Якщо хтось вважає, що час Різдва Христового – це радісний час, призначений лише на святкування, веселе колядування, сидіння за святковим столом у товаристві родини, знайомих, друзів, коли не варто чи навіть не треба згадувати про якісь негативні речі, смутки, терпіння, труднощі, а тим більше про насилля, кров, вбивста, то він сильно помиляється. Позавчора ми святкували Різвдо. Сьогодні ми згадуємо вбивство Степана, першого мученика. Чому саме тепер? Навіщо псувати святковий безтурботний настрій? Не можна зробити цього в іншому часі? Чому Церква згадує мученика Степана власне одразу після Різдва?
Бо інакше не можна! Той хто приймає Бога у своєму серці, повинен йти за Ним до кінця, до останнього, до крові… Правдивий християнин не може служити двом панам, мусить вибрати когось одного і служити йому цілковито, віддано, не йдучи на компроміси. Немає різниці ким ти є і що робиш, якщо вибрав Христа, у твоєму житті ВЖЕ намає нічого важливіщого окрім Нього.
Правдиве християнство, запитаєш, що це таке? Де його можна побачити та відчути? У церкві на Службі Божій раз на тиждень, коли не завжди розумієш, що відбувається, коли виходячи з храму вже не пам’ятаєш про що було євангеліє, не кажучи вже про апостола? А серед тижня немає часу на християнство, бо робота, бо навчання, бо родина, бо серіал, бо фейсбук… Степан показує нам дещо інше. Якщо Ти святкуєш Різдво, то мусиш бути готовий, що рано чи пізно тебе можуть побити, згвалтувати, чи навіть вбити через Твою віру… Святкуєш? Нова радість, Добрий вечір, Небо і земля…
Останнім часом церковні масмедіа незчисленно цитують та захвалюють папу Франциска, його радикальність, його простоту, його проповіді. А він нам просто нагадує усе те, про що говорив сам Христос. Ми просто про це іноді забуваємо. Священики балакають, парафіяни слухають… Ніхто не хоче вийти зі свого комфортного куточка, зробити якийсь абсурдний крок, сказати якесь тверде слово, з принципу, з християнства.
Євангеліє повинно нас цього навчити. Євангеліє нас до цього готує. Звичайно, кожен з нас надіється… Ні, не так. Правильно буде написати – мало хто з нас думає про мучеництво. Це не входить у наші плани. Думаємо про інший сценарій.
У трудних ситуаціях, коли ми знаходимося на межі наших можливостей нам допомагає страх. Диякон Степан, швидше за все, також боявся. Боявся й Ісус, коли був у Гетсиманському саду. Від страху ми не втечемо. Стах це природня реакція кожного організму на загроження. Але головне, щоби цей страх не опанував нас. Тому треба просити Бога, щоби Він відкрив нам очі, щоби ми подивилися навколо і побачили щось більше, ніж власний ніс…
Перестань боятися самого себе, свого покликання, свого життя, того, ким ти прагнеш і можеш бути, тому що мучеництво це реальна можливість осягнути Життя. Цього обіцяв нам Ісус Христос. Колядуй, прославляй пришестя Спасителя, але пам’ятай, що учень не є більший від вчителя. Ісуса переслідували…
Не бійся, живи, твори, вір… і не дивуйся, що Тебе б’ють, якщо Ти вибрав Христа. Святий Степан не дивувався.
