http://www.christianunity.va/content/dam/unitacristiani/Collezione_Ut_unum_sint/The_Bishop_of_Rome/The%20Bishop%20of%20Rome.pdf

 

THE BISHOP OF ROME

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

ДИКАСТЕРІЙ СПРИЯННЯ ЄДНОСТІ

МІЖ ХРИСТИЯНАМИ

ЄПИСКОП РИМА

ПРИМАТ І СИНОДАЛЬНІСТЬ

В ЕКУМЕНІЧНИХ ДІАЛОГАХ

І У ВІДПОВІДЯХ НА ЕНЦИКЛІКУ

UT UNUM SINT

2024

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

 

ЗМІСТ

 

  1. ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ ПРОПОЗИЦІЇ ТА ПРОХАННЯ ДО КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

4.1. ОНОВЛЕНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ І ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ

4.2. ДИФЕРЕНЦІЙОВАНЕ ЗДІЙСНЕННЯ ПРИМАТУ ЄПИСКОПА РИМА

4.3. СИНОДАЛЬНІСТЬ AD INTRA

4.4. СИНОДАЛЬНІСТЬ AD EXTRA: «ЙТИ РАЗОМ»

4.4.1. «СПІЛКУВАННЯ НА СОБОРІ» І ПРИМАТ

4.4.2. ПРАЦЮВАТИ Й МОЛИТИСЯ РАЗОМ

 

ПІДСУМОК

 

ЕКУМЕНІЧНІ РОЗДУМИ ПРО СЛУЖІННЯ ЄПИСКОПА РИМА

НОВІ ПІДХОДИ ДО ТРАДИЦІЙНО СПІРНИХ БОГОСЛОВСЬКИХ ПИТАНЬ

ПЕРСПЕКТИВИ СЛУЖІННЯ ЄДНОСТІ В ПРИМИРЕНІЙ ЦЕРКВІ

ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

 

  1. ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ ПРОПОЗИЦІЇ ТА ПРОХАННЯ ДО КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

 

  1. В екуменічних Діалогах чи Відповідях на Ut unum sint щодо примату даються різні рекомендації для різних християнських спільнот. Переконані, що перший екуменічний обов’язок католиків – «перевірити свою вірність волі Христа щодо Церкви і відповідно з ревністю взятися за справу оновлення і реформування» (UR 4), ми подаємо кілька практичних пропозицій чи прохань до Католицької Церкви, щоби папський примат в екуменічному плані був більш сприйнятливим.

 

4.1. ОНОВЛЕНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ І ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ

 

  1. Деякі богословські Діалоги підкреслюють цінність «переосмислення» вчення Церкви, вираженого в термінах, тісно пов’язаних з конкретним контекстом. ARCIC описує цей процес так: «Може бути перевідкриття занедбаних елементів і свіже повернення до Божих обітниць, що приведе до оновлення церковного «Амінь». Також може буде потрібно відсортовувати отримані дані, бо деякі традиційні формулювання в новому контексті виглядають невідповідними або їх можуть неправильно інтерпретувати. Весь цей процес можна назвати переосмисленням[i]» (ARCIC 1999, 25; див. також вище §59).
  2. Цей процес «переосмислення» був потрібний щодо вчення І Ватиканського Собору. Лютерансько-Католицький Діалог у США кваліфікує цей процес як «реінтерпретацію» і говорить про «можливість нарешті знайти нові вирази, які відповідають первісним намірам та адаптовані до нового культурного контексту. Цей процес реінтерпретації вже діяв у вивчені того, як доктрина папської непомильності трактувалася на ІІ Ватиканському Соборі, висвітлюючи нові аспекти» (L-C US 1978, 19). Була висловлена потреба «помістити доктрину непомильності в богословські категорії обітниці, довіри й надії, а не в юридичні категорії права, обов’язку і послуху» (там само, 5).
  3. Група з Домбу «в дусі metanoia» висловила «надію, що догматичні формулювання цього служіння [Єпископа Рима] з часів І Ватиканського Собору глибоко ображають християнські почуття наших розділених братів зі Сходу й Заходу і дають привід для офіційних і оновлених коментарів, навіть до зміни лексики, і інтегрують це служіння в еклезіологію сопричастя» (Dombes 1985, 149). Пізніше вона також закликала «переформулювати догму про папську непомильність», припускаючи, що «це переформулювання можна було б зробити в рамках майбутнього собору, на якому делегати інших Церков відігравали би повноцінну роль» (Dombes 2014, 476).
  4. Так само католики і лютерани Німеччини висловили надію на «офіційну інтерпретацію» І Ватиканського Собору, в якому «примат юрисдикції має місце лише в структурі сопричастя Церков», а «папська непомильність може здійснюватися лише в абсолютній вірності апостольській вірі (Святе Письмо)» (L-C Germ 2000, 198).

 

4.2. ДИФЕРЕНЦІЙОВАНЕ ЗДІЙСНЕННЯ ПРИМАТУ ЄПИСКОПА РИМА

 

  1. Єпископ Рима одночасно діє як єпископ місцевої дієзеції, як предстоятель Західної або Латинської Церкви і як служитель єдності на вселенському рівні. Деякі екуменічні Діалоги закликають до чіткішого розмежування між його різними обов’язками, зокрема між його патріаршим служінням у Західній Церкві та предстоятельським служінням єдності у сопричасті Церков (див. також вище виноску 25). Цей заклик до чіткішого розмежування ролей відповідає різній природі та взаємовідносинам примату і синодальності на кожному церковному рівні, що зазначено в деяких Діалогах (див. вище §82).
  2. Французький Православно-Католицький Діалог у 1991 закликав до «диференційованого здійснення юрисдикції Єпископа Рима – залежно від того, чи це стосується Західних Церков, чи Вселенської Церкви» (O-C Fr 1991, ст. 119). Роздумуючи, як примат можна здійснювати в об’єднаній Церкві, Група імені св. Іринея стверджує: «Кращого розуміння католицької концепції примату на вселенському рівні можна було б досягти шляхом чіткішого розмежування між унікальним становищем Папи в Католицькій Церкві та його можливою функцією предстоятеля в рамках ширшої християнської спільноти» (St Irenaeus 2018, 14.11). Так само Міжнародний Православно-Католицький Діалог зазначає, що «існує також бажання відрізнити те, що можна було б назвати патріаршим служінням Папи в рамках Західної або Латинської Церкви, від його предстоятельського служіння сопричастю всіх Церков, що відкриває нові можливості для майбутнього» (O-C 2023, 5.2).
  3. У цьому ж дусі в деяких богословських Діалогах із західними християнськими спільнотами йдеться про необхідність диференційованого здійснення служіння Єпископа Рима. До прикладу, Міжнародний Методистсько-Католицький Діалог заявив, що «історія показує, що деякі з нинішніх функцій Єпископа Рима стосуються його дієцезіяльної кафедри чи посади Патріарха Латинської Церкви і не стосуються суті його вселенського служіння єдності» (MERCIC 1986, 59). Відповідь Ради Церков Британії та Ірландії на Ut unum sint (1997) стверджує, що «слід розрізняти примат і вселенську юрисдикцію або примат і юрисдикцію над “Західним Патріархатом”» (4). Група з Домбу також подає цей аргумент, стверджуючи: «Історичне дослідження показало, що через розкол між Сходом і Заходом Католицька Церква збіглася з давнім Західним Патріархатом або Латинською Церквою. Тому Єпископ Рима в практичній плутанині мав подвійну відповідальність у цій Церкві, а саме: служителя сопричастя і Патріарха Заходу – на користь зростаючої централізації. Більше того, інтенсивні місіонерські зусилля Латинської Церкви поширили юрисдикцію Західного Патріархату майже на всю поверхню землі, не зважаючи на наслідки. Цей «аномальний розвиток» скомпрометував образ папства, «сплутавши його з жахливим розростанням того, чим воно не є» [L. Bouyer, L’Église de Dieu, Paris, Cerf, 1970, p. 555]. Доки різниця між цими двома функціями не буде видимою в живій організації Церкви, необхідність служіння сопричастя, здійснюваного Єпископом Рима, не буде сприйнята нашими православними, англіканськими та протестантськими братами. Тільки внутрішня децентралізація Католицької Церкви може дати їм конкретну перспективу того, які зобов’язання вони візьмуть на себе, відновивши узи повного сопричастя з Католицькою Церквою» (Dombes 1985, 142-143). Німецький Лютерансько-Католицький Діалог, додавши питання про Папу як «Главу Держави» і його політичні та дипломатичні наслідки, йде далі, закликаючи «розмежувати функції, поєднані в особі Папи: Єпископ Рима, пастир усієї Церкви, глава Колегії Єпископів, Патріарх Заходу, примас Італії, Архієпископ і Митрополит церковної провінції Рима, Суверен Міста-Держави Ватикан» (L-C Germ 2000, 200).
  4. Відповідно до пропозиції про розмежоване служіння примату Єпископа Рима Група з Домбу висловила побажання «підсилити служіння Єпископа Рима в його помісній Церкві [дієцезії Рима]. Папа, який взяв би на себе більшу єпископську відповідальність там, де це потрібно, і був би здатний її здійснювати, безсумнівно, сприяв би більшій зміні образу папства. Тоді він постане як пастир, слуга і провідник своїх братів у справді спільному та об’єднаному служінні episcope» (Dombes 1985, 150).

 

4.3. СИНОДАЛЬНІСТЬ AD INTRA

 

  1. Богословські Діалоги наголошують на взаємозв’язку між синодальним устроєм Католицької Церкви ad intra та довірою до неї чи привабливістю її екуменічних зобов’язань ad extra. Церкви та церковні спільноти Сходу і Заходу уважно розглядають модель сопричастя і першості Католицької Церкви ad intra як взірець чи перевірку її намірів ad extra в екуменічній сфері.
  2. Діалоги визначили сфери, в яких Католицька Церква потребує більшої синодальності. У Дарі влади ARCIC подає ряд «проблем, з якими стикаються римо-католики»: «Чи в нових синодальних структурах духовенство і миряни беруть активну участь на всіх рівнях? Чи вчення ІІ Ватиканського Собору про колегіальність єпископів достатньо втілене в життя? Чи дії єпископів відображають достатнє усвідомлення обсягу повноважень, які вони отримують через хіротонію для управління помісною Церквою? Чи достатньо зроблено для забезпечення консультацій між Єпископом Рима та помісними Церквами перед прийняттям важливих рішень, які стосуються помісної або всієї Церкви? Як при прийнятті таких рішень враховують різноманітність богословських думок? Чи структури і процедури Римської Курії, підтримуючи Єпископа Рима в його служінні сопричастю Церков, адекватно поважають діяльність episcope на інших рівнях? Врешті, як Римо-Католицька Церква розв’язуватиме питання вселенського примату, що випливає з «терпеливого і братерського діалогу» про здійснення служіння Єпископа Рима, до якого Йоан Павло ІІ запросив «церковних лідерів та їхніх богословів»?» (ARCIC 1999, 57).
  3. У відповідь на ці питання учасники Діалогів зробили деякі пропозиції на регіональному та вселенському рівнях, які би допомогли католикам вчитися на досвіді своїх партнерів по Діалогу. Роздумуючи про необхідність зміцнення практики примату і синодальності на регіональному рівні, деякі учасники Діалогів внесли пропозиції щодо проведення католицьких Конференцій Єпископів. До прикладу, ARCIC визначає «потенціал для вивчення англіканського устрою і процедур на рівні провінцій» і необхідність для католиків «розробити принципи, що стосуються повноважень Конференцій Єпископів, зв’язків між національними/регіональними єпископськими конференціями і Синодом Єпископів, визначення кола і типу питань, які можна належним чином розв’язувати на місцевому рівні без постійного звернення до Рима, подати відповідні інструменти, за допомогою яких національні/регіональні єпископські конференції можуть ставити під сумнів ініціативи та директиви, що виходять з Рима» (ARCIC 2018, 121). На вселенському рівні деякі Діалоги зазначили потребу кращого залучення всього Божого Люду до синодальних процесів. З цікавістю сприйняли недавні зміни у процедурах Синоду Єпископів, які сприяють кращій участі всіх католиків (див. St Irenaeus 2018, 11.15; ARCIC 2018, 146). На основі Лютерансько-Католицького Діалогу в Австралії та його рефлексії над лютеранською синодальною практикою було запропоновано, щоби, на додаток до Синоду Єпископів, створити «Генеральну Душпастирську Раду» на вселенському рівні Католицької Церкви, включаючи вірних-мирян за зразком парафіяльних і дієцезіяльних душпастирських рад, створених після ІІ Ватиканського Собору (див. L-C Aus 2007).

 

4.4. СИНОДАЛЬНІСТЬ AD EXTRA: «ЙТИ РАЗОМ»

 

Поняття синодальності можна також застосувати до зв’язків Католицької Церкви з іншими християнськими спільнотами, бо екуменічний шлях – це також процес «ходіння разом». Ця синодальність ad extra розвивається через постійні консультації та спільні дії і свідчення.

 

4.4.1. «СПІЛКУВАННЯ НА СОБОРІ» І ПРИМАТ

 

  1. Концепція «спілкування на соборі», вже описана як можлива модель і метод єдності в 1970-х Всесвітньою Радою Церков і прийнята різними християнськими спільнотами світу, і сьогодні пропонує можливі шляхи вперед. Безумовно, соборність/синодальність конституюватиме аспект внутрішнього життя об’єднаної Церкви, а тому належить до мети екуменізму, а не до його засобів. Однак вираз «спілкування на соборі» означає не лише мету, але й засіб на шляху до єдності в рамках різних спільних структур та ініціатив соборного/синодального типу. Отож, під час Зібрання Всесвітньої Ради Церков у 1975 в Найробі запропонували заснувати «соборні зустрічі» для сприяння єдності між різними християнськими спільнотами. Втілюючи це бачення «спілкування на соборі», Церкви могли би зробити видимим і поглибити сопричастя, яке вони вже поділяють через те, що можна назвати «зовнішньою синодальністю».
  2. У цій перспективі Група з Домбу в 1985 закінчила свій документ остаточними побажаннями: «Чи повинні ми чекати бажаного моменту повного сопричастя, перш ніж скликати асамблею, на якій могли б зустрітися кваліфіковані представники Католицької Церкви та Церков, що належать до Всесвітньої Ради Церков? Таке зібрання, безсумнівно, не можна було б назвати собором. Проте, згідно з традицією Вселенської Церкви, яка підтверджує, що соборні зібрання конституюють «упривілейовану форму служіння єдності», ми віримо, що з допомогою Святого Духа така ініціатива буде не тільки корисною для екуменічного прогресу, але й узгоджуватиметься з волею Ісуса Христа стосовно єдності Його Церкви» (Dombes 1985, 163). Група додає: «Наше вивчення служіння сопричастя у Вселенській Церкві окреслює такий духовний і душпастирський образ Єпископа Рима, що якби він скликав таку асамблею разом із Всесвітньою Радою Церков, то був би вірний своєму покликанню служіння єдності. Якщо такий заклик був би почутий, то ми би благословляли Господа» (там само, 165). Подібно у своїй Відповіді на Ut unum sint швейцарська Ökumenische Arbeitsgruppe ‘Ut unum sint’ закликала до «Екуменічного Собору XXI століття», а Спільнота Йони, натхнена Діяннями 15, запропонувала другий «Єрусалимський Собор».
  3. У цьому самому дусі багато Діалогів пропонували різні ініціативи для сприяння синодальності між Церквами, особливо через колегіальність на рівні єпископів і примасів. До прикладу, ARCIC II пропонує конкретні кроки для встановлення справжньої співпраці у здійсненні єпископського служіння: регулярні зустрічі єпископів на локальному і регіональному рівнях, участь єпископів однієї юрисдикції в міжнародних зустрічах єпископів інших юрисдикцій, спільні свідчення в публічній сфері щодо питань, які стосуються загального добра, і навіть щоб англіканські єпископи разом із католицькими єпископами відвідували Рим ad limina (ARCIC 1999, 59). Принципи пошуку єдності між Католицькою Церквою та Коптською Православною Церквою (1979) запропонували, не чекаючи відновлення повного сопричастя, прагматичну модель взаємного відновлення соборності шляхом встановлення регулярних консультацій між примасами (6). Північноамериканська Православно-Католицька Богословська Консультація пропонує, щоб «делегації православних і католицьких єпископів держави чи регіону могли регулярно зустрічатися для консультацій на душпастирські теми. Патріархи та представники автокефальних і автономних Православних Церков також могли б регулярно зустрічатися з Папою, провідними католицькими єпископами та працівниками Курії для консультацій і планування» (O-C US 2010, 8 a).

 

4.4.2. ПРАЦЮВАТИ Й МОЛИТИСЯ РАЗОМ

 

  1. Окрім регулярних зустрічей і консультацій синодальність передбачає також спільні дії та свідчення. ARCIC II заявляє: «Богословські Діалоги повинні продовжуватися на всіх церковних рівнях, але тільки їх недостатньо. Заради koinonia та спільного християнського свідчення світові англіканським і римо-католицьким єпископам потрібно буде знайти шляхи співпраці та розвитку взаємної відповідальності під час здійснення нагляду. На цьому новому етапі ми маємо не лише робити разом усе, що можемо, але й бути разом усім тим, що дозволяє наша існуюча koinonia» (ARCIC 1999, 58). Ці прагнення були значно підсилені після заснування Міжнародної Англікансько-Католицької Комісії з питань єдності та місії (IARCCUM), яка внесла низку творчих і практичних пропозицій щодо того, як англіканські та католицькі єпископи вже могли б практикувати відновлену колегіальність (див. Зростаємо разом у єдності та місії, 2007, 108-117).
  2. Нещодавні ініціативи ілюструють цей спосіб просування «зовнішньої синодальності», до прикладу, спільний візит на Лесбос Папи Франциска, Вселенського Патріарха Варфоломія та Архиєпископа Єроніма у 2016, щоб засвідчити спільну стурбованість трагічною ситуацією мігрантів; спільна Лютерансько-Католицька молитва в Лунді під головуванням Папи Франциска та єпископа Муніба А. Юнана, тодішнього президента Всесвітньої Лютеранської Федерації, в присутності багатьох екуменічних партнерів, у 2017; духовні реколекції для політичних і релігійних лідерів Південного Судану, які Папа Франциск і Архиєпископ Джастін Велбі провели у Ватикані в 2019; екуменічне паломництво миру до Південного Судану Папи Франциска, Архиєпископа Джастіна Велбі та преподобного Ієна Ґріншильдса у 2023 році; екуменічне молитовне чування «Спільне зібрання Божого люду», яке відбулося на площі Святого Петра у 2023 з нагоди XVI Звичайного Генерального Зібрання Синоду Єпископів.

 

ПІДСУМОК

 

  1. Розуміння і здійснення служіння Єпископа Рима вступило в нову фазу з ІІ Ватиканським Собором. Відтоді екуменічний вимір став суттєвим аспектом цього служіння, про що свідчать наступні папи. Запрошення Йоана Павла ІІ в Ut unum sint знайти, за допомогою пастирів і богословів усіх Церков, спосіб здійснення примату, «визнаний усіма зацікавленими сторонами», ознаменувало епохальний момент у цьому екуменічному усвідомленні. Це запрошення знаходить особливу підтримку в контексті понтифікату Папи Франциска, вчення і практика якого підкреслюють синодальний вимір його служіння.

 

ЕКУМЕНІЧНІ РОЗДУМИ ПРО СЛУЖІННЯ ЄПИСКОПА РИМА

 

  1. Запрошення в Ut unum sint викликало широкий спектр відповідей та екуменічних роздумів. Екуменічні богословські Діалоги, офіційні та неофіційні, національні та міжнародні, започатковані після ІІ Ватиканського собору, упродовж останніх десятиліть також стали упривілейованим місцем для вивчення служіння єдності на універсальному рівні. Визначаючи основні питання та напрямні, вони ілюструють зацікавлення цією темою та розвитком дискусій з різними християнськими традиціями. Вони також свідчать про новий і позитивний екуменічний дух в обговоренні цієї теми.
  2. Цей новий клімат свідчить про добрі стосунки, встановлені між християнськими спільнотами, а особливо між їхніми лідерами. У час, коли стосунки між Церквами поглиблюються, це «перевідкрите братерство» (UUS 42) слід також переосмислити з богословської точки зору разом з догматичними розбіжностями минулого. Ця динаміка стосунків включає в себе зростаюче усвідомлення «взаємної відповідальності» християнських спільнот.
  3. Слід зазначити, що проблеми, акценти та висновки різних Діалогів різняться залежно від конфесійних традицій. Крім того, не всі богословські Діалоги розглядали цю тему на однаковому рівні та з однаковою ретельністю. Якщо одні присвятили цій темі цілі документи, то інші розглядали її лише в контексті ширших документів, а треті ще її не торкали. Не бажаючи затушовувати ці різні підходи та акценти, тим не менш, можна виділити наступні результати.

 

НОВІ ПІДХОДИ ДО ТРАДИЦІЙНО СПІРНИХ БОГОСЛОВСЬКИХ ПИТАНЬ

 

  1. Одним із плодів богословських Діалогів є оновлене прочитання «Петрових текстів», які історично були головним каменем спотикання між християнами. Перед партнерами стоїть завдання уникнути анахронічних проєкцій пізніших доктринальних розробок і по-новому розглянути роль Петра серед апостолів. На основі сучасної екзегетики та патристичних студій було досягнуто нового розуміння та взаємного збагачення, що кидає виклик деяким традиційним конфесійним інтерпретаціям. По-новому відкрили розмаїття образів, інтерпретацій та моделей Нового Завіту, а біблійні поняття, такі як episkopé (служіння нагляду), diakonia і концепція «Петрової функції» допомогли розвинути повніше розуміння «Петрових текстів».
  2. Іншим суперечливим питанням є католицьке розуміння примату Єпископа Рима як встановленого de iure divino, в той час як більшість інших християн розуміють його як встановлений лише de iure humano. Герменевтичні роз’яснення допомогли по-новому поглянути на цю традиційну дихотомію, розглядаючи примат як de iure divino і de iure humano, тобто як частину Божої волі щодо Церкви, втіленої через людську історію.

Виходячи за межі розрізнення між de iure divino і de iure humano, Діалоги наголошували на відмінності між богословською сутністю та історичною обумовленістю примату – як це виражено в Ut unum sint (UUS 95). Виходячи з цього, вони закликають до більшої уваги та оцінки історичного контексту, який обумовлював здійснення примату в різних регіонах і періодах.

  1. Догматичні визначення І Ватиканського Собору є великою перешкодою для інших християн. Деякі екуменічні Діалоги зареєстрували багатообіцяючий прогрес у «перепрочитанні» або «переосмисленні» цього Собору, відкриваючи нові шляхи для точнішого розуміння його вчення. Цей герменевтичний підхід підкреслює важливість інтерпретації догматичних положень І Ватиканського Собору не ізольовано, а в їхньому історичному контексті: намірів та прийняття – особливо через вчення ІІ Ватиканського Собору.
  2. Вивчаючи історію тексту Pastor aeternus, а особливо перебіг Собору та передумови, які зумовили вибір термінів («звичайний», «прямий», «безпосередній»), деякі Діалоги змогли прояснити догматичне визначення вселенської юрисдикції, визначивши її поширення та межі. Так само вони змогли уточнити формулювання догми про непомильність і навіть дійти згоди щодо певних аспектів її призначення, визнавши необхідність, за певних обставин, персонального здійснення учительського служіння з огляду на те, що християнська єдність – це єдність в істині та любові. Незважаючи на ці роз’яснення, Діалоги все ще висловлюють занепокоєння щодо зв’язку непомильності з першістю Євангелія, нетлінністю всієї Церкви, здійсненням єпископської колегіальності та необхідністю прийняття.

 

ПЕРСПЕКТИВИ СЛУЖІННЯ ЄДНОСТІ В ПРИМИРЕНІЙ ЦЕРКВІ

 

  1. Ці нові підходи до фундаментальних богословських питань, порушених темою примату на вселенському рівні, відкрили нові перспективи для служіння єдності в примиреній Церкві. Багато богословських Діалогів і Відповідей на Ut unum sint, які здебільшого ґрунтуються на аргументах, що стосуються скоріше bene esse, а не esse Церкви, визнають потребу примату на вселенському рівні. Посилаючись на апостольську традицію, деякі Діалоги стверджують, що, починаючи з ранньої Церкви, християнство базувалося на головних апостольських кафедрах, які займали певний порядок, причому кафедра Рима була першою. На основі еклезіологічних міркувань деякі Діалоги вважають, що між приматом і синодальністю існує взаємозалежність на кожному рівні Церкви: місцевому, регіональному і універсальному. Інший аргумент, більш прагматичний, ґрунтується на сучасному контексті глобалізації та місіонерських вимог.
  2. Богословські Діалоги, особливо з Православними та Орієнтальними Православними Церквами, визнають, що принципи і моделі сопричастя, які поважали в першому тисячолітті (для Орієнтальних Православних Церков – до половини V століття), залишаються парадигматичними. У той час східні та західні християни жили в сопричасті, незважаючи на деякі тимчасові розколи, а основні структури Церкви були створені та спільно використовувалися. Були визначені певні критерії першого тисячоліття як орієнтири та джерела натхнення для прийнятного здійснення служіння єдності на вселенському рівні, такі як: неформальний, але спочатку не юрисдикційний, характер вираження сопричастя між Церквами; взаємозалежність між предстоятельським і синодальним вимірами Церкви, як це показано в Апостольському правилі 34; право апеляції як вираження сопричастя (Правила Сардики); парадигматичний характер вселенських соборів; розмаїття церковних моделей.
  3. Хоча перше тисячоліття вирішальне, але багато Діалогів визнали, що його не слід ідеалізувати чи просто відтворювати, оскільки не можна ігнорувати розвиток другого тисячоліття, і також тому, що примат на вселенському рівні повинен відповідати на сучасні виклики. Були визначені деякі принципи здійснення примату в XXI столітті. Перша загальна домовленість була про взаємозалежність примату і соборності на кожному рівні Церкви і, як наслідок, вимога синодального здійснення примату. Наступна домовленість стосується артикуляції між «усіма», «деякими» та «одним», трьома взаємодоповнюючими вимірами Церкви на кожному церковному рівні: «спільнотний» вимір, оснований на sensus fidei всіх охрещених; «колегіальний» вимір, в особливий спосіб виражений колегіальністю єпископів; «персональний» рівень, виражений у предстоятельській функції. Різні Діалоги визначають синодальну динаміку, притаманну артикуляції цих трьох вимірів.
  4. Екуменічні рефлексії також сприяли усвідомленню, що Петрову функцію потрібно розуміти в контексті ширшої еклезіологічної перспективи. Розглядаючи питання примату, багато богословських Діалогів зазначають, що ці три виміри – спільнотний, колегіальний та персональний – діють на трьох рівнях Церкви: місцевому, регіональному та вселенському. У цьому відношенні важливим питанням є зв’язки між помісною і вселенською Церквами, які мають важливі наслідки для здійснення примату. Екуменічні Діалоги допомогли досягти згоди щодо одночасності цих вимірів, наполягаючи на тому, що неможливо відділити діалектичний зв’язок між помісною та вселенською Церквами.
  5. Інший важливий момент, пов’язаний з різними рівнями в Церкві, – еклезіологічне значення регіонального або над-місцевого виміру в Церкві. Багато Діалогів наголошують на необхідності балансу між здійсненням примату на регіональному та вселенському рівнях, зазначаючи, що в більшості християнських спільнот регіональний рівень найбільш актуальний для здійснення примату і для їхньої місіонерської діяльності. Деякі богословські Діалоги із західними християнськими спільнотами, спостерігаючи за «асиметрією» між цими спільнотами і Католицькою Церквою, закликають зміцнити католицькі єпископські конференції, в тому числі на континентальному рівні, і до подальшої «децентралізації», інспірованої моделлю давніх патріархальних Церков.
  6. Важливість регіонального рівня також підтримується в Діалогах з Православними та Орієнтальними Православними Церквами, які наголошують на необхідності балансу між приматом і предстоятелями. Ці Діалоги наголошують, що «екуменічні зусилля Церков-Сестер Сходу і Заходу, засновані на діалозі та молитві, є пошуком досконалого і повного сопричастя, яке не є ні поглинанням, ні злиттям, а зустріччю в істині та любові» (O-C 1993, 14). У примиреному християнстві таке сопричастя передбачає, що «зв’язки [Єпископа Рима] зі східними Церквами і їхніми єпископами […] повинні суттєво відрізнятися від зв’язків, прийнятих у Латинській Церкві» (O-C US 2010, 7a), і що Церкви «надалі мають право і владу керувати собою відповідно до власних традицій і дисциплін» (Коптсько-Католицький Діалог, 1979).
  7. Православно-Католицький Діалог також дозволив по-новому критично прочитати явище «уніатства», тісно пов’язане з питанням примату та еклезіологією, яка стверджує пряму юрисдикцію Римського Престолу над усіма помісними Церквами, що «вже не може бути прийнята ні як метод, якого слід дотримуватися, ні як модель єдності, яку шукають наші Церкви» (O-C, 1993, 12). Історичний феномен «уніатства» слід відрізняти від сучасної реальності Східних Католицьких Церков, які представляють особливу парадигму «єдності в різноманітності» завдяки своєму статусу sui iuris в Католицькій Церкві, зберігаючи свою автономію в рамках синодальних структур. Але Православні та Орієнтальні Православні Церкви не визнають теперішні стосунки Східних Католицьких Церков з Римом як модель майбутнього сопричастя.
  8. Міркування про різні рівні Церкви спонукають до роздумів про принцип субсидіарності. Цей принцип означає, що жодне питання, яке може бути належним чином вирішене на нижчому рівні, не повинно передаватися на вищий. Субсидіарність визнається важливим принципом, якщо здійснення примату має гарантувати участь всієї Церкви в процесі прийняття рішень. Деякі Діалоги застосовують цей принцип для визначення прийнятної моделі «єдності в різноманітності» з Католицькою Церквою. Вони стверджують, що влада Єпископа Рима не повинна перевищувати ту, яка необхідна для здійснення його служіння єдності на вселенському рівні, і пропонують добровільне обмеження у здійсненні його влади, визнаючи при цьому, що він потребуватиме достатнього обсягу повноважень, щоб відповідати на численні виклики та складні зобов’язання, пов’язані з його служінням.

 

ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

 

  1. Екуменічні Діалоги і Відповіді на Ut unum sint висловили різні практичні пропозиції та прохання до різних християнських спільнот, особливо до Католицької Церкви, стосовно примату. Оскільки перший екуменічний обов’язок католиків – «перевірити свою вірність волі Христа щодо Церкви і відповідно з ревністю взятися за справу оновлення і реформування» (UR 4), то їх запрошують серйозно розглянути зроблені їм пропозиції, щоб оновлене розуміння і здійснення папського примату могло сприяти відновленню християнської єдності.
  2. Перша пропозиція – це католицьке «переосмислення», «реінтерпретація», «офіційне пояснення», «оновлений коментар» або навіть «переформулювання» вчення І Ватиканського Собору. Дійсно, деякі Діалоги зазначають, що ці вчення були глибоко зумовлені історичним контекстом, і пропонують, щоб Католицька Церква шукала нові вирази і лексику, яка відповідає первісним намірам, але інтегровані в еклезіологію communio і пристосовані до сучасного культурного та екуменічного контексту.
  3. Друга пропозиція деяких екуменічних Діалогів полягає в чіткішому розрізненні різних обов’язків Єпископа Рима, особливо між його патріаршим служінням у Західній Церкві та предстоятельським служінням єдності в сопричасті Церков Заходу і Сходу, можливо, поширюючи цю ідею на розгляд того, як інші Західні Церкви могли б ставитися до Єпископа Рима як до примаса, маючи при цьому певну автономію. Також необхідно відрізняти патріаршу і предстоятельську ролі Єпископа Рима від його політичної функції як глави Держави. Більший наголос на здійсненні служіння Папи в його власній помісній Церкві, Римській дієцезії, підкреслив би єпископське служіння, яке він розділяє зі своїми братами-єпископами, і оновив би образ папства.
  4. Третя рекомендація богословських Діалогів стосується розвитку синодальності в Католицькій Церкві. Наголошуючи на взаємному зв’язку між синодальним формуванням Католицької Церкви ad intra і довірою до її екуменічних зобов’язань ad extra, вони визначили сфери, в яких синодальність в Католицькій Церкві повинна зростати. Зокрема, вони пропонують подальші роздуми про повноваження національних і регіональних католицьких єпископських конференцій і їхні стосунки з Синодом Єпископів і Римською Курією. На вселенському рівні вони наголошують на необхідності кращого залучення всього Божого Люду до синодальних процесів. У дусі «обміну дарами» процедури та інституції, що вже існують в інших християнських спільнотах, можуть бути джерелом інспірації.
  5. Остання пропозиція – сприяти «спілкуванню на соборі» через регулярні зустрічі церковних лідерів на міжнародному рівні, щоб зробити видимим і поглибити сопричастя, яке вони вже поділяють. У цьому ж дусі багато діалогів пропонують різні ініціативи для сприяння синодальності між Церквами, особливо на рівні єпископів і примасів, через регулярні консультації та спільні дії і свідчення.

[i] Примітка перекладача: re-reception – «переосмислення» або «переприйняття».