о. О. Кривобочок ТІ
САМОПІЗНАННЯ
Дев’ятнадцята медитація
Щоб правильно говорити, необхідно спочатку правильно слухати. Сліпці почули щось про Ісуса і тепер починають кричати. Але цього недостатньо. Треба чути не тільки те, що інші говорять про Ісуса, а вміти почути самого Ісуса – знання про Бога повинно трансформуватися в безпосереднє знання самого Бога. Тобто, богослов’я як розмова про Бога повинно в нашому особистому житті перетворюватися в богослов’я як розмову з самим Богом. Момент духовної зрілості починається тоді, коли людина перестає пакувати свої мозки філософією і богослов’ям, і починає розмову з живим Богом, а не з побожними книжками.
Слух, мова і зір. Завдяки зору і слухові людина отримує інформацію з довколишнього світу, завдяки мові відповідає, реагує на отриману інформацію. І від функціонування цих органів відчуття залежить якість існування людини – фізична, психічна і духовна. Але органи відчуття без розумових і духовних здатностей людини – лише зовнішній мертвий інструмент, як складна комп’ютерна техніка без програмного забезпечення, як хардвеа без софтвеа.
В цій медитації постараймося усвідомити – чого нам бракує для розмови з живим Богом.
Не дивіться докірливо, любі мої,
я не винна в сьому перед вами,
вам давала я думи і мрії свої
в час, як бавила інших словами.
Не спиняла я сліз, хоч потоком лились,
поки порох не змила могильний
з ваших образів чистих, і знов, як колись,
тривок з вами живий став і сильний.
Кров з лиця, блиск очей я давала для вас
без жалю, не боронячись, вільно,
аж наблизивсь для всіх нас відродження час
і життя знов поплинуло спільно.
Хоч дрібниці, клопоти і злидні життя
нас надовго, бува, розлучають –
так і перше було – в тім нема забуття, –
рідні рідну таки зустрічають.
Зустрічають зненацька на тих стежечках,
де ми вкупі, бувало, ходили,
в пісні голос озветься і слово в думках,
все живе – і зникають могили.
Жах і смерть, все, що прикре й нечисте зника,
і ніщо не стоїть межи нами…
От і знову настала хвилина така,
я сама, мої любі, – я з вами!
І немає вже сліз в тій жаданій порі,
коли ми стоїмо на розмові, –
ви ж для мене не мертві, страшні упирі,
ви – створіння живої любові
(Леся Українка)
