Що є протилежністю любові? Ненависть? Ні! Протилежністю Любові є байдужість.
Що є протилежністю віри? Невіра або єресь? Ні! Протилежністю віри є байдужість.
Що є протилежністю життя? Смерть? Ні! Протилежністю життя є байдужість…
Скільки людина живе на цій землі – стільки її супроводжують війни, трагедії, катастрофи. Там чи тут гинуть люди. Про одних пишуть літописи, знімають фільми, малюють картини, легіони істориків та вчених штурмують місця катастроф та бібліотеки, роблять ексгумацію, беруть аналізи ДНК, щоби із прецизійною точністю відновити історичний перебіг подій, дізнатися про причини трагедії. Про інших жертв вони забувають. No names – no scandals. Тому що паралельно із різними категоріями людей, існують різні категорії жертв…
Кораблі надії, надії на краще майбутнє для себе, для своїх дітей, вирушивши із Лівії, взяли курс на «обіцяну землю», де немає війни, переслідувань, соціальної несправедливості, землю, де права людини займають не останнє місце в єрархії цінностей і існує впевненість, що “завтра” наступить. Але мрії на краще так і залишилися для них мріями. Кораблі надії стали кораблями смерті. У морі загинуло декілька сотень людей – мігрантів, біженців, мусульман, християн, сомалійців, сенегальців, сирійців чи нігерійців, жінок, дітей – немає значення. Загинули ЛЮДИ, хтось втратив батька, хтось – брата чи сестру, більшість з них не будуть віднайдені та ідентифіковані, глибини Середземного моря на вічно стануть для них братською могилою, спричиненою лицемірною політикою Європи. Бо цьому можна було запобігти, кількість жертв могла би бути значно менша, але Лівія, Сирія, Ірак, Нігерія, Сомалі, як, зрештою, й Україна – це країни третього світу.
В країнах третього світу немає журналів «Шарлі Ебдо», де працюють журналісти, котрі завдяки привілеям старого континенту, мають право вільно висловлювати свою думку, пишучи про все, що завгодно. Життя тих, що гинуть від рук сомалійського Аль-Шабабу або нігерійського Боко Хараму, не знаходиться на тій самій сходинці із життям жертв авіакатастрофи у французьких Альпах, авіакатастрофи, що не сходила з перших сторінок різних масмедіа протягом останніх тижнів. Завтра про них забудуть. Як забудуть про студентів, по-звірячому закатованих у Кенії, як забудуть про християн Ефіопії чи Єгипту, котрим відтяли голови лише за те, що вони вірили в Христа. Забудуть також про сотні (тисячі?) мігрантів. Вони нікому не потрібні, нікому окрім Бога. Бог пам’ятатиме про них. Він колись пообіцяв людині «Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе!» (Іс 49,15)
В’ячеслав Окунь ТІ
