Святий Ігнатій Лойола в моєму житті

Отець Мєчислав Беднаж ТІ

 

Святий Ігнатій Лойола в моєму житті

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

 

Введення

 

В Ордені святого Ігнатія Лойоли я вже 57 років. Майже чотири роки (1940-1943) – поза чернечою спільнотою, у тюрмах, таборах і в армії (Армія генерала Андерса). Наступні чотири роки – поза польською провінцією Товариства Ісуса – в Бейруті (Ліван). Усі ці роки, від молодості до старості, урізноманітнені блуканнями, впливали по-своєму на мою особовість і формували мене. Упродовж цих років завдяки Богові я ніколи не зазнавав спокус проти покликання.

Після Бога багатьом людям, розсіяним майже по всьому світі, завдячую багато добра – допомоги, доброзичливості, дружби. Багато з них вже відійшли до Дому Отця в роки неволі, на війні, в батьківщині й поза нею. З вдячністю згадую їх і віддаю під опіку Божому милосердю. Всі вони, часто несвідомо, допомагали мені бути собою.

Тепер, наприкінці життя, коли дивлюся в минуле, то відчуваю потребу замислитися над усім, що Бог дав мені через мій Орден, як формував мене через засновника Ордену, св. Ігнатія. Не знаю, як би я жив, якою би був людиною, якщо би не був вихованим у школі св. Ігнатія. Але досвідчую – раз сильніше, раз слабше – в молитві, в праці, в способі відпочивання і в тому, що зі мною діється, яким я став і продовжую ставати, присутність тої формації, яку називаємо ігнатіянською. Знаю, якою вона повинна бути в мені, але також знаю, скільки мені ще бракує, щоби жити нею без жалю й сорому…

Я пізнав багатьох єзуїтів у батьківщині й поза нею, які мені імпонували, справжніх синів св. Ігнатія. У них бачив симпатичну велич: щось, що пробуджувало пошану, навіть подив, і водночас щось миле, що тягнуло мене до них. У їхній величі, яку я назвав симпатичною, було щось, що переростало мене, й водночас щось просте, скромне, покірне, навіть служебне, що й мені було в якійсь мірі доступне. Чому вони були такими? Кому цим завдячували? Зрозуміло, що багатьом чинникам і умовам, в яких їм довелося жити й працювати, але вважаю, що найголовніше – духовності, в якій їх і мене виховали. Це не теорія, а щось живе, щось щоденне, так само як щодня живою є мудра любов батька і матері, мудра любов вихователів, а я їх мав навіть в армії. Так, були люди, які навіть не знали, що виховували мене прикладом свого життя.

Після стількох років, зазнавши на собі плодів цього виховання, хочу тепер замислитися над мудрістю і добротою принципів і методів цього довгого процесу, який ще триває. Як мене виховував св. Ігнатій через свої твори і через тих, які виховували мене в його мудрості й доброті й згідно з його духом? Хочу придивитися до цього духа і цього процесу в правді, покорі й вдячності.

 

І. Переживання Добра як Дару Любові

 

Добра формація – формація не лише справедливих і добрих людей, але і щасливих; щасливих ще й тому, що діляться своїм щастям. Якщо би я відчував себе незадоволеним, розчарованим і обдуреним, тобто нещасливим, то не був би добре сформованим.

Бог, справедливий і милосердний суддя, знає, чи я справедливий і добрий. Люди, серед яких живу, також краще від мене знають, чи я справедливий і добрий. Віддаю себе на Божий і людський суд. Але чи я щасливий, про те знаю тільки я сам, бо я досвідчує моє щастя. Інші про це знають або можуть знати настільки, наскільки моє щастя якось їм передається. Якщо ніколи – від ранньої молодості й аж до старості – я не жалів, що став єзуїтом, якщо ніколи не спокушався залишити Орден, то я щасливий в своєму покликанні.

Сам себе запитую: чому? Що робить мене щасливим? Мій учитель, св. Ігнатій, людина з «радісними очима», навчив мене бути щасливим. Його твори, на яких упродовж багатьох років я виховувався, перекладаючи деякі з них на польську мову, Духовні Вправи, Автобіографія (Заповіт Прочанина), Духовний щоденник, Конституції, Пам’ятки, які охопили останній рік його життя, вибрані Листи і Максими, тобто життєві принципи поведінки – це все було для мене школою щастя. За посередництвом цього всього св. Ігнатій учив мене й захоплював мудрим налаштуванням духа.

Але найбільше чим? Яким є це мудре налаштування духа? Що було і є його основою? Відповідаю: Добро. Щасливе бачення Добра.

Св. Ігнатій навчив мене дивитися на всю дійсність, на все, що існує, так, щоби в усьому помічати велике Добро і мале добро. Велике Добро, яке є великим даром, і мале добро, яке також є даром, хоча й малим, але походить від великого Добра і Дару. У баченні св. Ігнатія добро і дар неподільні. Коли він звертається до свого Творця і Спасителя або до створіння, врятованого даром розіп’ятої Любові, завжди й у всьому бачить добро, яке є даром.

Небуттю протиставляється Буття. Але Буття, яке є Богом, найвище й безмежне Буття, яке є Тройцею Божих Осіб, які взаємно уділяються. Жодна з Божих Осіб не існує для себе, а для двох інших, кожна є даром, який ущасливлює, і тому кожна Особа щаслива. Любов, яка дарує, є їхнім взаємним щастям. Для Них бути – це давати себе і так бути Любов’ю і Щастям. Amor in communicatione – як говорить св. Ігнатій в Духовних Вправах (231) – любов у спілкуванні, і стосується передовсім Бога-Тройці, але також і всіх створінь, обдарованих любов’ю і здатних любити.

Це принцип проекзистенції, існування для інших, до інших, принцип альтруїзму, принцип любові, яка ущасливлює і яка щаслива. І тому перша, найбільша і найкраща (тобто та, яка дає щастя) заповідь, яка випливає з лона Пресвятої Тройці, заповідь любові, є заповіддю щастя. І чи не в цьому приховується наша щаслива подібність до Бога, який щасливий?

Але необхідно побачити це Велике Буття і ці малі буття як дари, які слід приймати з вдячною любов’ю і ділитися ними, віддаючи їх Богові, безмежному Подателю усіх дарів, безмежній Любові, яка щасливо ділиться усім. Створювання і спасання – це дар Любові.

Чому Бог створює? Святе Письмо говорить, що з любові, з прагнення, щоби Його дари, обдаровані існуванням, існували для інших і щоби Його любов у них, яка дає їм існування, уділялася й була в них і через них щасливою і ущасливлюючою.

 

Книга Мудрості говорить:

Бо виявити велику твою силу ти завжди спроможен, та й хто міг би встрятись потузі рамена твого? Немов та порошина на вазі, ввесь світ перед тобою, наче роси крапля, що вранці падає на землю. Ти милуєш усіх, бо ти все можеш, і не зважаєш на гріхи людські, щоб дати їм можливість покаяння. Ти любиш усе, що існує, і не бридишся нічим з того, що сотворив; бо якби ти щось ненавидів, то й не витворив би. Як же щось могло б продовжувати існування, якби ти його не забажав був? Або як би щось могло зберегтися, коли б ти його (до існування) не покликав? Та ти щадиш усе, бо воно – твоє, Господи життєлюбний (11, 21-26).

Заповідь любові Бога і ближнього є вираженням волі Бога, який хоче уділятися, створюючи буття-дари, і хоче їх ущасливлювати своєю любов’ю, тобто Собою, бо поза Ним вони не мають іншого щастя. Він їх створює для себе не для того, щоби їх мати, володіти ними, але щоб бути їхнім щастям, єдиним щастям. І ця заповідь любові, тобто дарування себе і переживання щастя випливає з Любові, яка є абсолютним, безмежним, трансцендентним Буттям і Даром. Як Бог-Тройця не може перестати бути Любов’ю і тому не може перестати любити – ad intra et ad extra – в лоні Тройці і поза Нею, так теж не може перестати піклуватися про щастя (спасіння) своїх створінь, своїх дарів, покликаних, призначених до дарування себе в любові Богу й людям і Богу в людях (пор. Мт. 25, 40).

Ця заповідь звернена до вільних істот, щоби вони хотіли – без зовнішнього примусу – любити і давати себе на образ і подобу Бога. Вибрати в часі Бога, який вибрав нас у вічності (пор. Еф. 1, 4-5), і «в своєму улюбленому Синові» (Кол. 1, 13-14), це найбільший і вирішальний вибір, це найбільший акт нашої свободи.

Про це св. Ігнатій говорить мені у Фундаменті Вправ (23). Нагадує мені, що я створений, тобто обдарований існуванням, що я є даром, аби мого Творця, який є любов’ю Трьох люблячих Божих Осіб, любив, стаючи Його славою через прославлення Його і служіння Йому, тобто виконання Його волі, яка є волею Його і моєї любові, Його і мого щастя. Він хоче любити в мені, Він хоче бути щасливим у мені через взаємне дарування: Він мені, а я Йому. Завдяки Фундаменту я зрозумів, що моє буття створене, що моє життя і моя смерть занурені в Любов, яка хоче мене в часі й у вічності. У цьому зануренні, якого я хочу, відповідаючи любов’ю на Любов, полягає моє єдине справжнє і невичерпне щастя. Це Бог-Тройця, це Бог-Любов є моїм щастям, яке мені потрібно вибрати з невимушеної любові. І чи такий Бог-Творець такому створінню міг би не дати заповідь любові, тобто віддання себе в руки Бога?

З нашого боку є щось дитяче, а з боку Бога – батьківське й водночас нареченське в цьому відданні себе в руки Бога, який називає себе Отцем і Обручником (пор. Мал. 1, 6; Ос. 1, 2; Йо. 3, 29). Ісус, Син Отця, говорить, що ці руки сильні й вірні, з яких ніхто нас не вирве. Це руки Отця і Сина, які є Одне в Духові їхньої Любові. Це руки Бога, який любить нас заздрісною любов’ю (пор. 2 Цар. 19, 31; Іс. 63, 15).

Я це зрозумів не відразу. Але зрозумів, що все, що існує «на поверхні землі», створене з любові, аби було даром і допомогою для мене, для нас, людей. Створіння цього світу – це не лише предмети, вони не є ніякими, кинутими будь-як, але це дар Бога, даний людям як допомога, даний мені, аби завдяки цьому дарові я любив Подателя і служив Йому з любов’ю та вдячністю.

Як Той, який створив небо і землю (Пс. 124, 8), допомагає мені тими буттями-дарами? Зворушує мене і збуджує до вдячності, даючи стільки дарів, бо все, що є, є Його даром. Це зворушення, ця вдячність допомагають мені, бо дають радість, отож – і щастя. Окрім того, ці дари справді потрібні мені для життя, допомагають мені жити. Про ці дари – великі й малі, природні та надприродні, для всіх і для мене – говорить св. Ігнатій у Спогляданні для здобуття любові. Бог своїми дарами відчиняє нас на цю любов, притягує до любові, цією любов’ю обдаровує нас у всіх дарах. І так постійно.

Два найбільші дари Отця – Син і Святий Дух. Їхня місія – обдаровувати нас так, щоб ми через Них мали «доступ до Отця в однім Дусі» (Еф. 2, 18). Від втілення, коли Божий Син, даючи себе Марії, дав себе і нам усім, від смерті на хресті, коли видав себе за нас усіх в руки Отця, від воскресіння, коли ради нас усіх став життям і воскресінням, від зіслання Духа і уділення Його всій Церкві й усьому світові триває постійне обдаровування всієї дійсності, створеної в Синові, тими двома найбільшими Дарами (пор. Еф. 2, 10; Кол. 1, 15-17). У це необхідно вірити, вірити цим Дарам та Подателю – Отцю, полюбити Подателя разом із Дарами, віддаватися Отцеві через Сина в Духові. Це те, що св. Ігнатій, ідучи слідами св. Павла, вчив мене від новіціяту, від Фундаменту Вправ, які я перший раз виконував у новіціяті. Богословський вишкіл і духовний досвід лише поглибили й уґрунтували це в мені.

Це була і є велика візія Добра, Дару, Любові, яка огортала мене з усіх боків. «Будь, Ісусе, зі мною! По моїй правиці, по моїй лівиці. Огортай мене з усіх боків!» (молитва св. Патрика). З цієї візії народжується любов до Добра, до Любові, яка обдаровує, і до дарів. Моя любов – це дар, це захоплення дарами, це вдячність за дари, це служіння Любові через віддавання Її дарів і себе самого, який є даром. Ця любов – це щастя, це прославлення Подателя в Його дарах, прославлення Бога. Св. Ігнатій навчив мене, що прославляти Бога – це радіти Богом і Його дарами.

В Духовних Вправах св. Ігнатій учив мене щасливого споглядання буттів як дарів, щасливої та люблячої любові й служіння Тому, хто є найвищим Буттям, найкращим Даром, Любов’ю, яка створює і дарує, також мене і мені, Любов’ю, яка охоплює всі буття-дари, які вона створила й дарує, Любов’ю, яка є безмежним Щастям, яке безустанно дарує себе. Віддаючи себе цій Любові, віддаю себе цьому Щастю. Це повинно бути змістом мого життя в часі й у вічності.

Св. Ігнатій учив мене також добре користуватися як Божою Любов’ю, яка обдаровує, так і дарами Божої Любові. Я ними добре користуюся тоді, коли вдячно і покірно віддаю їх Богові. Віддаю Йому дар мого існування, існуючи для Нього, бо «в житті й смерті належу до Нього» (пор. Рим. 14, 7-8). Існую для Нього тоді, коли вірю в Нього, довіряю Йому і люблю Його понад усе, коли прагну пізнати Його волю і виконувати її з допомогою Його дарів.

Віддаю Йому дар моєї свободи (ДВ 234), спрямовуючи її до Нього, не використовуючи її проти Нього. Погане використання свободи проти волі Подателя свободи є гріхом (пор. ДВ 50). А гріх – за Ігнатієм – є завжди проти Доброти Бога, який хоче мого добра і щастя; проти доброти створінь, бо видає їх марноті моєї злої волі (пор. Рим. 8, 20, знищуючи їх доцільність, визначену їхнім Подателем; проти моєї доброти, бо через гріх я стаю недобрим до Бога і до створінь, Його дарів, і до себе самого, бо Божі дари використовую проти свого справжнього щастя (пор. ДВ 52).

Щоби захистити мене від поганого використання свободи, від нищення мого щастя і моєї радості, від дій проти Божої волі та слави, св. Ігнатій вчить мене такого духовного налаштування, завдяки якому я стаю вільним до добра, до любові, до служіння Богові, до доброго використання Божих дарів, і особливо – своєї свободи. Стаю вільним, бо неприв’язаним до власної волі, до того, що противиться моєму справжньому добру, моєму справжньому щастю; вільним, бо готовим до всього, що Бог від мене вимагатиме, що захоче мені дати або в мене взяти; вільним, бо так підданим Богові й Його волі, що прийму все з Його рук.

Така духовна постава – підвалина мого щастя, зануреного в волі Бога, який мене любить, який хоче мого щастя. Бог, який мене любить, знає найкраще, що є моїм щастям. Довірюся Йому, видаючи себе в Його руки, піддаючись Його волі…

Якщо я осягнув таку свободу, то стаю відкритим на все, що походить від Бога. Не смію і не хочу протиставляти Богові себе самого, Божій волі – свою волю, щастю, яке хоче для мене Бог, – своє розуміння щастя.

Така постава – це водночас мир, плід Святого Духа. Без цього миру немає щастя; він іде в парі з любов’ю, яка послушна Богові, з радістю, яка випливає з цієї любові й з послуху Божій Любові, яка ущасливлює (пор. Га. 5, 22-23).

Св. Ігнатій вчить мене віддавати Богові ще інші дари, отримані від Нього. Щоб вони не марнувалися, а поверталися до Подателя. Не віддані дари – це змарновані дари, непотрібні, кинуті на гниючий «пекельник смітник» (Д. де Ружмонт).

Що св. Ігнатій заохочує віддати Богові після дару свободи? Дар пам’яті. Про яку пам’ять йдеться? Це пам’ять про Бога як Подателя дарів і про дари, які Він мені постійно дає. Така пам’ять вдячна, радісна і покірна. Пам’ятати про те, що Він мене любить, доказом чого є всі щоденні дари, як природні, так і надприродні, – це означає бути щасливим. Якщо пам’ять про минулі дари, якщо згадування минулих дарів пробуджує радісну вдячність, то тим більше теперішні дари і пам’ять про присутність Подателя в дарах є ущасливлюючою пам’яттю (ДВ 235; Конст. 288; лист до Боржії). Така пам’ять – це умова щастя на шляху до блаженного оглядання Бога в небі.

Як я собі шкодив, забуваючи про Бога, Подателя дарів, і про дари – докази любові Бога до мене, забуваючи про присутність і дію Бога в Його дарах (ДВ 236). Скільки добра, скільки радості й щастя я змарнував цим непам’ятанням, цим забуванням. Скільки в цьому було несвідомої невдячності й такої поведінки, ніби Бог мене не любить і не обдаровує щедро в кожний момент мого існування, яке також є постійним даром й тому повинно бути постійним джерелом вдячної радості.

Так вдячна пам’ять – це «виходження із себе і входження в Бога» за допомогою всіх Його дарів. Якщо дивитися на буття як на Божі дари, то вони не закривають Бога-Подателя, але постійно нагадують про Нього, навіть ці найменші, такі як листок, квітка, і ці найвіддаленіші, великі, такі як сонце, місяць і зорі на небі. Така пам’ять можлива у вірі, в зосередженні й уважності на присутність і дію Бога-Творця в Його творіннях, Бога-Подателя – в Його дарах. Така пам’ять – це акт віри, вдячності й радості; така пам’ять – це молитва, споглядання, щасливе відчуття близькості Бога, ходження перед Богом і з Богом усюди. Так Авраам ходив з Богом і перед Богом (пор. Бут. 17, 1).

Св. Ігнатій вчив цього своїх синів, особливо тих, які займалися активною апостольською діяльністю або перебували на студіях і не мали багато часу на молитву поза працею. Хотів, щоб вони були «контемплятивні в дії» (за о. Надалем), щоби «прославляли Бога у своїх тілах» (1 Кор. 6, 20). Така пам’ять про Бога – це ігнатіянська молитва, до якої найбільше заохочують Духовні Вправи і Конституції. «Шукати, знаходити і любити Бога в усіх створіннях, а створіння знаходити і любити в Богові» (Конст. 288), це великий урок Ігнатія: урок молитви і щастя. Вільна людина, яка живе такою пам’яттю, такою молитвою, – людина побожна і щаслива в кожній життєвій ситуації. За це я вдячний св. Ігнатію в усьому моєму чернечому житті.

Бог дав мені дар розуму, дар розуміння правди, дар пізнавання і розпізнавання. І цей дар потрібно віддати Богові. Як? Вірячи Богові, вірячи Його словам, які намагаюся зрозуміти і втілювати в своє життя щоденно. Віддаю свій розум Богові, коли намагаюся, просячи в Святого Духа світло, розпізнавати Його волю в своєму житті й особливо у важливих і важких ситуаціях, коли потрібно вирішувати й вибирати. Св. Ігнатій учив мене добрих правил розпізнавання не лише добра і зла, не лише того, що походить від доброго чи злого духа, але також і того, що краще, що Богові миліше, що придатніше для Його більшої слави і для більшого спільного добра людей – в тому числі, й для мого добра (пор. Рим. 12, 1-2; ДВ 313-336).

Св. Ігнатій учив мене жити розумно в Церкві Ісуса Христа і розумно піддаватися дії Святого Духа, який «керує нами і провадить нас задля спасіння наших душ» (ДВ 365). Таке використання розуму, віддане Богові, не лише захищає від помилок, від відходження від правди, але веде до пізнання глибшої правди, до занурення в натхненнях і порухах Божого Духа, до прийняття дарів Божої мудрості, вміння, поради, второпності, і відчиняє мене на все, що походить від Бога і веде до Бога як у житті ближніх, яким можу й хочу допомагати на шляху до Бога. Мій Боже, дякую Тобі за дар розуму й віддаю його Тобі в покорі й прошу: Просвічуй мене і завжди веди до Божого Духа. Нехай Він заволодіє моїм розумом!

Я отримав від Бога дар волі. Під волею св. Ігнатій розуміє здатність хотіння, і саме доброго та плідного хотіння. Він йде за св. Павлом: «Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Фил. 2, 13). Це передовсім воля любові, воля хотіння Бога, який любить і якого люблять понад усе. Співпрацюючи з розумом, який пізнає правду, воля хоче здобути цю правду, вибирає її як добро, віддає себе цій правді. А ця правда – в остаточному розрахунку – це найвище Добро, сам Бог, який наповнює розум мудрістю, а волю – любов’ю. Коли віддаю Богові свою волю і так з’єдную її з Божою волею, то вже не хочу іншого добра, не протиставляю Богові і Його волі жодного іншого добра, ані жодної іншої волі. Тим даром волі, видаючи себе в руки Бога, захищаюся від різного виду ідолопоклоніння, яке є зрадою Бога. Утверджуюся в Правді й Любові. Стаю зосередженим і уважним до цієї Правди і до цієї Любові, й водночас потішений цією Правдою і цією Любов’ю. Стаю щасливим. Сам Бог, найвище Добро, надійна Правда і найчистіша Любов є моєю втіхою і моїм щастям, особливо у важкі моменти, коли на мене падає недоля і спустошення. Це Бог усякої втіхи, «що втішає нас у всім нашім горі, щоб ми могли втішити тих, які у всяких скорботах, тією втіхою, якою Бог самих нас утішає» (2 Кор. 1, 4).

Отож, великі Божі дари – існування, свобода, пам’ять, розум і воля. Оскільки це дари, то найкраще і найщасливіше ними користуємося тоді, коли спрямовуємо їх до Бога, віддаємо їх Подателю. Наше існування повне і добре тоді, коли спрямоване до Бога. Наша свобода – це порив існування до Бога. Наш розум, якщо намагається пізнавати все як Боже і в Богові, сягає глибини існування усіх Божих створінь і так «віддає їм справедливість» (Й. Конрад). Наша воля хоче любити Бога в усіх Його дарах, а всі Його дари, всю дійсність хоче любити в Богові і з Богом (пор. Конст. 288), і чи може тоді бути нещасливою? Наша пам’ять, віддана Богові, пам’ятає про це все і всім цим радіє; не лише згадує те, що давнє й варте, щоб про нього пам’ятали, але передовсім охоплює те, що тепер отримує, пізнає, любить і в свободі віддає Богові.

Все інше, щоби це не було, велике й мале, для духа й для тіла, «Ти, Господи, все це дав мені – Тобі тепер повертаю: усе Твоє (і я увесь із цим усім). Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею». А що я насмілююся просити? На чому мені залежить найбільше? Св. Павло і св. Ігнатій підказують мені: «Нехай усе у вас діється в любові» (1 Кор. 16, 14). «Мені ж дай любов Твою і благодать, яких мені достатньо» (ДВ 234). Нехай Святий Дух, Дух любові Отця і Сина, вливає Божу любов у наші серця (Рим. 5, 5), а Божа благодать, Божа допомога як вираження і плід Божої любові нехай нас підтримує, аби ми завжди добре приймали Божі дари, добре ними користувалися, вірно й щедро їх віддавали Богові й так ставали щасливими – як дари, які повертаються до Подателя.

Вже ніщо не є даром, який самолюбно тримають для себе, ніщо не є змарнованим даром і не пропадає так, що не повертається до свого Подателя, ніщо вже не занурюється в остаточне нещастя нелюбові, невіддавання себе в злій, проклятій самотності пекла. Все від Бога виходить і до Бога повертається, все занурюється в Добро і Щастя. Така візія, така любов і таке служіння достатні до щастя в часі – в дорозі – і в вічності – меті. І тому про таку візію, про таку любов і про таке служіння прошу Тебе, мій Боже! Амінь.

 

ІІ. Уроки молитви

 

Візія Бога й усієї дійсності, отож і себе самого, як дару, вдячне прийняття Бога і всіх дарів з Його рук, любов до Бога в Його дарах і любов до дарів у їхньому Подателю – це великий і основний урок, який мені дав св. Ігнатій. Називаю це уроком правди, радості та щастя. Він охоплює два виміри – природи і благодаті. Мене захоплює його універсальність. За цей урок я дуже вдячний моєму Вчителю.

Другий урок – урок молитви. Хочу тут звернути увагу на деякі ігнатіянські молитви, які мені допомагали і допомагають у всьому шукати й знаходити Бога, і так жити в Його близькості, так віддавати себе Богові. Без молитви це було би неможливо, бо без молитви я не міг би відчинитися на Бога і черпати з Бога, бо був би далеко й зачиненим.

У св. Ігнатія є молитва, якою моляться упродовж усього циклу Духовних Вправ і якою слід молитися все життя. Це молитва приготування, яка є ніби ключем, який відчиняє наше життя на Бога. «Просимо у Господа Бога благодать скерувати всі наші наміри, вчинки і діяння виключно на служіння Його Божій Величі та її прославу» (ДВ 46). Так потрібно молитися перед кожною молитвою – медитацією і контемпляцією. Це прохання про внутрішній лад і добре спрямування усіх моїх намірів, рішень і вчинків – прагнень, постанов і дій – усієї моєї особовості на служіння і прославу Бога містить у собі плід усіх Вправ.

Подивімося на цю молитву ближче. Чому Ігнатій надає їй таке велике значення? Чому вона є добрим приготуванням до кожної молитви і до кожної доброї дії, народженої доброю молитвою? Що є тим приготуванням, про яке я прошу? Впорядкування моїх намірів, рішень й учинків так, щоб вони були простими й чистими, щоби випливали з чистої любові до Бога, до Його волі, до Його слави, і тим самим були вільними від бруду й безладу власної любові. Мілош сказав би, що в долі й недолі, особливо в недолі, потрібні лад і краса. Коли наша любов чиста, впорядкована і красива? Коли є даром Святого Духа (пор. Рим. 5, 5). І коли спрямована до служіння і прославлення Бога, якого полюбили понад усе. Скільки разів я так молюся, скільки разів прагну того, що міститься у цій молитві, стільки разів вільним і чистим серцем відчиняюся на Бога і Його волю; стільки разів прагну Йому так служити, щоби моє служіння було для Його слави. Таке служіння, яке випливає з чистої любові, буде плідним: «Тим Отець мій прославляється, коли ви плід щедро приносите» (Йо. 15, 8).

Добрі й чисті вчинки, які походять із добрих і чистих намірів і рішень, – це добрі плоди нашого життя, це прославляння Бога, бо завдяки ним стаємо добрими дітьми Отця, які Йому подобаються і Його прославляють. Бог Отець гордиться такими дітьми. А люди, коли бачать добрі вчинки таких Божих дітей, прославляють їхнього Отця, як нам про це говорить сам Божий Син (пор. Мт. 5, 16).

Молитва – це прохання про життя у служінні й прославленні Бога. Вона випливає з любові, яку нам дарує Бог, і в цій любові її сила для впорядковування нашого життя. Св. Ігнатій на початку Вправ, від П’ятої вступної зауваги вказує, що просимо Бога про цю любов, бо дуже її прагнемо. А це прагнення – це вже любов, яка дає Богові свободу щодо нас і нам свободу щодо Бога (пор. ДВ 15). Всі наші справи з Богом повинні відбуватися в любові й свободі (пор. 1 Кор. 16, 14; 2 Кор. 3, 17). Якщо любимо Бога чистим серцем, то хочемо служити Йому і для Його слави, а тим самим і для свого щастя.

Урок св. Ігнатія про молитву заохочує нас також просити. Чого просити? «Того, чого хочемо і бажаємо» (ДВ 48). Чи це не самолюбне прохання? Чи не занадто суб’єктивне? Св. Ігнатій захищає нас від цих двох небезпек. По-перше, теми молитов, медитацій чи контемпляцій виразно й об’єктивно говорять, про яке добро і який плід благодаті потрібно просити. Тут немає самовільної довільності чи випадковості. Таїни життя Ісуса, які споглядаємо, дуже об’єктивно окреслюють те, чого ми тепер повинні хотіти й прагнути: вбозтва разом із убогим Ісусом в стайні та на хресті, вірності Отцеві разом із вірним і послушним Ісусом аж до смерті, радості з Ісусом, радісним в таїні воскресіння.

По-друге, окрім теми молитви є ще інший чинник, набагато важливіший і більш особистий, який захищає нашу молитву від самолюбної суб’єктивності. Це Святий Дух, якого просимо, і не лише під час виборів, але завжди, упродовж усього життя, «щоби Він зволив спонукати нашу волю і вкласти нам у душу те, що маємо зробити у пропонованій справі, аби якнайбільше докластися до Його хвали та прослави» (ДВ 180).

Є також урок доброї молитви в атмосфері великої довіри і віддання себе Богові. Кінцеву бесіду, тобто найінтимніший момент молитви, «потрібно провадити так, як один приятель говорить до іншого або як слуга говорить до свого пана – то прохаючи про якусь ласку, то звинувачуючи себе у якомусь поганому вчинку, то звіряючи свої турботи і запитуючи поради» (ДВ 54). Можна і навіть потрібно додати: … як дитина звертається до батька, довірливо, з любов’ю… Нас торкає слово про пораду, яку шукаємо в Бога, це виразне відлуння розпізнавання за допомогою Божого світла.

У кульмінаційній фазі Вправ, Спогляданню для здобуття любові, тобто в молитві повного віддання себе Богові, св. Ігнатій заохочує нас просити: «Мені ж дай любов Твою» (ДВ 234). Нехай любов, якою є Ти сам, мій Боже, наповнить мене так, щоби разом із Тобою і силою Твоєї любові я любив усе: Тебе, Боже в Тройці Єдиний, себе, ближніх, усю дійсність, яку Ти, Творець і Спаситель, любиш. Нехай усе, що діється зі мною, діється у Твоїй в мені любові, а через мене – у Твоєму світі. Вчини, щоби я був носієм Твоєї любові у світі, який так її прагне. Ти сам у мені й через мене люби все. Вчини мене знаряддям Твоєї любові.

Бог вислуховує такі молитви, натхнені Святим Духом. Божа любов, яку в наші серця вливає Святий Дух (Рим. 5, 5), дає нам бажання і прагнення того, чого хоче Бог. Тоді наші наміри, рішення і вчинки у чистий спосіб, бо під впливом чистої любові, впорядковані, спрямовані до служіння і прославлення Бога, а тим самим – до спільного добра і щастя людей, охоплених в нас Божою любов’ю. Така молитва – справді апостольська, шукає Божу славу в людях і щастя людей в Богові.

Такою є мета і плід Духовних Вправ. З їх допомогою св. Ігнатій хоче формувати людей, відданих Богові в служебній любові, які прагнуть більшої Божої слави і більшого загального добра. Така любов схилятиме їх до того, що «більше і краще» для більшої прослави Бога, любов до якого зростає, і до більшого загального добра людей, яких любимо в Бозі і разом із Богом. У такий спосіб Ігнатій хоче формувати своїх синів в ордені й таку мету ставить своєму орденові. Кожний, кого охопить така духовність, стане людиною служебної любові, яка спрагнена того, що «більше» служить і допомагає цій меті, яка дуже узгоджується із втіленням, з Боголюдиною, бо спрямована до щораз більшого добра і щастя людей, Божих дітей у Божому Синові, який став людиною на нашій людській планеті.

Ця риса magis – більше – знаменна для Ігнатія і є рисою справжньої, живої любові, яка зростає. Ця любов, яку в серця вливає Святий Дух, ніколи не говорить: «Досить, достатньо, не більше, вистачить»… Така любов прагне второпно давати і служити краще Тому, кого любить понад усе, і тим, яких у Ньому та Його любов’ю любить, і тому може їх любити як самого себе.

Хто цього не розуміє, той не розуміє суті духовності св. Ігнатія, який цією рисою подібний до св. Франциска з Ассізі, і до св. Домініка, і до св. Онуфрія, з яким зустрівся в Золотій Легенді на самому початку свого навернення в Лойолі. Така любов, така духовність – це Божий дар, і про неї потрібно Бога просити, цією випрошеною любов’ю очищати всі свої наміри, рішення й учинки, з цієї любові черпати силу до щораз більшого жертовного служіння Богові в людях.

Великою молитвою св. Ігнатія, яка перемінює наше життя, уподібнюючи нас до Ісуса Христа, є молитва в контемпляції про таїну втілення: «Просимо про те, чого хочемо. Тут треба просити внутрішнього пізнання нашого Господа, який задля нас став людиною, щоб іще сильніше Його полюбити і краще наслідувати» (ДВ 104). Це христологічна молитва. В ній є гаряче прагнення такого бачення Ісуса, яке стане в нас зростаючою любов’ю і наслідуванням Ісуса, а тим самим – щораз кращим служінням разом із Ісусом на славу Отця і на добро, тобто спасіння людей. Такою є місія Ісуса, дана Йому Отцем у Святому Духові.

Ця молитва проходиться через усі Вправи і формує реколектанта людиною, яка разом із Ісусом і силою Його любові віддає себе Отцеві та Його рятівній волі. Завдяки такому пізнанню, наслідуванню Ісуса і такій любові всі наші наміри, рішення і вчинки в чистий спосіб, бо разом із Ісусом, спрямовані до служіння і прославлення Отця і до добра людей, Його дітей в Синові й у Духові всиновлення (пор. Рим. 8, 15-17). Так сформована людина йде через життя з Ісусом і робить добро в Духові (пор. Ді. 10, 38) і через Ісуса в Святому Духові має доступ до Отця (Еф. 2, 18).

Задивлений в Ісуса, спраглий бути разом із Ісусом, щоби разом із Ним молитися і служити Богові й людям, Ігнатій закликає нас молитися, просити Отця через заступництво Марії та Ісуса про повне приєднання нас до Ісуса назавжди й у всьому (пор. Споглядання Царства Ісуса Христа, ДВ 91-98). Бути повністю відданим Ісусові, переживати всі Його таїни, віддати себе Отцеві разом із Ісусом у смерті та воскресінні через Святого Духа – це найбільші прагнення св. Ігнатія, які він хоче пробудити в кожному реколектантові. В роздумах Про два стяги він заохочує благати Марію, щоби випросила для нас у свого Сина благодать прийняти нас під свій стяг, а це стяг хреста, спочатку як у зовнішній, так і у внутрішній вбогості – якщо така Його воля, а потім – в покорі, в зневага і кривдах, як Він їх переживав, аби лише не спокушатися до гріха і робити це з уподобанням Його Божественної Величі. Про це саме заохочує нас просити Сина, аби випросив це для нас в Отця, нарешті – Отця через заступництво Матері й Сина (ДВ 147; пор. ДВ 97-98).

Про що насправді йдеться у цій молитві? Чого дуже прагнемо, так молячись? Прагнемо бути разом із Ісусом Спасителем, убогим і стражденним, у Його спасительній місії, повністю і назавжди з’єднані з Ним, аби Йому допомагати в справі спасіння всіх людей. У цій молитві велика любов до розп’ятого Ісуса, яка уподібнює нас до Нього через участь у Його вбозтві й стражданнях. Це христологічна й водночас тринітарна молитва, хоча Святий Дух тут виразно не згадується; це також маріологічна, апостольська і сотеріологічна молитва, бо йдеться про участь у справі спасіння. Людина, яка так молиться, себе саму й усе своє – наміри, рішення і вчинки – приєднує до Ісуса і до Його спасительної місії. Вже не шукає себе, але вся у житті й смерті віддає себе Ісусові згідно з волею Отця і з допомогою Матері Ісуса, яка саме так віддала себе Синові в убозтві й стражданнях, і так увійшла в радість і славу воскреслого Сина.

Ця молитва Ігнатія, яка народилася в Манресі (1522), була виразно вислухана в Ля Сторта (1537), коли Отець доручив Синові, який ніс хрест, прийняти Ігнатія на службу до Божих Осіб Пресвятої Тройці (Автобіографія, 96). Через багато років, у 1544 році, Ігнатій згадав це велике видіння і записав спомин в Духовному щоденнику. Це видіння в Ля Сторта, це приєднання до Ісуса з хрестом, це супроводження Ісуса Спасителя спонукало Ігнатія назвати свій орден Товариством Ісуса.

Цю саму молитву про приєднання до Ісуса і під Його стяг хреста св. Ігнатій в Духовних Вправах повторює ще два рази: коли роздумує про повне віддання себе Богові й готовність прийняти Його волю у всьому (див. роздуми про три класи людей, ДВ 150-156) і коли прагне отримати від Бога третій вид покори, який полягає у виборі того, що вибрав Ісус: вбозтво, зневаги й приниження в очах людей; тоді також заохочує молитися тою самою потрійною молитвою через заступництво Марії та Ісуса до Отця про повне приєднання до Сина, аби бути разом із Ним і так як Він в Його місії (ДВ 167).

Ще раніше, у роздумах про гріхи, Ігнатій показує нам на хресті Ісуса, «як Він, Творець, зійшов до того, що став людиною і заради наших гріхів перейшов від вічного життя до земної смерті, яку прийняв таким чином», і заохочує нас молитися до Ісуса й водночас питати себе – що я зробив, роблю й повинен зробити для Нього з вдячності за все, що Він зробив для мене (ДВ 53). Таким образом Ісуса й такими запитаннями пробуджую в собі глибоке прагнення приєднатися до Нього і повністю прийняти Його рятівну місію, випереджаючи тут те, про що проситиму, роздумуючи про «Два стяги» і про «Третій ступінь смирення».

Усі ці молитви спрямовані до однієї мети: віддати себе разом із Ісусом в руки Отця для спасіння світу, а через це – до Божої слави і для добра людей. Себе самого й усі свої наміри, рішення і вчини занурити в рятівній, послушній Отцеві, за нас і ради нас виданій і розіп’ятій любові Спасителя. «Ісус – моя розіп’ята любов».

Є ще одна улюблена молитва св. Ігнатія, взята зі середньовіччя: «Душе Христова». Вона добре відома в Церкві. Складається з самих прохань про таке з’єднання зі святою людською природою Ісуса, щоби душа, тіло, кров, вода, муки, рани Ісуса огорнули мене міцно і проникли в мене так глибоко й назавжди, щоб не дозволили віддалитися від Ісуса ані за життя, ані в годину смерті. Плодом цієї молитви має бути остаточний прихід до Ісуса в небі, аби так вічно прославляти Його з усіма святими; отож цим плодом є найвище й остаточне Добро: Божа слава і наше щастя.

 

ІІІ. Мета життя і допоміжні чесноти

 

Чого ще окрім візії Буття і буттів як добра і дарів, які нам даються з любові й приймаються у любові, аби в служінні віддавалися їхньому Подателю, чого окрім молитви про повне приєднання нас до Ісуса і віддання себе разом із Ісусом Отцю для Його слави через спасіння світу, чого ще вчить мене св. Ігнатій? Цією візією, любов’ю і служінням, завжди в молитві, показує мені мету мого життя в моєму ордені: Ревно служити Богові з чистої любові, під стягом хреста, в Церкві, допомагаючи душам, і це все на більшу Божу славу і для більшого спільного добра людей. Це мета мого покликання і життя. Про це св. Ігнатій часто говорить в Конституціях ордену. Для цього є Товариство Ісуса, для цього є кожний єзуїт. Мета велика і загальна, також велика і всеохоплююча місія, тобто рятівна любов Ісуса, послана на весь світ (пор. Йо. 3, 16-17).

Чи св. Ігнатій показав мені, як маю цю мету здійснити? За допомогою яких чеснот, тобто діяльності й сили? Які чесноти прагне в мене ввести з самого початку чернечого життя, щоби я зростав у них упродовж усього чернечого життя? Як маю любити Бога і Його більшу славу? Як маю любити Ісуса, Його хрест і Його Церкву? Як маю любити людей і їхнє спільне добро? Яким маю бути, щоби так любити й так служити?

Св. Ігнатій прикладом свого життя і своїми творами вчить мене, вчить увесь орден цих особливих чеснот, без яких мету ордену неможливо би осягнути. Які це чесноти?

Перша і основна чеснота – второпна любов (caritas discreta), любов, яка розпізнає, містить у собі дар розпізнавання (donum discretionis). Про неї Ігнатій говорить в останньому реченні Фундаменту Вправ: «прагнучи лишень того, що краще сприятиме нам у досягненні мети, задля якої нас створено» (ДВ 23). Ця второпна любов, яка вміє не лише багато прагнути, але безпомилково вибирати те «краще», повинна керувати всіма справами всього життя. Без цієї чесноти не вміємо і не маємо сили жити на більшу Божу славу і для більшого спільного добра людей. Без цієї любові ми не здатні на те «краще» (magis). Без неї загубимося в різноманітті ситуацій, прагнень, впливів і спокус життя. Без неї ми як моряк без компаса. І тому, коли просимо Бога: «Дай мені Твою любов», просимо саме про цю любов Святого Духа, Духа правди і розпізнавання, Духа сили у второпній любові до Бога, людей, світу й себе самого – в Богові, посеред людей у цьому світі.

Ця второпна любов оживляє і освічує всі ігнатіянські норми, поради, напуття і критерії розпізнавання в Духовних Вправах, Конституціях, Листах і Максимах св. Ігнатія. Без неї вони мало зрозумілі й мало дієві.

За св. Катериною Сієнською, яку молоде Товариство Ісуса дуже шанувало за згідність духа св. Ігнатія з її духом, ця второпна любов є «жаром і світлом», тобто палаючою силою й виразним спрямуванням цієї сили до Святого Духа за дар второпної любові:

О Святий Духу, прийди до мого серця.

О живий Боже, своєю святою силою притягни моє серце до Себе.

Дай мені дар второпної любові разом із святим страхом.

Збережи мене від усіх злих думок.

Нехай Твоя любов буде моїм жаром і світлом, щоби кожний тягар став для мене легким тягаром.

Мій святий Отче і мій солодкий Господи!

Допомагай мені в кожному служінні Тобі.

Дай мені Твою любов! Амінь.

 

Второпна любов потрібна нам у молитві, у виборі апостольських праць, у добрих порадах і керуванні душами, у доброму послуху, у доброму прийнятті всього, що Бог нам дає і що на нас посилає. Второпна любов лежить в основі доброго життя з Богом і з людьми, у вірності Божій волі в наших обов’язках і у доброму відпочинку. Без неї все було би мізерним, кульгавим, лінивим й погано спрямованим, бо не до «завжди більшого» Бога (Deus semper maior). Розуміючи її велике значення, її треба ревно просити в Святого Духа.

Друга суттєва ігнатіянська чеснота, яка походить із второпної любові й спирається на неї, – послух. Св. Ігнатій, з’єднаний з Ісусом, який послушний Отцеві аж до хресної смерті ради спасіння світу (пор. Фил. 2, 8), черпає з Ісуса чесноту послуху. Ігнатій разом із Ісусом любить Отця і Його рятівну волю, і любить у Церкві Ісуса, яка є святою інституцією і святою спільнотою спасенних, проявляє в своєму житті любов, яка второпно послушна, й хоче, щоб вона проявлялася в житті й діяльності його ордену. Суттєвий мотив цього послуху – прагнення допомагати Ісусові в Його рятівній місії через приєднання себе до Його любові, послушній Отцеві. А як Ісус «є жертвою, бо Сам хотів» (Йо. 10, 18; Іс. 53, 7), у повній свободі, так само Ігнатій і його сини жертвують себе для служіння Богові в Церкві під керівництвом видимого Намісника Христа, у свободі, бо самі добровільно хочуть у такий спосіб віддати себе Богові. Четвертий обіт послуху папі – суто місійний, апостольський – слушно вважається «початком і фундаментом» Товариства Ісуса.

Характерною рисою цього послуху є великодушна готовність і мобільність, яка випливає з неї. Бути послушним у місії – це постійна готовність піти туди, куди посилають, без зволікань і виправдань. Для Ігнатія такий послух – цілком христологічний, апостольський, місійний і еклезіяльний. У ньому немає регіональних, національних чи культурних обмежень, а є відкритість до всього світу через участь у місії Ісуса, який цю місію доручив Церкві: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28, 19).

Життя у такому послуху з Ісусом і в Церкві дає впевненість у глибокій приналежності до Ісуса, Церкви й усього створіння, бо є готовність «проповідувати Євангелію всякому творінню» (Мк. 16, 15). Завдяки цій послушній любові, яка прагне Божої слави через спасіння людей, ми розуміємо велич і доброту чернечого покликання у послуху. У своєрідний спосіб, через приєднання до послушної Отцеві любові Спасителя світу, людина бере активну участь у загальному спасінні; уподібнюється до св. Павла, який своєю працею і терпінням «радів стражданнями за вас і доповняв на своїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (пор. Кол. 1, 24). Завдяки такому розумінню і практикуванню такого послуху єзуїт відчуває себе не лише живим членом Церкви, але й громадянином світу, бо, занурений в Ісусову спасительну і послушну розіп’яту любов, охоплює нею весь світ. З Ісусом і в Ісусі добротою, яка хоче врятувати весь світ, охоплює весь світ.

Св. Ігнатій вчить мене розуміти послух динамічно, бачити й оцінювати його зростаючі й досконаліші рівні, починаючи від простого виконання наказу через згідність волі з волею настоятеля, який для ченця заступає Христа, послушного Отцю, аж до послуху розуму, якщо очевидність помилки з боку настоятеля не нівелює цього.

Для Ігнатія послух – це жертва нашої свободи Богові за прикладом Ісуса й водночас тест цієї жертви. Але це розумна жертва (rationabile obsequium). В Інструкції про послух о. Людовика Гонзалеза да Камари в Пам’ятках, тобто Споминах про св. нашого Отця за 1555 рік, Ігнатій так виражає три види послуху: виконання наказу, даного силою чесноти послуху, який зобов’язує під гріхом (in virtute sanctae oboedientiae), і цей вид називає добрим. Другий вид послуху, коли настоятель наказує щось зробити без зобов’язання під гріхом, і цей вид послуху називає кращим. Третій вид послуху є тоді, коли підлеглий прочитує волю настоятеля навіть без виразного наказу; це найкращий вид послуху, бо в ньому підлеглий до якоїсь міри ототожнюється з настоятелем в однакових прагненнях і мисленні. У так званому Каноні послуху, який приписують св. Ігнатію, або, принаймні, написаному в його дусі, читаємо: «Хто стисло тримається букви наказу, не вникаючи в думку й намір настоятеля, послушний не по-справжньому… Хто не дивиться на добру сторону наказу, послушний недосконало. Хто в послуху не ототожнюється до певної міри з настоятелем, послушний не по-справжньому». Бачимо, що послух, навіть «сліпий», має бути розумним, бо помічати згідність наказу і виконання наказу з Божою волею. І тому вислови Ігнатія, які часом вражають, про «сліпий» послух, про «послух трупа», які він перейняв з давньої монастичної традиції, стосуються тільки однієї сторони послуху: не чинити опору там, де не бачимо гріха і незгідності з Божою волею у виконанні наказу. Цей «сліпий» послух «трупа» закладає, згідно з Ігнатієм, попередній розумний і моральний осуд з боку підлеглого, що в наказі настоятеля немає нічого грішного і що очевидність правди і слушності не обмежує ані розуму, ані волі підлеглого.

Окрім того, Ігнатій завжди признає підлеглому право представити настоятелеві своє судження, свою думку, і це для того, щоби краще зрозуміти думку й наміри настоятеля і евентуально перестерегти його перед помилками й шкодою, отож щоби, ототожнюючись із ним, краще бути послушним. У випадку конфлікту з настоятелем, коли сумління підлеглого не дозволяє йому виконати наказ, Ігнатій заохочує піддатися судженню двох або трьох людей, які об’єктивно розглянуть справу; тоді слід йти за їхніми висновками. Скільки спокою в довгому чернечому житті я завдячую послухові. Хочу також визнати, що Бог давав мені добрих настоятелів, розумних і доброзичливих, навіть у війську, за що я Йому вдячний.

Третя чеснота, яку я дуже пізно пізнав у школі св. Ігнатія, це сповнена любов’ю покора (humilitas amorosa), яку він дуже цінував у Духовному щоденнику. Бог подарував йому цю чесноту у 1544 році, коли він писав Конституції ордену і майже місяць борикався з проблемою вбозтва неколегіальних домів і церков при них. Після довгих роздумів, поєднаних з ревними молитвами і щоденною Євхаристією, Ігнатій дійшов висновку, що такі доми й церкви повинні бути вбогими, тобто жити з пожертв, без постійних доходів. Дотримуючись правил і принципів вибору Духовних Вправ, свої висновки й вибір сурового вбозтва піддав апробуванню Бога. Але вчинив нерозсудливо, бо сам визначив, як Бог повинен підтвердити цей вибір. Пізніше визнає, що в цій справі шукав себе самого. І тому Бог довго мовчав і не подавав знаку. Нарешті Бог дав знак, але не такий, якого очікував Ігнатій. Це був щедрий знак, і не лише підтвердження правильного вибору, але, і передовсім, вказівка дороги на майбутнє, що стало суттєвою рисою духовності св. Ігнатія. Цим знаком була сповнена любов’ю покора: піддання створіння Творцеві і Його волі без будь-яких вимог до Нього. Постава покори й любові, постава поваги й пошани, яка наповнила Ігнатія втіхою й упевненістю, що вибір добрий, водночас була великою благодаттю й уроком на все життя. Покірно віддаючи себе Богові, Ігнатій просить довірливо і без страху: «Дай мені люблячу покору». Він охоплює нею все, що є Божим, в порядку благодаті й природи, тобто всю дійсність. Такі пошуки й знаходження Бога в усьому, така покірна любов до Творця у всіх Його створіннях або дарах (що було в попередніх роздумах), такі пошуки і знаходження створінь у Творцеві і любов до них в Творцеві тепер отримує новий глибокий зміст, який наповнює Ігнатія радістю й слізьми: занурений в Богові разом із усіма створіннями, він щасливий щастям покори, пошани й прослави Творця в Його дарах і дарів у їхньому Творцеві. Його охоплює й пронизує з усіх боків радісна правда величі й доброти Бога в усій дійсності й доброти всієї дійсності в Богові; ця правда переживається в покорі, яка любить усе: Бога Творця і все, що Бог створив.

Ісус сказав самарянці: «Якби ти знала Божий дар!» (Йо. 4, 10). Він сам був цим даром для неї і для всіх нас. Але цим даром є також усе: і Бог, який віддає нам Себе в Ісусі (пор. Йо. 14, 8-10), і все Боже творіння, в якому Бог перебуває і діє. Цей досвід, записаний у Духовному Щоденнику 30 березня 1544, є глибоким зануренням у «Споглядання для здобуття любові» (ДВ 230237), є її новим досвідом особливого виміру щасливої покори і ощасливлюючої любові, яку до цього моменту так не переживалося. Цей досвід має в собі щось зі щастя малої, бідної, покірної обручниці, яку віддали великому володареві, який схиляється над нею з любов’ю і обсипає її з усім боків дарами. Згадуються слова псалма: «Ти ззаду й спереду мене оточуєш, кладеш на мене твою руку» (Пс. 139, 5). Як покірно, послушно, піддано й щасливо Ігнатій живе під рукою Бога. Як віддається в Його руки з покірною любов’ю. У Директиві IV до Вправ таке віддання себе в руки Бога він вважає метою і плодом усіх реколекцій.

Чому св. Ігнатій цей знак Божої згоди на здійснений вибір вбозтва, цей досвід люблячої покори вважає найкращою дорогою, по якій повинен йти завжди? Що нове й суттєве вона внесла в його духовне життя, в його стосунки з Богом? Чому цінить її більше від усіх благодатей, які вже отримав, а отримав їх багато? Може вона є вінцем усіх дотеперішніх благодатей, дарів і просвічень? Вона записана в Духовному Щоденнику як щось дуже особисте, про що не мав наміру нікому говорити і що мало залишатися (й довго залишалося) його таємницею, прихованою від людей. Думаю, що цей досвід і ця лекція життя з Богом була для Ігнатія передчуттям неба. Там душа зануриться в Богові, який є Любов’ю, і зануриться з покорою, повною ощасливлюючої любові. Понад цією благодаттю, понад цим досвідом єдності з Богом у правді покори й любові нема і не може бути більшої благодаті, більшого добра і щастя. Мабуть тут Ігнатій пережив повноту свого містичного життя, свого покірного занурення в Божу Любов і повне піддання себе цій Любові. Так жити, так любити, так служити, такий напрямок тримати до кінця життя (ніби Керманич наказав: «Так тримати!»), охоплюючи цією люблячою покорою Все. Вже нікого й ніщо не любити інакше. Це риса й секрет особистості Ігнатія в останніх дванадцяти років його життя. Але також і секрет його щастя, а тим самим – його сили й мужності.

Навчений св. Ігнатієм про можливість такого досвіду, пробую хоч трішки в нього вникнути чи, скоріше, молитися за нього, аби зазнати цю ощасливлюючу правду, яка щасливо визволяє душу до Бога, присутнього у всіх Його дарах (пор. Йо. 8, 32). І тому молюся разом з Ігнатієм: «Дай мені люблячу покору, і також честь і пошану!» Якщо отримаю цю благодать, то зможу виконати наказ Конституцій: «Шукати Бога в усьому, любити Його у всіх створіннях, а всі створіння – в Ньому – згідно з Його найсвятішою і Божественною волею». А ці пошуки, знаходження й любов будуть покірними, і тому – щасливими. Навіть крихта власної любові, тобто не-покори, зіпсує це щастя.

Може близько до такого розуміння благодаті та щастя був Бернанос, коли писав у Щоденнику сільського пароха: «… якщо би в нас вмерла вся гордість, то найбільшою благодаттю було би любити себе самого покірною і несміливою любов’ю – так, як люблять замучене тіло Ісуса Христа». В Ісусі, і тільки в Ньому, це би було покірною і несміливою, але ощасливлюючою любов’ю до Бога і до людини, Отця і Його дітей. Бо хто любить Ісуса-Сина, любить і Отця (пор. Йо. 14, 9-10). Але коли любимо Ісуса – Людського Сина – в його людській природі, то любимо також себе і своїх ближніх. В Ісусі любимо Все покірною і несміливою любов’ю. І чи для людини, яка є лише створінням, під час земної мандрівки до Бога може бути більше щастя?

Я дуже вдячний св. Ігнатію за те, що цю дорогу, яка веде до Бога і до щасливого з’єднання з Ним, він записав у Духовному Щоденнику і що цей фрагмент Щоденника зберігся і дійшов до мене. Це крихта з багатого містичного столу Ігнатія, яка впала для його сина після стількох століть…

Четверта чеснота, якої мене вчить св. Ігнатій і якої потрібно вчитися усе життя, бо вона важка для моєї власної любові, це духовна свобода, духовна рівновага, духовна готовність, аби слухати Бога, тобто свята безпристрасність, яку не завжди добре розуміють. Вона також є плодом второпної любові. Це така любов до Бога і до Його волі, такий вибір Бога й того, що краще допомагає для Його більшої прослави і служіння Йому, а тим самим – для більшого спільного добра людей, що все інше не зв’язує нашу свободу, віддану Богові, не руйнує нашу духовну рівновагу і готовність слухати Бога. Це готовність прийняти з Божих рук усе – здоров’я і хворобу, багатство й вбогість, славу і ганьбу, довге або коротке життя. Завдяки цій чесноті ми вільні стосовно протилежних речей, аби вони не були грішними, залишених нашій свободі. Шальку цієї врівноваженої свободи переважить лише задивлення на більшу Божу славу і на більше спільне добро людей, бо тут немає ні наказу, ні заборони. Це чеснота свободи й водночас великодушності, бо це повністю вільна любов, щедра давати й служити Богові й людям. Таку вільну людину св. Ігнатій називає «шляхетним лицарем Христа», повністю відданим Господові (пор. ДВ 15, 97-98) в пориві любові, яка керує його свободою. Такою людиною був св. Павло. Він умів жити для Ісуса і тільки для Ісуса (пор. Фил. 1, 21): «Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому й в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні. Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4, 12-13).

Такою людиною був також Шарль де Фукольд, як про це свідчить його молитва:

Отче, віддаюся Тобі,

Зроби зі мною все, що захочеш.

Що би Ти не зробив зі мною –

Дякую Тобі.

Я готовий до всього,

Прийму все,

Щоби тільки Твоя воля сповнилася

У мені й у всіх створіннях.

Більше нічого не прагну, мій Боже.

У Твої руки віддаю мій дух,

Бо люблю Тебе всім серцем

І з довірою віддаюся Тобі повністю,

Бо Ти – наш Отець. Амінь.

Вираженням цієї свободи, готовності й відданості Богові, цієї безпристрасності щодо всього, що не є Богом і Його волею, може бути ця коротка молитва:

Ти, мій найулюбленіший Боже, і Твоя Воля!

Це лише повторення молитви, якої нас навчив Господь: Нехай буде воля Твоя, Отче наш» – Дай, що хочеш, і візьми, що хочеш. Для Тебе живу, для Тебе вмираю (пор. Рим. 14, 7-8). Одне лише має значення: бути з Тобою, любити Тебе і служити Тобі.

П’ята чеснота – вдячність. Ігнатій був дуже вдячний Богові й людям за всі добродійства, і цієї вдячності вчив і вимагав від своїх синів. Іспит сумління радив розпочинати завжди від акту вдячності за Божі дари (ДВ 43). Усі таїни життя, смерті та воскресіння Ісус переживав як великі Божі дари і дякував за них (ДВ 233). У Духовному щоденнику, коли просив у Бога підтвердження вибору суровішого вбозтва через заступництво Марії і святих, «дякую з гарячим почуттям любові спершу Божим Особам, потім нашій Пані й Її Синові, потім ангелам, святим отцям і патріархам, апостолам, учням Господа і всім святим, нарешті – всім особам, які мені в цьому допомагали». У Конституціях він наголошує на вдячності до доброчинців Товариства: дякуючи, запрошує їх брати участь у заслугах Товариства, дораджує молитися за них і служити меси в їхніх намірах. А про що для них потрібно просити в Бога? Щоби Він сам керував ними і помножував у них свої дари, аби Бог винагородив їх у вічності за те, що вони робили для Товариства. Перший розділ четвертої частини Конституцій Ігнатій присвячує вдячності, «вдячній пам’яті» про доброчинців – як живих, так і померлих. У своїх листах він часто виражав вдячність і закликав до вдячності своїх синів.

Чому Ігнатій так цінив вдячність і так її виховував у Духовних Вправах і Конституціях? Спочатку тому, що слід бути вдячними Богові й усім нашим добродіям, що це шляхетний обов’язок обдарованих людей. Потім тому, що вдячність містить інші гарні чесноти, необхідні нам для доброго життя з Богом і з людьми. Які чесноти містяться у вдячності?

Перше – духовне вбозтво зі справжньою покорою: все, що маю, мені дали. Я бідна людина, але мені дали багато дарів; нічим не хвалюся, бо я бідак, який покірно визнає доброту і щедрість Бога і добрих людей, через яких Бог мене обдаровує і вчить мене скромності, впокорення і вдячності. Вдячність несе з собою радість. Щиро радію, що Бог і люди добрі до мене, що мене люблять і обдаровують. Також радію добром інших людей. Люблю їх і дякую Богові за дані їм добродійства; завдяки любові до них стаю багатий їхніми дарами так, ніби вони мої дари, бо вони – мої брати і сестри, і вмію радіти їхнім добром. Також я багатий, коли вдячний.

Вдячність лікує мене від суму й понурої заздрості. Я уподібнююсь до юнаків у палаючій печі (Дан. 3, 51-90), які, вдячні за все створіння на небі й на землі, на суші й на морі, вдячно прославляли Бога разом із усім створінням, Бога Творця й Подателя усіх дібр, і робили це з великою покорою і в дусі вбозтва, нічого собі не приписуючи. Тим самим вдячність, така далека від заздрості, пихи і самолюбного задоволення з себе, є духовним і психічним здоров’ям. Люди, з якими я жив у в’язницях і таборах, хоча пригноблені й нещасливі, в голоді, холоді й тяжкій праці, коли думали про своїх близьких, які жили в кращих умовах, тим самим себе втішали, раділи й дякували за це Богові. Добро тих, кого любили, завдяки таємній «магії» любові їх добром і втіхою.

Я дуже вдячний св. Ігнатію за те, що виховував мене до вдячності з усім багатством цієї красивої і плідної чесноти. Завдяки їй мені ніколи не було і не є занадто важко в житті (хоча бували важкі моменти), бо маю чим радіти, як св. Франциск з Ассізі в своїй Сонячній пісні, наповненій вдячністю за все, не виключаючи «нашої сестри – тілесної смерті»… Св. Ігнатій також вчить мене вдячності за здоров’я і за хворобу, бо «хвороба – не менший дар, ніж здоров’я» (Конст. 272).

Не нарікати на дійсність, охоче приймати з Божих рук усе – добро і зло, солодке й гірке (пор. Йов. 2, 10), дякувати Богові за все як за дар – це великий секрет тихого щастя.

Я цього вчився також і в Рейнхальда Небухра (а він вчився цього в імператора Марка Аврелія), і це уроки, згідні з духом ігнатіянської вдячної й второпної любові:

Боже, дай мені спокійний дух,

Аби я погодився з тим,

Чого не можу змінити.

Дай мені хоробрість

Зміни те, що можу змінити

І що треба змінити.

Дай мені мудрість

Уміти завжди

Відрізняти одне від другого.

Чи в цій молитві, добрій для усіх віруючих в Бога, немає прихованої вдячності і за спокійний дух, і за хоробрість, і за примирення з долею, часом болісною, і за зміну на краще того, що ми могли змінити, і за мудрість розпізнавання у кожній ситуації?

 

IV. Втіха в моєму житті

 

Що в моєму житті упродовж багатьох років у школі св. Ігнатія змінилося так, що поволі зростаю і надалі прагну виходити з самолюбного дитинства і з самолюбного суму й гіркоти зосередження на собі? Що стало джерелом втіхи і краси так, що в недолі й поразках, коли мене вже покидало бажання займатися собою з вподобанням і задивленням у себе самого, я не впадав у пригнічення і жаль? Що мені дав, чого мене навчив св. Ігнатій, щоби я міг жити просто і звичайно, маючи разом із ним «набожність до спільнотного і звичайного життя» (devotio ad vitam communem – у подвійному значенні слова communis: звичайний і спільний)? Про що властиво йдеться? Про те, щоби це спільне й звичайне життя було спокійним, радісним і красивим у простоті звичайності, без збудження і «вивищення мого самолюбного я». Ціную і люблю фрагмент молитва Томаса Мора:

… О Господи, дай мені душу, яка не знудиться і яка не вміє нарікати, зойкати й бідкатися. Не дозволь, щоби я занадто займався тим, що виноситься і називається моїм «я»…

Що мені дав, що мені далі дає св. Ігнатій, що так змінює моє життя? Він дав мені бачення дійсності як добра і дару; навчив мене як подячної молитви, так і прохання приєднатися до Ісуса з хрестом; учив мене і вчить чеснот, про які я вже говорив, з прагненням повністю віддатися в руки Бога, аби любити й служити. Що ще?

Навчив мене відчинятися на Божу втіху, яка в житті самого Ігнатія відігрівала велику незамінну роль. Чим була і чим є втіха Ігнатія і наша втіха, якщо її отримаємо? Послухаймо самого Ігнатія:

Втіхою називаємо такий стан душі, коли в ній зароджується певний внутрішній порух, завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа; внаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого. Подібним чином досвідчуємо таку втіху, коли душа проливає сльози, які спонукають її – чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою, – до любові до свого Господа. Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любові, а також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі, сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі (ДВ 316).

Чим для Ігнатія була ця Божа втіха від Святого Духа? Радістю і силою. Це була впевненість, що Бог його любить, що вподобав його і обдаровує його благодаттю, дає йому силу любити Бога в стражданні й у служінні для Його слави і для загального добра людей, на більшу славу й для кращого служіння – для більшого добра. Завдяки втісі збільшувалася сила і помножувалося добро. Без цієї втіхи Ігнатій, як сам визнав, не зміг би так любити, так служити і так переносити страждання, які перевершували його людські сили.

Що було джерелом цієї втіхи? Те, про що він писав у листі до св. Франциска Боржії і в Конституціях (288). Життя в зосередженні й уважності до щоденності й дії Бога в усьому, пошуки і знаходження Бога в усьому, любов до Бога в усьому й усього в Богові, бо все створене Богом у Божому Синові й у Ньому існує, як нас переконує св. Павло (Кол. 1, 15-20). Бог у всьому і все в Богові потішало Ігнатія завжди й усюди. Все створіння в Ісусі Христі охоплене любов’ю Отця до Сина в Святому Духові й через Ісуса має синівський зв’язок із Отцем у Духові Отця і Сина. Хто так через віру і благодать наближається до Бога в Його створіннях і до створінь у Богові, той зазнає потішання Богом і всіма Його дарами.

Бог, який створює небо і землю, видимі й невидимі буття, присутній в них, а вони – в Ньому. Він діє в них і дає їм силу діяти. Бог, Єдиний у Пресвятій Трійці, Творець і Володар усього Створіння, є нашим джерелом утіхи в усьому й через усе. Про це св. Ігнатій говорить у Фундаменті Вправ, це ще повніше проявляється у Спогляданні для здобуття любові у всьому й через усе. Ця близька присутність Бога в усьому, ця близька присутність усього в Богові є джерелом постійної втіхи, постійної пам’яті про цю потішаючу близькість і присутність, постійну любов цієї близькості та присутності, постійну радість й утіху. І тим самим є джерелом постійної подячної молитви як спілкування з Тим, який нас любить і огортає з усіх боків своїми дарами. Як можна ще почуватися самотнім? Як не жити втіхою навіть на витоптаній в снігу стежці в тайзі? Так здійснюється це радісне, важливе й спокійне Effatha на Богові в усьому і на всьому в Богові без тіні ідолопоклонства, без тіні розпачу в найтемнішу ніч…

Якщо так є, якщо цього мене вчить, разом із св. Павлом, св. Ігнатій, то тим самим вчуся від них чогось дуже важливого: набрати добру відстань до себе самого, критичну поставу щодо себе самого, оцінювання і осуджування себе самого в світлі об’єктивної правди і об’єктивної любові Бога до всіх створінь, завдяки якій вони є тим, чим є. Це стосується також і мене самого. Вчуся того, чого Ісус вчив самарянку біля криниці Якова: постави правди перед Богом, перед світом і перед собою в Духові й Правді. Ця постава наповненої пошаною відстані до Дару й дарів тримає мене в добрій і доброзичливій правді без зимного й твердого холоду, в правді, яка огортає і пригортає так, як хтось великий і добрий пригортає бідака. І тому блаженні вбогі… У цій відстані є також наповнена любов’ю покора.

Що в собі несе таке життя? Що мені дає ця близькість, присутність і необхідна відстань? Щоденне життя в Духові Любові й Правди, без ілюзій власної любові, яка у всьому шукає себе, без поневолення пожаданнями і страхами, без задивлення, як Нарциз, у дзеркало, в якому хочу бачити тільки себе, байдуже, чи з захопленням чи з розчаруванням у собі самому.

Ця відстань, цей об’єктивізм стоїть в основі моєї покірної правди, в якій дякую за все, що є, і прошу прощення за все, що помічаю в собі як фальшування правди через шукання себе самого, через впадання в пастку самолюбної суб’єктивності. Благодать вдячності та скруха стає в мені джерелом щастя, такого як у Закхея, доброго розбійника на хресті, грішниці у стіп Ісуса, яка була вдячна за милосердя і скрушена пізнанням своїх гріхів, а тим самим визволена від фальшу задивлення в себе саму й зосередження на собі. Коли так живу в Духові й Правді, з вдячним і скрушеним серцем, грішник, поєднаний з Богом любові, тоді я щасливий як Закхей, як добрий розбійник, як самарянка і як грішниця. З мене спадає злуда і пута тісної власної любові. Стою перед Богом і справді занурююся, бо з вдячністю і скрухою, в справжнє Боже милосердя, тобто в щастя. І як за це не дякувати? Як не захищатися від втрати цієї справжньої і так потрібної відстані в правді й любові?

І тут св. Ігнатій показує мені велике значення іспитів сумління і правил розпізнавання того, що справжнє, об’єктивне, і того, що фальшиве, бо засліплене любов’ю Нарциза до себе самого; того, що дух темряви хоче обдерти з правди й добра і запхати в закамарки самолюбного пожадання в володіння в брехні.

Що ще для мене є втіхою на щодень і в кожній життєвій ситуації? Що ще дає мені ця відстань до себе і до об’єктивної дійсності, до дійсних речей, які є справжніми дарами і знаками Божої любові до всього, що є, отож і до мене? Знаю, що це дуже особиста справа, і нікому не хочу її накидати; але хочу її вдячно визнати, даючи про неї свідчення. Втіхою, народженою цією відстанню щодо об’єктивної дійсності, дарованої мені, для мене є поезія.

Св. Ігнатій мабуть би здивувався, якщо би я назвав його поетом. Читаючи його твори, маємо справу з прозою – і то дуже простою, з поганою стилістикою. Але в моєму сприйнятті, в моєму переживанні духовності св. Ігнатія відчуваю поезію, навіть щось, що для мене – ars poetica. Чим, у своїй суті, є мистецтво, поезія? Конрад вважає це «відданням справедливості видимому світові», тобто хапанням у видимому світі того, що в ньому найглибше, найправдивіше, найважливіше, без чого видима дійсність була би порожньою, безплідною й несправедливо оцінювана, не пробуджувала би здивування, на дарувала би радості правди, яка з неї променіє, чудової правди, бо verum є також pulchrum. Чому є verum? Чому є pulchrum? Тому, чому є собою, правдивим буттям (ens). А є собою тому, що є даром Творця, який в ньому присутній і діє, і вподібнює дар до Подателя (див. ДВ 237). І помітити це в створіннях – знаках Божої присутності і Божої дії – це визнати їхню справедливість, визнати в них найважливіше, захопитися ними й радіти їхньою правдою, яка є доброю і красивою. І саме такий досвід дійсності, навіть без жодного вірша, є поезією.

За Й. Тувімом, поезія – це «стрибок варвара, який почув Бога». Цим стрибком він свідчить про живого Бога, присутнього в видимому світі. Цей стрибок, цей танок, ця пісня, цей вірш, цей образ, ця різьба – це вираження захоплення прихованим Богом (Deus absconditus), але відчутним у Його дарах – справжніх і красивих Його присутністю. Чому богослови, астрономи, математики бувають поетами? Бо, захоплені в теології, астрономії, математиці й в інших науках присутністю Бога, творять щось, що виходить за межі теології, астрономії, математики, що є поезією…

Вони випромінюють якесь лагідне світло. Світло чого? І того, що є глибоко в дійсності, і того, що є високо понад нею… Не знаю, як людина, яка ніколи не сягнула так глибоко, ані високо понад видиму дійсність, і не відчула таїни існування, добра і краси, схованих у видимій дійсності, добра і краси, які її перевищують і, охоплюючи з усіх сторін, чинять її доброю і красивою, пробуджують несміливість і захоплення, в якому є щось із адорації та молитви, як така людина і чим могла би відрізнятися від тварини? Тварина тільки користується речами, але ними не захоплюється, бо не помічає в них дару й знаку. Тварини не знають адорації і не створюють мистецтво. Тварини прославляють Творця своїм існуванням, а людина – свідомою адорацією і створенням того, що допомагає прославляти й любити Бога. Дзвони, органи, святині, пісні, сакральні танці й плескання в долоні – це все народжується із захоплення Богом і є мистецтвом, поезією. Без цього життя не було би гідне людини, не було би радісним і святим. Лише послідовний атеїзм не зміг би, а може й не хотів би помітити в дійсності Бога. Лише диявольська ненависть хотіла би вигнати Бога поза границі адорації й вдячності та позбавити людей поезії. Псалми, разом із Піснею Пісень, переконують мене, що адорація і молитва у всіх її багатих проявах пробуджує поезію; або краще – не може без неї жити; або ще краще – є поезією.

Старці – люди, які здаються сухими й прозаїчними, – коли моляться по-справжньому, то преображаються, опромінені блиском таємної краси. Навіть не знають, що вподібнюються до Ісуса на горі Тавор. А Преображення на цій горі – це захоплення і поезія. Достатньо глянути на Петра і послухати, що він там говорив… Яке «почуття Бога»!

У такі хвилини такі люди випромінюють якийсь лагідний блиск. Вони щасливі навіть у нещастю. Бо і в жалобі й «нещастю потрібний якийсь лад чи краса» (Ч. Мілош). Бог об’являється їм як Іовові («один Господь смутку і нагороди» – втіхи). Без цієї поезії в смутку й жалобі, без Плачів Єремії і Кохановського, смуток і жалобу неможливо би було витримати, розпач їх би придавила. Побоююся, що в пеклі немає поезії, що диявол є її ворогом, так як є ворогом Бога й усього, що Боже, впорядковане і красиве. У пеклі також немає молитви, і диявол ніколи не молиться. Пекло – це місце розпачу, де все втрачено. Там, де нема надії, не можна співати, танцювати, плескати в долоні, а «уста не наповнені сміхом» (Пс. 126, 2).

Але якщо би в розпачі з’явилася поезія, цей «стрибок» до Бога, та відчутна присутність Бога, то розпач би розвалився, і то серед сліз. Сльози були би знаком знищення розпачу. Сльози радості від зустрічі з Творцем ладу й краси…

Як влучно це виразив Т. Сулковскі в вірші про боротьбу, падіння, вставання, про мудру любов, про дар надії після падіння, про радість встати знову, про три мечі для боротьби – з блиску довіри, з радості праці й з сили терпеливості. А закінчує так:

Padający, nieszczęśliwy,

Ręka sztuki sprawiedliwej

Napoi w godzinie trwogi.

Podeprze niedoskonałość,

Rozpacz pęknie, buchnie radość.

Drzewo życia wyda owoc.

Tarcza, Warszawa 1980, s. 71.

 

Знаю, що може і без св. Ігнатія, без його школи, я був би відчинений на цю поезію в молитві й був би нею «насичений в годину тривоги» і радості. Але також знаю, як допоміг мені св. Ігнатій, поставивши мене перед Богом і Спогляданням для здобуття любові в усьому й через усе, і цим уроком шукання і знаходження Бога в усьому, а всього в Богові, цим прагненням любити Бога в усьому, а всього в Богові. Для мене це було і є щоденним ars poetica.

Св. Отче Ігнатію! Ти навіть не знав, що вчитимеш мене такої поезії. Дякую, бо завдяки Тобі, завдяки твоїй науці мені на цьому світі не погано живеться. Маю за що дякувати Богові, а вдячність несе з собою радість і щастя.

 

V. Життя в Церкві й з Церквою

 

Гаряче прагнення Ігнатія з часів Манреси: приєднатися до Ісуса Христа було прагненням приєднатися до Ісуса в Церкві. Це були два прагнення чи одне? За святим Павлом, Ісус є Головою і Обручником Церкви. Церква є Містичним Тілом Ісуса і Його Обручницею. Ці два прагнення – до Ісуса і до Його Церкви – в Ігнатія так з’єдналися, що їх неможливо розірвати – подібно як любов до Бога і любов до ближнього. Ігнатій, через Отця і Матір приєднаний до Сина, відчуває себе повністю приєднаним до Ісуса в Церкві і до Церкви, яка належить Ісусові.

Sentire in et cum Ecclesia – відчувати, мислити, розуміти в Церкві й разом із Церквою; для Ігнатія це відчувати, мислити й розуміти в Ісусі і разом із Ісусом, який живе й діє в Церкві. Всю свою жертовну любов до Ісуса і всю свою вірну любов до Церкви св. Ігнатій передавав мені від новіціяту й вчив мене любовної єдності Ісуса й Церкви. Цю єдність нам показав сам Ісус в Євангелію св. Йоана під видом виноградного дерева й галузок, а св. Павло – в образі Голови й Тіла, а св. Петро – в святій будівлі з живого каміння, фундаментом якої є Ісус Христос (1 Пт. 2, 5; пор. 1 Кор. 3, 11).

Ця дивна двоїстість так між собою з’єднана, що творить христологічну і еклезіологічну єдність, в яку проникає, яку оживляє і якою керує Дух Христа. Це все міститься в ігнатіянських Правилах єдності з Церквою (ДВ 352-370); ці Правила все це зумовлюють. Вони були би мертвими без єдності Церкви з Ісусом і Його Духом на славу Отця і для спасіння людей.

Потім в моєму житті були теологічні студії, трактат De Ecclesia, різні книжки, щораз глибше пізнання ролі Святого Духа в житті Ісуса й Церкви, в харизматичній віднові в Церкві, щораз глибший досвід Євхаристії, тобто Ісуса в Церкві. Це все було і є і зростає, притягуючи до Ісуса і до Церкви. Але ніхто не сказав мені так ясно, просто і виразно про єдність з Ісусом в Церкві і про єдність з Церквою в Ісусі і з Ісусом, як св. Ігнатій. На чому стоїть моя єдність з Ісусом і з Церквою? На вірі, завдяки якій найважливішим вважаю те, що наша свята Мати, ієрархічна Церква, яку так часто атакують з усіх сторін, яку так часто сприймають як юридичну, тверду, сувору організацію, є справжньою Обручницею Ісуса Христа, нашого Господа, яка любить і яку люблять, і що між Христом Обручником і Церквою, Його Обручницею, є той самий Святий Дух, який керує в Церкві ради спасіння наших душ. Завдяки цій нареченській любові, завдяки цьому Духові Церква є живою і пульсуючою любов’ю. Завдяки цьому Церкву можна любити не лише як організацію.

Якби я в це не вірив або в цьому сумнівався, то мій «розум не був би готовий виявити послух у всьому справжній невісті Господа нашого Ісуса Христа» (див. ДВ 353). Але тоді я покладався би лише на себе, на свої пошуки й сумніви. Я не був би атеїстом, бо добро і краса світу постійно переконують мене про існування Джерела цього добра і краси, які такі суттєві, такі потрібні, такі добрі й красиві, що не дозволяють мені прийняти цей світ таким, яким він є, без Бога. Прийняти світ і життя такими, якими вони є, без віри в Бога мені здається важчим «актом віри», ніж коли прийняти світ і життя з Богом, Творцем і Подателем усього цього. Добрий і красивий світ без Бога є для мене більшою таємницею, в яку важче повірити й розумно прийняти, ніж світ і життя з Богом. Вибираю світ з Богом.

Звичайно, що я знаю, що в світі й у житті не все захоплююче добре і красиве, але світ існує, люди існують, я існую. Чому? Бо є більше добра і краси, ніж того, що видається непотрібним, бридким і поганим. Те, що бридке і погане, не змогло до цього часу розвалити й знищити наш світ. Отож вважаю, що добро і краса сильніші й що їх більше в нашому світі.

Але прийняти вірою Бога лише як Творця недостатньо, за мало. Якщо Бог не був би Спасителем свого створіння, Визволителем з того, що погане й бридке, якщо на другій стороні буття була би пустка, якщо би зв’язки доброї і красивої любові не виходили за межі часу, поза смерть, поза цей світ і земне життя, навіть добре й красиве, то були би в своїй доброті й красі до дна отруєні розпачем абсолютного кінця, і отруєні назавжди. Даремним було би дочасне переживання добра, краси й любові. Як собі з цим радять справжні атеїсти? Залишається лише абсурд існування, коли не знають, для чого це все. Залишається сум розпачу.

Знаю, що такі роздуми – це не велика філософія, але мені їх достатньо, і вони якось мене переконують, щоби не бути ні атеїстом, ні агностиком, допомагають мені відчинитися на віру в Бога, в Ісуса Спасителя, в Церкву віри, надії й любові, яка сягає в вічність. На щастя, нам було дано Боже Об’явлення: Ісус Христос, Син Божий і Син Людський є Спасителем, а Церква – Його інституцією спасіння, заснованою Ісусом, і спільнотою спасенних у Христі. Вірю, що в тій спільноті – в Сопричасті Святих – триватиме добро, краса і любов. Норвід сказав, що коли все промине, то залишиться доброта і поезія, тобто доброта і краса. Він в це вірив. Завдяки Об’явленню, завдяки Ісусові і Його благодаті, завдяки Церкві я також у це вірю. Я не агностик і не піддаюся розпачу. Я вдячний Богові й Ісусові за віру в тривання добра, краси й любові. Я вдячний також багатьом свідкам, які віддали своє життя за віру.

Цю віру св. Ігнатій закарбував у мені своїми Правилами про єдність з Церквою. Не лише він, але також і він; для мене в великій мірі він. Коли роздумую над цими Правилами про справжню позицію у воюючій, але люблячій Церкві, бо вона є Церквою Ісуса і Святого Духа, отож мусить воювати з ворогами спасіння, з ворогами добра, краси й любові, і мусить боротися любов’ю, долаючи зло добром (пор. Рим. 12, 21), то піддаюся впливові цих простих вказівок людини, яка йшла до Риму, аби віддати себе папі (1537), а свій орден віддала назавжди для особливої послуги Святій Столиці в справі місій (1540) для більшої Божої слави і для більшого загального добра людей у Вселенській Церкві. Цей послух не холодний, суворий, і лише інституційний, а наповнений любов’ю до Царя і Вождя і до Його Царства в Церкві, нашій Матері (ДВ 353).

Що мене захоплює в поставі Ігнатія щодо Церкви? Вірність і простота без тіні обмеженості й фанатизму. Ця вірність не тверда і не ригористична. Слово «хвалити» найчастіше вживається у цих Правилах. Що означає хвалити? Визнавати, апробувати, охоче й мило приймати – як хвалять добро, правду й слушність у тих, кого шанують і люблять. Така постава Ігнатія щодо Церкви.

А якщо побачимо в Церкві те, чого не можна похвалити? Якщо в Церкві щось не добре, не справжнє, не слушне, не красиве? Якщо це пляма на ризах Матері-Церкви? Чи сам Ігнатій не подав рецепту справжньої реформи Церкви, коли делікатно в гроні довірених людей сказав, що треба й достатньо, щоби папа зробив три справи: реформував себе, реформував свій двір, реформував Курію і місто Рим, і тоді світ легко реформувати. Тоді йшлося про Мартина ІІ, від якого весь Рим очікував реформи Церкви (див. Щоденник 94).

Мене радує правило про те, що не треба порівнювати нас, які живемо в часі (слабкі й грішні), зі святими, які вже на небі. Згадалася порада з Desiderata: Порівнюючи себе з іншими, можеш стати зарозумілим або незадоволеним, бо завжди знайдеш гірших і кращих за себе…

Ігнатій і анонімний автор Desiderata були противниками порівнювання, бо знали, що це ризиковано й небезпечно, й до того ж непотрібно. Треба бути собою в правді й простоті, дякуючи Богові за себе й за інших. А якщо інші кращі за мене, то цим слід радіти, не впадаючи в малодушний сум. Добре, що інші кращі за мене. Радію їхньою іншістю і кращістю. Якщо їх люблю, то вони мені близькі, й їхнє добро, більше від мого, є також моїм добром (ДВ 364).

Дивлячись з вірою і любов’ю на Церкву, потрібно хвалити те, що в Церкві добре. Подивімося, що св. Ігнатій заохочує хвалити: сакраментальне життя (ДВ 354), літургію Церкви, різні види молитви в церквах і поза ними, хорові й нехорові (ДВ 355); чернецтво, дівоцтво і подружжя (ДВ 356); чернечі обіти й інші обіти, які сприяють євангельській досконалості; тут Ігнатій рішуче протиставляє себе лютеранським реформаторам (ДВ 357); культ святих та їх реліквій, прощі (Ігнатій був великим прочанином і залишив нам Розповідь Прочанина, тобто свою Автобіографію), відпусти, ювілеї, річниці, і навіть «запалені в церквах свічки» – у чому він близький до східних церков, де панує ясність, якої бракує в протестантських храмах (ДВ 358).

Що ще св. Ігнатій хвалить і заохочує хвалити в Церкві? Церковні пости й покути, і також дух внутрішньої й зовнішньої покути, і тим самим – дух скрухи й бажання покращити життя (ДВ 359); будування й оздоблення храмів, культ святих ікон, бо через них почитаємо святих, яких вони представляють (ДВ 360); лояльність щодо церковних норм із готовністю їх захищати, і без ворожої критики чи легковаження. Така лояльність належить Матері-Церкві від послушних дітей (ДВ 361).

Якщо щось пробуджує в нас негативну реакцію у Церкві, у церковному начальстві, не треба невторопно, і тим більше злісно витягувати це на поверхню і критикувати, ятрити і згіршувати простих людей, пробуджуючи в них обурення і гіркоту, яка ні до чого доброго не приведе. Натомість можна і треба говорити про ці темні й сумні справи з тими, які відповідають за добро Церкви й можуть цій біді зарадити (ДВ 362).

Хочу тут додати одну рефлексію на тему Церкви, яка складається зі святих і грішних – така правда про Церкву. В 2-му й 10-му Правилах Ігнатій виразно приймає гріховність членів Церкви. Зрозуміло, що не радіє цим, але посередньо вважає добрим, що ця небажана гріховність є в Церкві, а не поза нею. Було би трагічно, якщо би гріховність людей діяла поза межами Церкви, поза межами діяльності Ісуса Спасителя в Церкві. Таку гріховність неможливо би було виправити й пробачити. Чому? Вона була би поза досяжністю Христа Спасителя, який спасає, поєднуючи грішників з Отцем в Церкві. Це була би гріховність поза святим середовищем Вселенської Церкви, поза здоровим і зціляючим середовищем, поза середовищем благодаті й милосердя. Грішник у Церкві ранить Церкву, шкодить Церкві, це правда, але залишається дитиною Церкви, і тому може бути охоплений рятівною благодаттю Христа в Церкві і може навернутися з гріха до скрухи й примирення. І так діється, бо Люд Божий, хоча й грішний, має рятівний контакт з Божою святістю і Божим милосердям в Церкві.

Але тоді все грішне людство, яке потребує й прагне примирення з Отцем в Його Синові, підпорядковане Церкві й через Церкву має доступ до прощення й бажаного примирення; так слід розуміти adagium св. Кипріяна, що «поза Церквою немає спасіння». Це діється або цілком свідомо, або несвідомо, але ніколи поза Христом і Його Вселенською Церквою ніхто не має доступу до прощення і спасіння. Лише через Ісуса в Святому Духові в Церкві, хоча часто поза границями видимої ієрархічної Церкви, всі мають доступ до Отця (пор. Еф. 2, 18; про такий широкий і загальний обсяг Церкви Ісуса Христа говорить ІІ Ватиканський Собор в Конституції про Церкву Lumen gentium).

Тут приходить аналогія з Содомом. Якщо би там було хоча би десять праведників, хоча би такий малий простір справедливості, милий Богові, все місто, повне грішників, було би врятованим. І якщо в Ніневії, яка покутувала, були би якісь грішники, які не покутували, то були би врятовані разом із усім містом від знищення. Тим більше, якщо в Церкві є святі, праведні й покутники, якщо в Церкві є сила освячення і примирення з Богом, сила Божого Милосердя, то всі грішники, які у якийсь спосіб з’єднані з Церквою, мають шанс спастися більше, ніж Содом і Ніневія. Не знаю, чи св. Ігнатій так думав, але це згідне з його духом і його вірою у Вселенську Церкву, поза якою немає спасіння, і в загальне Боже Милосердя, яке охоплює всіх людей, які потребують прощення і спасіння.

В царині церковних наук, в основному теології, Ігнатій займає помірковане становище. Він далекий від новаторства збунтованих реформаторів; шанує Отців Церкви й великих схоластичних учителів св. Фому і св. Бонавентуру; заохочує застосовувати їхню науку до своїх часів (принцип адаптації, дуже важливий в усій педагогіці Ігнатія), вказувати на те, що завжди необхідне для спасіння, вміти протистояти помилкам і єресям. Він цінить поступ у теології завдяки навчанню і благодаті Святого Духа, завдяки соборам і декретам Церкви. Він – прихильник теології «яка збуджує серце до любові й служіння у всьому Богові, нашому Господові». Це теологія, яка молиться і служить на Божу славу і для добра душ в Церкві (Правило 11, ДВ 363).

Найважливішим і найціннішим є Правило 13 (ДВ 365). Це основа всього зв’язку Ігнатія з Церквою, усієї його любові, яка послушна Церкві. Це правило насичене вірою не стільки в Церкву, скільки в Святого Духа, який живе, діє в Церкві, керує нею і провадить. Ігнатій бачить присутність і дію Святого Духа в обох Завітах. Той самий Дух Отця і Сина дає Декалог в Старому Завіті і керує всією Церквою Ісуса Христа. І тому ця Церква визнає Декалог і дозволяє вести себе Духові, який охоплює все в усіх часах. Ісус і Дух ведуть Церкву до Отця (пор. Еф. 2, 18). Не звертаючи увагу на стилістику, Ігнатій з наголосом повторює слова «керує і провадить», «керує і провадить» нами і нашою Матір’ю-Церквою, дітьми якої ми є. Все – за часів Мойсея, Ісуса, Петра й кожного папи – об’єднується в Духові, просякнуте Його дією, і все прямує в Ісусі через Духа до спасіння наших душ, і тим самим до Божої слави. Ігнатій мислить і діє в духові св. Іринея: «Божою славою є жива людина, а життям людини є оглядання Бога». Святий Дух в обох Завітах вів і веде Божий люд до спасіння, до споглядання Бога, і робить це на славу Бога Отця через Ісуса, в якому все створене і врятоване.

Така постава щодо Святого Духа в Церкві дає можливість у всьому «попадати в десятку», тобто добре розпізнавати. Церква, яка піддається керуванню Духа Правди й Любові, особливо на соборах, завжди попадає в суть Правди й Любові, і не помиляється. Але це також означає, що християнин, який просить у Святого Духа світла і отримує його в Церкві, якою керує Дух, також попадає в суть, що в особливий спосіб проявляється в дарі духовного розпізнавання, в дарі прийняття слушних рішень і виборів. І тому Правила про єдність з Церквою, особливо тринадцяте, тісно зв’язані з Правилами духовного розпізнавання (ДВ 313-336). Одне і друге, огорнуте Святим Духом і піддане роздумам і реалізації в Церкві, допомагає пізнавати Божу волю, відрізняти правду від фальшу, і те, що краще, що magis, від того, що тільки добре або менш добре. Але щоби це було не лише теорією і не лише мудрими принципами, повинно справді бути в Духові й у Церкві, повинно бути плодом щирої побожності до Святого Духа і любові до Церкви. І це має бути любов, яка не лише прагне, але також під натхненням Духа і з підтримкою мудрих Правил про єдність з Церквою і Правил духовного розпізнавання добре вибирає те, що краще допомагає служити Богові на Його більшу славу і для більшого добра людей (пор. ДВ 23).

У правилах 14-17 Ігнатій говорить як розторопний, обережний і практичний богослов і душпастир. В теології є важкі теми, не охоплені догматичними визначеннями Церкви; предестинація, відношення між вірою й добрими ділами, відношення між потрібною для спасіння благодаттю і свобідною волею людини, теми, які так виразно піднімав Лютер, – це все важка царина для богословів, і ще важча і неясна для «простих людей», неосвічених. І тому Ігнатій заохочує поміркованість у розмовах, обережність у виясненні цих питань перед вірними в проповідях, аби «не давати людям нагоди ослабнути духом або занедбувати добрі діла».

Останнє правило (ДВ 370) захоплює мене величчю й водночас простотою поміркованості, сходженням у найвищі духовні сфери і тверезим ходженням по землі людської слабкості й мализни, людського скромного реалізму. Ігнатій найбільше цінить «старанне служіння Богові, породжене чистою любов’ю», і тому заохочує просити про неї: «Дай мені Твою любов» (ДВ 234), і водночас знає, що не завжди доростаємо до цього служіння з чистої любові, (це влучне поєднання любові й страху, який випливає з любові), визнає й цінить служебну любов, яка народжується зі страху перед карою. Чому? Бо «може дуже допомогти їй позбутися смертельного гріха; а зробивши це, людина легко приходить до синівського страху, який цілковито прийнятний і приємний для Бога, оскільки нероздільно пов’язаний із любов’ю до Нього».

Гадаю, що Ігнатій вважає Божий страх потрібним і невід’ємним від заповіді любові Бога понад усе елементом у стосунках людини з Богом. Це страх, щоби не перестати любити Бога, не втратити Його, не попасти в стан існування без Бога, тобто в стан осудження, безбожної самотності. Любов до Бога є мотивом цього страху. Скільки часу йдемо до Бога – in via, – скільки часу Син і Дух ведуть нас у часі до Отця (пор. Еф. 2, 18), стільки часу навіть найчистіша любов до Бога, саме тому, що є чиста, повинна бути насичена через Святого Духа святим страхом, аби не перестати бути любов’ю і не загубитися десь у нелюбові. І такий Божий страх, будучи чистою любов’ю до Бога, бере до уваги людську слабкість, загрозу для любові з боку зовнішніх ворогів і з боку поривів власної любові, яка ще не згасла. «Оскільки люблю Тебе понад усе й всім серцем, мій Боже, тому тремчу зі страху, аби не перестати Тебе любити!» Іншими словами, Ігнатій не вірить у чисту любов на землі, яка би не була таким Божим страхом. І тому в цьому правилі, з одного боку, ідентифікує чисту любов до Бога з синівським страхом, з другого боку, скромно й розсудливо цінить і хвалить ще не синівську любов, тобто служебну, отож не повністю чисту, але розумну, корисну, помічну, часом потрібну, щоб вирватися зі стану смертельного гріха і зробити крок вперед, потрібний для отримання синівського страху. Для Ігнатія служебний страх у деяких ситуаціях є потрібним етапом на дорозі до синівської любові. Слуга може стати в Ісусові, Божому Синові, через «прийняття духа усиновлення» (Рим. 8, 15), не лише товаришем Ісуса, але і сином Бога Отця (пор. Йо. 15, 14-15). Обминаючи крайнощі, Ігнатій є добрим провідником людей до Бога – тих, які вже люблять Бога з синівським страхом, і тих, які ще не осягнули цей рівень любові, але вже отримали дар служебної любові. Тут, між іншим, є доказ того, що Ігнатій вмів вести душі до Бога різними етапами дороги – очищення, просвічення і з’єднання, тобто приєднання до Ісуса в болях Його страстей і в радості Його воскресіння. Додаймо, що про ці дві любові до Бога і страхи ясно написав у Конституціях (288): «Нехай усі стараються… служити й подобатися Божій Доброті скоріше для Неї самої і для любові, й з вдячності за незрівняні добродійства, якими нас обдарувала, ніж зі страху перед карами або надією нагороди, хоча й такими спонуками повинні підтримувати себе».

Звернімо увагу й на те, що Ігнатій і в Конституціях, і в Спогляданню для здобуття любові так виразно наголосив на спонуці вдячності за Божі добродійства (ДВ 233). Ці обидві спонуки – синівський Божий страх і вдячність – допомагають нам любити Бога чистою любов’ю, бо обидві чисті.

 

VI. Дружба і дружня постава

 

Св. Ігнатій вчив мене і, мабуть, трошки навчив дружньої, доброзичливої, прихильної постави до всієї дійсності як дару, і також дружби з деякими людьми, з якими Бог мене ближче з’єднав у різних періодах життя. Завдяки цим двом урокам життя не самотнє і не сумне. Дійсність, наповнена Богом, – у мені й в інших – це Боже добродійство, несе з собою втіху й спонукає до вдячності, а тим самим до радості, незважаючи на тривоги, турботи й смутки. Про це вже говорилося.

Св. Ігнатій був дружелюбною людиною. Шукав друзів, знаходив їх, хоча не всі залишилися його друзями (в Алькалі і Саламанці). Товариство Ісуса народилося з групи друзів в Парижу. Вони належали до різних національностей і мов, але їх єднала з Ігнатієм і між собою спільна любов до Бога, до Ісуса, до Церкви, спільне прагнення більшої Божої слави й більшого загального добра людей і спільна взаємна турбота, як про це говорить тримісячна нарада в Римі весною 1539 року. Ця нарада в Господі й у Святому Духові увінчалася рішенням заснувати орден як міцний зв’язок дружби й скласти обіт послуху своєму настоятелеві з турботи про ефективну співпрацю на більшу Божу славу й більше добро людей: «Бо з’єднана чеснота (завдяки послуху) має більше сили і мужності для здійснення добрих і важких учинків, ніж коли розпорошиться на різні боки». Іншим мотивом була взаємна турбота про себе.

І так народилося Товариство Ісуса з групи друзів у Господові, які спільно розпізнавали у взаємній любові та молитві, шукали радість і мир у Святому Духові і формували свою волю, щоб вона мала схильність більше слухати, ніж наказувати, отож в покорі й, насамперед, у повній свободі і шануванні чужих думок – без змушування й маніпуляцій.

Це розпізнавання не дало би добрих результатів, якщо би не робилося в дусі дружби, яка дозріла до об’єктивності та відповідальності перед Богом і перед людьми – в Церкві. Але чим є дружба? За думкою Мертона, «любити когось (дружньою любов’ю) – це прагнути того, що для нього насправді добре… Це любов, яка зміцнює тих, кого любимо, в їх власному існуванні, в їх непорушній особовості, в їх вільній любові до всього, що існує в Богові… Така любов веде до Бога, бо походить від Бога… Найкращий дар любові – навчити людину любити Бога і все любити в Богові».

Даг Хаммарскелд так окреслив дружбу: «Дружба – це самотність, вільна від страху самотності». Це така присутність при іншій особі, коли не втрачається власна особовість, єдина й унікальна, отож у своїй глибині самотна, але яка не боїться порожньої, безплідної і гіркої самотності – без чужої особовості або в несприйнятті.

Вони обидва наголошують на свободі, бо дружба – не примус, а дар від Бога і наш дар для товариша, який задарма дається і задарма приймається. Дружбу не можна ні здобути, ні купити (пор. П. п. 8, 7). У кожній справжній любові, отож і в любові дружби, справджуються слова св. Ігнатія: «Любов полягає у взаємному спілкуванні» (ДВ 231). Так є між Божими Особами в Пресвятій Тройці, так є, коли Бог дає нам себе з любов (суть благодаті), так є і в нашій дружній любові до Бога і до людей. Там, де хтось не дає себе, там немає любові, немає безкорисливої любові, немає дружби.

Це підтверджує Халіл Гібран у вірші Дружба:

Товариш – це твоє заспокоєне прагнення.

Це поле, яке засіваєш з любові

І з якого збираєш із подячною молитвою.

Він – твоя сила і захист.

Коли відчуваєш голод, то прибігаєш до нього

І шукаєш його, аби заспокоїтись.

Коли він тобі звіряється,

То відкрий йому свою душу.

Коли він мовчить,

То твоє серце нехай не перестає його слухати,

Бо в дружбі кожна думка,

Прагнення і надія

Пробуджуються у тиші,

А діляться в радості.

А коли прощаєшся із товаришем,

То не сумуй, бо

Його відсутність допоможе тобі зрозуміти те,

Що любиш у ньому найбільше.

Нехай дружба не буде нічим іншим,

Які взаємним знаходженням скарбів духу.

Діліться між собою радістю,

Дружніми усмішками і жестами,

Бо в цілющій росі малих речей

Серце відкриває свій ранок

І зазнає зміцнення.

 

Такою дружбою жив і такої дружби вчив мене св. Ігнатій. Він вважав, що добрий стан ордену вимагає турботи про збереження і здобування друзів у Товаристві й поза ним (див. Конституції 426, 823), бо дружба і взаємна доброзичливість допомагають краще служити для більшої Божої слави. З цієї дружньої любові має випливати наша молитва за друзів як своєрідна форма вірності їм.

Яким був сам Ігнатій? Завжди більше схильний до любові, ніж до суворості, любив Товариство і Товариство любило його. З радістю зустрічав отців і братів, які прибували до Риму, мило з ними розмовляв, запрошував їх до свого столу, про відсутніх хотів знати навіть такі дрібниці як «скільки бліх кусає їх щоночі». Говорив про них добре, а якщо про них говорили щось погане, то намагався це пояснити на добро, так що серед тодішніх єзуїтів з’явилася жартівлива приказка: interpretatio Patris – пояснення Отця, якщо хтось усе пояснював із доброї сторони. Охоче прощав, а коли карав, то старався не принижувати. В покутах, які давав Ігнатій, не бракувало гумору. До тих, які мали спокуси проти покликання, був дуже лагідним і терпеливим, часом наївно добрим, що роззброювало. Якщо було можливо, то не говорив про людей погано і не вірив, якщо про них говорили погано. Натомість цінив друзів, які нас напоминають: «Для поступу великою допомогою є товариш, якому ти дозволив картати себе за свої прогрішення». Думка Ігнатія подібна до думки доктора Джона Чін-Сюнга Ву: «Товариш – це той, хто знає твої можливості й допомагає тобі розвивати їх в найвищій мірі. Він також знає твої обмеження і перестерігає тебе перед марними рішеннями. Якщо маєш рацію, а весь світ проти тебе, то можеш це представити своєму товаришеві як в суді, а він, мабуть, признає тобі слушність».

Знаємо, св. Ігнатій як любив св. Франциска Ксаверія, і лише через брак інших єзуїтів і під тиском короля Португалії, Яна ІІІ, послав його до Індії. Дружбу вважав Божим даром для взаємного добра друзів; і тому це була чиста дружба, вільна від самолюбного прив’язання і бажання володіти, яка радісно вітала і спокійно прощалася, яка прагнула разом із товаришем і з його допомогою краще служити Богові й людям. Ця дружба нікого не поневолювала й сама не потрапляла в пастку неволі, була спокійною й вільною, бо була в Господові, який завжди і всюди єднав друзів.

Недобре людині жити без друзів. Недобре свідчить про людину брак друзів. Чому деякі люди не мають друзів? Чому треба боятися людей, які не мають друзів? Чому треба боятися таких людей. Спробую відповісти на це запитання.

Чому погано не мати друзів? Бо загрожує гірка самотність, яка ослаблює, брак любові в обох її вимірах і напрямках: брак любові з мого боку, коли я не люблю й тому не маю друзів, і брак любові з боку інших, коли мене не люблять і я не є товаришем. Гадаю, що потрібно свідомо молитися за дружню любов, за дар товариша, за дар товаришів, за визволення з самотності через нелюбов.

Якщо я зачинений у собі, якщо мені йдеться лише про моє добро, навіть про мою побожність, про правильність мого життя, коли я боюся, що дружба може «заплямити» мою любов до Бога, то це доводить, що не розумію чистої любові, якою Бог огортає мене та інших людей, аби любов’ю, відкритою до всіх, любити в мені і через мене також і дружньою любов’ю – і так допомагати іншим й собі любити Бога і любити один одного в Богові, бути «товаришами в Господові».

Чому деякі люди не мають друзів? Відповідь на це запитання ризикована. Людина – таємниця, любов людини і брак дружньої любові в людини – таємниця. Але, спостерігаючи за людьми, які не мають друзів, можна обережно дещо виснувати. Зазвичай це сухі, тверді, принципові, ригористичні люди, які шанують букву права без духа, негнучкі, суворі в судженнях, несхильні поблажливо ставитися до людської слабкості. Їм бракує духа дитячості й лагідності; вони позбавлені гумору і – смію припустити – поезії, яка дружить із красою і вміє знайти її й радіти нею в різних життєвих обставинах, навіть у недолі, слабостях і недосконалостях… Коли Ісус прийняв сльози публічної грішниці і сором чужоложниці, то проявив свою доброту й милосердя, делікатність, вразливість на красу жалю, скрухи і морального сорому в сумній правді провини. В цих євангельських сценах я бачу поезію. Лише Лука описав жаль і плач публічної грішниці (7, 36-50), лише Йоан переказав нам поведінку Ісуса щодо чужоложниці (8, 1-11). Лука – євангеліст Святого Духа й Божого милосердя, Йоан – євангеліст Слова й Любові. Сцена з розбійником на хресті (Лк. 23, 39-43) і сцена з Стражденною Матір’ю й улюбленим учнем під хрестом, сцена переказу любові до Матері учневі і любові до учня в Матері (Йо. 19, 25-27) – чи не сповнені болісної поезії? Чому вони діють на нас так сильно й зворушливо? Бо правдиві не тільки в значенні фактів, але повні милосердя і краси, і навіть поезії. Відчиняють нас на інших, і тим самим дають нам здатність любити, також і дружньою любов’ю.

Лука і Йоан наповнили свої євангелія не тільки добротою, але красою і поезією. І тому обоє були людьми дружби. Йоан був товаришем Ісуса, а Лука товаришував св. Павлові в небезпечних подорожах і бідах – «улюблений лікар» (2 Тим. 4, 11; пор. Кол. 4, 14).

Чому слід боятися людей, які не мають друзів? Чому не треба і не можна давати їм владу, керівні посади й функції виховання? Бо відштовхують людей від себе. Керівник без дружньої любові ранить підданих браком зрозуміння і співчуття. Вихователь без дружби не вміє, не може здобути авторитет вихованців, бо не випромінює на них дружню любов. Знаю вчительку математики – предмету, який учні мало люблять, – яка своєю дружньою любов’ю до учнів і любов’ю до математики, завдяки цій подвійній любові, так здобула учнів, що всі люблять її та математику, і всі поступають на математику в вищі навчальні заклади, і з плином часу вітають її радісно й вдячно за два добра: за добре навчання математики й за добре серце до них. Що би було, якщо би вона не любила математику і не любила учнів? Вона за допомогою математики виховувала їх до доброї любові, до дружньої постави щодо людей, щодо дійсності, створеної «у міру, рахубу й вагу» Богом «життєлюбним» (Муд. 11, 20. 26). Знаю, що вона дуже цінила й любила цей текст із Книги Мудрості й старалася жити його мудрістю і добротою, і навіть не усвідомлювала (бо мало думала про себе), що була мудрою і доброю. Але люди це розуміли, і тому вона була їм потрібна й допомагала їм.

Чому потрібно боятися за людей, які не мають дружньої любові? Бо не будуть щасливими і можуть прожити життя, не залишвши по собі «землі джерел» (Пс. 84, 7), бо, може, наприкінці свого шляху не вмітимуть волати: «Всі наші джерела в Тобі» (Пс. 87, 7). А така нездатність сумна, бо безплідна. Це сум тих, які не знають радості жнив і збирання врожаю, бо через брак дружньої любові не помітили ясності Божого лиця над усією дійсністю, яку полюбив Творець (пор. Пс. 4, 7-8). Ці люди не відчувають правди Псалма: «Бо в тебе джерело життя, у твоїм світлі побачимо світло» (Пс. 36, 10). В них немає світла, яке світить також і іншим, потішаючи їх у самотності.

Пам’ятаю весілля моїх друзів. Коли молодь танцювала (а в музиці й танцях було багато краси), то старші люди дивилися на них, раділи їхньою радістю, сиділи й розмовляли. Про що? Згадували сибірські табори, воїнські поневіряння, спільних командирів і друзів, які спочивають на кладовищах Лорето, Монте Кассіно, Болонії… Були спокійними й щасливими цим добрим весіллям, цими танцями молоді, цими споминами болісних справ, які минули, залишивши в пам’яті слід, але без гіркоти. Це був дід нареченого і я. Чому було саме так? Бо джерело їхньої спокійної радості було в Тому, хто «любить життя» молодих і старих людей, і є Подателем дружньої любові. Добре згадувати і дякувати навіть за те, що було болісним, але вже минуло, вже не болить.

Дружня любов, мабуть, є Божим даром. «Дістав я – на щастя – добру душу» (Муд. 8, 19) – душа, яка обдарована здатністю прихильно, дружньо любити. Але велике значення має також приклад і виховання. Св. Ігнатій давав мені приклад такої любові й виховував мене до неї. Сильно наголошував на житті в спільноті (але не в стаді), в спільній молитві й праці, в житті для інших в дружній проекзистенції, в допомозі хворим і бідним. Вказував на власну, самолюбну й ненаситну любов як на найбільшого ворога спільного добра; наказував, щоб у спільноті була рівність; дуже турбувався тими, які потребували нашої допомоги. За виховання до дружньої любові, хоча я не завжди їй вірний, дякую св. Ігнатію й тим, які в його духові формували мене упродовж мого життя, в якому я зазнав також біду й голод. В’язниця, табори й поневіряння були доброю школою дружби, завдяки якій я міг подолати те, з чим би не справився без дружби. Як добре переживати дружбу й дарувати дружбу. Це плід Святого Духа Потішителя. Як я Йому за це вдячний.

 

VII. Сентенції св. Ігнатія

 

У першому томі Вибраних творів св. Ігнатія є низка його сентенцій, тобто максим, добрих порад і напуть. Що вони дали мені для формування мого ума й серця? Як допомагали мені ставати більш зрілим, розумнішим і кращим?

Вибираю кілька з них, які до мене промовляли більше.

1. «Вір в Бога так, якби все залежало від Нього, але роби так, якби все залежало від тебе».

Чого мене вчить ця сентенція? Гармонії, згідності повної довіри до Бога з повною відповідальністю за те, що є моїм обов’язком. Від чого мене захищає ця сентенція? Від двох крайнощів: від такої віри в свої сили, що Бог і Його допомога здаються непотрібними, отож – від практичного атеїзму і життя без Бога. З другого боку, від такого фідеїзму і квієтизму, ніби Бог повинен робити за мене все, а я, довіряючи Йому, міг би в комфорті чекати на результат Божого дії не тільки для мене, але й за мене.

Ця сентенція розвиває бенедиктинське гасло: Ora et labora, молися і працюй. Деяким відповідником цієї сентенції є ігнатіянське, хоча сформульоване о. Ієронімом Надалем, гасло: споглядальний у дії. Молися з довірою, споглядаючи Бога, присутнього в усьому, що існує, і працюй, дій з цією довірою і цією молитвою. Тоді життя вже не розділене між Мартою і Марією, але вони, як сестри, подають собі руки й згідно співдіють, моляться, довіряють і працюють, а сили до праці черпають із споглядання. Відбувається спокійна й щаслива інтеграція покірної довіри, піддання себе Божій волі, допомозі, відповідальності й продуманій і мудро спланованій праці. В цій сентенції ніщо не послаблюється: ні довіра до милосердного Провидіння Бога, яке допомагає нам у важкій праці, ні власна відповідальність і сумлінні зусилля у виконанні довіреного нам завдання. Довіра до Бога – це вертикальний напрямок, планування і праця – це горизонтальний напрямок; результат – побожний і й водночас людський синтез, який не зменшує ані віру в Божу допомогу, ані людські зусилля в реалізації розумних планів для загального добра, яке є Божою славою.

Якою універсальною, яка охоплює всю людину в вимірі віри й довіри й вимірі земної, природної відповідальності за працю є ця сентенція. В ній міститься урок побожної і життєвої мудрості. Вона походить із таїни втілення, з таїни Бога і людини, з таїнственного зв’язку між благодаттю і природою, між Божим і людським, який Ігнатій пізнав над Кардонером.

2. Друга сентенція вчить цінити Божі стежки в житті кожної людини і не накидати іншим свою дорогу; вчить шанувати самобутність Духа, який веде, і самобутність кожної людської особи, яку веде Дух. «Дуже небезпечно вести всіх до досконалості однією дорогою; хто так робить, не розуміє, що дари Святого Духа різноманітні й численні».

Ця сентенція захищає нас від тісноти мислення і від зарозумілості. Тіснота хотіла би зачинити все в своєму духовному досвіді, звести все до свого взірця внутрішнього життя – ніби немає свободи й багатства інших доріг, інших взірців, інших дарів Святого Духа. Зарозумілість полягала би на тому, що вважаємо свою дорогу найкращою й хочемо її накинути всім. У цьому випадку бракує покори щодо дії Духа й багатства Його різних доріг і бракує покори щодо людей, які не такі, як ми, і яких Дух веде не так, як нас. Така тіснота й зарозумілість свідчить про брак розпізнавання, про сліпоту й бажання підпорядкувати собі багатство й різноманітність діянь Духа і відповідей людини на Його діяння. Це своєрідний духовний тоталітаризм, який, як кожний тоталітаризм, стирає багатство дійсності, зводить її до однієї тісної ідеології, накидає іншим той самий взірець розуміння і поведінки, здирає з багатої дійсності її різноманітні й чудові духовні дари. Яким чуйним до дій Святого Духа в собі й в інших був св. Ігнатій.

В Духовних Вправах (15) він заохочує реколекціоніста дозволити Творцеві безпосередньо діяти в своєму створінню, а створінню – вільно співдіяти зі своїм Творцем і Господом (пор. ДВ 179), не обмежуючи самовільно прояви свободи Бога і людини.

Також у Конституціях Ігнатій подає багато розторопних застережень: «або інакше», «наскільки розторопна любов вимагатиме чогось іншого», «якщо чогось іншого не вимагатиме більша прослава Бога і більше спільне добро» тощо. Ігнатій дуже цінує дійсність – духовну і матеріальну, – бере її до уваги, вміє пристосуватися до її вимог, але завжди має на увазі найбільшу мету: більшу прославу Бога і більше спільне добро людей, яке можна осягнути у різний спосіб і різними шляхами. Ця сентенція особливо важлива для вихователів і духовних керівників, аби не формували всіх «на одне копито», щоби не нищили особовість і не виховували «яничарів».

3. Всі ми хочемо діяти добре. Св. Ігнатій подає принципи добрих дій. «Основні принципи доброї дії: передбачати і планувати те, що необхідно зробити, потім оцінити і дослідити зроблене». Це дуже нагадує принципи ревізії життя, які сьогодні добре відомі й уживані: бачити, осуджувати й діяти, а потім по результатах і плодах оцінювати й вчитися на помилках. О. Ян де Полянко, секретар св. Ігнатія, говорив про нього: «Помиляючись, вчитися не помилятися».

Ці принципи добрих дій перестерігають нас від необачності в оцінюванні дійсності і в самих діях; ми не довіряємо собі і не покладаємось надмірно на свої здібності. І тому Ігнатій сам радився з іншими й часто в Конституціях заохочував проводити консультації, наради, спільне розпізнавання за допомогою людей, експертів у даних питаннях, і завжди в молитві шукати світло Святого Духа і просити про Його «помазання», про дар розторопної любові, яка не лише дуже прагне добра, але вміє це добро в кожній ситуації добре вибрати, шукаючи завжди в усьому більшої Божої слави і більшого спільного добра людей. Скільки помилок і шкоди можна уникнути, застосовуючи ці прості принципи добрих дій.

4. Тут приходить на гадку інша сентенція, порада св. Ігнатія в листі до сестри Терези Рехадей, бенедиктинки в Барселоні, написаному в Венеції в 1536 р. «Ви пишете, що відкрили у собі велике неуцтво, боягузтво тощо. Пізнати себе настільки – це вже багато! Вам здається, що це спричинене багатьма неточними вказівками, які Вам подавали. Я думаю так само: хто не уточнює деталі, мало розуміє і менше допомагає. Але Господь усе бачить, Він Вам допоможе». Ігнатій тут цінить самокритику, усвідомлення своїх вад і помилок, потребу ясних, точних оцінювань і думок, вказівок і порад, і в цьому всьому – повну довіру до Бога, який все бачить і вірно опікується нами, допомагаючи в конкретних обставинах життя. Допомога полягає також у дарі ясного розпізнавання, що слід робити в даній ситуації, що і як вибирати, чого дотримуватися, а чого уникати. Ігнатій був ворогом загальних тверджень типу і т. д. тощо, і т. п. Він вважав, що добра формація спирається на добрій інформації, на влучних оцінюваннях і вказівках, на докладності й точності. Це видно в Духовних Вправах і в Конституціях ордену. Всі правила Духовних Вправ і всі примітки Конституцій характеризуються точністю, яка не ригористична і не тісна, а допускає розумну адаптацію до осіб й справ. А саме влучна адаптація є плодом і доказом доброго розпізнавання і розторопної любові.
5. В цьому самому листі до сестри Терези св. Ігнатій подає пораду проти страхів і сумнівів, які походять із малодушності. «Незважаючи на все це, Ви вірите, що ваш Бог Вас любить – у що я не маю найменшого сумніву. Відповідайте Йому тією самою любов’ю, не звертаючи уваги на погані, нечисті й тілесні думки та на слабкі й літеплі почуття проти Божої волі».

Що мене торкає в цьому листі? Багато що. По-перше, слова: «Ваш Бог». Бог, який панує над нами і володіє нашим життям, є нашим Богом, моїм і твоїм Господом. Тут наголошена близькість Бога, а наша приналежність до Нього така велика, що Він є моїм, а я – Його. Це збуджує довіру й радість, почуття безпеки, і рятує від страхів і боягузтва малодушності.

По-друге, слова «ваш Бог Вас любить»; думайте про це й будьте в цьому впевнені. Чи можуть бути кращі слова довіри й миру? Чи можна когось краще втішити й заспокоїти ще чимось окрім цього запевнення про вірну любов Бога до нас? І чи в світлі цієї впевненості в Божу любов до нас можна ще бути малодушним, лячним, боятися здійснювати великі справи для Бога, не прагнути magis, більше, в служебній любові?

По-третє, слова «Відповідайте Йому тією самою любов’ю», якою Він Вас перший полюбив (пор. 1 Йо. 4, 19). Тією самою? Чи це можливо? Так, бо коли просимо «Дай мені твою любов» (ДВ 234), то Той, Хто є любов’ю і Подателем любові, вислуховує нас і його Дух розливає в наших серцях Божу любов (Рим. 5, 5), любов Пресвятої Тройці так, що цією любов’ю, яка походить від Бога, можемо любити Бога, себе, ближніх і все, що Бог любить і хоче любити своєю любов’ю в нас, разом із нами. Але «намагайтеся», отож просіть про цю любов Бога, приймайте її і нехай вона в вас зростає. «Господи, вчини, щоб я Тебе любив, а моєю нагородою нехай буде щоденне зростання любові до Тебе». Не гальмуйте зростання цієї любові, не гасіть Духа, який цю любов розливає в ваших серцях (пор. 1 Сол. 5, 19). Малійте, зменшуйтеся, щоб у вас зростав Господь і його любов (пор. Йо. 3, 30). Намагайтеся не допускати поганих думок, які схиляють до страху й малодушності, яка є недовірою до любові Господа. Довірливо віддавайтеся його любові, відкривайтеся на неї повністю й щораз більше.

6. У листі до св. Франциска Боржії знаходимо таку сентенцію, пораду св. Ігнатія: «Своє тіло ми повинні любити у тій мірі, в якій воно послушне й корисне для душі. Бо душа з допомогою й послухом тіла більше здатна служити й прославляти свого Творця й Господа». У цій сентенції нас торкає здорова поміркованість у ставленні до тіла. Немає ні надмірної аскези, яка нищить, ні піддання себе потребам тіла зі шкодою для душі. Тіло повинно допомагати душі служити й хвалити Бога, отож не може вивищуватися й накидати душі чуттєве домінування. Але тіло, щоби допомагати душі в служінню, часом дуже важкому, повинно бути здоровим і сильним. Ігнатій критикує свої суворі пости в Манресі і вже «не хвалить їх і не радить нікому, бо бачить, що через них шлунок не може виконувати свої функції, не може перетравлювати м’ясо й іншу їжу, яка підтримує тіло». Св. Ігнатій радить сестрі Терезі й Франциску Боржія розумну, помірковану турботу про тіло, аби вони могли добре молитися і добре виконувати свої обов’язки, в яких є Божа воля. Наше тіло, союзник душі, вимагає потрібної й розумної поживи й відпочинку. Без цього стає ненадійним і слабким союзником.
7. Св. Ігнатій цінив те, що внутрішньо справжнє, хоча назовні не має вигляду й непомітне. «Більше слід цінити зречення своєї волі, ніж воскресіння мертвих». Подібна інша сентенція: «Важче стримати духа, ніж мучити тіло». Ігнатій більше цінить внутрішню аскезу через послух і покору нашого духа, духа самоволі й самозадоволення, аніж спектакулярну сувору аскезу або довгі молитви. Ігнатій ставився недовірливо до таких «великих» аскетів, аскеза яких імпонувала іншим. Він побоювався, що в своїй аскезі вони шукають себе, тобто це протилежність справжньої аскези. Вони прив’язані до своєї аскези, не хочуть від неї відмовитися навіть тоді, коли настоятелі чи духовні керівники її забороняють, вперто її захищають. Окрім того впадають в духовну гординю, легковажать людей, які менше моляться і менше вмертвляються. Ігнатій мав «побожність» до покірної та скромної звичайності, до простоти, і майже інстинктивно не довіряв надзвичайності, і зазвичай був правий.
8. Наступна сентенція наповнена лагідністю й довірливою мудрістю: «Той, хто помилився, нехай не падає духом, бо й помилки корисні для здоров’я душі». Згадуються слова св. Августина, додані до слів св. Павла: «Тим, які люблять Бога… усе співдіє на добро» (Рим. 8, 28). Августин, зі свого досвіду, додав: «навіть гріхи». Якщо би Петро не зрікся Господа, то чи став би він покірним й сокрушеним Петром? І чи св. Ігнатій і о. К. де Фукольд були би так відданими Богові в молитві й служінню іншим, якщо би не пережили грішну молодість? У цій сентенції немає ні легковаження гріхів, ні пригнічення їхнім тягарем. Є покірна довіра і вдячність за прощення провин і щира воля виправити зло, і саме це є здоров’ям душі наверненого грішника, який вірить словам псалма: «Серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш» (Пс. 51, 19). «Близький Господь до тих, у кого розбите серце; прибитих духом він спасає» (Пс. 34, 19).
9. Часто трапляється, що свої падіння ми схильні виправдовувати обставинами оточення, місця, ситуації… Нам здається, що якщо би ми були в іншому місці, серед інших людей, то були би кращими, нам легше було би молитися, працювати і не падати. Св. Ігнатій вважає це ілюзією. У нього є така сентенція: «Зміна місця проживання не змінює звичок. Якщо недосконалий не залишить себе (не вийде з себе), то не буде кращим у іншому місці».

Тут бачимо вплив Наслідування Христа Фоми Кемпійського: «В доброму зростатимеш настільки, наскільки подолаєш себе самого». Св. Ігнатій говорить це саме в Духовних Вправах, де справжнє відновлення і реформу життя узалежнює від виходу зі своєї волі й зі своїх самолюбних бажань. Якщо не змінимося внутрішньо, то всюди будемо однаковими.

10. Св. Ігнатій знав, що на ближніх ми часто дивимося через призму себе самих. Не вміємо судити себе й інших об’єктивно і справедливо, а оцінюємо себе самолюбно, поблажливо, а інших – мірою нас самих, але з додатком суворості й нехоті, яку до себе зазвичай не застосовуємо. Ця сентенція перестерігає нас від цього: «Зла людина легко вважає інших злими, так як той, хто має запаморочення, думає, що все довкола нього кружляє».

Тут йдеться про дві важливі справи: про слушну відстань до себе самого і про справедливе ставлення до інших. Не міряти всіх своєю міркою. Може йдеться ще й про третю справу: про доброзичливість до інших, про цю красиву рису особовості св. Ігнатія – про бажання інтерпретувати все скоріше добре, ніж погано. Це interpretatio Patris, про яке вже говорилося.

Я вдячний св. Ігнатію, що вчить мене цього, бо так намагаюся уникати гордощів і вважати себе взірцем для інших, відмовляюся осуджувати інших своєю міркою, я не схильний поспішно осуджувати інших, але скоріше – захищати їх й шукати пом’ягшуючі обставини, аби їх оцінювати справедливо й милосердно (пор. ДВ 22, де є заохочення до доброзичливого і щирого, згідного з правдою, бажання оцінювати висловлювання ближніх).

11. Ігнатій, людина мудрої поміркованості, обдарована дарами розпізнавання й поради, був рішучим противником надміру і крайнощів. Ось його сентенція на цю тему: «Хвороби душі може спричинити як літеплість, так і надмірна ревність». До чого призводять усі крайнощі? До того самого: до втрати слушної міри, до духовної ацедії, лінивства й занедбання слушного добра. А це хвороба душі. Літеплість – це такий стан, який може поглиблюватися й закарбовуватися, нищити в нас запал і ревність у служінні Богові й людям. В літеплості ми не хочемо робити те, що вимагає зусилля й жертовності. Натомість надмірний запал, непоміркована ревність спочатку захоплює, виносить понад інших, нам самим імпонує, а це загрожує гордістю і вподобанням себе самого, але з часом нудить, мучить, поволі веде до розчарування і літеплості. Багато ревних, яких я знав упродовж цих років чернечого життя, часом закінчували погано, кидали покликання, йшли в світ, до його принад. Відоме латинське прислів’я Крайнощі з’єднуються дуже часто справджується, особливо в чернечому житті. Св. Франциск з Ассізі назвав Бога «Поміркованістю». Святий Духа дає розторопну любов, дар ради й розпізнавання, а тим самим захищає нас від надміру й нездорової надмірності. Церква, яку веде Святий Дух, дуже обережно ставиться до всякої надзвичайності й того, що характеризується надмірністю. Св. Ігнатій думає й оцінює все з Церквою, тобто зі Святим Духом у Церкві. Ця сентенція дуже важлива для керівників сумлінь, для сповідників і вихователів-форматорів.
12. Св. Ігнатій, дуже докладний у всьому, хотів, щоби його сини робили все добре. Важливі листи редагував кілька разів; над Конституціями ордену працював аж десять років і кожний пункт перевіряв у світлі конституцій і правил інших орденів, починаючи від св. Пахомія, роздумував у молитві, шукав світло Святого Духа, радився з іншими. Вмів поєднувати молитву з працею і роздумами, захищаючись від активізму і квієтизму. Поради Матері Терези з Калькути відповідають духові св. Ігнатія:

«Молитися вранці, молитися ввечері,

Молитися під час праці.

Праця і молитва не перешкоджають одне одному.

Треба лише підняти думку до Бога:

Люблю Тебе, між Боже!

Довіряю Тобі й вірю Тобі,

І тепер Тебе потребую.

Прийди і будь зі мною.

Цього достатньо.

Це добра молитва».

Можна сказати: це добрий стиль життя, це добра побожність, це добра молитва і добра праця. Це ігнатіянська контемплятивність у дії.

13. Всі ми хотіли би робити багато, добре і більше. Як це робити? Св. Ігнатій дає добру пораду: «Робить найбільше той, хто робить добре одну справу». А робить її добре тоді, коли дуже довіряє Богові й докладає багато зусиль в працю.

Не треба бути активістом, не треба кидатися відразу на багато справ, не хотіти робити багато справ одночасно. Спокій, поміркованість, міркування, добре планування праці й засобів для її виконання, докладність у праці – це риси добрих ремісників у минулі часи, які вміли молитися до і після роботи. У цій сентенції Ігнатій постає людиною розторопної поміркованості, точності (одну справу робити добре) і доброго методу дії. Так і лише так постають добрі справи – від найменших і до найбільших. Діла, які походять із натхнення і пориву духа – музичні твори, картини, вірші й поеми, – виростають саме з цього методу, із зосередження на чомусь одному, яке роблять добре, помалу або часом швидко, в радісному пориві або в спокійній витривалості.

14. Ще одна сентенція про радість, рецепт для радості. «Мій сину, я хочу, щоб ти був усміхнений і радісний в Господеві. Чернець не має жодної причини до смутку, а багато причин для радості. Щоби бути завжди веселим і радісним, будь завжди покірним і послушним». Ці слова св. Ігнатій сказав новикові Франциску Костера, який пізніше став знаменитим бельгійським єзуїтом, автором відомого катехизму.

Не важко помітити, що ця сентенція випливає з Духовних Вправ. Саме в них і завдяки їм вчимося, починаючи з новіціяту, бути щасливими, бо в Господеві, в покорі й у послуху Божій волі, яка проявляється через настоятелів і міститься в наших обов’язках. Завдяки цим трьом чеснотам – любові, покорі й послуху – ми маємо так багато підстав радіти, бо рухаємося в Господеві, занурені в Його присутність і волю, любимо Бога і Його волю покірною і послушною любов’ю, вільні від самолюбних, отож, неспокійних пошуків самих себе. Живучи так, чернець не має справжніх підстав до недоброго смутку, який годується власною любов’ю, яка породжує конфлікти й неспокій.

Справжня покора перед Божою Величчю, смирення перед Любов’ю, яка огортає нас з усіх боків, – це чиста, без бруду самолюбства, радість. Покірна радість не стане тісним і дріб’язковим зосередженням на собі. Вона прагне служити Тому, кого любить, перед Ким охоче смиряється і поклоняється безмежній Величі Його Силі, яка створює і спасає, і яка об’явилася в покорі Ісуса на хресті, «який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20).

Покірна радість, яка прагне служити Божественній Любові, віддає себе Їй в послуху Її волі. Цей послух не має нічого спільного з рабством, не є сумним, бо віддає себе Любові, яка охоплює все, і тому є радісним послухом навіть у стражданні. Ісус, послушний Отцю аж до хресної смерті, з синівською радістю віддав Себе в руки Отця. Якщо житимемо так на взір Ісуса, то чи не матимемо на кожному кроці достатньо причин для радості? Чи обличчя людей, які живуть у покорі й послуху, не спокійні й радісні? Такі люди навіть у недолі, в важкі періоди життя, коли по-людському все здається безнадійним, зберігають рівновагу й внутрішній мир, і дякують Богові за все. Я зустрічав таких людей у тюрмах і таборах. Їхній мир, спокій і довіра корінилися в Господові. Це були люди молитви. Молитвою занурювалися в Господові і з Нього черпали силу і мир, душевний спокій і довірливу радість.

 

VIII. Від чого мене захищає св. Ігнатій

 

По-перше: від сліпоти і глухоти до дійсності.

«…мають очі, щоб бачити, та не бачать; мають вуха, щоб слухати, та не слухають…» (Єз. 12, 2). Так говорить пророк Єзекиїл про дурних людей, для яких буття цього світу є тільки предметами, але ніколи – Божими знаками, бо не бачать їх і не чують про них як про дари Бога. Св. Ігнатій навчив мене бачити Бога в Його дарах, любити Бога в усіх Його творіннях, служити Богові за допомогою всіх Його дарів-створінь. Світ став для мене справді дійсним, бо прозорим настільки, що через його грубу і часом разючу поверхню очима віри торкаю приховану в ньому присутність його Творця. Кожна купина може раптом стати палаючою купиною; кожна зірка може стати вифлиємською зіркою, яка веде до Бога, прихованого в злиднях життя. Світ для мене – це вже не великий склад речей, а багатство дарів, доказів, що Бог любить і світ, який постійно створює, і мене, якого постійно створює в цьому світі, а все – я і світ – стало і є даром Божої любові.

Таке переживання дійсності зворушує, радує і пробуджує подив та вдячність; є постійною конфронтацією не тільки зі знаками і доказами Божої творчої любові, але і з самою Любов’ю, яка прихована і постійно діє в його дарах. Ця конфронтація спонтанно пробуджує вдячність за всі дари Любові й за саму Любов, яка так щедро обдаровує, вдячність, яка хоче бути взаємністю через віддання дарів Творцеві, і передовсім – самого себе.

Вже не можу йти по світі бездумно, тупо й невдячно. Вже не можу не радіти світом і не дякувати за світ – навіть якщо це буде тайга і нічний вітер над бараком в таборі. Недоля табору була осолоджена красою тайги і піснею вітру, порухом подиву і вдячністю.

Якщо би я багато разів не пережив ігнатіянське Споглядання для здобуття любові (ДВ 230-237), якщо би не навчився цієї візії, любові й служіння Богові за допомогою Божих дарів, які приховують у собі Його присутність, то був би таким як ті, що йдуть по землі, і, маючи очі, не бачать багатої Богом чи Любов’ю дійсності, і, маючи вуха, не чують, як шепче, говорить і співає про Творця все Його створіння. Як би я був позбавлений радості і щастя людини, постійно обдарованої, постійно щасливо вдячної, яка прагне віддавати всі дари їх Подателю.

Тим самим захистив мене св. Ігнатій від сірої, часто сумної і нудної прози життя без променів поезії. Раптового захоплення горобиною над озером Мокре, шумом грізних хвиль на Шнярдвах, видом з вікна широкої панорами Сондецького Бескиду, гуцульською мелодією, яку на скрипці грав Юзеф Бігос в Бжегах, і посмішкою його внучки, яка підігравала йому на басах, танком молодої пари на весіллі в Шлємбарку; майже щоденного захоплення кожної пори року, захоплення, з якого народжується молитва прославлення і вдячності – цього всього навчив мене св. Ігнатій в Духовних Вправах і в Конституціях мого ордену. Тим самим навчив мене «красивої любові» (пор. Сир. 24, 24) і красивої побожності, красивої молитви, яка може подобатися Богові, а мене радує і захищає від нудної побожності і важкої вимушеної молитви.

Чому св. Франциск з Ассізі і його стиль побожності й молитви такі милі й захоплюючі? Його «Пісня сонця» і ігнатіянське Споглядання для здобуття любові – це дві сестри-близнюки, хоча одна співає і танцює, а друга спокійно дивиться і слухає, радіє і дякує. Обидві радіють і дякують – кожна по-своєму. Потрібно бути уважним і зосередженим, щоби помітити в них цю близькість.

Друга подібна пара близнюків – це «Досконала радість» Франциска і «третій ступінь смирення» (ДВ 167) Ігнатія. Тут подібність більше кидається в очі. Я дуже вдячний Францискові й Ігнатію за їхні взірці життя і навчання.

По-друге: при нагоді цих лекцій споглядання і слухання дійсності, наповненої присутністю і діяльністю Бога, я навчився, чи скоріше – мене навчили, вразливості до всього доброго і красивого, незважаючи на те, в чому і як воно об’являлося. Мене зворушувала краса церков і мечетей, православна і бенедиктинська літургії, молитовні пісні й танці харизматичних спільнот… У цьому всьому об’являлися красиві й добрі дари того самого Бога Творця. Я не байдужий до цих дарів, радію ними всюди, навіть якщо вони в руках чужих і неприємних людей. І тому я став терпимим і прихильним до всякого добра і краси. Скарби на Ясній Горі і виставка афганського мистецтва в Етнографічному Музеї в Кракові збуджували щире захоплення, хоча вони такі різні. Одне – близьке серцю через марійність і польськість, друге – через свою красиву відмінність і неподібність.

І ще це дивне відчуття, що це все людське, отож і моє. Відстані, границі, інакшість не перешкоджають мені радіти добром і красою і дякувати за них всюди. Це трошки так як хмари, які мандрують із далеких сторін по моєму небі. Радують мої очі, хоча їх принесли здалека далекі вітри.

По-третє: св. Ігнатій захищав і захищає мене від поганого стилю й виду життя. Зустрічаю людей, знуджених життям, які шукають порятунку від нудьги в тому, що ще більше спихає їх на дно цієї нудьги. Знуджені, знеохочені до всього, готові мстити світові за цю нудьгу, псувати й нищити те, що в цьому світі корисне й часто красиве. Це жалюгідна картина. Тоді думаю про св. Ігнатія, який так мене виховав, що чужа мені нудьга й пов’язаний з нею застій, лінивство і знеохочення до творчості, до добрих, корисних і трошки красивих учинків.

І знову згадалася молитва св. Томаса Мора:

О Господи, дай мені душу,

яка не знудиться…

Св. Ігнатій показав мені інший вид життя. Якщо Бог-Любов є в мені й довкола мене в усьому, що є даром Його любові, якщо Його Любов огортає мене з усіх боків і прагне моєї любові, бо кохаючи й даруючи, хоче бути коханою й собою нас ощасливити, то як можна нудитися? Цю всюдиприсутню й безмежну Любов слід любити щораз більше. Треба Їй служити щораз більше. Треба Їй віддавати отримані від Неї дари щораз щедріше. Треба Їй віддавати себе у різний спосіб щораз більше. Magis – мабуть найуживаніше ігнатіянське слово й дуже поширене в Духовних Вправах, Конституціях і листах Ігнатія – противиться нудьзі і маразму; це ліки від скупості й малодушності, від зимного, обережного розрахунку, від страху перед надміром щедрості й щастя.

 

Так варто жити для щастя, для великої радості,

свою любов обожнити, безмежно розширити.

Віддати все за все без тіні заздрощів

і в великій любові ні на що вже не зважати.

 

Юді забракло цього magis, цієї любові, і це його погубило.

 

З цього magis народжується жива рухливість – mobilitas – пошуки в різних місцях і у різний спосіб більшої слави улюбленого понад усе Бога і щораз більшого загального добра людей. Між більшою славою Бога і більшим загальним добром людей немає прірви, бо добро людей є славою Бога. Бог любить своїх дітей і хоче гордитися ними, їх добротою, їх добром і щастям. Диявол ненавидить Бога і Його славу і хоче все псувати й нищити. Тому пхає людей до нудьги, лінивства, маразму, застою і, врешті, до бунту й розпачу, аби вони уподібнилися йому. Він – ворог радісної творчості й розділеного з іншими щастя – з Богом і з ближніми. Він – ворог першої і найважливішої заповіді ощасливлюючої любові.

Як добре це щасливе magis виражають слова Псалмопівця:

 

Щасливий чоловік,

що має свою силу в тобі

Проходивши сухою долиною,

вони джерела з неї роблять

Співатимуть і танцюватимуть:

«Усі мої джерела в тобі!»

(Пс. 84, 6.7; 87, 7)

 

Св. Ігнатій допомагає мені побачити мої вади, те, що перешкоджає мені повністю віддатися в руки Бога. Знаю, що в мені живе моє самолюбне я. Знаю, що воно тісне, зачинене в собі, охоче брати, не охоче давати, задивлене в себе і або собою захоплене, або жаліє себе; моє я мале й поневолене своїм гордим або лячним зосередженням на собі. І мені з ним погано. Як мені допомагає, як мене визволяє з мого я, з моїх самолюбних прив’язань і страхів св. Ігнатій? Ця допомога й лікування триває постійно, бо моє я важко вилікувати; тому його потрібно лікувати постійно.

Ліки – це бажання і прагнення (ДВ 48), які походять від Святого Духа (див. 180). Чого добре бажати і прагнути? Того, що хоче для мене Бог, Святий Дух. Мене всього, моєї свободи, моєї пам’яті, пам’яті про Бога і про Його волю, мого розуму і моєї волі, мого бажання і прагнення – щоб я повністю віддав себе Богові (ДВ 234).

Моєю щоденною молитвою повинно бути прохання до Святого Духа, аби вкладав у мій розум і серце те, чого я повинен прагнути. «Проси, що маю тобі дати» (2 Хр. 1, 7). Це молитва про Божу волю в моєму житті і про моє щастя в часі й вічності через з’єднання мого бажання з Божим бажанням і з Божою любов’ю – з Божим щастям.

Молюся за це роками. Прагну, щоб мій Господь «ззаду й спереду мене оточив, поклав на мене твою руку» (див. Пс. 139, 5). Прагну любити Бога, мою Силу, щоби витягнув до мене свою руку і вхопив мене, щоби вивів мене на широке місце й врятував від моєї зневоленої й зневолюючої власної любові (пор. Пс. 18, 1.17.20). Щоби визволив мене з поверхневої побожності, яка злудою заспокоює мене там, де я повинен відчувати здоровий неспокій, що люблю за мало, що я не вільний в цій любові, бо мою свободу зв’язують прив’язання і страх власної любові за себе самого, а не за Бога, не за щораз більшу любов до Нього, не за щораз більшу його славу в мені і через мене.

Що я стверджую, коли глибоко і чесно задумуюся над своєю побожністю, над своїм відданням себе Богові? У мені мало туги за Богом. Мало молитов, народжених тугою. Великий страх перед смертю, в якій сповниться моя туга, коли Ісус виконає обітницю: «Повернуся і вас до себе візьму» (Йо. 14, 3). Мало усвідомлення про близькість Бога, в якому все і я в тому числі маємо існування (Кол. 1, 16-17), в якому живемо, рухаємося і існуємо (Ді. 17, 28), якого ми повинні прославляти й носити в своїх тілах (пор. 1 Кор. 6, 20). Мало щирого волання: Прийди, Господи Ісусе! Прийди, Святий Духу! Ведіть нас до Отця (пор. Еф. 2, 18). Мало відчинення на це пришестя Ісуса й Духа, мало очікування. Це я кажу Богові чекати на мою любов, це я погано переживаю свій час, який, як влучно описала Сімона Вейл, є «чеканням Бога на мою любов».

Як у мені об’являється це моє «мало», це моє гальмування віддання себе Богові, ці затори мого бажання і прагнення Бога? Як говорить моя вперта власна любов – прив’язана, скута й залякана?

До чого прив’язана? Мабуть, до багатьох малих справ, таких, які Ісус назвав «комарами» (пор. Мт. 23, 24). Але до якого верблюда прив’язана моя власна любов? Знаю. До перебування тут, в Польщі. Не хочу навіть чути про виїзд заграницю, навіть якщо йдеться про вакації, про туристичний виїзд, про приємний побут на чужині… Я достатньо поневірявся по світі під карабіном і з карабіном – як в’язень і як солдат – і ніколи за власним бажанням. Коли врешті через вісім років повернувся до батьківщини, то вже не хочу її покидати з будь-яких причин. Знаю, що це погано, що це проти ігнатіянської mobilitas – апостольської рухливості, що це «невпорядковане прив’язання»; і не хочу цього виправдовувати старістю, слабим серцем, втомою… Знаю, що я слабкий, що мені бракує великодушності, впокорююся, навіть соромлюся своєї слабкості, але не змінююся. Кажу, що це сильніше за мене. Захоплююся тими, які охоче виїжджають до чужих країв.

На щастя є одна сила проти цієї моєї слабкості: послух. Якщо би мені це наказали під послухом, це було би для мене виразним знаком Божої волі, я би послухав і поїхав…

Є тільки одна країна, до якої я би поїхав охоче: Полісся. Я прожив там щасливі три роки (1935-1938). Але туди, мабуть, ніколи вже не поїду, бо це вже чужина – в чужій країні.

Чого ще боїться моя власна любов? У чому їй бракує відкритості, свободи, відданої Богові? Я завжди боявся влади. Не тієї, яку виконують інші, бо я завжди жив під владою – доброю чи поганою – родинною, церковною, чернечою, державною, навіть військовою і тюремною. Було по-різному: добре і погано. Я боюся влади, яка би була в моїх руках, яку би я мав над іншими. Цієї щиро не хочу. Я завжди вважав, що лорд Актон мав слушність, коли говорив, що влада псує того, хто її має.

Чи це мій страх перед зіпсуттям? Моїм власним, а може й тих, над ким я би мав владу? Гадаю, що йдеться про одне і про друге, і тому так боюся влади. Може йдеться про мою слабкість, яка не доросла до виконання влади. А може йдеться про надмірне почуття відповідальності і страх перед нею. Мабуть, також. Волію, щоб мною керували, ніж керувати іншими. Я не народився вождем, настоятелем. Упродовж 57 років чернечого життя я ніколи не був настоятелем, і за те Богові щиро дякую. Мабуть, мене добре пізнали і не довірили жодної влади. Тепер, на старість років, мені вже, мабуть, не загрожує жодна влада, але все ще боюся. Також вірю, що жодна влада насильно не пошле мене заграницю і не доручить тягар влади всупереч моїй волі. Але також виразно розумію, що в цих двох справах мені бракує свободи, диспозиційності й духовної рівноваги, тобто тої святої безпристрасності, про яку св. Ігнатій говорить у Фундаменті Духовних Вправ.

Я завжди маю справжні й постійні причини до покори, до сорому, навіть до скрухи, але чи завжди щирої? Знаю, що це моя власна любов так захищається від того, що їй не відповідає, що би їй дошкуляло і наражало на досвід «виривання з батьківщини», на відрив від того, що стало звичним і приємним. Вона також захищається під видом скромності й покори від відповідальності за тягар влади, за людей і за місію. Знаю, що одне і друге може бути хрестом, і втеча від цього насправді є втечею від такого хреста.

Визнаю це, але не можу виправитися. Виправдовуюся перед собою, мабуть облудно, що це мене перевищує.

Остаточно залишаю це Господу Богові і Його владі наді мною, бо остаточно хочу бути Йому послушним, хоча з опором і труднощами. Думаю про Ісуса в Оливному Саду і про Його страх перед келихом терпіння й страстей. Це велике порівняння. Я хотів би бути послушним разом із послушним Ісусом. Перебуваю в його руках. Нехай робить зі мною те, що хоче. Він знає, який я є: малий, слабкий і самолюбний. Але Він є Господом.

Якщо ти вже старий і щодня думаєш про наближення смерті, то відчуваєш потребу, навіть обов’язок молитися щодня про добре повільне вмирання. Коли і як воно добре? І цього мене навчив св. Ігнатій. Тоді, коли виходжу з себе, зі своєї волі, зі своїх прив’язань і страхів, аби щодня переходити краще, щедріше й довірливіше в Бога і Його волю.

Щораз частіше відчуває потребу цієї щирої молитви:

Ти, мій Боже, і Твоя воля!

Це молитва послушної любові або принаймні такої, що прагне бути послушною, любові Ісуса в нас аж до послушної смерті (пор. Фил. 2, 8). Прагну вмерти з цією молитвою в серці. Це єдина добра смерть.

Св. Ігнатій навчив мене багато чому і вчить далі. Дякую йому за це. Те, що я не став порожньою і безплідною людиною, повністю загубленою у власній любові; те, що знаю, де моє місце і моє справжнє щастя; те, що Ісус і Його Дух – це мої провідники в дорозі до Отця; те, що Бог став мені «близьким і трудним» (Ф. Голдерлін); і те, що бачу свої недоліки – те, чого до кінця не навчився; те, що оцінюю себе з відстані, шукаючи правду, хоча не завжди мені це вдається; те, що в найважчі періоди життя я не сумнівався і не втратив надії – це все після Бога й Його благодаті завдячую св. Ігнатієві.

Але навіщо я це все написав? Чи зі старечої потреби подивитися назад, на все життя, і з бажання, аби його оцінити і над ним задуматися, «лагідною думкою похилитися над ним» (М. Панковскі) перед смертю, перед тим як Бог її оцінить і осудить? А може тому, що в мені виникла потреба дати свідчення і відповісти на питання: Що єзуїт кінця ХХ ст. завдячує своєму Засновнику з XVI ст.? Що дав мені і що може дати також і тим, які захочуть учитися в нього і від нього? Чи св. Ігнатій і його навчання, Духовні Вправи і вся його духовність шістнадцятого століття, чи це все ще актуальне і корисне для когось хто шукає тепер ощасливлюючу правду? Особисто боюся думати про те, що би зі мною сталося, що би зі мною було, якби він, св. Ігнатій, не був моїм учителем і наставником…

Маю також тиху надію, що якщо хтось буде це читати, то не захоче говорити щось погане про св. Ігнатія і його школу. А може молодь, яка вже є його синами в ордені, краще, глибше і реалістичніше його зрозуміє і запрагне свідоміше бути його учнями? А може будуть і такі, які на прикладі чийогось життя, пізнавши Ігнатія, захочуть піддатися його навчанню і вихованню? Може їх запевнити в одному: це варто, бо це допомагає бути щасливою людиною.

На прощання ще цей вірш про близький захід, коли згасне все, окрім надії, зануреної в Богові, який нами не гордує.

 

Вже не тужу, вже не мрію.

Гаснуть очі, гасне обличчя –

короткий день життя.

Вже нічого по мені не залишиться,

і тому тихо, тихо, скромно

хочу проминути як тінь.

 

Захід близько і ніч чорна.

Треба впасти як зерно

в холодний морок землі.

Смерть повільно натягує арбалет –

знаю, що поцілить у центр зворушень,

просто в лівий бік.

 

Хтось похилиться і встане

без сльози в очах, без зворушення –

це звичайний труп.

Тільки Бог не погордує

і спитає: Хто чекає в сінях?

Людина, здобич неба…

 

Мєчислав Беднаж ТІ

Краків, 3 грудня 1989,

Перша неділя Адвенту,

очікування, коли все сповниться.

 

Mieczysław Bednarz. Św. Ignacy Loyola w moim życiu. WAM, 1993