Від п’ятого тижня Великого Посту у церквах завішують хрести. Від того часу не можемо оглядати тіла Ісуса. Цей знак повинен нам допомогти усвідомити, що мука і смерть Ісуса є для нас великою таємницею віри, значення і сенсу котрої не зрозуміємо власним людським розумом. Без світла ласки також і нам хрест видається дурістю чи безглуздям (пор. 1 Кор 2, 22-23). Адорація хреста буде великим проханням про відчинення для нас дверей таємниці хреста і воскресіння.
1. Що ж насправді укривається на хресті? Божа природа Ісуса. Св. Ігнатій Лойола в Духовних вправах заохочує реколектантів розважати, «як ховається Його Божество; себто, Він міг би знищити своїх ворогів, однак не робить цього, дозволяючи своїй людській природі так жахливо страждати» (ДВ 196). Коли ми дивимося на Розіп’ятого, бачимо лише понівечене тіло Людини, що помирає в конвульсіях. Людина ця – одна велика рана. Терпить увесь. Страждає Його тіло. Терпить Його замучена і смутна душа. Після трьох годин муки хреста розпачливо волає: “Елі Елі, лема савах-тані”, – тобто: “Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?” (Мт. 27, 46).
«Ось дерево хреста, на якому повисло спасіння світу!».
Тіло і дух скатованої Людини – це спасіння всього світу. На хресті приховується спасіння світу: наше спасіння, порятунок, здоров’я душі і тіла. Тільки вірою можемо відслонити тіло Бога-Людини як знак, сакрамент порятунку світу, нашого спасіння. За завісою знаходиться любов, яка відкупляє, яка рятує, яка пробачає, яка зцілює. Але вірою можемо її відслонити, її споглядати, адорувати, віддавати їй хвалу. Приховується за завісою слово Бога, що говорить: Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним (Йо. 3, 16). Лише вірою можемо його віднайти, вислухати, прийняти, чинити згідно цього слова.
2. Святе Письмо говорить: Хто висить на дереві – проклятий Богом (Втор. 21, 23). А Писання годі усунути! (Йо. 10, 35) – говорить Ісус. Цей зболений Чоловік на хресті є названий проклятим, зганьбленим, відкиненим і погордженим. Про це говорять блюзнірські слова під хрестом: «То хто ж ти?» – запитують цинічно. «Що ти насправді можеш? Ти лише брехун, пройдисвіт, що зводить народ». Глузують: Христос, цар Ізраїля – хай зійде тепер із хреста, щоб ми побачили й увірували (Мк. 15, 32).
А Людина не хресті не лише не відкидає ці слова, їх не заперечує, не обороняється перед ними, але їх приймає і ніби їх поглинає. Таким чином підтверджує правдивість слів Письма: Проклятий, хто висить на дереві. І так на хресті, у цій Людині, зависли прокляття тих, хто був під хрестом. Однак, не лише гріхи фарисеїв та законників вбивають Ісуса. Його ранить кожен гріх. Ми всі є людьми з-під хреста. Він вмирає також за нас. Наші гріхи, так як і глузування фарисеїв, стають приводом Його муки. Наші гріхи є Його прокляттям.
Кожен гріх, кожне зло є прокляттям. Не лише зло великих і владних тиранів цього світу, які чинять масові злочини, не лише зло брудних політиків, злодіїв і бандитів, але також зло простих людей, що тривають у щоденних слабостях, узалежненнях та невірності. Кожне зло є прокляттям: зовнішнє – безсоромне, цинічне, не знаюче меж; та приховане – що боїться правди, анонімне, замасковане у різні форми ввічливості та політкоректності. Прокляттям є зло не лише те, що шкодить ближньому, але й зло «дуже особисте», «абсолютно приватне», що ніби нікому не шкодить. Також і воно поширюється на інших. Адже немає приватного зла, кожне має суспільний вимір. Кожне зло повисло на дереві хреста.
3. «Ось дерево хреста, на котрому повисло спасіння світу! Ідіть з поклонінням».
Адоруючи хрест, віруймо, що на ньому повисло і наше зло, гріхи, прокляття. Малі і великі. Оті явні, про які знають ближні, і ті укриті в закутках нашого серця. Адоруймо Любов, котра дозволила себе розіп’яти за нас. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані (Іс. 53, 5). Ось на хресті, в стражданні, здійснюється перемога над злом.
Ісус говорить: Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною (Мт. 16, 24). Як і Ісус, ми теж покликані долати наше зло, гріхи, прокляття на хресті: у часі терпіння і мук. Пиха, егоїзм, ненависть, гнів можна поконати лише в терпінні і через терпіння.
Нагод для цього чимало. Наше життя, навіть якщо його вважаємо щасливим, усіяне щоденними розп’яттями, малими і великими, миттєвими і довготривалими. Часто трапляються терпіння, що нас переслідують, як собака. Інколи ми прикуті до хреста усе життя. В кінці чекає на нас хрест смерті, своєї та ближніх. Кожен хрест є викликом, аби він став для нас місцем перемоги над прокляттям життя – гріхом. У наших ранах і стражданнях, які долучаємо до ран і страждання Ісуса, є наше спасіння, рятунок та здоров’я наших душ.
4. Олександр Солженіцин у своїй монументальній праці Архіпелаг Гулаг покірно визнає своє власне затвердіння у злі та показує свою дорогу очищення: «Засліплений своїми успіхами в молодості, я вважав себе за непомильного, тому я став нестерпним. Коли мені до рук дали владу […] , я зробився вбивцею та причиняв людям насильство. Навіть коли я робив злі речі, то був переконаний, що роблю добрі вчинки і мав для цього дуже логічні пояснення. І лише на гнилій тюремній соломі відчув у собі щем добра. […] Навіть у найкращому серці невикорінене зло зберігає свій куточок. […] З того часу мені стало зрозумілим призначення кожної релігії: боротися із зародками зла в людині. Ось чому, повертаючись до років неволі, я часто підсумовую: Будь благословенне ув’язнення! […] Будь благословенне за те, що ти було в моєму житті!»1.
Вживаючи метафору Солженіцина, кожен з нас має трохи згнилої соломи, трохи власних ґрат, власного хреста. І для нас вони можуть стати благословенним місцем, де відчуємо в собі зародження добра, співчуття, любові до Бога і людини.
Етті Гіллесум, двадцятишестилітня єврейка з Голландії, у книжці Перерване життя. Щоденник 1941-1943 дає чудове свідчення подолання в собі яких-небудь проявів ненависті до тих, хто засудив до смерті її саму, її родину та весь її народ. Своїм приятелям говорила: «Я не відчуваю, що знаходжусь в чиємусь полоні, лише в обіймах Бога. Вірю, що залишуся у них назавжди, незалежно від того, чи сиджу тут за своїм рідним столиком, чи теж за місяць часу потраплю до мізерного приміщення у єврейському ґетто або до трудового табору під наглядом есесівців»2. Після зустрічі в гестапо 23 липня 1942 року занотувала: «Коли сьогодні пересувалась по забитих людьми коридорах гестапо, раптово відчула внутрішню потребу стати на коліна на кам’яну підлогу, на очах в усіх. Єдиний гідний людини жест, що нам ще залишився: впасти на коліна перед Богом»3.
5. Коли в урочистій адорації хреста відслонимо тіло Ісуса і тричі почуємо виголос священика: «Ось дерево хреста, на якому повисло спасіння світу!», відповімо: «Ідімо з поклонінням» і з покорою клякнемо. Нехай ставання на коліна буде для нас, як і для молодої єврейки перед загрозою смерті, жестом віддання нашого життя Ісусу, виразом нашого прагнення пізнання, любові та наслідування Його. Нехай цей жест супроводжує нас у хвилинах фізичної слабкості, в проблемах, у переживанні людської кривди, в бідах, а передусім у хвилинах гріха та невірності. У всіх найважчих життєвих ситуаціях нехай це буде «єдиний гідний людини жест, що нам ще залишився». Нехай цей жест стане проханням про об’явлення нам сили Розіп’ятого Ісуса, котрий же є Ісусом Воскреслим.
Св. Ігнатій у Духовних вправах говорить: «Розважати про те, як Божество, що наче ховалося під час Страстей, тепер у такий дивовижний спосіб об’явилося у святому Воскресінні, у його істинних і пресвятих наслідках» (пор. ДВ 223).
1 О. Солженіцин, Архіпелаг Гулаг, т. ІІ, Варшава 1990, с. 532-534.
2 Е. Гіллесум, Перерване життя, Краків 2000, с. 153.
3 Там само, с.171.
Юзеф Августин ТІ
єзуїт, реколекціоніст, редактор журналу “Życie duchowe”, автор численних книжок та публікацій на тему ігнатіянської духовності
переклад з польської: Ліля Старосельська-Ортинська
