«Пам’ятай, що ти прах і в прах повернешся» апелює до беззаперечного факту нашого земного існування. 96% наших тіл – це кисень, вуглець, водень і азот. Яким чином усі ці атоми і молекули сполучаються, щоб зародилось людське життя? Ймовірність, що десь у всесвіті з’явлюсь я, настільки мізерна, що з набагато більшою ймовірністю мене могло б і не бути. Але ось я є, і не просто існую як квітка або пташка, а можу думати і творити, і моє життя є даром. Я існую не заради своїх батьків чи дітей, не заради роботи і чиєїсь вигоди від експлуатації моєї праці, навіть не заради якогось вищого сенсу чи покликання. Бог створив мене просто так, з любові, він радіє і насолоджується своїм творінням. Тож моє життя має сенс тільки тому, що завдяки цій Божій любові я можу проживати його у всій повноті і радіти кожній його миті. Інакше – я просто попіл, просто набір атомів і молекул кисню, вуглецю, водню і азоту (і ще сотні інших менш значимих хімічних елементів). Парадоксально, що початок Великого Посту дає такий оптимістичний і життєствердний посил. Нам посипають голови попелом і водночас кажуть «увіруй у добру новину!», а з Біблії лунають слова пророків і самого Ісуса: Та ні, не треба складати жертв і голосити! Змасти голову олією і вийди з дому веселим і усміхненим, відкритим до людей, навіть не помічаючи, як твоя права рука роздає усім навколо скарби і заощадження! Коли молодий поруч, хіба можуть гості сумувати?
Але чому ж тоді ми так не живемо? Чому з року в рік мусимо відводити собі сорок днів на покуту, згадувати про страждання і смерть Ісуса, перш ніж пережити радість Його воскресіння? Чому ми радо погоджуємось на великопостні страждання «разом з Христом» і «заради Христа», але з підозрою ставимось до запрошення потанцювати? Адже Христос за нас страждав і помер саме тому, що не хотів, щоб ми страждали і помирали! Він хотів, щоб ми мали вічне життя, щоб відчували цю вічність і глибину в кожну секунду нашого існування, щоб побачили, як це неймовірно красиво бути прахом, який сам Бог взяв у свої руки і вдихнув у нього життя.
Можливо, відповідь, чому ми не танцюємо, якраз у стражданнях. Вони існують безвідносно до того, що ми про них думаємо. Ми хворіємо і помираємо. Ми ігноруємо і ображаємо один одного, дискримінуємо і чинимо насильство. І можливо найбільше страждання – усвідомлення смертності, минущості і беззмістовності, де кожен з нас і все навколо – просто випадкові комбінації елементів космічного пилу. Чому Бог допускає таку жорстоку випадковість і беззмістовність? За що нам таке покарання? Що Бог нам хоче цим сказати і чи Він взагалі існує? Невже я дійсно всього лише прах і все навколо позбавлене сенсу? Кожен, хто задавав собі такі питання, має знати, що його задавали мільярди людей і тисячоліттями до нас, і навіть прямо цієї миті. Його задавав Авраам, коли Бог після усіх обіцянок процвітання (та й не лише обіцянок, а реального процвітання!) і численних нащадків, яких мало бути більше, ніж зірок на небі, несподівано вирішує все забрати назад. Приголомшений Авраам підіймає тремтячу руку з ножем над єдиним і таким довгоочікуваним сином. «Памятай, що ти прах» хоче нагадати Авраамові Бог, але не може, бо цей прах – це вершина Його творіння. Так Ісаак залишається жити, а продовження ми знаємо.
Бог не хоче наших страждань, а єдиним способом звільнити нас від гріха і позірної беззмістовності нашого існування стає Його власна смерть. Ставши людиною, Він віддає себе на смерть добровільно і в цьому він показує найвищу можливу для людини жертовність. Так, можливу для людини, адже це жертовність численних героїв і мучеників, а також батьків і матерів, які готові віддати своє життя заради дітей. Але при цьомоу він залишається Богом, і тому Він просто не може інакше, він не може розлюбити людину, не може піти проти своєї природи. У цьому парадокс останніх слів Ісуса на хресті – він може одночасно казати «Чому Ти мене покинув?» і «У Твої руки віддаю свого духа». Тільки повністю Бог і повністю Людина може одночасно сказати «нехай буде воля Твоя» і «я цього не хочу, забери від мене цю чашу».
Ми не можемо бути як Ісус, не можемо страждати так, як Він. Та що там Ісус, більшість із нас навіть і близько не можуть уявити себе на місці Авраама, осягнути ту глибину розпачу і беззмістовності і водночас абсолютної покори перед таємницею, якою є Бог. І не треба так страждати, не треба такої жертовності! Ісус помер за нас, щоб ми мали життя.
Хіба такий піст, який Я обрав; день, в якому людина засмучує свою душу? Схиляти голову, немов тростина, вереття і попіл під себе стелити, – чи це назвеш ти постом та днем, Господеві угодним? Чи ж не це є піст, який Я обрав: кайдани несправедливості розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати? З голодним своїм хлібом поділитись, увести до дому бідних, безпритульних? Побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава – слідом за тобою. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і Він скаже: – “Ось Я!” ».
Так у чому ж тоді сенс посту? Пророк Ісая (чи радше хтось із його послідовників) вказує на відповідь:
Ісая 58: 5-9
Для Ісаї сенс посту – співпрацювати з Богом у Його прагненні звільнити світ від страждання. Стикаючись із будь-яким проявом несправедливості, усвідомлювати як Боже серце переповнюється злістю і смутком. Бог став одним із нас і залишається з нами, щоб з цією несправедливістю покінчити. Щоб більше не було в’язнів і рабів, голодних і бездомних. Хоч ми навряд чи досягнемо цього за нашого життя, але чом би й не уявити собі на хвилинку, що «інший світ можливий» – християни, як-не-як, відомі своєю схильністю до телеологічного бачення людської історії як історії спасіння, і згідно з символом віри очікують «воскресіння мертвих і життя майбутнього віку». Так, наш щорічний піст є очікуванням і приготуванням до Великодня, тож має свою телеологію. З іншого боку, піст вже тут і зараз просякнутий особистим досвідом любові Бога до нас, Бога який вже помер і вже воскрес. Для пророка Ісаї Його світло ще тільки мало засяяти, але для нас воно вже сяє. Ба більше – вже тут і зараз ми можемо бути частиною того світла, коли відкриті на Божу любов і ділимося нею з ближніми. Словами Тері Іглтона, вічність – у склянці води, і, подаючи її спраглому, ми беремо участь у любові, що створила зорі.
У порадах Ісаї немає нічого непосильного і складного – просто нагодуй голодного, одягни голого і запроси додому безпритульного. Будь добрим і милосердним, не ховайся від брата свого. Це може робити будь-хто, для цього не треба ніякої надзвичайної набожності, ніякої теологічної освіти, ніяких молитов – тільки любов. Якщо ми всі це робитимемо, то рани гоїтимуться і Бог, якого ми шукаємо у нашій боротьбі, наших прагненнях і нашій повсякденній діяльності, відповідатиме «Ось Я!» і ми радітимемо і танцюватимемо у Його присутності і Його любові до нас.
Революція смерті і воскресіння Христа, яку ми щороку в особливий спосіб згадуємо на Великдень, водночас є радикальною зміною цього світу і «сповненням Закону» – доведенням до логічного підсумку усіх людських спроб впродовж історії пізнавати Бога і бути з Ним. Бо всі ці часткові спроби, усе наше часткове знання закінчаться, як закінчиться і період Великого Посту, як закінчиться і наше земне життя поверненням у прах. Але залишиться любов – а це та революція, під яку можна танцювати.
Анастасія Рябчук.
соціологиня, дослідниця бідності і бездомності, праці і робітничого руху в Україні та Південній Африці.
Навчалась у Києво-Могилянській Академії, Українському Католицькому Університеті, Кембриджському Університеті, Школі Вищих Студій з Суспільних Наук у Парижі та Університеті Йоганесбурга.
Живе і працює у Києві.
