The Discernment of Spirits
An Ignatian Guide for Everyday Living
Timothy M. Gallagher, O.M.V.
переклав о. О. Кривобочок ТІ
(The Crossroad Publishing Company дала офіційний дозвіл виставити український переклад на сайт Єзуїтів в Україні на три роки)
Тімоті М. Галлагер OMV
ДУХОВНЕ РОЗПІЗНАВАННЯ
П’ята частина
ЗМІСТ
- Духовне спустошення: час на опір (правило 7)
Думати так, щоб стати рішучішим
Випробування
Природа випробування
Мета випробування
Коли «я не можу» переходить у «я можу»
«Пам’ятати» і «забувати»
- Духовне спустошення: час на терпіння (правило 8)
Стійкість під час випробування
Терпіння: основна чеснота під час духовного спустошення
Думка, яка формує терпеливість
Духовна втіха і спустошення: звичайне чергування
- Духовне спустошення: час на опір
(правило 7)
ЖАННА: Його дружба мене не підведе,
ні Його порада, ні Його любов.
У Його силі я насмілюся, і насмілюся,
і насмілюся, поки не помру.
Джордж Бернард Шоу, Свята Жанна
Думати так, щоб стати рішучішим
Сьоме правило, як і два попередні, стосується осіб у стані духовного спустошення і подає нові вказівки, як чинити опір і долати таке спустошення. Попередні два правила мають справу із змінами: нездоровими змінами, яких слід уникати (правило 5), і здоровими змінами, які слід старанно практикувати (правило 6). Тепер Ігнатій розширює царину опору і говорить, що під час духовного спустошення ми повинні чинити опір не тільки вибором того, що робимо – молитви, медитації, іспиту сумління і відповідної покути, – але також вибором того, про що ми думаємо під час духовного спустошення. Рішення думати про духовне спустошення під час спустошення з перспективи Бога і Його таємничого і люблячого провидіння допомагає нам розпочати боротьбу, може пробудити розуміння, основане на вірі й здатне зміцнити нашу рішучість чинити опір під час спустошення.
Сьоме правило Ігнатія звучить так:
«[320] Правило сьоме. Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили, аби побачити, як ми чинитимемо опір різним спонукам та спокусам ворога; позаяк можемо так робити з Божою допомогою, якої завше достатньо, хоч і не відчуваємо цього виразно. Бо й справді, навіть якщо Господь позбавив нас неабиякого запалу, великої любови та всеосяжної благодаті, Він все ж завжди дарує нам благодать, якої достатньо для вічного спасіння».
«Переживаючи спустошення, треба думати»: вказівка стосується особливого способу думання про досвід духовного спустошення саме в стані занурення в темряву. Ігнатій рекомендує роздумувати про Бога й про те, як Бог діє в нас, допускаючи духовне спустошення: «думати, що Господь вирішив випробувати наші сили, аби побачити, як ми чинитимемо опір…» Таке інтенсивне мислення включає три поєднані між собою елементи: особа в стані духовного спустошення повинна розглядати спустошення як випробування, допущене Богом; розглядати природу випробування; розглядати божественну мету в допуску такого випробування. Ми розглянемо ці елементи.
Випробування
«Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили». З точки зору Бога духовне спустошення – випробування. У стані духовного спустошення той, хто починає роздумувати над ним, переступає через духовний поріг. До таких роздумів або без таких роздумів він може керуватися тільки спонтанними порухами на таке спустошення; спустошення здається безсенсовним, непотрібним і вважається тільки неприємним тягарем, який знеохочує і турбує. Якщо відповідь на духовне спустошення не-обдумана, то спустошення може легко спричинити гіркоту чи навіть занурити в смуток і безнадію.
Якщо духовне спустошення видається безсенсовним лихом, то його дуже важко переносити, і людина в такому стані легко може стати жертвою його шкідливих навіювань. Через роздумування, яке пропонує Ігнатій, такі особи переступають через поріг спонтанного відчуття безсенсовного обтяження і стають на дорогу усвідомлення, що цей досвід спустошення – Божий намір. Зрозумівши, що ця темрява має для Бога значення, ці особи збуджують у собі нову енергію, аби чинити опір і відкидати спустошення.
Блаженна Анджела з Фоліньйо описує досвід глибокого й довгого духовного спустошення:
«Упродовж цього періоду я була в стані важкого стресу, мені здавалося, що я не відчуваю Бога, і також я думала, що Він мене покинув; я не могла сповідатися. З другого боку, я думала, що, можливо, це сталося через мою гордість, і, з іншої сторони, я ясно відчувала глибину багатьох своїх гріхів, що мені здавалося, що не зможу визнавати їх із належним жалем чи навіть говорити про них. Мені здавалося, що не було можливості відкрито про них говорити. Я навіть не могла прославляти Бога і молитися. Мені здавалося, що від Бога в мені залишилося тільки переконання, що я не страждала так, як заслужила, і, подібно, що я не хотіла відійти від Божої благодаті та грішити, щоб отримати все добре чи погане, або страждати через те, що світ може запропонувати, я також не хотіла погодитися на жодне зло. Упродовж чотирьох тижнів я сильно й важко мучилася у цьому стані»[1].
Це класична мова духовного спустошення: «я не відчуваю Бога» і «також я думала, що Він мене покинув». Анджела, жінка глибокої віри у Божу любов, болісно додає: «Я навіть не могла прославляти Бога і молитися» і «Мені здавалося, що від Бога в мені залишилося тільки переконання, що я не страждала так, як заслужила». Вона говорить, що «сильно й важко мучилася у цьому стані», який тривав чотири тижні.
Анджела добре розуміє, що, «щоб отримати все добре чи погане, або страждати через те, що світ може запропонувати», вона ніколи не думатиме про те, щоб учинити щось, що могло би зменшити в ній Божу благодать. Її серце спрямоване до Бога, і вона твердо це розуміє, навіть у стані глибокого духовного спустошення; але це переконання не усуває внутрішніх проблем. У такому важкому стані вона намагається зрозуміти причину спустошення. До голови приходять дві причини, і в обох – причина в ній. Вона пише: «Я думала, що, можливо, це сталося через мою гордість». Ця думка закладає, що її гордість – це причина теперішнього болю. Друга думка ширша; її чітке усвідомлення своїх гріхів у загальному пробуджує почуття безпомічності. Анджела відчуває: «не зможу визнавати їх із належним жалем» і «навіть говорити про них» і навіть «не було можливості відкрито про них говорити». Упродовж цих чотирьох тижнів вона відчуває себе ув’язненою у безжалісних лещатах духовного спустошення без будь-якого свідомого знаку надії в своєму серці[2].
«Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили». Якщо Анджела, занурена у внутрішній біль упродовж чотирьох тижнів, зможе вийти поза спонтанні реакції страху і безнадії і думати, що це випробування, яке Бог допускає у своєму люблячому провидінні, яке керує її життям, то вона переступить через описаний поріг. Вага духовного спустошення не зникне повністю і раптово, але Анджела отримає сили переживати те, що тепер знає, з вірою, і надасть цьому значення у світлі безмежної мудрості й любові Бога[3]. Вона зрозуміє, що її випробування, як і випробування людей в історії спасіння (Юд. 8, 25-27), має рятівне значення і належить до божественної педагогіки любові.
Щось подібне можемо сказати і про Алісу та Джейн. Аліса, незважаючи на найкращі зусилля служити в новій парафії, досвідчує духовне спустошення і «все це здається їй безнадійним і непотрібним». Якщо Аліса свідомо думатиме, що Господь діє в її житті навіть тепер, допускаючи духовне спустошення як випробування, то навіть якщо біль спустошення не зникне відразу, але серце отримає наснагу переносити це з більшою надією. Хоча тепер вона не може ясно зрозуміти, як це діється, але зростатиме в довірі до Божою любові, яка діє в ній, допускаючи це лихо для того, щоби спрямувати її до нового життя. Збільшення довіри буде променем світла в довколишній темряві. Якщо Джейн, перебуваючи в глибокому спустошенні на шостий день реколекцій, зможе думати, що це духовне спустошення не просто безсенсовна напасть, а випробування, яке допустив Господь, то зросте її сила переносити це без нарікань.
Під час духовного спустошення такі роздуми, що це випробування в планах люблячого Божого провидіння, хоча цінні самі по собі, але не легкі, коли ми занурені в сумне спустошення, і можуть вимагати свідомого вибору, аби роздумувати на рівні віри, яку ми не відчуваємо тепер. Наші думки розсіяні й біжать до відчуття болю, отож тільки через постійне повторення таких вправ ми призвичаємося до них. Постійне відновлення вибору думати про досвід духовного спустошення як про випробування, допущене Богом, покращуватиме духовну стабільність у час темряви; у такий спосіб, як Ігнатій говорить Терезі Рехадей, духовне спустошення трансформується в урок для духовного росту.
Природа випробування
Коли Анджела описує свій досвід духовного спустошення, то говорить про свої почуття – що в неї забрали і що в ній залишилося. Зникла здатність відчувати Бога: «Я не відчуваю Бога». Це саме з усвідомленням присутності Бога: «Також я думала, що Він мене покинув». Анджела не має сили сповідатися: «Я не могла сповідатися… мені здавалося, що не зможу визнавати їх із належним жалем чи навіть говорити про них. Мені здавалося, що не було можливості відкрито про них говорити». Вона втратила силу прославляти Бога і навіть молитися: «Я навіть не могла прославляти Бога і молитися». Вона повністю усвідомлює те, що втратила під час духовного спустошення. Але також болісно усвідомлює, що в ній залишилося:
«Мені здавалося, що від Бога в мені залишилося тільки переконання, що я не страждала так, як заслужила, і, подібно, що я не хотіла відійти від Божої благодаті та грішити, щоб отримати все добре чи погане, або страждати через те, що світ може запропонувати, я також не хотіла погодитися на жодне зло».
Вона втратила будь-яку духовну втіху, будь-яке тепле відчуття Бога і духовної енергії. В неї залишилося переконання, що вона ще не страждала так, як заслужила, і тверда воля ніколи не відходити від Божої благодаті. Читаючи її свідчення, ми відчуваємо, що Анджела віддана своїй духовності. Вона розуміє, що її переконання і її воля діють, але не відчуває, що Бог діє в ній. Ігнатій говорить, що це природа випробування: «Господь позбавив» людину «неабиякого запалу, великої любови та всеосяжної благодаті», тобто попередньої духовної втіхи, і тепер людина «покинута» Богом, який «вирішив випробувати наші сили». Як і Анджела, люди в стані духовного спустошення не відчувають ні допомоги, ні присутності Господа; вони відчувають, що в них залишилися тільки їхні «природні сили»: здатність думати (розум), вибирати (воля), згадувати (пам’ять), уявляти духовну дійсність (уява) і всі людські «сили», дані їм Творцем.
До прикладу, коли люди в стані духовного спустошення пробують молитися, то не відчувають в своєму серці «неабиякого запалу, великої любови та всеосяжної благодаті». Як і Анджела, вони відчувають велику сухість і духовну неспроможність молитися. Вони відчувають, що в них залишилися тільки природні людські здатності; вони повинні вибирати (природна здатність волі) не скорочувати час молитви; вони повинні читати і роздумувати (природна здатність розуму) над текстом Святого Письма; вони повинні уявити євангельську сцену (природна здатність уяви) і виконувати такі вправи своїми «природними силами». Вони не відчувають у цьому радості й усвідомлюють, що плоди мізерні. Вони піддані неспокою, суму, тривозі та різним спокусам, притаманним духовному спустошенню; їхні серця відчувають, «ніби вони відокремлені від свого Творця і Господа». Такою є, як говорить Ігнатій, природа випробування. В стані духовного спустошення такі випробування характерні для спільнотної літургії, служіння іншим чи для інших щоденних зусиль, направлених до любові Бога. Розповідь Анджели й загальний духовний досвід свідчать, що таке випробування може бути дуже важким.
Мета випробування
Уявімо собі, що Анджела, Аліса, Джейн чи інша побожна особа переживає таке випробування в різні періоди свого духовного життя. Кожного разу це болісне випробування; глибина болю залежатиме від інтенсивності та тривалості досвіду спустошення, але це завжди духовне страждання. Уявляємо далі, що кожного разу, коли вони піддані такому випробуванню, вони покірно намагаються чинити опір і відкидати духовне спустошення; вони хочуть залишитися вірними попереднім рішенням і використовують відповідні духовні засоби для подолання спустошення. Під час тривання у цій боротьбі з перемогами і поразками поступово діється щось чудесне; вони відкривають, що атакуюча сила випробування зменшується, що тепер вони швидше усвідомлюють, розуміють і реагують, відкидаючи духовне спустошення й отримуючи кращі результати. Переживаючи ці випробування зі стійкою довірою, вони покращують свою здатність зносити їх без шкоди.
Аліса, до прикладу, витривало переносить час духовного спустошення. Вона не перестає молитися і прагнути служити. Вона опирається спустошенню через благальну молитву, медитацію, іспит сумління, відповідну покуту – різні засоби які пропонує Ігнатій для боротьби з духовним спустошенням. Спустошення проходить, Аліса відкриває нові можливості служити Богові в парафії та за її межами. Повертається духовна втіха, і її молитва наповнена присутністю Бога ще більше.
Коли духовне спустошення знову повернеться, то Аліса знову відчує його тягар, але цього разу воно вже не буде сприйматися як «безнадійне і непотрібне». Вона вже духовно його переживала і знає, завдяки особистому досвіду, що ця темрява – не кінець надії та сенсу в духовному житті. Це, скоріше, випробування, допущене Господом. Тепер вона з власного досвіду знає, що якщо щиро чинитиме опір духовному спустошення так, як може, то Бог це побачить, випробування закінчиться, духовна втіха повернеться і через це випробування Бог дасть їй нову благодать. Чинячи опір, Аліса вчиться чинити опір. Якщо Аліса зазнає це випробування і чинить опір не один раз і не два, а постійно – як тільки духовне спустошення приходить, то вчиться щораз більше, і її здатність чинити опір щораз покращується. Перешкода, яка для багатьох стає основною перешкодою в духовному поступі, тобто знеохочення духовного спустошення, втрачає свою здатність перешкоджати в прямуванні до Бога.
Ігнатій говорить, що Божа воля допускає самі випробування:
«Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили, аби побачити, як ми чинитимемо опір різним спонукам та спокусам ворога».
Ігнатій говорить, що Бог допускає випробування, коли ми відчуваємо себе позбавленими божественної допомоги, залишеними на свої людські сили, для того, що дати нам можливість чинити опір «різним спонукам та спокусам ворога», які нас атакують. Вкорінені духовні здатності (чесноти), як вчить класична теологія, розвиваються завдяки повторенню своїх дій. Повторний досвід і повторний опір випробуванням духовного спустошення – це звичайний шлях, згідно з Божим планом для людини, до свободи й долання такого спустошення. Якщо опиратися покірно й хоробро, то духовне спустошення стає важливим духовним уроком, який навчає надії й веде людину до духовної зрілості, досягнути якої неможливо тільки через саме духовне спустошення.
Тут постає ключова рефлексія щодо всього духовного життя. Побожні люди згадують своє життя, як вони жили своїм покликанням, як жили в родинах, як працювали – упродовж останнього тижня чи дня, як молилися, і мають схильність оцінювати спокійний час духовної втіхи як плідний час, а час духовного спустошення як порожній час, неплідний або втрачений для духовного росту. Вони вдячні за світло і втіху, сприймають це як дію Божої любові в них. Але період духовного спустошення – минулий і теперішній – можуть вважати важким чи сумним; він сприймається як час «поза» дією Божої благодаті й поєднується з почуттям жалю.
Багато що починає змінюватися, якщо такі побожні люди визнають те, що стверджує Ігнатій: любляче провидіння Бога містить не «половину» досвіду – духовну втіху чи духовне спустошення, а завжди діє в нашому житті, даючи духовну втіху й допускаючи духовне спустошення. Якщо приймаємо духовну втіху і чинимо опір духовному спустошенню, то кожний з цих порухів сприяє зростанню. Як одне, так і друге потрібне в міру того, як Божа любляча мудрість ними розпоряджається, і як одне, так і друге, як говорить нам Ігнатій, – це уроки. Через них ми йдемо «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13).
Коли «я не можу» переходить у «я можу»
На цьому етапі в тексті Ігнатія ми зустрічаємо одне з тверджень, найбільш наповнених надією в усій серії правил. Він говорить, що Бог допускає випробування духовного спустошення для того, щоб особа мала можливість чинити опір:
«Позаяк можемо так робити з Божою допомогою, якої завше достатньо, хоч і не відчуваємо цього виразно. Бо й справді, навіть якщо Господь позбавив нас неабиякого запалу, великої любови та всеосяжної благодаті, Він все ж завжди дарує нам благодать, якої достатньо для вічного спасіння».
Особи в стані духовного спустошення, як Анджела з Фоліньйо, відчувають себе позбавленими «неабиякого запалу, великої любови та всеосяжної благодаті» – радості, яку перед тим відчували. Вони не відчувають у собі дію Божої благодаті; навпаки, відчувають «різні тривоги та спокуси ворога», які обтяжують серце і спихають у темряву. Вони почуваються самотніми зі своїми крихкими «природними силами», які їм допомагають у годину випробування. Часто під час духовного спустошення вони відчувають, що не зможуть витримати, що не зможуть втекти від спустошення, не зазнавши духовної шкоди.
Ігнатій говорить, що дійсність інакша. Хоча вони не «відчувають її виразно», бо Господь позбавив їх «неабиякого запалу, великої любови та всеосяжної благодаті», але «завжди дарує їм благодать, якої достатньо для вічного спасіння»[4]. Отож, люди в стані духовного спустошення повинні «роздумувати» про те, що вони не можуть «виразно відчувати» в темряві спустошення: Бог завжди дає достатню благодать не тільки для того, щоб безпечно пройти через випробування, але й щоби через спротив спустошенню духовно зростати до вічного спасіння. Якщо Анджела й ті, які страждають від духовного спустошення, роздумуватимуть про те, що Господь говорить їм те, що говорив апостолу Павлові під час його боротьби: «Досить тобі моєї благодаті» (2 Кор. 12, 9), то хоробріше і наполегливіше опиратимуться спустошенню.
Такі роздуми ведуть Ігнатія до категоричного твердження, співзвучного з надією; якщо Бог завжди дає достатню благодать для подолання випробування духовного спустошення, то особи в стані такого спустошення, які намагаються чинити опір, можуть бути впевненими, що здатні чинити опір. Анджела упродовж чотирьох тижнів випробувань, Аліса, коли «все здається безнадійним і непотрібним», і Джейн з серцем, наповненим «неспокоєм, замішанням, знеохоченням» на шостий день реколекцій, та інші люди, які під час духовного спустошення відчувають, що тягар дуже важкий, що вони не можуть чинити опір спустошенню й неминуче зазнають поразку. Під час випробування вони повинні роздумувати з вірою і повністю усвідомлювати те, чого не можуть відчувати: вони можуть чинити опір, бо божественна допомога завжди з ними.
Звичайно, що існують ситуації не-духовного спустошення, які перевищують наші фізичні та емоційні сили, і які ми не повинні намагатися вирішити тільки самим рішучим опором. Якщо наші фізичні та емоційні ресурси вичерпані і ми перевтомлені й відчуваємо депресію, то спершу потрібно відновити ці ресурси. Після цього можна ефективніше справлятися із ситуацією.
Але тут Ігнатій говорить не про не-духовне, а про специфічно духовне спустошення. Він припускає, що наші фізичні та духовні сили, як це виглядає на прикладі Аліси і Джейн, достатні й здорові. У цьому випадку «я не можу» постає не з браку людських ресурсів, а, скоріше, з духовного знеохочення, навіяного ворогом під час духовного спустошення. Сьоме правило Ігнатія, утверджуючи нас у вірі, запрошує відкидати навіювання ворога «ти не можеш» і стверджувати з міцною вірою «я можу», бо «я знаю, що завжди маю достатньо божественної допомоги».
Аліса може відчувати, що не може більше тривати в зусиллях служити Господу. Джейн може відчувати, що реколекції нестерпні, що вона не може витримати до кінця і має сьогодні виїхати з реколекційного дому. Черниця може відчувати, що і дня не зможе більше витримати у своїй спільноті або що не зможе працювати. Пастор може відчувати, що більше не може продовжувати своє пастирське служіння й повинен від нього відмовитися. Побожні особи під час молитви можуть відчувати, що молитва сьогодні безконечна, що неймовірно вимоглива, що вони не можуть у ній тривати і її слід припинити. У цих і подібних випадках, якщо виразно зрозуміємо причину таких почуттів – духовне спустошення, то Ігнатій тоді довірливо відповідає: «Ти можеш!» Хоча ти й не відчуваєш тепер люблячої присутності Бога, але все-таки ти можеш, бо Божої благодаті завжди достатньо під час духовного спустошення. Перехід від невпевненого «я не можу» до хороброго «я можу» – з Божою допомогою – створює простір свободи для чинення опору й долання сили духовного спустошення[5].
«Пам’ятати» і «забувати»
У всьому цьому існує динаміка пам’ятати / забувати. Під час духовного спустошення ворог спокушає нас забувати; наше завдання – пам’ятати. Ігнатій навчає Терезу Рехадей, що «загальна тактика ворога щодо початківців, які бажають служити Господові, полягає у тому, щоб чинити перешкоди й труднощі», і «щоб ми не згадували про велику радість і втіху, яку Господь зазвичай дає неофітам на службі у Господа, які долають ці труднощі й вибирають страждання разом із своїм Творцем і Господом»[6].
Під час духовного спустошення ворог накидає завісу, «щоб ми не згадували» про велику радість і втіху, яку Бог дає вірним і побожним людям. Ігнатій пояснює їй, що ворог «навіює нам, що Бог нас повністю забув»[7].
Тереза Авільська, описуючи «дуже важкі випробування душі», говорить, що під час цього досвіду «забула про всі благодаті, отримані від Господа». Залишилися тільки болючі спомини; вони були подібні до снів»[8]. Під час випробування вона забула всі попередні благодаті, отримані від Господа, а їх було дуже багато. Від них залишилися тільки «спомини», але нереальні й подібні до снів, тобто, заперечення правди, і тому вони не втішають, а спричинюють біль. Фіоріто коментує: «Ми можемо прослідкувати зі слів св. Терези одну з тактик злого духа: коли він атакує, то хоче, щоб ми забули…» Ворог «знає, що пам’ять про отримані благодаті дасть нам силу боротися зі спокусами і тому веде нас до забуття»[9].
Особи в стані духовного спустошення відчуватимуть спокусу «забувати», характерну для дії ворога. В такій ситуації, коли вони перебувають у темряві спустошення, ворог спокушатиме їх «не згадувати» про вірну Божу любов, яку вони вже досвідчили на своєму духовному шляху. Аліса в почутті безнадії і Джейн в стані знеохочення можуть швидко забути про тверду вірність Бога у їхньому житті. Якщо вони, як і інші люди в стані духовного спустошення, не усвідомлять цю тактику ворога, то не зможуть перейти через почуття пригнічення і духовної ізоляції, які давлять на їхні серця; вони справді забудуть про «стійку любов» Бога (Пс. 117, 2), з якою, як св. Павло, можуть сказати: «Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4, 13).
Під час духовного спустошення потрібно пам’ятати, як Ігнатій пише до Терези Рехадей, про «велику радість і втіху, яку наш Господа дасть душам», які прагнуть Його любити і Йому служити, пам’ятати про правду, яку ворог хоче затемнити: що ми не одні й що ми можемо чинити опір, бо божественна допомога – достатня благодать – завжди в нас присутня. Таке «пам’ятання» зміцнює нас, як зміцнювало весь Божий люд (Втор. 32, 7; Пс. 105, 5; 143, 5), хоробро йти духовним шляхом.
Прагнення чинити опір під час духовного спустошення збільшує нашу здатність чинити опір. Також зростає усвідомлення, що Бог завжди в нас і що Боже провидіння завжди діє у нашому житті: відчутне під час духовної втіхи й не відчутне, але дійсне й дієве під час духовного спустошення. Ми краще розуміємо, що кожної миті нашої подорожі можемо, як Ісус, сказати в правді: «Я не сам» (Йо. 16, 32).
- Духовне спустошення: час на терпеливість
(правило 8)
Я хотіла, щоб у моїй сірій долі
Щось зацвіло.
Пізніше моє скелясте поле
Видало виноград і кукурудзу.
Емілі Дікінсон
Терпінням здобуваємо все.
Тереза Авільська
Стійкість під час випробування
Єлизавета Лєсер, одружена жінка глибокої віри й молитви, описує в духовному щоденнику за 18 жовтня 1902 кількатижневу велику внутрішню боротьбу:
«Малодушність, слабкість, невпевненість у поведінці щодо інших людей – це шкодило ідеалам, які я плекала; гостра фізична біль і глибоке моральне страждання; у всьому цьому непохитне бажання повернутися до Бога, велика довіра і любов до Нього; щоденні обов’язки, виконувані з великим зусиллям, без бажання; тоді спокій помалу повертався до мене і божественна сила знову мене огорнула; нові й жваві рішення, надія, що Бог допоможе мені сповнювати мої обов’язки, всі мої обов’язки – це те, що діялося зі мною останніми тижнями і що переживала моя душа»[10].
Тут виразно не-духовне спустошення, фізичний та емоційний біль, і також натяки на духовне спустошення. Єлизавета переживає «глибокі моральні страждання» і виконує Божі справи тільки з «великим зусиллям». Вона вірна, незважаючи на те, що все робить «без бажання», це класична мова духовного спустошення.
Воно хоробро переживає цей важкий час, не піддається скорботі й твердо довіряє Богові, виконуючи свої щоденні обов’язки: «у всьому цьому непохитне бажання повернутися до Бога» і «щоденні обов’язки, виконувані з великим зусиллям, без бажання». І ця витривала довіра під час випробування приносить плід – духовна втіха повертається: «тоді спокій помалу повертався до мене і божественна сила знову мене огорнула». Вона знову наповнюється енергією і надією: «нові й жваві рішення, надія, що Бог допоможе мені сповнювати мої обов’язки, всі мої обов’язки». Через терпіння і вірну стійкість у боротьбі Єлизавета виходить зовсім неушкодженою з темряви й до неї помалу повертається духовна втіха.
Через рік, 3 листопада 1903, вона переживає подібний досвід:
«Більше двох місяців пригнічена майже постійним фізичним стражданням і великим неспокоєм за Джульєтту; жалюгідне переконання, що хвороба триватиме до кінця життя й мучитиме мене. Повне зречення, але без радості й будь-якої внутрішньої втіхи. Постанова використати мою біду ради добра душ. Наповнити життя молитвою, працею і благодійністю. У всьому зберігати спокій духу. Більше любити близьких мені людей»[11].
Знову бачимо не-духовне спустошення і прояви духовного спустошення. Тут Єлизавета також конфронтує внутрішню скорботу з терпеливою хоробрістю. Хоча вона не відчуває «радість і внутрішню втіху», але сприймає з «повним зреченням» випробування, яке Бог допускає, і це зречення не пасивне, а поєднане з «постановою використати мою біду ради добра душ». Під час важкого випробування Єлизавета вирішує «наповнити життя молитвою, працею і благодійністю» і прийняти внутрішню поставу «у всьому зберігати спокій духу». Понад усе, ці два місяці темряви стали часом вибору «більше любити близьких мені людей».
У цих двох свідченнях Єлизавета дуже тонко показує рису, найпотрібнішу для опору під час спустошення: вірну терпеливість, яка не піддасться під час випробування, а активно й хоробро триватиме до закінчення випробування і повернення у серце миру. У восьмому правилі Ігнатій говорить про терпіння:
«[321] Правило восьме. Той, хто відчуває спустошення, має намагатися зберігати терпіння, опираючись у такий спосіб нападові, якого зазнає, і пам’ятати, що невдовзі втіха до нього повернеться, якщо у боротьбі зі спустошенням докладатиме зусиль, описаних у шостому правилі».
Правило описує подвійне заохочення для людей в стані духовного спустошення: робити щось (підтримувати поставу терпіння) і пам’ятати про щось (втіха невдовзі повернеться). І таке пам’ятання (в анг. перекладі думання – thinking), в свою чергу, поєднане з дією; його слід доповнювати старанним використанням засобів, описаних у шостому правилі: молитва, медитація, іспит сумління, відповідна покута. Пам’ятання і відповідні дії, описані в другій частині правила, допомагають «зберігати терпіння», запропоноване в першій частині правила. Тепер ми розглянемо спочатку першу, а потім другу частину правила.
Терпіння: основна чеснота під час духовного спустошення
Особа в стані духовного спустошення, як говорить Ігнатій, «має намагатися зберігати терпіння»[12]. Вираз дуже ясно вказує на зусилля, потрібні для виконання цієї вказівки. Терпіння, про яке говорить Ігнатій, етимологічно вказує на чесноту, властиву людям, підданим випробуванню; вони не уникають терпіння, а вірно його переносять – терплять, поки воно існує[13]. Хоробра відповідь Єлизавети на відчуття внутрішнього пригнічення показує терпіння, про яке йдеться Ігнатію; вона не піддається скорботі, а вирішує твердо стояти в любові й служінні під час випробування.
Таке терпіння означає більше, ніж просто «рухатися вперед», коли обставини полегшують це робити, до прикладу, молитися увесь визначений час, коли відчувається духовна втіха, чи служити іншим, коли таке служіння дає відчуття нагороди і духовної енергії. Вірна молитва і любляче служіння під час духовної втіхи – це ефективний спосіб духовно зростати, але це не «терпіння», про яке Ігнатій говорить у восьмому правилі.
Тут, як у випадку з Алісою, Джейн, Анджелою, Єлизаветою й усіма особами в стані духовного спустошення, коли все – внутрішня темрява, сум, почуття безнадії, літеплість, нездатність відчувати Божу любов – спокушає нас просто припинити наші зусилля любові й служіння, ми повинні не піддаватися, а йти вперед із терпінням, вірно виконуючи свої обов’язки. Ми молимося й виконуємо духовні вправи, не зважаючи на сухість; ми продовжуємо служити навіть тоді, коли Бог здається далеко; ми вірно продовжуємо любити, навіть якщо не відчуваємо ревності; ми йдемо вперед й чинимо зусилля любові в родині, в парафіяльній спільноті чи на роботі, не зважаючи на сум, який відчуваємо.
Завдяки такому поясненню тривалого терпіння вибір Ігнатієм виразів стає цілком зрозумілим; ми повинні намагатися зберігати терпіння у стані духовного спустошення. Єлизавета добре описує «намагання зберігати» терпіння під час спустошення: «щоденні обов’язки, виконувані з великим зусиллям, без бажання» і «постанова використати мою біду ради добра душ. Наповнити життя молитвою, працею і благодійністю. У всьому зберігати спокій духу. Більше любити…». Зусилля і постанова, служіння будь-якою ціною, молитва, праця, благодійність, намагання підтримувати спокій духу в цьому стані, намагання жити більшою любов’ю в час темряви, ніж у час миру; це портрет людини, яка працює, щоб залишатися терпеливою під час духовного спустошення.
Така духовна праця подібна, до прикладу, до праці марафонця, який втомлений довгим бігом, але не припиняє бігти до фінішу; або якщо в родині хтось опікується хворою людиною довший час, але не припиняє свої зусилля, поки хворий не вилікується; або до праці студента в кінці семестру, який наполегливо вчиться і здає один екзамен за другим до кінця сесії. І якщо ми у такий спосіб вірно молимося, служимо, виконуємо свої духовні обов’язки і своє покликання взагалі, незважаючи на спокуси духовного спустошення припинити це, ми намагаємося зберігати терпіння. Особам, які так ставляться до духовного спустошення, воно не тільки не завдасть шкоди, але вони зростатимуть завдяки наполегливим зусиллям опиратися спустошенню.
Думка, яка формує терпеливість
У правилі 7 Ігнатій радить особам у стані духовного спустошення роздумувати, що таке спустошення – це випробування, допущене Господом для їх духовного зросту; опираючись спустошенню, вони вчаться опиратися. Такі роздуми підбадьорять їх і зміцнять сили у боротьбі з духовним спустошенням. Тут Ігнатій ще раз запрошує під час духовного спустошення прийняти своєрідний вид мислення, який допомагатиме опиратися спустошенню: «пам’ятати, що невдовзі втіха до нього повернеться».
Раніше ми говорили про те, як духовне спустошення хоче оволодіти духовним минулим і майбутнім. Ігнатій, як ми бачили, під час духовного спустошення відчував «себе далеко і відокремленим» від Божих Осіб «так, ніби він ніколи їх не відчував і ніколи вже не відчує». Ворог обманює і намагається переконати, що теперішній стан триватиме постійно. У Достоєвського теперішнє спустошення часто супроводжується почуттям «чогось постійного, вічного, яке передбачає роки безнадії, холодної та смертельної біди»[14].
Коли Джейн розпочинає шостий день реколекцій у глибокому духовному спустошенні, то відчуває, може не усвідомлено, що решта дня і до кінця реколекцій перебуватиме в такому спустошенні; через таке відчуття спустошення стає майже нестерпним. У стані духовного спустошення відчуття Аліси, що її зусилля не тільки тепер, але й пізніше будуть «безнадійними й непотрібними», додає їй більше болю. Думки, що духовне спустошення пануватиме над нами в майбутньому, – це загальна риса спустошення і основний фактор тягаря, який переживають ті, які його досвідчують.
Якщо людина в стані духовного спустошення починає молитися, то швидко «переконується», що весь час молитви буде в спустошені; і таке почуття – це суттєва частина спонуки просто перестати молитися. Якщо побожна особа досвідчує духовне спустошення на початку дня чи розпочинаючи якесь служіння, то часто дуже швидко «переконається», що весь день і служіння буде наповнене важкою пусткою. Якщо вона піддасться такому навіянню, то залишається тільки маленький крок до послаблення чи припинення зусиль.
Отож, дієвість норми Ігнатія, щоб люди в стані духовного спустошення думали, що «невдовзі втіха до них повернеться», очевидна. Вони повинні роздумувати й рефлектувати, що ворог не має влади над майбутнім, що майбутнє, як і всі речі, перебуває в руках Бога, що Божий план спасіння керує нашим життям (Рим. 8, 28). Короткий вислів Ігнатія містить жвавість і надію; фальшиві інсинуації, що теперішнє спустошення неминуче продовжуватиметься у майбутньому, зустрічається з думками, що втіха повернеться, що у майбутньому спустошення зникне, і людина знову зазнає тепло Божої любові й близькості. І не тільки повернеться; зі своєрідним видом духовної сміливості Ігнатій заохочує людей в стані духовного спустошення думати, що втіха повернеться невдовзі.
Коли Аліса пригнічено відчуває, що її духовне спустошення триватиме тижнями і місяцями, то Ігнатій запрошує її думати про правду, що ця «постійна, вічна… безнадійна» перспектива фальшива і що духовна втіха повернеться до неї скоріше від інсинуацій спустошення, скоріше від її очікувань. Коли Джейн сумно відчуває, що духовним спустошенням позначаться наступні дні реколекцій, то Ігнатій заохочує її думати про правду, що її теперішній «неспокій, замішання… відчуття знеохочення» переміняться у духовну втіху скоріше від того, що навіює спустошення, скоріше від її сподівань. Попередні вказівки щодо такого думання під час духовного спустошення застосовуємо знову тут: таке думання не прийде спонтанно, а вимагає свідомих зусиль, і якщо ми їх постійно докладаємо, то так думати щораз легше.
Незважаючи на те, яким би заохочуючим не було думання, але його одного недостатньо; думання потрібно поєднати з дією, тоді відбудеться звільнення від тисків духовного спустошення. Ігнатій пише: «І пам’ятати, що невдовзі втіха до нього повернеться, якщо у боротьбі зі спустошенням докладатиме зусиль, описаних у шостому правилі». Це зумовлює чотири засоби, про які ми вже знаємо: молитва, медитація, іспит сумління і відповідні покутні практики. Духовна втіха повернеться скоріше, ніж це навіює темрява духовного спустошення, але Ігнатій ніби хоче сказати, що вона повернеться скоріше, якщо ми ревно використовуватимемо духовні засоби, які маємо.
Це щось ніби спіраль благодаті. Якщо особи в стані духовного спустошення думають, що спустошення не триватиме вічно, а духовна втіха скоро повернеться, то тоді, укріпленні такими думками, вони матимуть силу застосовувати чотири засоби, згадані в шостому правилі. І якщо вони пильно використовують ці чотири засоби, то такі думки приходитимуть щораз легше. Особи, які зі смиренною довірою до достатньої Божої благодаті думають і діють у такий спосіб, твердо стають на шлях долання духовного спустошення. Ми входимо у сферу божественної благодаті й людських зусиль, які діють разом; такі особи можуть сказати разом із св. Павлом: «Благодать його в мені не була марна; бож я працював більше всіх їх, та не я, але благодать Божа, що зо мною» (1 Кор. 15, 10).
На простому прикладі можемо показати застосування правила 7 на практиці. Антон має звичку в суботу вранці годину молитися в церкві. Минулий тиждень був тижнем духовного спустошення, і Антоній в суботу вранці не має бажання йти до церкви. Він збирається йти до церкви, але водночас підсилюється думка не йти до церкви. Молитви минулого тижня здаються сухими й безплідними; Антон упевнений, що сьогодні це повториться, тому не має бажання марнувати час на порожню молитву.
Роздумуючи так, Антон відчуває, що щось йде не так. Він розпочинає думати, що діється в нього всередині; тепер «я-в-спустошенні» стає «я-рефлектуюче-над-собою-в-спустошенні». Такий перехід дає Антону нове розуміння. Він усвідомлює, що тепер не час змінювати попередню постанову (правило 5 – не робити змін під час духовного спустошення), а потрібно наполегливо чинити опір самому спустошенню. Збираючись до церкви, він просить у Бога допомоги вірно молитися. Антон роздумує над словами св. Павла: «Про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними» (Рим. 8, 26). Він відчуває задоволення, думаючи, що Святий Дух, Утішитель, допомагає нам у нашій слабкості, коли ми намагаємося молитися. Він згадує минулі суботні молитви, які починалися сухо, але під кінець молитви ставали часом багатого досвіду Бога. Антон йде до церкви і вірно молиться годину, відчуваючи спокій, який підтримуватиме його упродовж дня.
Антон працював, аби бути терпеливим, не піддатися, а вірно витримати час духовного спустошення. Він думав, як вчить Ігнатій, що духовна втіха скоро повернеться, скоріше від навіювань спустошення, можливо під час цієї молитви. Він сумлінно використовує деякі засоби, подані у правилі 6; він розпочинає іспит сумління, потім – благальну молитву і медитацію над корисними правдами віри. Божа благодать і мудрі духовні зусилля Антона проти спустошення ефективні, і його духовна мандрівка щасливо продовжується.
Духовна втіха і спустошення: звичайне чергування
Інструкція правила 8, щоб особи в стані духовного спустошення думали про духовну втіху, яка скоро повернеться, спонукають нас подумати про ігнатіянське розуміння духовного досвіду взагалі. Для Ігнатія постійне чергування цих двох порухів – це нормальний взірець кожного духовного життя. Ні духовна втіха, ні духовне спустошення не тривають постійно; одне чергується з іншим. Переживаючи духовну втіху, не треба дивуватися, що вона перейде в духовне спустошення; і коли ми, як говорить Ігнатій у цьому правилі, переживаємо духовне спустошення, то маємо думати, що воно неминуче заміниться духовною втіхою, і у такий спосіб позбавляємо спустошення його сили. За духовною втіхою йде духовне спустошення, за духовним спустошенням йде духовна втіха, і так постійно – це нормальне чергування, яке досвідчував кожний учень Господа упродовж століть і також сьогодні[15]. Як духовна втіха, так і духовне спустошення – це елементи люблячого провидіння Бога; перше дане Богом, а друге допущене Богом; і обидва – це «уроки», які Бог дає нам для духовного росту.
Св. Джуліана з Норвича подає разючі приклади таких чергувань у книзі Свідчень. Вона пише:
«І після цього Він наповнив мою душу вищою духовною насолодою. У цій насолоді я відчувала вічну впевненість, потужно захищену від будь-якого болісного страху. Це відчуття було таким глибоким і таким духовним, що мене огорнув повний спокій, звільнення і розслаблення, що на землі не було нічого, що могло би мені завдати шкоду»[16].
Очевидно, що Джуліана переживає тут глибоку духовну втіху. Але ця втіха короткотривала. Вона продовжує:
«Але це тривало недовго, потім я змінилася, стала іншою, пригніченою і втомленою своїм життям, і знущалася над собою, і навіть не мала бажання жити далі. Я відчувала, що крім віри, надії та любові ніщо не принесе мені полегшення, але не відчувала їх».
Побожні особи разом із Джуліаною часом можуть жалібно сказати про свою попередню духовну втіху: «Але це тривало недовго». Її духовна втіха закінчилася і прийшло інтенсивне духовне спустошення.
Але потім відбулося наступне чергування, і духовна втіха знову замінила духовне спустошення:
«І тоді Бог знову дав мені втіху і душевний мир, радість і таку блаженну і потужну впевненість, що я не відчувала ні страху, ні жалю, ні фізичного чи духовного болю, ніщо вже не могло мене турбувати».
Чергування відбувалося знову і знову:
«І тоді я знову відчула біль, а після того – задоволення і радість, раз – одне, раз – друге, знову й знову, і так тривало десь двадцять хвилин. У хвилини радості я могла сказати разом із св. Павлом: Ніщо мене не позбавить любові Христа; а в хвилини болю я могла сказати разом із св. Петром: Господи, рятуй мене, гину».
У покірному описі свого досвіду Джуліана описує досвід кожної людини, яка шукає Господа; такі особи, як і Джуліана, відчувають духовне піднесення і опущення, спочатку вверх, потім вниз, спочатку натхнення, потім пригнічення, спочатку радість, потім смуток… Постійне чергування духовної втіхи і духовного спустошення різної тривалості та інтенсивності, поєднане з періодами спокою, коли ніщо не відчувається – це нормальний духовний досвід.
Джуліана розуміє, що Бог допускає таке чергування з якоюсь метою:
«Це відбувалося для того, щоб навчити мене, щоб я зрозуміла, що для деяких душ корисний такий досвід – якийсь час відчувати втіху, а іншого разу втратити її і залишитися зі своїми силами. Бог хоче, щоб ми знали, що Він чуває над нами в скорботі й у радості».
Ігнатій у восьмому правилі пропонує духовне звільнення у тому самому руслі. Якщо побожна людина переживає неминуче духовне спустошення, то може вважати, що тільки «вона єдина» переживає таке чергування, що інші, більш духовніші люди, завжди відчувають лише щось побожне, завжди здатні в молитві відчути близькість Бога, і дуже рідко відчувають або ніколи не відчувають безнадію чи відокремленість від Бога. Факт, що хтось після духовної втіхи відчуває духовне знеохочення і відокремленість від Бога, видається йому очевидним знаком слабкості й браку духовного зросту.
Якщо людина зрозуміє, як Ігнатій і Джуліана, що чергування духовної втіхи і духовного спустошення – це нормальний духовний досвід, притаманний усім людям, то в її житті щось може сильно змінитися. Поклик любові Бога до духовного зросту звучить як у духовній втісі, так і в духовному спустошенні. Бог кличе розвиватися як через світло й енергію, отримані в духовній втісі, так і через силу, яку здобуваємо, опираючись духовному спустошенню. Чим більше стаємо людьми розпізнавання, усвідомлюючи в собі духовні порухи й розуміючи їх, чим більше стаємо здатними прийняти те, що від доброго духа, і відкинути те, що від ворога, тим більшими будуть плоди духовної втіхи в серці й меншими тривалість, інтенсивність і шкода від духовного спустошення. Ігнатій пропонує ці правила з інструкціями, як поводитися з цією духовною дійсністю, і вказівками для дії, щоби допомогти в таких важливих ситуаціях.
[1] P. Lachance, trans., The Book of Angela of Foligno: Complete Works (New York: Paulist Press, 1993), 171.
[2] Але Бог не відмовив їй допомоги. Вона продовжує: «Після цього періоду як почула Божий голос: ‘Моя дочко, тебе любить всемогутній Бог і всі святі в раю. Бог помістив у тебе свою любов…’ (там само, 171).
[3] Ворог спокушає нас (правила 4, 7, 12); Бог допускає випробування (правила 7, 9).
[4] «Вираз достатня благодать вживається тут не в схоластичному, а в популярному значенні. Хоча ми її не відчуваємо, але вона присутня в нас і її достатньо, щоб здійснити в нас потрібне в даній ситуації… Під час спустошення слід думати, що божественної допомоги достатньо, щоб пережити спустошення без духовної руїни; і це, з другого боку, піде на користь його спасіння» (Gil, Discernimiento, 189).
[5] Такий перехід добре відтворено в одному з останніх сонетів Хопкінса, написаному в стані глибокого духовного спустошення: “Ні, я не буду втішатися падлом, відчаєм, не буду бенкетувати тобою; не буду розкручувати – хай і в’ялі – ці останні людські нитки в мені, або, найбільш втомлений, плакати, що не можу більше. Я можу; / Можу щось, сподіватися, бажати, щоб день прийшов, а не обирати і не бути” (W. H. Gardner, ed., Gerard Manley Hopkins: Poems and Prose [Harmondsworth, Middlesex: Penguin Books, 1981], 60; курсив в оригіналі).
[6] Young, Letters of Saint Ignatius, 19.
[7] Там само, 22.
[8] The Book of Her Life, chapter 30, paragraph 8, in The Collected Works of St. Theresa of Avila, vol. 1, trans. Kieran Kavanaugh and Otilio Rodriguez (Washington, D.C.: ICS Publications, 1987), 256; quoted in Fiorito, Discernimiento y Lucha, 95.
[9] Fiorito, Discernimiento y Lucha, 97.
[10] Elisabeth Leseur, My Spirit Rejoices: The Diary of a Christian Soul in an Age of Unbelief (Manchester, N.H.: Sophia Institute Press, 1996), 68.
[11] Там само, 77. Джульєтта – сестра Єлизавети, померла від туберкульозу у віці 32 роки, через два роки після написання цього листа.
[12] “trabaje de estar en paciencia – працювати, щоб бути терплячим”.
[13] “Patience”, від лат. patior: страждати, носити, зносити.
[14] Fyodor Dostoevsky, Crime and Punishment, trans. Sidney Monas (New York: Signet Classics, 1968), 413. Емілі Дікінсон також чудово передає цю якість болю: “Біль має елемент порожнечі / Він не може згадати, коли він почався, або чи був день, коли його не було. / У нього немає майбутнього, окрім нього самого…” (R. Linscott, ed., Selected Poems & Letters of Emily Dickinson (New York: Doubleday, 1959), 89.
[15] Практично, оскільки тривалість та інтенсивність кожного поруху різна, то чергування цих порухів не буде симетрично пропорційним. Довші й інтенсивніші періоди одного поруху чергуватимуться з коротшими і слабшими порухами іншого, і навпаки. Також будуть періоди спокою, коли не відчуваємо жодного поруху. Ігнатій описує цей досвід серця, коли не відчуваємо ні духовної втіхи, ні духовного спустошення, так: «Коли панує спокій, мається на увазі пора, коли душу не тривожать різні духи, і вона використовує свої природні можливості вільно і спокійно» (ДВ 177).
[16] E. Colledge and J. Walsh, Julian of Norwich: Showings (New York: Paulist Press, 1978), 204. Наступні цитати взяті зі стт. 204-205 цього тому.
