The Discernment of Spirits
An Ignatian Guide for Everyday Living
Timothy M. Gallagher, O.M.V.
переклав о. О. Кривобочок ТІ
(The Crossroad Publishing Company дала офіційний дозвіл виставити український переклад на сайт Єзуїтів в Україні на три роки)
Тімоті М. Галлагер OMV
ДУХОВНЕ РОЗПІЗНАВАННЯ
Сьома частина
ЗМІСТ
- Духовна втіха і духовне спустошення: знайти рівновагу (правило 11)
Обидва духовні порухи в одному правилі
Під час духовної втіхи: смиренне серце
Під час духовного спустошення: довірливе серце
Ані наївне «вивищення», ані розпачливе «приниження»
Підтримування духовної рівноваги: досвід
- Від початку стояти твердо (правило 12)
Новий етап у правилах
Метафора дванадцятого правила
Застосування метафори
Суттєва слабкість ворога
«Так він подолав цю спокусу і зберіг спокій»
- Духовна втіха і духовне спустошення: знайти рівновагу
(правило 11)
Бо на цій дорозі йти вниз
означає йти вверх, а йти вверх
означає йти вниз.
св. Йоан від Хреста
Обидва духовні порухи в одному правилі
Після серії правил для осіб в стані духовного спустошення (правила 5-9) і правила для осіб в стані духовної втіхи (правило 10) Ігнатій подає правило, в якому обидва духовні порухи присутні разом. Правило 11 говорить:
«[324] Правило одинадцяте. Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про те, як мало ми варті під час спустошення, позбавлені благодаті або втіхи. Навпаки, переживаючи спустошення, слід думати про те, що тієї благодаті, яку маємо, достатньо, щоби протистояти всім ворогам, звернувшись по допомогу до свого Творця і Господа».
До цього моменту у правилах Ігнатій зосереджувався на кожному з цих двох духовних порухів окремо й радив, як слід думати й діяти під час одного чи іншого поруху. В одинадцятому правилі він з’єднує роз’єднані частини і дає нам повну картину особи розпізнавання, здатної підтримувати стійку духовну рівновагу серед постійних чергувань духовної втіхи і духовного спустошення.
Правило формулюється згідно з тим самим принципом протилежності, про який вже говорилося; дві частини правила розділені знайомим нам: «Навпаки…» Оскільки духовна втіха і духовне спустошення протилежні одне одному, то також і відповідь особи розпізнавання на один порух буде протилежна відповіді на другий порух. Одинадцяте правило описує обидві відповіді і, розмістивши їх разом, висвітлює духовну рівновагу, до якої Ігнатій веде особу, яка розпізнає. Ми обговоримо кожну відповідь і вивчимо рівновагу в конкретному духовному досвіді.
Під час духовної втіхи: смиренне серце
У першій частині цього правила Ігнатій говорить до людей в стані духовної втіхи і подає їм поставу, яку їм слід прийняти, і спосіб, у який вони повинні це зробити. Особа в стані духовної втіхи повинна набратися смирення: «Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися». Ігнатій вже вчив нас, що одна із головних причин, задля якої Бог допускає досвід духовного спустошення, – глибше вкорінити нас в євангельське смирення (правило 9, третя причина). Тепер, у правилі 11, Ігнатій знову до цього повертається і напоумляє нас під час духовної втіхи активно «прийняти» цю поставу «якомога більше». Чому він так сильно наполягає на цій особливій духовній рисі серця?
Безумовно, смирення благословенне само по собі й стягує на нас Божу благодать (1 Пт. 5, 5). Згідно з Ігнатієм, смиренне серце – це багатий духовний ґрунт, з якою виходять інші чесноти (ДВ 146); смиренне серце – це серце, повністю відкрите на Божий поклик (ДВ 167). Але, як завжди у цих правилах, Ігнатій звертається до конкретних потреб у розпізнаванні – усвідомлення, розуміння, дії – порухів у наших серцях. Він нам говорить, що смиренне серце в особливий спосіб допоможе під час духовної втіхи.
Коментуючи восьме правило, ми цитували св. Джуліану з Норвичу, її опис чергування духовної втіхи і духовного спустошення: «Знову й знову, і так тривало десь двадцять хвилин». Під час духовної втіхи Джуліана виражає сильне відчуття повної довіри до Бога. Під час першої втіхи вона пише: «У цій насолоді я відчувала вічну впевненість, потужно захищену від будь-якого болісного страху… що на землі не було нічого, що могло би мені завдати шкоди». Під час наступної духовної втіхи це саме відчуття сильної впевненості повертається: «І тоді Бог знову дав мені втіху і душевний мир, радість і таку блаженну і потужну впевненість, що я не відчувала ні страху, ні жалю, ні фізичного чи духовного болю, ніщо вже не могло мене турбувати».
По суті, Джуліана підсумовує послідовність досвіду духовної втіхи точним відчуттям духовної безпеки: «У хвилини радості я могла сказати разом із св. Павлом: Ніщо мене не позбавить любові Христа». Духовна втіха несе в собі радісне відчуття безпеки в Богові: це почуття – один із вимірів Божого дару під час втіхи.
В Джуліани це відчуття повного звільнення від усіх страхів, жалів, болю і глибоке відчуття, що ніщо не відділить її від любові Бога, поєднане з іншою духовною поставою великого значення: під час духовної втіхи її серце смиренне у значенні, про яке тут говорить Ігнатій. Втішена постійною духовною втіхою, Джуліана знає, що духовне спустошення не було наслідком її гріха: «Я не заслужила цієї радості, але Господь дає її вільно тоді, коли бажає, і часом він допускає, щоб ми переживали жаль, але як одне, так і друге – та сама любов»[1]. Під час духовної втіхи вона не покладається на свої сили чи духовний прогрес, але покірно визнає, що духовна втіха, яку вона переживає, – це дія в ній Божої благодаті. Якщо дар Божої любові під час духовної втіхи приймається серцем, яке у той самий час вкорінене в євангельську покору, то звільняється велика й солідна духовна енергія. Ми виразно відчували таку енергію в Джуліани.
Що станеться, якщо Божим даром відчуття безпеки під час духовної втіхи, радісно прийнятим, але без відповідного зусилля, намагатися, «наскільки можливо», підтримувати смиренне серце? Тоді, подібно як у Великий Четвер у Петра, який сповнений великою любов’ю до Господа і радіє теплотою дружби Господа, відчуття безпеки може спонукати до духовно хворих кроків із наступним ризиком духовної поразки (Мр. 14, 27-31)[2]. Петро стане покірним тільки після болючого падіння, коли страх подолає його хоробрість, на яку він покладався у час близькості з Господом (Мр. 14, 66-72). Серце, яке радісно приймає благодать духовної втіхи і водночас прагне, наскільки це можливо, залишатися покірним, не покладатиметься на свої сили й не страждатиме під час поразки.
У першій частині правила 11 Ігнатій хоче перестерегти нас від ризику покладатися на власні сили під час радості духовної втіхи. Даючи пораду намагатися підтримувати покірне серце під час духовної втіхи, він показує спосіб, у який можна безпечно зберігати Божу дію в нас під час такої втіхи і ефективно уникати пастки наївних духовних засобів.
Це постава, яку Ігнатій радить прийняти під час духовної втіхи: смиренне серце. Як ми можемо осягнути таку поставу під час радості духовної втіхи? Ігнатій пише: «Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про те, як мало ми варті під час спустошення, позбавлені ласки або втіхи». Знову, як і в попередніх правилах, шлях до такого впокорення лежить через вибір способу розмірковування під час духовної втіхи.
Під час духовної втіхи слід думати, «як мало ми варті під час спустошення, позбавлені благодаті або втіхи». Якщо Джуліана розмірковує під час духовної втіхи, як пише: «У хвилини радості я могла сказати разом із св. Павлом: Ніщо мене не позбавить любові Христа», то під час духовного спустошення вона «могла сказати разом із св. Петром: Господи, рятуй мене, гину», і її серце легше буде смиренним під час духовної втіхи, коли вона насолоджується Божою любов’ю. Розмірковування у стані духовної втіхи про те, як ми вели себе під час попереднього духовного спустошення – ревно молилися чи послаблювали молитву, були витривалими у своїх рішеннях чи змінювали їх, чи використовували різні засоби для боротьби зі спустошенням, чи залишалися спокійними, чи думали про майбутню духовну втіху, чи нічого цього не робили, – покаже нам нашу духовну силу й відкриє наші справжні потреби з постійною допомогою Господа. У такий спосіб під час духовної втіхи ми захистимо себе від досвіду Петра, описаного в Мр. 14: радості від близькості Господа і доброї, але наївної надії на власну духовну силу, яка приведе до болючого падіння.
Якими сильними, в дійсності, ми були під час темряви й суму минулого духовного спустошення?[3] Могли би ми сказати, як Аліса, що «все це здається їй безнадійним і непотрібним»? Чи ми, як Джейн, відчували «велике занепокоєння» і «неспокій, замішання, знеохочення»? Згадування під час духовної втіхи минулого досвіду духовного спустошення і «як мало ми варті під час спустошення, позбавлені благодаті або втіхи», є, як говорить нам Ігнатій, ефективним способом осягнути плідне смирення[4]. Таке смирення захищає і підтверджує дар духовної втіхи, який тепер досвідчується.
Такі роздуми, як і інші види роздумів, які пропонує Ігнатій, не виникнуть спонтанно; так роздумувати потрібно свідомо: «Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про…» Такі роздуми стають звичкою через постійне повторювання, щоб це правило ввести у життя.
Під час духовного спустошення: довірливе серце
Якщо Джуліана зберігає покірне серце під час духовної втіхи, то під час духовного спустошення її серце залишатиметься спокійним і довірливим. Звичайно, що її духовне спустошення темне й інтенсивне: «Я змінилася, стала іншою, пригніченою і втомленою своїм життям, і знущалася над собою, і навіть не мала бажання жити далі. Я відчувала, що крім віри, надії та любові ніщо не принесе мені полегшення, але не відчувала їх». Коли духовне спустошення приходить знову, то Джуліана пише: «Я могла сказати разом із св. Петром: Господи, рятуй мене, гину».
Якщо під час духовної втіхи людина відчуває духовну безпеку, то під час духовного спустошення все навпаки, тут вона відчуває духовну невпевненість. Джуліана «не має бажання жити» і кричить разом із св. Петром: «Господи, рятуй мене, гину». Таке почуття покинення й безнадії, разом із супроводжуючими навіюваннями неминучої духовної руїни, знайомі всім людям, які переживають духовне спустошення.
Тепер Джуліана стає «я-рефлектуюче-над-собою-в-спустошенні» (myself-reflecting-onmyself-in-desolation). Спокійно і в світлі віри вона роздумує про значення як духовної втіхи, так і духовного спустошення. Хоча вона відчуває біль духовного спустошення, але сприймає це спокійно і без самозвинувачень – як частину Божого провидіння в її житті:
«Це відбувалося для того, щоб навчити мене, щоб я зрозуміла, що для деяких душ корисний такий досвід – якийсь час відчувати втіху, а іншого разу втратити її і залишитися зі своїми силами. Бог хоче, щоб ми знали, що Він чуває над нами в скорботі й у радості; і часом людина залишається сама ради добра її душі, хоча її гріх не завжди є причиною цього. Бо тоді я не поповнила жодного гріха, через який би заслужила залишення, бо це було так раптово. Я не заслужила цієї радості, але Господь дає її вільно тоді, коли бажає, і часом він допускає, щоб ми переживали жаль, але як одне, так і друге – та сама любов»[5].
Тут Джуліана є прикладом застосування другої половини духовної рівноваги, описаної Ігнатієм у правилі 11: вона роздумує про духовне спустошення з вірою і у спосіб, який дає відвагу витримати його до кінця. Завдяки таким роздумам вона твердо стоїть на своїй позиції, незважаючи на те, що почуття їй говорять, що вона довго не витримає в стані духовного спустошення. Ігнатій, як у правилах 7 і 8, знову заохочує роздумувати так, щоб отримати силу: «Навпаки, переживаючи спустошення, слід думати про те…».
Хоча у другій частині правила 11 Ігнатій повертається до уже висвітленої теми (правила 7 і 8: як слід роздумувати під час духовного спустошення), але корисно підсумувати ці слова. Його мова наповнена надією – чим характеризуються всі поради Ігнатій під час духовного спустошення.
Під час духовного спустошення потрібно «думати про те, що тієї благодаті, яку маємо, достатньо, щоби протистояти всім ворогам, звернувшись по допомогу до свого Творця і Господа». Під час духовного спустошення, коли ми схильні, як Джуліана, кричати до Господа: «Господи, рятуй мене, гину», коли відчуваємо, що ми мало на що здатні, тоді слід думати навпаки – що ми можемо зробити багато. Ми повинні думати, що можемо зробити багато тому, що хоча, як і Джуліана, відчуваємо себе покинутими, але Божа достатня благодать завжди з нами: отож з Божою допомогою зможемо чинити опір цьому випробуванню. Знаменно, що ми повинні думати, що Божої благодаті достатньо для того, щоб чинити опір усім, без винятку, духовним ворогам. Завдяки таким думкам і супроводжуючим діям ми звертатимемося по допомогу до свого Творця і Господа, і ця допомога утвердить нас на шляху до Бога.
Ані наївне «вивищення», ані розпачливе «приниження»
Хоча кожна половина одинадцятого правила містить у собі багате вчення, але справжня сила цього правила у з’єднані двох половин в одне правило: «Відчуваючи втіху, потрібно… розмірковуючи про те, як мало ми варті… переживаючи спустошення, слід думати про те, що тієї благодаті, яку маємо, достатньо…» Особа розпізнавання, приймаючи дар духовної втіхи і витривало чинячи опір під час духовного спустошення, зберігає форму духовної рівноваги. Смиренна під час духовної втіхи («принижуючи» себе тоді, коли перебуває на духовній «висоті») і довірлива під час духовного спустошення («піднімаючи» себе тоді, коли перебуває духовно «внизу»), вона духовно зростає через чергування цих двох протилежних порухів із деякою духовною рівновагою і зрілістю. Ця рівновага – це зростаючий плід постійних зусиль жити під час духовної втіхи з таким смиренням, а під час духовного спустошення – з такою довірою. Все, що Ігнатій говорив до цього моменту у своїх правилах, – це намагання допомогти нам осягнути таку рівновагу.
Ігнатій дуже влучно описує Терезі Рехадей духовну рівновагу, яку пропонує в одинадцятому правилі:
«Під час втіхи ми повинні принижувати й впокорювати себе, і думати, що скоро прийде випробування спокусами; якщо прийшли спокуси, темрява чи смуток, то ми повинні діяти всупереч ним і не дозволити неприємним враженням впливати на нас у будь-який спосіб, і терпеливо чекати на втіху Господа, який очистить нас від проблем і темряви»[6].
Необхідною передумовою такої рівноваги є щоденне духовне усвідомлення. Всі побожні особи досвідчують таке чергування духовної втіхи й духовного спустошення; але сам такий досвід не формує особу розпізнавання. Духовну рівновагу можна втримувати тільки завдяки зсуву з «я-в-втісі/ спустошенні» (myself-in-consolation/ desolation) до «я-рефлектуюче-над-собою-в-втісі/ спустошенні» (myself-reflecting-onmyself-in-consolation/ desolation)[7]. Як ми вже говорили на початку наших роздумів, вибір жити з постійним духовним усвідомленням – це початок розпізнавання і двері до духовної свободи[8].
Підтримування духовної рівноваги: досвід
Ми часто згадували Джейн і її реколекції. Ми говорили про її перші дні духовної втіхи і про останній день духовного спустошення. Тепер, коли Ігнатій подає духовні порухи разом, корисно розглянути цілість її реколекцій. Цілісне бачення її восьмиденного досвіду допоможе нам зрозуміти всю картину в конкретній ситуації і як мудрість правила 11 може допомогти Джейн і всім побожним особам, які переживають чергування духовної втіхи і духовного спустошення. Це також допоможе нам знову показати, як особі слід думати, і питання, які вона повинна брати до уваги. Це досвід реколекцій, але його духовну динаміку можна застосовувати до кожної ситуації побожної особи на шляху віри.
Реколекції розпочинаються заміткою про довірливе сподівання:
«День 1: Джейн розпочинає реколекції в мирі й спокійному очікуванні зустрічі з Христом. Вона роздумує над Іс. 55 і приваблена першим віршем: «Ой, всі ви спрагнені, йдіть до води» і дванадцятим віршем: «Так! Ви вийдете веселі, вас приведуть у мирі». Вона впевнена, що Господь укріпить і відновить її в її служінні[9].
Здається, що Джейн розпочинає реколекції з м’яким порухом втіхи. Як вправу у розпізнаванні, ми можемо задатися питанням: це духовна чи не-духовна втіха? «Спокійне очікування зустрічі з Христом», приваблення текстом Святого Письма і впевненість, що Господь укріпить і відновить її – усе це вказує на духовну втіху. Реколекції продовжуються:
«День 2: роздумуючи над текстом Писань: «Прийдіть до мене… і я облегшу вас» (Мт. 11, 28), Джейн досвідчує внутрішнє очищення і відновлення, так ніби її занурили у фонтан вогню й води. Вона відчуває подив і радість. Почуття блаженства не покидає її упродовж дня і вона переживає близькість Ісуса, читаючи інший текст Писання і слухаючи, що Господь їй говорить».
Ми ще раз стоїмо на святій землі. Духовна втіха Джейн дуже інтенсивна, завдяки їй вона досвідчує «внутрішнє очищення і відновлення». Під час духовної втіхи Бог уділяє їй свої дари; опис другого дня говорить нам, що Джейн справді приймає, повністю насичується благодаттю духовної втіхи й вона плідно в ній діє. Джейн діє саме так, як покликана діяти особа розпізнавання, коли Бог діє в ній під час духовної втіхи.
Але ніщо не вказує на те, що Джейн, після дуже радісної молитви і після того, як «почуття блаженства не покидає її упродовж дня», пам’ятає про роздуми, які Ігнатій рекомендує у правилах 10 і 11 тим, які перебувають у стані духовної втіхи: «Той, хто відчуває втіху, має думати про те, як діятиме, коли знову переживатиме спустошення, і накопичувати нові сили на цей час» (правило 10), і «Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про те, як мало ми варті під час спустошення, позбавлені ласки або втіхи» (правило 11). Ми вже не раз говорили, коментуючи пораду Ігнатія думати у такий спосіб під час духовної втіхи: таке думання не виникне спонтанно. Джейн та інші особи, які шукають Бога, стають здатними до такого думання через роздуми над такими ситуаціями як ця і над відповідними зусиллями, аби щораз краще застосовувати правила Ігнатія до таких ситуаціях у повсякденному житті.
До цього моменту реколекції Джейн наповнені благодаттю, вона духовно зростає через досвід духовної втіхи. Але її усвідомлення не виходить поза досвід дня; вона не роздумує над тим, що було перед тим і що буде потім.
Настає третій день:
«День 3: Вона пробуджується вранці з надією на такий самий досвід Господа. Вона молиться над заданим текстом із Книги Пісня Пісень і переживає солодку радість на думку, що Господь її любить. Вона вирішує продовжити годину молитви ще на тридцять хвилин, щоб глибше зануритися в Христа. Про це вона не говорить духовному керівникові. Цього дня вона молиться сім годин. Зростає її екзальтованість. Цієї ночі вона не може заснути».
Вранці третього дня Джейн переживає «солодку радість на думку, що Господь її любить». Зрозуміло, що духовна втіха попереднього дня продовжується. Минають години дня, «її екзальтованість зростає». Ми можемо слушно запитати: чи «екзальтованість», яку вона відчуває, – це також духовна втіха? Ми не маємо ясної вказівки, що так. Навпаки, починаємо відчувати в неї надмірну емоційність і напруження.
Цього дня, як Джейн збільшує молитву до семи годин, проявляється її ігнорування правила 11: «Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про те, як мало ми варті під час спустошення, позбавлені благодаті або втіхи». Далека від того, щоб впокорюватися, принижуватися й розмірковувати про те, як мало вона варта без благодаті духовної втіхи, Джейн, з добрими намірами, але без відповідної рефлексії, чинить протилежне. Цього дня вона витрачає більше сил, ніж у попередні дні реколекцій. Ми відчуваємо, що вона ввійшла у ритм молитви, який не здатна втримати. Мудрість поради Ігнатія: «потрібно якомога більше» впокорюватися під час духовної втіхи тут очевидна.
На четвертий день щось змінюється:
«День 4: Вранці Джейн пробуджується з важким болем в голові, виснажена й напружена. Вона не може молитися. Радість зникла. Вона втомлена, сумна і примхлива. Ввечері розповідає керівникові про свої дії упродовж дня й їхні наслідки. Керівник радить скоротити час молитви й більше відпочивати».
Уся втіха – духовна і не-духовна – тепер зникла. Джейн «втомлена, сумна і примхлива» – це видимі знаки спустошення. Це духовне чи не-духовне спустошення? Ми не маємо ясних вказівок, що ці втома, сум і понурість мають прямий і безпосередній стосунок до життя віри Джейн, й правдоподібніше, що Джейн переживає тепер не-духовне спустошення. Очевидно, що, подолавши небажання, вона розумно говорить про це з керівником, який радить розсудливо врівноважити денний ритм реколекцій[10].
П’ятий день реколекцій важкий:
«День 5: Вона слухає пораду, скорочує молитву, але не відчуває ентузіазму, похмура».
Джейн слухає пораду керівника й корегує розбалансованість попередніх днів. Але не-духовне спустошення не зникає відразу, день понурий і важкий.
Ми підходимо до важкого шостого дня, про який уже згадували:
«День 6: Під час ранкової молитви велике занепокоєння. Вона починає сумніватися, чи Бог був присутнім у перші дні реколекцій. Вона думає, що це був витвір її надактивної уяви. Хто вона така, щоб їй дали відчуття солодкості Господа? Її знеохочує думка, що глибоке духовне життя – не для неї. Її прагнення Бога – ілюзія. Решта дня – неспокій, замішання, знеохочення».
Не-духовне спустошення Джейн стало трампліном для інтенсивного духовного спустошення, яке бажає заволодіти минулим і майбутнім. Читаючи свідчення, ми помітили дві речі: перше, спонтанне знеохочення Джейн під час духовного спустошення і, друге, ігнорування правил Ігнатія (від 5 до 9 і другу частину правила 11) про спротив духовному спустошенню.
Тепер, коли Джейн переживає духовне спустошення, баланс, який Ігнатій пропонує у другій частині правила 11, стає дуже важливим. Цього дня, коли темрява духовного спустошення огорнула її, Джейн нагально потребує застосувати вказівку Ігнатія: «переживаючи спустошення, слід думати про те, що тієї благодаті, яку маємо, достатньо, щоби протистояти всім ворогам, звернувшись по допомогу до свого Творця і Господа». Хоча такі роздуми не прийдуть спонтанно і хоча вона повинна так роздумувати перед лицем духовного спустошення, яке хоче її знеохотити, але якщо Джейн згадає правило 11 і намагатиметься так роздумувати, то зупинить гнітючу силу духовного спустошення. Спустошення відійде тоді, коли Бог захоче («пам’ятати, що невдовзі втіха до нього повернеться», правило 8), але Джейн тоді матиме довірливе серце, яке захищає нас від почуття безнадії під час духовного спустошення і втримує духовну рівновагу.
Настає сьомий день:
«День 7: Керівник заохочує її довіритися попередньому досвіду й надіятися на Господа, який навіть спустошення використає для добра. Вона молиться словами: «Хай не тривожиться серце ваше!» (Йо. 14, 1). Вона спокійно молиться, відпочиває, прогулюється в парку».
Серце Джейн осягає новий спокій. В описі досвіду немає ясних натяків на те, переживала вона духовну втіху чи духовне спустошення. Здається, що духовне спустошення зростає, коли Джейн розмовляє з керівником, виконує його розумні поради й приймає здоровий ритм дня.
Останній день реколекцій:
«День 8: Останнього дня реколекцій вона повертається до тексту: «Йдіть до води… Ви вийдете веселі» (Іс. 55. 1, 12). Спокій огортає її розум і душу. Вона знає, що Бог її любить. Вона також знає на найглибшому рівні, що досвід другого дня був справжнім. Вона краще усвідомлює свою слабкість, особливо недисципліновану уяву і швидкі зміни емоцій. Вона молиться про світло й силу, аби це подолати й збалансувати себе емоційно. Вона закінчує реколекції з тихою вдячністю. Вона з надією дивиться на своє майбутнє служіння – розумніша й спокійніша жінка.
Духовна втіха повернулася. Духовне спустошення, яке Бог допустив під час реколекцій Джейн, було для неї часом навчання: вона «краще усвідомила» і тепер «розумніша» (дев’яте правило, друга причина). Вона роздумує про майбутнє і «молиться про світло й силу», аби зростати у специфічній царині свого життя. Ми відчуваємо, що Джейн тепер має смиренне серце й менше покладатиметься на свої людські й духовні сили. Якщо Джейн застосовуватиме правило 11 так, як вона завершує свої реколекції, то тепер, під час нової духовної втіхи, буде час «намагатися» осягнути смиренну рівновагу ще більше, «наскільки можливо». У такий спосіб вона розвиватиме духовну рівновагу, описану Ігнатієм у правилі 11; вона духовно дозріватиме.
Те, що ми бачили в контексті реколекцій, – чергування духовної втіхи й духовного спустошення, смиренне і довірливе серце, потрібне для тривання в обох станах – так само можна накладати на духовні зміни в щоденному житті. Якщо Аліса намагатиметься підтримувати смиренне серце під час щасливого й духовно радісного року на попередній парафії і так само зберігати довірливе серце під час року духовного спустошення на новій парафії, то духовна рівновага підсилить усю її подорож. Якщо всі побожні люди в життєвих ситуаціях, до яких їх покликав Бог, намагаються підтримувати цю рівновагу смиренного серця під час духовної втіхи і довірливого серця під час духовного спустошення, то відчуватимуть себе щораз безпечніше й ближче до Бога. У цих правилах Ігнатій завжди спрямовує нас до такої свободи.
- Від початку стояти твердо
(правило 12)
І тепер він це відчув, саме у цю мить… що його внутрішнє життя
було, і завжди було, балансуванням, і що найменше
зусилля могло би переважити шальку в один чи другий бік. І він зробив
це зусилля, кличучи Бога, присутність якого він відчував
у своїй душі попереднього дня, і Бог відразу відповів.
Лев Толстой
Новий етап у правилах
До сих пір у правилах Ігнатій говорив про духовну втіху і духовне спустошення, аби визволити нас із пут духовного спустошення. В останніх трьох правилах його мова змінюється, Ігнатій не говорить безпосередньо про духовну втіху і духовне спустошення. Він продовжує озвучувати підступи ворога з незмінним наміром визволити нас із духовних пасток, які там є. У правилі 12 Ігнатій говорить про спокуси ворога; у правилі 13 – про підступи; у правилі 14 – про атаки ворога.
Ігнатій, розглядаючи духовне спустошення, завжди звертається до спокус у правилі 4 («занепокоєння з приводу різних тривог та спокус») і правилі 7 («як ми чинитимемо опір різним спонукам та спокусам ворога»). Різниця між ними така, що духовне спустошення завжди містить у собі болісну афективність (смуток, занепокоєння, безнадію, тривогу й подібні почуття), але спокуси не завжди. Спокуса по своїй природі – це тільки оманливе навіювання ворога. Вона може прийти без афективності («Чому не відкласти молитву на пізніше?») чи супроводжуватися привабливим відчуттям.
Водночас не можна перебільшувати ці відмінності. Як показують правила 4 і 7, афективні «порухи» духовного спустошення – це плідні зерна спокус, які дуже близькі під час духовного спустошення. Як духовне спустошення, так і спокуси – це дія ворога, і їхня мета однакова: шкодити нам духовно і перешкоджати «в служінні Господу Богу чинити поступ від доброго до ще кращого». І хоча в останніх трьох правилах увага зміщується на щось інше, але ми, по-суті, залишаємося на тій самій духовній арені.
Загальний огляд правил 12, 13 і 14 показує зміну літературного стилю по відношенню до попередніх правил. Кожне з цих трьох правил розпочинається з метафори для ілюстрації оманливих дій ворога. У правилі 12 Ігнатій вживає проблематичну метафору боротьби жінки з чоловіком; у правилі 13 – метафору спокусника; у правилі 14 – метафору кмітливого воєначальника. Ці три метафори ілюструють відповідно суттєву слабкість ворога, якщо ми відповідаємо рішуче, значення зберігання таємниці, щоб приховати підступ, і виразне відчуття ворогом нашого найслабшого місця під час атак.
Пояснивши дію ворога, Ігнатій говорить, якою повинна бути наша відповідь на кожний вид нападу ворога[11]. Наша відповідь, як говорить Ігнатій, у великій мірі визначатиме наступні спокуси, підступи, напади: вони збільшуватимуться або зменшуватимуться. Багатий духовний досвід показує, що ці правила дуже корисні для вірних. Будучи чуйними до цих трьох специфічних способів ворожих підступів, ми скоріше їх розпізнаватимемо й ефективно на них відповідатимемо в щоденному житті.
Метафора дванадцятого правила
Метафора, яку Ігнатій використовує у правилі 12, вимагає, з очевидних причин, обговорення. Ми подамо правило так, як його подає Ігнатій, і потім обговоримо відповідні проблеми. Він пише:
«[325] Правило дванадцяте. Своєю поведінкою ворог нагадує жінку; він виявляє слабкість, коли наштовхується на опір, і силу, коли дозволяємо йому діяти. Коли жінка свариться з чоловіком, який рішуче опирається, то, зазвичай, занепадає духом і тікає; якщо ж, навпаки, у чоловіка не вистачає духу, і він починає поступатися, то гнів, мстивість і злість жінки стають майже безмежними. Так і ворог, як правило, слабне, втрачає відвагу і відступає зі своїми спокусами, коли той, хто займається духовними вправами, рішуче протистоїть його спокусам, чинячи прямо протилежне. Якщо ж, навпаки, зіткнувшись віч-на-віч зі спокусами, починаємо боятися і занепадати духом, то не знайдеться на землі жорстокішого звіра, ніж ворог роду людського, коли з незмірною підступністю заходиться здійснювати свої прокляті наміри».
Різні автори по-різному сприймають це правило, але жоден не може уникнути труднощів із фігурою жінки, яку тут використовує Ігнатій. Томас Грін просто пише: «Нагадує жінку. Це небезпечне порівняння у нашу феміністичну епоху»[12]. Що ми можемо на це сказати?
Даніель Джіл, роздумуючи над цим питанням, виразно зазначає, що Ігнатій не порівнює ворога просто з жінкою, а з «жінкою, яка свариться з чоловіком». Отож ми маємо справу з неприродною ситуацією: вона не описує справжню природу жінки і чоловіка, яких Бог створив не для взаємних сварок, а для спільної любові й взаємодопомоги[13].
Такі самі «неприродні» риси ми бачимо також у метафорах правил 13 і 14. Мужчина, який любить жінку (правило 13) – не справжній коханий, який віддає себе у справжній любові до неї й щирому бажанні її щастя. Він спокусник, фальшивий коханий (false lover)[14], який намагається спокусити її з егоїстичних намірів. Також і воєначальник (правило 14) – не шляхетна особа, яка веде людей у справедливу битву, а розбійник, який прагне завоювати, щоб «пограбувати якесь місто».
Оскільки Ігнатій за допомогою цих трьох метафор описує ворога, єдина мета якого – завдати людині духовної шкоди, то не дивно, що ці «неприродні» риси знаходимо у кожній з трьох поданих фігур. У цих трьох останніх правилах Ігнатій розширює назву ворога до «ворога людського роду», наголошуючи, що ворог проти того, що природне людській особі. І тому у цих трьох правилах Ігнатій не роздумує про справжню природу жінок, про тих, які люблять, чи про лідерів. Він намагається показати три антигуманні риси дії ворога і описує три нещасні випадки, коли особи відмовилися від повноти людського розвитку за Божим задумом: жінка і чоловік, які сваряться, а не допомагають одне одному; мужчина, який «використовує» любов, шляхетну рису людини, з егоїстичним наміром; вождя, який веде не до будування, а до руйнування.
Тоді зрозуміло, що жодні жінка й чоловік, які мають гармонійні та міцні стосунки, жоден чоловік, який щиро і самовіддано любить жінку, з якою розмовляє, жоден лідер, який чесно працює для добра тих, кому служить, не можуть бути ілюстрацією правила Ігнатія. У метафорах цих трьох правил Ігнатій не бере до уваги цих осіб. Оскільки вони живуть згідно з повнотою своєї людської природи, то не можуть слугувати прикладом рис того, кого Ігнатій у цьому правилі називає «ворогом людського роду».
Але все-таки, як пишуть Катерина Дікман, Марія Гарвін та Єлизавета Ліберт стосовно метафори Ігнатія у правилі 12: «Метафора повинна працювати не тільки для оповідача, але й для реципієнта»[15]. Оскільки ця метафора, говорячи загально, сьогодні не «працює для реципієнта», то коментатор обминає її й не міняє на іншу метафору, тобто не продовжує рух між двома частинами правила – від метафори до її застосування – як написав Ігнатій, а повністю ігнорує метафору, зосереджуючись тільки на другій частині правила. Як вже було сказано, при коментуванні цього правила вживають обидва підходи.
Прикладом зміни метафори може бути метафора Давида Флемінга про розпещену дитину. Якщо «особа тверда» з такими розпещеними дітьми, то діти «припиняють поводитися погано». Але якщо особа «проявляє поблажливість чи слабкість, то такі діти немилосердно намагаються отримати те, що хочуть, тупаючи наперекір ногами або намагаючись лестощами схилити особу на свою користь»[16]. Але ця метафора може «працювати для реципієнта» краще від оригінальної метафори, і з її допомогою думка Ігнатія у правилі 12 може бути виражена. Що це за думка?
Застосування метафори
Ігнатій вже на початку правила стверджує: ворог «слабкий, коли зустрічається з силою, і сильний, коли зустрічається зі слабкістю». Якщо застосуємо метафору Флемінга, то вийде наступне: якщо особи, відповідальні за дітей, тверді з розпещеними дітьми, то розпещені діти «припиняють поводитися погано». Якщо ж, навпаки, ці особи слабкі й поблажливі, то розпещені діти «немилосердно намагаються отримати те, що хочуть». Ключем до того, як ці стосунки будуть розгортатися, є відповідь відповідальних осіб на погану поведінку розпещених дітей: тверда відповідь припиняє погану поведінку, а слабка відповідь її підсилює.
Спершу Ігнатій застосовує метафору для того, щоб показати, що буде, коли побожна особа твердо відповість на спокуси ворога:
«Так і ворог, як правило, слабне, втрачає відвагу і відступає зі своїми спокусами, коли той, хто займається духовними вправами, рішуче протистоїть його спокусам, чинячи прямо протилежне».
Якщо побожні особи рішучі в конфронтації зі спокусами ворога, чинячи прямо протилежне до навіювань спокус («Чому не відкласти молитву на пізніше?» «Ні, я молитимуся так, як було заплановано»), тоді, як говорить Ігнатій, ворог слабне, втрачає відвагу, відступає й перестає їх спокушати. Швидка й рішуча відповідь позбавляє спокусу її сили.
Потім Ігнатій використовує метафору, щоб показати, що буде, якщо побожні особи проявлятимуть слабкість до спокус ворога:
«Якщо ж, навпаки, зіткнувшись віч-на-віч зі спокусами, починаємо боятися і занепадати духом, то не знайдеться на землі жорстокішого звіра, ніж ворог роду людського, коли з незмірною підступністю заходиться здійснювати свої прокляті наміри».
Якщо побожні особи слабкі в конфронтації зі спокусами ворога й починають боятися й втрачати дух («Чому не відкласти молитву на пізніше?» «Так, це слід… Тепер від молитви немає користі… Пізніше піде краще…»), тоді, як говорить Ігнатій, ворог стає сильним і спокуси зростають, набуваючи сили й стаючи ефективними. Слабка й нерішуча відповідь дає спокусам силу над тими, кого спокушають.
Суттєва слабкість ворога
У такий спосіб ми підходимо до серцевини правила 12 і до виду дії ворога, який Ігнатій хоче передовсім показати. Як завжди у цих правилах, його послання звучить як надія: ворог суттєво слабкий. Якщо йому опираємося твердо й рішуче, то він стає слабким і безпомічним. Якщо побожна особа «не лякається і не занепадає духом», а вибирає «діаметрально протилежну» поведінку стосовно спокус ворога, тоді ворог «слабне, втрачає відвагу і відступає зі своїми спокусами». Фундаментальна слабкість ворога проявляється при рішучому протистоянні. Джіл стверджує, що ворог по своїй суті боягуз. Як боягуз, він атакуватиме лише тоді, коли зустрічається зі слабкістю, а якщо йому рішуче опиратися, то він утікає[17].
Ворог суттєво слабкий: це важливе вчення для всіх побожних людей, які шукають Бога. Часто вони мають зовсім протилежне розуміння ворога і його спокус. Вони схильні вважати себе слабкими й безпомічними, а спокуси ворога – сильними і навіть нестерпними. Такі люди можуть відчувати, що нездатні опиратися шкідливим навіюванням («Ти не можеш цього зробити! Ти не спроможний рішуче опиратися. Ти так часто падав у минулому, і знову падатимеш у майбутньому. Ти занадто слабкий…»). Тут Ігнатій говорить саме про надихаючу надію, основану на солідній духовній правді: ворог суттєво слабкий, і якщо побожні особи смиренно й з довірою до достатньої Божої благодаті твердо опиратимуться, то побачать, як ворог «слабне, втрачає відвагу і відступає зі своїми спокусами».
Слід відмітити дві речі. Першу ми можемо назвати «ефектом снігової кулі» спокус ворога. Коли снігова куля тільки формується на вершині гори, то її легко зупинити одним пальцем; але коли вона вже наполовину скотиться зі схилу гори, набере ваги й швидкості, то зупинити її надзвичайно важко. На цьому етапі вона може просто вбити людину. Так само, як говорить Ігнатій, якщо спокусам ворога твердо опиратися, коли вони починаються, то вони припиняться. Вони не наберуть сили; вони не збільшать свій вплив на спокушуваного. Якщо ж на них відповідати нерішуче, дозволяти спокусам діяти, то вони зростають, «снігова куля» збільшується і атакує зі зростаючою силою. Чим довше піддаємося навіюванням ворога, тим важче йому опиратися.
По-друге, це веде до важливого практичного спостереження: вирішальним моментом в опорі спокусам ворога є їхній початок. Все інше залежатиме від того, як побожні особи діятимуть із самого початку. Якщо вони відповідатимуть рішуче, які тільки спокуси з’являються, чинячи, як учить Ігнатій, навпаки («Чому не відкласти молитву на пізніше?» «Ні, я молитимуся так, як було заплановано»), то ефекту снігової кулі не буде. Вони подолають спокуси тоді, коли це можливо духовно зробити «одним пальцем». Якщо ж вони дозволять шкідливим навіюванням діяти у їхніх серцях («Чому не відкласти молитву на пізніше?» «Так, це слід… Тепер від молитви немає користі… Пізніше піде краще…»), то це підсилить їхню силу і, ймовірно, особи їм піддадуться[18].
Якщо в такій ситуації побожна особа, навчена духовною мудрістю дванадцятого правила св. Ігнатія, згадає про суттєву слабкість ворога, усвідомить, що тепер, коли спокуси щойно з’явилися, це вирішальний момент для рішення – твердо й рішуче чинити протилежне до навіювань ворога, то малоймовірно, що спокуси їй зашкодять. Вона звільниться від них й далі йтиме до Бога.
«Так він подолав цю спокусу і зберіг спокій»
Деякі приклади покажуть сказане в цьому розділі. У листі до Терези Рехадей Ігнатій описує ефект снігової кулі дії ворога, якщо йому рішуче не опиратися. Якщо ворог «чинить усі можливі перешкоди, аби звести нас із вибраного шляху», то подальший результат його дії залежить від нашої відповіді на початку його дій:
«Не тільки це, але й якщо він бачить, що ми слабкі й дуже впокорені цими шкідливими думками, то йде далі, навіює нам, що Бог, наш Господь, зовсім забув про нас, і веде нас до думки, що ми повністю віддалені від Нього і що все, що вже зробили, і все, що бажаємо зробити, не має жодної вартості. У такий спосіб він намагається довести нас до стану повного знеохочення[19].
«Якщо ми слабкі й дуже впокорені»[20]: якщо ж побожні особи рішуче не відповідають на початку, тоді, як Ігнатій говорить у дванадцятому правилі, ворог не обмежується початковою дією: «він йде далі… і веде нас до… У такий спосіб він намагається довести нас…» Це ефект снігової кулі дії ворога, якщо особи не відповідають рішуче на початку його дії. Дія ворога, якщо їй не опиратися і дозволити сніговій кулі зростати, остаточно веде до «стану повного знеохочення»; такий внутрішній стан, зрозуміло, виставляє нас на велику духовну небезпеку. І тому Ігнатій продовжує в листі до Терези Рехадей:
«У такий спосіб ми можемо бачити, що викликає наш страх і слабкість: ми занадто довго в цей час розглядаємо свої слабкості. Ми дозволяємо оманливим навіювання опустити нас. І тому потрібно остерігатися опонента».
«Ми дозволяємо оманливим навіюванням опустити нас». Саме з таких пут Ігнатій прагне звільнити Терезу й усіх, хто любить Господа, нагадуючи їм, що ворог суттєво слабкий, і якщо вони рішуче опиратимуться «його оманливим навіюванням» від початку, то звільняться від нього.
Наступна розповідь ілюструє цю динаміку снігової кулі під час щоденної молитви[21]:
«Стів закінчив сьомий рік семінарії і готується до дияконату як приготування до священства. Отож, він дійшов до моменту остаточного рішення про священницький стан життя. Приготування до рукоположення включає восьмиденні ігнатіянські реколекції за кілька тижнів до церемонії. Він радий можливості глибшої молитви у цей вирішальний період життя і охоче готується до цих днів мовчання і духовної віднови. Стів часом палить цигарки, і вирішує не палити під час реколекцій.
Реколекції розпочалися, і Стів входить у денний ритм літургійної молитви з іншими семінаристами, у особисту молитву зі Святим Письмом, з індивідуальними зустрічами з керівником. Йому допомагає мовчання, він насолоджується красою природи довкола реколекційного дому. Він переживає під час молитви духовну втіху й наповнений відчуттям благодаті реколекцій.
На четвертий день після вечері Стів відчув, що втратив попереднє відчуття спокою. Він йде на прогулянку, але сумний внутрішній неспокій триває. Стів запалив цигарку. Потім він йде до своєї кімнати виконати останню медитацію дня, не радий, що не дотримав обіцянки не палити під час реколекцій. Починає молитися в неспокою й поганому відчутті.
Молитва розпорошена й суха, важка для Стіва, і він закінчує медитацію після сорока п’яти хвилин. Вранці наступного дня він пробудився пізно і ледве встиг на Утреню з іншими семінаристами. Упродовж дня він молиться у звичайному ритмі, але медитації порожні й важкі. Бог здається далеко, коли Стів докладає зусиль до молитви, то збільшується фрустрація. З’являються думки: «Ти перед дияконським рукоположенням, ти хочеш бути священником. Подивися на себе! Ти навіть не можеш виконати обітницю не палити вісім днів. Ти не можеш виконати всю медитацію. Після стількох років навчання твої молитви зовсім безплідні. Якщо ти не можеш робити такі прості справи, то як зможеш взяти на себе відповідальне священство до кінця життя?»
У другій половині дня Стів має розмову з керівником і відверто розповідає йому про досвід з попереднього дня. Вербалізація переживань зменшує фрустрацію та сумніви, і керівник допомагає Стіву розпізнати внутрішні духовні порухи. Спокій повертається до Стіва, він продовжує реколекції з добрими намірами, і через кілька тижнів буде рукоположений на диякона. Його рукоположення – це початок подячного року дияконату й шлях до плідного священства».
Очевидно, що Стів – побожна особа, яка прагне любити Господа й служити Йому. Але ввечері четвертого дня реколекцій він переживає те, що можна назвати принаймні не-духовним спустошенням: «він втратив попереднє відчуття спокою… сумний внутрішній неспокій триває… в неспокою й поганому відчутті». Очевидно, що Стів на цьому етапі не має духовного усвідомлення, він не може назвати те, що відчуває як спустошення, і ще менше здатний розпізнати – це духовне чи не-духовне спустошення. Під час спустошення Стів робить дві зміни в попередніх постановах: запалює цигарку і скорочує час медитації (ДВ 13).
Наступного ранку «сумний внутрішній неспокій» стає духовним спустошенням і переростає у загальне почуття. Під час молитви Стів відчуває повну безпомічність і зростання фрустрації. Перед рукоположенням він починає сумніватися в своєму покликанні: «Якщо ти не можеш робити такі прості справи, то як зможеш взяти на себе відповідальне священство до кінця життя?» Тут ми дуже близько до «стану загального знеохочення», який Ігнатій описує Терезі Рехадей. Ефект снігової кулі дії ворога виразно видно по мірі того, як розгортається духовна динаміка. Досвід Стіва вказує, що ефект снігової кулі не потребує багато часу: він може статися за кілька хвилин, за кілька годин (як у випадку Стіва) чи тижнів і місяців. Відповідь завжди ця сама: намагатися чинити опір оманливим навіюванням ворога якнайшвидше. У світлі дванадцятого правила розвиток розпізнавання означає розвиток здатності розпізнати – усвідомити, зрозуміти, відповісти – на самому початку дії ворога.
Це розповідь про успіх. Стів не піддається сумнівам щодо покликання, які відчуває, але сумлінно виконує реколекції й доходить до рукоположення. «Його рукоположення – це початок подячного року дияконату й шлях до плідного священства». Його бажання щиро розмовляти з керівником про свою боротьбу ламає лещата духовного спустошення і спокуси ворога. Але слід припустити, що якщо Стів рішуче би тримався попередніх рішень ввечері, коли відчув навіювання змінити ці рішення, то наступний ефект снігової кулі міг би і не статися. «Так і ворог, як правило, слабне, втрачає відвагу і відступає зі своїми спокусами, коли той, хто займається духовними вправами, рішуче протистоїть його спокусам, чинячи прямо протилежне». З допомогою керівника Стів тепер може «розпізнати внутрішні духовні порухи» з новою ясністю. Його випробування стало «уроком» і він зробив важливий крок у духовному розвитку як особа розпізнавання.
У дванадцятому правилі Ігнатій описав свій досвід. В Автобіографії він описав випадок, який стався на початку його перебування в Манресі відразу після навернення:
«До тієї пори він постійно знаходився майже в одному й тому ж душевному стані незмінної радости… У ті дні… його стала діймати одна надокучлива думка, яка наче засвідчувала важкість життя, що його він провадив, і виливалася у запитання: «Як же ти витримаєш таке життя ті сімдесят років, які маєш прожити?» Відчуваючи, що вона походить від ворога, він внутрішньо, з великою силою відповідав: «Ниций негіднику! Чи можеш ти пообіцяти мені бодай годину життя?» Так він подолав цю спокусу і зберіг спокій»[22].
Як тільки «надокучлива думка» стала «його діймати», то Ігнатій відповів «з великою силою». Його відповідь спокусі негайна, енергійна й рішуча; і спокуса зникла. Немає ефекту снігової кулі, немає «стану загального знеохочення»; навпаки, Ігнатій «зберіг спокій». Тут дуже добре видно суттєву слабкість ворога під час спокушання. Дванадцяте правило Ігнатія, як і попередні правила, зродилися не зі спекулятивних роздумів, а з досвіду. Якщо побожні особи намагатимуться відповідати так само рішуче підступам ворога, то вони, як і Ігнатій, визволять себе від цих підступів і, як і Ігнатій, «зберігатимуть спокій».
В одному з ранніх Життєписів св. Франциска з Ассізі читаємо:
«Отже, святий поставив собі за мету перебувати в радості серця та зберігати помазання Святого Духа і «мир радости»» (Пс. 45, 8). Він із найбільшою обережністю уникав хворобливого смутку, і якщо смуток тільки трошки прокрадався в його розум, то відразу починав молитися. Бо він може сказати: «Якщо слуга Бога, як може трапитися, чимось розпорошений, то може відразу молитися і перебувати в присутності небесного Отця, поки Він «не поверне радість спасіння»» (Пс. 51, 14)[23].
Франциск також швидко й рішуче відповідає на перший маленький порух неспокою: «і якщо смуток тільки трошки прокрадався в його розум, то відразу починав молитися». Негайна, молитовна й рішуча відповідь ворогові, який «слабне, коли зустрічається із силою», унеможливлює ефект снігової кулі. Відповідь Франциска – це саме те, чого Ігнатій навчає у дванадцятому правилі, навчання, завдяки якому ми можемо зруйнувати пута ворога. І ми, як і Франциск, зможемо перебувати «в радості серця» та зберігати «помазання Святого Духа і мир радости».
[1] E. Colledge and J. Walsh, Julian of Norwich: Showings (New York: Paulist Press, 1978), 205.
[2] «Петро сказав до Нього: «Навіть коли й усі спокусяться, – та не я!» І потім пристрасно: «Хоч би мені прийшлося з тобою і вмерти, не відречусь я тебе!» Див. Toner, Commentary, 197, і Gil, Discernimiento, 215, які цитують ці тексти Мр. 14. Я притримуюся думки Тонера. Ігнатій те саме говорить у ДВ 14.
[3] У правилі 10 ми розмірковуємо про майбутнє духовне спустошення для того, щоб приготуватися до нього. У правилі 11 ми розмірковуємо про минуле духовне спустошення для того, щоб виснувати зі споминів про нього плідну покору під час теперішньої духовної втіхи. Див. Gil, Discernimiento, 217.
[4] Gil, основуючись на представленні Ігнатієм Втілення в Духовних Вправах, говорить про вдячність як інший спосіб. Під час Втілення Марія відповідає на Божий дар: «смиренно дякує Божій Величі» (ДВ 108). Така вдячність відчиняє серця втішених людей і дає можливість вийти з себе, побачити духовну втіху у стосунку до Бога і реалізувати її як Божий дар (Gil, Discernimiento, 218).
[5] Colledge and Walsh, Julian of Norwich: Showings, 205.
[6] Лист від 18 червня, 1536, in San Ignacio de Loyola: Obras Completas, ed. Ignacio Iparraguire and Candido de Dalmases (Madrid: Biblioteca de Autores Cristianos, 1982), 662 (мій переклад).
[7] «Авва Пімен сказав: «Чування, самопізнання і розпізнавання; це провідники душі» (Benedicta Ward, trans., The Sayings of the Desert Fathers [Kalamazoo, Mich.: Cistercian Publications, 1975], 35).
[8] Як ми раніше відмітили, Ігнатій описує як практикувати щоденне духовне усвідомлення в щоденному іспиті сумління, який для Ігнатія є основною вправою в усьому духовному житті.
[9] Toner, Spirit of Light or Darkness, 65. Наступні цитати взяті з цієї книжки (65-66).
[10] Тут Джейн вводить у практику тринадцяте правило Ігнатія – розмовляє з компетентною духовною особою.
[11] У правилах 12 і 13 Ігнатій описує відповідь виразно; у правилі 14 – тільки приховано.
[12] Green, Weeds among the Wheat, 119. Грін продовжує: «Очевидно, що Ігнатій тут не має на увазі кожну жінку. Ні, я думаю, тільки жінок». Toner, Commentary, 26, підходить до тексту подібно, додаючи свій додаток: «Ворог подібний до сварливої жінки» і коментує: «Текст, як я вважаю, беручи до уваги шанобливе ставлення і дружбу Ігнатія з жінками, вимагає такого пояснення» (26 n. 7). Conroy, The Discerning Heart, 26, просто нехтує цією метафорою; і Fiorito, Discernimiento y Lucha, 211, пише, що «краще би було уникати такого порівняння; але св. Ігнатій використовує його в своєму правилі, отож, довіряючи його текстові, будемо тримати це правило в голові».
[13] Gil, Discernimiento, 230; див. також стт. 231-232.
[14] “vano enamorado.”
[15] Katherine Dyckman, Mary Garvin, and Elizabeth Liebert, The Spiritual Exercises Reclaimed: Uncovering Liberating Possibilities for Women (New York: Paulist Press, 2001), 259.
[16] David Fleming, Draw Me into Your Friendship: A Literal Translation and a Contemporary Reading of the Spiritual Exercises (St. Louis: Institute of Jesuit Sources, 1996), 257. Цю метафору легко зрозуміти. Застосовуючи її, ми передбачаємо, що особи, які відповідають за дітей, компетентні й здатні чинити те, що корисно дітям. Див. також St. Athanasius’s Life of St. Anthony, chapter 6, де сказано, що ворог «слабкий як дитина» (Philip Schaff and Henry Wace, eds., Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series, Volume 4, Athanasius: Select Works and Letters (Peabody, Mass.: Hendrikson 1994), 197.
[17] Gil, Discernimiento, 231.
[18] У цьому полягає різниця між відповіддю Єви (Бут. 3, 1-6) і Ісуса (Мт. 4, 1-11) навіюванням спокусника. Перша відповідь нерішуча, діалог зі змієм і, в міру того, як спокуса розгортається, вона стає сильнішою і долає Єву. Друга відповідь: рішуче відкидання навіювань спокусника, як тільки вони з’явилися.
[19] Young, Letters of St. Ignatius, 22.
[20] “y mucho humillados.” Очевидно, що «впокорені» тут не має багатого значення, яке ми бачили в попередніх правилах, але скоріше описує безпідставне і шкідливе відчуття духовної безпорадності.
[21] Подаємо з дозволу головного героя розповіді. Ім’я змінено.
[22] Autobiography, 33-34.
[23] Thomas of Celano, Second Life, 125, in St. Francis of Assisi: Writings and Early Biographies. English Omnibus of the Sources for the Life of St. Francis, ed. Marion Habig (Chicago: Franciscan Herald Press: 1973) 465-466. Серед «знарядь для доброї праці» у класичному Правилі св. Бенедикт подає наступне: «Відкидати погані думки проти Христа відразу і виявляти їх духовному керівникові» (Anthony Meisel and M. L. del Mastro, trans. and eds., The Rule of St. Benedict (New York: Image, Doubleday, 1975), 53. У цьому «знарядді» Бенедикт об’єднує поради дванадцятого і тринадцятого правил св. Ігнатія.
