влади (1999)
2018	Йти разом: Вчимося бути Церквою – помісною, регіональною, вселенською (2018)
ARC Canada	Англікансько-Католицький Діалог в Канаді
ARC-USA 1999	Англікансько-Католицькі Консультації в Сполучених Штатах Америки, Узгоджений звіт про Помісну/Вселенську Церкву (1999)
Communionis notio	Конгрегація Віровчення, Лист до єпископів Католицької Церкви про деякі аспекти церковного розуміння сопричастя, 1992
ДСЄХ	Дикастерій Сприяння Єдності між Християнами
Dombes	Група з Домбу
1985	Служіння сопричастя у Вселенській Церкві (1985)
2014	Один Учитель: Доктринальний авторитет у Церкві (2014)
DH	Denzinger, Heinrich. Kompendium der Glaubensbekenntnisse und kirchlichen Lehrentscheidungen. 40^th ed. Edited by Peter Hunermann. Freiburg, Basel, Vienna: Herder, 2005
DV	ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei verbum про Божественне Об’явлення (1965)
EC	Папа Франциск, Апостольська Конституція Episcopalis Communio (2018)
EG	Папа Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (2013)
ES	Папа Павло VI, Енцикліка про Церкву Ecclesiam suam (1964)
Farfa 2009	Робоча Група Фарфа Сабіна з Петрового служіння, Сопричастя Церков і Петрове служіння: лютерансько-католицьке зближення (2009)
FO	Комісія «Віра і порядок» Всесвітньої Ради Церков
1982 BEM	Хрещення, Євхаристія, служіння («Рапорт Ліми», 1982)
2005	Природа і місія Церкви (2005)
2013 TCTCV	Церква: На шляху до спільної візії (2013)
IARCCUM 2007	Міжнародна Англікансько-Католицька Комісія з питань єдності та місії, Зростаємо разом в єдності та місії (2007)
ITC 2018	Міжнародна Богословська Комісія, Синодальність у житті та місії Церкви (2018)
JWG 1990	Спільна робоча Група Всесвітньої Ради Церков і Католицької Церкви, Церква: помісна і вселенська (1990)
L-С	Міжнародна Лютерансько-Католицька комісія з питань єдності
1972	Євангеліє і Церква («Мальтійська доповідь») (1972)
1981	Служіння в Церкві (1981)
L-С Aus	Лютерансько-Католицький діалог в Австралії
2007	Служіння нагляду: Посада єпископа і президента в Церкві (2007)
2016	Петрове служіння в новій ситуації
L-С Fin 2017	Комісія з Лютерансько-Католицького діалогу у Фінляндії, Сопричастя у зростанні. Декларація про Церкву, Євхаристію та служіння (2017)
L-С Germ 2000	Двостороння робоча Група між Німецькою Єпископською Конференцією та Церковною Радою Об’єднаної Євангелічної Лютеранської Церкви Німеччини, Співпричастя святих. Церква як спілкування святих (2000)
L-С US	Лютерансько-Католицький Діалог в США
1973	Різне ставлення до примату Папи (1973)
1978	Учительський авторитет і непомильність у Церкві (1978)
2004	Церква як сопричастя спасіння: її структури та служіння (2004)
2015	Декларація в дорозі. Церква, служіння та Євхаристія (2015) (Комітет з питань екуменічних та міжрелігійних справ, Конференція католицьких єпископів США – Євангелічна Лютеранська Церква Америки)
LG	ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen Gentium (1964)
MERCIC 1986	Міжнародна Методистсько-Католицька Комісія, На шляху до заяви про Церкву (1986)
О-С	Спільна міжнародна комісія з богословського діалогу між Римо-Католицькою Церквою та Православною Церквою
1988	Таїнство Священства в сакраментальній структурі Церкви з особливим наголосом на важливості апостольського спадкоємства для освячення та єдності Божого люду (Валаам, 1988)
1993	Уніатство, метод об’єднання у минулому і нинішній пошук повного сопричастя (Баламанд, 1993)
2007	Еклезіологічні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви: Церковне сопричастя, соборність і влада (Равенна, 2007)
2016	Синодальність і примат у першому тисячолітті: на шляху до спільного розуміння ради служіння єдності Церкви (К’єті, 2016)
2023	Синодальність і примат у другому тисячолітті і сьогодні (Олександрія, 2023)
О-С Fr 1991	Спільний комітет з католицько-православного богословського діалогу у Франції, Примат Рима у сопричасті Церков (1991)
О-С US	Північноамериканська Православно-Католицька Богословська Консультація
1986	Апостольство як Божий дар у житті Церкви (1986)
1989	Узгоджена заява про соборність і примат у Церкві (1989)
2010	Кроки до об’єднаної Церкви: Нарис православно-католицької візії майбутнього (2010)
2009	Спільна відповідь на Равенський документ про церковне сопричастя, соборність і владу (2009)
2017	Відповідь на документ Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римо-Католицькою Церквою та Православною Церквою «Синодальність і примат у першому тисячолітті: До спільного розуміння на службі єдності Церкви» (2017)
ОС-С 2009	Міжнародна Католицько-Старокатолицька Комісія, Церква і церковне сопричастя (2009)
ОО-С	Міжнародна спільна комісія з богословського діалогу між Католицькою Церквою та Орієнтальними Православними Церквами
2009	Природа, устрій і місія Церкви (2009)
2015	Cопричастя в житті ранньої Церкви та його значення для нашого пошуку сопричастя сьогодні (2015)
PA	І Ватиканський Собор, Догматична Конституція Pastor aeternus (1870)
ПРСЄХ	Папська Рада Сприяння Єдності між Християнами
R-C	Міжнародний Діалог між Католицькою Церквою та Всесвітнім Об’єднанням Реформатських Церков
1997	Присутність Христа в Церкві та в світі (1977)
1990	На шляху до спільного розуміння Церкви (1990)
St Ireneus 2018	Спільна Православно-Католицька робоча Група імені св. Іринея, Служіння сопричастя. Переосмислення відносин між приматом і синодальністю (2018)
UR	ІІ Ватиканський Собор, Декрет про екуменізм Unitatis redintegratio (1964)
UUS	Йоан Павло ІІ, Енцикліка про зобов’язання щодо екуменізму Ut unum sint (1995)

[1] Папа Франциск, Гомілія під час Вечірні в урочистість навернення св. Апостола Павла, 25 січня 2014.

[2] Папа Франциск, Звернення до спільної Православно-Католицької робочої Групи імені св. Іринея, 7 жовтня 2021.

[3] Синодальна Церква в місії, Узгоджений рапорт XVI Звичайної Загальної Асамблеї Синоду Єпископів (4-29 жовтня 2023), 13.a.

[4] Дев’ятий звіт Спільної Робочої Групи між Римо-Католицькою Церквою і Всесвітньою Радою Церков (2007-2012), Додаток A “Прийняття: Ключ до екуменічного прогресу” §15.

[5] Папа Франциск, Звернення до членів Спільної Міжнародної комісії з богословського діалогу між Католицькою Церквою та Орієнтальними Православними Церквами, 26 січня 2024.

[6] Див. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 185-188.

[7] Міжнародна Богословська Комісія відрізняє синодальний процес прийняття рішення (decision-making) “через спільне розпізнавання, консультації та співпрацю” від прийняття рішення (decision-taking), див. Синодальність в житті та місії Церкви (2018), 69.

[8] Папа Франциск, Апостольське благословення “Urbi et Orbi”. Перше привітання з центральної лоджії базиліки Святого Петра, 13 березня 2013.

[9] Папа Франциск, Звернення з нагоди 50-річчя заснування Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015.

[10] Папа Франциск, Звернення до учасників конференції, організованої Товариством Права Східних Церков, 19 вересня 2019.

[11] Папа Франциск, Звернення до Його Святості Мар Ави ІІІ, Католикоса-Патріарха Ассирійської Церкви Сходу, 19 листопада 2022.

[12] Див., до прикладу, пропозицію Патріарха Максима IV про “постійний синод” за зразком східного synodos endemousa (див. нижче § 22); або пропозицію створити нову “Загальну Душпастирську Раду” на вселенському рівні Католицької Церкви, включаючи вірних-мирян, за зразком деяких західних спільнот. (див. робочий Документ § 155).

[13] Папа Франциск, Звернення до учасників конференції, організованої Товариством Права Східних Церков, 19 вересня 2019.

[14] Хірограф, яким створюється Рада Кардиналів для допомоги Святішому Отцеві в управлінні Вселенською Церквою та для вивчення можливих змін Апостольської Конституції ‘Pastor Bonus’ щодо Римської Курії, 28 вересня 2013

[15] Acta Synodalia Sacrosanti Concilii Œcumenici Vaticani II, vol. 2, pars, 4, Citta del Vaticano, p. 517-518.

[16] Ці слова кардинала Ратцінґера цитуються у Відповіді на Ut unum sint Палати Єпископів Церкви Англії (1997), див. Робочий документ §91. Кардинал Ратцінґер доповнив цю думку, сказавши, що нехтувати розвитком другого тисячоліття означало б “втечу в штучність, якій слід рішуче протистояти”, J. Ratzinger, Anglican-Catholic Dialogue, Insight, 1 (1983), стт. 2-11, тут ст. 7; див. Робочий документ §§ 109, 171.

[17] Папа Франциск, Промова під час Божественної Літургії, Патріарший собор Святого Юра, Стамбул, 30 листопада 2014.

[18] Папа Франциск, Гомілія під час Вечірні в урочистість навернення св. апостола Павла, 25 січня 2014.