о. О. Кривобочок ТІ

 

САМОПІЗНАННЯ

 

Вісімнадцята медитація

 

Сліпці спочатку крикнули, потім ще більше кричали, і в кінці кажуть. Отже:

Крикнули – ще більше кричали – кажуть.

Людина кричить тоді, коли страждає, коли її болить, коли вона щось втрачає. Її крик – це крик або волання про порятунок, або домагання чогось, змушення інших щось для неї робити. В такому психічному стані людина ставить себе саму в центрі свого світогляду, весь світ повинен крутитися довкола мене, довкола моїх болів і проблем, довкола моїх криз і депресій. Усе довкілля – як люди, так і сам Бог – повинно мені допомагати, робити те, що я хочу. Крик – це знак егоцентризму, зацикленні на собі. Весь світ стає ворожим, я живу в джунглях, де мене ніхто не любить, змушений різними формами насилля боротися за своє місце у цьому світі. Той, хто кричить, опанований своїми болями і емоціями. Він неспроможний глянути в очі правді, об’єктивно оцінити світ духовний і психічний стан, свою внутрішню ситуацію і свої справжні проблеми. Він опанований ситуацією. Йому необхідно вийти з цієї ситуації, подивитися на неї зі сторони, скинути окуляри своїх невпорядкованих схильностей. Отже, зі стану крикливості необхідно переходити до внутрішнього заспокоєння, до спокійної розмови. Крик – це монолог, спокійна розмова – це діалог.

Стосунки між слуханням і говорінням не є однозначними. Вони можуть бути гармонічними стосунками – коли слухання допомагає мовленню, а можуть породжувати протиріччя – той, хто багато говорить, не вміє слухати, не вміє провадити діалог. Людина має один писок і два вуха. Вже це означає, що слухання є важливішим, і йому слід приділяти більше уваги, ніж говорінню. Отже, в молитві треба більше слухати, ніж говорити. В сьогоднішньому світі все навпаки: людину вчать користуватися своїм писком, а не вухами. Мистецтво говорити, проповідництво, риторика, декламування, рецитування – на ці теми написані сотні книжок, а що з мистецтвом слухання? Цього вчаться напевно тільки психотерапевти.

В цій медитації спробуймо усвідомити свою спроможність слухати іншу людину.

Мої любі, до мене ходіть! я сама
Поговоримо думами тихо.
Межи мною і вами нікого нема –
не розлучить ні щастя, ні лихо,
я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю
ваші образи любі та милі,
ви живі, бо я живо тепер вас люблю,
ви для мене тепер не в могилі.
Знаю добре – вже виросли квіти й трава
на могилах, що стали над вами,
але там тільки смуток і жах спочива,
вас нема там, ви й досі між нами.
Тільки смутно вам жити: зітханням, слізьми
рідну тінь рідні люди вітають,
ви – непрошені гості між тими людьми,
що найбільше з усіх вас кохають.
Ваше ймення в вигнанні, під карою сліз
заборонено спогад про нього,
образ ваш, мов упир, що з могили приліз,
кров зганяв з обличчя рідного.
Як осиковим кіллям отих упирів,
так хотять забуттям вас прибити,
обсіваються маком дрібниць, марних слів,
аби ви не могли доступити.
Як пробитий упир, ваша вражена тінь
блідне, бліден, і смерть її криє,
між живими і вами росте просторінь, –
рідне серце могилу вам риє…

(Леся Українка)