Синодальність у житті і місії Церкви

https://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/cti_documents/rc_cti_20180302_sinodalita_it.html

 

LA SINODALITÀ NELLA VITA E NELLA MISSIONE DELLA CHIESA

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

МІЖНАРОДНА БОГОСЛОВСЬКА КОМІСІЯ

 

СИНОДАЛЬНІСТЬ У ЖИТТІ І МІСІЇ ЦЕРКВИ

 

 

ЗМІСТ

 

ПЕРЕДМОВА

ВВЕДЕННЯ

KAIRÓS СИНОДАЛЬНОСТІ

 

Синод, Собор, синодальність

Сопричастя, синодальність, колегіальність

Передчуття новизни після ІІ Ватиканського Собору

Мета і структура документа

 

ГЛАВА 1

СИНОДАЛЬНІСТЬ У СВЯТОМУ ПИСЬМІ, В ТРАДИЦІЇ, В ІСТОРІЇ

 

1.1. Навчання Святого Письма

1.2. Свідчення Отців і Традиція в першому тисячолітті

1.3. Розвиток синодальної практики в другому тисячолітті

 

ГЛАВА 2

НА ШЛЯХУ ДО БОГОСЛОВ’Я СИНОДАЛЬНОСТІ

 

2.1. Богословські основи синодальності

2.2. Синодальна дорога Божого Люду – прочанина і місіонера

2.3. Синодальність – вираження еклезіології сопричастя

2.4. Синодальність у динаміці вселенського сопричастя

2.5. Синодальність у традиції апостольського сопричастя

2.6. Участь і влада в синодальному житті Церкви

 

ГЛАВА 3

РЕАЛІЗАЦІЯ СИНОДАЛЬНОСТІ:

СУБ’ЄКТИ, СТРУКТУРИ, ПРОЦЕСИ І ПОДІЇ

 

3.1. Синодальне покликання Божого Люду

3.2. Синодальність у локальній Церкві

3.2.1. Дієцезіальний синод і єпархіальна асамблея

3.2.2. Інші структури на службі синодального життя локальної Церкви

3.2.3. Синодальність у житті парафії

3.3. Синодальність у локальних Церквах на регіональному рівні

3.3.1. Помісні Собори

3.3.2. Конференції Єпископів

3.3.3. Патріархати в католицьких Церквах Сходу

3.3.4. Регіональні Ради Конференцій Єпископів і Ради Патріархів католицьких Церков Сходу

3.4. Синодальність у Вселенській Церкві

3.4.1. Вселенський Собор

3.4.2. Синод Єпископів

3.4.3. Структури для синодального здійснення примату

 

ГЛАВА 4

НАВЕРНЕННЯ РАДИ СИНОДАЛЬНОГО ОНОВЛЕННЯ

 

4.1. Ради синодального оновлення життя і місії Церкви

4.2. Духовність сопричастя і формація до синодального життя

4.3. Слухання і діалог для спільнотного розпізнавання

4.4. Синодальність і екуменізм

4.5. Синодальність і соціальне служіння

 

ЗАКІНЧЕННЯ

ЙТИ РАЗОМ У PARRESÍA ДУХА

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

Упродовж дев’ятого п’ятиліття Міжнародна Богословська Комісія вивчала синодальність у житті й місії Церкви. Роботу проводила спеціальна Підкомісія під головуванням монс. Маріо Анхеля Флореса Рамоса, до складу якої увійшли: сестра Пруденс Аллен, R.S.M., сестра Аленка Арко зі Згромадження Лойоли, монс. Антоніо Луїс Кателан Феррейра, монс. П’єро Кода, преподобний Карлос Марія Галлі, преподобний Габі Альфред Хачем, професор Ектор Густаво Санчес Рохас, S.C.V., преподобний Ніколас Сегеха М’хела, о. Жерар Франциско П., Тімонер III, O.P.

Загальні дискусії на цю тему відбувалися як на різних засіданнях Підкомісії, так і під час пленарних засідань самої Комісії, які проходили у 2014-2017. Цей текст був затверджений письмовим голосуванням in forma specifica більшістю членів Комісії під час пленарної сесії 2017 року. Потім він був представлений на затвердження Президенту Конгрегації Віровчення, Преосвященному Луїсу Ф. Ладарії, S.I., Префекту Конгрегації Віровчення, який, отримавши позитивний відгук від Святішого Отця Франциска, дав дозвіл на його публікацію 2 березня 2018.

 

ВВЕДЕННЯ

 

KAIRÓS СИНОДАЛЬНОСТІ

 

1. «Шлях синодальності – це шлях, якого Бог очікує від Церкви третього тисячоліття»[1]: це програмне зобов’язання, запропоноване Папою Франциском з нагоди 50-річчя заснування Синоду Єпископів блаженним Павлом VI. Папа Франциск наголосив, що синодальність – це «конститутивний вимір Церкви», так що «те, чого Господь вимагає від нас, у певному сенсі вже міститься в слові “синод”»[2].
2. Цей документ пропонує деякі корисні напрямні для богословського поглиблення значення цього зобов’язання, а також деякі душпастирські вказівки щодо його наслідків для місії Церкви. У вступі подаються етимологічні та концептуальні дані, потрібні для попереднього уточнення змісту та вживання слова «синодальність», а потім контекстуалізується значення та новизна вчення, запропонованого Учительським Урядом Церкви в дусі ІІ Ватиканського Собору.

 

Синод, Собор, синодальність

 

3. «Синод» – це давнє та шановане в Традиції Церкви слово, значення якого пов’язане з найглибшим змістом Об’явлення. Воно складається з прийменника σύν (з, разом) та іменника ὁδός (дорога) і означає шлях, який Божий Люд пройшов спільно. Воно також відсилає до Господа Ісуса, який представив Себе як «путь, істина і життя» (Йо. 14, 6), і до факту, що християни, які слідують за Господом, спочатку називаються «учнями дороги» (див. Ді. 9, 2; 19, 9.23; 22, 4; 24, 14.22).

У церковногрецькій мові це слово застосовується до учнів Ісуса, покликаних зібратися разом, а в деяких випадках є синонімом церковної спільноти[3]. До прикладу, св. Йоан Золотоустий пише, що Церква «означає спільну подорож (σύνoδος)»[4]. Він пояснює, що Церква – це зібрання, скликане прославляти Бога як хор, це гармонійна дійсність, де все об’єднується (σύστημα), оскільки ті, хто до неї входить, через взаємні та впорядковані зв’язки сходяться в ἁγάπη та в ὁμονοία (одному почутті).

4. З перших століть слово «синод» має особливе значення та позначає церковні зібрання, що скликаються на різних рівнях (дієцезіальному, провінційному чи регіональному, патріаршому, вселенському), щоб розпізнавати, у світлі Божого Слова та слухаючи Святого Духа, доктринальні, літургійні, канонічні та душпастирські питання, що виникають з часом.

Грецьке слово σύνoδος перекладається на латинську мову як sýnodus чи concilium. У світському вжитку concilium означає асамблею, скликану законною владою. Хоча корені слів «синод» та «собор» різні, але їхнє значення збігається. Слово «собор» збагачує семантичний зміст слова «синод», нагадуючи єврейське слово קָהָל – (qahal) зібрання, скликане Господом, – та його грецький переклад ἐκκλησία, що в Новому Завіті позначає есхатологічне скликання Люду у Христі Ісусі.

У Католицькій Церкві відмінність у вживанні слів «собор» і «синод» з’явилася недавно. У документах ІІ Ватиканського Собору вони синоніми для позначення засідань Собору[5]. Уточнення ввели в Кодексі Канонічного Права Латинської Церкви (1983), де вже є розрізнення, з одного боку, між партикулярним Собором (пленарним чи провінційним)[6] і Вселенським Собором[7], а з другого боку[8], між Синодом Єпископів[9] і дієцезіальним Синодом[10].

5. У богословській, канонічній та пасторальній літературі останніх десятиліть з’явився новий іменник «синодальність», співвідносний з прикметником «синодальний», обидва терміни походять від слова «синод». Отож, говорять про синодальність як «конститутивний вимір» Церкви і tout court (просто) про «синодальну Церкву». Ці неологізми вимагають ретельного богословського доопрацювання і свідчать про розвиток церковної свідомості з часів ІІ Ватиканського Собору та живий досвід як у локальних Церквах, так і у Вселенській Церкві від останнього Собору до сьогоднішнього дня.

 

Синод, Собор, синодальність

 

6. Хоча термін і поняття синодальності безпосередньо не присутні у вченні ІІ Ватиканського Собору, але можна ствердити, що синодальність лежить в основі справи оновлення, до якого закликає Собор.

Еклезіологія Божого Люду наголошує на спільній гідності й місії всіх охрещених у реалізації багатогранного та впорядкованого багатства їхніх харизм, покликань та служінь. Поняття сопричастя в цьому контексті виражає глибоку сутність таїни та місії Церкви, джерелом та кульмінацією якої є євхаристійне зібрання[11]. Воно позначає res Sacramentum Ecclesiae (дійсність Церкви як Таїнства): з’єднання з Триєдиним Богом і єдність між людьми через Святого Духа в Ісусі Христі[12].

Синодальність, у цьому еклезіологічному контексті, вказує на особливий спосіб життя та діяльності (modus vivendi et operandi) Церкви, Божого Люду, який проявляє і конкретно реалізує своє існування як сопричастя у «спільній подорожі», у зустрічах на асамблеях та в активній участі всіх своїх членів у євангелізаційній місії.

7. Якщо поняття синодальності стосується залучення і участі всього Божого Люду в життя і місію Церкви, то поняття колегіальності уточнює богословське значення і форму здійснення служіння єпископів у довірених їм Церквах і у сопричасті між локальними Церквами в лоні єдиної вселенської Церкви Христа через ієрархічний зв’язок Колегії Єпископів з Єпископом Рима.

Отож, колегіальність – це специфічна форма, у якій церковна синодальність проявляється і здійснюється через служіння єпископів на рівні сопричастя між локальними Церквами одного регіону і на рівні сопричастя між усіма Церквами у Вселенській Церкві. Кожний автентичний прояв синодальності вимагає по своїй природі здійснення колегіального служіння єпископів.

 

Передчуття новизни після ІІ Ватиканського Собору

 

8. Плоди оновлення, започатковані ІІ Ватиканським Собором у сприянні церковному сопричастю, єпископській колегіальності, синодальній свідомості та практиці, були багатими та цінними. Але ще потрібно зробити багато в напрямку, вказаному Собором[13]. Сьогодні прагнення створити відповідну синодальну фігуру Церкви, хоча багатьма підтримується і має позитивні форми реалізації, потребує чітких богословських принципів і виразних душпастирських настанов.
9. Це поріг новизни, який Папа Франциск запрошує нас переступити. Йдучи шляхом, прокладеним ІІ Ватиканським Собором і пройденим його попередниками, він підкреслює, що синодальність виражає постать Церкви, яка випливає з Євангелія Ісуса і покликана втілювати себе сьогодні в історії й у творчій вірності Переданню.

Папа Франциск наголошує, згідно з навчанням Lumen gentium, що синодальність «пропонує найвідповідніші інтерпретаційні основи для розуміння самого ієрархічного служіння»[14] і що, згідно з доктриною sensus fidei fidelium[15], всі члени Церкви – активні суб’єкти євангелізації[16]. Отож, впровадження синодальної Церкви – це необхідна передумова для нового місіонерського пориву, який охоплює увесь Божий Люд.

Окрім того, синодальність – це серцевина екуменічних зусиль християн, бо закликає йти разом до повного сопричастя і пропонує, у правильному розумінні, образ і досвід Церкви, яка може бути різноманітною в логіці взаємного обміну дарів та в світлі істини.

 

Мета і структура документа

 

10. У перших двох главах ми відповідаємо на потребу поглибити богословське значення синодальності в перспективі католицької еклезіології в гармонії з навчанням ІІ Ватиканського Собору. У першій главі ми розглядаємо нормативні джерела Святого Письма і Традиції, щоби висвітлити вкорінення синодальної моделі Церкви в історію Об’явлення і виділити основні риси та специфічні богословські критерії, які визначають концепцію такої моделі та регулюють її практичні аспекти.

У другій главі ми подаємо богословські основи синодальності згідно з еклезіологічною доктриною ІІ Ватиканського Собору, наголошуючи на Божому Люді як прочанину-місіонері та на таїні Церкви як сопричастя, з посиланням на відмінні риси єдності, святості, католицькості та апостольскості Церкви. Насамкінець, ми пробуємо краще зрозуміти зв’язок між участю всіх членів Божого Люду в місії Церкви і здійсненням влади душпастирів.

У третій і четвертій главі ми подаємо деякі душпастирські орієнтири. У третій главі розглядаємо конкретне здійснення синодальності на різних рівнях: у локальній Церкві, у сопричасті локальних Церков одного регіону, у Вселенській Церкві. У четвертій главі розглядаємо духовне і душпастирське навернення, і також спільнотне і апостольське розпізнавання, потрібні для автентичного досвіду синодальної Церкви, оцінюючи їхнє позитивне значення для екуменічного шляху і для соціального служіння Церкви.

 

ГЛАВА 1

 

СИНОДАЛЬНІСТЬ У СВЯТОМУ ПИСЬМІ, В ТРАДИЦІЇ, В ІСТОРІЇ

 

11. Нормативні джерела синодального життя Церкви у Святому Письмі й Традиції свідчать, що в серці божественного задуму спасіння присутнє покликання до єдності з Богом і єдності в Ньому усього людства, яке здійснюється в Ісусі Христі та об’являється через служіння Церкви. Ці джерела подають основоположні напрямні, потрібні для розпізнавання богословських принципів, які повинні надихати і регулювати синодальне життя, структури, процеси й події. На цій основі ми накреслимо форми синодальності, що розвивалися в Церкві упродовж першого тисячоліття, а потім, у другому тисячолітті в Католицькій Церкві, та пригадаємо деякі синодальні практики, що існують в інших Церквах та церковних спільнотах.

 

1.1. Навчання Святого Письма

 

12. Старий Завіт свідчить, що Бог створив людину, чоловіка й жінку, на свій образ і подобу як соціальну істоту, покликану співпрацювати з Ним в дусі сопричастя, піклуватися світом і направляти його до своєї мети (Бут. 1, 26-28). Від самого початку гріх перешкоджає здійснювати божественний план, ламає впорядковану мережу стосунків, в яких виражається істина, доброта і краса створіння, затемнює в серці людини її покликання. Але багатий милосердям Бог зміцнює і відновлює завіт, щоби повернути на дорогу до єдності те, що розсіялося, зціляє свободу людини і спонукає її прийняти й жити подарунком єдності з Богом і з братами в спільному домі сотворіння (див., до прикладу, Бут. 9, 8-17; 15; 17; Вих. 19-24; 2 Сам. 7, 11).
13. Здійснюючи свій задум, Бог кличе Авраама і його потомків (див. Бут. 12, 1-3; 17, 1-5; 22, 16-18). Це покликання (קָהָל/עֵדָה – перший термін часто перекладають грецькою мовою як ἐκκλησία), затверджене завітом на горі Синай (див. Вих. 24, 6-8; 34, 20ss.), надає гідності співбесідника Божому Людові, визволеному з рабства, який, вийшовши з неволі, збирається довкола свого Господа, щоби здійснювати культ і жити Законом як виключна власність Бога (див. Втор. 5, 1-22; І. Н. 8; Неєм. 8, 1-18).

קָהָל/עֵדָה (qâhâl/‘édâh) – це первісна форма, в якій проявляється синодальне покликання Божого Люду. У пустелі Бог наказує провести перепис племен Ізраїля і кожному з них визначає місце (див. Чис. 1-2). У центрі зібрання єдиний глава і пастир – Господь, представлений через служіння Мойсея (див. Чис. 12; 15-16; І. Н. 8, 30-35), до якого всі долучені ієрархічно і колегіально: судді (див. Вих. 18, 25-26), старійшини (див. Чис. 11, 16-17.24-30), левіти (див. Чис. 1, 50-51). У зібранні беруть участь не тільки чоловіки (див. Вих. 24, 7-8), але й жінки, діти і чужоземці (див. І. Н. 8, 33.35). Це зібрання – це партнер, якого Бог кличе щоразу, коли оновлює завіт (див. Втор. 27-28; І. Н. 24; 2 Цар. 23; Неєм. 8).

14. Послання пророків вселяє в Божий Люд потребу проходити крізь труднощі історії у вірності завіту. Тому пророки закликають до навернення сердець до Бога і до справедливого ставлення до ближніх, особливо вбогих, гноблених і чужоземців як до відчутного свідчення про милосердя Господа (див. Єр. 37, 21; 38, 1).

Щоби це зробити, Бог пропонує дати нове серце і новий дух (див. Єз. 11, 19) і відкрити своєму Людові дорогу до нового виходу (див. Єр. 37–38). Тоді Бог встановить новий завіт, викарбуваний вже не на кам’яних скрижалях, а на серцях (див. Єр. 31, 31-34). Цей завіт розшириться до вселенських масштабів, бо Слуга Господа збере всі народи (див. Іс. 53), а Дух Господа запечатає його на всіх членах Божого Люду (див. Йоіл 3, 1-4).

15. Бог втілює новий завіт, який обіцяв в Ісусі з Назарета, Месії й Господі, який об’являє своєю kérygma, своїм життям і своєю особою, що Бог – це сопричастя любові, і своєю благодаттю і милосердям прагне об’єднати все людство.

Він – Божий Син, споконвічно спрямований у любові до лона Отця (див. Йо. 1, 1.18), який став людиною, коли прийшла повнота часу (див. Йо. 1, 14; Гал. 4, 4), щоб здійснити божественний план спасіння (див. Йо. 8, 29; 6, 39; 5, 22.27). Ісус завжди виконує не свою волю, а волю Отця, а Отець, який перебуває в Ньому, сам діє через Сина, якого послав у світ (див. Йо. 14, 10).

План Отця в есхатологічний спосіб сповнюється в Пассі Ісуса, коли Він віддає своє життя, щоб знову отримати його у Воскресінні (див. Йо. 10, 17) і по-синівському і по-братерському розділити зі своїми учнями у «безмірному» виливанні Святого Духа (див. Йо. 3, 34). Пасха Ісуса – це новий вихід, який збирає воєдино (συναγάγῃ εἰς ἕν) всіх, хто вірить у Нього (див. Йо. 11, 52) і кого Він уподібнює до Себе через Хрещення і Євхаристію. Діло спасіння – це єдність, яку Ісус просив у Отця перед неминучістю страстей: «Як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Йо. 17, 21).

16. Ісус – прочанин, який проголошує добру новину про Боже Царство (див. Лк. 4, 14-15; 8, 1; 9, 57; 13, 22; 19, 11), навчає «Божої путі» (див. Лк. 20, 21) і вказує її напрямок (Лк. 9, 51-19, 28). Окрім того, Він сам – «путь» (див. Йо. 14, 6), яка веде до Отця, передає людям у Святому Духові (див. Йо. 16, 13) істину й життя у сопричасті з Богом і з братами. Жити у сопричасті згідно з новою заповіддю Ісуса означає йти разом в історії як Божий Люд нового завіту відповідно до отриманих дарів (див. Йо. 15, 12-15). Жива ікона Церкви як Божого Люду, який йде шляхом воскреслого Господа, який його освітлює своїм Словом і годує Хлібом життя, змальована євангелістом Лукою у розповіді про учнів з Емауса (див. Лк. 24,13-35).
17. У Новому Завіті є особливий термін, який позначає владу спасати, яку Ісус отримав від Отця, і яку, силою (δύναμις) Святого Духа, здійснює над усім створінням: ἐξουσία (влада). Ця влада полягає в уділенні благодаті, яка робить нас «дітьми Бога» (див. Йо. 1, 12). Цю ἐξουσία апостоли отримують від воскреслого Господа, який посилає їх хрестити народи в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, і вчити їх зберігати всі Його заповіді (див. Мт. 28, 19-20). Через Хрещення всі члени Божого Люду мають частку в цій владі, отримують «помазання від Святого» (див. 1 Йо. 2, 20.27), Бог їх учить (див. Йо. 6, 45) і наставляє «на всю правду» (див. Йо. 16, 13).
18. ἐξουσία воскреслого Господа виражається у Церкві через різноманітність духовних дарів (τα πνευματικά) чи харизм (τα χαρίσματα), які Святий Дух роздає в лоні Божого Люду для побудови єдиного Тіла Христа. У застосуванні цих дарів потрібно дотримуватися об’єктивного τάξις (порядку), щоби вони розвивалися гармонійно і приносили плоди, призначені для загального добра (див. 1 Кор. 12, 28-30; Еф. 4, 11-13). Перше місце в цьому порядку належить апостолам, серед яких особливу і визначну роль Ісус надав Симонові Петрові (див. Мт. 16, 18s., Йо. 21, 15 ss.). Їм, по суті, довірено служіння наставляти Церкву в вірності depositum fidei (1 Тим. 6, 20; 2 Тим. 1, 12.14). Але термін χαρισμα також вказує на безкорисливість та багатогранність вільної ініціативи Святого Духа, який дарує кожній людині відповідний для неї дар заради спільного добра (див. 1 Кор. 12, 4-11; 29-30; Еф. 4, 7). І все це – у логіці взаємного підпорядкування і взаємного служіння (див. 1 Кор. 12, 25), бо найвищим і регулюючим даром усього є любов (див. 1 Кор. 12, 31).
19. Діяння Апостолів свідчать про деякі важливі моменти шляху апостольської Церкви, на якому Божий Люд покликаний спільно розпізнавати волю воскреслого Господа. Святий Дух, який зійшов на Церкву в день П’ятидесятниці, – протагоніст, який керує на цьому шляху і спрямовує його (див. Ді. 2, 2-3). Відповідальність учнів у виконанні своїх ролей – слухати голос Святого Духа і розпізнавати вказаний шлях (див. Ді. 5, 19-21; 8, 26.29.39; 12, 6-17; 13, 1-3; 16, 6-7.9-10; 20, 22). Прикладом цього є вибір «сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости», яким апостоли довірили «при столах служити» (див. Ді. 6, 1-6), і розпізнавати важливі питання місії серед язичників (див. Ді. 10).
20. Це питання розглядалося на зібранні, яке традиція називає «Апостольським Собором у Єрусалимі» (див. Ді. 15; Гал. 2, 1-10). Тут ми можемо розпізнати синодальну подію, в якій апостольська Церква у вирішальний момент свого шляху переживає своє покликання у світлі присутності воскреслого Господа з огляду на місію. Упродовж століть цю подію розглядатимуть як парадигму церковних синодів.

Динаміка події описується детально. У важкому й спірному питанні спільнота Антіохії вирішує звернутися «до апостолів і старших» (15, 2) Єрусалимської Церкви і посилає туди Павла і Варнаву. Спільнота в Єрусалимі, апостоли й старші, відразу збираються (15, 4), щоби розглянути ситуацію. Павло і Варнава описують обставини події. Відбувається жвава відкрита дискусія (ἐκζητήσωσιν: 15, 7a). Зокрема, слухають авторитетне свідчення і визнання віри Петра (15, 7b-12).

Яків пояснює події в світлі пророчих слів (див. Ам. 9, 11-12; Ді. 15, 14-18), які свідчать про універсальність спасительного задуму Бога, Який звернувся «до поган, щоб узяти з-поміж них народ» (ἐξ ἐϑνῶν λαόν; 15, 14), і формулює рішення, пропонуючи деякі правила поведінки (15, 19-21). Його промова обґрунтовує місію Церкви, глибоко вкорінену в Божий задум й водночас відкриту на присутність Бога в поступовому розвитку історії спасіння. Врешті, вибирають посланців, які доставлять лист із рішенням і нормами для його виконання (15, 23-29), який був прочитаний у спільноті Антіохії і втішив її (15, 30-31).

21. У цьому процесі участь беруть усі, хоча в різних ролях і з різним внеском. Справу представили всій Єрусалимській Церкві (πᾶν τὸ πλῆϑος; 15, 12), яка присутня під час розгляду і залучена до прийняття остаточного рішення (ἔδοξε τοῖς ἀποστόλοις καὶ τοῖς πρεσβυτέροις σὺν ὅλῃ τῇἐκκλησία; 15, 22). Але насамперед радилися з апостолами (Петром та Яковом, які говорять) та старійшинами, які авторитетно здійснюють своє конкретне служіння.

Рішення приймає Яків, глава Єрусалимської Церкви, силою дії Святого Духа, який вказує Церкві дорогу і забезпечує її вірність Євангелію Ісуса: «Подобалось бо Святому Духові й нам» (15, 28). Рішення приймає і ухвалює все зібрання Єрусалима (15, 22), а потім – Антіохії (15, 30-31).

Початкова різноманітність думок і жвавість дебатів спрямовані, в загальному слуханні Святого Духа, через свідчення дії Бога і обмін суджень, до згоди і одностайності (ὁμοϑυμαδόν, див. 15, 25) як результату спільнотного розпізнавання для служіння євангелізаційної місії Церкви.

22. Процес Єрусалимського Собору виразно показує шлях Божого Люду як складну і структуровану дійсність, в якій кожний грає свою роль (див. 1 Кор. 12, 12-17; Рим. 12, 4-5; Еф. 4, 4).

Апостол Павло у світлі євхаристійного зібрання подає образ Церкви як Тіла Христа, щоб виразити як єдність всього організму, так і різноманітність його членів. Як у людському тілі всі члени потрібні, згідно з їхніми особливостями, так у Церкві всі мають однакову гідність в силу Хрещення (див. Гал. 3, 28, 1 Кор. 12, 13), і кожний повинен виконувати свою роль у плані спасіння «за мірою Христових дарів» (Еф. 4, 7).

Отож, усі співвідповідальні за життя і місію спільноти, і всі покликані діяти за законами взаємної солідарності, шануючи особливі служіння й дари, оскільки всі вони черпають енергію з одного Господа (див. 1 Кор. 15, 45).

23. Мета подорожі Божого Люду – новий Єрусалим, оточений сяйвом Божої слави, в якому звершується небесна літургія. Книга Одкровення споглядає, що «Агнець стоїть, мов заколений», який для Бога відкупив своєю кров’ю людей «з кожного племени і язика і люду і народности» і зробив їх «царством священиків Богу нашому; і царствуватимуть на землі»; у небесній літургії беруть участь «множини множин і тисячі тисяч» ангелів разом із усім творінням на небі й на землі (див. Одк. 5, 6.9.10.11). Тоді сповниться обітниця, в якій міститься найглибший сенс божественного задуму спасіння: «От, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними» (Одк. 21, 3).

 

1.2. Свідчення Отців і Традиція в першому тисячолітті

 

24. Витривалість на дорозі єдності через різноманітність місць, культур, ситуацій і часів – це виклик, на який Люд покликаний дати відповідь, щоби бути вірним Євангелію, сіючи зерна в досвід різних народів. Від самого початку синодальність проявляється як гарантія і втілення творчої вірності Церкви своєму апостольському походженню і католицькому покликанню. Вона виражається у формі, яка є єдиною за своєю суттю, але поступово проявляється, у світлі біблійного підтвердження, у живому розвитку Традиції. Така єдина форма має різноманітні види в залежності від різних історичних ситуацій і в діалогу з різними культурами і соціальними умовами.
25. На початку II століття свідчення Ігнатія Антіохійського описує синодальну свідомість різних локальних Церков, які вважають себе твердим вираженням єдиної Церкви. У листі до спільноти Ефеса він стверджує, що всі її члени – σύνοδοι, попутники, в силу їхньої хрещальної гідності та дружби з Христом[17]. Він також наголошує на божественному порядку, який об’єднує Церкву[18], покликану прославляти єдність Бога Отця у Христі Ісусі[19]: колегія пресвітерів – це рада єпископа[20], і всі члени спільноти покликані будувати її – кожен по-своєму. Церковне сопричастя народжується та проявляється в євхаристійному целебруванні, яке очолює єпископ, живлячи усвідомлення та надію, що в кінці історії Бог збере у своєму Царстві всі спільноти, які зараз живуть Євхаристією і целебрують її з вірою[21].

Вірність апостольському вченню і целебрування Євхаристії під головуванням єпископа, наступника апостолів, впорядковане виконання різних служінь і першість сопричастя у взаємному служінні прослави Бога Отця, Сина і Святого Духа – це характерні риси справжньої Церкви. Кипріян Карфагенський, спадкоємець і інтерпретатор цієї Традиції у ІІІ столітті, формулює єпископський і синодальний принцип, який повинен регулювати життя і місію на локальному і універсальному рівнях: якщо правдою є те, що у локальній Церкві nihil sine episcopo (ніщо не робиться без єпископа), то правдою є й те, що nihil sine consilio vestro (ніщо не робиться без пресвітерів і дияконів) і et sine consensu plebis[22] (ніщо не робиться без згоди люду), завжди притримуючись правила, згідно з яким episcopatus unus est cuius a singulis in solidum pars tenetur[23] (єпископат один, але в ньому всі беруть участь).

26. Починаючи з IV століття, формуються церковні провінції, які проявляли сопричастя між локальними Церквами і сприяли йому, їх очолював митрополит. З огляду на спільні обговорення проводяться провінційні синоди як особливі інструменти для здійснення церковної синодальності.

Шосте правило Нікейського Собору (325) визнає за престолами Рима, Александрії і Антіохії перевагу (πρεσβεία) і першість на регіональному рівні[24]. На І Константинопольському Соборі (381) до головних престолів додали престол Константинополя. Третє правило визнає за Єпископом Константинополя почесне місце після Єпископа Рима[25], цей титул був підтверджений двадцять восьмим правилом Халкедонського Собору (451)[26], коли до диптихів додали престол Єрусалима. На Сході цю пентархію вважають формою і гарантією здійснення сопричастя і синодальності між цими п’ятьма апостольськими престолами.

Західна Церква, визнаючи роль Патріархатів на Сході, не вважає Римську Церкву Патріархатом, а надає їй особливу першість у Вселенській Церкві.

27. Тридцять четверте апостольське правило з ІІІ століття, добре відоме на Сході, стверджує, що кожне рішення, яке виходить за компетенції єпископа локальної Церкви, повинно прийматися синодально: «Єпископи кожного народу (ἔϑνος) повинні визнавати того, хто серед них перший (πρότος), вважати його своїм главою (κεφαλή) і не робити нічого важливого без його згоди (γνώμη) (…) але перший (πρώτος) не може робити нічого без згоди всіх»[27]. Одностайна (ὁμόνοια) синодальна дія Церкви направлена на прославлення Бога Отця через Христа в Святому Духові. Роль πρώτος на рівні провінції та митрополії (і пізніше патріархії) – скликати Синод на відповідному рівні й головувати на ньому з метою обговорення загальних питань і обнародувати відповідні рішення в силу влади (ἐξουσία) Господа, вираженої в синодальному зібранні єпископів.
28. Хоча Синоди, які періодично проводилися з III століття на дієцезіальному та провінційному рівнях, розглядали питання дисципліни, культу та доктрини, що виникали на локальному рівні, але існувало тверде переконання, що прийняті рішення є виразом сопричастя з усіма Церквами. Таке церковне усвідомлення означає розуміння, що кожна локальна Церква є вираженням єдиної Вселенської Церкви, і воно проявляється через обмін між Церквами синодальними листами і канонами, проханнями про взаємне визнання між різними престолами, обмін делегаціями, який часто був пов’язаний з важкими й небезпечними подорожами.

Римська Церква з самого початку була в особливій пошані завдяки мученицькій смерті апостолів Петра, наступником[28] якого визнають Єпископа Рима, і Павла. Вона свято зберігає апостольську віру, Єпископ Рима авторитетно здійснює своє служіння сопричастя між Церквами, багатий досвід синодального життя робить її орієнтиром для всіх Церков, які звертаються до неї у вирішенні суперечок[29], отож вона виконує роль апеляційного органу[30]. Окрім того, Римський престол на Заході стає прототипом для організації інших Церков як на адміністративному, так і на канонічному рівнях.

29. У 325 році в Нікеї відбувся Вселенський Собор, скликаний імператором. На нього прибули єпископи з різних частин Сходу і легати Єпископа Рима. Нікейський Символ Віри та канонічні рішення визнали нормативними для всієї Церкви, незважаючи на труднощі у їхньому прийнятті – що відбуватиметься упродовж усієї історії. На Нікейському Соборі вперше, через синодальне здійснення служіння єпископів, ἐξουσία (владу) воскреслого Господа, який веде Божий Люд у Святому Дусі, виразили інституційно на вселенському рівні. Подібним чином проходили наступні Вселенські Собори першого тисячоліття, на яких нормативно окреслювали ідентичність єдиної Вселенської Церкви. На цих Соборах поступово визріває розуміння, що суттєвими для здійснення влади Вселенського Собору є συμφωνία (згода) глав різних Церков, συνεργεία (співпраця) Єпископа Рима, συνφρόνησης (спільна згода) інших патріархів та узгодженість з вченням попередніх Соборів[31].
30. Що стосується modus procedendi (методу провадження), то синоди першого тисячоліття на місцевому рівні, з одного боку, посилаються на апостольську традицію, з іншого боку, у своїх конкретних процедурах позначені культурним контекстом місця[32].

У синоді локальної Церкви, зазвичай, брали участь представники усієї спільноти відповідно до своїх ролей[33]. У провінційних синодах брали участь єпископи різних Церков, але можна було запрошувати також священників і ченців. У Вселенських Соборах першого тисячоліття брали участь тільки єпископи. У першому тисячолітті синодальні практики формувалися переважно на дієцезіальних і провінційних Синодах.

 

1.3. Розвиток синодальної практики в другому тисячолітті

 

31. З початком ІІ тисячоліття синодальні практики на Заході й Сході починають розходитися, особливо після розриву сопричастя між Церквами Константинополя і Рима (ХІ ст.) і переходом церковних територій патріархатів Александрії, Антіохії і Єрусалима під політичний контроль ісламу.

У Церквах Сходу синодальні практики продовжуються згідно з Традицією Отців, особливо на рівні патріарших і митрополичих синодів, але проводяться також надзвичайні синоди з участю патріархів і митрополитів. В Константинополі затверджують діяльність постійного Синоду (Σύνoδος ἐνδημούσα), відомого з IV ст. також в Александрії та Антіохії, з постійними асамблеями для розгляду літургійних, канонічних і практичних питань, і з різними формами судочинства в візантійську епоху і пізніше, після 1454, в османську епоху. Практика постійного Синоду й донині існує в Православних Церквах.

32. У Католицькій Церкві григоріанська реформа і боротьба за libertas Ecclesiae (свободу Церкви) сприяли утвердженню верховної влади Папи. З одного боку, це звільняє єпископів від імператорської влади, з другого боку, неправильне розуміння влади Папи загрожує послабити ідентичність локальних Церков.

Римський Синод, який з V ст. функціонував як дорадчий орган Єпископа Рима і до якого належали не тільки єпископи Римської провінції, але й єпископи, присутні в Римі на момент проведення Синоду, та пресвітери і диякони, стає взірцем для середньовічних соборів. На цьому Синоді головував Папа або його легат, але це була асамблея не тільки єпископів і пресвітерів; вона виражала західне christianitas (християнство), і в ній брали участь у різних ролях разом із церковною владою (єпископами, абатами, настоятелями чернечих Орденів) також представники цивільної влади (посланці імператора, королів і високопоставлених осіб), богослови і фахівці з церковного права.

33. На рівні локальних Церков, також внаслідок широкої синодальної практики в Західній Римській імперії, заснованій Карлом Великим, синоди втрачають суто церковний характер і набувають форму королівських чи національних синодів, у яких беруть участь єпископи та інші церковні достойники під головуванням короля.

У Середньовіччі не бракувало спроб відродження синодальної практики в найширшому сенсі цього терміну. До прикладу, такі спроби робили ченці з Клюні. Синодальну практику підтримують Капітули кафедральних Церков і нові чернечі згромадження, зокрема жебручі Ордени[34].

34. Особлива ситуація склалася наприкінці Середньовіччя внаслідок Західної схизми (1378-1417), коли на папський титул було два чи навіть три претенденти. Вихід зі складної проблеми знайшли на Констанцькому Соборі (1414-1418), застосувавши церковне право середньовічних каноністів і розпочавши процес вибору законного Папи. Але така ситуація відкриває дорогу консіліаризму, який намагається поставити владу постійного Собору над верховною владою Папи.

Консіліаризм, з богословської точки зору та практичної конфігурації, не узгоджується з Переданням. Але він дає історичний урок Церкві: неможливо запобігати постійній небезпеці схизми і проводити постійні реформи in capite et membris (в голові й членах) Церкви без правильного здійснення синодальної практики, яка, згідно з Традицією, вимагає властивої верховної влади Папи.

35. Через сто років Католицька Церква, у відповідь на кризу, спричинену протестантською Реформацією, скликала Тридентський Собор. Це перший Собор в модерній історії, який мав такі характерні риси: він вже не виражає christianitas Середньовіччя, в ньому беруть участь єпископи і настоятелі чернечих Орденів і монастичних Конгрегацій, а легати цивільної влади присутні на засіданнях без права голосу.

Собор постановляє проводити дієцезіальні синоди щороку, а провінційні – раз на три роки, щоби поширити реформу на всю Церкву. Прикладом і взірцем цього є св. Карло Борромео, архієпископ Мілана, який під час своєї каденції скликав 5 провінційних синодів і 11 дієцезіальних. Подібну ініціативу в Америці зробив св. Торібіо Альфонсо де Могровехо, єпископ Ліми, який скликав 3 провінційні синоди і 13 дієцезіальних, до яких слід додати 3 провінційні синоди, які відбулися у Мексиці в цьому ж столітті.

Дієцезіальні і провінційні синоди після Тридентського Собору, згідно з духом епохи, вже не залучали до участі весь Божий Люд – congregatio fidelium, – а передавали і втілювали в життя норми і постанови. Апологетична реакція на критику церковної влади з боку протестантської Реформації та на її заперечення численними течіями модерної думки підкреслила ієрархічне бачення Церкви як societas perfecta et inaequalium (досконале і нерівне суспільство), що призвело до ототожнення пастирів, на чолі з Папою, з Ecclesia docens (Церква, яка навчає), а решти Божого Люду з Ecclesia discens (Церква, яка вчиться).

36. Церковні спільноти, народжені з протестантської реформи, розвивають особливу форму синодальної практики в контексті еклезіології, доктрини і дисципліни Таїнств і служінь, які розходяться з католицькою Традицією.

Синодальне управління церковною спільнотою, в якому бере участь частина вірних в силу загального священства, яке походить із Хрещення, згідно з лютеранським віровизнанням вважається найпридатнішою структурою для життя християнської спільноти. Всі вірні покликані брати участь у виборі служителів і піклуватися про вірність навчанню Євангелія і про церковний устрій. Зазвичай ця прерогатива належала цивільній владі, що в минулому приводило до тісних зв’язків з державою.

В церковних спільнотах реформаторської традиції утвердили доктрину чотирьох служінь (пастори, вчителі, пресвітери, диякони) Жана Кальвіна, згідно з якою пресвітер має гідність і владу, якою наділяються всі вірні Таїнством Хрещення. Пресвітери разом із пасторами відповідають за місцеву спільноту, а синодальна практика передбачає присутність на зібранні вчителів, інших служителів і більшість мирян.

Синодальна практика залишається константою життя Англіканської Церкви на всіх рівнях: локальному, національному і міжнародному. Вираз, що вона synodically governed, but episcopally led (управляється синодально, але очолюється єпископами), вказує не тільки на розподіл між законодавчою (яка належить синодам, в яких беруть участь усі частини Божого Люду) і виконавчою владою (властивою єпископам), а, з одного боку, скоріше на співпрацю між харизмою і персональною владою єпископів, з другого боку, на дари, які Святий Дух уділяє всій спільноті.

37. І Ватиканський Собор (1869-1870) закріплює доктрину про примат і непомильність Папи. Примат Єпископа Рима, для якого «в блаженному Петрі встановлено вічний і видимий принцип та фундамент єдності віри й сопричастя», на Соборі подали як служіння, покликане гарантувати єдність і неподільність єпископату ради служіння вірі Божого Люду[35]. Формула, що твердження Папи ex cathedra незмінні «самі по собі, а не в силу консенсусу Церкви»[36], «не робить consensus Ecclesiae зайвим», але підтверджує, що Папа здійснює свою владу в силу свого особливого служіння[37]. Це підтверджують консультації єпископів з усім Божим Людом – як того хотів блаженний Пій ІХ перед проголошенням догми про Непорочне Зачаття[38], цієї практики дотримувався Пій ХІІ перед проголошенням догми про Успіння Пресвятої Богородиці[39].
38. Потреба у відповідному і постійному оновленні синодальної практики в Католицькій Церкві стала очевидною у ХІХ ст. завдяки пророчим голосам Йоанна Адама Мелера (1796-1838), Антоніо Росміні (1797-1855) і Джона Генрі Ньюмена (1801-1890), які звернулися до нормативних джерел Святого Письма і Традиції, передбачаючи відродження, спричинене біблійним, літургійним та патристичним рухами. Вони наголошують, що першочерговим і основним у житті Церкви є вимір сопричастя, який передбачає впорядковану синодальну практику на різних рівнях, враховуючи цінність sensus fidei fidelium у тісних стосунках із особливим служінням єпископів і Папою. Також змінюється атмосфера в екуменічних стосунках з іншими Церквами і церковними спільнотами. Ретельніше розпізнаються вимоги модерного світогляду щодо участі всіх громадян у публічних справах. Це спонукає до оновлення, переосмислення та представлення таїни Церкви у притаманному їй синодальному вимірі.
39. Не слід забувати про виникнення і поступовий розвиток, починаючи з другої половини ХІХ ст., нової інституції, яка ще не отримала конкретного канонічного статусу, але вже об’єднувала єпископів одного народу в Конференцію Єпископів. Це був знак оновлення колегіального розуміння здійснення єпископського служіння з прив’язкою до конкретної території та з огляду на зміну геополітичних обставин. У тому ж дусі напередодні ХХ століття у Римі відбувся Латиноамериканський Пленарний Собор, скликаний Левом XIII, за участю митрополитів церковних провінцій континенту (1899). В царині богослов’я і церковного досвіду зростає усвідомлення, що «Церква не тотожна своїм пастирям, що вся Церква дією Святого Духа є «органом» Традиції, і що миряни відіграють активну роль у передачі апостольської віри»[40].
40. ІІ Ватиканський Собор розвиває це вчення І Ватиканського Собору та інтегрує його в перспективі всебічного «aggiornamento», бере до уваги здобутки попередніх десятиліть і робить багатий синтез у світлі Традиції.

Догматична Конституція Lumen gentium подає бачення природи і місії Церкви як сопричастя, в якому накреслені богословські передумови для потрібного оновлення синодальності: концепція Церкви як таїни і Таїнства; природа Церкви як Божого Люду-прочанина в історії на шляху до небесної батьківщини, всі члени цього Люду, силою Хрещення, володіють однаковою гідністю Божих дітей, їм доручена та сама місія; доктрина про сакраментальність та колегіальність єпископату в ієрархічній єдності з Єпископом Рима.

Декрет Christus Dominus наголошує на суб’єктності локальної Церкви і закликає єпископів опікуватися ввіреною їм Церквою разом із пресвітеріатом і з допомогою спеціального сенату або ради пресвітерів, а також закликає створити в кожній дієцезії душпастирські ради з пресвітерів, богопосвячених осіб та мирян. Також заохочується на рівні сопричастя між локальними Церквами одного регіону розвивати практику провінційних синодів, рад і Конференцій Єпископів. Декрет Orientalium Ecclesiarum визнає патріархальний устрій і синодальні стосунки Східних Католицьких Церков.

41. Для відродження синодальної практики на рівні Вселенської Церкви блаженний Павло VI заснував Синод Єпископів. Йдеться про «постійну Раду єпископів для Вселенської Церкви», яка підпорядковується безпосередньо Папі, «завдання якої – інформувати та радити», і яка «може також приймати рішення, якщо такі повноваження їй надасть Римський Понтифік»[41]. Мета цієї інституції – передавати Божому Людові плоди сопричастя, пережиті під час Собору.

Святий Йоан Павло II, з нагоди Ювілею 2000 року, підсумовує шлях, пройдений для втілення, відповідно до вчення ІІ Ватиканського Собору, самої сутності таїни Церкви через різні структури сопричастя. Він наголошує, що багато було зроблено, але «багато ще потрібно зробити, щоби краще проявився потенціал цих засобів сопричастя… (і) своєчасно та дієво відповідати на проблеми, які очікують Церкву в процесі швидких змін в нашому часі»[42].

Упродовж понад п’ятдесяти років, що минули від останнього Собору до наших днів, усвідомлення природи Церкви як сопричастя дозрівало у дедалі ширших верствах Божого Люду, а позитивний досвід синодальності виробився на дієцезіальному, регіональному та вселенському рівнях. Зокрема, були проведені 14 генеральних звичайних асамблей Синоду Єпископів, зміцнювався досвід і діяльність Конференцій Єпископів і всюди відбувалися синодальні зібрання. Окрім того створювалися Ради, які сприяли сопричастю і співпраці між локальними Церквами і єпископатами, спрямовували душпастирську діяльність на регіональному і континентальному рівнях.

 

ГЛАВА 2

 

НА ШЛЯХУ ДО БОГОСЛОВ’Я СИНОДАЛЬНОСТІ

 

42. Святе Письмо і Традиція навчають, що синодальність – це конститутивний вимір Церкви, в якому проявляється і формується Божий Люд як прочанин і як зібрання, скликане воскреслим Господом. У першій главі говорилося, зокрема, про взірцевий і нормативний характер Єрусалимського Собору (Ді. 15, 4-29). Цей Собор показує, як на практиці, коли виникла велика проблема в первісній Церкві, діяв метод спільнотного і апостольського розпізнавання, який виражає саму природу Церкви – таїну сопричастя з Христом у Святому Духові[43]. Синодальність пропонує не процесуальні норми, а особливу форму життя і діяльності Церкви. З цієї точки зору і в світлі еклезіології ІІ Ватиканського Собору в цій главі розглядаються богословські основи і зміст синодальності.

 

2.1. Богословські основи синодальності

 

43. Церква – de Trinitate plebs adunata[44] (люд, зібраний Пресвятою Тройцею) – покликана і наділена здатністю, як Божий Люд, спрямовувати свій місіонерський шлях до «Бога-Отця через Христа у Дусі»[45]. У такий спосіб Церква бере участь, в Ісусі Христі й через Святого Духа, у житті сопричастя Пресвятої Тройці, яка повинна охопити все людство[46]. У дарі та зобов’язанні сопричастя міститься джерело, форма та мета синодальності, оскільки вона виражає особливий modus vivendi et operandi (спосіб життя та дії) Божого Люду, згідний з відповідальною та впорядкованою участю всіх його членів у розпізнаванні та здійсненні своєї місії. У здійснені синодальності покликання людини жити в сопричасті втілюється через великодушний дар самозречення, через єдність із Богом і з братами й сестрами в Христі[47].
44. Для здійснення задуму спасіння воскреслий Ісус послав своїм апостолам Святого Духа (див. Йо. 20, 22). У день П’ятидесятниці Святий Дух зійшов на всіх, які прийшли з різних сторін, слухали і прийняли kérygma, передвіщаючи вселенське скликання всіх народів в єдиному Божому Люді (див. Ді. 2, 11). У глибині сердець Святий Дух надихає і формує сопричастя і місію Церкви – Тіла Христа і живого Храму Духа (див. Йо. 2, 21; 1 Кор. 2, 1-11). «Віра в те, що Церква Свята, Соборна, Єдина і Апостольська, невід’ємна від віри в Бога, Отця, Сина і Святого Духа»[48].
45. Церква єдина, бо її джерело, її взірець і її мета – в єдності Пресвятої Тройці (див. Йо. 17, 21-22). Церква – це Божий Люд, прочанин на землі, який прагне примирити всіх людей в єдності Тіла Христа через Святого Духа (див. 1 Кор. 12, 4).

Церква свята, бо вона – діло Пресвятої Тройці (див. 2 Кор. 13, 13). Вона освячується благодаттю Христа, який віддав їй Себе як Наречений Нареченій (див. Еф. 5, 23), і оживляється любов’ю Отця, яка вливається в серця через Святого Духа (див. Рим. 5, 5). У Церкві здійснюється communio sanctorum (сопричастя святих) у подвійному значенні: сопричастя зі святими речами (sancta) і сопричастя між освяченими особами (sancti)[49]. У такий спосіб святий Божий Люд вдосконалюється в любові, до якої покликані всі його члени, підтримується заступництвом Пресвятої Діви Марії, мучеників і святих, і його послали в світ як вселенське таїнство єдності та спасіння.

Церква соборна/католицька, бо зберігає цілісність і непорушність віри (див. Мт. 16, 16), і послана зібрати всі народи землі в один святий народ (див. Мт. 28, 19). Вона апостольська, бо збудована на фундаменті апостолів (див. Еф. 2, 20), вірно передає їхню віру і навчається, освячується і керується їх наступниками (див. Ді. 20, 19).

46. Дія Святого Духа у сопричасті з Тілом Христа і на місіонерській дорозі Божого Люду – це принцип синодальності. Святий Дух, будучи nexus amoris (зв’язком любові) у житті Триєдиного Бога, передає цю любов Церкві, яка будується як κοινωνία τοῦ ἁγίου πνεύματος (причастя Святого Духа) (2 Кор. 13, 13). Дар Святого Духа, єдиний і той самий в усіх охрещених, проявляється у різних формах: у рівній гідності охрещених; у загальному покликанні до святості[50]; в участі всіх віруючих у священницькому, пророчому і царському служінні Ісуса Христа; у надмірі ієрархічних і харизматичних дарів[51]; у житті й місії кожної локальної Церкви.
47. Синодальний шлях Церкви формується та живиться Євхаристією, яка є «центром усього християнського життя для Вселенської Церкви, для локальних Церков і для вірних»[52]. Джерело та кульмінація синодальності міститься у літургійному богослужінні та в повній, свідомій та активній участі в євхаристійному зібранні в єдиній формі[53]. Причастя Тіла і Крові Христа означає, що «тому, що один хліб, – нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кор. 10, 17).

Євхаристія наочно представляє і реалізує приналежність до Тіла Христового і співприналежність між християнами (1 Кор. 12, 12). Різні локальні Церкви формуються довкола євхаристійного столу і об’єднуються в одну Церкву. Євхаристійне зібрання виражає і реалізує церковне «ми» communio sanctorum (сопричастя святих), в якому вірні беруть участь у багатоманітній божественній благодаті. Ordo ad Synodum, починаючи з Толедських соборів VII століття і закінчуючи Caerimoniale Episcoporum, оприлюдненим у 1984, показує літургійну природу синодальних зібрань і стверджує, що вони повинні починатися Євхаристією та інтронізацію Євангелія як центральним місцем зібрання.

48. Господь виливає свого Духа скрізь і завжди на Божий Люд, щоби долучити його до свого життя, живлячи його Євхаристією і ведучи в синодальному сопричасті. «Справжня “синодальність” – це зростати в гармонії під натхненнями Святого Духа»[54]. Навіть якщо синодальні події мають початок, розвиток і закінчення, але синодальність в особливий спосіб описує історичний шлях Церкви як такої, анімує її структури, направляє її місію. Тринітарний, антропологічний, христологічний, пневматологічний та євхаристійний виміри божественного задуму спасіння, який здійснюється в таїні Церкви, описують богословський горизонт розвитку синодальності упродовж століть.

 

2.2. Синодальна дорога Божого Люду – прочанина і місіонера

 

49. Синодальність розкриває «паломницький» характер Церкви. Образ Божого Люду, скликаного з-поміж народів (Ді. 2, 1-9; 15, 4), виражає його соціальний, історичний та місіонерський вимір, що відповідає умовам та покликанню людини як homo viator (людина-мандрівник). Образ дороги освітлює розуміння таїни Христа як Дороги до Отця[55]. Ісус – це Дорога Бога до людини і дорога людини до Бога[56]. Подія благодаті, силою якої Ісус став прочанином і замешкав між нами (Йо. 1, 14), продовжується в синодальній подорожі Церкви.
50. Церква подорожує з Христом, через Христа і в Христі. Христос, Подорожній, Дорога і Батьківщина, дарує свого Духа любові (Рим. 5, 5), щоби в Ньому ми отримали «путь куди значнішу» (1 Кор. 12, 31). Церква покликана йти слідами свого Господа аж до Його повернення (1 Кор. 11, 26). Церква – Люд Дороги (Ді. 9, 2; 18, 25; 19, 9) до небесного Царства Фил. 3, 20). Синодальність – це історична форма ходи Люду в сопричасті аж до остаточного спочинку (Євр. 3, 7-4, 44). Віра, надія і любов керують і направляють паломництво асамблеї Господа аж до «міста з непохитними основами» (Євр. 11, 10). Християни – «чужоземці і перехожі» в світі (1 Пт. 2, 11), наділені даром відповідальності проголошувати всім людям Євангеліє Царства.
51. Божий Люд подорожуватиме аж до кінця часів (Мт. 28, 20) і до кінців землі (Ді. 1, 8). У просторі Церква живе в різних локальних Церквах, а в часі йде від пасхи Ісуса аж до Його parusía (другого пришестя). Церква конституює єдиний історичний суб’єкт, у якому вже присутня та дієва есхатологічна доля остаточного об’єднання з Богом та єдності людського роду у Христі[57]. Синодальна форма її шляху виражає і підтримує здійснення сопричастя в кожній мандрівній локальній Церкві та сопричастя між ними в єдиній Церкві Христа.
52. Синодальний вимір Церкви передбачає сопричастя в живій Традиції віри різних локальних Церков між собою та з Церквою Рима як у діахронічному (antiquitas), так і в синхронічному сенсі (universitas). Передача і прийняття Символів Віри, рішень локальних, провінційних і, в особливий і універсальний спосіб, вселенських соборів, виражає і гарантує на нормативному рівні єдність віри, яку Церква визнає всюди, завжди і всіма (quod ubique, quod semper, quod ab omnibus creditum est)[58].
53. В Церкві синодальність служить місії. Ecclesia peregrinans natura sua missionaria est (Церква-паломниця за природою своєю є місійною)[59], вона існує для євангелізації[60]. Увесь Божий Люд – суб’єкт проголошення Євангелія[61]. Кожна охрещена людина покликана бути головною дійовою особою місії, бо всі ми – учні-місіонери. Церква покликана активізувати в синодальній синергії служіння та харизми, присутні в її житті, щоб розпізнавати шляхи євангелізації, слухаючи голос Духа.

 

2.3. Синодальність – вираження еклезіології сопричастя

 

54. Догматична Конституція Lumen gentium пропонує основні принципи для правильного розуміння синодальності в перспективі еклезіології сопричастя. Порядок перших розділів виражає важливий розвиток у самосвідомості Церкви. Послідовність глав – Про таїнство Церкви (гл. 1), Про Божий Народ (гл. 2), Про ієрархічний уклад Церкви (гл. 3) – наголошує, що церковна ієрархія поставлена для служіння Божого Люду, щоби місія Церкви здійснювалася відповідно до божественного задуму спасіння і в логіці пріоритету цілого над частинами і мети над засобами.
55. Синодальність означає, що вся Церква – суб’єкт і що всі в Церкві – суб’єкти. Віруючі – це σύνoδοι, супутники в подорожі, покликані бути активними суб’єктами як учасники єдиного священства Христа[62] та різних харизм, даних Святим Духом[63] заради спільного блага. Синодальне життя показує, що Церква складається з вільних і різних суб’єктів, об’єднаних у сопричасті, і проявляється у динамічній формі як спільнотний суб’єкт, що спирається на наріжний камінь – Христа і на колони – апостолів, і будується з багатьох живих каменів в один «духовний дім» (див. 1 Пт. 2, 5), «житло Бога в Дусі» (Еф. 2, 22).
56. Усі вірні покликані свідчити і проголошувати Слово істини і життя, бо в силу Хрещення вони є членами пророчого, священницького і царського Божого Люду[64]. Єпископи здійснюють свою особливу апостольську владу, навчаючи, освячуючи та керуючи локальними Церквами, довіреними їхній пастирській опіці, на служінні місії Божого Люду.

Помазання Святим Духом проявляється у sensus fidei вірних[65]. «У всіх без винятку охрещених діє освячуюча сила Святого Духа, яка спонукає їх євангелізувати. Божий Люд, завдяки цьому помазанню, є святим і тому непомильним «in credendo». Це означає, що у вірі він не помиляється, навіть якщо не може знайти слів для вираження своєї віри. Святий Дух керує ним у правді й веде до спасіння. Як частину своєї таїни любові до людства, Бог дає вірним, як єдиному організму, відчуття віри – sensus fidei – яке допомагає людові розпізнати те, що справді походить від Бога. Присутність Святого Духа дає християнам деяку гомогенність з божественною дійсністю і мудрість, щоб розуміти її інтуїтивно»[66]. Ця природність виражається у «sentire cum Ecclesia: відчувати, досвідчувати та сприймати в гармонії з Церквою. Це вимагається не лише від богословів, а й від усіх вірних; це об’єднує всіх членів Божого Люду в їхньому паломництві. Це ключ до їхнього “спільної дороги”»[67].

57. Взявши еклезіологічну перспективу ІІ Ватиканського Собору, Папа Франциск описує образ синодальної Церкви як «перевернутої піраміди», яка об’єднує Божий Люд, Колегію Єпископів та Наступника Петра з його особливим служінням єдності. У ній вершина міститься нижче основи.

«Синодальність, як конститутивний вимір Церкви, пропонує найвідповідніші інтерпретаційні основи для розуміння самого ієрархічного служіння. (…) Ісус заснував Церкву, поставивши на її чолі Колегію апостолів, в якій апостол Петро – «скеля» (див. Мт. 16, 18), той, хто повинен «утверджувати» братів у вірі (див. Лк. 22, 32). Але в цій Церкві, як у перевернутій піраміді, верх міститься внизу, під основою. Тому тих, хто здійснює владу, називають «служителями», бо, згідно з первісним значенням слова, вони – найменші з усіх»[68].

 

2.4. Синодальність у динаміці вселенського сопричастя

 

58. Синодальність є живим вираженням вселенськості сопричастя Церкви. У Церкві Христос присутній як Глава, з’єднаний зі своїм Тілом (Еф. 1, 22-23), так що Церква отримує від Нього всі засоби для спасіння. Церква є вселенською ще й тому, що вона покликана йти до всіх людей, щоби об’єднати все людство у всіх його культурних проявах під владою Христа і в єдності з Його Духом. Синодальний шлях виражає і підтримує вселенськість у подвійному значенні: він показує динамічний характер, в якому повнота віри розподіляється між усіма членами Божого Люду, та сприяє комунікації між усіма людьми й народами.
59. Церква, оскільки вона вселенська, універсальне реалізує в локальному, а локальне в універсальному. Особливість Церкви в одному місці реалізується в лоні Вселенської Церкви, а Вселенська Церква проявляється і реалізується в локальних Церквах і в їх взаємному сопричасті з Церквою Рима.

«Кожна окрема Церква, яка би добровільно відділилася від вселенської Церкви, втратила би своє відношення до Божого задуму (…). Церква, toto orbe diffusa (поширена по всьому світі), стала би абстракцією, якщо би не приймала тіло і життя саме через окремі Церкви. Тільки постійна увага до двох полюсів Церкви дасть нам можливість прийняти багатство цих стосунків між вселенською Церквою і окремими Церквами»[69].

60. Внутрішнє співвідношення між цими двома полюсами можна виразити як одночасну присутність універсального і локального в єдиній Церкві Христа. Оскільки Церква вселенська, то в ній різноманітність не тільки співіснує, але й взаємно проникається у взаємозв’язках і у взаємозалежності. Це еклезіологічний періхорезис (взаємопроникнення), в якому тринітарне сопричастя приймає свій еклезіологічний образ. Сопричастя Церков між собою в єдиній Вселенській Церкві пояснює еклезіологічне значення колегіального «ми» єпископату, зібраного в єдності cum Petro et sub Petro (з Петром і під Петром).
61. Локальні Церкви – це спільнотні суб’єкти, які в оригінальний спосіб будують єдиний Божий Люд у різних культурних та соціальних контекстах і діляться своїми дарами у взаємному обміні, щоб сприяти «сув’язі найтіснішого сопричастя»[70]. Різноманітність локальних Церков – з їхніми церковними дисциплінами, літургійними обрядами, богословською спадщиною, духовними дарами та канонічними нормами – «ще яскравіше показує католицькість нероздільної Церкви»[71]. Служіння Петра, centrum unitatis, «оберігає правомірну розмаїтість і водночас пильнує, щоб ті особливості не шкодили єдності, а їй служили»[72]. Петрове служіння поставлене на службу єдності Церкви та як гарантія збереження особливості кожної локальної Церкви. Синодальність описує шлях, яким потрібно йти, щоби сприяти вселенськості Церкви, розпізнаючи напрямок, в якому слід йти разом із вселенською Церквою і напрямок кожної окремої Церкви.

 

2.5. Синодальність у традиції апостольського сопричастя

 

62. Церква є апостольською в потрійному значенні: вона збудована і далі будується на фундаменті апостолів (див. Еф. 2, 20); за допомогою Святого Духа вона зберігає і передає навчання апостолів (див. Ді. 2, 42; 2 Тим. 1, 13-14); нею далі керують апостоли через Колегію Єпископів як їхніх наступників і душпастирів Церкви (Ді. 20, 28)[73]. Тут ми зосереджуємо нашу увагу на зв’язку між синодальним життям Церкви та апостольським служінням, яке реалізується в служінні єпископів у колегіальному та ієрархічному сопричасті між собою та з Єпископом Рима.
63. Lumen gentium навчає, що Ісус призначив Дванадцятьох «на зразок колегії (collegium), постійного зібрання (coetus), і на чолі їх поставив вибраного з-поміж них – Петра»[74]. Конституція стверджує, що єпископська переємність здійснюється через хіротонію єпископів, яка дає їм повноту Таїнства Священства та вводить у колегіальне та ієрархічне сопричастя з главою та членами колегії[75]. Також стверджує, що єпископське служіння, яке відповідає апостольському служінню і походить від нього, має колегіальну та ієрархічну форму. Це ілюструє зв’язок між сакраментальністю єпископату та єпископською колегіальністю і перевищує розуміння, яке відокремлювало єпископське служіння від його сакраментального кореня та послаблювало його колегіальний вимір, засвідчений Традицією[76]. Таким чином, вона інтегрує, в рамках еклезіології сопричастя та колегіальності, доктрину І Ватиканського Собору про Єпископа Рима, який «є постійним і видимим началом та основою єдності – як єпископів, так і множества вірних»[77].
64. Богослов’я синодальності можна поглибити на основі доктрини sensus fidei Божого Люду і сакраментальної колегіальності єпископату в ієрархічному сопричасті з Папою. Синодальний вимір Церкви виражає активну роль усіх охрещених разом із особливою роллю єпископського служіння в колегіальному та ієрархічному сопричасті з Єпископом Рима.

Це еклезіологічне бачення запрошує нас сприяти розкриттю синодального сопричастя між «всіма», «деякими» та «одним». На різних рівнях і в різних формах, на рівні локальних Церков, на рівні їхніх регіональних об’єднань та на рівні вселенської Церкви синодальність зумовлює здійснення sensus fidei universitas fidelium (усіх), керівне служіння колегії єпископів, кожного зі своїм пресвітератом (деякі), та служіння єдності Єпископа Рима та Папи (один). Отож, в синодальній динаміці поєднано спільнотний аспект, який включає увесь Божий Люд, колегіальний вимір, поєднаний з єпископським служінням, і верховне служіння Єпископа Рима.

Таке співвідношення сприяє singularis conspiratio (єдності духа) між вірними і душпастирями[78], що є образом вічного conspiratio у Пресвятій Тройці. У такий спосіб Церква «прямує до повноти Божої правди, аж до остаточного сповнення в ній Божих слів»[79].

65. Оновлення синодального життя Церкви вимагає активації процесів консультацій з усім Божим Людом. «Практика консультацій з вірними не є новою в житті Церкви. У Середньовіччі Церква застосовувала римське право: Quod omnes tangit, ab omnibus tractari et approbari debet (те, що стосується всіх, має бути обговорено та схвалено всіма). У трьох сферах життя Церкви (віри, Таїнства, управління) «традиція об’єднувала ієрархічну структуру з конкретним устроєм, базованим на єдності й згоді», що зазвичай називають «апостольською практикою» чи «апостольською традицією»[80]. Цей принцип не слід розуміти в дусі консіліаризму на еклезіологічному рівні або парламентаризму на політичному рівні. Він допомагає розуміти й здійснювати синодальність в лоні церковного сопричастя.
66. У католицькому та апостольському баченні синодальності існує взаємозв’язок між communio fidelium (сопричастям вірних), communio episcoporum (сопричастям єпископів) і communio ecclesiarum (сопричастям Церков). Поняття синодальності набагато ширше від поняття колегіальності, бо включає участь усіх вірних в Церкві й у всіх Церквах. Колегіальність, в стислому значенні слова, виражає виникнення і проявлення сопричастя Божого Люду на єпископському рівні, тобто в колегії єпископів cum Petro e sub Petro, і через неї – сопричастя між Церквами. Поняття синодальності зумовлює поняття колегіальності, і навпаки, оскільки ці дві дійсності, хоча різні, підтримують одна одну й свідчать одна про одну. Вчення ІІ Ватиканського Собору про сакраментальність єпископату і колегіальності – це фундаментальна богословська передумова для правильного і цілісного богослов’я синодальності.

 

2.6. Участь і влада в синодальному житті Церкви

 

67. Синодальна Церква – це Церква участі й співвідповідальності. У здійсненні синодальності Церква покликана брати до уваги участь усіх, відповідно до покликання кожного, з владою, наданою Христом Колегії Єпископів на чолі з Папою. Участь базується на факті, що всі вірні здатні й покликані служити собі взаємно дарами, отриманими від Святого Духа. Влада Пастирів – це особливий дар Духа Христа-Глави для побудови всього Тіла, а не делегована і представницька функція народу. З цього приводу доречно зробити два уточнення.
68. Перше уточнення стосується значення і цінності консультацій з усіма членами Церкви. Розмежування між правом прийняття рішень та дорадчим голосом не повинно недооцінювати думки та голоси, висловлені на різних синодальних асамблеях та радах. Вираз votum tantum consultivum (дорадчий голос), який вживають для позначення ваги оцінок та пропозицій, висунутих на таких зібраннях, неадекватний, якщо його розуміти згідно з mens (логікою) цивільного права в його різних проявах[81].

Консультації, проведені на синодальних асамблеях, насправді мають інший характер, оскільки члени Божого Люду, які беруть у них участь, відповідають на заклик Господа, разом слухають те, що Дух говорить Церкві через Боже Слово, яке резонує в сучасних подіях, та інтерпретують знаки часу очима віри. У синодальній Церкві всю спільноту, члени якої вільні та різноманітні, скликають, щоб молитися, слухати, аналізувати, вести діалог, розпізнавати і радити у прийнятті душпастирських рішень, які більше відповідають Божій волі. Тому перед тим, щоби дійти до прийняття рішень, Пастирям потрібно уважно слухати прагнення (vota) вірних. Канонічне право передбачає, що в окремих випадках Пастирі повинні діяти лише після запиту та отримання різних відповідей відповідно до юридично встановлених норм[82].

69. Друге уточнення стосується функцій управління Пастирів[83]. Немає відчуження чи розділення між спільнотою та її Пастирями, які покликані діяти від імені єдиного Пастиря, але є різні завдання у взаємному сопричасті. Синод, асамблея, рада не можуть приймати рішення без законних Пастирів. Синодальний процес повинен здійснюватися у ієрархічно структурованій спільноті. До прикладу, в дієцезії потрібно відрізняти процес опрацювання рішень (decision-making) через спільне розпізнавання, консультації й співпрацю від процесу прийняття пасторальних рішень (decision-taking), яке належить до повноважень єпископа, гаранта апостольскості й вселенськості. Опрацювання рішень – це завдання синоду, прийняття рішень – це відповідальність служителів. Відповідне здійснення синодальності повинно сприяти кращому поєднанню здійснення особистого та колегіального служіння апостольської влади із синодальним спільнотним розпізнаванням.
70. Підсумовуючи, у світлі нормативних джерел та богословських основ, згаданих у розділах 1 та 2, ми можемо детально описати синодальність як конститутивний вимір Церкви.
71. a) Особливий стиль, який характеризує життя і місію Церкви, виражаючи її природу як спільну подорож і зустрічі на асамблеях Божого Люду, покликаного Господом Ісусом силою Святого Духа проголошувати Євангеліє. Синодальність повинна у звичайний спосіб виражати життя і діяльність Церкви. Цей modus vivendi et operandi здійснюється через спільне слухання Слова і целебрування Євхаристії, через братерство сопричастя, співвідповідальність та участь всього Божого Люду на різних рівнях і різних служіннях і ролях у його житті та місії.
72. b) У більш специфічному й конкретному з богословської та канонічної точки зору значенні синодальність означає такі церковні структури й процеси, в яких синодальна природа Церкви виражається на інституційному рівні, і, аналогічним способом, на різних рівнях її реалізації: локальному, регіональному, вселенському. Ці структури та процеси служать авторитетному розпізнаванню Церкви, покликаної визначати напрямок, яким слід йти, слухаючи Святого Духа.
73. c) Нарешті, синодальність означає своєчасну реалізацію тих синодальних подій, на які Церква скликається компетентною владою згідно з конкретними процедурами, визначеними церковною дисципліною, залучаючи різними способами, на місцевому, регіональному та вселенському рівнях, увесь Божий Люд під головуванням єпископів у колегіальній та ієрархічній єдності з Єпископом Рима, щоб розпізнавати свій шлях і окремі питання, а також приймати рішення та визначати орієнтири для здійснення євангелізаційної місії.

 

ГЛАВА 3

 

РЕАЛІЗАЦІЯ СИНОДАЛЬНОСТІ:

СУБ’ЄКТИ, СТРУКТУРИ, ПРОЦЕСИ І ПОДІЇ

 

71. Богословське розуміння синодальності в еклезіологічній перспективі ІІ Ватиканського Собору запрошує роздумувати про конкретні способи її реалізації. Йдеться про перегляд, у широкому сенсі, того, що передбачає чинна канонічна система, щоб підкреслити її значення та потенціал і надати їй нового імпульсу, водночас розрізняючи богословські перспективи її відповідного розвитку. Ця глава спочатку представляє синодальний поклик Божого Люду, потім описує синодальні структури на локальному, регіональному, вселенському рівні, перераховуючи різні суб’єкти, які беруть участь у синодальних процесах і подіях.

 

3.1. Синодальне покликання Божого Люду

 

72. Увесь Божий Люд стоїть перед викликом свого первісного синодального покликання. Взаємозв’язок між sensus fidei, яким наділені всі вірні, розпізнаванням, що здійснюється на різних рівнях реалізації синодальності, та авторитетом тих, хто здійснює пастирське служіння єдності та управління, описує динаміку синодальності. Цей зв’язок сприяє хрещальній гідності та співвідповідальності всіх, посилює присутність харизм, уділених Святим Духом Божому Люду, визнає особливе служіння Пастирів у колегіальному та ієрархічному сопричасті з Єпископом Рима, забезпечуючи, щоб синодальні процеси та події відбувалися у вірності depositum fidei та у слуханні Святого Духа для оновлення місії Церкви.
73. У такій перспективі участь мирян суттєва. Вони становлять переважну більшість Божого Люду, і можна багато чому навчитися з їхньої участі в різних формах життя і місії церковних спільнот, з народної побожності та загальної душпастирської праці, а також з їхнього специфічного досвіду в різних сферах культурного і суспільного життя[84].

Отож, з ними потрібно радитися при запуску процесів розпізнавання в рамках синодальних структур. Тому потрібно долати перешкоди, пов’язані з відсутністю підготовки та простору, в якому миряни могли б виражати себе і діяти, а також з клерикальним менталітетом, який ризикує залишити їх на узбіччі церковного життя[85]. Отож, пріоритетне завдання – формувати зрілу церковну свідомість, яка на інституційному рівні втілиться у регулярну синодальну практику.

74. Крім того, на основі вчення ІІ Ватиканського Собору потрібно рішуче наголосити на однаковій природі[i] ієрархічних і харизматичних дарів у Церкві[86]. Це передбачає участь у синодальному житті Церкви спільнот богопосвяченого життя, церковних рухів і нових спільнот. Всі ці дійсності, які часто виникають через імпульс дарів Святого Духа для оновлення життя і місії Церкви, можуть запропонувати важливий досвід для синодального підходу до життя в сопричасті, динаміки спільнотного розпізнавання і його реалізації в житті, і також стимулювати пошуки нових способів євангелізації. У деяких випадках вони також пропонують приклади інтеграції різних церковних покликань у перспективі еклезіології сопричастя.
75. У синодальному покликанні Церкви завдання богослов’я – здійснювати особливе служіння через слухання Божого Слова, через інтелектуальне, наукове і пророче вивчення віри, через євангельське розпізнавання знаків часу, через діалог із суспільствами і культурами на служіння проголошення Євангелія. Разом з досвідом віри та спогляданням істини вірного Люду, а також з проповіддю душпастирів, богослов’я сприяє дедалі глибшому проникненню в Євангеліє[87]. Що більше, «як і будь-яке інше християнське покликання, служіння богослова, окрім того, що є особистим, є також спільнотним і колегіальним». Отож, церковна синодальність зобов’язує богословів займатися богослов’ям у синодальній формі, сприяючи здатності слухати, вести діалог, розпізнавати та інтегрувати багато різних підходів і внесків.

Окрім того, «служіння богослова, як і всі інші християнські покликання, має особистий, спільнотний і колегіальний характер»[88]. Тому церковна синодальність спонукає богословів займатися богослов’ям у синодальній формі, розвивати в них здатність слухати, вести діалог, розпізнавати й узгоджувати різноманітні підходи й теорії.

76. Синодальний вимір Церкви повинен виражатися через процеси управління, участі й розпізнавання, які можуть показати динамізм сопричастя, який надихає всі церковні рішення. Синодальне життя виражається в інституційних структурах і в процесах, які ведуть через різні фази (приготування, здійснення, прийняття) до синодальних подій, на які Церква скликається на різних рівнях реалізації своєї конститутивної синодальності.

Це завдання вимагає уважного слухання Святого Духа, вірності доктрині Церкви й водночас креативності для виокремлення й застосування найвідповідніших засобів для впорядкованої участі всіх, для обміну дарами, для проникливого читання знаків часу, для ефективного планування місії. З цією метою здійснення синодального виміру Церкви повинно інтегрувати і оновити спадщину давнього церковного устрою з синодальними структурами, які виникнули під впливом ІІ Ватиканського Собору, і бути відкритим на створення нових структур[89].

 

3.2. Синодальність у локальній Церкві

 

77. Перший рівень синодальності здійснюється в локальній Церкві. У ній «весь святий Божий народ бере повну й активну участь у тих же літургійних богослужіннях, особливо у тій самій Євхаристії, в єдиній молитві при одному престолі, очолюваному єпископом, разом із його пресвітератом і дияконами»[90].

Історичні, мовні та культурні зв’язки, які формують міжособистісну комунікацію та її символічні вирази, окреслюють особливе обличчя Церкви, сприяють застосуванню синодального стилю в її житті та створюють основу для ефективного місіонерського навернення. В локальній Церкві християнське свідчення втілюється в особливі людські й суспільні умови, що дає можливість виразно запустити синодальні структури для служіння місії. Папа Франциск наголосив, що «лише тією мірою, якою ці органи будуть пов’язані з «низами» і розпочинатися від людей, від повсякденних проблем, може почати формуватися синодальна Церква»[91].

 

3.2.1. Дієцезіальний синод і єпархіальна асамблея

 

78. Дієцезіальний Синод у Церквах латинського обряду та Єпархіальна Асамблея у Церквах східного обряду[92] представляють «вершину дієцезіальних структур участі», серед яких вони займають «місце першорядної важливості»[93]. Вони є подією благодаті, в якій Божий Люд, який живе в локальній Церкві, скликається і збирається в ім’я Христа під головуванням єпископа, щоби розпізнавати душпастирські виклики, спільно шукати способи здійснення місії та активно співпрацювати в прийнятті відповідних рішень, слухаючи Святого Духа.
79. Дієцезіальний Синод та Єпархіальна Асамблея, будучи водночас «актом управління та подією сопричастя»[94], оновлюють та поглиблюють усвідомлення церковної співвідповідальності Божого Люду і покликані конкретно окреслити участь усіх його членів у місії згідно з логікою «всі», «деякі» та «один».

Участь «усіх» має відбуватися через консультації в процесі підготовки Синоду, щоб почути всі голоси, які виражають присутність Божого Люду в конкретній Церкві. Учасники асамблей і синодів, яких обрали або призначив єпископ, – це «деякі», яким доручено проведення Дієцезіального Синоду чи Єпархіальної Асамблеї. Важливо, щоби учасники Синоду, як цілість, відображали змістовний та збалансований образ конкретної Церкви: різноманітність покликань, служінь, харизм, навичок, соціального та географічного походження. Єпископ, наступник апостолів і пастир своєї пастви, який скликає Синод локальної Церкви[95] і головує на ньому, повинен здійснювати з даною йому владою служіння єдності та управління.

 

3.2.2. Інші структури на службі синодального життя локальної Церкви

 

80. У локальній Церкві передбачені різні постійні органи, які у різний спосіб допомагають єпископам у звичайному пастирському керівництві дієцезією: дієцезіальна курія, колегія консультантів, капітула каноніків та рада з економічних питань. Згідно з рішеннями ІІ Ватиканського Собору пресвітерська рада та дієцезіальна пастирська рада[96] були створені як постійні органи для здійснення та сприяння сопричастю та синодальності.
81. ІІ Ватиканський Собор представив пресвітерську раду як «збір священиків, представників пресвітерату», завдання якої – «допомагати єпископові в керуванні єпархією». Тому єпископ повинен слухати пресвітерів, радитися з ними та вести з ними діалог відповідно «до потреб душпастирства та блага єпархії»[97]. Пресвітерська рада в особливий спосіб вписується в загальний синодальний динамізм локальної Церкви, надихаючись її духом і формуючись відповідно до її стилю.

Завдання дієцезіальної душпастирської Ради – кваліфікована допомога загальній душпастирській праці єпископа і його пресвітеріату, а також бути місцем, де приймаються рішення під особливим керівництвом єпископа[98]. Дієцезіальна душпастирська Рада, з огляду на свою природу, частоту зібрань, процедури і цілі діяльності, є постійною і найвідповіднішою структурою для реалізації синодальності в локальній Церкві.

82. У різних локальних Церквах для просування рішень ІІ Ватиканського Собору регулярно проводяться асамблеї, щоби виразити і підтримувати сопричастя і співвідповідальність, і також допомагати плануванню комплексної душпастирської праці та її оцінюванню. Ці асамблеї мають важливе значення для синодального шляху церковної спільноти як середовища та звичайного приготування до проведення дієцезіального синоду.

 

3.2.3. Синодальність у житті парафії

 

83. Парафія – це спільнота вірних, яка у видимій, безпосередній і щоденній формі здійснює таїнство Церкви. В парафії ми вчимося жити як учні Господа в павутині братерських стосунків, в яких досвідчуємо сопричастя в різноманітності покликань, поколінь, харизм, служінь і компетенцій, формуючи конкретну спільноту, яка живе твердою місією і служить в гармонії з конкретним внеском кожного учасника.
84. В парафії передбачено дві структури з синодальним профілем: парафіяльна душпастирська Рада і Рада з економічних питань, з участю мирян в душпастирських консультаціях і плануванні. У цьому контексті видається необхідним переглянути канонічне законодавство, яке наразі лише пропонує створення парафіяльної пастирської Ради, роблячи її обов’язковою, як це зробив останній Синод Римської дієцезії[99]. Крім того, реалізація ефективної синодальної динаміки у локальній Церкві вимагає, щоб дієцезіальна душпастирська Рада і парафіяльні душпастирські Ради працювали скоординовано і їхня праця оцінювалася відповідно[100].

 

3.3. Синодальність у локальних Церквах на регіональному рівні

 

85. На регіональному рівні синодальність здійснюється в об’єднаннях локальних Церков, присутніх в одному регіоні: провінція в перших століттях існування Церкви, країна, континент чи частина континенту. Ці об’єднання «органічно сполучені» «у спільності братньої любові об’єднували свої зусилля й наміри, щоб сприяти спільному благові», «дбаючи про вселенську місію»[101]. Спільність історичного походження, культурна однорідність, необхідність зіткнутися зі схожими викликами в місії умісцевлюють Божий Люд в оригінальній формі в різних культурах і контекстах. Здійснення синодальності на цьому рівні сприяє спільній дорозі локальних Церков, зміцнює їхні духовні та інституційні зв’язки, заохочує обмін дарами та гармонізує їхні душпастирські рішення[102]. Зокрема, синодальне розпізнавання може надихати і заохочувати спільні рішення, щоби «забезпечити нові процеси євангелізації культури»[103].
86. З перших століть, як на Сході, так і на Заході, Церкви, засновані апостолами або їхніми помічниками, відігравали особливу роль у своїй провінції чи регіоні, оскільки єпископів цих Церков визнавали як митрополитів або патріархів. Це призвело до народження специфічних синодальних структур, щодо яких патріархи, митрополити і єпископи окремих Церков виразно покликані сприяти синодальності[104], і усвідомлення цього повинно розвиватися через дозрівання єпископської колегіальності й виражатися також на регіональному рівні.
87. В Католицькій Церкві латинського обряду на регіональному рівні існують синодальні структури: провінційні та генеральні місцеві Ради, Конференції Єпископів і їх різних об’єднань, також і на континентальному рівні. В Католицькій Церкві східного обряду: Патріарший Синод, Провінційний Синод, Асамблея Ієрархів різних східних Церков sui iuris[105], Рада католицьких Патріархів Сходу. Папа Франциск визначив ці церковні структури як посередні інстанції колегіальності і нагадав про побажання ІІ Ватиканського Собору, щоби «такі організми могли зміцнювати дух єпископської колегіальності»[106].

 

3.3.1. Помісні Собори

 

88. Помісні Собори на регіональному рівні конституюють особливу структуру здійснення синодальності в об’єднаннях локальних Церков[107]. Справді, вони розглядають участь Божого Люду в процесах розпізнавання та прийняття рішень, щоб виразити не лише колегіальне сопричастя між єпископами, «але й з усіма складовими частинами Божого Люду, довіреного їм», і, отже, «сопричастя між Церквами», і робить їх «придатним місцем для найважливіших рішень, особливо тих, що стосуються віри»[108]. Кодекс Канонічного Права не тільки підтверджує обсяг синодального розпізнавання в питанням доктрини й устрою, але й наголошує на душпастирському характері цих Соборів[109].

 

3.3.2. Конференції Єпископів

 

89. Конференції Єпископів в межах країни чи регіону – це нещодавня інституція, що виникла в контексті утвердження національних держав і як така була оцінена ІІ Ватиканським Собором[110] в перспективі еклезіології сопричастя. Конференції Єпископів виражають єпископську колегіальність, їхня основна мета – співпраця єпископів ради спільного добра довірених їм Церков в служінні місії в конкретних народах. Папа Франциск підтвердив їхнє еклезіологічне значення і закликав вивчити їхній внесок в доктринальній царині[111]. Це вивчення слід здійснювати, роздумуючи над еклезіологічною природою Конференцій Єпископів, їхнім канонічним статусом, їхніми конкретними повноваженнями щодо здійснення єпископської колегіальності та впровадження більш чітко вираженого синодального життя на регіональному рівні. Для цього потрібно звернути увагу на накопичений в останні десятиліття досвід, на традицію, богослов’я і канонічне право східних Церков[112].
90. Значення Конференцій Єпископів у сприянні синодальній подорожі Божого Люду полягає в тому, що «кожний єпископ представляє свою Церкву»[113]. Розвиток методології ефективної участі з відповідними процедурами консультацій з вірними і засвоєнням різного церковного досвіду на фазах опрацювання душпастирських орієнтирів Конференціями Єпископів, з участю мирян-фахівців, йде в напрямку зміцнення цих структур єпископської колегіальності на служінні здійснення синодальності. Для активації синодальних процесів на національному рівні важливі також церковні конгреси, які проводять Конференції Єпископів, такі, до прикладу, як Конгрес італійської Церкви кожних десять років[114].
91. На рівні Вселенської Церкви точніша процедура підготовки Асамблей Синоду Єпископів може допомогти Конференціям Єпископів ефективніше сприяти синодальним процесам, що охоплюють весь Божий Люд, через консультації з мирянами та експертами на етапі підготовки.

 

3.3.3. Патріархати в католицьких Церквах Сходу

 

92. У Східних Католицьких Церквах Патріархат – це синодальна структура, яка виражає сопричастя між Церквами однієї провінції чи регіону, які мають однакову богословську, літургійну, духовну та канонічну спадщину[115]. На патріарших Синодах здійснення колегіальності і синодальності вимагає гармонії між Патріархом і єпископами як представниками своїх Церков. Патріархат підтримує єдність у різноманітності і вселенськість через сопричастя вірних в лоні однієї патріаршої Церкви в сопричасті з Єпископом Рима і Вселенською Церквою.

 

3.3.4. Регіональні Ради Конференцій Єпископів і Ради Патріархів католицьких Церков Сходу

 

93. Мотиви, які привели до створення Конференцій Єпископів на національному рівні, привели також до створення Рад різних Конференцій Єпископів на макрорегіональному і континентальному рівнях, а у випадку католицьких Церков східного обряду – до створення Асамблей Ієрархів Церков sui iuris і Ради Патріархів східних католицьких Церков. Такі структури заохочують звернути увагу на інкультурацію Євангелія в різні контексти, беручи до уваги виклики глобалізації, і допомагають побачити «красу багатогранного обличчя Церкви» в її вселенській єдності[116]. Їхнє еклезіологічне значення та канонічний статус ще потрібно вивчати, враховуючи той факт, що вони можуть сприяти процесам синодальної участі у «конкретному геокультурному регіоні»[117], виходячи зі специфічних умов життя та культур, характерних для локальних Церков, що входять в ці структури.

 

3.4. Синодальність у Вселенській Церкві

 

94. Синодальність, як конститутивний вимір Церкви, виражається на рівні Вселенської Церкви в динамічній циклічності consensus fidelium, єпископській колегіальності й приматі Єпископа Рима. Спираючись на цей фундамент, Церква час від часу стикається з конкретними ситуаціями і викликами, щоб відповісти на які, у вірності depositum fidei і з творчою відкритістю до голосу Духа, вона покликана слухати всі суб’єкти, які разом утворюють Божий Люд, щоби разом розпізнавати істину і йти шляхом місії.
95. У цьому еклезіологічному контексті виділяється особливе служіння Єпископа Рима щодо здійснення синодальності на вселенському рівні. Папа Франциск сказав: «Я переконаний, що в синодальній Церкві примат Петра також можна буде вияснити краще. Папа не стоїть сам над Церквою, але в ній як охрещений між охрещеними, і в Колегії Єпископів як єпископ між єпископами, водночас покликаний, як наступник апостола Петра, керувати Церквою Рима, яка головує в любові над усіма Церквами»[118].
96. Колегія Єпископів грає незамінну роль у здійсненні синодальності на вселенському рівні. Дійсно, оскільки вона містить в собі свого Главу, Єпископа Рима, і діє в ієрархічному сопричасті з ним, то вона є «суб’єктом верховної і повної влади над усією Церквою»[119].

 

3.4.1. Вселенський Собор

 

97. Вселенський Собор – це надзвичайна подія, яка найповніше і найурочистіше виражає єпископську колегіальність і церковну синодальність на рівні Вселенської Церкви. Тому ІІ Ватиканський Собор окреслює його як Sacrosancta Synodus[120]. Він виражає здійснення влади Колегії Єпископів, з’єднаної зі своїм Главою, Єпископом Рима, у служінні всій Церкві[121]. Формулювання “una cum Patribus”, використане блаженним Павлом VI при оприлюдненні документів ІІ Ватиканського Собору, виражає внутрішнє сопричастя Колегії з Папою, який на ній головує як суб’єкт душпастирського служіння у вселенській Церкві.
98. Вселенський Собор конституює особливу форму представництва єдиної Католицької Церкви як спільноти локальних Церков, оскільки «всі [єпископи представляють] разом з Папою – всю Церкву»[122]. Представництво в ній усього Божого Люду через Колегію Єпископів, очолювану Єпископом Рима, випливає з факту, що єпископська хіротонія надає єпископу право головування в локальній Церкві і сакраментально вводить його в апостольське наступництво та в Колегію Єпископів. Отож, Вселенський Собор є найвищим втіленням церковної синодальності у сопричасті єпископів з Папою як відображення сопричастя між локальними Церквами через їхніх Пастирів, скликаних in unum (разом) для розпізнавання шляху Вселенської Церкви.

 

3.4.2. Синод Єпископів

 

99. Синод Єпископів, встановлений блаженним Павлом VI як постійна синодальна структура, конституює найцінніший спадок ІІ Ватиканського Собору. Єпископи, які входять до його складу, представляють увесь католицький єпископат[123], так що Синод Єпископів виражає участь Колегії Єпископів, у ієрархічному сопричасті з Папою, в турботі за вселенську Церкву[124]. Синод покликаний бути «вираженням єпископської колегіальності в рамках повністю синодальної Церкви»[125].
100. Кожна синодальна асамблея проходить послідовні фази: підготовка, проведення та реалізація. Історія Церкви свідчить про важливість консультативного процесу, щоб зібрати думки пастирів і вірних. Папа Франциск вказав основний напрямок вдосконалення цього процесу через якомога ширше й уважне слухання sensus fidei Божого Люду через введення процедур консультацій на рівні локальних Церков, так щоби Синод Єпископів «був збіжною точкою динамізму слухання на всіх рівнях життя Церкви»[126].

Синод Єпископів, завдяки консультаціям з Божим Людом, церковним представництвом єпископів і головуванню Єпископа Рима, – це упривілейована структура для втілення і підтримування синодальності на всіх рівнях життя Церкви. Через консультації синодальний процес починається з Божого Люду, а через фазу інкультурованого впровадження досягає в ньому своєї кінцевої точки.

Синод Єпископів – не єдина можлива форма участі Колегії Єпископів у душпастирській турботі про Вселенську Церкву. Кодекс Канонічного Права наголошує: «Римський Архієрей, відповідно до потреб Церкви, повинен обирати ті способи та сприяти їм, за допомогою яких Колегія Єпископів може колегіально виконувати своє служіння для Вселенської Церкви.»[127].

 

3.4.3. Структури для синодального здійснення примату

 

101. Колегія Кардиналів, яка спочатку складалася зі священників і дияконів Церкви Рима та єпископів приміських дієцезій, історично утворює Синодальну Раду Єпископа Рима, щоб допомагати йому у здійсненні його особливого служіння. Ця функція розвивалася упродовж століть. У своїй нинішній формі вона відображає обличчя Вселенської Церкви, допомагає Папі Римському в служінні на благо Церкви, і з цією метою скликається Консисторія. В особливий спосіб ця функція виконується тоді, коли скликається конклав для вибору Єпископа Рима.
102. Для постійної допомоги Папі в служінні Вселенській Церкві створена Римська Курія[128], яка по своїй природі тісно з’єднана з єпископською колегіальністю і церковною синодальністю. Закликаючи до реформи в світлі еклезіології сопричастя, ІІ Ватиканський Собор наголосив на деяких елементах, які би допомогли покращенню синодальності: включення дієцезіальних єпископів, «які могли б повніше довести до відома Верховного Архиєрея настрої, бажання та потреби всіх Церков» і консультації з мирянами, «щоб і вони таким чином могли брати належну участь у справах Церкви»[129].

 

ГЛАВА 4

 

НАВЕРНЕННЯ РАДИ СИНОДАЛЬНОГО ОНОВЛЕННЯ

 

103. Мета синодальності – анімувати життя і євангелізаційну місію Церкви в єдності й під керівництвом Господа Ісуса, який обіцяв: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт. 18, 20), «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Безсумнівно, що синодальне оновлення Церкви відбувається через пожвавлення синодальних структур, але воно виражається передовсім у відповіді на безкорисливий заклик Бога жити як Його Люд, який іде в історії до сповнення Царства. У цьому розділі говориться про деякі особливі елементи цієї відповіді: формація до духовності сопричастя, практики слухання, діалогу і спільнотного розпізнавання; її значення для екуменічної подорожі й для пророчої diakonia в побудові суспільного, солідарного та інклюзивного братерського етосу.

 

4.1. Ради синодального оновлення життя і місії Церкви

 

104. «Всяке оновлення Церкви, по суті, полягає у зростанні вірності її покликанню»[130]. Виконуючи свою місію, Церква покликана до постійного навернення, яке є також «пастирським та місіонерським наверненням», що полягає в оновленні ментальності, налаштування, практик та структур, щоб бути щораз вірнішою своєму покликанню[131]. Церковна ментальність, сформована синодальною свідомістю, з радістю приймає і підтримує благодать, силою якої всі охрещені здатні й покликані бути учнями-місіонерами. Великим завданням для пастирського навернення, який походить із сучасного життя Церкви, є посилення взаємної співпраці всіх у євангелізаційному свідченні, виходячи від дарів і ролі кожного, не клерикалізуючи мирян і не секуляризуючи священнослужителів, завжди уникаючи спокуси «надмірного клерикалізму, який не дає їм можливості щось вирішувати»[132].
105. Пастирське навернення для реалізації синодальності вимагає подолання деяких парадигм, які часто все ще присутні в церковній культурі, оскільки вони виражають розуміння Церкви, не оновлене еклезіологією сопричастя. До них відносяться: зосередження відповідальності за місію на служінні пастирів; недооцінка богопосвяченого життя і харизматичних дарів; недооцінка конкретного та кваліфікованого внеску мирян, зокрема жінок, у сфері їхньої компетенції.
106. У перспективі сопричастя і реалізації синодальності можна накреслити деякі фундаментальні орієнтири душпастирської праці:
107. активація, починаючи з локальної Церкви та на всіх рівнях, циклічності між служінням пастирів, участю та співвідповідальністю мирян, натхненнями, що походять від харизматичних дарів відповідно до динамічної циклічності між «одним», «деякими» та «всіма»;
108. інтеграція між здійсненням колегіальності пастирів та синодальністю, якою живе весь Божий Люд як вираз сопричастя між локальними Церквами у Вселенській Церкві;
109. здійснення Петрового служіння єдності та управління Вселенською Церквою Єпископом Рима у сопричасті з усіма локальними Церквами, у синергії з колегіальним служінням єпископів та синодальною подорожжю Божого Люду;
110. відкритість Католицької Церкви до інших Церков та церковних спільнот у незворотному зобов’язанні йти разом до повної єдності в примиреній різноманітності їхніх традицій;
111. соціальне служіння та конструктивний діалог з чоловіками та жінками різних релігійних конфесій та переконань для спільного будування культури зустрічі.

 

4.2. Духовність сопричастя і формація до синодального життя

 

107. Етос Церкви Божого Люду, який скликає Отець і яким керує Святий Дух, щоби стати в Христі «Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду»[133], вивільняється і живиться особистим наверненням до духовності сопричастя[134]. Всі члени Церкви покликані прийняти її як дар і завдання від Святого Духа, яке слід виконувати під Його натхненнями, щоби вчитися жити у сопричасті благодаттю, отриманою у Хрещенні й доведеною до повноти в Євхаристії: пасхальний перехід від індивідуалістського «я» до еклезіального «ми», де кожне «я», одягнуте в Христа (див. Гал. 2, 20), живе і йде разом із братами й сестрами як відповідальний суб’єкт в єдиній місії Божого Люду.

Тому потрібно, щоб Церква стала «домом і школою сопричастя»[135]. Без навернення серця і розуму, без аскетичних зусиль у взаємному прийнятті й слуханні зовнішні інструменти сопричастя будуть мало придатними і можуть перетворитися у прості маски без серця і обличчя. «Якщо розумне законодавство встановлює точні правила участі, виділяючи ієрархічну структуру Церкви і запобігаючи спробам самоволі та невиправданим претензіям, то духовність сопричастя оживляє інституційну форму, сприяє довірі й відкритості – що повністю відповідає гідності та відповідальності кожного члена Божого Люду»[136].

108. Налаштування, потрібні для життя та розвитку sensus fidei, яким наділені всі віруючі, потрібні також для його реалізації на синодальному шляху. Йдеться про суттєвий пункт у формації синодального духу, бо ми живемо в культурному середовищі, в якому вимоги Євангелія та людські чесноти часто не ціняться і не виховуються належним чином[137]. Серед цих налаштувань слід пригадати: участь у житті Церкви, зосередженому на Євхаристії та Таїнстві Примирення; вчитися слухати Боже Слово, щоби ввійти з ним у діалог і втілити в життя; згода з навчанням Учительського Уряду Церкви на тему віри й моралі; усвідомлення, що всі ми – члени Тіла Христа і послані до братів, почавши від найбідніших і маргіналізованих. Йдеться про налаштування, яке підсумовується вираженням sentire cum Ecclesia: «відчувати, досвідчувати та сприймати в гармонії з Церквою», що «об’єднує всіх членів Божого Люду в їхньому паломництві», і це «ключ до їхнього “спільної дороги”»[138]. Конкретно йдеться про те, щоб вийшла духовність сопричастя «як освітній принцип у всіх місцях, де формуються людина та християнин, де виховуються служителі вівтаря, богопосвячені особи, душпастирські працівники, де будуються сім’ї та спільноти»[139].
109. Євхаристійне зібрання – це джерело і парадигма духовності сопричастя. У ньому виражаються особливі елементи християнського життя, покликані формувати afectus sinodalis.
110. Інвокація до Пресвятої Тройці. Євхаристійне зібрання розпочинається від інвокації до Пресвятої Тройці. Церква, скликана Отцем, силою Євхаристії через сходження Святого Духа стає живим таїнством Христа: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (див. Мт. 18, 20). Єдність Пресвятої Тройці у сопричасті трьох божественних Осіб об’являється у християнській спільноті, покликаній жити «єдністю у правді та любові»[140], через використання відповідних дарів і харизм, отриманих від Святого Духа для спільного добра.
111. Примирення. Євхаристійне зібрання сприяє сопричастю через примирення з Богом і з братами. Confessio peccati (визнання гріхів) прославляє милосердну любов Отця і виражає волю йти не дорогою поділу, спричиненого гріхом, а дорогою єдності: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5, 23-24). Синодальні події передбачають визнання власної слабкості та прохання про взаємне прощення. Примирення – це спосіб жити новою євангелізацією.
112. Слухання Божого Слова. Під час Євхаристії слухають Слово, щоби прийняти його послання і освітлювати ним свій шлях. Ми вчимося слухати голос Бога, роздумуючи над Святим Письмом, особливо над Євангелієм, беручи участь у Таїнствах, особливо в Євхаристії, приймаючи братів, особливо вбогих. Душпастир, покликаний ламати хліб Слова і Євхаристії, повинен знати життя спільноти, щоби передати їй послання Бога в часі й місці її життя. Діалогічна структура євхаристійної літургії – це парадигма спільнотного розпізнавання: перед тим, як слухати себе взаємно, учні повинні слухати Слово.
113. Сопричастя. Євхаристія «створює сопричастя і сприяє сопричастю» з Богом і з братами[141]. У сопричасті, створеному Христом через Святого Духа, беруть участь чоловіки та жінки, які мають однакову гідність охрещених та отримують від Отця і відповідально реалізують різні покликання, які випливають із Хрещення, Миропомазання, Священства і особливих дарів Святого Духа, щоби з багатьох членів формувати єдине Тіло. Багате та вільне зближення цієї різноманітності в єдності – це те, що потрібно активувати в синодальних подіях.
114. Місія. Ite, missa est. Сопричастя, яке здійснюється в Євхаристії, спонукає до місії. Той, хто бере участь у Тілі Христа, покликаний поділитися цим радісним досвідом з усіма. Кожна синодальна подія спонукає Церкву вийти з табору (див. Євр. 13, 13), щоби нести Христа людям, які чекають на Його спасіння. Св. Августин стверджує, що ми повинні «мати одне серце і одну душу на шляху до Бога»[142]. Єдність спільноти не є справжньою без цього внутрішнього télos (мета), який веде її стежками часу до есхатологічної мети, щоб «Бог був усім в усьому» (див. 1 Кор. 15, 28). Завжди слід задаватися питанням: як ми можемо по-справжньому бути синодальною Церквою, якщо не житимемо «на виході» до всіх, щоби разом іти до Бога?

 

4.3. Слухання і діалог для спільнотного розпізнавання

 

110. Синодальне життя Церкви досягається завдяки ефективному спілкуванню віри, життя та місіонерської праці, активованої серед усіх її членів. Воно виражається у communio sanctorum (сопричасті святих), яке живе молитвою, живиться Таїнствами, розквітає у взаємній любові, зростає через участь в радості й випробуваннях Обручниці Христа. На синодальній дорозі спілкування повинно виражатися через спільне слухання Божого Слова, щоби почути, «що Дух говорить Церквам» (Одк. 2, 29). «Синодальна Церква – це Церква, яка слухає (…) Вірний Люд, Колегія Єпископів, Єпископ Рима: всі слухають себе взаємно і всі слухають Святого Духа»[143].
111. Синодальний діалог вимагає відваги як у мовленні, так і в слуханні. Йдеться не про дискусії, в яких переконують співрозмовників і долають прямолінійними аргументами, а про шанобливе висловлювання того, що, як вважається, навіяв Святий Дух у спільнотному розпізнаванні, водночас приймаючи думки інших, навіяних тим самим Духом «на спільну користь» (див. 1 Кор. 12, 7).

Критерій «єдність важливіша від конфлікту» має особливе значення для проведення діалогу, для систематизації різних думок і досвіду, щоби вчитися солідарності, яка стає «способом творення історії, середовищем життя, в якому конфлікти, напруження і протиріччя можуть творити плюралістичну єдність, яка дасть початок новому життю», щоби було можливим «сопричастя у розбіжностях»[144]. Діалог дає можливість отримати нові перспективи та точки зору для висвітлення даної теми.

Йдеться про «міжособистісний спосіб бачення світу, яке стає формою спільного знання, баченням очима іншого і баченням разом всього, що існує»[145]. Для блаженного Павла VI справжній діалог – це духовне спілкування[146], яке вимагає особливого налаштування: любов, пошана, довіра і второпність[147], в «атмосфері дружби і навіть більше – служіння»[148]. Бенедикт XVI наголошує, що правда – «є ж бо λόγος, що творить διάλόγος, отже, спілкуванням і причастям»[149].

112. Суттєвою поставою в синодальному діалогу є покора, яка сприяє послуху кожної людини Божій волі й послуху один одному у Христі[150]. В листі до Филип’ян апостол Павло показує значення і динаміку смирення стосовно життя в сопричасті: «Думайте те саме (φρόνησης), майте любов ту саму (ἁγάπη), будьте однодушні, згідливі» (2, 2). Він звертає увагу на дві спокуси, які руйнують життя спільноти: дух чвар (ἐριθεία) і марнослів’я (κενοδοξία) (2, 3a). Замість цього треба мати поставу покори (ταπεινοφροσύνῃ): вважати інших за більших від себе і мати на увазі не власну користь, а інших (2, 3b-4). Павло говорить про Того, в Кому через віру утворена спільнота: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі» (2, 5). Φρόνησης учнів має бути тим, що отримано від Отця, перебуваючи у Христі. Kenosi Христа (2, 7-10) – це радикальна форма Його послуху Отцеві, а для учнів – заклик відчувати, мислити і розпізнавати разом у покорі Божу волю в наслідуванні Вчителя і Господа.
113. Практика розпізнавання міститься в серці синодальних процесів і подій. Так було завжди в синодальному житті Церкви. Еклезіологія сопричастя і особлива духовність та практика, які з неї походять, залучають до місії увесь Божий Люд і вимагають, щоби «сьогодні більше ніж будь-коли (…) вчилися основам і методам не тільки індивідуального, але й спільнотного розпізнавання»[151]. Йдеться про те, щоб Церква визначала, через богословське тлумачення під керівництвом Святого Духа знаків часу, яким шляхом йти у виконанні Божого задуму, який есхатологічно здійснився в Христі[152] й прагне здійснюватися в кожному kairós історії[153]. Спільнотне розпізнавання допомагає відкрити й почути голос Бога в конкретній історичній ситуації[154].
114. Спільнотне розпізнавання вимагає уважного й хороброго слухання «стогонів невимовних Духа» (див. Рим. 8, 26), які пробиваються крізь крик, явний чи навіть мовчазний, Божого Люду: «Слухати Бога, поки разом із Ним не почуємо крик Люду; слухати Люд, поки не почнемо дихати тим, до чого нас кличе Бог»[155]. Учні Христа повинні «споглядати Слово і споглядати своїх людей»[156]. Розпізнавання потрібно виконувати в просторі молитви, медитації, роздумів і потрібних студій, щоби почути голос Святого Духа; через щирий, спокійний і об’єктивний діалог з братами й сестрами; через уважне ставлення до досвіду і справжніх проблем кожної спільноти й у кожній ситуації; через обмін дарами та об’єднання всіх зусиль для побудови Тіла Христа і проголошення Євангелія; через очищення почуттів і думок, щоби зрозуміти волю Господа; через здобуття євангельської свободи від будь-яких перешкод, які можуть ослабити відкриття на Святого Духа.

 

4.4. Синодальність і екуменізм

 

115. ІІ Ватиканський Собор навчає, що Католицька Церква, яка є єдиною і вселенською Церквою Христа[157], з різних причин вважає себе з’єднаною з усіма охрещеними[158], і що «Дух Христа не відмовляється вживати їх (різні Церкви і церковні спільноти) як засоби спасіння, сила яких походить від тієї повноти благодаті й істини, яка довірена католицькій Церкві»[159]. Звідси походять зусилля вірних католиків йти разом із іншими християнами до повної і видимої єдності в присутності Розп’ятого і Воскреслого Господа, бо тільки Він може загоїти рани, завдані Його Тілу упродовж історії та примирити даром Святого Духа різниці в правді й любові.

Екуменічний рух – це дорога, яка залучає увесь Божий Люд і закликає до навернення сердець і взаємної відкритості, щоби знищити мури недовіри, які упродовж століть розділяли християн, і відкрити, ділитися і радіти багатством, яке нас об’єднує як дари одного Господа силою єдиного Хрещення: від молитви до слухання Слова і до досвіду взаємної любові в Христі, від свідчення Євангелія до служіння вбогим і відкинутим, від зусиль, спрямованих на створення справедливого і солідарного суспільного життя, до зусиль, спрямованих ради миру й загального блага.

116. Слід з радістю зазначити, що екуменічний діалог в останній час дійшов до визнання синодальності як виміру, який об’являє природу Церкви і конституює її єдність у різноманітності її проявів. Йдеться про зближення розуміння Церкви як koinonia, яке реалізовується в кожній локальній Церкві й у її стосунках з іншими Церквами через особливі синодальні структури і процеси.

В діалогу між Католицькою і Православною Церквами недавній Документ К’єті стверджує, що церковне сопричастя, яке своїм корінням сягає Пресвятої Тройці[160], як на Сході, так і на Заході у перше тисячоліття розвивало «структури синодальності, нерозривно пов’язані з приматом»[161], і богословський та канонічний спадок цих структур – це «необхідна точка відліку (…) які на початку третього тисячоліття прагнуть зцілити рани свого розколу»[162].

Документ Комісії «Віра та устрій» Всесвітньої Ради Церков The Church. Towards a Common Vision наголошує, що «під керівництвом Святого Духа вся Церква є синодальною/соборною на всіх рівнях церковного життя: локальному, регіональному і вселенському. Синодальність чи соборність відображає таїну тринітарного життя Бога, а структури Церкви виражають так, щоби життя в спільноті було сопричастям»[163].

117. Консенсус щодо такого бачення Церкви дає нам можливість спокійно та об’єктивно зосередити увагу на важливих богословських проблемах, які ще потрібно розв’язати. Спершу постає питання про зв’язок між участю у синодальному житті всіх охрещених, в яких Святий Дух збуджує і підтримує sensus fidei, і, як наслідок, – компетенції та відповідальність у розпізнаванні місії, і владою пастирів, яка походить із особливого сакраментального дару. По-друге, інтерпретація сопричастя між локальними Церквами і Вселенською Церквою, яке виражається у сопричасті їхніх Пастирів з Єпископом Рима, з визначенням того, що належить до законної різноманітності виражених форм віри в різних культурах, а що притаманно її вічній ідентичності та її вселенській єдності.

У цьому контексті реалізація синодального життя і поглиблення його богословського значення – це виклик і можливість продовжувати екуменічний діалог. Саме на горизонті синодальності, з творчою вірністю depositum fidei й згідно з критерієм hierarchia veritatum[164], стає перспективним «обмін дарами», завдяки якому ми можемо взаємно збагачуватися у спільній подорожі до єдності як до примиреної гармонії невичерпних багатств таїни Христа, яка відображається у красивому обличчі Церкви.

 

4.5. Синодальність і соціальне служіння

 

118. Божий Люд іде в історії й з усіма ділиться закваскою, сіллю і світлом Євангелія. Тому «євангелізація зумовлює також діалог»[165] з братами і сестрами різних релігій, переконань і культур, які шукають істину й намагаються будувати справедливість, щоби відкрити серця і розум усіх людей для пізнання присутності Христа, який йде поряд з нами. Ініціативи зустрічей, діалогу та співпраці вважають цінними етапами цієї спільної прощі, а синодальний шлях Божого Люду стає школою життя, в якій формується ethos, потрібний для діалогу з усіма без іренізмів і компромісів.

Сьогодні, коли розуміння взаємозалежності між народами змушує нас думати про світ як про спільний дім, Церква покликана показати, що вселенськість, яка її визначає, і синодальність, у якій вона виражається, є закваскою єдності в різноманітності та сопричастя у свободі. Це великий вклад, який життя і синодальне навернення Божого Люду може запропонувати культурі зустрічі та солідарності, пошани і діалогу, прийняття та інтеграції, вдячності та безкорисливості.

119. Синодальне життя Церкви проявляється, зокрема, як служіння розвитку суспільного, економічного і політичного життя народів в ім’я справедливості, солідарності й миру. «У Христі Бог викупляє не тільки індивіда, а також людські соціальні взаємини»[166]. Практика діалогу та пошук спільних та ефективних рішень, у яких ми зобов’язуємося будувати мир і справедливість, абсолютно пріоритетні у ситуації структурної кризи процедур демократичної участі та недовіри до її принципів і надихаючих цінностей, що супроводжується небезпекою авторитарних і технократичних наслідків. У цьому контексті пріоритетне завдання і критерій кожної соціальної діяльності Божого Люду – почути волання вбогих і землі[167], наполегливо нагадуючи, у визначенні суспільних виборів та проектів, про місце та привілейовану роль бідних, універсальне призначення благ, першість солідарності та турботу про наш спільний дім.

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

ЙТИ РАЗОМ У PARRESÍA ДУХА

 

120. Папа Франциск вчить: «Йти разом – це конститутивний шлях Церкви; образ, який дає нам можливість інтерпретувати дійсність очима і серцем Бога; умова наслідування Господа Ісуса і щоб бути служителями життя в нашу зранену епоху. Дихання і ритм синодальності відкривають нам те, ким ми є насправді, і динамізм сопричастя, який надихає наші рішення. Тільки у цій перспективі ми можемо справді оновити нашу душпастирську діяльність і адаптувати її до місії Церкви в сучасному світі; тільки так ми можемо долати проблеми сучасного світу, бути вдячними за пройдений шлях і рішуче йти далі з parresia»[168].
121. Parresìa в Дусі, яка вимагається від Божого Люду у синодальній подорожі, – це впевненість, відвертість і відвага «вийти на широчінь Божого горизонту», щоб «проголошувати, що у світі існує таїнство єдності, а тому людство не приречене на розпорошення і розгубленість»[169]. Для Божого Люду пережитий і тривалий досвід синодальності – це джерело обіцяної Ісусом радості, закваска нового життя, трамплін для нової фази місіонерської праці.

Марія, Мати Бога і Церкви, яка «зібрала учнів разом, щоб закликати Святого Духа (Ді. 1, 14), і так учинила можливим місіонерський вибух у день П’ятидесятниці»[170], супроводжуй синодальну прощу Божого Люду, вказуй йому мету і вчи прекрасного, ніжного та сильного стилю цього нового етапу євангелізації.

[1] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів (17 жовтня 2015): AAS 107 (2015) 1139.

[2] Там само.

[3] Див. G. Lampe, A Patristic Greek Lexicon, Oxford, Clarendon Press, 1968, 1334-1335.

[4] «Ἐκκλεσία συνόδου ἐστὶν ὄνομα» (Exp. in Psalm., 149, 1: PG 55, 493); див. Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів (17 жовтня 2015): AAS 107 (2015) 1142.

[5] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei Verbum, 1; Конституція. Sacrosanctum Concilium, 1.

[6] ККП 439, 1; 440, 1.

[7] ККП 337, 1.

[8] У Кодексі Канонів Східних Церков (1990), з одного боку, згадується Вселенський Собор (ККСЦ 50), з другого боку, Синод Єпископів (ККСЦ 46, 1), Синод Єпископів патріаршої Церкви (ККСЦ 102), Синод Єпископів Церкви Верховного Архієпископства (ККСЦ 152), митрополичий Синод (ККСЦ 133, 1) і постійний Синод патріаршої Курії (ККСЦ 114, 1).

[9] ККП 342.

[10] ККП 460.

[11] Див. Конгрегація Віровчення, Лист до єпископів Католицької Церкви Про деякі аспекти Церкви як сопричастя (28 травня 1992), в якому стверджується, посилаючись на ІІ Ватиканський Собор (див. Lumen gentium 4,8,13-15,18,21, 24-25; Dei Verbum 10; Gaudium et spes 32; Unitatis redintegratio 2-4, 14-15, 17-19, 22) і на Relazione finale II Надзвичайної Асамблеї Синоду Єпископів 1985 (див. II,C,1): «Поняття сопричася (koinonía), яке вже міститься у текстах ІІ Ватиканського Собору, дуже добре виражає глибоку серцевину Таїни Церкви і може бути ключем до справи оновлення католицької еклезіології».

[12] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція про Церкву Lumen gentium, 1.

[13] Див. Св. Йоан Павло II, Апостольський Лист Novo millennio ineunte, на закінчення великого Ювілею 2000 року (6 січня 2001) 44. AAS 93 (2001) 298.

[14] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів (17 жовтня 2015): AAS 107 (2015) 1141.

[15] Див. Міжнародна Богословська Комісія, Sensus fidei в житті Церкви (n. 91).

[16] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013) 120. AAS 105 (2013) 1070.

[17] Ігнатій Антіохійський, Ad Ephesios, IX, 2; F.X. Funk (ed.), Patres apostolici, I, Tübingen, 1901, ст. 220.

[18] Ігнатій Антіохійський, Ad Smyrnaeos, VIII,1-2 (Funk, I, ст. 282); Ad Ephesios, V, 1 (Funk, I, ст. 216); III, 1 (ст. 216); Ad Trallianos, IX, 1 (Funk, I, ст. 250).

[19] Ігнатій Антіохійський, Ad Ephesios, IV (Funk, I, ст. 216).

[20] Ігнатій Антіохійський, Ad Trallianos, III, 1 (Funk, I, ст. 244).

[21] Дідахе, IX, 4; Funk, I, ст. 22. Ця практика пізніше була певною мірою інституціоналізована. Див. Ігнатій Антіохійський, Ad Smyrnaeos, VIII, 1-2 (Funk, I, ст. 282); Кипріян, Epistula 69, 5 (CSEL III, 2; ст. 720); De catholicae ecclesiae unitate, 23 (CSEL III, 1; ст. 230-231); Йоан Золотоустий, In Ioannem homiliae. 46 (PG 59, 260); Августин, Sermo 272 (PL 38, 1247 s.).

[22] Кипріян, Epistula, 14, 4 (CSEL III, 2; ст. 512).

[23] Кипріян, De catholicae ecclesiae unitate, 5 (CSEL III, 1; ст. 214).

[24] Conciliorum Oecumenicorum Decreta, Bologna 2002, стт. 8-9.

[25] Conciliorum Oecumenicorum Decreta, Bologna 2002, ст. 32.

[26] Conciliorum Oecumenicorum Decreta, Bologna 2002, стт. 99-100.

[27] Апостольські правила (Mansi, Sacrorum Conciliorum nova et amplissima collectio I, 35).

[28] Див. вже в II столітті, Ігнатій Антіохійський, Ad Romanos, IV, 3 (Funk, I, ст. 256-258); Іриней, Adversus haereses, III, 3,2 (SCh 211, ст. 32).

[29] Див. Климентій Римський, 1 Clementis, V, 4-5 (Funk, I, ст. 104-106).

[30] Див. Синод в Сардиці (343), can. 3 і 5. DH 133-134

[31] Див. II Нікейський Собор, DH 602.

[32] В Африці була практика Римського Сенату і Concilia municipalia (див. до прикладу, Карфагенський Собор 256). В Італії використовували процесуальні методи імперського правління (див. Аквілейський Собор 381). У королівстві вестготів, а пізніше франків, процедури Синодів, як правило, відображали місцеву політичну практику (див. Ordo de celebrando Concilio з VII ст.).

[33] Про присутність мирян на місцевих синодах див. Оріген, Dialogus cum Heraclius, IV, 24 (SCh 67; ст. 62); про практику в Північній Африці див. Кипріян, Epistula 17, 3 (CSEL III, 2; ст. 522); Epistula 19, 2 (CSEL III, 2; ст. 525-526); Epistula 30, 5 (CSEL III, 2; ст. 552-553). Стосовно синоду в Карфагені 256 стверджується «praesente etiam plebis maxima parte» (також присутність великої кількості мирян) (Sententiae episcoporum numero LXXXVII, CSEL III, 1; ст. 435-436). Epistula 17, 3 говорить, що Кипріян хоче прийняти рішення, заручившись згодою всього plebs (народу), водночас велике значення надає coepiscopi (єпископам-колегам).

[34] Їхні монастирі об’єднували в провінції і підпорядковували Генеральному Настоятелю, юрисдикція якого поширювалася на всіх членів Ордену. Настоятелі Орденів – генеральний, провінційний і окремого монастиря – вибиралися членами Ордену на окреслений період, в управлінні Орденом їм допомагали Капітули й Ради.

[35] І Ватиканський Собор, Догматична Конституція про Церкву Христа Pastor aeternus, DH 3059. Див. II Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, III, 18.

[36] І Ватиканський Собор, Догматична Конституція про Церкву Христа Pastor aeternus, DH 3074. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, III, 25.

[37] «Це виключає теорію – пояснює документ CTI, Sensus fidei в житті Церкви, в n. 40, – що такі твердження вимагають цього консенсусу – до або після – як умови їх авторитетності».

[38] Блаженний Пій IX, Енцикліка Ubi primum nullis (1849), n. 6.

[39] Пій XII, Енцикліка Deiparae Virginis Mariae, AAS 42 (1950), 782-783.

[40] Міжнародна Богословська Комісія, Sensus fidei в житті Церкви (2014) 41.

[41] Блаженний Павлo VI, Апостольський Лист у формі “Motu Proprio” Apostolica Sollicitudo (15 вересня 1965) II. AAS 57 (1965), 776.

[42] Св. Йоан Павло II, Апостольський Лист Novo millennio ineunte, на закінчення великого Ювілею 2000 року (6 січня 2001) 44. AAS 93 (2001) 298.

[43] Бенедикт XVI, Гомілія під час меси з нагоди відкриття V Генеральної Конференції Єпископів Латинської Америки і Карибів, Апаресіда, 13 травня 2007, AAS 99 (2007), 435: «Цей “метод” ми застосовуємо в Церкві (…). Це питання не тільки процедури; це вираження самої природи Церкви, таїни сопричастя з Христом у Святому Духові (…) “так сподобалося Святому Духові й нам”».

[44] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, I, 2-4; Декрет Ad gentes, I, 2-4.

[45] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, VII, 51; Догматична Конституція Dei Verbum, I, 2; Конституція Sacrosanctum Concilium, I, 6.

[46] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, I, 4,8, II, 13-15, III, 18,21, 24-25; Догматична Конституція Dei Verbum II, 10; Душпастирська Конституція Gaudium et spes I, II, 32; Декрет Unitatis redintegratio I, 2-4, III, 14-15, 17-19, 22.

[47] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et spes I, II, 24.

[48] ККП 750.

[49] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, VII, 49.

[50] Там само, V, 39-42.

[51] Там само, I, 4; II, 12b; див. Конгрегація Віровчення, Лист до єпископів Католицької Церкви Iuvenescit Ecclesia (15 травня 2016) 12-18.

[52] Римський Месал, Загальні інструкції, 16.

[53] Див. ІІ Ватиканський Собор, Конституція Sacrosanctum Concilium, I, 10; II, 14.

[54] J. Ratzinger, “Le funzioni sinodali della Chiesa: l’importanza della comunione tra i Vescovi”, в L’Osservatore romano, 24 січня 1996, 4.

[55] Див. Фома Аквінський, Summa Theologiae I, 2; III, prol.

[56] Див. Св. Йоан Павло II, Енцикліка Redemptor hominis (4 березня 1979) 7-14. AAS 71 (1979) 268-286.

[57] Див. Міжнародна Богословська Комісія, Вибрані теми еклезіології (1985), 10, 2.

[58] Див. Vicente de Lérins, Commonitorium II, 5; CCSL 64, 25-26, p. 149.

[59] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes, 2.

[60] Блаженний Павло VI, Апостольська Адгортація Evangelii Nuntiandi (8 грудня 1975) 14. AAS 63 (1976) 13.

[61] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes, 35.

[62] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, II, 10.

[63] Там само, II, 12; IV, 32.

[64] Див. ККЦ nn. 783-786.

[65] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, II, 12a.

[66] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013) 119. AAS 105 (2013) 1069-1070.

[67] Міжнародна Богословська Комісія, Sensus fidei в житті Церкви (2014), 90.

[68] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів (17 жовтня 2015): AAS 107 (2015) 1139. 1141-1142.

[69] Блаженний Павло VI, Апостольська Адгортація Evangelii Nuntiandi, 62, AAS 68 (1976) 52; див. Конгрегація Віровчення, Лист до єпископів Католицької Церкви Про деякі аспекти Церкви як сопричастя, гл. II.

[70] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, II, 13c.

[71] Там само, III, 23.

[72] Там само, II, 13c.

[73] ККЦ n. 857.

[74] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, III, 19.

[75] Там само, III, 21.

[76] Там само, 22a: «Як святий Петро та інші апостоли за Господньою постановою складають єдину апостольську колегію, так подібним чином (pari ratione) поєднані між собою Римський Архиєрей, наступник Петра, та єпископи, наступники апостолів».

[77] Там само, III, 23a.

[78] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei Verbum II, 10.

[79] Там само, II, 8.

[80] Міжнародна Богословська Комісія, Sensus fidei в житті Церкви (2014), n. 122.

[81] Див. F. Coccopalmerio, La “consultività” del Consiglio pastorale parrocchiale e del Consiglio per gli affari economici della parrocchia, in “Quaderni di Diritto ecclesiale”, 1 (1988) 60-65.

[82] ККП постановляє, що коли Настоятелю потрібна згода або порада Collegium чи Coetus, то він потрібний скликати його або провести з ним відповідні консультації згідно з правом (can. 127 § 1; can. 166; див. cann. 166-173). Для прийняти остаточного рішення потрібно вислухати всіх (can. 127 § 1).

[83] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, III, 27.

[84] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013) 126. AAS 105 (2013) 1073.

[85] Там само, 102. AAS 105 (2013) 1063-1064.

[86] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, I, 4; II, 12; див. Конгрегація Віровчення, Лист до єпископів Католицької Церкви Iuvenescit Ecclesia (15 травня 2016), 10.

[87] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei Verbum II, 8.

[88] Міжнародна Богословська Комісія, Богослов’я сьогодні: перспективи, принципи і критерії, (2012), 45.

[89] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015: AAS 107 (2015) 1143.

[90] ІІ Ватиканський Собор, Конституція Sacrosanctum Concilium, IV, 41; Див. Декрет Christus Dominus, II, 11.

[91] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів (17 жовтня 2015): AAS 107 (2015), 1143.

[92] Див. ККП, cann. 460-468; ККСЦ, cann. 235-243. У Традиції Сходу термін «Синод» означає зібрання єпископів; див. Конгрегація у справах єпископів – Конгрегація євангелізації народів, Інструкція про дієцезіальні Синоди (1977); там само, Директорій Apostolorum Successores про служіння єпископів (2004), 166-176.

[93] Конгрегація у справах єпископів, Довідник для пастирського служіння єпископів, 166.

[94] Там само.

[95] Див. ІІ Ватиканський Собор, Декрет Christus Dominus, II, 11b.

[96] Див. там само, II, 27.

[97] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Presbyterorum ordinis, II, 7.

[98] Див. Св. Йоан Павло ІІ: Післясинодальна Апостольська Адгортація про покликання і місію мирян в Церкві й у світі Christifideles Laici (30 грудня 1988), II, 25. AAS 81 (1989) 437.

[99] Libro del Sinodo della Diocesi di Roma – secondo Sinodo Diocesano, 1993, p. 102.

[100] Див. Св. Йоан Павло ІІ: Апостольська Адгортація Christifideles Laici II, 27. AAS 81 (1989) 441.

[101] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, III, 23c; Декрет Christus Dominus, III, 36.

[102] Св. Йоан Павло ІІ, Апостольський Лист Novo millennio ineunte (6 січня 2001), III, 29. AAS XCIII (2001) 285-286.

[103] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013) 69. AAS 105 (2013) 1049.

[104] «Це служіння глави церковної провінції, яке було стабільним упродовж століть, є характерною рисою синодальності Церкви» (Франциск, Motu proprio Mitis Iudex Dominus Iesus, Criterii, V: AAS 107 [2015] 960). В католицьких Церквах східного обряду інституція митрополії має дві форми: провінція в патріаршій Церкві та митрополича Церква sui iuris (див. ККСЦ, cann. 133-139 і 155-173); ius se regendi (право на самоврядування) в цих двох Церквах – це особлива риса синодальності, яка може стимулювати всю Церкву (див. UR 16; OE 3 і 5).

[105] Латинська Церква згадується в каноні 322 ККСЦ. Йдеться про широку форму міжобрядової синодальності.

[106] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів (17 жовтня 2015): AAS 107 (2015) 1143.

[107] ККП з 1917 року передбачав проведення провінційного Собору принаймні раз на 20 років (can. 283); нинішній ККП передбачає проведення «тоді, коли це здається доречним» (can. 440).

[108] Св. Йоан Павло ІІ, Апостольська післясинодальна Адгортація про єпископа, слугу Євангелія Ісуса Христа ради надії світу Pastores gregis, 16 жовтня 2003, 62.

[109] Див. ККП, can. 753 і can. 445. Про партикулярні Собори: can. 439-446.

[110] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium III, 23; Конституція Sacrosanctum Concilium, I, 37-38; III, 36, 39.

[111] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 32. AAS 105 (2013) 1033-1034.

[112] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, III, 23; Декрет Orientalium ecclesiarum, 7-9.

[113] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, III, 23.

[114] Див. Франциск, Звернення до учасників 5-ої Національної Конференції Італійської Церкви, AAS 107 (2015) 1286.

[115] ККСЦ, can. 28 § 1.

[116] Св. Йоан Павло ІІ, Апостольський Лист Novo millennio ineunte (6 січня 2001),40; AAS 93 (2001) 295.

[117] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes, 22.

[118] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів (17 жовтня 2015), AAS 107 (2015) 1144.

[119] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, III, 22.

[120] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 1, 18.

[121] Див. там само, 25; ІІ Ватиканський Собор, Декрет Christus Dominus, I, 4; ККП, can. 337 § 1.

[122] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, III, 23a.

[123] Блаженний Павло VI, Motu Proprio Apostolica Sollicitudo, I і Ib. AAS 57 (1965) 776; див. ІІ Ватиканський Собор, Декрет Christus Dominus, I, 5; ККП, can. 342-348.

[124] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Christus Dominus, I, 5.

[125] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів (17 жовтня 2015), AAS 107 (2015) 1143.

[126] Там само, 1140.

[127] ККП, can. 337 § 3.

[128] Папа Франциск стверджує: «Вселенський характер служіння Курії походить і випливає з вселенськості Петрового служіння» і тому виражає його «примат у служінні» (Різдвяні вітання Римській Курії, 21 грудня 2017).

[129] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Christus Dominus, I, 10.

[130] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 6.

[131] Див. Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 25-33. AAS 105 (2013) 1030-1034; V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, Підсумковий документ Апаресіди, 365-372.

[132] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 102. AAS 105 (2013) 1062-1063.

[133] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 1. «У своєму паломництві в цьому світі Церква, єдина і свята, постійно відчуває прагнення, часто болюче, єдності (…). ІІ Ватиканський Собор зобов’язався, можливо, як ніколи раніше, усвідомити цей таємничий і спільний вимір Церкви»: Конгрегація у справах Інститутів Богопосвяченого Життя та Товариств Апостольського Життя, Братерське життя у спільноті “Congregavit nos in unum Christi amor”, 2 лютого 1994, 9.

[134] Див. Св. Йоан Павло ІІ, Апостольський Лист Novo millennio ineunte; AAS 93 (2001) 297.

[135] Там само.

[136] Там само, 45.

[137] Див. Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 64 і 77. AAS 105 (2013) 1047 і 1052.

[138] Міжнародна Богословська Комісія, Sensus fidei в житті Церкви (n. 90).

[139] Св. Йоан Павло ІІ, Апостольський Лист Novo millennio ineunte; AAS 93 (2001) 297.

[140] Див. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et spes, 24.

[141] Св. Йоан Павло ІІ, Енцикліка Ecclesia de Eucharistia, 17 квітня 2003, 40. AAS 95 (2003) 460.

[142] Св. Августин, Regla, I, 3, PL 32, 1378.

[143] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів; AAS 107 (2015) 1140.

[144] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 228. AAS 105 (2013) 1113.

[145] Франциск, Енцикліка Lumen fidei; 29 червня 2013; 27. AAS 105 (2013) 571.

[146] Блаженний Павло VI, Енцикліка Ecclesiam suam, 6 серпня 1964, 31. AAS 56 (1964) 644.

[147] Там само.

[148] Там само, 33.

[149] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in Veritate; 29 червня 2009; 4. AAS 101 (2009) 643.

[150] Див. Бенедикт Нурсійський, Regola, 72,6.

[151] Св. Йоан Павло ІІ, Convegno ecclesiale di Palermo 1995, опубліковано у душпастирському Зверненні Конференції Єпископів Італії, Con il dono della carità dentro la storia, 1996, n. 32.

[152] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei Verbum, I, 4.

[153] Див. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et spes, 4, 11.

[154] Див. Св. Йоан Павло II, Посинодальна Апостольська Адгортація Pastores dabo vobis, 25 березня 1992, 10.AAS82 (1992), 672.

[155] Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів, AAS 107 (2015) 1141.

[156] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium 154. AAS 105 (2013) 1084.

[157] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 8.

[158] Див. там само, 15.

[159] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 3.

[160] Див. Спільна міжнародна комісія з богословського діалогу між Римо-католицькою Церквою та Православною Церквою, Синодальність і примат у першому тисячолітті: на шляху до спільного розуміння ради служіння Церкви, К’єті, 21 вересня 2016, 1.

[161] Там само, 20.

[162] Там само, 21.

[163] Комісія «Віра та устрій» Всесвітньої Ради Церков, La Chiesa: verso una visione comune (2013) 53.

[164] Див. ІІ Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 11c.

[165] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium 238. AAS 105 (2013) 1116.

[166] Папська Рада «Мир і справедливість», Компендіум соціальної доктрини Церкви, 2 квітня 2004, 52; див. Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium 178. AAS 105 (2013) 1094.

[167] Див. Франциск, Енцикліка про турботу за наш спільний дім Laudato sì, 24 травня 2015, 49. AAS 107 (2015) 866.

[168] Франциск, Промова на відкритті 70-ї Генеральної Асамблеї Конференції Єпископів Італії, 22 травня 2017.

[169] Франциск, Звернення до Конгрегації у справах Єпископів, 27 лютого 2014.

[170] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium 284. AAS 105 (2013) 1134.

[i] Прим. перекладача: на однаковій природі (co-essenzialità, співістотність/ співсутність).