Пастирське служіння ордену св. Ігнатія на українських землях бере початок з середини 60-х років XVI століття, і цю місію отців-єзуїтів оцінюють неоднозначно. Протестанти вбачають в єзуїтах ідеологів Контрреформації, православні вважають їх причиною розколу в Київській Церкві (мається на увазі Берестейська унія), a католики вказують як на позитивні, так і на негативні сторони діяльності ордену.

Отже, до Речі Посполитої єзуїти прийшли спочатку на етнічні землі Польщі (1564 р.), потім Литви (1569 p.), a згодом і України (1574 p.). На цих теренах представники Товариства Ісуса працювали не тільки в Римо-Католицькій Церкві, але також і для Греко-Католицької та Православної Церков.

Першим у 1555 році прибув до Варшави єзуїт Альфонс Салмерон – близький товариш святого Ігнатія. Отець Салмерон був теологом монсеньйора Ліппомано – першого папського нунція в Польщі. У 1558 році, разом із наступним папським нунцієм, до Польщі прибули єзуїти Петро Канізій і Теодор Жерар. Особливо вагомою була місія отця Канізія – провінціала Товариства Ісуса в Німеччині. Саме він переконав Варминського єпископа Станіслава Гозія запросити єзуїтів для боротьби із поширенням вчення протестантизму. Але офіційне запрошення єзуїтів стало можливим лише у 1564 році, коли Великий князь Литовський і король Польський Зиґмонт II Август прийняв рішення Тридентійського Собору. У листопаді цього ж року дев’ять єзуїтів приїхало у Варминську дієцезію, a в січні наступного року заснували свій перший осередок у місті Бранево.

На українські етнічні землі Речі Посполитої єзуїти прибули на запрошення Перемишльського єпископа Валентина Гербурта. У 1574 році вони заснували в Ярославі своє представництво і колегію. Згодом свої місійні осередки отці-єзуїти створили у Перемишлі, Львові, Станіславі та інших містах.

Прийшовши у край з чисельним православним населенням, єзуїти стали свідками як відлуння колишньої високої культури краю, так і тих суспільних змін, які вже доторкнулися України і почали призводити до її занепаду. Отці-єзуїти взяли активну участь у суспільних процесах, започаткувавши нові душпастирські концепції, розвиваючи місіонерську діяльність, a оскільки мали добрі педагогічні здібності, то також змогли запропонувати свою навчальну методику і засновували школи, колегії та академії.

Які ж церковно-суспільні умови зустріли єзуїти в тогочасній Україні? У XVI столітті внутрішнє життя у Церквах латинського і візантійсько-­слов’янського обрядів було майже однакове – критичне на межі занепаду.

Очевидно, що на відміну від православного духовенства, римо-католицькі священики були краще освічені, але в обох церквах зустрічалися єпископи, які не мали богословської освіти та мало піклувалися про душпастирську працю. Найбільш принизливим ж було те, що духовенство залежало від примх короля, від його втручання у внутрішнє церковне життя, що спричиняло неабиякі конфлікти за отримання дохідних парафій, монастирів чи єпархій. Церква занепадала інституційно і структурно – у менший мірі Римо-Католицька, у дещо більшій Руська, a це, в свою чергу, допомагало активному поширенню в Україні протестантського вчення. Щодо Руської або, сказати краще, Київської Церкви, то її зв’язки із Константинопольським патріархатом були формальні, і все зводилося лише до служіння Літургії та виконання церковних треб у візантійсько­-слов’янському обряді.

І саме тоді із Заходу прибули нові місіонери, почало поширюватися нове розуміння Христового благовіщення. Римський Престіл створив у Речі Посполитій свою нунціатуру; реформа церковного життя, яка розпочалася в Апостольській столиці, досягла й теренів Київської Церкви.