Teología y Vida 61/3 (2020)

 

Teoría y práctica de los Ejercicios espirituales

según Jorge M. Bergoglio – Papa Francisco

Santiago Madrigal SJ

Facultad de Teología

Universidad Pontificia Comillas – Madrid (España)

Теорія і практика Духовних Вправ

за Хорхе М. Бергольйо – Папа Франциск

Сантьяго Мадрігаль, ТІ

переклав о. О. Кривобочок ТІ

ЗМІСТ

  1. ДУХОВНА БОРОТЬБА І «ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ В СУЧАСНОМУ СВІТІ»

 

  1. У СЕРЦІ ІГНАТІЯНСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ ЗМІН: «НАШ СПОСІБ ДІЯННЯ»

2.1. Ігнатіянська харизма і пастирський стиль Франциска: «Маестро Фіоріто» і шлях розпізнавання

2.2. Гастон Фессард і відкриття духовної діалектики: свобода людини і благодать Бога

2.3. Non coerceri máximo, contineri tamen a minimo divinum est

2.4. Діалектика і містика Духовних Вправ: вибір і реформа життя

 

  1. УНІВЕРСАЛЬНЕ ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ: АПОСТОЛЬСЬКА АДГОРТАЦІЯ GAUDETE ET EXSULTATE

3.1. Відлуння ІІ Ватиканського Собору: «Кожен своїм шляхом»

3.2. Взірець містичної святості: святий П’єр Фавр (1506-1546)

3.3. Хитрі вороги святості: гностицизм і пелагіанство

3.4. Резюме: «Боротьба, пильність, розпізнавання»

Резюме: Папа Франциск виріс у школі Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли. Ця стаття досліджує коріння цього духовного навчання і вплив основних учителів (Гуго Ранер, Мігуель А. Фіоріто, Гастон Фессард) на розуміння харизми Ордену Єзуїтів: magis, розпізнавання, розторопна любов, духовна боротьба, діалектика знаменитого афоризму Non coerceri maximo, contineri tamen a minimo divinum est (Не вміщатися в найбільшому і одночасно реалізувати себе в найменшому – це божественна якість). Автор досліджує Духовні Вправи, які Хорхе М. Бергольйо давав іспанським єпископам (2006) і апостольську адгортацію Gaudete et exsultate, «Про покликання до святості в сучасному світі», в якій присутнє відлуння Духовних Вправ. З другого боку, ця стаття показує, що ігнатіянська духовність – характерна риса ідентичності понтифікату Франциска, так що розпізнавання – це засіб керування і допомога на шляху до святості, аби наслідувати Господа краще в духовній боротьбі віри під хрестом Христа.

Ключові слова: розпізнавання, Папа Франциск, Гуго Ранер, Мігуель А. Фіоріто, Гастон Фессард, Gaudete et exsultate, святість, духовна боротьба.

Ця праця розпочинається з роздумів папи Франциска, сформульованих в апостольській адгортації Gaudete et exsultate (GE) від 19 березня 2018, яка є основою наших досліджень і, ще конкретніше, – з її основного заклику:[1]

«Нам потрібний дух святості, який проникає як у нашу самотність (soledad), так і в наше служіння (servicio), як у наше приватне життя (intimidad), так і у нашу євангелізаційну активність (tarea evangelizadora), і у такий спосіб, щоб кожна мить нашого життя виражала жертовну любов під поглядом Господа. Таким чином усі моменти життя будуть кроками на нашій дорозі освячення» (GE 31).

Гадаю, що не подам фальшивої інтерпретації цих слів, якщо протилежності самотність-служіння, приватність-євангелізація переведу в один із найхарактерніших висловів ігнатіянської духовності: «контемплятивний в дії»[2]. Насправді, ще раніше читаємо твердження: «Ми покликані бути контемплятивними також і в дії, і освячуємося, коли відповідально й великодушно виконуємо свою місію» (GE 26). Тут маємо діалектичну полярність, дуже характерну для духовності ордену, заснованого св. Ігнатієм Лойолою. В основі цієї духовності містяться Духовні Вправи, які є школою молитви, розпізнавання і керування власним життям. Духовні Вправи – інструмент, який допомагає жити для всіх і жити своїм євангельським покликанням, аби більше ідентифікуватися з Ісусом Христом і брати участь у Його місії.

 

  1. ДУХОВНА БОРОТЬБА І «ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ В СУЧАСНОМУ СВІТІ»

Перший натяк Франциска на текст ігнатіянських Вправ міститься в адгортації Gaudete et exsultate, про покликання до святості в сучасному світі, в описі земної місії християнина «як дороги святості», зазначаючи, що «кожний святий – це місія; це план Бога по відображенню і втіленню у кожному визначеному моменті історії якогось аспекту Євангелія» (GE 19). Отож ця місія набирає повного значення у світлі Христа, відтворюючи «у своєму житті різні аспекти земного життя Ісуса: приховане життя і життя у спільноті, близькі стосунки з іншими людьми, вбогість та інші аспекти жертовності ради любові” (GE 20). У серці досвіду Вправ св. Ігнатій пропонує контемлювати таїни життя Господа, який «нас спрямовує і втілює ці таїни в наші вибори й постави»[3].

У проєкті місіонерської реформи, яку папа Франциск хоче і прагне, духовність займає виняткове місце у значенні наступних слів: «І тому я хотів закінчити Evangelii gaudium духовністю місії, Laudato si’ – екологічною духовністю, Amoris laetitia – духовністю родинного життя» (GE 28). Дійсно, у своїй програмі аргентинський Папа закликав уважно ставитися до нагального завдання наших часів, яке полягає у тому, щоб увесь Божий люд готувався розпочати «з Духом» новий етап євангелізації[4].

Із цих попередніх роздумів, які об’єднують апостольську адгортацію Gaudete et exsultate з духовними Вправами св. Ігнатія, хочемо визначити загальну мету цієї праці: прослідкувати духовне коріння, яке підтримувало реформаторську працю Хорхе Маріо Бергольйо в часі: спочатку як мандрівного єзуїта, потім як провінціала єзуїтів, потім як пастиря великого мегаполісу, такого як Буенос-Айрес, і, врешті, як Єпископа Рима.

У 2006, тоді ще кардинал, Хорхе М. Бергольйо давав Духовні Вправи іспанським єпископам. Пізніше ці вправи і медитації були видані окремою книжкою під назвою Тільки в Ньому наша надія. Цей текст буде особливо важливим при поясненні духовності актуального Папи. З цього тексту ми взяли фразу для назви першого розділу: «духовна боротьба», принцип, який «лежить у серці місіонерської герменевтики папи Франциска»[5]:

«Господь посилає нас на духовну боротьбу. Смертельна боротьба, яку Він веде і до якої запрошує нас, щоб ми знайшли своє місце в битві, свідомі, що це війна Бога. Війна ведеться «проти ворога людської природи», – як Ігнатій називає демона. І тому це війна «товариша людської природи», Господа, який хоче здобути нас для Бога і відновити все добро творіння, аби віддати його Отцеві на Його прославу»[6].

Цей фрагмент синтезує ігнатіянське підґрунтя Франциска в дусі однієї з найхарактерніших контемпляцій Духовних Вправ – медитації про Два Стяги. Отець Єронім Надаль сказав, що Товариство Ісуса постало з двох медитацій: Заклик Земного Царя і Два Стяги[7]. Там християнське життя виглядає як битва, і християнин покликаний битися під стягом Христа, під стягом хреста.

І тому ця стаття переслідує подвійну мету. Спершу ми хочемо дослідити, як єзуїт Бергольйо прийняв і засвоїв духовний заповіт св. Ігнатія Лойоли під час богословського вишколу, який співпадає з першим післясоборним періодом, коли ІІ Ватиканський Собор запустив у дію ressourcement для чернечого життя, тобто динаміку повернення до харизми засновників (згідно з декретом Perfectae caritatis). Все це відбувалося для майбутнього папи в особливих умовах Аргентини, у бурхливі часи – як церковні, так і політичні – першого післясоборного періоду. Як ми побачимо, на засвоєння ним основного джерела ігнатіянської харизми наклали відбиток три великі учителі: Хуго Ранер, Мігуель Анхель Фіоріто і Гастон Фессард. Вони залишили свої інтерпретації й застосування ігнатіянських Вправ, зосереджені на розпізнаванні, виборі й реформі життя.

Потім хочемо показати, як ігнатіянська духовність перетворилася у рису ідентичності понтифікату першого в історії папи-єзуїта[8]. І тому ми заглибимося в апостольську адгортацію Gaudete et exsultate, оживлену дуже простим твердженням: «Кожен своїм шляхом» (GE 11), універсальне покликання до святості, ініційоване ІІ Ватиканським Собором. У цьому контексті, який аналізує актуальну ситуацію і двох сучасних ворогів святості – гностицизм і пелагіанство, – хочемо висвітлити драматичне розуміння духовного життя в останній частині: «боротьба, пильність і розпізнавання» як однозначний ігнатіянський дух, де наголошується, що розпізнавання – «Це зброя у боротьбі, аби краще наслідувати Господа» (GE 169).

  1. У СЕРЦІ ІГНАТІЯНСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ ЗМІН: «НАШ СПОСІБ ДІЯННЯ»

На п’єдесталі статуї св. Ігнатія в Генеральній Курії єзуїтів у Римі написано: Ite, inflammate omnia (Йдіть і запаліть увесь світ). Відлуння цього гасла я знаходжу в останньому розділі Evangelii gaudium, в якому Франциск, після запрошення жити проголошенням Євангелія «sine glossa, без коментарів», додає: «У такий спосіб зазнаємо місіонерської радості ділення життя з вірним Божим людом, намагаючись запалити вогонь у серці світу» (EG 271). Здається, що метафора вогню з’єднує радикальну місіонерську харизму св. Ігнатія з пастирською програмою і стилем папи-єзуїта.

Під натхненням Святого Духа св. Ігнатій накреслив чудовий шлях розвитку місії католицької Церкви у важкі часи, коли закладався фундамент сучасної цивілізації та культури. І цей проєкт, який виражав його внутрішнє навернення, охоплював виховання дітей, наукові та університетські середовища, євангелізацію далеких Індії та Америки, соціальну працю серед найубогіших, боротьбу за католицьку єдність перед лицем складного культурного та релігійного феномену Реформації[9]. Все те, що Ігнатій відчував як Божу волю продовжувати місію Христа, передану Церкві, в цей історичний момент, він виразив простою фразою: наш спосіб діяння[10].

Це проєкт, який прийняв і якому навчався Хорхе Маріо Бергольйо, вступивши 11 березня 1958 року до Товариства Ісуса, і який, згідно з Формулою Інституту, є «шляхом до Бога». Основним джерелом духовного досвіду, богословської думки та служіння папи Бергольйо є основоположна харизма св. Ігнатія Лойоли; без цього контексту неможливо зрозуміти місіонерський стиль його служіння як єпископа Рима і дар, який він представляє для життя і реформи Церкви, несучи вогонь Євангелія сучасному світу.

2.1. Ігнатіянська харизма і пастирський стиль Франциска: «Маестро Фіоріто» і шлях розпізнавання

Почнемо з найпростішого: що спонукало Папу прийняти рішення вступити до Товариства Ісуса? Хорхе М. Бергольйо вступив до семінарії в Буенос-Айрес при Вілла Девото, якою опікувалися єзуїти. Він говорив, що йому подобалися домініканці, але вступив до єзуїтів. У Товаристві Ісуса його вразили три речі: «місіонерський характер, спільнота і дисципліна»[11]. На питання, який аспект ігнатіянської духовності найбільше допомагає йому виконувати послугу Понтифіка, не вагаючись, відповів: «Розпізнавання». І додав: «Розпізнавання – це річ, яку Ігнатій найкраще опрацював на своєму внутрішньому досвіді. Для нього це зброя боротьби, аби краще знати Господа й вірніше йти за Ним»[12].

Зупинимось на цьому пункті: «Розпізнавання – це зброя боротьби, аби краще знати Господа й вірніше йти за Ним»[13], думка, яку Бергольйо постійно повторює і яка випереджає серцевину його розуміння ігнатіянської духовності. Хто наблизив його до такого розуміння ігнатіянської харизми? Як він пройшов такий філософсько-богословський вишкіл? Папські біографи вже наголошували, що під час богословських студій на молодого єзуїта великий вплив мала «праця по відновленню ігнатіянського духа професора філософії о. Мігуеля Анхеля Фіоріто»[14], який шукав повернення (ressourcement) до первісної та основоположної харизми Товариства Ісуса як фундаменту справжньої церковної реформи, здатної належним чином відповісти викликам сучасності.

Недавно, 13 грудня 2019, Франциск брав участь у презентації п’ятьох томів творів Мігуеля Анхеля Фіоріто (1916-2005), яка відбулася в Генеральній Курії Товариства Ісуса[15]. Тоді він сказав: «Маестро Фіоріто – так його називали аргентинські єзуїти – вчив нас мистецтва розпізнавання». У біографічному тоні додав це свідчення[16]:

«Я познайомився з Фіоріто у 1961 після повернення з юніорату в Чилі. Він викладав метафізику у Вищому Колегіумі Сан-Хосе, нашому будинку формації у Сан-Мігель, провінція Буенос-Айреса. Відтоді я довіряв йому свої проблеми, радився з ним. Він переживав внутрішню трансформацію, хотів залишити викладання філософії і повністю присвятити себе духовності та реколекціям. ІІ том (1961-1962) містить тільки одну статтю: «Христоцентризм Засади й Основи св. Ігнатія»[17]. Тільки одна стаття, але вона мене надихала. Там я познайомився з деякими авторами, які мене вже не покидали: Гвардіні, Хуго Ранер і його книжка про історичний генезис духовності св. Ігнатія[18], Фессард і його Діалектика Духовних Вправ»[19].

В короткому переліку улюблених авторів слід дещо виділити. Перш за все, дослідники зазначили, що твори Романо Гвардіні вплинули на чотири бергольянські принципи у прийнятті теорії «полярних протилежностей» – основної ідеї Протилежність (1925)[20]; по-друге, деякі тексти енцикліки Laudato si’ беруть за основу Сутінки сучасної епохи. Безсумнівно, що під впливом Фіоріто в сферу його зацікавлень потрапили й інші твори італійсько-німецького богослова, такі як Господь: медитації про особу й життя Ісуса Христа (1949), Суть християнства (1953) і, особливо, Образ Ісуса Христа в Новому Завіті (1953). Папа говорив, що «Фіоріто вказував на «збіг образу Господа, передовсім у св. Павла, як пояснював Гвардіні, з образом Господа, який, як вважаємо, можемо знайти у Вправах св. Ігнатія»»[21].

З другого боку, Франциск визнав, що великий вплив на нього мав Гастон Фессард; говорив, що «Діалектику Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли перечитав багато разів» (1956); перше знайомство з французьким єзуїтом, послідовним Моріса Блонделя й близьким товаришем Анрі де Любака, відбулося в роках 1962-1964[22]. Окрім того, як побачимо, існує велика конвергенція між інтерпретацією Вправ Фіоріто і Фессарда у такий спосіб, що вони обидва відіграли вирішальну роль в інтелектуальному й духовному розвитку Бергольйо[23].

На цьому також наголошував Жак Серве, розглядаючи богословів, які спрямовували Франциска у вивченні Духовних Вправ: саме Фіоріто втаємничив молодого єзуїта Бергольйо у вивчення ігнатіянських Вправ, і саме Фіоріто пропагував і підтримував інтерпретацію Гастона Фессарда (1897-1978) з ідеєю діалектики, тобто напруження між благодаттю і свободою, яка – до Гегеля – знаходить примирення в Таїні Бога, який діє в історії. До цього ми ще повернемося. До Романо Гвардіні, Анрі де Любака і Ганса Урс фон Бальтазара Серве додає ще Еріка Пшивару з його монументальною працею Deus semper maior – теологією Вправ, яку Бергольйо цитує в коротких резюме, і Іспанський теологумен (1962) Альфонса Лопеза Квінтаса[24].

Повертаючись до біографічних свідчень, про які ми згадували вище, цей список потрібно поповнити о. Хуго Ранером (1900-1968). І справді, Бергольйо в особливий спосіб виділяє німецького єзуїта, бо він мав вплив на спрямування Фіоріто до духовності і також позначив «цілий етап життя нашої провінції, а в моєму понтифікаті позначив те, що поєднане з розпізнаванням і духовним супроводженням»[25]. Потім Франциск сказав, що Хуго Ранер вклав у душу вчителя і його учнів три благодаті:

«Ігнатіянське більше (magis), що позначало духовні здатності Ігнатія та його безмежні устремління; розпізнавання (discernimiento) духів, яке дозволяло святому спрямувати цю енергію без марних спроб та помилок; розторопна любов (charitas discreta), яка виходила з душі Ігнатія як особистий внесок у боротьбу між Христом і дияволом; і ця лінія боротьби проходила не поза святим, а через його душу, розділену на два «Я», які були двома можливими альтернативами для фундаментального вибору»[26].

У книжці Хуго Ранера Народження і розвиток ігнатіянської духовності Фіоріто знайшов суттєві елементи ігнатіянської духовності, найглибша динаміка якої виражена максимою Non coerceri maximo, contineri tamen a minimo divinum est – Не вміщатися в найбільшому і одночасно реалізувати себе в найменшому – це божественна якість. «No amilanándose uno ante lo más grande, se preocupa de lo más pequeño […]. Tendiendo siempre a lo que está más allá, atiende también a lo de acá – Не зупинятися перед найбільшим, але займатися найменшим […]. Завжди прямувати до найдальшого, але також займатися найближчим»[27]. Це гасло чи надгробний ігнатіянський панегірик, походження якого з’ясував німецький дослідник. Йдеться не про фразу, вирізьблену на гробниці св. Ігнатія в церкві дель Джезу в Римі, як вважав і написав Гельдерлін, а про фрагмент з Elogium sepulcrale S. Ignatii невідомого автора в монументальній праці Imago primi Saeculi, виданій в Антверпені (1640) на честь сотої річниці існування Товариства Ісуса[28].

З другого боку, Фіоріто стверджував справжню «христологію в зародку» в Засаді й Основі Вправ, наголошуючи, що «коли Ігнатій говорить: «Бог, наш Господь», то має на увазі саме Христа – втілене Слово, Господа не тільки історії, але й нашого практичного життя»[29]. Одним словом, Фіоріто належав до піонерів-інтерпретаторів Вправ, які намагалися розвинути христологію Засади й Основи, щоб вказати, що вибір є провідною ниткою через увесь духовний досвід. Хуго Ранер розумів і описав це у подібний спосіб: «Увесь процес Вправ у найглибшому вимірі – це «розпізнавання духів», «розділення духів», боротьба Христа з сатаною»[30].

Бергольйо, який називає себе учнем «маестро Фіоріто», багато від нього навчився, починаючи від христологічної інтерпретації Засади й Основи Духовних Вправ (ДВ 23). Це вже виразно видно у тексті Вправ, які він давав іспанським єпископам і яким можна надати назву: «Споглядати Господа». Його пояснення віддзеркалюють навчання Фіоріто, Ранера і Гвардіні:

«У Засаді й Фундаменті Ігнатій подає образ Христа – нашого Творця і Спасителя, говорячи про налаштування, які ми повинні мати як створіння, яких спасли і які шукають спасіння. І коли подає нам програму безпристрасності й розторопної щедрості для вибору «того, що нас більше зворушує», то подає нам «Христа, який завжди більший», «Бога, який завжди більший», «який ближчий мені, ніж я сам собі». Образ «Бога, який завжди більший», дуже властивий Ігнатію, бо витягує нас із нас самих і підносить до прославлення, пошани й прагнення кращого служіння Богові. «Людина створена»[31] цим Господом і для Нього».

В основі цього короткого фрагменту звучить Deus semper maior, впроваджений Е. Пшиварою в його монументальну Теологію Вправ. Бергольйо мислить так само, коли говорить, що такий образ Бога «дуже властивий Ігнатію». Це підтверджують також інші роздуми – з часів, коли він був настоятелем єзуїтів і зазначав, який єзуїтський спадок слід передати наступним поколінням: «Успадкований нами Бог – це Ісус, проявлений і прихований «Бог, який завжди більший». У Ньому божественна трансцендентність з’єдналася з нашою іманентністю. У Ньому знаходить свою основу єзуїтське гасло: Non coerceri máximo, contineri tamen a minimo divinum est – Не вміщатися в найбільшому і одночасно реалізувати себе в найменшому – це божественна якість”[32].

Важливо відмітити, що ці роздуми взяті з праці Відповідальність провінції щодо майбутніх покликань, опублікованої в 1981, де Бергольйо у виносці під сторінкою вказує на два джерела натхнення, тобто на дві праці Фіоріто: Особистий вибір св. Ігнатія, яка починається з його розуміння твору Х. Ранера Народження і розвиток ігнатіянської духовності, і Теорія і практика Вправ за Г. Фессардом, а це аналіз книжки Діалектика Духовних Вправ. І так ми бачимо суттєвий збіг в інтерпретації Вправ Фіорітом і Фессардом, наріжним каменем яких є знаменита ігнатіянська максима. Фіоріто говорив, що перша частина посмертного панегірика «ставить своєю метою зазначити фундаментальну рису ігнатіянської духовності, яка заслуговує на епітет божественна, бо діалектично виражає – через протиставлення протилежностей – фундаментальну динаміку святої душі Ігнатія, яка завжди тягнеться до найбільшого ідеалу – Бога, але займається найменшими деталями божественного плану»[33]. Пізніше побачимо, як діалектика великого й малого, протиставлення протилежностей, що характеризує духовність Лойоли, трансформується Гастоном Фессардом у основний пункт бергольянської концепції.

2.2. Гастон Фессард і відкриття духовної діалектики: свобода людини і благодать Бога

Як зазначає М. Боргесі: «Під впливом Фіоріто і Фессарда він почав відчувати «полярність», протиставлення протилежностей, яке спрямовує душу Ігнатія»[34]. У статті «Теорія і практика Г. Фессарда» (1957) маестро Фіоріто широко й детально проаналізував працю французького єзуїта, зазначивши, що Діалектика Духовних Вправ – це екзегеза трьох текстів: текст Духовних Вправ, Elogium sepulcrale S. Ignatii і ігнатіянська сентенція Габріеля Хевенесі, угорського єзуїта з XVIII[35]. Почнемо з кількох штрихів на більшу тему: Духовні Вправи з точки зору діалектичної думки Гегеля.

Фессард зумів помістити духовність св. Ігнатія в рамки богословської інтерпретації історії взаємозв’язків між людською свободою і божественною благодаттю. У своїй праці про Вправи як теорію і практику на перше місце він помістив основний момент, тобто вибір стану життя «як збігу людської і божественної свободи, і дію, діалектика якої конституює історію людства на землі»[36]. У такій перспективі зрозуміло, що французький єзуїт особливу увагу приділяє правилам духовного розпізнавання як одному з ключових пунктів у його інтерпретації динаміки Вправ. Інший ключовий пункт такого розуміння – це розгляд вибору як «характерної риси людської свободи».

Центральне місце вибору визначає розподіл Вправ на чотири тижні, темами яких є, відповідно, медитації про гріх, контемплювання таїн публічного життя Господа, Страсті та Хрест, контемплювання воскресіння і слави. Вибір стратегічно поміщений наприкінці другого тижня. Таїни Христа розподілені до і після особистого вибору у такий спосіб, що конституюють об’єктивний сюжет Вправ. І тому Фессард приймає діалектичну схему вибору з двома до (перший і другий тиждень) і двома після (третій і четвертий тиждень)[37]. Він також вважає, що св. Ігнатій відкинув традиційну схему трьох доріг: очищення, просвічення і з’єднання, аби прийняти особистий поділ на чотири тижні. Часова схема чотирьох тижнів – як пояснював Фіоріто – практичніша від просторової схеми трьох доріг; і більше відповідає духовному напрямку всіх типів людей, бо не створює фальшивої проблеми точки досконалості, в якій перебуваємо – очищення, просвічення, з’єднання, – а завжди пропонує справжню проблему точки досконалості, до якої слід прямувати»[38].

Таке судження дуже добре відповідає Богові, якого св. Ігнатій хоче подати реколектантові – Deus semper maior. Існує внутрішня міцна єдність, «взаємозв’язок Духовних вправ» від Засади й Основи до Споглядання для здобуття любові, бо йдеться про те, щоб жити благодаттю в повноті в одному акті свободи людини в повноті Святого Духа. Взаємозв’язок Вправ містить у собі значення терміну «діалектика»: «Суттєво інтелектуальний і надзвичайно синтетичний характер акту, яким Ігнатій в процесі боротьби духів розпізнає й водночас вловлює в Христі й у Церкві взаємозв’язок усіх речей і усіх правд – як природних, так і надприродних – з Величчю Пресвятої Тройці»[39]. У такому розумінні Фессард пропонує синтетичне бачення Вправ, які зводяться до одного моменту: зустрічі людської свободи з волею Бога, який входить у моє особисте життя.

Наприкінці книжки, присвяченої Спогляданню для здобуття любові, Фессард звертається до elogium sepulcrale, аби встановити історичний зв’язок між св. Ігнатієм і Гегелем і пояснити, як ця максима узагальнює остаточну мету Вправ і підсумовує ігнатіянську духовність у її діалектичному напруженні:

«Non coerceri maximo, contineri tamen a minimo – Не вміщатися в найбільшому і одночасно реалізувати себе в найменшому. Ці два зустрічні імпульси оживляють кожний момент Вправ, бо проблема мого вільного рішення – id quod volo (те, що я хочу) – стоїть у центрі – як це було в найбільших неспокоях Ігнатія[40].

Divinum est – Це божественна якість. Це божественний синтез протилежностей, бо Ігнатій не задовольняється розгортанням його у величезну панораму, яка охоплює чотири тижні. Його педагогіка надихається ним у найменших деталях і завжди піклується про рівновагу між протилежностями: нашим безмежним імпульсом до трансцендентного і не меншою потребою іманентного»[41].

Перед тим як перейти до використання й застосування цієї максими папою Бергольйо, скажемо кілька слів про ігнатіянську сентенцію Габріеля Хевенесі, якою займається кінцева частина Діалектики Вправ. Сентенція звучить так: «Перше правило, якого слід дотримуватися у справах, які нам довірив Бог: довіряй Богові так, наче результат залежить тільки від тебе і нічого не залежить від Бога; і, безсумнівно, віддавайся їм повністю так, наче ти не зробиш нічого, а все зробить Бог»[42]. Фессард, подаючи довгий коментар і пояснення до цієї сентенції, яка також підсумовує діалектику ігнатіянської духовності, звертається до пояснення іншого єзуїта, Бальтазара Граціана. Цей арагонський мудрець виразив цю максиму так: «Потрібно шукати людські засоби так, наче немає божественних, а божественні шукати так, наче немає людських»; потім він подав застереження, яким Фессард закінчив свою книжку: «Це заповідь великого Вчителя, і коментарі тут зайві»[43].

Сентенція Хевенесі запрошує до нових роздумів і до застосування у щоденному житті заклику «теології так, наче», яка вводить у дію благодать Бога і свободу людини. У біографічних споминах Франциска ця «теологія так, наче» асоціюється з думкою Гастона Фессарда[44]. Логіка «так, наче» у простішій формі з’являється в структурі контемпляцій, коли реколектантові рекомендують уявити собі євангельську сцену «так, наче ми там справді присутні» (ДВ 114). Але існує ще щось більше, оскільки категорія «так, наче» вписана в полярне напруження, яке підтримує теологію ігнатіянської духовності.

Фессард висновує, що в сентенції Хевенесі з усією силою зосереджена уся душа Вправ. Як у медитаціях та контемпляціях Вправ благодать і свобода зустрічаються і взаємопроникаються, так само просвічується живий кругообіг невичерпної динаміки: «Бог став людиною, щоб людина стала Богом»[45] [46]. Окрім того, зв’язок між благодаттю і свободою, між дією Бога і дією людини завжди залишає відкритим вічне питання, покликане постійно оновлюватися у стосунках між Богом і творінням упродовж історії. В теорії діалектики духовності св. Ігнатія, накресленої Фессардом, метод вибору вкорінений у людську свободу і через це є постійною ситуацією людського життя. Ця логіка допомагає духовному розпізнаванню й віддзеркалюється в інші максимі: Non coerceri máximo, contineri tamen a minimo divinum est – Не вміщатися в найбільшому і одночасно реалізувати себе в найменшому – це божественна якість.

2.3. Non coerceri máximo, contineri tamen a minimo divinum est

Бергольйо використовував надгробний ігнатіянський панегірик у різних ситуаціях. Ми вже згадували одне пояснення висловів Фіоріто й Фессарда, аби наголосити, з одного боку, що фундамент єзуїтського гасла христологічний, бо Ісус Христос є «проявленням і приховуванням завжди більшого Бога», і, з другого боку, щоб подати дуже точну вказівку, що «завдання розпізнавання: рішуче йти і знайти, не заплутавшись, Того, хто завжди перебуває поза всякою плоттю, але знайшов притулок, упокоривши себе, саме у цій плоті – Боже Слово, «знову втілене» (ДВ 109)»[47].

Це гасло Бергольйо пояснював у духовних роздумах (опублікованих у 1981) під назвою Вести у великому й у малому. Цю максиму він виразив так: «Не лякатися найбільшого і, безсумнівно, враховувати навіть найменше – це від Бога»; і з самого початку заявив, що ця порада виходить поза правила поведінки, «аби налаштуватися так, щоб відчувати Божі справи, і відчувати так, як їх відчуває серце Бога»[48]. Папа-єзуїт вивчав думку св. Ігнатія і звертався до критерію управління, який святий пропонує в Конституціях Товариства Ісуса, а саме, що великі принципи слід конкретизувати відповідно до різних «місць, часів і осіб». Суть у тому, що двозначність життя можна врятувати для Бога тільки через розпізнавання. Ця сентенція містить парадоксальну логіку: під час рішення не боятися великих горизонтів і не нехтувати найдрібнішими справами. Можемо розробляти великі плани, не звертаючи уваги на етапи їх реалізації, або можемо заплутатися у дрібницях, не здатні перейти через них до Божого плану. І тому той, хто керує людьми, повинен вміти оцінити «маленьке» з перспективи великих горизонтів Царства і повинен підтримувати розвиток апостольської відваги.

Ми знаходимо цю максиму в тексті Вправ, які у 2006 іспанським єпископам давав тодішній архієпископ Буенос-Айреса[49]. Важливо помістити цю максиму в її точний контекст. Загальний контекст – це представлення роздумів про життя Ісуса, колонами яких є медитація про Царство – згідно з логікою заклику Господа, який спонукає нас наслідувати Його. За Ігнатієм, який реалістично дивиться на духовну боротьбу, наслідування позначене блаженствами. Йти за Ісусом у запрошенні Царства означає наслідувати Його в апостольській праці: «Хочу і бажаю – таке моє добре обдумане рішення» (ДВ 98)[50]. Це прагнення протиставляється антиапостольській ваді ацедії, яку він описує як «нехтування «часом, місцем і особами», які формують нашу пастирську діяльність»; іншим разом «це видно при розробці великих планів, які не звертають увагу на етапи їх реалізації; або навпаки – заплутуємося у дрібницях, не здатні перейти через них до Божого плану»[51]. Так у вірному люді затухає праця пастирів.

У біографічній перспективі цікавими є роздуми Франциска під час інтерв’ю, даному о. Спадаро в серпні 2013. Коли розмова точилася довкола теми розпізнавання і служіння наступника Петра, була озвучена ця максима:

«Мене завжди вражала одна максима, яка виражає світогляд Ігнатія: Non coerceri a maximo, sed contineri a minimo divinum es. Я дуже часто роздумував над цим висловом у контексті різних керівних посад; бути настоятелем: не ставити границі великому, але зосередитися на малому. Ця чеснота великого й малого називається великодушністю і дає можливість із місця, на якому стоїмо, завжди бачити весь горизонт. І робити щоденні маленькі справи з великим і відкритим до Бога і до людей серцем. І вміти цінити малі справи всередині великого горизонту, тобто Божого Царства»[52].

Як ми помітили, Бергольйо перетворює надгробну епітафію у фундаментальний критерій розпізнавання, особливо корисний для керівників: бути свідомим і шукати те, що нас краще веде до Бога, і це не ототожнюється ні з найбільшим, ні з найменшим. Цей принцип побічно згадується в апостольській адгортації Evangelii gaudium; однак відчувається у словах, що цілість більша від частини: «І тому немає потреби приділяти надмірну увагу обмеженому і частковому. Необхідно розширювати кругозір, щоб розпізнавати більше добро, корисне для всіх. Але при цьому не можна зрікатися свого. Необхідно глибше пустити коріння в родючу землю і в історію своєї землі, яка є Божим даром. Працюємо з малим і близьким, але в ширшій перспективі» (EG 235).

Згідно зі стилем керування св. Ігнатія, потрібно вміти великі принципи втілити в обставини «місця, часу й осіб». Франциск не довіряє імпровізації, а переконаний, що зміни й реформи вимагають часу розпізнавання: «Розпізнавання в Господові допомагає мені керувати»[53]. Ми стоїмо перед стовпом духовності Папи Бергольйо, який виражає його єзуїтську ідентичність.

2.4. Діалектика і містика Духовних Вправ: вибір і реформа життя

Тут я хочу представити текст Вправ під назвою «Тільки на Нього слід покладати надію», які Франциск давав іспанським єпископам. Перш за все слід пам’ятати, що єзуїт Бергольйо був магістром новіціяту (1972-1973), провінційним настоятелем (1973-1979) і ректором єзуїтського колегіуму (1980-1986) у Сан-Мігель. Ці посади зумовлюють глибокі знання і розуміння ігнатіянської духовності. По-друге, окрім згаданого тексту Вправ, маємо інші версії Вправ, які давав Бергольйо і які допоможуть нам визначити їх глибоку структуру і основні напрямки[54]. Текст Вправ з 2006 пропонує твердішу структуру. У всякому разі, нас цікавить не детальний зміст, а основна структура, яка відображає стиль реколекціоніста Вправ для реалізації завдання, визначеного св. Ігнатієм: пропонувати «спосіб і порядок медитації». Іншими словами – хочемо відповісти на питання: Як тексти вчителів сприймаються теоретично і практично? Чи можливо ідентифікувати принципи діалектичного прочитання Духовних Вправ? Спочатку кілька вступних думок, починаючи від назви: Тільки на Нього слід покладати надію. Звідки ця назва походить?

В медитації про Magníficat пункти впровадження заохочують іспанських єпископів просити про «дар надії від Отця Правди», про «надію, яка розпізнає між добром і злом», про «бойову надію – результат розпізнавання». Пізніше Бергольйо подає текст із Конституцій Товариства Ісуса, який можна застосувати до всієї Церкви: для збереження і примноження Товариства (Церкви) «тільки на Нього слід покладати НАДІЮ, сподіваючись, що Він зберігатиме і оборонятиме ту справу, якій зволив покласти початок»[55]. Отож, виконувати Вправи – це йти шляхом надії.

Наступна думка стосується підходу до Засади й Основи, що показує, під впливом Х. Ранера і М. А. Фіоріто, вирішальну опцію з христологічним акцентом. Важливо, що три тексти Вправ, які ми порівнюємо, сходяться в одну назву розділу, який називається «Господь, який нас встановлює»[56]. В іншому місці він пояснює в тому самому ключі, що «на початку Вправ св. Ігнатій ставить нас перед справжнім Богом, нашим Господом, Ісусом Христом, Свідком Істини. І спонукає нас розглядати правди нашого життя, прості правди, до яких нас спонукає звертатися у найбільш вирішальні моменти вибору»[57]. Бергольйо наполягає на цьому пункті: «Господь, даючи нам місію, встановлює нас […]. Ісус встановлює нас у своїй Церкві, у своєму святому вірному народі, ради слави Отця»[58]. Господь, який нас встановлює, подає нам «образ завжди більшого Господа, якого св. Ігнатій пропонує нам у Засаді й Основі»[59]. У Вправах Христос, наш Господь, – центральний пункт особистої історії та історії спасіння.

Тепер ми можемо загально глянути на розділ, в якому виклад головних частин виразно завжди стосується, за одним винятком, тієї самої теми: «Господь» (натяк на Р. Гвардіні?). Гляньмо на послідовність і зв’язок основних тем Вправ:

1) Господь – наш Творець (Засада й Основа);

2) Господь нас картає і нам прощає[60];

3) Дух світу чи «Антицарство»[61] (медитації про гріхи);

4) Господь нас кличе[62] і нас формує;

5) Господь нас формує (медитація про Заклик Царя)[63];

6) Господь бореться за нас і з нами[64];

7) Господь посилає нас на місію (Два Стяги);

8) Господь нас реформує (Три Класи Людей)[65];

9) Господь нас помазує (Три Ступені Смирення)[66];

10) Господь – наша смерть[67] і наше воскресіння[68];

11) Господь нас перемінює своєю любов’ю (Споглядання для Здобуття Любові)[69].

Ця схема дає нам можливість переглянути основні моменти чотирьох тижнів Вправ: гріх, медитації про Царство, споглядання публічного життя Господа; страсті, хрест і смерть; воскресіння і споглядання для здобуття любові. Ми перевірили – і про це говоримо в посиланнях під сторінкою, – що текст Вправ, які Бергольйо давав іспанським єпископам (15-22 січня 2006), містить половину тексту Вправ під назвою Медитації для богопосвячених (1982), які він давав єзуїтам. Слід зазначити, що апостольська адгортація Evangelii nuntiandi Павла VI – це учительський документ, на який він посилається.

Окрім полярних форм (Господь нас картає і нам прощає; «Антицарство» і Царство; Господь воює за нас і разом із нами) структура розділу сильно наголошує на характерних ігнатіянських контемпляціях, Царство, Стяги, протилежності, ступені смирення. Основна причина полягає у важливості вибору як центру духовного досвіду Вправ – за думкою Фіоріто і Фессарда. Однак, під час пошуків основного принципу визначальними є кінцеві зауваження керівника Вправ Бергольйо, коли він вважає, що вирішальний момент досвіду вже пройшов:

«Зробивши вибір чи реформу життя, ми йдемо до розп’ятого Господа і просимо силу йти далі, слідуючи древньому вислову про динаміку Вправ: «Пошкоджене виправити – Deformata reformare», виправити пошкоджене гріхом; «виправлене сформувати – reformata conformare», виправлене сформувати на взірець життя Господа; «сформоване скріпити – conformata confirmare», скріпити його страстями і смертю Господа; «скріплене змінити – confirmata transformare», скріплене змінити в світлі воскресіння[70].

Також слід зазначити, що «давня максима про динаміку Вправ», із чотирма класичними протилежностями, прийнята й пояснена Фессардом у книжці Діалектика Духовних Вправ[71]. На його думку, як ми вже говорили, Ігнатій прийняв велике рішення, коли відмовився від традиційної схеми трьох доріг: очищення, просвічення і з’єднання і прийняв особистий поділ на чотири тижні, які означають чотири рухи: deformata – reformata – conformata – confirmata. Пізніше в школі Фессарда Бергольйо приймає діалектичну схему, яка встановлює «два до» і «два після» з рації вибору: «два до», які випереджують вільний акт, відповідають духовному часу першого тижня – виправити пошкоджене гріхом: Господь нас картає і нам прощає, і другого тижня – виправлене сформувати на взірець життя Господа: Господь нас кличе і нас формує; «два після» після вибору мають подвійний напрямок, який встановлює спочатку третій тиждень – сформоване скріпити страстями і смертю Господа: Господь – наша смерть, і, врешті, четвертий тиждень – скріплене змінити в світлі воскресіння:Господь нас перемінює своєю любов’ю.

Додаємо останнє зауваження. Чотири медитації, Царство, Два Стяги, Три Пари Людей, Три Ступені Смирення складають структуру, яка супроводжує споглядання таїн життя і смерті Господа. Три Ступені Смирення підсумовують шлях реколектанта до цього моменту, і Третій Ступінь підсумовує попередній шлях і заповідає наступний. Франциск назвав їх: Господь нас помазує. Помазує те, що потрібно вдосконалити, а бути помазаним означає брати участь у мудрості хреста Христа[72].

У цій реконструкції теорії та практики Духовних Вправ Хорхе М. Бергольйо проявляється те, що він дуже уважно читав Фессарда. Ми вже говорили, що важливим джерелом інспірації цих Вправ була апостольська адгортація Evangelii nuntiandi. Звідси він взяв вислів, який охоче застосовує: «Солодка й втішна радість євангелізації»[73]. Заклик до радості ставить нас перед апостольською адгортацією Gaudete et exsultate.

  1. УНІВЕРСАЛЬНЕ ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ: АПОСТОЛЬСЬКА АДГОРТАЦІЯ GAUDETE ET EXSULTATE

Від цієї презентації ігнатіянської духовності можемо перейти до апостольської адгортації Франциска про щоденну святість, яка водночас є «місіонерською святістю»[74]. Мета цього документу – не трактат про святість, а «ще раз представити покликання до святості» (GE 2), тобто вмістити його в актуальний контекст – з його труднощами і можливостями. У цьому тексті, зосередженому на останньому розділі: «Боротьба, пильність, розпізнавання», спершу подамо попередні пояснення: у введенні відмітимо зв’язок із доктриною собору; потім унаочнимо святість на прикладі єзуїта, якого Папа Бергольйо найбільше шанує, П’єра Фавра; насамкінець зупинимось на ворогах святості: гностицизмі й пелагіанстві.

3.1. Відлуння ІІ Ватиканського Собору: «Кожен своїм шляхом»

Коли говоримо про святих, то Папа заохочує нас думати не тільки про беатифікованих і канонізованих святих. У цьому сенсі він використовує одну зі своїх улюблених еклезіологічних концепцій: «святий вірний Божий народ», яку поєднує з текстом, яким починається другий розділ догматичної конституції Lumen gentium: «Бог вирішив освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості» (LG 9).

Цей соборний текст містить ідеї, виражені в адгортації Evangelii gaudium: «Ніхто не спасається сам, як ізольований індивід, але Бог нас притягує, беручи до уваги складні обставини міжособових зв’язків, які формуються в людській спільноті” (GE 6; див. EG 113). Слід пам’ятати, що еклезіологічне поняття «вірного народу» починається на його етапі провінціала аргентинських єзуїтів. Досліджуючи ігнатіянське коріння актуального Папи, варто звернути увагу на промову, проголошену при відкритті провінційної конгрегації 18 лютого 1974:

«Коли я вивчав теологію і гортав Денцінгера, мені дуже подобалось одне з формулювань християнської традиції: вірний народ непомильний «у вірі». Звідси походить моє твердження: Якщо хочеш знати те, у що вірить Мати Церква, йди до Учительського Уряду; але якщо хочеш знати як вірить Церква, йди до вірного народу»[75].

Папа наголошує, що «без відчуття приналежності до народу немає повної ідентичності». У цьому контексті він апелює до святості терплячого Божого люду, до простого народу, до чоловіків і жінок, «святих по сусідству», «святості воюючої Церкви», «середнього класу святості». Така оцінка підтверджена текстом конституції про Церкву, який говорить, що всі члени Божого народу «беруть участь також у пророчому служінні Христа, поширюючи живе свідчення про Нього – насамперед життям у вірі й любові» (GE 8; див. LG 12).

Третя цитата з Lumen gentium окреслює намір цієї адгортації – Господь кличе до святості всіх і кожного: «Укріплені стількома великими засобами спасіння, всі Христові вірні, кожного становища та сану, покликані Господом, кожен своїм шляхом, до досконалої святості, повнота якої в самому Отці» (GE 10; див. LG 11). З цих фраз Франциск вибирає й коментує зворот «кожен своїм шляхом». Господь кличе, а кожний віруючий повинен розпізнати свій шлях як «добрий домоуправитель різноманітної Божої благодаті» (1 Пт. 4, 10). І Папа користується можливістю у цих різноманітних формах наголосити на «жіночих видах святості» (GE 12).

Можна би було очікувати, що Франциск продовжуватиме лінію ІІ Ват. Собору й коментуватиме п’ятий розділ Lumen gentium, присвячений саме універсальному покликанню до святості. Однак він йде іншим шляхом, що відповідає напрямним Evangelii gaudium, тобто про місіонерський стан кожного охрещеного: «Місія в серці народу не є частиною мого життя або прикрасою, яку можу зняти; не є додатком до мого життя чи відрізком життя. Є чимось, що я не можу з себе вирвати, якщо не хочу себе знищити. Я – місія на цій землі, і для цього я існую у цьому світі» (EG 273; див. Christus vivit, 254). Іншими словами, говорячи про святість, Франциск використовує біном учні і місіонери[76]. У цьому контексті пише, що своя місія – це «дорога святості» і що «кожний святий – це місія» (GE 19).

Тепер ця місія осягає свою повноту в Христі, бо святість полягає у тому, щоб жити в єдності з Христом таїнами його життя, переживати його смерть і воскресіння, різні аспекти його земного життя (приховане життя, публічне життя, близькість до знедолених, убогість та інші прояви любові). У цьому полягає глибокий сенс контемплювання таїн, до яких нас запрошують Духовні Вправи св. Ігнатія Лойоли (GE 20). У такий спосіб наслідуємо Христа.

3.2. Взірець містичної святості: святий П’єр Фавр (1506-1546)

Якщо хочемо пізнати, що Господь хоче нам сказати через цього святого, то найкраще глянути на все його життя як цілість, на його шлях до святості, на цілісність його особи. Відповідно до цих рекомендацій (див. GE 22) зосередимося на ранньому єзуїті, товаришу св. Ігнатія Лойоли і св. Франциска Ксав’єра в період навчання в Парижу, якого Папа Бергольйо канонізував у грудні 2013 і якого вважає взірцем святості.

В інтерв’ю, яке ми вже кілька разів цитували, Спадаро запитує його, які риси цього святого справили на нього найбільше враження. Бергольйо, будучи провінціалом, доручив М. Фіоріто і Х. Амадео видання Меморіалу, тобто духовних творів Фавра, і описує риси цього святого так: «Діалог з усіма, навіть найдальшими і супротивниками; проста побожність, можливо й наївність, безпосередня доступність, уважне внутрішнє розпізнавання, був людиною великих і сильних рішень й водночас дуже милим»[77].

З цієї розмови Спадаро зрозумів, чому Фавр, «реформований священник» (М. де Серто ТІ), був для Бергольйо справжнім взірцем життя, інспірованого передовсім структурною реформою на основі глибокого внутрішнього досвіду. Фавр дуже привабливий ще й тому, що був таким самим «містиком» як св. Ігнатій. М. Богресі, зі свого боку, зазначає, що такий опис рис і способу діяння «виглядає як автопортрет Папи Франциска, який, очевидно, дивиться на себе через призму єзуїта з Савойї»[78].

Св. Ігнатій сказав, що Фавр перший, хто давав Вправи. З другого боку, він був першим єзуїтом, який зустрівся з протестантською Реформою в Німеччині, беручи участь у Вормських нарадах (1540) і у сеймі в Ратісбоні (1541). Він живе на перехресті двох напружень, які постійно від нього вимагають інтимної розмови з Богом й апостольської ревності[79]. Його спосіб молитви – це згадування і ретельне розпізнавання порухів духа[80]. Це показує його духовний щоденник, Меморіал. Ця книжка, яку Бергольйо старанно читав, має на меті записувати, щоб завжди пам’ятати, духовні дари й благодаті, отримані від Господа. Це вид молитви, який суттєво збігається з кульмінаційним моментом Духовних Вправ – Спогляданням для здобуття любові. В іншому місці я зазначив, що риси прочанина, властиві св. Ігнатієві, можна так само надати савойському єзуїтові, який завжди шукає Бога. Він сам говорить, що «йде шляхом Бога»[81]. Цей пункт, на мою думку, дуже співзвучний з духовністю Бергольйо, який залишив нам таке свідчення:

«В особистому досвід Бога не можу обійтися без руху. Я би сказав, що Бога знаходимо тоді, коли рухаємося, йдемо, шукаємо Його й дозволяємо Йому шукати нас. Є дві зустрічні дороги. З одного боку, моя дорога, на якій шукаю я, спонуканий імпульсом серця. І потім, коли знаходжу Бога, то починаю розуміти, що це Він шукав мене ще раніше, він мене випереджував. Досвід подорожі – це початковий релігійний досвід: «Вийди з землі твоєї в землю, яку тобі дам». Це обітниця Бога, дана Авраамові. І тому я говорю, що мій досвід Бога здійснюється в подорожі, в пошуках, в тому, що дозволяю Богові знайти мене. Подорож може позначатися болем, радістю, світлом, темрявою»[82].

У відповідь на морально-релігійну кризу в Церкві свого часу, глибоко світську, Фавр виступає за ідеал повернення «до древніх праць, до перших християн і святих Отців», які були справжніми свідками віри й милосердя. Підсумовуючи: савойський прочанин прагнув реформи Церкви через реформу особистого життя в світлі Духовних Вправ.

3.3. Хитрі вороги святості: гностицизм і пелагіанство

Останні роздуми стосуються теми другого розділу Gaudete et exsultate: двох хитрих ворогів або двох імітацій, які можуть нас звести з дороги святості – «гностицизм і пелагіанство» (GE 35-39). Франциск не вперше звертається до цих двох видів древньої єресі, які ще й сьогодні непокоять. У своїй програмній апостольській адгортації він говорить про «світську духовність» як про спокусу, якій можуть піддатися церковні служителі, і як про найбільшу хворобу християнства (див. EG 93-97). Вираз, почерпнутий з останніх сторінок книжки Анрі де Любака (1896-1991) Медитації про Церкву, демаскує цю збочену поставу, з якою християнин, мирянин, священник чи єпископ ніби віддають себе Богові, а насправді шукають владу, престиж і репутацію в світі[83]. У цьому контексті він зазначав, що ця світськість може годуватися двома способами: захоплення гностицизмом і захоплення собою та прометеївським неопелагіанством – «проявами антропоцентричного іманентизму» (EG 94)[84].

До цих двох імітацій християнства слід ставитися як до спокус. «У цих двох випадках насправді не цікавляться ні Ісусом Христом, ні іншими людьми» (GE 35; див. EG 94). Гностицизм зачиняється у суб’єктивізмі, в іманентності власного розуму й почуттів так, що таїна втілення Бога сильно спотворюється і людина вже «не здатна торкнутися страждаючого тіла Христа в інших», а надає перевагу «Богові без Христа, Христу без Церкви, Церкві без люду» (GE 37). І тому не можна плутати досвід християнської таїни Бога з домислами, далекими від свіжості Євангелія.

Пелагіани, в свою чергу, покладаються на власну волю, на власні сили й здатності, аби блокувати й заперечувати першість благодаті Бога, і не вміють пізнати свої обмеження, бо «остаточно вірять тільки у власні сили і вивищуються над іншими, бо виконують окреслені норми або непорушно вірні католицькій традиції минулого» (GE 49; див. EG 94).

Отже, така екзальтація свого Я в найбільших можливостях розуму й волі сприяє відокремленню від Бога. Насправді ці дві імітації святості – це тільки радикальне спотворення справжнього розуміння християнства. З цих двох спотворених форм християнства не може походити справжній євангелізаторський динамізм, який випливає з навчання, що ми виправдовуємося не своїми ділами й зусиллями, а Божою благодаттю, яка бере в свої руки ініціативу через віру в Христа. Йоан Золотоустий говорив: «Бог вливає в нас саме джерело всіх дарів ще до того, як розпочинаємо борню» (GE 52). Мовою Духовних Вправ можна сказати, що ми запрошені до «духовної боротьби». Ця тема розкривається в останньому розділі Gaudete et exsultate. Ми підсумуємо ці роздуми.

3.4. Резюме: «Боротьба, пильність, розпізнавання»

Розглядаючи цю адгортацію, ми пропускаємо два розділи з сильним медитативним вираженням: третій розділ, присвячений блаженствам, і четвертий, який подає риси святості в сучасному світі[85], й переходимо до останнього розділу. Але зазначимо, як у них відлунюють потужні згадки про Духовні Вправи. Спочатку, пояснюючи перше блаженство: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство небесне», Франциск звертається до Засади й Основи:

«Ця Вбогість у дусі поєднується з «святою безпристрасністю», яку пропонує св. Ігнатій Лойола і завдяки якій осягаємо чудову внутрішню свободу: «Відтак потрібно виробити у собі безпристрасність до створеного, наскільки це дозволено нашій вільній волі і не заборонено, щоб ми не бажали здоров’я радше, ніж недуги; багатства – радше, ніж убогости; почестей – радше, ніж безчестя; життя довгого радше, ніж короткого, і так далі в усіх інших справах» (GE 69; EE 23).

По-друге, коли Франциск говорить, що святість слід будувати на «постійній відкритості на трансцендентне» і на безустанній молитві, то звертається до св. Йоана від Хреста, до св. Терези Авільської, до св. Бернарда з Клерво і до св. Ігнатія Лойоли. Згадка про засновника Товариства Ісуса має бути прикладом для вираження присутності історії в молитві, яка «повинна завжди бути молитвою пам’яті», тобто «наповненою споминами»: споминами дії Бога в історії, споминами об’явленого Слова, споминами дії Бога у нашому житті й у житті Церкви. Це спосіб молитви, втілений у Меморіалі Фавра. Папа надає перевагу такому видові молитви[86]. У цьому контексті, аби боротися з тим, що при інших нагодах він називає «духовною хворобою Альцгеймера»[87], тобто втратою пам’яті про минуле і про своє коріння, забуття індивідуальної чи колективної ідентичності при зустрічі з Богом, Папа-єзуїт звертається до медитації, якою закінчуються Вправи, – Споглядання для здобуття любові: «Це вдячна пам’ять, про яку також говорить святий Ігнатій Лойола в «Спогляданні для здобуття любові»[88], коли просить нас згадати всі добродійства, отримані від Господа. Споглядай у молитві своє минуле, і в ньому знайдеш багато милосердя» (GE 153).

Висвітлюючи ці аспекти ігнатіянської духовності, ми приготували ґрунт для презентації останнього розділу Gaudete et exsultate: «Боротьба, пильність, розпізнавання» (див. GE 158-177), в якому на початку стверджується, що «Християнське життя – це постійна боротьба» – що своїм корінням сягає в серце ігнатіянського розуміння історії спасіння. За думкою Х. М. Бергольйо, ця ідея керує теорією і практикою Вправ: «Надія на Нього ставить нас на ноги, аби добре боротися у вірі й милосерді»[89]. Бо «надія розпізнає між добром і злом, і вона войовнича»[90]. І пізніше додає, що «наша віра революційна, войовнича – з войовничістю проєкту, розпізнаного за допомогою Вправ для кращого служіння Церкві»[91]. І тепер ми повинні бути напоготові, бо цю віру ворог постійно буде спокушати, ослаблювати, обезвладнювати, відривати від Бога.

Ядро цієї напруженої візії духовного життя бере натхнення з програмної медитації про Два Стяги, яку Бергольйо пояснює так: «Ми стоїмо перед битвою «Двох Стягів». Битвою Христа, нашого Господа, який пропонує нам шлях вбогості, прагнення сорому, зневаги й смирення. Битвою диявола, ворога людської природи, який спокушає нас багатством, марнославством і гординею»[92]. Бергольйо говорив іспанським єпископам, що шлях християнина – «це постійна боротьба з силою ідолів, з сатаною і його намаганнями довести людину до зневіри, розпачу, морального й фізичного самовбивства»[93].

Отож, ця духовна боротьба пов’язана з «особистим вибором св. Ігнатія: Христос або диявол» – титул праці Фіоріто, яка відіграла вирішальну роль у духовній формації молодого єзуїта. В духовності св. Ігнатія фундаментальний вибір охоплює два аспекти, які виражені в Gaudete et exsultate: з одного боку, особистий і завжди актуальний поклик, яким Христо запрошує кожну людину приєднатися до цієї боротьби; з другого боку, боротьба з особистим ворогом Христа й кожного християнина[94]. І це відповідає медитації про Два Стяги, «наш шлях до святості – це також постійна боротьба» (GE 162). І Франциск, вірний ігнатіянському тексту, наполягає на цьому пункті: «Це ще й постійна боротьба з дияволом – князем зла» (GE 159). І підсилює поставу чуйності попередженням св. Петра про ворога, який «ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» (1 Пт. 5, 8)» (GE 161).

У цій битві й пильності «розпізнавання – знаряддя боротьби, і ми боремося, аби краще наслідувати Господа. І тому ми не довіряємо кожному порухові, а шукаємо ті, які походять від Бога. Між наслідуванням Господа і пізнанням Його існує тісний зв’язок»[95]. Розпізнавання фальшивих порухів допоможе нам суттєво просунутися у внутрішньому пізнанні Господа. У християнському житті йдеться про те, щоб «шукати та осягати Божу волю» (EE 1). Отже, на шляху до святості потрібно бути уважним до застережень св. Йоана: «Не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога» (1 Йо. 4, 1). В адгортації про святість Франциск простими словами пояснює, у чому полягає це розпізнавання: йдеться про щирий іспит сумління, тобто «завжди запитуй Святого Духа – що від тебе очікує Ісус у кожному моменті твого життя й у кожному виборі, який мусиш здійснити, щоб розпізнати – яке місце цей вибір займає у твоїй місії» (GE 23)[96].

І додає, що розпізнавання – нагальна потреба наших часів, особлива потрібна звичка, «зброя у боротьбі, – наполегливо повторює, – аби краще наслідувати Господа»:

«Воно нам потрібне завжди, щоби ми могли розпізнавати Божі знаки і благодать, аби не пропустити натхнення Господа і запрошення до зростання. Дуже часто це стосується малих і незначних справ, бо великодушність проявляється у простому й щоденному (Non coerceri a máximo, contineri tamen a minimo divinum est – Не вміщатися в найбільшому і одночасно реалізувати себе в найменшому – це божественна якість). Йдеться про те, щоб не обмежуватися великим, ліпшим і красивішим, й водночас звертати увагу на мале, на щоденне (GE 169).

Отож, ми повертаємося до серця ігнатіянської духовної діалектики. Тепер, щоби бути вірним посланню Папи-єзуїта, потрібно згадати, що особистий вибір Христа здійснюється у служінні Церкві, «святій матері ієрархічній Церкві» – за вираженням св. Ігнатія. Коментарем до цієї ідеї єдності з Церквою Бергольйо завершує свої Вправи[97]. Ця еклезіологічна фраза викликає й поєднує три поняття, пов’язані між собою: святість, бо ми народжуємося у святому тілі обручниці Господа; плідність, яка констатує «крок Господа», який нас втішає й зміцнює; дисципліна, яка відповідає розторопній любові у нашій вірності посланню Царства. Це Церква, яка прагне здійснювати постанови Собору: Dei Verbum religiose audiens et fidenter proclamans – Боже Слово благоговійно слухати й відважно проголошувати.

[1]Francisco, Exhortación apostólica Gaudete et exsultate, sobre el llamado a la santidad en el mundo actual (Mensajero, Bilbao 2018).

[2] Отець Єронім Надаль говорить про Ігнатія, що «в усіх справах, вчинках і розмовах він відчував і споглядав присутність Бога і привабливість духовних справ; був контемплятивним в дії, ось що він зазвичай висловлював цими словами: потрібно знайти Бога в усьому» (In examen annotationes, MHSI 90, 162).

[3]Cf. S. Arzubialde, Ejercicios espirituales de S. Ignacio. Historia y análisis (Mensajero – Sal Terrae, Bilbao-Santander 1991) 559-583. G. UrÍBARRI, “Los misterios de la vida de Cristo como epifanía de la voluntad de Dios”, en ÍD. (ed.), Dogmática ignaciana. “Buscar y hallar la voluntad divina” (Ej 1) (Mensajero – Sal Terrae, Maliaño 2018) 177-204.

[4]Cf. S. Madrigal, “Aproximación a una mística eclesial: evangelizadores con Espíritu desde el espíritu del Vaticano II”, en ÍD., El giro eclesiológico en la recepción del Vaticano II (Sal Terrae, Maliaño 2017) 455-477.

[5]E. J. Echeverría, El Papa Francisco. El legado del Vaticano II (Desclée de Brouwer, Bilbao 2017) 267.

[6]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza. Ejercicios espirituales a los obispos españoles (BAC, Madrid 2013) 63 (n. 44).

[7]Cf. J. Nadal, Las pláticas del P Jerónimo Nadal. La globalización ignaciana, ed. y trad. M. Lop Sebastiá (Mensajero-Sal Terrae, Bilbao-Santander 2011) 167.

[8]Cf. J. Corkery, “Francisco, heredero e innovador: un papa argentino y jesuita en la tradición posconciliar”, en M. Tenace (ed.), Del clavo a la clave. La teología fundamental del papa Francisco (BAC, Madrid 2018) 105-117. S. Kiechle, Grenze überschreiten. Papst Franziskus und seine jesuitische Wurzeln (Echter, Würzburg. M. SIEVERNICH, “Das theologische Profil von Papst Franziskus / Pater Jorge Mario Bergoglio SJ”, Theologsich-Quartalschrift 163 (2015) 20-29. Íd., “Der neue Stil des Papstes. Jesuitische und lateinamerikanische Quellen seiner Patoral”, en K. Bieberstein — J. Bründl (eds.), Der Papst, der alles anders macht? (Lit-Verlag, Berlín 23-41.

[9]Véase: “¿Qué son los jesuitas? Origen, espiritualidad, características propias”, en J. M. Bergoglio, Reflexiones espirituales sobre la vida apostólica (Ed. Diego Torres, Buenos Aires 1987) 245-262.

[10]Cf. J. Nadal, Las pláticas del P. Jerónimo Nadal, 172: “Este instituto o modo de proceder, que así lo llama el Padre Ignacio, va siempre enderezado a buscar la mayor gloria y honra de Dios nuestro Señor”.

[11]A. Spadaro, “Entrevista. Papa Francisco: Busquemos ser una Iglesia que encuentra caminos nuevos” en Razón y Fe 268 (2013) 249-276, 252. M. de França Miranda, A reforma de Francisco. Fundamentos teológicos (Paulinas, Sao Paolo 2017) 174-195: “A herança inaciana de Francisco”.

[12]A. Spadaro, “Entrevista. Papa Francisco”, 253-254.

[13]J. M. Bergoglio, Meditaciones para religiosos (Ed. Diego Torres, Buenos Aires 1982) 193. Cf. A. Spadaro, “La reforma de la Iglesia según Francisco. Las raíces ignacianas”, en A. Spadaro — C. Galli (eds.), La reforma y las reformas en la Iglesia (Sal Terrae, Maliaño 2016), 33-50, 36-45.

[14]M. Borghesi, Jorge Mario Bergoglio. Una biografía intelectual. Dialéctica y mística (Encuentro, Madrid 2018) 37. A. Ivereigh, Elgran reformador. Francisco, retrato de un papa radical (B ediciones, Barcelona 2015) 116.

[15]M. A. Fiorito, EscritosEV, Edición preparada por J. L. Narvaja (La Civiltà Catto- lica, Roma 2019).

[16]Francisco, “Miguel Ángel Fiorito, maestro del diálogo”: La Civiltà Cattolica Iberoamericana: https://www.civiltacattolica-ib.com/miguel-angel-fiorito-maestro-del-dialogo/ (consulta: 25/4/2020), 5.

[17]M. A. Fiorito, “Cristocentrismo del Principio y Fundamento de San Ignacio”, en Escritos II, 27-51.

[18]Íd., “La opción personal de S. Ignacio: Cristo o Satanás”, en Escritos I, 162-183, 164.

[19]G. Fessard, La dialéctica de los “Ejercicios espirituales” de san Ignacio de Loyola (Mensajero-Sal Terrae, Bilbao-Santander 2010).

[20]M. Borghesi, Jorge Mario Bergoglio. Una biografía intelectual, 139-182.

[21]M. A. Fiorito, “Cristocentrismo del Principio y Fundamento”, en Escritos II, 51, nota 88. Аудіозапис з 3 січня 2017 говорить: “До вісімдесят шостого року я вивчав Гвардіні, також і його духовні тексти, такі як El Señor, La madre del Señor тощо. Моє сприйняття суттєво змінилося, коли я взяв у руки Der Gegensatz (El contraste, праця на тему філософської антропології, опублікована Гвардіні в 1925)”. Cf. M. BoRGHESI, Jorge Mario Bergoglio. Una biografía intelectual, 139. M. Sievernich (ed.), Papst Franziskus. Texte, die ihn prägten (Lambert Schneider, Darmstdt 2015) 115-130.

[22]Papa Francisco, аудіозапис (3 січня 2017), cf. M. Borghesi, Jorge Mario Bergoglio. Una biografía intelectual, 40.

[23]Cf. J. C. SCANNONE, “La filosofía dell’azione di Blondel e l’agire di papa Francesco”, La Civiltà Cattolica 3969 (2015) 216-233, 216.

[24]J. SERVAIS, “Jorge Bergoglio and the theologians who shaped his readings of the Spiritual Exercises”, Gregorianum 99, 3 (2018) 483-507, 488.

[25]Francisco, “Miguel Ángel Fiorito, maestro del diálogo”, 5.

[26]Cf. M. A. Fiorito, “La opción personal de S. Ignacio: Cristo o Satanás”, en Escritos I, 163-164.

[27]Cf. M. A. Fiorito, “La opción personal de S. Ignacio: Cristo o Satanás”, en Escritos I, 175.

[28]H. Rahner, “Die Grabschrift des Loyola”, Stimmen der Zeit (1947) 321-339.

[29]Francisco, “Miguel Ángel Fiorito, maestro del diálogo”, 5.

[30]H. Rahner, Ignacio de Loyola: el hombre y el teólogo (Mensajero-Sal Terrae, Bilbao-Santander 2019) 227; 229-231 (nota 18).

[31]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 10 (n. 7). En Meditaciones para religiosos, 265, insiste en esta misma idea. Cf. J. Servais, “Jorge Bergoglio and the theologians”, 490.

[32]J. M. Bergoglio, Meditaciones para religiosos, 35.

[33]J. M. Bergoglio, Meditaciones para religiosos, 35, nota 1. La cita puede verse en: M. A. Fiorito, “Teoría y práctica de los Ejercicios espirituales según Gaston Fessard”, Escritos I, 233-250; aquí: 249.

[34]M. Borghesi, Jorge Mario Bergoglio. Una biografía intelectual, 46.

[35]M. A. Fiorito, “Teoría y práctica de los Ejercicios espirituales según Gaston Fessard”, Escritos I, 233-250, 235.

[36]M. A. Fiorito, “Teoría y práctica de los Ejercicios espirituales según Gaston Fessard”, Escritos I, 235.

[37]G. Fessard, La dialéctica de los Ejercicios espirituales de san Ignacio de Loyola, 33-53.

[38]M. A. Fiorito, “Teoría y práctica de los Ejercicios espirituales según Gaston Fessard”, 239.

[39]M. A. Fiorito, “Teoría y práctica de los Ejercicios espirituales según Gaston Fessard”, 240-241.

[40]G. Fessard, La dialéctica de los Ejercicios espirituales de san Ignacio de Loyola, 221.

[41]G. Fessard, La dialéctica de los Ejercicios espirituales de san Ignacio de Loyola, 221. 223.

[42]G. Fessard, La dialéctica de los Ejercicios espirituales de san Ignacio de Loyola, 383-456.

[43]G. Fessard, La dialéctica de los Ejercicios espirituales de san Ignacio de Loyola, 456.

[44]Para más detalles, evaluando el influjo de K.-H. Crumbach, véase: M. Borghesi, Jorge Mario Bergoglio. Una biografía intelectual, 46-53.

[45]G. Fessard, La dialéctica de los Ejercicios espirituales, 427.

[46]J. M. Bergoglio, Meditaciones para religiosos, 35-36.

[47] J. M. Bergoglio, Meditaciones para religiosos, 35-36.

[48]J. M. Bergoglio, Meditaciones para religiosos, 114-127, 114.

[49]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 51 (n. 34).

[50]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 47 (n. 32).

[51]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 51 (n. 34).

[52]Cf. “Papa Francisco: Busquemos ser una Iglesia que encuentra caminos nuevos”, Razón y Fe 268 (2013) 253.

[53]“Papa Francisco: Busquemos ser una Iglesia que encuentra caminos nuevos”, Razón y Fe 268 (2013) 254.

[54]Véase: J. M. Bergoglio, Meditaciones para religiosos, розділ 2, назва “Вправи” (ст. 137-251), пропонує повний текст Вправ для єзуїтів, дату якого ми не знаємо; розділ 3, назва “Вправи для настоятелів” (ст. 255-311); обидва тексти у великій мірі співпадають із Вправами, які він давав у 2006 в Мадриді, що ми ще зможемо порівняти. Також можна переглянути медитації Вправ у J. M. Bergoglio — Papa Francisco, Mente abierta, corazón creyente (Editorial Claretiana, Madrid 2012).

[55]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 6 (n. 5). Цитата з Конституцій Товариства Ісуса, 812. Початок цитати дослівно переданий у тексті “Вправ”, Meditaciones para religiosos, 137-141.

[56]Véase: En Él solo la esperanza, 9 (n. 6-7); “Ejercicios”, 142; “Ejercicios para superiores”, 265.

[57]J. M. Bergoglio, Reflexiones espirituales sobre la vida apostólica, 17.

[58]En Él solo la esperanza, 14 (n. 12); “Ejercicios”, 145-146; “Ejercicios para superiores”, 267. Con una larga cita de Evangelii nuntiandi establece los criterios de fundación que Jesús quiso para su Iglesia. Cf., 14-15 (n. 13); “Ejercicios”, 149-150.

[59]En Él solo la esperanza, 15-16 (n. 14); “Ejercicios”, 150-152.

[60]En “Ejercicios para superiores” son dos capítulos diferentes, 269-275; 276-281. En “Ejercicios”, corresponde a tres secciones “Nuestra fe”, 153-162; “El pecado”, 163-165; “Pecado y desesperanza”, 166-171.

[61]Cf. “Ejercicios”, 172-177. En En Él solo la esperanza estas páginas están reproducidas literalmente.

[62]Cf. “Ejercicios para superiores”, 282-287.

[63]Cf. “Ejercicios”, 178-185.

[64]Cf. “Ejercicios”, 189-197.

[65]Cf. “Ejercicios”, 205-211. En En Él solo la esperanza estas páginas están reproducidas literalmente.

[66]Cf. “Ejercicios”, 217-222. En En Él solo la esperanza estas páginas están reproducidas literalmente.

[67]Cf. “La cruz del Señor”, en “Ejercicios”, 223-228. En En Él solo la esperanza estas páginas están reproducidas literalmente. Aquí concluyen los “Ejercicios para superiores”, 307-311.

[68]Cf. “La paz”, en “Ejercicios”, 229-231. En En Él solo la esperanza estas páginas están reproducidas literalmente.

[69]Cf. “La Memoria”, y “La esposa del Señor”, en “Ejercicios”, 232-238; 239-245. En En Él solo la esperanza estas páginas están reproducidas literalmente.

[70]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 101 (n. 73).

[71]Cf. G. Fessard, La dialéctica de los Ejercicios espirituales, 52-53; 245-259.

[72]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 97-98 (n. 71).

[73]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 80-81 (n. 56).

[74]Cf. G. UrÍBARRI, Santidad misionera. Fuentes, marco y contenido de Gaudete et exsultate (Sal Terrae, Maliaño 2019) 131-166.

[75]Meditaciones para religiosos, 46-47.

[76]Cf. S. Madrigal, “Huellas del Documento de Aparecida en la exhortación apostólica Evangelli gaudium”, en Íd., El giro eclesiológico en la recepción del Vaticano II, 295-320, 306.

[77]Cf. Razón y fe 256 (2013) 256-257. Véase la homilía de la misa de canonización: AAS 106 (2014) 9-11. S. Kiechle, Grenze überschreiten. Papst Franziskus und seine jesuitische Wurzeln, 55-60.

[78]M. Borghesi, Jorge Mario Bergoglio. Una biografía intelectual, 279-287.

[79]S. Madrigal, Eclesiología, reforma y misión. El legado espiritual de Ignacio de Loyola, Pedro Fabro y Francisco de Javier (San Pablo, Madrid 2008) 143-208.

[80]J. M. Bergoglio, Reflexiones espirituales, 54 (cf. Memorial, 300-302).

[81]S. Madrigal, Eclesiología, reforma y misión, 156-162.

[82]J. M. Bergoglio — A. Skorka, Sobre el cielo y la tierra (Debate, Barcelona 2013) 17.

[83]F. Torralba, Diccionario Bergoglio. Las palabras clave de un pontificado (San Pablo, Madrid 2019) 241-252.

[84]En nota remite al documento de la Congregación para la Doctrina de la Fe, Placuit Deo, sobre algunos aspectos de la salvación cristiana (22 de febrero de 2018). Francisco se había referido a estas perversiones del cristianismo en varias ocasiones. La más remota en el tiempo sería la Relatio post disceptationem en la X Asamblea General Ordinaria del Sínodo de los Obispos, el 12 de octubre de 2001. Cf. D. Fares, El olor del pastor. El ministerio pastoral en la visión del papa Francisco (Sal Terrae, Maliaño 2105) 49. Más recientemente, en sus palabras al Comité de Coordinación del CELAM, el 28 de julio de 2013, en Río de Janeiro. Cf. E. Cuda, Para leer a Francisco. Teología, ética y política (Manantial, Buenos Aires 2016) 255. Asimismo, en la alocución al V Congreso de la Iglesia italiana, en Florencia, el 10 de noviembre de 2015.

[85]Cf. J. Cervantes, “La santidad desde la perspectiva bíblica o las raíces bíblicas de Gaudete et exsultate”, Corintios XIII 171-172 (2019) 8-37.

[86]Див. “Прагнемо бути Церквою, яка шукає нових шляхів”, 276: “Для мене молитва – це завжди молитва «пам’яттю», наповнена споминами, включно зі споминами мого життя або споминами того, що Господь зробив для своєї Церкви або для конкретної парафії. (…) Але, передовсім, я також знаю, що Господь пам’ятає про мене”.

[87] Véase la voz “Alzhéimer espiritual”, en F. Torralba, Diccionario Bergoglio, 25-32.

[88] Див. Духовні вправи, 230-237.

[89]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 3 (n. 1).

[90]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 4 (n. 1).

[91]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 28-29 (n. 23). Cf. Meditaciones para religiosos, 154.

[92]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 75 (n. 53).

[93]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 65 (n. 44).

[94]Cf. M. A. Fiorito, “La opción personal de S. Ignacio: Cristo o Satanás”, en Escritos I, 175-183.

[95]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 69-70 (n. 48).

[96]Para más detalles, véase: J. L. Martínez, Conciencia, discernimiento y verdad (BAC, Madrid 2019) 137-186.

[97]J. M. Bergoglio (Papa Francisco), En Él solo la esperanza, 120-128 (n. 77). La misma reflexión se lee en Meditaciones para religiosos, 239-245.