о. О. Кривобочок ТІ
САМОПІЗНАННЯ
Сьома медитація
Розгляньмо третю спокусу Ісуса Христа в світлі психології. Доктрина Барреса Скіннера зводиться до детермінізму людської поведінки. Ми створені суспільством і запрограмовані до певних взірців поведінки. Свобода вибору мінімальна. Це своєрідний фаталізм: моє щастя залежить від довколишнього середовища, від людей, які мене оточують. Отож, в будь-якій ситуації завжди знайдеться винний у моїх бідах. Почуття особистої відповідальності, індивідуальної вини замінюється соціальним злом, провинами суспільства, яке бавиться зі мною як з іграшкою. Людина з такою ментальністю ніколи не визнає своєї провини, їй дуже важко побачити реальний стан свого серця.
Ів. 5, 2-7: „А в Єрусалимі, біля брами Овечої, є купальня, Віфесда по-єврейському зветься, що мала п’ять ґанків. У них лежало багато слабих, сліпих, кривих, сухих, що чекали, щоб воду порушено. Бо Ангол Господній часами спускавсь до купальні, і порушував воду, і хто перший улазив, як воду порушено, той здоровим ставав, хоч би яку мав хворобу. А був там один чоловік, що тридцять і вісім років був недужим. Як Ісус його вгледів, що лежить, та, відаючи, що багато він часу слабує, говорить до нього: Хочеш бути здоровим? Відповів Йому хворий: Пане, я не маю людини, щоб вона, як порушено воду, до купальні всадила мене. А коли я приходжу, то передо мною вже інший улазить”.
Цей хворий має саме таку ментальність: він нещасний тому, що ніхто не хоче ним опікуватися. Такі люди завжди на все нарікають і все осуджують, починаючи від батька-пияка і кінчаючи бандитською владою. Багато хто ще й додає всіх історичних ворогів нації, починаючи від сотворення світу.
У цій медитації стараймося глибше увійти в своє життя та зрозуміти його під оглядом третьої спокуси та детермінізму Скіннера.
Ти не мій! розлучив нас далекий твій край,
І вродлива чужинка забрала.
Ти там, може, знайшов незаказаний рай,
Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла.
І зостались мені лиш пісні так думки…
Ті пісні наші бранці зложили,
Прислухаючись, як край Євфрату-ріки
Вавілонськії верби шуміли.
Ті пісні не співались, у дні жалібні
Арфи висіли смутно на вітах,
І гойдались, неначе журились, сумні,
По веселих утрачених літах.
На мовчазних устах не лунав тихий спів,
Він на крилах думок у пустиню,
У зруйноване Божеє місто летів
І оплакував рідну святиню:
«Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм,
Вороги найсвятіше сплямили,
На твоїм алтарі неправдивим богам
Чужоземці вогонь запалили.
Всі пророки твої від тебе відреклись,
І левітів немає з тобою,
Хто погляне на стіни, величні колись,
Покиває, сумний, головою.
Ти не наш, але вірними будуть тобі
На чужині ізраїльські люди, –
Що обрав сам Господь за святиню собі,
Те довіку святинею буде!»
Милий мій! ти для мене зруйнований храм.
Чи я зрадити маю святині
Через те, що віддана вона ворогам
І чужій, неправдивій богині?…
(Леся Українка)
