DILEXIT NOS (повний текст)

https://www.vatican.va/content/francesco/es/encyclicals/documents/20241024-enciclica-dilexit-nos.html

DILEXIT NOS

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

ЕНЦИКЛІКА

ВІН ПОЛЮБИВ НАС

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

ПРО ЛЮДСЬКУ І БОЖЕСТВЕННУ ЛЮБОВ

СЕРЦЯ ІСУСА ХРИСТА

ЗМІСТ

1. ЗНАЧЕННЯ СЕРЦЯ

Що ми розуміємо під терміном «серце»?

Повернутися до серця

Серце, яке об’єднує частини

Вогонь

Світ може змінюватися від серця

1. ЖЕСТИ І СЛОВА ЛЮБОВІ

Жести, які відображають серце

Погляд

Слова

III. ЦЕ СЕРЦЕ, ЯКЕ СИЛЬНО ПОЛЮБИЛО

Поклоніння Христу

Почитання Його зображення

Чутлива любов

Потрійна любов

Тринітарні перспективи

Останнє вчення Учительського Уряду

Поглиблення і актуалізація

1. ЛЮБОВ, ЯКА НАПУВАЄ

Бог прагне любити

Відлуння Слова в історії

Поширення культу Серця Христа

Св. Франциск Сальський

Нова декларація любові

Св. Клавдій де Коломб’єр

Св. Шарль де Фуко і св. Тереза від Дитяти Ісус

Iesus Caritas

Св. Тереза від Дитяти Ісус

Резонанс в Товаристві Ісуса

Довгий потік внутрішнього життя

Набожество розради

З Ним на Хресті

Рації серця

Скруха

Потішені, щоб потішати

1. ЛЮБОВ ДЛЯ ЛЮБОВІ

Плач і прохання

Продовжити Його любов у братах

Відлуння в історії духовності

Бути джерелом для інших

Братерство і містика

Відшкодування: будувати на руїнах

Суспільне значення відшкодування Серцю Христа

Зцілити зранені серця

Краса прохання про прощення

Відшкодування: розширення до Серця Христа

Жертва Любові

Інтегральність і гармонія

Полюбити світ

У сопричасті служіння

ЗАКІНЧЕННЯ

1. «Він полюбив нас», – говорить св. Павло про Христа (Рим. 8, 37), щоби ми зрозуміли, що від цієї любові ніщо «не зможе нас відлучити» (Рим. 8, 39). Павло впевнено це стверджує, бо сам Христом запевнив у цьому своїх учнів: «Я вас полюбив» (Йо. 15, 9.12). Також каже нам: «Називаю вас друзями» (Йо. 15, 15). Його відкрите серце випереджує нас і очікує беззастережно, не ставлячи жодних початкових вимог, щоби могти нас любити й пропонувати свою дружбу: «Він полюбив нас [першим]» (1 Йо. 4, 10). Завдяки Ісусові «ми пізнали й увірували» в ту любов (1 Йо. 4, 16).

1. ЗНАЧЕННЯ СЕРЦЯ

2. Для вираження любові Ісуса Христа зазвичай вживають символ серця. Дехто задається питанням, чи сьогодні він ще має якесь значення. Але коли нас атакують спокуси жити поверхнево, поспішно, не розуміючи – для чого, стати ненаситними споживачами і невільниками механізмів ринку, який не цікавиться сенсом нашого існування, то потрібно відновити значення серця[1].

Що ми розуміємо під терміном «серце»?

3. У класичній грецькі мові термін kardia означає найглибшу частину єства людини, тварини і рослини. У Гомера цей термін означає не тільки фізичний, але й душевний та духовний центри людини. В Іліаді думки і почуття походять від серця і дуже близькі між собою[2]. Тут серце – центр прагнень і місце формування важливих рішень особи[3]. У Платона серце виконує своєрідну «синтезуючу» функцію того, що раціональне, і схильностей особи, бо як вищі здатності, так і пристрасті передаються через вени і збігаються в серці[4]. Отож, з античних часів ми розуміли, що людину потрібно розглядати не як суму різних здатностей, а як душевно-тілесну дійсність з об’єднуючим центром, який надає всьому, чим людина живе і що відчуває, сенс і орієнтацію.
4. Біблія говорить, що «слово – живе й діяльне, і […] розрізняє чуття та думки серця» (Євр. 4, 12). У такий спосіб Біблія говорить про ядро, про серце, яке приховується за тим, що видиме, навіть за поверхневими думками, які нас дезорієнтують. Учні з Емаусу під час таємничої подорожі з воскреслим Христом переживали час страждань, розгубленості, відчаю, розчарування. Однак, незважаючи на це, щось діється в глибинах їхніх сердець: «Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли він промовляв до нас у дорозі?» (Лк. 24, 32).
5. Водночас серце – місце щирості, де не можна ні обманювати, ні вдавати. Зазвичай воно показує наші справжні наміри, те, про що справді думаємо, у що віримо й прагнемо, «секрети», які нікому не відкриваємо, тобто оголену правду. Йдеться не про ілюзорне чи оманливе, а про автентичне, справжнє, повністю «особисте». Тому Даліла питала Самсона, який не зрадив таємницю своєї сили: «Як ти можеш казати, що мене любиш, коли серце твоє далеке від мене?» (Суд. 16, 15). Лише коли він розкрив їй свій секрет, «зрозуміла Даліла, що він відкрив їй своє серце» (Суд. 16, 18).
6. Ця правда про кожну особу часто ховається за великою кількістю порожніх слів, які перешкоджають нам розуміти самих себе і, тим більше, іншу людину: «Лукаве над усе у світі серце людське – і ледаче! Хто його збагнути може?» (Єр. 17, 9). Тому розуміємо, чому Книга Приповідок напоумляє нас: «Більш ніж щось інше пильнуй своє серце, бо з нього б’ють життя джерела. Відкинь лукавство уст від себе, і губ неправду віддали від себе» (4, 23-24). Вдавання, приховування і обман нищать і спотворюють серце. Незалежно від багатьох спроб показати чи висловити назовні те, чим ми не є, в серці вирішується все. Там не має значення, що ми показуємо назовні і що приховуємо, там ми є самі собою. І це основа кожного тривалого проєкту для нашого життя, бо без серця не можемо збудувати нічого цінного. Фальш і неправда пропонують тільки пустку.
7. Дозволю собі, як метафору, пригадати щось, про що я говорив при іншій нагоді: «На карнавал, коли ми були дітьми, бабуся пекла нам печиво, робила тісто, яке було дуже дуже тонке. Потім клала його в олію, тісто надувалося, надувалося. І коли ми починали їсти це печиво, то всередині воно було порожнім. Це печиво на діалекті називалося «брехунці». І сама бабуся пояснювала, чому: “Ці цястка як брехунці, здаються великими, але всередині немає нічого, жодної правди, нічого суттєвого”»[5].
8. Замість того, щоб шукати поверхневих задоволень і грати перед іншими якусь роль, краще дозволити суттєвим питанням вийти на поверхню: хто я насправді, що шукаю, який сенс хочу надати моєму життю, моїм виборам чи вчинками; чому і з якою метою я існую в цьому світі, як оцінюватиму себе наприкінці життя, який сенс я хочу бачити в усьому моєму досвіді, ким хочу бути по відношенню до інших людей, до Бога. Такі запитання ведуть мене до мого серця.

Повернутися до серця

9. У цьому мінливому світі потрібно знову говорити про серце, вказати те місце, де люди всіх родів і станів роблять синтез; де кожна особа знаходить джерело і коріння усіх своїх сил, переконань, пристрастей, виборів. Але ми живемо в суспільстві масових споживачів, які живуть з дня на день, піддані ритмам і галасам технологій, не маючи терпіння до процесів, яких вимагає внутрішнє життя. У сучасному суспільстві людині «загрожує небезпека втратити центр, центр самої себе»[6]. «Сучасна людина часто приголомшена, роздерта, майже позбавлена внутрішньої основи, яка створює єдність і гармонію в її існуванні та діяльності. На жаль, дуже розповсюджені моделі поведінки, які перебільшують раціонально-технічний або, навпаки, емоційний вимір»[7]. Бракує серця.
10. Проблеми суспільства, яке змінюється, актуальні, але знецінення внутрішнього центру людини – серця – має довгу історію. Це знецінення знаходимо вже у грецькому і дохристиянському раціоналізмі, у постхристиянському ідеалізмі та в різних формах матеріалізму. Серце займало мало місця в антропології, і для великих філософських систем було чужим терміном. Перевагу надавали іншим поняттям, таким як розум, воля і свобода. Значення серця неточне, йому не відводили конкретного місця в житті людини – можливо тому, що його важко було вмістити між «ясними й виразними» ідеями або з огляду на труднощі самопізнання. Здається, що найінтимніше водночас найвіддаленіше від нашого знання. Мабуть тому, що зустріч із іншим не закріпилася як спосіб зустрітися з самим собою, бо мислення знову веде до нездорового індивідуалізму. Для побудови своїх ментальних конструкцій багато хто почувався безпечніше в більш контрольованій сфері розуму і волі. І не знайшовши місця для серця, відмінного від людських здатностей і пристрастей, які розглядалися окремо одне від одного, також не розвивав у достатній мірі ідею особистого центру, де, в остаточному розрахунку, об’єднати все може тільки любов.
11. Якщо серце знецінене, то знецінене все, що говорять від серця, що роблять від серця, знецінене дозрівання і зцілення серця. Якщо не цінуємо вимір серця, то втрачаємо відповіді, які сам розум не може дати, втрачаємо зустріч з іншими людьми, втрачаємо поезію. І також втрачаємо історію і свій пройдений шлях, бо справжню особисту дорогу будує серце. Наприкінці життя тільки це має значення.
12. Потрібно ствердити, що ми маємо серце, яке співіснує з іншими серцями, які допомагають йому стати «ти». Не маючи можливості розвинути цю тему ширше, ми візьмемо постать Ставрогіна з одного твору Достоєвського[8]. Романо Гвардіні описує його як втілення самого зла, бо його основною рисою є те, що в нього нема серця: «У Ставрогіна нема серця, тому його дух зимний і порожній, а його тіло отруєне лінивством і «звірячою» тілесністю. Тому він не може ні з ким близько подружитися, і ніхто не може подружитися з ним. Бо тільки серце будує інтимність, справжню близькість між двома особами. Тільки серцем я можу бути поруч із іншим, а інший – поруч зі мною. Тільки серце може прийняти і дати притулок. Інтимність – це дія і царина серця. Але Ставрогін завжди далеко, […] навіть від самого себе, бо всередині себе людина може бути тільки на рівні серця, а не духу. Людина не здатна бути всередині себе на рівні духу. Отож, коли серце не живе, то людина перебуває не всередині себе, а біля себе»[9].
13. Нам потрібно, щоб уся діяльність була піддана «політичному пануванню» серця, щоб агресивність і нав’язливі бажання знайшли спокій у більшому добрі, яке їм пропонує серце, і в силі противитися злу; щоб розум і воля також були піддані серцю, відчуваючи і смакуючи правди, а не прагнучи їх опанувати, як це зазвичай роблять деякі наукові дисципліни; щоби воля прагнула вищого добра, яке знає серце, і щоб уява і почуття підпорядковувалися ритмам серця.
14. Можна сказати, що в остаточному розрахунку я є моїм серцем, бо це воно мене відрізняє від інших, формує мою духовну ідентичність і ставить мене в сопричастя з іншими особами. Алгоритм, який працює в цифровому світі, показує, що наші думки і рішення волі набагато більш «стандартні», ніж ми думаємо. Їх легко передбачати і ними легко маніпулювати. Але не так із серцем.
15. Це важливе слово для філософії та богослов’я, які намагаються осягнути цілісний синтез. І справді, біологія, психологія, антропологія чи якась інша наукова дисципліна не можуть вичерпно пояснити слово «серце». Це одне з первісних слів, «які позначають дійсність людини як цілості (як тілесно-духовну особу)»[10]. Отож, біолог, коли говорить про серце, не є більшим реалістом від інших, бо бачить тільки частину, а цілість не менше, а більше реальна. Також абстрактна мова не може мати конкретного й водночас цілісного значення. Якщо «серце» веде нас до найглибшого центру нашої особи, то також дає нам змогу розпізнати самих себе цілісно, а не тільки в якомусь окремому аспекті.
16. З іншого боку, ця виняткова сила серця допомагає нам зрозуміти, чому говорять, що коли сприймаємо дійсність серцем, то її можна пізнати краще і повніше. Це неминуче веде нас до любові, на яку здатне серце, бо «любов – це найглибша основа дійсності»[11]. Для Гайдеґґера, сучасного мислителя, філософія розпочинається не від чистого концепту чи впевненості, а від потрясіння: «Думка повинна зазнати потрясіння, перед тим як почне працювати з поняттями або в процесі праці з ними. Мислення не може розпочатися без сильної емоції. Перший ментальний образ – мурашки по шкірі. Сильна емоція – це перше, що схиляє до мислення і ставлення запитань. Філософія завжди відбувається в основному стані душі (Stimmung)»[12]. І тут з’являється серце, «вмістилище душевних станів, яке працює як ‘хранитель душевного стану’. ‘Серце’ у неметафоричний спосіб слухає ‘тихий голос’ буття і дозволяє йому стримувати і визначати (гармонізувати і об’єднувати)»[13].

Серце, яке об’єднує частини

17. Водночас серце робить можливим будь-який справжній зв’язок, бо стосунки, які не будуються серцем, не здатні подолати фрагментарність індивідуалізму. Будуть тільки зближатися дві монади, які не створять справжній зв’язок. Анти-серце – це суспільство, де все більше домінує нарцисизм і самозакоханість. Врешті-решт ми приходимо до «втрати бажання», тому що інша особа зникає з нашого горизонту і ми зачиняємося у власному «я», не здатні до здорових стосунків[14]. Як наслідок, ми не здатні прийняти Бога. Гайдеґґер би сказав, що для того, щоб прийняти божественне, потрібно будувати «гостинний дім»[15].
18. Отож ми бачимо, як у серці людини виникає парадоксальний зв’язок між самоповагою і відчиненням на іншу особу, між дуже інтимною зустріччю з самим собою і даруванням себе іншим. Людина стає собою тільки тоді, коли стає здатною пізнати іншу людину і зустрітися з іншою людиною, яка здатна пізнати і прийняти власну ідентичність.
19. Серце також здатне об’єднати і гармонізувати нашу особисту історію, яка ніби розбита на тисячі кусків, але все в ній може мати сенс. Це те, що Євангеліє говорить про погляд Марії, яка споглядала серцем. Вона вміла вести діалог з цінним досвідом, роздумуючи над ним у своєму серці, даючи цьому час і зберігаючи в пам’яті. В Євангелію найкращим описом того, як мислить серце, є два фрагменти св. Луки, які говорять, що Марія «усе це зберігала (syneterei) і роздумувала (symballousa) над цим у своєму серці» (див. Лк. 2, 19.51). Дієслово symballein (від «символ») означає роздумувати, об’єднати дві речі в умі й роздумувати над ними, робити рефлексію, внутрішній діалог із самим собою. В Луки 2, 51 dieterei означає «турботливо зберігати», і Марія зберігала не тільки «сцену», яку бачила, але також те, чого ще не розуміла, але воно було присутнім і живим, очікуючи, коли все об’єднається в серці.
20. В епоху штучного інтелекту не слід забувати, що для порятунку людини потрібні поезія і любов. Жодний алгоритм не зможе, до прикладу, мати цей момент з дитинства, який згадується з ніжністю і, незважаючи на плин років, постійно повторюється в кожному закутку планети. Я думаю про використання виделки для скріплення країв домашніх вареників, які ми робимо з нашими мамами чи бабусями. Це той момент, коли ми вчимося кулінарії на дорозі між грою і дорослістю, беручи на себе відповідальність за допомогу іншій людині. Можна привести багато подібних дрібних деталей, які створюють біографію кожної людини: жартувати, малювати на вікні в сонячних променях, грати перший футбольний матч м’ячем із ганчірки, піклуватися про маленьких хробаків у коробці від черевиків, сушити квітку між сторінками книги, піклуватися про маленьку пташку, яка випала з гнізда, загадувати бажання, зриваючи пелюстки ромашки. Алгоритми ніколи не матимуть цих дрібних звичайно-незвичайних деталей. Бо виделка, жарти, вікно, м’яч, коробка від черевиків, книжка, пташка, квітка… підтримуються ніжністю, що зберігається у спогадах серця.
21. Серцевина кожної людини, її найглибший центр – це не серцевина душі, а серцевина всієї особи в її унікальній тотожності душі й тіла. Все об’єднане в серці, яке може бути осередком любові з усіма духовними, психічними та фізичними компонентами. В остаточному розрахунку, якщо там панує любов, то особа осягає свою тотожність повно і ясно, бо кожна людина створена насамперед для любові – щоби любити і щоб її любили.
22. Тому, коли ми бачимо війни, які йдуть одна за другою, при співучасті, толерантності чи байдужості інших країн, або про звичайну боротьбу довкола часткових інтересів, то можемо подумати, що світ втрачає серце. Варто лише побачити і послухати старих жінок з обох воюючих сторін, які опинилися в полоні цих руйнівних конфліктів. Серце розривається, коли бачимо, як вони оплакують своїх убитих онуків чи волають про власну смерть, бо втратили дім, в якому прожили все своє життя. Вони, які багаторазово були взірцями сили й стійкості упродовж важкого й жертовного життя, тепер, на схилі літ, переживають не заслужений спокій, а страждання, страх і обурення. Звинувачування інших не вирішує цієї ганебної драми. Бачити сльози цих бабусь і не відчувати біль – це ознака світу без серця.
23. Якщо хтось роздумує, шукає, медитує над власним життям і своєю ідентичністю чи аналізує дуже глибокі питання; коли роздумує про сенс свого життя і шукає Бога, навіть якщо він відчув смак відкриття частини істини, то це має увінчатися любов’ю. Людина, яка любить, відчуває, що знає, чому любить і для чого живе. У такий спосіб усе веде до стану об’єднання і гармонії. Тому перед лицем власної таїни, мабуть, найголовніше питання, яке можу собі поставити: чи є у мене серце?

Вогонь

24. Це має наслідки для духовності. До прикладу, богослов’я Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли спирається на принцип affectus. Раціональний вимір побудований на фундаментальному прагненні, яке усією силою серця дає енергію і засоби, розпочати процес реорганізації життя. Правила та уявлення місця, які вводить Ігнатій, діють на «фундаменті», відмінному від них, на фундаменті незнаного серця. Мішель де Серто показує, у який спосіб «порухи», про які говорить св. Ігнатій, – це імпульси Божої волі та прагнень серця, які відрізняються від відкритої дійсності. Щось несподіване починає промовляти в серці особи, щось, що народжується з непізнаваного, пробиває поверхню знаного і вступає з ним у конфлікт. Це початок нового «впорядкування життя», починаючи від серця. Йдеться не про раціональний дискурс, який треба би було втілювати у життя так, щоб почуттєва сфера і практика були би тільки наслідками, залежними від гарантованого знання[16].
25. Там, де філософ зупиняє своє мислення, серце віруючої людини любить, почитає, просить про прощення і віддає себе служінню в місці, яке Господь дає їй вибрати, щоби йти за Ним. Тоді вона починає усвідомлювати, що є «ти» для Бога і що може бути «я» для себе, бо Бог є «ти» для неї. Фактично, тільки Господь ставиться до нас як до «ти» завжди. Прийняти Його дружбу – це справа серця, і це конституює нас як осіб у повному значенні цього слова.
26. Св. Бонавентура говорив, що в остаточному розрахунку потрібно просити «не про світло, а про вогонь»[17]. Він навчав, що «віра міститься в інтелекті так, що пробуджує почуття. До прикладу, знання, що Христос помер, не залишається тільки знанням, а обов’язково стає почуттям, любов’ю»[18]. У цьому сенсі св. Джон Генрі Ньюмен вибрав своїм девізом фразу «Cor ad cor loquitur», бо Господь спасає нас поза усякими діалектичними міркуваннями, коли Його Пресвяте Серце промовляє до наших сердець. Ця сама логіка вела його, великого мислителя, до місця найінтимнішої зустрічі з самим собою і з Господом не через читання і роздуми, а через молитовний діалог серцем до серця з живим і присутнім Христом. Отож, Ньюмен знайшов у Євхаристії живе Серце Ісуса Христа, здатне визволяти, надавати сенс кожній миті та наповнювати людину справжнім миром: «Найсвятіше і Найлюбляче Серце Ісуса, Ти сховане в Пресвятій Євхаристії і постійно страждаєш за нас. […] Поклоняюся Тобі з усією моєю любов’ю і благоволінням, з гарячим почуттям, з найбільшою покорою і непохитною волею. Мій Боже, якщо Ти сходиш і дозволяєш мені Тебе приймати, споживати і якийсь час живеш у мені, то вчини, щоб моє серце билося в унісон з Твоїм Серцем. Очисти моє серце від усього земного, зарозумілого і чуттєвого, від усього твердого і жорстокого, від усякої злоби, невпорядкованості, від усіх нещасть. Заповни моє серце Собою, щоби ані події дня, ані обставини часу не могли його звести, щоби в Твоїй любові й страху воно зазнало мир»[19].
27. Перед живим і присутнім Серцем Ісуса наш розум, просвічений Святим Духом, розуміє слова Ісуса. У такий спосіб наша воля спонукана втілювати їх у життя. Але це могло би залишитися формою самодостатнього моралізму. Слухає, смакує і почитає Господа серце. Тільки серце здатне всі сили і пристрасті душі, як і всю особу, привести до постави пошани люблячого послуху Господові.

Світ може змінюватися від серця

28. Наші спільноти тільки через серце зможуть об’єднати різні уми й прагнення і заспокоїти їх, щоби Святий Дух вів нас як спільноту братів, бо умиротворяти – це завдання серця. Серце Христа – це екстаз, дорога виходу, дар, зустріч. У Серці Христа ми стаємо здатними до здорових і щасливих стосунків, до будування в цьому світі Царства любові та справедливості. Наше серце, з’єднане з Серцем Христа, здатне до такого соціального чуда.
29. Серйозне ставлення до серця має соціальні наслідки. ІІ Ватиканський Собор навчає, що «усі ми мусимо змінити наші серця, обернувши свій погляд на весь світ і на ті завдання, що їх ми можемо спільно виконувати задля того, щоб людський рід міг дійти до кращого завтра»[20]. Бо «порушення рівноваги, від якого страждає сучасний світ, пов’язане з іншим, глибшим розладом, що має своє коріння в людському серці»[21]. Перед трагедіями світу Собор запрошує нас повернутися до серця і пояснює, що людина «не помиляється, коли вважає себе вищою за тілесні речі, а не тільки часткою природи чи безіменним елементом людського суспільства. Своїм внутрішнім світом людина перевершує всесвіт речей, а досягає вона цих внутрішніх глибин, коли входить у своє серце, де очікує на неї Бог, який “вивідує серце” (див. 1 Сам. 16, 7; Єр. 17, 10), і де вона під оком Божим вирішує власну долю»[22].
30. Це не означає надмірного покладання на власні сили. Будьмо чуйними, усвідомлюючи, що наше серце не самодостатнє, воно крихке і зранене. Воно має онтологічну гідність і водночас повинно шукати кращого життя[23]. ІІ Ватиканський Собор також говорить, що «євангельська закваска розбудила і надалі збуджує в серці людини нестримну потребу власної гідності»[24], але, щоби жити згідно з цією гідністю, недостатньо знати Євангеліє або механічно виконувати євангельські заповіді. Ми потребуємо допомоги Божої любові. Звернімося до Серця Христа, до центру Його істоти, яке є палаючим полум’ям божественної та людської любові й найбільшою повнотою, яку може осягнути людина. Там, у цьому Серці, ми остаточно пізнаємо себе самих і вчимося любити.
31. Врешті, Пресвяте Серце – об’єднуючий принцип дійсності, бо «Христос – серце світу; Його Пасха смерті та воскресіння – центр історії, яка, завдяки Йому, є історією спасіння»[25]. Усі створіння «рухаються вперед, з нами і через нас, до спільної точки, якою є Бог, у тій трансцендентній повноті, де Воскреслий Христос все обіймає і просвічує»[26]. Перед Серцем Христа благаю Господа, щоби ще раз зглянувся над цією зраненою землею, в якій Він хотів жити як один із нас. Нехай Він уділить скарби свого світла й любові, щоби наш світ, який переживає війни, суспільно-економічну нерівність, споживацтво й нелюдське використання технологій, міг віднайти найважливіше і найпотрібніше: серце.

1. ЖЕСТИ І СЛОВА ЛЮБОВІ

32. Серце Христа, яке символізує Його особистий центр, з якого випливає Його любов до нас, – це живе ядро першого проголошення. Там початок нашої віри, джерело, яке оживляє християнські переконання.

Жести, які відображають серце

33. Христос не пояснював, як Він нас любить. Він показував це своїми жестами. Спостерігаючи за Його діями, ми відкриваємо, як Він ставиться до кожного з нас, навіть якщо нам важко це сприйняти. Звернімо наш погляд туди, де наша віра може це розпізнати: до Євангелія.
34. Євангеліє говорить, що Ісус «прийшов до своїх» (Йо. 1, 11). Своїми є ми, бо Він не вважає нас чужими. Він вважає нас своїми й опікується нами турботливо й чуйно. Ставиться до нас, як до своїх. Але не як до невільників, бо говорить: «Тож слугами вже не називатиму вас» (Йо. 15, 15). Те, що Він нам пропонує, – це взаємні стосунки друзів. Прийшов, подолав усі перешкоди, став близький нам як усі прості й щоденні речі. Зрештою, Він має інше ім’я – «Еммануїл», яке означає «Бог з нами», Бог як частина нашого життя, який живе між нами. Божий Син прийняв людське тіло і «применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Фил. 2, 7).
35. Це виразно проявляється, коли бачимо Його в дії. Він завжди в пошуку, завжди близько, постійно відкритий на зустріч. Ми спостерігаємо за Ним, коли Він біля криниці розмовляє з самарянкою, яка прийшла по воду (див. Йо. 4, 5-7). Бачимо, як у темряві ночі Він зустрічається з Никодимом, який боявся, що їх побачать разом (див. Йо. 3, 1-2). Ми захоплюємося Ним, коли Він без скрупулів дозволяє блудниці мити Його ноги (див. Лк. 7, 36-50); коли жінці, схопленій під час перелюбу, говорить просто в очі: «То і я тебе не осуджую» (див. Йо. 8, 11); або коли бачить байдужість своїх учнів і з чулістю запитує сліпого при дорозі: «Що ти хочеш, щоб я зробив тобі?» (Мр. 10, 51). Христос показує, що Бог близько, співчуває, Він чуйний.
36. Якщо Ісус когось зціляв, то волів підійти до нього: «Ісус простягнув руку й доторкнувсь до нього» (Мт. 8, 3), «Він доторкнувсь до її руки» (Мт. 8, 15), «Тоді він доторкнувся до їхніх очей» (Мт. 9, 29). І навіть зцілював калік своєю слиною (див. Мр. 7, 33) – як мати, щоби вони не відчували, що Він далеко від їхнього життя. Бо «Господь знає прекрасну науку пестощів. Це ніжність Бога, який любить нас не на словах; Він підходить і стає поруч, щоби ми відчули тепло Його любові»[27].
37. Оскільки нам важко довіряти, бо ми зазнали стільки неправди, агресії та розчарувань, то Ісус шепоче нам на вухо: «Бадьорися сину» (Мт. 9, 2); «Бадьорися, дочко!» (Мт. 9, 22). Потрібно подолати страх і усвідомити, що з Ним не маємо що втрачати. Петрові, який не довіряв, Ісус «простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: “Маловіре; чого засумнівався?”» (Мт. 14, 31). Не бійся. Дозволь Ісусові підійти та сісти біля тебе. Ми можемо сумніватися в людях, але не в Ньому. І не вагайся з огляду на свої гріхи. Пам’ятай, що багато грішників «посідали з ним» (Мт. 9, 10) до столу, і це Ісуса не засмучувало. Релігійні еліти нарікали і вважали, що Він «ненажера й винопивець, приятель митарів і грішників» (Мт. 11, 19). Коли фарисеї критикували таке його ставлення до людей низького стану чи грішників, то Ісус відповідав їм: «Я милосердя хочу, а не жертви» (Мт. 9, 13).
38. Цей сам Ісус сьогодні очікує, що даси Йому можливість освітити твоє життя, підняти тебе, наповнити його силою. Перед смертю Він сказав своїм учням: «Не полишу вас сиротами; я прийду до вас. Ще трохи, і світ мене вже не побачить. Ви ж мене побачите» (Йо. 14, 18-19). Він завжди знайде можливість об’явитися в твоєму житті, щоб ти міг зустрітися з Ним.

Погляд

39. Євангеліє розповідає про багатого юнака, сповненого ідеалами, але який не мав сили змінити своє життя. Тоді «Ісус, поглянувши на нього, вподобав його» (Мр. 10, 21). Чи можеш уявити цей момент, цю зустріч двох поглядів – людини й Ісуса? Якщо Ісус тебе кличе, запрошує до якоїсь місії, то спочатку дивиться на тебе, проникає в глибину твого серця, відчуває і розуміє все, що в тобі діється, фіксує на тобі свій погляд: «А йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів […]. Пройшовши звідтіль далі, побачив інших двох братів» (Мт. 4, 18.21).
40. Багато текстів Євангелія показують, як Ісус звертає всю свою увагу на людей, на їхні турботи, на їхнє страждання. До прикладу: «Він, бачивши юрми народу, милосердився над ними, бо вони були стомлені й прибиті» (Мт. 9, 36). Коли здається, що всі нас ігнорують, що ніхто не цікавиться тим, що з нами відбувається, що ми не маємо для нікого ніякого значення, то Ісус цікавиться нами. Саме це Він проявив стосовно Натанаїла, який був самотнім і зануреним у свої роздуми: «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею» (Йо. 1, 48).
41. Саме тому, що Ісус уважний до нас, Він може розпізнати кожний твій добрий намір, кожний твій добрий дрібний вчинок. Євангеліє розповідає, що Він побачив «вдову убогу, що кидала туди дві лепти» (Лк. 21, 2) і відразу звернув на це увагу своїх апостолів. Ісус звертає свою увагу у такий спосіб, що оцінює в нас добрі речі. Коли сотник з повною довірою просив Його, то, «почувши це Ісус, здивувався» (Мт. 8, 10). Як добре знати, що коли інші ігнорують наші добрі наміри та вчинки, то Ісус не нехтує ними, а дивується.
42. Він, як людина, навчився цього від Марії, своєї мами. Вона «пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці» (див. Лк. 2, 19.51) і разом зі св. Йосипом учила Ісуса від наймолодших літ бути уважним.

Слова

43. Хоча в Святому Письмі маємо Його Слово завжди живе й актуальне, але іноді Ісус кличе нас внутрішньо йти до кращого місця. Краще місце – це Його Серце. Він кличе нас туди, де зможемо відновити сили і знайти мир: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Тому Він просив своїх учнів: «У мені перебувайте» (Йо. 15, 4).
44. Слова Ісуса показували, що Його святість не виключала почуттів. У різних ситуаціях вони проявляли палку любов, яка за нас страждає, яка зворушується, яка плаче. Очевидно, що Йому не байдужі звичайні людські турботи і страждання, такі як втома чи голод: «Шкода мені люду, […] а не має що їсти. […] ослабнуть дорогою; деякі бо з них поприходили здалека» (Мр. 8, 2-3).
45. Євангеліє не приховує почуттів Ісуса до Єрусалима, улюбленого міста: «І як наблизився і побачив місто, він над ним заплакав» (Лк. 19, 41) і висловив своє найбільше прагнення: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру!» (42). Хоча євангелісти часто показують Ісуса могутнім і славним, але також показують його почуття перед лицем смерті та болю друзів. Перед тим, як розповісти, що біля гробу Лазаря «Ісус заплакав» (Йо. 11, 35), в Євангелію наголошується, що «Любив же Ісус Марту і її сестру, і Лазаря» (Йо. 11, 5), і коли побачив, що Марія і присутні плачуть, то «відчув жалощі в дусі» (див. Йо. 11, 33). Цей опис не викликає сумнівів, що сльози були щирими, викликані глибоким жалем. Врешті, також не пробували приховати тривогу Ісуса перед його насильницькою смертю із рук тих, яких Він так любив: «Почав жахатись та тривожитись» (Мр. 14, 33), і засвідчив: «Душа моя вся смутиться аж до смерти» (Мр. 14, 34). Внутрішнє сум’яття з усією силою проявляється у воланні Розп’ятого: «Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?» (Мр. 15, 34).
46. Якщо на це дивитися поверхнево, то воно може здаватися тільки релігійною сентиментальністю. Але це дуже важливий і вирішальний чинник. Вершина його вираження – Христос на хресті. Це найвимовніше слово любові. Це не шкаралупа, не чистий сентимент, не духовна втеча. Це любов. Ось чому св. Павло, шукаючи відповідних слів для вираження своїх стосунків з Христом, сказав: «Полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20). Знати, що Ісус його любить, – це було найбільше переконання Павла. Жертва Христа на хресті пригнічувала його, але мала значення тільки тому, що за нею стояло щось більше: «Полюбив мене». Коли багато людей у різних релігійних пропозиціях шукали спасіння, добробуту чи безпеки, Павло, натхнений Святим Духом, зміг глянути далі й захопитися чимось більшим і фундаментальним: «Полюбив мене».
47. Після споглядання Христа, бачачи як Його жести й слова допомагають пізнати Його Серце, пригадаємо, як Церква роздумує про святу таїну Серця Господа.

III. ЦЕ СЕРЦЕ, ЯКЕ СИЛЬНО ПОЛЮБИЛО

48. Набожество до Серця Христа – це не культ органа тіла, відокремленого від особи Ісуса. Ми споглядаємо і адоруємо всього Ісуса Христа, Божого Сина, що став людиною, якого зображають на іконах, виділяючи Його серце. У цьому випадку тілесне серце – це образ чи упривілейований знак найпотаємнішого центру втіленого Сина і Його божественної й водночас людської любові, бо воно краще, ніж будь-який інший орган тіла, представляє «знак чи природний символ безмірної любові»[28].

Поклоніння Христу

49. Потрібно наголосити, що ми нав’язуємо зв’язок у дружбі й поклонінні особі Христа, притягнуті любов’ю, представленою на образі Його Серця. Почитаємо образ, на якому Він зображений, але поклоняємося виключно живому Христові в його божественній та людській природі, щоби Він огорнув нас своєю людською й божественною любов’ю.
50. Немає сумнівів, що, яке б зображення не використовували, завжди не зображення, а живе Серце Христа є об’єктом поклоніння, бо воно – частина найсвятішого воскреслого Тіла, невіддільного від Божого Сина, який прийняв це тіло назавжди. Йому поклоняються як «серцю особи Слова, з яким воно неподільно з’єднане»[29]. В поклонінні Серця ми поклоняємося самому втіленому Синові, який живе, любить і приймає нашу любов. Тому кожний акт любові чи поклоніння Серцю Христа насправді «стосується самого Христа»[30], бо цей образ спонтанно спрямовує до Нього і є «виразним символом і образом безмежної любові Ісуса Христа»[31].
51. І тому ніколи не слід вважати, що це набожество може відділити чи віддалити нас від Ісуса Христа і Його любові. Воно спонтанно і безпосередньо спрямовує нас до Христа і тільки до Христа, який закликає нас до дорогоцінної дружби, яка базується на діалогу, почуттях, довірі, поклонінні. Христос із пробитим і палаючим серцем – це той Христос, який з любові народився у Вифлеємі, ходив по землях Галілеї, зцілював, проявляв милосердя, полюбив нас до кінця, розпростерши свої руки на хресті. Це той Христос, який воскрес і в славі живе посеред нас.

Почитання Його зображення

52. Слід зауважити, що образ Христа з серцем не є об’єктом поклоніння, але він не є одним із багатьох образів, які можемо вибирати. Він не є чимось, придуманим за письмовим столом чи намальованим художником, «він – не вигаданий, а дійсний символ, який зображає центр, джерело, з якого вийшло спасіння всього людства»[32].
53. Є загальний людський досвід, який робить цей образ унікальним. Безсумнівно, що упродовж історії в різних частинах світу серце стало символом найглибшої інтимності, почуттів, емоцій, здатності любити. Незалежно від будь-яких наукових пояснень, рука на серці товариша виражає особливе почуття; коли закохана особа стоїть близько від коханої особи, то їхні серця б’ються сильніше; коли когось покинула чи зрадила близька особа, то він відчуває в серці сильний тиск. З другого боку, щоби висловити щось щире, яке виходить із глибини особи, говорять: «Говорю тобі від щирого серця». Мова поезії не може ігнорувати силу такого досвіду. Тому це було неминучим, щоб упродовж історії серце набуло виняткової символічної сили, а не тільки умовної.
54. Тепер розуміємо, чому Церква вибрала образ серця для представлення людської та божественної любові Ісуса Христа і найглибшої серцевини Його особи. Хоча зображення палаючого серця може бути вимовним символом, який нагадує про любов Ісуса Христа, але важливо, щоб воно було частиною зображення Ісуса Христа. У такий спосіб Його заклик до особистого зв’язку, зустрічі й діалогу набирає більшого значення[33]. Цей образ Христа, який почитають і на якому виділяється Його любляче серце, також виражає погляд, який кличе до зустрічі, до діалогу, до довіри; має сильні руки, здатні нас підтримати; має уста, які промовляють до нас у винятковий та особистий спосіб.
55. Цінність серця полягає в тому, що його сприймають не як окремий самостійний орган, а як інтимний об’єднуючий центр і водночас як вираження всієї особи – чого не можна сказати про інші органи людського тіла. Якщо це інтимний центр всієї особи, тобто частина, яка представляє цілість, то ми легко можемо його спотворити, якщо споглядатимемо окремо від постаті Господа. Зображення серця повинно спрямовувати нас до всього Ісуса Христа в Його об’єднуючому центрі й водночас від цього об’єднуючого центру спрямовувати до споглядання Христа в усій красі й багатстві Його людської та божественної природи.
56. Це виходить за межі привабливості різних зображень Серця Христа, адже йдеться не про те, що перед образами Христа «ми повинні щось у них просити, або що ми повинні довіряти образам, як це робили язичники в давнину», а про те, що «через образи, які цілуємо і перед якими покриваємо голови і падаємо ниць, ми поклоняємося Христові»[34].
57. Окрім того, деякі зображення можуть виглядати непривабливими і не спонукати нас до любові та молитви. Але це другорядне, бо зображення – це тільки мотивуюча фігура, і, як сказали би на Сході, не треба вдивлятися в палець, який вказує на місяць. Якщо Євхаристія – це справжня присутність, якій слід поклонятися, то зображення, навіть посвячене, запрошує нас йти далі, заохочує піднести свої серця до Серця живого Христа і з’єднатися з Ним. Образ, який почитаємо, кличе, вказує, спонукає присвятити час зустрічі з Христом, поклонятися Йому так, як вважаємо за найкраще. У такий спосіб, споглядаючи образ, стаємо перед Христом. А перед Ним «любов затримується, споглядає таїну, смакує її в мовчанні»[35].
58. Після всього сказаного не слід забувати, що це зображення серця говорить нам про людське тіло, про землю, і через це також про Бога, який хотів увійти в нашу земну дійсність, стати частиною історії та долучитися до нашої земної мандрівки. Більш абстрактна та стилізована форма побожності не обов’язково краще відповідатиме Євангелію, бо в цьому чутливому і доступному знаку проявляється спосіб, у який Бог хотів об’явитися і стати близьким.

Чуйна любов

59. Любов і серце не обов’язково пов’язані між собою, адже в людському серці можуть панувати ненависть, байдужість, егоїзм. Але ми не осягнемо повноти нашої людської природи, якщо не звільнимося від себе самих, і не станемо повністю самими собою, якщо не любитимемо. Тому інтимний центр нашої особи, створений для любові, здійснить Божий план тільки тоді, коли любитиме. Отож серце є водночас символом любові.
60. Споконвічний Божий Син, який безмежно більший від мене, захотів любити мене також і людським серцем. Його людські почуття стають таїнством безмежної і остаточної любові. Отож, Його Серце – це не тільки фізичний символ, який виражає суто духовну або відірвану від матеріального дійсність. Споглядання Серця Господа – це споглядання фізичної дійсності, Його людського серця, яке дає Йому можливість мати справді людські емоції та почуття, такі як наші, тільки повністю перемінені Його божественною любов’ю. Побожність потрібно зосередити на безмежній любові особи Божого Сина, але слід ствердити, що вона невіддільна від Його людської любові, і допомагає нам у цьому образ Його тілесного серця.
61. Якщо навіть сьогодні в загальному розумінні серце – це афективний центр кожної людської істоти, то воно найкраще виражає божественну любов Христа, з’єднану назавжди і неподільно з Його повністю людською любов’ю. Вже Пій ХІІ нагадував, що Боже Слово, «описуючи любов Серця Ісуса, має на увазі не тільки божественну любов, але також Його людські почуття. […] Безсумнівно, що Серце Христа, іпостасно з’єднане з божественною Особою Слова, пульсувало любов’ю та іншими почуттями»[36].
62. Отці Церкви, виступаючи проти тих, хто заперечував або релятивізував справжню людську природу Христа, наголошували на конкретній і відчутній дійсності людських почуттів Господа. Св. Василій наголошував, що втілення Господа – це не вигадка, і що «Господь мав природні почуття»[37]. Св. Йоан Золотоустий подає приклад: «Якщо би Христос не мав нашої природи, то не переживав би сум, і то багато разів»[38]. Св. Амвросій стверджує: «Якщо Він взяв людську душу, то також взяв і почуття душі»[39]. А св. Августин представляв людські почуття як дійсність, яка, якщо Христос її вже прийняв, відкрита на дію благодаті: «Наш Господь Ісус Христос прийняв усі наслідки людської слабкості, так само як прийняв слабке людське тіло, смерть, і не через необхідність, а добровільно […], так що якщо хтось засмучується і страждає посеред людських спокус, то не повинен вважати, що Божа благодать його покинула»[40]. Врешті, св. Йоан Дамаскин вважав, що справжні почуття людської природи Христа – це доказ того, що Він не частково, а повністю прийняв нашу природу, щоби її відкупити і повністю перемінити. Христос прийняв усі елементи людської природи, щоби усі вони були освячені[41].
63. Тут варто привести роздуми богослова, який визнає, що під впливом грецької думки богослов’я довгий час вважало тіло і почуття сферою «до-людського, під-людського чи того, що спокушає справді людське», але «те, що богослов’я не розв’язало теоретично, духовність розв’язала практично. Народна духовність і релігійність зберегли живий зв’язок із соматичними, психологічними та історичними прикметами Ісуса. Хресна дорога, набожество до Його ран, духовність Дорогоцінної Крові, набожество до Серця Ісуса, євхаристичні практики […]: ці елементи заповнили богословські прогалини, живлячи уяву і серце, любов і ніжність до Христа, надію і пам’ять, прагнення і ностальгію. Розум і логіка пішли іншими стежками»[42].

Потрійна любов

64. Також не слід затримуватися тільки на Його людських почуттях, якими би красивими і зворушливими вони не були, бо, споглядаючи Серце Христа, ми розпізнаємо, як в Його шляхетних і здорових почуттях, в Його чуйності, в трепоті Його людської любові проявляється вся правда про Його божественну й безконечну любов. Бенедикт XVI виразив це так: «З безмежної перспективи своєї любові Бог захотів увійти в границі історії та людських умов, узяв тіло і серце. Отож ми можемо зустріти й споглядати безмежне в обмеженому, невидиму і невимовну Таїну в людському Серці Ісуса з Назарету»[43].
65. Справді, в зображенні Серця Господа міститься і нас освітлює потрійна любов. Перше – безмежна божественна любов, яку знаходимо в Христові. Але слід також взяти до уваги духовний вимір людської природи Господа. З цього погляду, серце – «символ ревної любові, яка влита в душу Христа і формує цінний дар Його людської волі». Врешті, «це символ чуттєвої любові»[44].
66. Ці три любові – це не розділені здатності, які діють паралельно чи незалежно, вони діють і виражають себе разом в постійному плині життя: «Ми віримо, що в Особі Христа людська природа з’єднана з божественною, і тому наш розум здатний сприйняти найтісніший зв’язок між чуттєвою любов’ю фізичного серця Ісуса і подвійною духовною любов’ю – людською і божественною»[45].
67. Отож, входячи в Серце Христа, ми відчуваємо, що нас любить людське серце з емоціями і почуттями, такими як і наші. Його людська воля прагне нас любити вільно, і це духовне прагнення повністю просвічене благодаттю і любов’ю. Коли ми занурюємося у глибину цього Серця, то нас огортає незмірна слава Його безмежної любові як вічного Сина, яку вже не можемо відділити від Його людської любові. Саме в людській любові, а не поза нею, ми знаходимо Його божественну любов; знаходимо «безмежне в обмеженому»[46].
68. Церква постійно і остаточно навчає, що наше поклоніння особі Христа одне, і неподільно охоплює Його божественну і людську природи. З найдавніших часів Церква навчає, що ми повинні «поклонятися одному і тому самому Христові, Синові Божому та людському, який має дві нероздільні та неподільні природи»[47]. І поклонятися «одним і тим самим поклонінням […] бо Слово стало тілом»[48]. Жодним чином «не поклоняємося Христові у двох природах, бо треба би було вводити два види поклоніння», а «поклоняємося одним поклонінням втіленому Божому Слову з Його тілом»[49].
69. Св. Йоан від Хреста хотів показати, що в містичному досвіді безмірна любов воскреслого Христа не відчувається далекою від нашого життя. Безконечність у якийсь спосіб спускається до нас, щоби через відкрите Серце Христа ми могли пережити справді взаємну любов: «Птах, який летить низько, може спіймати беркута, якщо той спуститься низько і захоче стати здобиччю»[50]. І пояснює, що «вид коханої, зраненої любов’ю, і її стогін ранить також і коханого, бо в закоханих рана одного – це рана обох і обоє мають однакові почуття»[51]. Цей містик вважає образ пробитого боку Христа закликом до повної єдності з Господом. Христос – олень, якого поранили тоді, коли нас ще не торкнулася Його любов. Він спускається до водних потоків втамувати спрагу, і знаходить розраду щоразу, коли ми звертаємося до Нього:

«Повернися, голубко,

бо поранений олень

з-за пагорбу показується

і вдихає свіже повітря змахів твоїх крил»[52].

Тринітарні перспективи

70. Набожество до Серця Ісуса має виразний христологічний характер, це безпосереднє споглядання Христа, який запрошує з’єднатися з Ним. Це має підґрунтя у Посланні до Євреїв: бігти, «вдивляючися пильно в Ісуса» (див. 12, 2). Але ми не можемо ігнорувати факт, що водночас Ісус представляє себе як дорогу до Отця: «Я – путь […]! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Йо. 14, 6). Ісус хоче привести нас до Отця. Саме тому проповідування Церкви від самого початку не затримується на Ісусі Христі, а веде нас до Отця. Його, як первісну повноту, потрібно прославляти[53].
71. Звернімося, до прикладу, до Послання до Ефесян, де сильно і виразно показано, що наше поклоніння повинно стосуватися Отця: «Ось чому я згинаю свої коліна перед Отцем» (Еф. 3, 14); «Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх» (Еф. 4, 6); «Дякуйте за все завжди Богові й Отцеві» (Еф. 5, 20). Отець – це той, «від якого все і для якого – ми» (1 Кор. 8, 6). Тому св. Йоан Павло ІІ сказав, що «все християнське життя – це велика проща до дому Отця»[54]. Це досвід св. Ігнатія Антіохійського на дорозі мучеництва: «Я відчуваю в собі голос живої води, яка виходить із мене і каже мені: “Прийди до Отця”»[55].
72. Бог – це передовсім Отець Ісуса Христа: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа» (Еф. 1, 3). Він – «Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави» (Еф. 1, 17). Коли Син став людиною, то всі прагнення та устремління Його людського серця були спрямовані до Отця. Якщо поглянемо, як Христос ставився до Отця, то зможемо помітити захоплення Його людського серця, це досконале і постійне спрямування до Отця[56]. Його земне життя – це мандрівка, під час якої Він відчував у своєму людському серці постійний поклик йти до Отця[57].
73. Знаємо, що арамейське слово, яким Ісус звертався до Отця, звучало «Abba – татусю». В тамту епоху декого дратувала така фамільярність (див. Йо. 5, 18). Саме так Ісус звертається до Отця в хвилини агонії перед смертю: «Авва – Отче, усе тобі можливе: віддали від мене цю чашу! Та не що я хочу, а що ти» (Мр. 14, 36). Він завжди відчував, що Отець Його любить: «Полюбив єси мене перед заснуванням світу» (Йо. 17, 24). У своєму людському серці Ісус досвідчив екстаз, слухаючи, як Отець говорить: «Ти єси Син мій любий, у тобі – моє уподобання» (Мр. 1, 11).
74. Четверте Євангеліє говорить, що споконвічний Син Отця завжди був «в Отцевому лоні» (Йо. 1, 18)[58]. Св. Іриней стверджує, що «Божий Син завжди існував в Отця»[59]. А Оріген стверджує, що Син «безперервно споглядає глибину Отця»[60]. Тому, коли Син став людиною, то проводив ночі на розмовах із улюбленим Отцем на вершинах гір (див. Лк. 6, 12). Він говорив: «Я маю бути при справах Отця мого» (Лк. 2, 49). Ось як Він виражав своє захоплення: «Того часу Ісус був зрадів Святим Духом і промовив: “Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі!”» (Лк. 10, 21). А Його останні слова, наповнені довірою, звучали: «Отче, у твої руки віддаю духа мого!» (Лк. 23, 46).
75. Звернімо тепер увагу на Святого Духа, який наповнює Серце Христа і палає в Ньому. Бо, як сказав св. Йоан Павло ІІ, Серце Христа – це «шедевр Святого Духа»[61]. Це не тільки минуле, бо «в Серці Христа продовжується дія Святого Духа, якого Ісус вважав натхненником своєї місії (див. Лк. 4, 18; Іс. 61, 1) і якого під час Тайної Вечері обіцяв послати. Саме Святий Дух допомагає прийняти багатство, яке приховується в знакові пробитого боку Христа, з якого народилася Церква (див. Конституція Sacrosanctum Concilium, 5)»[62]. Остаточно «тільки Святий Дух може відкрити нам повноту ‘внутрішньої людини’, яка міститься в Серці Христа. Тільки Святий Дух може вчинити, щоб з цієї повноти поступово виходила, також і для наших людських сердець, сила»[63].
76. Якщо намагаємося заглибитися в таїну дії Святого Духа, то помічаємо, що Він стогне в нас і кличе Abba, і «а що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває “Авва, Отче!”» (Гал. 4, 6). Бо «цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми – діти Божі» (Рим. 8, 16). Дія Святого Духа в людському серці Христа постійно збуджує цей потяг до Отця, і коли через благодать з’єднує нас із почуттями Христа, то ми стаємо учасниками стосунків Сина з Отцем, бо ми «прийняли дух усиновлення, яким кличемо: “Авва! – Отче!”» (Рим. 8, 15).
77. Отож, наш зв’язок із Серцем Христа змінюється під впливом імпульсів Святого Духа, який спрямовує нас до Отця – джерела життя і остаточної причини благодаті. Христос не прагне, щоби ми затримувалися тільки на Ньому. Любов Христа – це «об’явлення милосердя Отця»[64]. Він прагне, щоб ми під впливом Святого Духа, який виходить із Його Серця, прямували до Отця «з Ним і в Ньому». Отця прославляємо «через» Христа[65], «з» Христом[66] і «в» Христі[67]. Св. Йоан Павло ІІ навчав, що «Серце Спасителя запрошує звернутися до любові Отця, який є джерелом кожної справжньої любові»[68]. Саме це хоче в наших серцях пробудити Святий Дух, який приходить до нас із Серця Христа. Тому Літургія, оживлена Святим Духом, завжди звертається до Отця з Серця воскреслого Христа.

Останнє вчення Учительського Уряду

78. В історії християнської духовності Серце Христа було присутнє у різні способи. В Біблії та в перших віках Церкви воно з’явилося в образі пробитого боку Господа як джерела благодаті або як заклик до інтимної зустрічі з любов’ю. У такий спосіб воно постійно з’являлося в свідченнях багатьох святих – і аж до сьогоднішнього дня. В останні століття ця духовність прийняла форму справжнього культу Серця Господа.
79. Деякі мої попередники в різні способи зверталися до Серця Христа і заохочували з’єднатися з ним. Наприкінці ХІХ ст. Лев ХІІІ запрошував посвятити себе Серцю Христа і поєднав це запрошення із захопленням величчю Його безмежної любові[69]. Через тридцять років Пій ХІ представив це набожество як синтез досвіду християнської віри[70]. Пій ХІІ вважав, що культ Пресвятого Серця найкраще виражає, як досконалий синтез, наш культ Ісуса Христа[71].
80. Пізніше св. Йоан Павло ІІ представив розвиток цього культу в минулі століття як відповідь на зростання ригористичних і відірваних від життя форм духовності, які забували про милосердя Господа, і водночас вказав, що цей культ – актуальний заклик до світу, який намагається будувати себе без Бога: «Культ Пресвятого Серця, який розвивався в Європі упродовж двох століть під впливом містичного досвіду св. Маргарити Марії Алякок, був відповіддю на ригоризм янсеністів, наслідком якого було ігнорування безмежного Божого милосердя […] Людина 2000-го року потребує Серця Христа для пізнання Бога і себе самої; потребує його для побудови цивілізації любові»[72].
81. Бенедикт XVI заохочував визнати, що Серце Христа близьке й присутнє у повсякденному житті кожної людини: «Кожна особа потребує мати “центр” свого життя, джерело істини і добра, з якого може черпати силу в різних ситуаціях і труднощах щоденного життя. Кожний з нас, перебуваючи в тиші, потребує почути не тільки биття свого серця, але також, ще глибше, пульсування надійної присутності, відчутної почуттям віри і, безсумнівно, набагато реальнішої: присутність Христа, серця світу»[73].

Поглиблення і актуалізація

82. Виразний і символічний образ Серця Христа – це не єдиний засіб, який нам дає Святий Дух для зустрічі з любов’ю Христа. Його потрібно постійно збагачувати, просвічувати й оновлювати через медитацію, читання Євангелія і духовне дозрівання. Вже Пій ХІІ говорив, що Церква не стверджує, що «в Серці Ісуса потрібно бачити і адорувати те, що називають формальним образом, тобто досконале і абсолютне представлення його божественної любові, бо жодний створений образ не може адекватно представити найглибшу суть цієї любові»[74].
83. Набожество до Серця Христа суттєве для нашого християнського життя в тій мірі, що означає нашу готовність прийняти в повноті віри та поклоніння таїну божественної та людської любові Господа настільки, що ми ще раз можемо ствердити, що Пресвяте Серце – це синтез Євангелія[75]. Слід пам’ятати, що містичні видіння і об’явлення, про які розповідали деякі святі, які ревно пропагували набожество до Серця Христа, не є чимось, у що віруючі повинні вірити так, ніби це було Боже Слово[76]. Це красиві натхнення, які можуть мотивувати й дати багато добра, хоча ніхто не повинен почуватися змушеним приймати їх, якщо вважає, що вони не допомагають йому в його духовній мандрівці. Однак важливо усвідомлювати, що, як стверджував Пій ХІІ, не можна говорити, що цей культ «походить від приватних об’явлень»[77].
84. До прикладу, пропозиція приймати Причастя у перші п’ятниці кожного місяця була потужним посланням в часи, коли багато людей перестали приступати до нього, бо вже не вірили в Боже прощення та милосердя, і вважали Причастя своєрідною нагородою для досконалих. У цьому янсеністському контексті популяризація цієї практики принесла багато добра, допомагаючи розпізнати в Євхаристії безоплатну і близьку любов Серця Христа, яке кличе нас до єднання з Ним. Можемо ствердити, що ця практика була би корисною і для наших часів, але з інших причин: бо у вирі сучасного світу, у нашій одержимості вільним часом, споживацтвом і розвагами, телефонами і соціальними мережами, ми забуваємо годувати себе силою Євхаристії.
85. Так само ніхто не повинен почуватися зобов’язаним до годинної адорації в четверги. Але як до цього не заохочувати? Якщо хтось ревно це практикує разом із багатьма братами й сестрами і знаходить у Євхаристії всю любов Серця Христа, «то адорує разом із Церквою символ і ніби слід божественної Любові, яка навіть Серцем Втіленого Слова полюбила людський рід»[78].
86. Це було важко зрозуміти багатьом янсеністам, які знецінювали все людське, почуттєве, тілесне, і остаточно вважали, що це набожество віддаляє нас від чистого поклоніння Найвищому Богові. Пій ХІІ назвав «фальшивим містицизмом»[79] елітарний підхід деяких груп, які бачили Бога таким великим, таким далеким, що вважали вираження народних форм побожності дуже почуттєвим та небезпечним, що вимагає церковного контролю.
87. Можна ствердити, що сьогодні, більше ніж з янсенізмом, ми маємо справу з потужним розвитком секуляризації, яка прагне створити світ, вільний від Бога. До цього додаються різні форми релігійності, які звертаються до індивідуальних стосунків з Богом любові та проявляють себе як нові вираження «безтілесної духовності». Це правда. Але мушу ствердити, що в самій Церкві у нових формах відродився шкідливий янсеністський дуалізм. Він підсилився в останні десятиліття, але це прояв гностицизму, який вже шкодив духовності в перші століття християнської віри та ігнорував правду про «спасіння тіла». Із цих причин я дивлюся на Серце Христа і запрошую відновити набожество до нього. Надіюся, що це набожество також відповідає сучасній ментальності й допоможе нам боротися зі старими й новими дуалізмами, на які дає адекватну відповідь.
88. Я хотів би додати, що Серце Христа визволяє нас також і від іншого дуалізму – того, який стосується спільнот і пастирів, зосереджених тільки на зовнішній діяльності, структурних реформах, позбавлених Євангелія, нав’язливих планах, мирських проектах, секуляризованих роздумах і різних пропозиціях, представлених як норми, прийняти які часом намагаються змусити всіх. Часто результатом цього є християнство, яке забуло про ніжність віри, про радість служіння, про ревність місії серед людей, про захоплення красою Христа, про велику вдячність за Його дружбу і за остаточний сенс життя, який Він нам дає. Це ще один вид оманливого безтілесного трансценденталізму.
89. Ці сучасні хвороби, від яких, коли ними захворіємо, не відчуваємо бажання лікуватися, спонукають мене запропонувати всій Церкві нові роздуми про любов Христа, виражену в Його Пресвятому Серці. Там можемо знайти все Євангеліє, там – синтез істини, в яку віримо, там те, що ми адоруємо і шукаємо в вірі, там те, чого ми найбільше потребуємо.
90. Перед Серцем Христа можна звернутися до втіленого синтезу Євангелія і жити тим, що я недавно пропонував, згадуючи улюблену св. Терезу від Дитяти Ісуса: «Найвідповідніша постава – покладати надію серця не в собі, а в безмежному милосерді Бога, який любить без обмежень і все віддав у Хресті Ісуса Христа»[80]. Вона інтенсивно цим жила, бо відкрила в Серці Христа, що Бог – любов: «Мені Він дав Своє нескінченне Милосердя, й через нього я споглядаю із захватом інші досконалості Божі!»[81]. І тому найпопулярніша молитва, спрямована як стріла до Серця Христа, звучить просто: «Довіряю Тобі»[82]. Інші слова зайві.
91. В наступних розділах ми виділимо суттєві аспекти, які сьогодні набожество до Пресвятого Серця повинно об’єднати, аби духовно живити нас і наближати до Євангелія: особистий духовний досвід і спільнотна та місіонерська праця.

1. ЛЮБОВ, ЯКА НАПУВАЄ

92. Повернімося до Святого Письма, до натхненних текстів, які – основне місце, в якому знаходимо Об’явлення. В Святому Письмі та в живій Традиції Церкви міститься те, що Господь хотів нам сказати упродовж усієї історії. На основі текстів Старого і Нового Завітів виокремимо деякі плоди Слова в довгій духовній мандрівці Божого Люду.

Бог прагне любити

93. Біблія свідчить, що народу, який мандрував пустелею й очікував визволення, було проголошено про надмір життєдайної води: «Ви будете з радістю черпати воду з джерел спасіння» (Іс. 12, 3). Месіанські пророцтва прийняли форму джерела очищаючої води: «Я окроплю вас чистою водою, і ви очиститесь; […] Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро» (Єз. 36, 25-26). Ця вода поверне народові повноту життя як джерело, яке б’є зі святині й на своєму шляху розливає життя і здоров’я: «Аж ось на берегах потоку дуже багато дерев по цім і по тім боці […] Скрізь, де пройде той потік, кожна жива тварина, що рухається в ньому, буде жити. […] де пройде ця вода, оздоровить усе, і де пройде той потік, усе буде жити» (Єз. 47, 7.9).
94. Єврейське свято Наметів (Sukkot), встановлене на згадку про сорок років пустелі, поступово прийняло символ води як центральний елемент і включало обряд жертвування води кожного ранку, який був дуже урочистим в останній день свята: велика процесія йшла до храму, сім разів обходили вівтар і з великим галасом жертвували Богові воду[83].
95. Проголошення приходу месіанської ери представляли як відкрите для народу джерело: «На дім Давида й на мешканців Єрусалиму зіллю дух ласки та благання, і вони глядітимуть на мене, якого прокололи […] Того дня буде відкрите джерело для дому Давида й для мешканців Єрусалиму, на змиття гріха й нечистоти» (За. 12, 10; 13, 1).
96. Проколений – це відкрите джерело, дух благодаті й молитви. Перші християни виразно бачили сповнення цієї обітниці в пробитому боці Христа, джерела, з якого випливає нове життя. В Євангелію від Йоана бачимо, що це пророцтво сповнилося в Христі. Ми споглядаємо його відкритий бік, з якого виходить вода Духа: «Один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров – і вода» (Йо. 19, 34). Потім євангеліст додає: «Споглядатимуть на того, кого прокололи» (Йо. 19, 37). У такий спосіб він звертається до слів пророка, який обіцяв народові відкрите джерело в Єрусалимі, коли вони споглядатимуть проколеного (див. За. 12, 10). Відкрите джерело – це зранений бік Ісуса Христа.
97. Звернімо увагу, що Євангеліє проголошує цей священний момент точно: «Останнього ж великого дня свята» Наметів (Йо. 7, 37). Там Ісус голосно промовив до народу в великій святковій процесії: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п’є! […] ріки води живої з нутра його потечуть!» (Йо. 7, 37-38). Для цього мала прийти Його «година», бо Ісус «не був ще прославлений» (Йо. 7, 39). Все сповнилося в переповненому джерелі Хреста.
98. В Книзі Одкровення з’являється як Проколений: «Побачить його кожне око, і ті, що його прокололи» (Одк. 1, 7), так і відкрите джерело: «І хто чує, нехай каже: Прийди! Хто спраглий, нехай приходить; хто бажає, нехай бере воду життя даром» (Одк. 22, 17).
99. Проколотий бік – це, водночас, місце любові, яку Бог визнавав своєму людові різноманітними словами, які слід пригадати:

«Тому, що дорогий ти в мене й цінний і я тебе люблю» (Іс. 43, 4).

«Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди передо мною» (Іс. 49, 15-16).

«Гори зрушаться й горби похитнуться, моя ж любов від тебе не відступить, мій союз миру не похитнеться» (Іс. 54, 10).

«Я полюбив тебе відвічною любов’ю, тим і зберіг для тебе мою ласку» (Єр. 31, 3).

«Господь, твій Бог, посеред тебе, могутній, що врятує. Він буде вельми радуватися тобою, він відновить тебе любов’ю своєю. Він буде веселитися тобою під веселі співи» (Соф. 3, 17).

100. Пророк Осія приходить, щоб говорити про серце Бога: «Я притягав їх людяними мотузками, – поворозами любови» (Ос. 11, 4). З огляду на цю саму погорджену любов він міг сказати: «Серце моє в мені обернулось, зворушився весь жаль мій» (Ос. 11, 8). Але завжди перемагає милосердя (див. Ос. 11, 9), яке осягне свою вершину в Христі, остаточному слові любові.
101. У проколеному Серці Христа зосереджені, записані в тілі, всі вираження любові, які містяться у Святому Письмі. Ця любов не тільки заявлена, бо Його відкритий бік – це джерело життя для улюблених, яке втамовує спрагу Його люду. Св. Йоан Павло ІІ навчав: «Суттєві елементи цього набожества утривалені в духовності Церкви упродовж її історії; бо Церква від початку свого існування звертала свій погляд на проколене на хресті Серце Христа»[84].

Відлуння Слова в історії

102. Погляньмо на деякі ефекти Божого Слова в історії християнської віри. Різні Отці Церкви, особливо в Малій Азії, вказували на рану боку Ісуса як на початок води Духа: Слово, Його благодать і таїнства, які її передають. Сила мучеників походить від «небесного джерела живої води, яка випливає з Христа»[85] чи, як пояснює Руфін, з «небесних і вічних джерел, які випливають із Христа»[86]. Ми, віруючі, народжені Духом, походимо з цього кам’яного гроту, «ми вийшли з лона Христа»[87]. Його зранений бік, який розуміємо як Його серце, наповнений Святим Духом, який пливе до нас як ріки живої води: «Джерело Святого Духа є повністю в Христі»[88]. Але Святий Дух, якого отримуємо, не віддаляє нас від воскреслого Господа, тільки наповнює Ним, бо коли п’ємо Святого Духа, п’ємо самого Христа: «Пий Христа, бо Він – скеля, з якої вийшла вода. Пий Христа, бо Він – джерело життя. Пий Христа, бо Він – річка, сила якої звеселяє Боже місто. Пий Христа, бо Він – мир. Пий Христа, бо з Його лона випливає жива вода»[89].
103. Св. Августин проклав дорогу до набожества до Пресвятого Серця як місця особистої зустрічі з Господом. Для нього груди Христа – це не тільки джерело благодаті та таїнств, але також те, що її уособлює, представляючи як символ особистої зустрічі з Христом, як місце зустрічі з любов’ю. Там початок найціннішої мудрості – пізнання Його. Августин пише, що Йоан, улюблений учень, на останній Вечері схилив голову на груди Ісуса, і у такий спосіб наблизився до санктуарію мудрості[90]. Це не інтелектуальне споглядання богословської істини. Св. Єронім пояснював, що особа, яка здатна споглядати, «не тішиться красою потоку води, а п’є воду з боку Господа»[91].
104. Св. Бернард відновив символіку пробитого боку Господа у безпосередньому розумінні як об’явлення і дару любові Його Серця. Через рану вона стала доступною для нас, і велика таїна любові та милосердя може стати нашою: «Те, чого не знаходжу в собі, довірливо шукаю в глибині Господа, наповненій добром і милосердям, які випливають із численних ран Його найсвятішого тіла, бо вороги пробили Його руки й ноги і списом прокололи Його бік; через отвори ран я можу отримати мед з каменю і м’яку олію з найтвердішої скелі; можу смакувати і бачити, який ніжний і солодкий Господь. […] Жорстоке залізо пробило Його душу і зранило Його серце, щоб Він міг співстраждати з моїми слабостями. Таїна Його серця проглядається крізь рани Його тіла; ми вже можемо споглядати цю шляхетну таїну безмежної доброти нашого Бога»[92].
105. В особливий спосіб це знову з’являється у Вільгельма Сен-Тьєррі, який запрошує увійти в Серце Ісуса, яке живить нас своїм лоном[93]. Це не дивує, якщо згадаємо, що для цього автора «мистецтво любові – це мистецтво мистецтв […]. Любов дарується Творцем природи […]. Любов – це сила душі, яка у природний спосіб веде душу до її природного місця чи мети»[94]. Серце Христа – це місце, де любов панує повністю: «Господи, куди ведеш тих, яких обнімаєш і тримаєш у своїх обіймах, як не до Свого серця? Твоє серце – солодка манна твого божества, яке бережеш у собі, Ісусе, в золотій посудині (див. Євр. 9, 4) своєї наймудрішої душі. Блаженні ті, яких Твої обійми провадять туди. Блаженні ті, яких Ти сховав у цій таїні, в Своєму серці»[95].
106. Св. Бонавентура поєднує ці дві духовні лінії стосовно Серця Христа: показує серце як джерело таїнств і благодаті і пропонує, щоби споглядання сприяло дружнім стосункам, особистій зустрічі в любові.
107. По-перше, це допомагає нам розпізнати красу благодаті й таїнств, які випливають із цього джерела життя, яким є пробитий бік Господа: «Щоби з боку Христа, який спочиває на хресті, сформувалася Церква і сповнилося Писання, яке говорить: “Будуть дивитися на Того, якого прокололи”, один солдат проколов Його списом і відкрив Його бік. І за дозволом божественного провидіння з рани вийшли кров і вода і розлилися як ціна за наше спасіння. І, випливаючи з потаємного джерела серця, вони дають таїнствам Церкви силу передавати життя і благодать, і для тих, які живуть у Христі, бути чашею, наповненою з джерела життя, яке дає вічне життя»[96].
108. Потім св. Бонавентура запрошує нас зробити наступний крок, щоби доступ до благодаті не став чимось магічним або якоюсь неоплатонівською еманацією, а безпосереднім зв’язком із Христом, перебуванням у Його Серці, бо той, хто п’є, – товариш Христа, любляче серце: «Встань, душе, приятелько Христа, і будь голубкою, яка гніздиться на стіні печери; будь як горобець, який знайшов своє гніздо й постійно ним піклується; будь як горлиця, яка ховає пташенят своєї чистої любові в цьому найсвятішому отворі»[97].

Поширення культу Серця Христа

109. Поступово зранений бік, в якому перебуває любов Христа і з якого, в свою чергу, випливає життя благодаті, прийняв форму серця, особливо в монастичному житті. Знаємо, що упродовж історії культ Серця Христа набирав різні форми, які, пов’язані з різним духовним досвідом, розвивалися в новітні часи, і їх не можна переносити на середньовічні форми і, тим більше, на біблійні форми, в яких можемо знайти початки цього культу. Але Церква не нехтує всім тим, що Святий Дух нам дарував упродовж століть, розуміючи, що завжди можна буде розпізнати ясніше й повніше деякі деталі набожества або зрозуміти і відкрити його нові аспекти.
110. Багато святих жінок розповіли про свій досвід зустрічі з Христом, який характеризувався спочинком у Серці Господа, джерела життя і внутрішнього миру. Так було зі св. Лютгардіс, св. Мехтільдою Гакеборнзькою, св. Анджелою з Фоліньйо, Юліаною з Норвіча та іншими. Св. Гертруда Велика, монахиня-цистерціанка, розповіла про момент молитви, коли схилила голову на Серці Христа й слухала, як б’ється Його Серце. Вона запитала св. Йоана Євангеліста, чому він в своєму Євангелію не описав те, що відчував, коли мав подібний досвід. Гертруда закінчує, що «солодкість цього серцебиття була прихована до сучасних часів, щоби, слухаючи це, світ, який уже постарів і став літеплим в любові Бога, почав оновлюватися»[98]. Чи можливо думати, що це послання для наших часів, заклик визнати, що цей світ став «старим» і потребує постійно приймати нове послання любові Христа? Св. Гертруду і св. Мехтільду слід вважати одними «з найбільш довірених осіб Пресвятого Серця»[99].
111. Картузіанці, заохочені передовсім Людольфом Саксонським, в набожестві до Пресвятого Серця знайшли спосіб наповнювати почуттями й близькістю зв’язок з Ісусом Христом. Хто входить у рану Його Серця, розпалює свою любов. Св. Катерина Сієнська писала, що ми не можемо бути свідками страждань Господа, але відкрите Серце Христа – це можливість справжньої та особистої зустрічі з великою любов’ю: «Ось чому Я хотів, щоб ви побачили таїну Мого Серця, яке Я відкрив для вас, щоб ви побачили, що Я люблю вас більше, ніж це можуть показати обмежені страждання»[100].
112. Набожество до Серця Христа поступово вийшло з монастирів і ввійшло в духовність святих учителів, проповідників і засновників релігійних Орденів, які несли це набожество до найдальших закутків світу[101].
113. Особливо цікавою була ініціатива св. Йоана Еда, якому «після ревної місії зі своїми місіонерами в Ренні вдалося отримати від єпископа дозвіл святкувати в цій дієцезії свято Пресвятого Серця Нашого Господа Ісуса Христа. Це вперше Церква офіційно ввела це свято. Пізніше єпископи Кутанса, Евре, Байє, Лізьє та Руана затвердили це свято у своїх дієцезіях між 1670 та 1671 роками»[102].

Св. Франциск Сальський

114. В новітніх часах на особливу увагу заслуговує внесок св. Франциска Сальського. Він часто споглядав відкрите Серце Христа, яке запрошує замешкати в ньому через особистий зв’язок любові, який освітлює таїни життя. В творчості цього святого учителя можемо побачити, як перед лицем ригористичної моралі чи релігійності, яка полягала суто у виконанні норм, Серце Христа йому явилося як заклик до повної довіри таїнственній дії благодаті. Ось що він писав у листі до баронеси де Шанталь: «Я переконаний, що ми не залишатимемося довго в собі самих […] а вічно перебуватимемо в пробитому боці Спасителя, бо без Нього не тільки не можемо, але навіть якщо би й могли, то не хотіли би нічого робити»[103].
115. Для св. Франциска це набожество не було видом забобону чи надмірної інструменталізації благодаті, а запрошенням до особистих стосунків, в яких кожна людина почувається винятковою для Христа і сприймається Ним в своїй неповторній екзистенції; Христос про неї думає й цінує її безпосередньо і у винятковий спосіб: «Це дуже миле і дуже любе серце Нашого Вчителя палає до нас любов’ю, серце, на якому записані всі наші імена […]. Це справді дуже велика втіха знати, що нас так сильно любить Наш Господь і завжди тримає нас в своєму Серці»[104]. Ім’я, записане на Серці Христа, було способом, у який св. Франциск Сальський намагався символічно показати міру любові Христа до кожної особи. Ця любов не абстрактна чи загальна, а персоналізована, завдяки чому віруюча людина почувається цінною і визнаною сама по собі: «Яким красивим стало Небо, відколи Господь став його сонцем, а Його груди стали джерелом любові, з якого блаженні заспокоюють свою спрагу! Кожний загляне всередину й побачить своє ім’я, записане знаками любові, які тільки справжня любов може прочитати і тільки справжня любов може їх написати. Ах Боже! Моя дорога доню, чи наші імена там записані? Так, безсумнівно, бо якщо наші серця ще не наповнені любов’ю, то, безсумнівно, відчувають прагнення любові й зародки любові»[105].
116. Він вважав цей досвід фундаментальним для духовного життя, і помістив це переконання серед великих правд віри: «Так, моя дорога Доню, Він думає про тебе, і не тільки про тебе, але й про найменший волосок на твоїй голові. Це правда віри, в яку не можна сумніватися»[106]. Внаслідок цього віруюча людина може повністю віддатися Серцю Христа, в якому знаходить спочинок, втіху, силу: «О Боже! Яке щастя – бути в обіймах і на грудях [Спасителя]. […] Залишайся там, дорога Доню, і поки інші споживають різну їжу при столі Спасителя, ти, як другий маленький св. Йоан, відпочивай, схиливши з повною довірою свою голову, свою душу і свій дух на улюблений грудях дорогого Господа»[107]. «Надіюся, що ти будеш у печері горлиці й у пробитому боці нашого дорогого Спасителя. […] Який добрий Господь, моя дорога Доню! Яке миле Його Серце! Залишімося там, у цьому святому помешканні»[108].
117. Св. Франциск, вірний своєму навчанню про освячення в щоденному житті, пропонує жити посеред праці, завдань і обов’язків щоденного життя: «Запитуєш мене, як душі, притягнуті в молитві цією святою простотою і цим досконалим відданням себе Богові, повинні поводитися в усій своїй діяльності? Відповідаю, що не тільки в молитві, але й в усій своїй діяльності вони повинні незмінно йти в дусі простоти, самозречення, і піддавати свої душі, діла й здобутки Божій волі з досконалою любов’ю й повною довірою, піддаючи себе благодаті й опіці вічній любові, яку божественне Провидіння відчуває до них»[109].
118. Беручи до уваги всі мотиви, треба було подумати про символ, який би став синтезом його пропозиції духовного життя, отож він підсумовує: «Я подумав, дорога Мамо, якщо ти не проти, то візьмемо за герб одне серце, пробите двома стрілами й оточене терновим вінцем»[110].

Нова декларація любові

119. Саме під впливом цієї спасенної духовності під кінець XVI століття у Паре-ле-Моньял відбулися наступні події. Св. Маргарита Марія Алякок розповіла про важливі об’явлення між кінцем грудня 1673 і червнем 1675. Фундаментальною є декларація любові в першому великому об’явленні. Ісус говорить: «Моє божественне Серце так розпалене любов’ю до людей і, особливо, до тебе, що вже не може тримати в собі її полум’я, воно хоче передати її через тебе, об’явити всім людям, щоби збагатити їх дорогоцінними скарбами, які тобі зараз покажу»[111].
120. Св. Маргарита Марія потужно і ревно це підсумовує: «Він показав мені всі чудеса своєї любові та невимовні таїни свого Пресвятого Серця, які до цього моменту були приховані від мене. А тут Він уперше відкрив їх мені, і так реалістично і відчутно, що, беручи до уваги ефекти, викликані в мені цією благодаттю, я не мала в цьому жодних сумнівів»[112]. В наступних об’явленням була підтверджена краса цього послання: «Він показав мені невимовні чудеса своєї чистої любові, і як сильно Він любить людей»[113].
121. Таке глибоке розпізнавання любові Ісуса Христа, яке нам передала св. Маргарита Марія, дає нам цінні стимули до з’єднання з Ним. Це не означає, що ми зобов’язані акцептувати й прийняти всі деталі цієї духовної пропозиції, в якій, як часто буває, божественна дія переплітається з людськими елементами, зв’язаними з власними прагненнями, неспокоєм і внутрішніми образами[114]. Цю пропозицію потрібно завжди знову читати в світлі Євангелія і всієї багатої духовної традиції Церкви і водночас визнати, скільки добра вона зробила багатьом сестрам і братам. Це дає нам можливість розпізнати дари Святого Духа в цьому досвіді віри й любові. Від деталей набагато важливіша серцевина послання, яка до нас доходить і яку можна підсумувати словами, які почула св. Маргарита: «Це Серце, яке сильно полюбило людей і яке нічого не шкодує, поки не вичерпає і не поглине себе, щоби показати їм свою любов»[115].
122. Це об’явлення – запрошення до зростання в зустрічі з Христом завдяки безмежній довірі аж до осягнення повної і остаточної єдності: «Важливо, щоби Божественне Серце Ісуса зайняло місце нашого серця так, щоби тільки Він жив і діяв в нас і для нас; щоби Його Воля […] могла діяти повністю без опору з нашого боку; і, врешті, щоби Його почуття, думки і прагнення зайняли місце наших, і щоби, понад усе, Його Любов любила сама з себе в нас і ради нас. І у такий спосіб, якщо це улюблене Серце є всім у всьому, то ми можемо сказати зі св. Павлом, що вже живемо не ми, а Христос живе в нас»[116].
123. Справді, в першому посланні вона представила цей досвід в дуже особистий, конкретний спосіб – ревно і ніжно: «Потім Він попросив моє серце, і я благала Його взяти його. Він взяв моє серце, занурив його в своєму і показав мені моє серце як маленький атом, що згоряє в розпеченій печі»[117].
124. В іншому місці ми помічаємо, що нам віддається воскреслий Христос, наповнений благодаттю, життям і світлом. Хоча Він неодноразово говорив про свої страждання ради нас і про невдячність, але тут наголошується не на важких ранах, а на світлі й вогню Живого. Рани Страстей не зникають, а трансформуються. У такий спосіб Пасхальна Таїна тут об’являється повністю: «Якось під час виставлення Пресвятих Дарів […] переді мною став Ісус Христос, мій божественний Учитель, у сяючій славі, п’ять ран сіяли як п’ять сонць, і з різних частин тіла виходило полум’я Його священної людської природи, особливо з грудей як з розпаленої печі. Коли груди відкрилися, то я побачила Його найулюбленіше і найдобріше Серце, яке було живим джерелом, з якого виходило це полум’я. Саме тоді Він відкрив мені невимовні чуда своєї чистої любові і показав, як сильно полюбив людей, від яких отримав тільки невдячність і погорду»[118].

Св. Клавдій де Коломб’єр

125. Коли св. Клавдій де Коломб’єр дізнався про досвід св. Маргарити, то відразу став її захисником і пропагандистом. Він відіграв значну роль у розумінні і поширенні культу Пресвятого Серця, і також в його інтерпретації в світлі Євангелія.
126. Якщо деякі висловлювання св. Маргарити, якщо їх неправильно зрозуміти, можуть привести до надмірної довіри своїм жертвам і приношенням, то св. Клавдій показує, що автентичне споглядання Серця Христа викликає не самозадоволення чи марнославства в людському досвіді й зусиллях, а невимовне зречення у Христі, яке наповнює життя миром, безпекою і рішучістю. Він добре висловив цю безмежну довіру в знаменитій молитві:

«Я сильно вірю, мій Боже, що Ти опікуєшся всіма, хто надіється на Тебе, і що нічого не може бракувати тому, хто всього очікує від Тебе. Тому я вирішив віднині жити без жодних турбот і віддати Тобі весь мій неспокій […]. Я не втрачатиму надії і зберігатиму її до останнього подиху, і марними будуть зусилля всіх дияволів пекла відібрати її в мене […]. Нехай інші надіються на своє багатство й таланти, або на невинність свого життя чи суворі покути, або на свої численні добрі діла, або на свої ревні молитви, але моєю єдиною надією є Ти […]. Така надія ніколи нікого не підводила. […] Тому я впевнений, що завжди буду щасливим, бо сильно вірю, що так буде, бо Ти, Боже, є моєю надією»[119].

127. В січні 1677 св. Клавдій написав нотатку, яка розпочинається впевненістю у власній місії: «Я зрозумів, що Бог хоче, щоб я служив Йому, сповнивши Його прагнення щодо набожества, яке мені запропонувала одна особа, з якою Він довірливо спілкується і для добра якої хотів використати мою слабкість. Я вже надихнув багатьох осіб»[120].
128. Важливо зазначити, як в духовності Коломб’єра відбувається чудовий синтез багатого й красивого духовного досвіду св. Маргарити і конкретної контемпляції ігнатіянських Вправ. На початку Третього Тижня місячних Вправ він написав: «Дві речі мене дуже торкнули і зайняли весь мій час. Перша: постава, з якою Ісус Христос зустрічає тих, які Його шукали […]. Його серце занурене в морі гіркоти: всі пристрасті в ньому розкуті, вся людська природа збентежена, і, незважаючи на весь цей безлад і всі ці спокуси, його Серце йде прямо до Бога, не робить хибного кроку, не вагається стати на той бік, який йому підказує чеснота – і то найвища чеснота. […] Друга: постава цього Серця щодо Юди, який Його зрадив; щодо апостолів, які боягузливо Його покинули; до священників та інших, які відповідальні за Його переслідування. Безперечно, що все це не пробудило в Ньому найменшого почуття ненависті чи обурення […]. Я бачу це Серце без жовчі, без уїдливості, наповнене справжньою чулістю до своїх ворогів»[121].

Св. Шарль де Фуко і св. Тереза від Дитяти Ісус

129. Св. Шарль де Фуко і св. Тереза від Дитяти Ісус, не маючи таких намірів, змінили деякі елементи набожества до Серця Христа, допомагаючи нам зрозуміти його з іще більшою вірністю Євангелію. Тепер ми розглянемо, як це набожество проявлялося в їхньому житті. В наступному розділі ми повернемося до них, щоби показати оригінальність місіонерського виміру, який вони обоє розвивали по-різному.

Iesus Caritas

130. В Луї св. Шарль де Фуко приходив разом із своєю кузиною, Мадам де Бонді, поклонятися Пресвятим Дарам, і якось вона вказала на образ Пресвятого Серця[122]. Він визнає, що його кузина відіграла ключову роль у його наверненні: «Оскільки Бог зробив тебе першим інструментом свого милосердя по відношенню до мене, то все воно приходить через тебе. Якби ти не навернула мене, не привела до Ісуса, не вчила крок за кроком, слово за словом, усього побожного і доброго, то чи був би я там, де тепер стою?»[123] Але насамперед вона пробудила в ньому гарячу свідомість любові Ісуса. У цьому полягало все, це було найважливішим. І в особливий спосіб це зосереджувалося на набожестві до Серця Христа, в якому він знайшов безмежне милосердя: «Надіємося на безмежне милосердя Того, чиє серце ти допомогла мені пізнати»[124].
131. Пізніше його духовний керівник, отець Анрі Ювелін, допоміг йому зглибити цю цінну таїну: «Це благословенне серце, про яке Ви мені часто говорили»[125]. 6 червня 1889 Шарль посвятив себе Пресвятому Серцю, в якому знайшов абсолютну любов. Він говорив Христові: «Ти наповнив мене стількома дарами, що було би невдячністю не вірити, що Твоє серце налаштоване наповнити мене всім добром, навіть найбільшим, бо Твоя любов і Твоя щедрість не мають меж»[126]. Він стане пустельником «під іменем серця Ісуса»[127].
132. 17 травня 1906, того дня, коли брат Шарль вже не може сам служити месу, він пише свою обітницю «дозволити жити в мені серцю Ісуса, щоби не я вже жив, а серце Ісуса жило в мені так, як Ісус жив у Назареті»[128]. Його сердечна дружба з Ісусом не мала нічого з інтимістичної побожності. Вона була вкорінена в оголене життя в Назареті, яке Шарль хотів наслідувати і уподібнюватися до Христа. Це ніжне набожество до Серця Христа тягнуло за собою наслідки в його способі життя, а Назарет живив його особистий зв’язок із Серцем Христа.

Св. Тереза від Дитяти Ісус

133. Св. Тереза від Дитяти Ісус, як і св. Шарль де Фуко, жила великою побожністю, яка залила Францію у ХІХ ст. Отця Альміра Пішона, духівника її родини, вважали великим апостолом Пресвятого Серця. Одна її сестра взяла чернече ім’я «Марія від Пресвятого Серця», а монастир, до якого вступила свята, був посвячений Пресвятому Серцю. Але її побожність набрала власних рис, які виходили за прийняті в тамту епоху форми.
134. У віці п’ятнадцяти років вона так підсумувала свій зв’язок з Ісусом: «Того, чиє серце билося в унісон з моїм»[129]. Через два роки, коли їй говорили про Серце, увінчане терниною, в одному листі вона написала: «Ти знаєш, я дивлюся на Пресвяте Серце не так, як увесь світ, я думаю, що серце мого Обручника належить лише мені одній, як моє – лише Йому єдиному, і я розмовляю з Ним у розкішній самотності серцем до серця, очікуючи на ту мить, коли зможу споглядати Його обличчям в обличчя!…»[130].
135. В одному вірші вона виразила суть своєї побожності, яка полягала більше в дружбі й довірі, а не в вірі у свої зречення:

«Я прагну мати серце, запалене ніжністю,

Яке мене завжди підтримуватиме,

Яке любитиме в мені все, навіть мої слабкості…

Яке не залишить мене ні вночі, ні вдень […]

Мені потрібний Бог з людською природою,

Який буде моїм братом, і здатний страждати! […]

Ах! Я добре знаю, що вся наша праведність

В Твоїх очах не має жодної цінності […].

І я вибираю для мого чистилища

Твою гарячу Любов, о Серце мого Бога»[131].

136. Мабуть найважливіший текст для зрозуміння суті її побожності до Серця Христа – це лист, який вона написала за три місяці до смерті до свого товариша, Моріса Белльєра: «Коли бачу, як Магдалина у присутності багатьох гостей обмиває слізьми ноги свого улюбленого Вчителя, якого вона торкається уперше; відчуваю, що її серце зрозуміло глибини любові й милосердя Серця Ісуса, і оскільки вона – велика грішниця, то Серце з любов’ю готове не тільки її пробачити, але також обдарувати її благодатями божественної інтимності й піднести її на вершини споглядання. Ах! Дорогий Братику, зізнаюся Вам, що коли мені було дано благодать зрозуміти любов Серця Ісуса, ця любов вигнала з мого серця увесь страх. Згадування власних провин впокорює мене, спонукає не покладатися на свої слабкі сили, і ще більше – говорить мені про милосердя й любов»[132].
137. Моралізаторські уми, які вимагають контролювання милосердя і благодать, могли би сказати, що вона могла так висловлюватися, бо була святою, але грішник не може так говорити. У такий спосіб вони нехтують в духовності св. Терези від Дитяти Ісус її чудовою новизною, яка відображає серце Євангелія. На жаль, в деяких християнських колах часто трапляються спроби зачинити Святого Духа в схему, яка дасть можливість усе контролювати. Однак ця мудра Вчителька Церква зупиняє їх і суперечить цій спрощеній інтерпретації дуже ясними словами: «Якщо би я вчинила всі можливі злочини, то завжди мала би ту саму довіру, відчуваю, що весь цей безмір гріхів був би як крапля води, вкинута в палаючу піч»[133].
138. Сестрі Марії, яка хвалила її за щедру любов до Бога, готову навіть на мучеництво, вона детально відповіла в листі, який сьогодні є однією з важливих віх в історії духовності. Цей текст, з огляду на його глибину, ясність і красу, потрібно багато разів перечитувати. Вона допомагає сестрі «від Пресвятого Серця» не зосереджуватися на долористичному аспекті, бо дехто вважає відшкодування основою жертвоприношень чи аскетичних практик. Тереза, навпаки, підсумовує довіру як найкращу жертву, приємну Серцю Христа: «Моє прагнення мучеництва – ніщо, це не воно дає мені безмежну довіру, яку відчуваю у серці. Насправді саме духовне багатство робить людину несправедливою, якщо вона у ньому шукає задоволення і вірить, що воно – щось велике. […] Йому подобається бачити, що люблю свою мализну і вбогість, що сліпо довіряю Його милосердю… Це мій єдиний скарб […] якщо би ти прагнула відчувати радість і потяг до страждання, то шукала би власну втіху […]. Зрозумій, що для того, щоб любити Ісуса, щоб бути жертвою Його любові, чим ти слабша, без прагнень і чеснот, тим більше податлива на цю Любов, що спалює й перемінює. […] Ох! Як я хочу, щоб ти зрозуміла те, що я відчуваю!… Довіра і тільки довіра повинна вести нас до Любові»[134].
139. У багатьох текстах вона бореться з видами духовності, які надмірно зосереджені на людських зусиллях, на власних заслугах, на зреченнях, на конкретних практиках для «здобуття неба». Для неї «заслуга полягає не в тому, щоб багато робити і давати, а щоб отримувати і багато любити»[135]. Перечитаймо ще раз ці важливі тексти, в яких вона наполягає на цій дорозі, на простому й швидкому способі здобути Господа через серце.
140. Вона пише до своєї сестри Леонії: «Запевняю тебе, що Добрий Бог набагато кращий, ніж думаєш. Він задовольняється одним поглядом, одним зітханням любові… Я вважаю, що досконалість легко практикувати, бо я зрозуміла, що потрібно лише схопити Ісуса за Серце… Приглянься малій дитині, яка розгнівала свою маму […] якщо підійде до мами, усміхнеться, простягне рученята й скаже: «Поцьомай мене, я більше не буду так робити», то чи ж мама не притулить її до свого серця й не забуде про її дитячі вибрики?… Мама добре знає, що її дорога дитина при наступній нагоді зробить те саме знову, але якщо знову звернеться до материнського серця, то знову уникне покарання»[136].
141. В листі до отця Адольфа Роланда вона пише: «Моя дорога – повна довіра і любов, я не розумію душі, які бояться такого ніжного Товариша. Часом, коли читаю деякі духовні трактати, де досконалість повинна пройти через тисячі перешкод, оточена багатьма ілюзіями, мій бідний розум швидко втомлюється, я згортаю вчену книжку, яка ламає мою голову й висушує серце, і беру Святе Письмо. Тоді все мені здається ясним, одне слово відкриває перед душею безмежні горизонти, досконалість здається легкою, бачу, що достатньо визнати свою нічогість і віддати себе, як дитина, в руки Доброго Бога»[137].
142. А звертаючись до отця Моріса Белльєра на тему одного батька родини, пише: «Не вірю, щоби серце щасливого батька могло противитися синівській довірі дитини, знаючи її щирість і любов. Батько усвідомлює, що син ще неодноразово робитиме ті самі помилки, але він налаштований завжди йому прощати, якщо син завжди розчулить його серце»[138].

Резонанс в Товаристві Ісуса

143. Ми бачили, як св. Клавдій де Коломб’єр поєднав духовний досвід св. Маргарити з пропозицією Духовних Вправ. Думаю, що слід коротко згадати місце Пресвятого Серця в історії Товариства Ісуса.
144. Духовність Товариства Ісуса завжди пропонувала «глибоке пізнання нашого Господа, […] щоб іще сильніше Його полюбити і точніше наслідувати»[139]. Св. Ігнатій в Духовних Вправах запрошує нас ввійти в ситуацію Євангелія, яке говорить, що «з боку ж Його, пронизаного списом, потекла вода і кров»[140]. Коли реколектант стає під зраненим боком Христа, Ігнатій пропонує йому ввійти в Серце Христа. Це спосіб розвивати своє серце під керівництвом «майстра почуттів» – як це сказав св. П’єр Фавр в одному з листів до св. Ігнатія[141]. Також про це згадує єзуїт Хуан Альфонсо Полянко в написаній ним біографії св. Ігнатія, в якій згадує, що «[кардинал Контаріні] вважав Отця Ігнатія майстром почуттів»[142]. Бесіди, які пропонує св. Ігнатій, – це суттєва частина виховання серця, щоб ми серцем відчували і смакували послання Євангелія і розмовляли про це з Господом. Св. Ігнатій говорить, що ми можемо розповідати Господові про наші справи і просити в Нього поради. Кожний реколектант може побачити, що у Вправах є діалог серця з серцем.
145. Св. Ігнатій закінчує контемпляцію під Розп’яттям, запрошуючи реколектанта з великою чуйністю звернутися до розп’ятого Господа і запитати Його «як один приятель говорить до іншого або як слуга говорить до свого пана»[143]. Духовні Вправи закінчуються «Спогляданням для здобуття любови», з якої випливає вдячність і жертва «пам’яті, розуму і волі» Серцю, яке є джерелом і початком усякого добра[144]. Таке внутрішнє пізнання Господа не відбувається нашими здатностями та зусиллями, а випрошується як дар.
146. На основі цього досвіду до Серця Ісуса виразно зверталося багато єзуїтів, серед яких – св. Франциск Борджа, св. П’єр Фавр, св. Альонсо Родрігес, отець Альварес де Пас, отець Вінкентій Караффа, отець Каспер Дружбіцкі й багато інших. У 1883 єзуїти заявили, «що Товариство Ісуса в дусі безмежної радості й вдячності приймає наймиліший обов’язок, довірений йому нашим Господом Ісусом Христом, – практикувати, поширювати і пропагувати набожество до Його божественного Серця»[145]. В грудні 1871 отець Петер Ян Бекс посвятив Товариство Пресвятому Серцю Ісуса, а в 1972 отець Педро Аррупе посвятив його знову як свідчення, що це набожество становить актуальну частину життя Товариства, і виразив це так: «Хочу сказати Товариству те, про що, на мою думку, не повинен промовчати. Від часів мого новіціяту я завжди був переконаний, що те, що називають «Набожеством до Пресвятого Серця», символічно найкраще виражає ігнатіянський дух і надзвичайну дієвість – ultra quam speraverint – як для власної досконалості, так і для апостольської плідності. Я далі так вважаю. […] У цьому набожестві я знаходжу найглибше джерело мого внутрішнього життя»[146].
147. Коли св. Йоан Павло ІІ попросив «усе Товариство поширювати з великою ревністю це набожество, яке сьогодні, як ніколи, відповідає надіям наших часів», то вчинив це тому, що розумів тісний зв’язок між набожеством до Серця Христа та ігнатіянською духовністю, бо прагнення «доглибинно пізнати Господа» і «підтримувати діалог» з Ним – серцем до серця, «це притаманно, завдяки духовним вправам, ігнатіянському духовному і апостольському динамізму, повністю відданому служінню любові Серця Бога»[147].

Довгий потік внутрішнього життя

148. Набожество до Серця Христа з’являється на духовній дорозі багатьох святих, і в кожному з них приймає нові аспекти. До прикладу, св. Вікентій де Поль говорив, що Бог прагне серце: «Бог просить насамперед серце – це найголовніше. Чому той, хто не має багатства, матиме більше заслуг, ніж той, хто має і зрікається їх? Бо той, хто нічого не має, більше любить; і саме цього прагне Бог»[148]. Це означає згоду своє серце з’єднати з Серцем Христа: «Черниця робить усе можливе, щоби приготувати своє серце до з’єднання з Серцем Нашого Господа […] На які Божі благодаті вона може надіятися!»[149]
149. Часом ми маємо спокуси вважати цю таїну любові чудовою подією минулого, гарною духовністю інших часів, і мусимо постійно згадувати, як сказав святий місіонер, що «це божественне Серце, яке дозволило пробити себе ворожим списом, щоби вилити з цієї святої рани Таїнства, з яких сформувалася Церква, не перестало любити»[150]. Більш сучасні святі, такі як отець Піо з П’єтрельчини, мати Тереза з Калькутти й багато інших з великою побожністю говорили про Серце Христа. Але я хотів би також згадати досвід св. Фаустини Ковальської, яка по-новому запропонувала набожество до Серця Христа, сильно наголошуючи на славному житті Воскреслого і на божественному милосерді. Св. Йоан Павло ІІ, натхнений досвідом святої та духовним спадком св. єпископа Юзефа Себастьяна Пельчара (1842-1924)[151], тісно поєднав роздуми про милосердя і набожество до Серця Христа: «Здається, що Церква в особливий спосіб визнає Боже милосердя і почитає його, звертаючись до Серця Христа. Бо, наближаючись до Христа в таїні Його Серця, ми можемо зупинитися на цьому моменті […] об’явлення милосердної любові Отця, яке конституює серцевину месіанської місії Людського Сина»[152]. Також Йоан Павло ІІ, говорячи про Пресвяте Серце, дав особисте свідчення: «Воно промовляло до мене з днів моєї юності»[153].
150. Актуальність набожества до Серця Христа особливо помітна в євангелізаційній та освітній діяльності багатьох жіночих і чоловічих чернечих згромаджень, які від початку були позначені цим духовним христологічним досвідом. Перечислення їх усіх займе багато часу. Подивимося тільки на два випадкові приклади: «Засновник [св. Даніель Комбоні] в таїні Серця Ісуса знайшов силу для своєї місіонерської праці»[154]. «Ми, спонукані любов’ю Серця Ісуса, шукаємо зростання осіб в їх людській гідності як синів і дочок Бога, спираючись на Євангеліє і його вимоги любові, прощення, справедливості та солідарності з убогими і відкинутими»[155]. Так само святині, посвячені Серцю Христа, розкидані по всьому світі, – це вражаючі джерела духовності й ревності. Всім тим, які в якийсь спосіб беруть участь у цих місцях віри й любові, я даю моє батьківське благословення.

Набожество розради

151. Рана в боці, з якої вийшла жива вода, у Воскреслого залишається відкритою. Велика рана від списа і рани від тернового вінця, які часто присутні на іконах Пресвятого Серця, невіддільні від цього набожества. Бо в них ми споглядаємо любов Ісуса Христа, яка була здатна віддати себе до кінця. Серце Воскреслого зберігає ці знаки цілковитої жертви, яка зумовлює великі страждання ради нас. І тому це неминуче, що віруючий прагне відповісти не тільки на цю велику любов, але також на страждання, які Христос переніс ради цієї любові.

З Ним на Хресті

152. Слід згадати про це вираження духовного досвіду, який розвивався довкола Серця Христа: про внутрішнє прагнення розрадити це Серце. Тут я не буду обговорювати практику «відшкодування», яка, як вважаю, краще вписується в соціальний контекст цього набожества, і розгляну її в наступному розділі. Тепер я хотів би зосередитися на прагненні, яке часто з’являється в серці люблячого віруючого, який споглядає таїну страстей Христа і переживає її як таїну, яку не тільки пам’ятає, а яка завдяки благодаті стає присутньою або, ще краще, вводить нас у містичну присутність цього спасительного моменту. Якщо Улюблений є найважливішим, то як Його не розрадити?
153. Папа Пій XI намагався обґрунтувати це, спонукаючи нас визнати, що таїна відкуплення через страсті завдяки Божій благодаті долає увесь час і простір так, що якщо на Хресті Він віддав Себе за майбутні гріхи, то наші гріхи, так само, як і наші вчинки, принесені сьогодні для Його розради, долаючи час, досягають Його зраненого Серця: «Якщо через наші майбутні передбачені гріхи душа Ісуса Христа була сумною аж до смерті, то, безсумнівно, Він переживав утіху через наші майбутні передбачені відшкодування, як тоді, коли з’явився йому ангел з неба (Лк. 22,43), щоб розрадити Його Серце, змучене сумом і тривогою. Тому і ми повинні втішати це Найсвятіше Серце, яке безустанно ранять гріхи і невдячність людей, цим чудовим та істинним способом»[156].

Рації серця

154. Може здаватися, що такий прояв побожності не має достатніх богословських підстав, але серце має свої рації. Sensus fidelium відчуває, що тут є щось таємниче, яке виходить за межі нашої людської логіки, і що страсті Христа – не просто факт з минулого, а що ми можемо брати в них участь через віру. Роздуми про жертву Христа на хресті для народної побожності – це щось більше від самих споминів. Це переконання міцно вкорінене в теологію[157]. До цього додається усвідомлення наших особистих гріхів, які Він ніс на своїх зранених раменах, і нашої безпорадності перед любов’ю, яка безмежно нас перевищує.
155. У будь-якому разі ми задумуємося, як можна звертатися до живого, воскреслого і повністю щасливого Христа і водночас потішати Його в страстях. Слід усвідомити, що воскресле Серце зберігає рану як постійний спомин, а дія благодаті викликає досвід, не обмежений хронологічним моментом. Ці два переконання дають нам можливість визнати, що ми стоїмо на містичній дорозі, яка перевищує можливості розуму і виражає те, що говорить само Боже Слово. Пій ХІ пише: «Але як ці акти відшкодування можуть потішати Христа, який щасливо царює в небі? Відповімо словами св. Августина: «Дай мені любляче серце, і воно зрозуміє, що я говорю». Душа, яка справді любить Бога, дивиться у минуле, бачить, як Ісус Христос працює, терпить, тяжко страждає «за нас, людей, і ради нашого спасіння», в смутку, тузі й пригніченні, «роздавлений за беззаконня наші» (Іс. 53, 5), і спасає нас своїми ранами. Чим глибше побожні душі входять у цей досвід, тим ясніше вони бачать, що гріхи людей, скоєні будь-коли, стали причиною того, що Син Божий віддав Себе на смерть»[158].
156. Навчання Пія ХІ слід взяти до уваги. Бо Святе Письмо стверджує, що віруючі, які не живуть своєю вірою, «розпинають Божого Сина» (Євр. 6, 6), а коли страждають ради інших, то «доповняють на своїх тілах те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла» (Кол. 1, 24), оскільки Христос страждав не тільки за своїх тодішніх учнів, але й «за тих, які завдяки їхньому слову увірують» (Йо. 17, 20) в Нього – і це ламає наші обмежені схеми. Це нам також показує, що неможливо встановити «до» і «після» без якогось зв’язку між ними, навіть якщо наш розум не здатний це пояснити. Євангеліє в своїх різних аспектах допомагає не тільки роздумувати над чимось чи згадувати щось, а переживати це – як в актах любові, так і у внутрішньому досвіді, і це стосується передовсім таїни смерті та воскресіння Христа. Час, який наш розум розділяє на проміжки, здається не містить істину цього досвіду віри, де поєднується з’єднання зі страждаючим Христом і сила, втіха і дружба, якою ми радіємо з Воскреслим.
157. Тепер ми бачимо єдність пасхальної Таїни в цих двох нероздільних аспектах, які освітлюють одне одного. Ця єдина Таїна завдяки благодаті уприсутнюється у двох вимірах і спричинює, що коли ми хочемо щось жертвувати Христові, щоби розрадити Його, то наші страждання освітлюються і трансформуються пасхальним світлом любові. Ми беремо участь у цьому Таїнстві в нашому конкретному житті, бо перед тим сам Христом хотів брати участь у нашому житті, хотів як голова попередньо пережити те, що переживатиме Його еклезіяльне тіло як у ранах, так і у радощах. Якщо ми живемо в Божій благодаті, то взаємна участь стає духовним досвідом. Остаточно це Воскреслий дією благодаті таїнственно долучає нас до Своїх страстей. Це знають вірні серця, які переживають радість воскресіння, але водночас прагнуть брати участь у долі свого Господа. Вони готові брати участь через страждання, втому, розчарування і страхи свого життя. Ця Таїна не переживається у самотності, бо ці рани – це також участь у призначенні містичного тіла Христа, яке крокує у святому Божому народові та носить у собі долю Христа і кожному часі й місці історії. Побожність розради – не позаісторична чи абстрактна, а стає тілом і кров’ю на дорозі Церкви.

Скруха

158. Нездоланне прагнення потішати Христа, яке походить із болісного споглядання Його страждань ради нас, живиться також щирим визнанням наших зневолень, прив’язань, браку радості у вірі, марних пошуків і, поза нашими конкретними гріхами, невідповідності наших сердець Його любові й планам. Цей досвід нас очищає, бо любов потребує очищення слізьми, які остаточно викликають у нас ще більше прагнення Бога і менше зосередження на собі.
159. Отож ми бачимо, що чим глибше прагнення потішати Господа, тим більша скруха віруючого серця, яка «не є почуттям провини, яке кидає нас на землю, не є паралізуючим скрупулом, а є корисним уколом, який палить нутро і зціляє, бо серце, яке бачить свої гріхи та визнає себе грішником, відчиняється, приймає дію Святого Духа, живу воду, яка зворушує і спонукає плакати. […] Йдеться не про жалість до себе, до якої ми часто відчуваємо спокуси. […] Плакати з жалю – це каятися, що ми засмутили Бога своїми гріхами, це визнати, що ми завжди в боргу перед Богом […]. Як крапля води точить камінь, так і сльози помалу точать затверділі серця. Це допомагає статися чуду смутку, доброго смутку, який веде до лагідності. […] Жаль – це не плід нашої праці, а благодать, яку слід просити в молитві»[159]. Це «просити […]скорботи разом із Христом у скорботі; скрухи серця разом із Христом стражденним; сліз та внутрішніх страждань через ті великі муки, що їх Христос прийняв заради нас»[160].
160. І тому я прошу, щоб ніхто не насміхався з проявів віри ревного і святого Божого люду, який у своїй побожності намагається розрадити Христа. Заохочую всіх подумати, чи в деяких появах цієї любові, яка прагне потішити Господа, не має більше раціональності, правди і мудрості, ніж в холодних, віддалених, обрахованих і дрібних актах любові, до яких здатні ми, які вважаємо що наша віра більш свідома, розвинена й зріла.

Потішені, щоб потішати

161. У спогляданні Серця Христа, яке віддало себе повністю, ми знаходимо велику втіху. Біль у наших серцях дає місце повній довірі. Врешті-решт залишається тільки вдячність, чулість, мир; залишається любов, яка панує в нашому житті. Скруха «не викликає пригнічення, а звільняє душу від тягаря, бо діє на рану гріха і дає нам можливість прийняти ніжність Господа»[161]. Наш біль єднається з болем Христа на хресті, бо коли ми говоримо, що благодать дає нам можливість подолати будь-яку відстань, то це також означає, що Христос у своїх стражданнях єднається з терпінням усіх своїх учнів упродовж усієї історії. Отож, коли ми страждаємо, то можемо відчувати внутрішню втіху, знаючи, що сам Христос страждає з нами. Прагнучи Його втішити, ми отримуємо втіху.
162. У певний момент цього споглядання віруючого серця повинен прозвучати драматичний заклик до Господа: «Утіште, утіште народ мій» (Іс. 40, 1). Потрібно також згадати слова св. Павла, який нагадує, що Бог потішає нас, «щоб ми могли втішити тих, які у всяких скорботах, тією втіхою, якою Бог самих нас утішає» (2 Кор. 1, 4).
163. Це спонукає нас зглиблювати спільнотний, соціальний і місіонерський вимір кожного справжнього набожества до Серця Христа. Бо коли Серце Христа веде нас до Отця, то також посилає до братів. Воля Отця здійснюється в плодах служіння, братерства і місії, які Серце Христа видає через нас. У такий спосіб коло замикається: «Тим Отець мій прославляється, коли ви плід щедро приносите» (Йо. 15, 8).

1. ЛЮБОВ ДЛЯ ЛЮБОВІ

164. В духовному досвіді св. Маргарити Марії, разом із ревним визнанням любові Ісуса Христа, також знаходимо внутрішній голос, що кличе віддати життя. Знати, що тебе люблять, і покладати всю надію на цю любов не означає відмовлятися від наших здатностей дарувати і від нестримного бажання відповісти на цю любов своїми маленькими й обмеженими можливостями.

Плач і прохання

165. Починаючи з другого великого об’явлення св. Маргариті, Ісус висловлює біль, бо за свою велику любов до людей отримує «не вдячність, а холод і байдужість […] невдячність і погорду. Господь додає, що це його болить більше, ніж усі пережиті муки»[162].
166. Ісус говорить про своє прагнення, щоб Його любили, показує нам, що Його Серцю не байдужа наша відповідь на це прагнення: «Я сильно прагну, щоби люди любили Мене в Пресвятих Дарах, і це прагнення Мене спалює; і не можу знайти нікого, хто міг би заспокоїти це прагнення, відповідаючи у такий спосіб на мою любов»[163]. Ісус просить про любов. Коли віруюче серце це відкриває, то спонтанно з’являється відповідь, яка полягає не у важких пошуках зречень чи простого виконання обтяжливих обов’язків, а в любові: «Я отримала від Бога великі благодаті Його любові й відчула прагнення на якусь благодать відповісти любов’ю на любов»[164]. Так навчає Лев ХІІІ, який пише, що через образ Пресвятого Серця любов Христа «спонукає нас відповісти любов’ю на любов»[165].

Продовжити Його любов у братах

167. Нам потрібно повернутися до Божого Слова, щоби зрозуміти, що найкраща відповідь на любов Його Серця – любов до братів і сестер, це найкращий жест, який можемо Йому запропонувати, щоби відповісти любов’ю на любов. Боже Слово говорить це дуже виразно:

«Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40).

«Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: “Люби ближнього твого, як себе самого.”» (Гал. 5, 14).

«Ми знаємо, що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває» (1 Йо. 3, 14).

«Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йо. 4, 20).

168. Любов до братів і сестер неможливо продукувати, вона – не результат наших природних зусиль, а вимагає трансформації наших егоїстичних сердець. Тоді спонтанно народжується відоме прохання: «Ісусе, зроби наші серця подібними до Твого». Тому св. Павло не говорив: «Намагайтеся виконувати добрі діла», а: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі» (Фил. 2, 5).
169. Варто пригадати, що в Римській імперії багато убогих, чужоземців та відкинутих суспільством людей знаходили в християн пошану, симпатію та допомогу. Це пояснює міркування імператора Юліана Відступника, який задався питанням, чому християн так шанують і йдуть за ними, і вважав, що одна з причин – допомога вбогим і чужоземцям, яких імперія ігнорувала і зневажала. Тому імператор не міг толерувати факт, що вбогі не отримують допомоги від нього, в той час як зненавиджені християни «годують своїх і наших»[166]. В листі він наголошує насамперед на наказі створити благодійні заклади, щоби конкурувати з християнами і повернути пошану суспільства: «У всіх містах відкривай багато притулків, щоби чужоземці могли користуватися нашого гостинністю […]. Призвичаюй еллінів до доброчинних справ»[167]. Але він не осягнув свою мету, мабуть тому, бо ці починання не мали в собі християнської любові, яка дає можливість у кожній людині визнати унікальну гідність.
170. Ототожнюючись із найменшими (див. Мт. 25, 31-46), «Ісус Христос підтвердив, що кожній особі притаманна безмірна гідність тільки через належність до людської спільноти; окрім того Він ствердив, що цю гідність ніколи неможливо втратити. Проголошуючи, що Боже Царство належить убогим, смиренним, зневаженим, страждаючим тілом і душею, зціляючи різні хвороби й недуги, навіть найважчі, такі як проказа, стверджуючи, що все, вчинене іншій людині, також вчинене і Йому, бо Він присутній в кожній людині, Ісус приніс велику новизну у визнанні гідності кожної особи, особливо тих, яких вважали «негідними». Це новий принцип в історії, який наголошує, що слабкі, зневажені, страждаючі, ті, які втратили людське «обличчя», більше «гідні» нашої пошани й любові, змінив обличчя світу, започаткувавши заклади опіки над людьми у важких умовах, такими як покинуті новонароджені, сироти, самотні похилого віку, психічно хворі, невиліковно хворі, каліки, безхатченки»[168].
171. Споглядаючи рану Його Серця, ми вдивляємося в Господа, який «узяв наші недуги й поніс наші хвороби» (Мт.  8, 17) і допомагає нам бути уважнішими до страждань і потреб інших людей, дає нам силу брати участь у ділі спасіння як інструментах поширення Його любові[169]. Коли споглядаємо жертву Христа за всіх, то природно виникає питання, чому ми не здатні віддати своє життя за інших: «З цього ми спізнали любов, бо він за нас поклав свою душу; і ми також повинні за братів душі класти» (1 Йо. 3, 16).

Відлуння в історії духовності

172. Цей зв’язок між набожеством до Серця Ісуса і працею для братів і сестер проходить через усю історію християнської духовності. Розглянемо кілька прикладів.

Бути джерелом для інших

173. Різні Отці Церкви, почавши від Орігена, інтерпретували Йоана 7, 38: «Ріки води живої з нутра його потечуть!» як текст, який стосується самого віруючого, хоча це наслідок того, що віруючий пив із Христа. Отож єдність з Христом має на меті не тільки втамувати власну спрагу, але й вчинити нас джерелом живої води для інших. Оріген писав, що Христос сповнює свою обітницю, коли чинить нас джерелом води: «Душа людини, створена на образ Бога, може в собі містити і виробляти з себе криниці, джерела і ріки»[170].
174. Св. Амвросій заохочував пити з Христа, «щоби у тобі був надмір води, яка пливе до вічного життя»[171]. А Маріо Вікторіно вважав, що Святий Дух дарує себе так щедро, що «той, хто Його отримує, стає лоном, з якого виходять ріки живої води»[172]. Св. Августин говорив, що цією річкою, яка виходить із віруючого, є доброзичливість[173]. Св. Фона Аквінський повторив цю ідею, стверджуючи, що якщо хтось «спішить передати іншим різні дари благодаті, які отримав від Бога, то жива вода виходить із його лона»[174].
175. Бо якщо «хресна жертва, складена люблячим і послушним серцем, приносить щедру і безмежну винагороду за гріхи людського роду»[175], то Церква, яка народжується з Серця Христа, продовжує і передає завжди і всюди наслідки цієї єдиної спокутної муки, яка спрямовує людей до безпосереднього з’єднання з Господом.
176. В лоні Церкви посередництво Марії, заступниці й матері, слід розуміти тільки «як участь у цьому єдиному джерелі, яким є посередництво самого Христа»[176], єдиного Відкупителя, а «Церква без вагань визнає таке підпорядковане служіння Марії»[177]. Набожество до серця Марії не хоче послабити єдиної адорації, яка належить Серцю Христа, тільки стимулювати її: «І материнське служіння Марії щодо людей ніяким чином не затінює і не применшує цього єдиного Христового посередництва, а навпаки – показує його силу»[178]. Завдяки величезному джерелу, яке випливає з відкритого боку Христа, Церкви, Марія і всі віруючі у різноманітні способи стають каналами живої води. У такий спосіб сам Христом показує свою славу в нашій мализні.

Братерство і містика

177. Св. Бернард, запрошуючи нас до єдності з Серцем Христа, користувався багатством цього набожества і заохочував до життєвих змін, основаних на любові. Він вірив, що почуттєву сферу, поневолену приємностями, можна змінити не через сліпий послух наказам, а через відповідь на солодку любов Христа. Зло долається добром, зло долається розвитком любові: «Люби Господа, твого Бога, усім своїм серцем; люби Його всією мудрістю і уважністю розуму; люби Його всією своєю силою так, щоби ти не боявся вмерти з любові до Нього […]. Нехай Господь Ісус буде солодким для твого серця і знищить грішні приємності твого тілесного життя; нехай одна солодкість подолає іншу, так як один цвях вибивають іншим цвяхом»[179].
178. Св. Франциска Сальського дуже зворушило прохання Ісуса: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11, 29). Він говорив, що у такий спосіб через прості й звичайні справи ми крадемо серце Господа: «Потрібно з однаковою ревністю виконувати як великі й шляхетні діла, так і малі й незначні, бо одними і другими можемо здобути Його серце любов’ю. […] Ці щоденні жести любові, цей біль голови, зубів або інші недуги, сварки з чоловіком чи дружиною, розбиті склянки, зневаги чи насмішки, загублені рукавички, перстень і хустка, дрібні незручності через те, що потрібно раніше лягти спати, щоб раніше встати на ранішню молитву перед причастям, сором, який відчувається при виконанні публічних релігійних практик. Одним словом, усі ці прикрості, прийняті й пережиті з любов’ю, дуже подобаються Божественній Доброті»[180]. Але остаточно ключем нашої відповіді на любов Серця Христа є любов до ближнього: «Тверда, постійна, незмінна любов, яка не звертає увагу ні на дрібниці, ні на якості й прикмети людей, яка не змінюється і не відмовляється […]. Наш Господь любить нас безустанно […], терпить наші вади й недосконалості; […] тому ми повинні так само чинити з нашими братами, ніколи не втомлюючись їх підтримувати»[181].
179. Св. Шарль де Фуко хотів наслідувати Ісуса Христа, жити так як Він, діяти так як Він, робити завжди те, що Ісус робив би на його місці. Але щоби осягнути цю мету повністю, потрібно допасуватися до почуттів Серця Христа. Тому вираз «любов для любові» з’являється ще раз, коли він говорить: «Прагну страждати, щоби відповісти любов’ю на любов, щоби наслідувати Його, […] щоби брати участь у Його ділі, щоби віддати Йому себе повністю, незважаючи на мою малість, як жертву для освячення людей»[182]. Прагнення нести любов Ісуса і місіонерська праця з найбіднішими й забутими спонукали його взяти як девіз слова Iesus Caritas і символ Серця Христа, увінчаний хрестом[183]. Це рішення не було поверхневим: «Я докладаю всіх зусиль, щоби показати вбогим і загубленим братам, що наша релігія – це любов, братерство, символом якої є серце»[184]. І він разом із іншими братами вирішив замешкати «в Марокко в ім’я серця Ісуса»[185]. У такий спосіб їхня євангелізаційна праця була би випромінюванням: «Любов повинна випромінюватися з братерства, так як променіє з серця Ісуса»[186]. Це прагнення поступово вчинило його братом усіх, бо, коли він формувався на взір Серця Христа, то хотів огорнути своїм братерським серце все терпляче людство: «Наші серця, як серця Церкви, як серце Ісуса, повинні охопити всіх людей»[187]. «Любов серця Ісуса до людей, яка проявилася в Його страстях, – це те, що ми повинні мати для всіх людей»[188].
180. Отець Анрі Гувелін, духівник св. Шарля де Фуко, говорив, що «коли наш Господь живе в серці, то дає йому почуття, і серце похиляється над маленькими. Таким було налаштування серця Вікентія де Поля […]. Якщо наш Господь живе в душі священника, то схиляє його до вбогих»[189]. Важливо усвідомити, що таке посвячення св. Вікентія, яке описує о. Гувелін, також живилося набожеством Серця Христа. Вікентій заохочував «прийняти з серця Нашого Господа деякі слова потіхи»[190] для вбогого хворого. Але щоби це здійснилося, потрібно змінити своє серце любов’ю і м’якістю Серця Христа, і св. Вікентій часто це повторює у свої проповідях і порадах, так, що це стало важливим елементом Конституцій його Згромадження: «Всі повинні докласти максимальних зусиль, щоби вивчити урок, який нам дав Ісус Христос: «Навчіться від мене, бо я тихий і покірний серцем», беручи до уваги, що, як Він сам сказав, покорою здобуваємо землю, бо цією чеснотою здобуваємо серця людей, щоби навернути їх до Бога. А тверді й суворі до ближнього не здатні цього зробити»[191].

Відшкодування: будувати на руїнах

181. Усе сказане дає нам можливість зрозуміти, в світлі Божого Слова, яке значення ми повинні надавати «відшкодуванню» Серцю Христа – саме цього Господь сподівається від нас як відшкодування за допомогою Його благодаті. На цю тему багато дискутували, але св. Йоан Павло ІІ дав ясну відповідь, щоби спрямувати нас, сучасних християн, до духа відшкодування у більшій згідності з Євангелієм.

Суспільне значення відшкодування Серцю Христа

182. Св. Йоан Павло ІІ пояснив, що, віддаючи себе Серцю Христа, «на руїнах накопиченої ненависті й насильства може постати бажана цивілізація любові, царство Серця Христа»; це, безумовно, означає, що ми здатні «об’єднати синівську любов до Бога з любов’ю до ближнього»; отож «це справжнє відшкодування, яке очікує Серце Спасителя»[192]. Разом із Христом, на руїнах, які ми залишили в світі своїми гріхами, ми покликані будувати нову цивілізацію любові. Йдеться про відшкодування, яке від нас очікує Серце Христа. Посеред біди, яку спричинило зло, Серце Христа прагнуло нашої співпраці для відновлення добра і краси.
183. Це правда, що кожний гріх шкодить Церкві та суспільству, тому «кожний гріх можна назвати суспільним гріхом», і в особливий спосіб це стосується гріхів, які «формують, з огляду на їхній об’єкт, пряму агресію проти ближнього»[193]. Св. Йоан Павло ІІ пояснював, що повторення цих гріхів проти інших дуже часто закінчується консолідацією «структури гріха», яка впливає на розвиток народів[194]. Часто це частина домінуючої ментальності, яка вважає нормальним чи раціональним те, що є тільки егоїзмом і байдужістю. Це явище можна визначити як «суспільне відчуження»: «Це суспільне відчуження через форми суспільної організації, виробництва і споживання утруднює реалізацію цього дару і формування цієї солідарності між людьми»[195]. Це не тільки моральні норми спонукають нас протиставитися цим відчуженим суспільним структурам, оголювати їх і сприяти суспільному динамізму, який відновлює і будує добро, а «навернення серця», яке «накладає обов’язок»[196] виправляти ці структури. Це наша відповідь люблячому Серцю Ісуса Христа, яке нас учить любити.
184. Саме тому, що євангельське відшкодування має потужне суспільне значення, наші акти любові, служіння і примирення, щоби справді були дієвими, вимагають, щоби Христос нас спонукав, мотивував, уможливлював. Св. Йоан Павло ІІ також говорив, що «для побудови цивілізації любові» сучасне людство потребує Серця Христа[197]. Християнське відшкодування не слід розуміти тільки як збір зовнішніх діл, які потрібні й часто дивовижні. Воно вимагає містики, душі, сенсу, який дає силу, поштовх, невтомну креативність. Воно потребує життя, вогню і світла, які походять від Серця Христа.

Зцілити зранені серця

185. Окрім того тільки зовнішнє відшкодування недостатнє ні для світу, ні для Серця Христа. Якщо кожний подумає про свої гріхи і про їхні наслідки для інших, то відкриє, що відшкодування шкоди, завданої цьому світові, також означає прагнення відшкодувати зраненим серцям там, де була завдана найбільша шкода, найболісніша рана.
186. Дух відшкодування «спонукає до надії, що кожну рану, навіть найглибшу, можна зцілити. Часом повне відшкодування здається неможливим, коли майно або близькі особи втрачені назавжди або коли певні події вже незворотні. Але намір відшкодувати, і то в конкретний спосіб, є суттєвим для процесу примирення і відновлення миру в серці»[198].

Краса прохання про прощення

187. Доброго наміру не достатньо, потрібний внутрішній динамізм прагнення, який викличе зовнішні наслідки. Коротше кажучи, «відшкодування, щоби бути християнським і торкнути серце скривдженої особи, а не бути тільки актом пом’якшуючої справедливості, вимагає двох постав: визнати провину й просити прощення […]. Прагнення відшкодування народжується із чесного визнання вчиненої ближньому кривди та глибокого і щирого почуття, що була зранена любов»[199].
188. Не слід думати, що визнання перед іншими своїх гріхів принизливе чи шкідливе для нашої людської гідності. Навпаки, ми припиняємо обдурювати себе, приймаємо своє життя таким, яким воно є, позначене гріхом, особливо, коли ми кривдили наших ближніх: «Звинувачувати себе самих – це частина християнської мудрості. […] Це подобається Господові, бо Господь приймає скрушене серце»[200].
189. Частиною цього духа відшкодування є звичай просити прощення в ближніх, що свідчить про велику шляхетність, незважаючи на нашу слабкість. Прохання про прощення – це спосіб оздоровити стосунки, бо «відкриває діалог і виражає прагнення відновити зв’язок в братерській любові […], торкає серце ближнього, втішає його й стимулює прийняти прощення, про яке його просять. У такий спосіб, якщо пошкоджене неможливо повністю виправити, то любов завжди можна відродити, і рана буде стерпною»[201].
190. Серце, здатне скрушитися, може зростати в братерстві та солідарності, бо «хто не плаче, відступає, внутрішньо старіє, а хто молиться простіше й глибше, адорує і зворушується перед Богом, той дозріває. Якщо ми постійно відходимо від себе і приходимо до Христа, то стаємо вбогими духом. У такий спосіб ми наближаємося до бідних – Божих улюбленців»[202]. Внаслідок цього народжується автентичний дух відшкодування, бо «скрушений серцем щораз більше почувається братом усіх грішників світу, щораз більше відчуває себе братом без найменшого натяку на вищість чи суворість осудження, але завжди з прагненням любити і відшкодувати»[203]. Солідарність, народжена зі скрухи, водночас уможливлює примирення. Особа, здатна до скрухи, «замість того, щоби злитися чи обурюватися на гріх братів, плаче через їхні гріхи. Не обурюється. Тоді відбувається своєрідним перелом, коли природна тенденція бути поблажливим до себе й водночас твердим до інших змінюється на протилежну, і особа завдяки Божій благодаті стає суворою до себе і милосердною до інших»[204].

Відшкодування: розширення до Серця Христа

191. Є ще інший, комплементарний, підхід до відшкодування, який дає нам можливість вмістити відшкодування у глибші стосунки з Серцем Христа, не виключаючи з цього відшкодування конкретної праці для братів і сестер, про яку ми вже говорили.
192. В іншому місці я ствердив, що Бог «певним чином хотів обмежити себе» і «багато речей, про які ми думаємо як про зло, небезпеку чи джерело страждання, є частиною «родового болю», який спонукає нас співпрацювати з Творцем»[205]. Наша співпраця може допомогти силі й любові Бога поширюватися в нашому житті й у світі, а відмова й байдужість перешкоджають цьому. Деякі біблійні тексти виражають це метафорами, до прикладу, коли Господь волає: «Коли хочеш повернутись, о Ізраїлю […] то повернись до мене» (Єр. 4, 1). Або коли говорить перед лицем відкинення своїм народом: «Серце моє в мені обернулось, зворушився ввесь жаль мій» (Ос. 11, 8).
193. Хоча не можна говорити про нові страждання прославленого Христа, «Пасхальна містерія Христа […] все, чим є Христос, і все, що Він зробив і витерпів за всіх людей, бере участь у Божій вічності і переступає всі часи і в них присутнє»[206]. Отож ми можемо сказати, що Він сам обмежив експансивну славу свого воскресіння, стримав поширення своєї величезної і палкої любові, щоби уможливити нам добровільну співпрацю з Його Серцем. Це настільки реальне, що наша відмова затримує цей імпульс дару, так як наша довіра і жертва самих себе відкриває простір, пропонує вільний від перешкод канал для Його любові. Наша відмова чи байдужість обмежують ефекти Його сили і плідність Його любові в нас. Якщо Він не знаходить у мені довіри й відкритості, то Його любов позбавляється – бо Він сам цього хотів – продовження в моєму унікальному й неповторному житті й у світі, в якому уприсутнювати її Він мене покликав. Це походить не з Його слабкості, а з Його безмежної свободи, з Його парадоксальної сили і з Його досконалої любові до кожного з нас. Коли Божа всемогутність об’являється в нашій слабкій волі, то «тільки віра може її розпізнати»[207].
194. Св. Маргарита Марія розповідала, що під час одного об’явлення Христа Він говорив їй про своє Серце, розпалене любов’ю до нас так, що вже «не може тримати в собі її полум’я, мусить його випустити назовні»[208]. Оскільки Господь, який усе може, в своїй божественні свободі хотів нашої співпраці, то відшкодування слід розуміти як усунення перешкод, які ми ставимо розповсюдженню любові Христа в світі своєю недовірою, невдячністю й байдужістю.

Жертва Любові

195. Світла духовність св. Терези від Дитяти Ісуса знову допоможе нам роздумувати над цією таїною. Вона знала, що деякі люди розвинули крайню форму відшкодування з добрим наміром віддати себе за інших, яка полягала в тому, що вони жертвували себе як своєрідний «громовідвід» для здійснення божественної справедливості: «Я думала про душі, які посвячують себе як жертви Божій Справедливості, щоб відвернути й звести на себе кари, призначені для винних»[209]. Але якою щедрою би не видавалася така жертва, для неї вона не була дуже переконливою: «Але я зовсім не почувалася схильною до неї»[210]. Наголос на божественну справедливість остаточно вів до думки, що жертва Христа була неповною або дієвою частково, або що Його милосердя не було достатньо великим.
196. Завдяки духовній інтуїції св. Тереза від Дитяти Ісус відкрила, що існує інший спосіб жертвувати себе, в якому немає потреби заспокоювати божественну справедливість, а слід дозволити безмежній любові Господа поширюватися без перешкод: «О, мій Боже! хіба Твоя знехтувана Любов залишиться у Твоєму Серці? Мені здається, що якби Ти знайшов душі, які посвячували б себе як всепальні жертви Твоїй Любові, Ти швидко спалив би їх, мені здається, Ти був би щасливий, що взагалі не мусиш стримувати струменів нескінченної ніжності, які є в Тобі….»[211].
197. До єдиної відкупительної жертви Христа не треба нічого додавати, але правдою є те, що наша відмова від нашої свободи не дозволяє Серцю Христа поширювати в світі «струмені нескінченної ніжності». І це тому, що сам Господь прагне шанувати цю можливість. І це непокоїло серце св. Терези від Дитяти Ісус більше, ніж божественна справедливість, бо вона вважала, що справедливість можна зрозуміти тільки в світлі любові. Ми бачили, що вона адорувала всі божественні досконалості через призму милосердя і бачила, що вони преображені й випромінюють любов. Говорила: «Навіть Справедливість (а може, ще більше, ніж усі інші) здається мені вкрита любов’ю»[212].
198. Так народився акт жертвоприношення не божественній справедливості, а милосердній любові: «ПРИНОШУ СЕБЕ В ЖЕРТВУ, ЯК ВСЕПАЛЬНА ЖЕРТВА, ТВОЇЙ МИЛОСЕРДНІЙ ЛЮБОВІ, благаючи Тебе безперестанно поглинати мене, переливаючи в мою душу струмені безкінечної ніжності, які містяться у Тобі, щоб таким чином я стала Мученицею Любові, о, мій Боже!»[213]. Важливо наголосити, що йдеться не тільки про те, щоб дозволити Серцю Христа поширити свою любов в нашому серці через абсолютну довіру, але щоби ця любов у нашому житті поширювалася на інших і змінювала світ: «В Серці Церкви, моєї Матері, я буду Любов’ю […] у такий спосіб моя мрія здійсниться!!!»[214]. Ці два аспекти невіддільні один від одного.
199. Господь прийняв її жертву. Ми знаємо, що пізніше вона висловила глибоку любов до інших і підтвердила, що ця любов походить із Серця Христа і поширюється через неї. Тому написала своїй сестрі Леонії: «Я люблю тебе в тисячу разів ніжніше від звичайної сестринської любові, бо можу любити тебе Серцем нашого Небесного Обручника»[215]. Пізніше вона написала до Моріса Белльєра: «Ах! Як би я хотіла допомогти Вам зрозуміти ніжність Серця Ісуса і того, що Воно очікує від Вас»[216].

Інтегральність і гармонія

200. Сестри і брати, пропоную розвивати вид відшкодування, який, у підсумку, є жертвоприношенням Серцю Христа нової можливості поширювати в цьому світі проміння Його ревної любові. Якщо правда, що відшкодування вимагає прагнення «компенсувати рани, так чи інакше завдані нествореній Любові, зневаженій недбалістю або злочином»[217], то найвідповідніший спосіб відшкодування – щоб наша любов уможливила Господові поширювати свою Любов як надолуження за час, коли її відкидали чи не приймали. Це відбувається тоді, коли ми виходимо поза звичайне «втішання», про яке говорили в попередньому розділі, і відшкодування перетворюється в акти братерської любові, якою ми лікуємо рани Церкви і світу. У такий спосіб ми по-новому виражаємо відновну силу Серця Христа.
201. Зречення і страждання, яких вимагають ці акти любові до ближнього, єднають нас зі страстями Христа, і ми, страждаючи разом із Христом «у цьому містичному розп’ятті, про яке говорить апостол, отримаємо більше рясних плодів умилостивлення і спокути для себе і для інших»[218]. Тільки Христос спасає своєю жертвою на Хресті ради нас, тільки Він відкупляє, бо «Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус, що дав себе самого як викуп за всіх» (1 Тим. 2, 5-6). Наше відшкодування – це участь, яку добровільно приймаємо в Його відкупній любові й у Його єдиній жертві. У такий спосіб доповнюємо в нашому тілі «те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол. 1, 24), а сам Христос з нашою допомогою продовжує ефекти своєї цілковитої самопожертви.
202. Часто страждання пов’язані з власним зраненим ego, але саме покора Серця Христа показує наш шлях до впокорення. Бог хотів прийти до нас приниженим і маленьким. Вже Старий Завіт навчає через різні метафори, які показують Бога, який входить у світ через дрібні обставини історії й дозволяє, щоб Його люд Його відкинув. Його любов занурюється у щоденне життя улюбленого народу і, як жебрак, просить взаємності, просить дозволу об’явити свою славу. З другого боку, «мабуть тільки один раз Господь Ісус звернувся до свого серця. І наголосив на цій єдиній рисі: «лагідність і сумирність». Ніби хотів сказати, що тільки у такий спосіб хоче здобути людину»[219]. Коли Христос сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11, 29), то показав, що, «щоби виразити Себе, потребує нашої мализни, нашої покори»[220].
203. У тому, що було сказано, важливо виділити кілька нероздільних аспектів, бо ці вчинки любові до ближнього, з усіма зреченнями, впокореннями, стражданнями й зусиллями, з цим пов’язаними, виконують цю функцію, коли живляться любов’ю самого Христа. Він дозволяє нам любити так, як Він полюбив, і у такий спосіб Він любить і служить через нас. Якщо, з одного боку, здається, що Він впокорюється, принижується, бо хотів показати свою любов через наші вчинки, то, з другого боку, в найпростіших ділах милосердя Його Серце отримує славу і об’являє всю свою велич. Людське серце, яке відкриває простір любові Христа через повну довіру і дозволяє їй поширюватися в житті як вогонь, стає здатним любити інших як Христос і стає маленьким і близьким до всіх. У такий спосіб Христос втамовує свою спрагу і славно поширює в нас і через нас промені своєї гарячої любові. У цьому всьому ми помічаємо красиву гармонію.
204. Врешті, щоби зрозуміти це набожество в усьому його багатстві, потрібно додати, повторюючи те, що було сказано про його тринітарний вимір, що відшкодування Христа Отцеві в людському вимірі відбувається через дію Святого Духа в нас. Тому наше відшкодування Серцю Христа в кінцевому підсумку спрямоване до Отця, який радіє, бачачи, що ми з’єднані з Христом, коли жертвуємо себе через Нього, з Ним і в Ньому.

Полюбити світ

205. Християнська пропозиція приваблива тоді, коли нею живуть і показують її цілісно, а не як втеча в релігійну сентиментальність чи в помпезні церемонії. Яким би був культ Христа, якщо би ми задовольнялися тільки індивідуальним зв’язком і не допомагали іншим, щоби вони менше страждали і краще жили? Чи сподобається Серцю, яке так сильно полюбило, якщо ми затримаємося тільки на особистому релігійному досвіді без братерських і соціальних наслідків? Будьмо чесними і читаймо Боже Слово цілісно. З цієї самої причини можемо сказати, що йдеться не тільки про соціальну допомогу, позбавлену релігійного значення, яка у кінцевому підсумку була би прагненням дати людині менше, ніж Бог хоче йому дати. Нам потрібно закінчити цей розділ нагадуванням про місіонерський вимір нашої любові до Серця Христа.
206. Св. Йоан Павло ІІ говорив не тільки про соціальний вимір набожества до Серця Христа, а й про «відшкодування як про апостольську співпрацю в ділі спасіння світу»[221]. Так само посвячення Серцю Христа «слід поєднати з місіонерською діяльністю самої Церкви, бо відповідає на прагнення Серця Ісуса поширювати в світі через членів його Тіла повне віддання себе Царству»[222]. Внаслідок цього через християн «любов розливається в серцях людей і будує тіло Христа, Церкву, і створює суспільство справедливості, миру і братства»[223].
207. Любов Серця Христа також продовжується в місіонерських завданнях Церкви, яка проголошує любов Бога, об’явлену в Христі. Це дуже добре навчав св. Вікентій де Поль, коли заохочував своїх учнів просити в Господа «серце, яке спонукає нас іти всюди, серце Божого Сина, серце нашого Господа, яке налаштовує нас іти так, як Він йшов […] і посилає нас так, як Він посилав [апостолів], щоби ми всюди несли Його вогонь»[224].
208. Св. Павло VI, звертаючись до чернечих Згромаджень, які поширювали набожество до Пресвятого Серця, нагадував, що «пастирська і місіонерська ревність палатиме в священниках і вірних у праці на божественну славу тоді, коли вони, задивлені в приклад безмежної любові Христа, віддадуть усі свої сили, щоби передавати всім невичерпні багатства Христа»[225]. У світлі Пресвятого Серця місія стає питанням любові, а найбільшим ризиком у цій місії є те, що багато говорять і роблять, але ніколи не доходить до щасливої зустрічі з любов’ю Христа, яка огортає і спасає.
209. Місія, яку розуміють із перспективи випромінювання любові Серця Христа, вимагає ревних місіонерів, які постійно захоплюються Христом і неминуче передають цю любов, яка змінила їхнє життя. Їм боляче витрачати час на обговорення другорядних питань або нав’язування істин і правил, тому що їхня головна турбота – передати те, чим вони живуть, і, перш за все, щоб інші могли сприйняти доброту і красу Улюбленого через їхні слабкі зусилля. Чи не це саме діється з кожним закоханим? Як приклад, тут слід привести слова, якими закоханий Данте Аліг’єрі намагався виразити цей спосіб мислення:

«Щоразу, коли говорю про її цінність,

то любов видається такою солодкою,

і якщо діятиме з витонченою легкістю,

то змусить людей закохатися в неї»[226].

210. Говорити про Христа свідченням чи словом так, щоби інші полюбили Його без великих зусиль – це найбільше прагнення місіонера душ. У цій динаміці любові немає прозелітизму, слова закоханої особи не дразнять, не нав’язуються, не змушують, тільки спонукають інших задуматися: як така любов можлива. Любляча особа, з найбільшою пошаною до свободи і гідності іншого, просто чекає, що їй дозволять розповісти про дружбу, яка наповнює її життя.
211. Христос просить тебе, не нехтуючи розсудливістю і пошаною, не соромитися визнавати дружбу з Ним. Він просить, щоби ти мав відвагу розповісти іншим, що зустріч із Ним була для тебе добром: «Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним» (Мт. 10, 32). Але для люблячого серця це не обов’язок, а потреба, яку важко зупинити: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16); «Та в серці у мене вогонь палючий, затаєний у костях моїх. Змагавсь я затамувати його, та не спромігся» (Єр. 20, 9).

У сопричасті служіння

212. Не слід думати про місію проголошення Христа як про щось, що відбувається тільки між Ним і мною. Її переживають у сопричасті з власною спільнотою і з Церквою. Якщо ми віддаляємося від спільноти, то віддаляємося також від Ісуса. Якщо про це забуваємо й не турбуємося цим, то наша дружба з Ісусом охолоне. Про це не можна забувати. Любов до братів з чернечої, парафіяльної, дієцезіяльної тощо спільноти – це як паливо, яке підтримує нашу дружбу з Ісусом. Учинки любові до братів і сестер у спільноті можуть бути найкращим і часом єдиним можливим способом виразити перед іншими любов до Ісуса Христа. Сам Господь сказав: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 35).
213. Це любов, яка служить спільноті. Я постійно нагадую, що Ісус дуже ясно сказав: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Він заохочує тебе знайти Його також і там – в кожному браті й у кожній сестрі, особливо в найубогіших, найбільш принижених і відкинутих суспільством. Яка ж це прекрасна зустріч!
214. Тому, якщо ми комусь допомагаємо, то це не означає, що забуваємо про Ісуса. Навпаки, ми зустрічаємо Його, але в інший спосіб. А коли намагаємося когось підняти й допомогти йому, Ісус стоїть поряд. Справді, слід згадати, що коли Він послав своїх учнів з місією, то «Господь допомагав їм» (Мр. 16, 20). Він є там, працює, бореться і разом із нами чинить добро. У таємничий спосіб Його любов проявляється через наше служіння, Він сам промовляє до світу мовою, яку часом неможливо виразити словами.
215. Він посилає тебе чинити добро, спонукаючи зсередини. Закликає тебе до конкретного служіння: будеш лікарем, матір’ю, вчителем, священником. Ти будь-де можеш відчути, що Він тебе кличе і посилає на землю з місією. Він сам говорить нам: «Ідіть, ось я вас посилаю» (Лк. 10, 3). Це частина дружби з Ним. Щоби ця дружба дозрівала, потрібно Йому дозволити послати тебе виконувати твою місію в цьому світі з довірою, щедрістю, свободою, без страху. Якщо зачинишся у своїй вигоді, це не дасть тобі безпеку, а зажди з’являтиметься страх, сум, незадоволення. Хто не виконує свою місію на цій землі, не може бути щасливим, він розчаровується. Отож краще дозволити Йому послати тебе туди, куди Він хоче. Не забувай, що Він йде разом з тобою. Він не кидає тебе в безодню і не залишає самого. Він тебе спонукає і супроводжує. Він це обіцяв і виконує: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20).
216. У якийсь спосіб ти повинен бути таким місіонером, яким були апостоли Ісуса й перші учні, які пішли проголошувати Божу любов, які пішли проголошувати, що Христос живий і з Ним варто зустрітися. Св. Тереза від Дитяти Ісус переживала це як невід’ємну частину своєї жертви милосердній Любові: «Я хотіла дати пити моєму Улюбленому, й сама відчувала, як мене поглинає прагнення душ»[227]. Це також і твоя місія. Кожний виконує її по-своєму, і ти побачиш, як можеш її виконувати. Ісус на це заслуговує. Якщо будеш хоробрим, то Він тебе просвітить. Буде тебе супроводжувати й зміцнювати, і ти отримаєш цінний досвід, який дасть тобі багато добра. Не має значення, чи побачиш якісь результати, але дозволь Господові діяти в таїні твого серця, але не припиняй жити радістю, намагаючись передати іншим любов Христа.

ЗАКІНЧЕННЯ

217. Цей документ дає нам можливість відкрити, що зміст соціальних Енциклік Laudato si’ і Fratelli tutti не чужий нашій зустрічі з любов’ю Ісуса Христа, бо, черпаючи з цієї любові, ми стаємо здатними до братерських зв’язків, до визнання гідності кожної людини і до піклування нашим спільними домом.
218. Сьогодні все купується і за все платиться, і здається, що саме відчуття гідності залежить від речей, які можна отримати силою грошей. Нас підштовхують тільки накопичувати, споживати і розважатися в системі, яка деградує і не дозволяє нам дивитися далі тимчасових і дрібних потреб. Любов Христа поза цим збоченим механізмом, і тільки Він може звільнити нас від цієї лихоманки, де вже нема місця для безкорисливої любові. Він здатний дати цій землі серце і знову відкрити любов там, де, як нам здається, здатність любити вмерла назавжди.
219. Церква також цього потребує, щоби любов Христа не підміняти застарілими структурами, нав’язливими ідеями інших часів, поклонінню власній ментальності, різного роду фанатизмом, бо в кінцевому підсумку все це заступає місце безкорисливій любові Бога, яка звільняє, оживляє, радує серце й живить спільноти. З пробитого боку Христа далі випливає ця річка, яка ніколи не висихає, не проминає, а завжди пропонує себе тому, хто хоче любити. Тільки Його любов може уможливити існування нового людства.
220. Прошу Господа Ісуса Христа, щоби з Його святого Серця на всіх нас зійшли ріки живої води і загоїли рани, які ми собі завдаємо, щоби зміцнили нашу здатність любити й служити, щоби спонукали нас вчитися йти разом до справедливого, солідарного і братерського світу. Так буде до дня, коли ми разом щасливо святкуватимемо в небесному Царстві. Там буде воскреслий Христос, який гармонізує всі наші відмінності світлом, яке безустанно виходить із Його відкритого Серця. Нехай Його завжди прославляють.

Рим, базиліка св. Петра, 24 жовтня 2024, дванадцятий рік мого Понтифікату.

ФРАНЦИСК

[1] Значна частина роздумів першого розділу натхнена неопублікованими працями о. Дієго Фареса ТІ; нехай Господь обдарує його вічним життям.

[2] Див. Гомер, Іліада, 21, 441.

[3] Див. там само, 10, 244.

[4] Див. Тімей, 65 c-d і 70.

[5] Гомілія під час св. Меси, Дім Святої Марти (14 жовтня 2016): L’Osservatore Romano, іспанською мовою (21 жовтня 2016), ст. 9.

[6] Св. Йоан Павло ІІ, Ангел Господній, 2 липня 2000: L’Osservatore Romano, 3-4 липня 2000, ст. 4.

[7] Там само, Катехиза, 8 червня 1994: L’Osservatore Romano, 9 червня 1994, ст. 5.

[8] Біси (1873).

[9] ROMANO GUARDINI, Religiöse Gestalten in Dostojewskijs Werk, Mainz/Paderborn, 1989, pp. 236ff.

[10] Karl Rahner, Algunas tesis para la teología del culto al corazón de Jesús, en Escritos de Teología, t. 3, Taurus, Madrid 1961, 370.

[11] Там само, 371.

[12] Byung-Chul Han, El corazón de Heidegger. El concepto de “estado de ánimo” de Martín Heidegger, Herder, Barcelona 2021, 68-69.

[13] Там само, 107; див. 313.

[14] Див. там само, La agonía del Eros, Herder, Barcelona 2014, 9-11.

[15] Martin Heidegger, Aclaraciones a la poesía de Hölderlin, Alianza, Madrid 2005, 133.

[16] Див. Michel de Certeau, L’espace du désir ou le «fondement» des Exercices spirituels: Christus 77 (1973), pp. 118-128.

[17] Itinerarium mentis in Deum, VII, 6, en Obras de San Buenaventura, I, BAC, Madrid 1945, 633.

[18] Proemium in I Sent., q. 3, en Opera Omnia, vol. 1, Ex typographia Colegii S. Bonaventurae, Quaracchi 1882, 13.

[19] S. John Henry Newman, Meditaciones y devociones, Edibesa, Madrid 2007, 310.

[20] Душпастирська Конституція Gaudium et spes, 82.

[21] Там само, 10.

[22] Там само, 14.

[23] Див. Дикастерій Віровчення, Декларація Dignitas infinita (2 квітня 2024), 8: L’Osservatore Romano, іспанською (12 квітня 2024), ст. 7.

[24] Апостольська Конституція Gaudium et spes, 26.

[25] Св. Йоан Павло ІІ, Ангел Господній (28 червня 1998): L’Osservatore Romano, іспанською (3 липня 1998), ст. 1.

[26] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 83: AAS 107 (2015), 880.

[27] Гомілія під час св. Меси, Дім Святої Марти (7 червня 2013): L’Osservatore Romano, іспанською (14 червня 2013), ст. 2.

[28] Пій XII, Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 6: AAS 48 (1956), 316.

[29] Пій VI, Конституція Auctorem fidei (28 серпня 1794), 63: DH, 2663.

[30] Лев XIII, Енцикліка Annum Sacrum (25 травня 1899): ASS 31 (1898-99), 649.

[31] Там само: «Inest in Sacro Corde symbolum atque expressa imago infinitae Iesu Christi caritatis».

[32] Ангел Господній (9 червня 2013): L’Osservatore Romano, іспанською (14 червня 2013), ст. 4.

[33] Тому можемо зрозуміти, чому Церква заборонила ставити на вівтар образи самих тільки сердець Ісуса чи Марії (див. Відповідь Священної Конгрегації Обрядів священникові Шарлю Лєкогу, P.S.S., 5 квітня 1879: Decreta Authentica Congregationis Sacrorum Rituum ex actis ejusdem Collecta, vol. 3, n. 3492, Ex typographia polyglotta S. C. de Propaganda Fide, Roma 1900, 107-108). Поза літургією, «в приватній побожності» (там само), можна вживати символіку серця як дидактичний засіб, естетичну фігуру чи «емблему», яка заохочує роздумувати про любов Христа, але існує ризик прийняти серце як об’єкт поклоніння чи духовного діалогу окремо від особи Христа. 31 березня 1887 Конгрегація озвучила наступну подібну відповідь (там само, n. 3673, 187).

[34] Тридентський Собор, Сесія XXV, Декрет Mandat Sancta Synodus (3 грудня 1563): DH, 1823.

[35] V Загальна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, Documento de Aparecida (29 червня 2007), 259.

[36] Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 11-12: AAS 48 (1956), 323-324.

[37] Ep. 261, 3: PG 32, 972.

[38] In Ioann., Homil. 63, 2: PG 59, 350.

[39] De fide ad Gratianum, lib. 2, cap. 7, 56: PL 16, 594 (ed. 1880).

[40] Enarr. in Ps. 87, 3, en Obras de San Agustín, XXI, Enarraciones sobre los salmos (3°), BAC, Madrid 1956, 274-275.

[41] Див. De fide orth. 3, 6.20: PG 94, 1006.1081.

[42] Olegario González de Cardedal, La entraña del cristianismo, Secretariado Trinitario, Salamanca 2010, 70-71.

[43] Ангел Господній (1 червня 2008): L’Osservatore Romano, іспанською (6 червня 2008), ст. 1.

[44] Пій XII, Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 15: AAS 48 (1956), 327-328.

[45] Там само, 28: AAS 48 (1956), 343-344.

[46] Бенедикт XVI, Ангел Господній (1 червня 2008): L’Osservatore Romano, іспанською (6 червня 2008), ст. 1

[47] Vigilio, Constitución Inter innumeras solicitudines (14 травня 553): DH, 420.

[48] Ефеський Собор, Anatematismos de Cirilo de Alejandría, 8: DH, 259.

[49] ІІ Константинопольський Собор, Ses. 8 (2 червня 553), Canon 9: DH, 431.

[50] Духовна пісня (A – перша версія), Пісня 22, 4, en S. Juan de la Cruz, Obras completas, Monte Carmelo, Burgos 2010, 1234.

[51] Там само, Пісня 12, 8, 1188.

[52] Там само, Пісня 12, 1, 1184.

[53] «Для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого – ми» (1 Кор. 8, 6). «А Богові й нашому Отцеві слава на віки вічні! Амінь» (Фил. 4, 20). «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець усякого милосердя і Бог усякої втіхи» (2 Кор. 1, 3).

[54] Апостольський Лист Tertio millennio adveniente (10 листопада 1994), 49: AAS 87 (1995), 35.

[55] In Ep. ad Rom., 7: PG 5, 694.

[56] «Щоб світ знав, що я Отця люблю» (Йо.14, 31). «Я і Отець – одно» (Йо. 10, 30). «Невже не віруєш, що я в Отці, а Отець у мені?» (Йо.14, 10).

[57] «До Отця повертаюсь» (Йо.16, 28). «Я до тебе йду» (Йо. 17, 11).

[58] «Eis ton kolpon tou Patrós».

[59] Adv. Haer. III, 18, 1: PG 7, 932.

[60] In Ioann. II, 2: PG 14, 110.

[61] Ангел Господній (23 червня 2002): L’Osservatore Romano, іспанською (28 червня 2002), ст. 1.

[62] Св. Йоан Павло II, Послання з нагоди сторіччя посвячення Левом ХІІІ людства Пресвятому Серцю, Варшава (11 червня 1999): L’Osservatore Romano, іспанською (2 липня 1999), ст. 7.

[63] Там само, Ангел Господній (8 червня 1986), 4: L’Osservatore Romano, іспанською (15 червня 1986), стт. 1 і 4.

[64] Гомілія, Візит до клініки Джемеллі та медичного факультету Католицького Університету Пресвятого Серця (27 червня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською (4 липня 2014), ст. 11.

[65] Див. Еф. 1,5.7; 2,18; 3,12.

[66] Див. Еф. 2,5.6; 4,15.

[67] Див. Еф. 1,3.4.6.7.11.13.15; 2,10.13.21.22; 3,6.11.21.

[68] Послання з нагоди сторіччя посвячення Левом ХІІІ людства Пресвятому Серцю, Варшава (11 червня 1999): L’Osservatore Romano, іспанською (2 липня 1999), ст. 6.

[69] «Оскільки Пресвяте Серце – це символ і виразний образ безмежної любові Ісуса Христа, яка нас спонукає до взаємності, то природно, що ми посвячуємо себе цьому Пресвятому Серцю. Посвятити себе Пресвятому Серцю – це віддатися Ісусові Христу і з’єднатися з Ним […]. Сьогодні ми маємо перед очима ще одну благословенну і божественну емблему: найсвятіше Серце Ісуса з хрестом вгорі, яке світить чудовим сяйвом посеред полум’я. У ньому повинні бути всі наші надії. У ньому потрібно шукати й очікувати спасіння всього людства». Лев XIII, Енцикліка Annum Sacrum (25 травня 1899): ASS 31 (1898-99), 649, 651.

[70] «Чи в цьому чудовому знакові й у цьому виді побожності, яка від нього походить, не міститься суть усієї релігії та навіть правило найдосконалішого життя, яке найкраще веде душі до глибшого пізнання Христа, нашого Господа, і спонукає любити Його палкіше і наслідувати ефективніше?» Пій XI, Енцикліка Miserentissimus Redemptor (8 травня 1928), 3: AAS 20 (1928), 167.

[71] «Це найшляхетніший релігійний акт, тобто повна і абсолютна воля піддати і посвятити себе любові Божественного Спасителя, живим знаком і символом якої є Його пробите Серце […] У ньому можемо побачити не тільки символ, але, у якийсь спосіб, синтез усієї таїни нашого Відкуплення […] Ісус Христос багато разів виразно вказував на своє Серце як на найвідповідніший символ для заохочення людей пізнати й оцінити Його любов; і водночас встановив його як знак і запоруку свого милосердя і благодаті для духовних потреб Церкви наших часів». Пій XII, Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 2, 24, 26: AAS 48 (1956), 311, 336, 340.

[72] Катехиза (8 червня 1994), 2: L’Osservatore Romano, іспанською (10 червня 1994), ст. 3.

[73] Ангел Господній (1 червня 2008): L’Osservatore Romano, іспанською (6 червня 2008), ст. 1.

[74] Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 28: AAS 48 (1956), 344.

[75] Див. там само, 24: AAS 48 (1956), 336.

[76] «Значення приватних об’явлень істотно відрізняється від єдиного публічного Об’явлення: останнє вимагає нашої віри […]. Приватне об’явлення […] це допомога, яку отримуємо, проте ми не зобов’язані її використовувати». Бенедикт XVI, Апостольська Адгортація Verbum Domini (30 вересня 2010), 14: AAS 102 (2010), 696.

[77] Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 26: AAS 48 (1956), 340.

[78] Там само, 28: AAS 48 (1956), 344.

[79] Там само.

[80] Апостольська Адгортація. C’est la confiance (15 жовтня 2023), 20: L’Osservatore Romano, іспанською (20 жовтня 2023), ст. 4.

[81] Рукопис A, 83v.

[82] Св. Марія Фаустина Ковальська, Щоденник, 47 (22 лютого 1931), Marian Press, Stockbridge 2012, 46.

[83] Див. Mišna Sukkâ IV, 5.9.

[84] Лист до генерала Товариства Ісуса, Паре-ле-Моньяль (5 жовтня 1986): L’Osservatore Romano, іспанською (19 жовтня 1986), ст. 4.

[85] Acta de los mártires de Lyon, en Eusebio de Cesarea, Historia eclesiástica, libro 5, c. 1, 22, BAC, Madrid 2008, 272.

[86] Rufino, libro 5, c. 1, 22: GCS 9/1, Eusebius, II, 1, 411.

[87] S. Justino, Dial. 135: PG 6, 787.

[88] Novaciano, De Trinitate, 29: PL 3, 944. Див. S. Gregorio de Elvira, en Tractatus Origenis de libris Sanctarum Scripturarum, XX, 12: CCSL 69, 144.

[89] S. Ambrosio, Expl. Ps. I, 33: PL 14, 983-984.

[90] Див. Tract. in Ioann. 61, 6, en Obras de San Agustín, XIV, Tratados sobre el Evangelio de san Juan (36-124), BAC, Madrid 1957, 339.

[91] Carta 3, A Rufino, 4, en S. Jerónimo, Obras completas, Xa, Epistolario I, BAC, Madrid 2013, 18-19.

[92] Sermón 61, 4, en S. Bernardo, Obras completas, II, BAC, Madrid 1955, 405.

[93] Див. Exposición sobre el Cantar de los Cantares, Sígueme, Salamanca 2013, 79.

[94] Guillermo de Saint-Thierry, Acerca de la naturaleza y la dignidad del amor, Sígueme, Salamanca 2023, 13.

[95] Guillermo de Saint-Thierry, Oraciones meditadas 8, 6, en Carta de oro y oraciones meditadas, Monte Carmelo, Burgos 2013, 232.

[96] S. Buenaventura, Jesucristo, árbol de la vida, 30, en Obras de San Buenaventura, II, BAC, Madrid 1946, 331.

[97] Там само.

[98] S. Gertrudis de Helfta, en Revelaciones de Santa Gertrudis la Magna, virgen de la Orden de San Benito, Monasterio de Santo Domingo de Silos, Burgos 1932, 415.

[99] Léon Dehon, Directoire spirituel des prêtres du Sacré Cœur de Jésus, II, cap. VII, n. 141, Anciens Etablissement Splichal, Turnhout 1936.

[100] El Diálogo, 75, en Obras de Santa Catalina de Siena, BAC, Madrid 1996, 183.

[101] Див., до прикладу: Angelus Walz, De veneratione divini cordis Iesu in Ordine Praedicatorum, Pontificium Institutum Angelicum, Roma 1937.

[102] Rafael García Herreros, San Juan Eudes, Imprenta Olivieres y Domínguez, Bogotá 1943, 42.

[103] Carta a santa Juana Francisca de Chantal (24 квітня 1610), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 14, Cartas, vol. 4, Monastère de la Visitation, Annecy 1906, 289.

[104] Sermón en el segundo domingo de Cuaresma (20 лютого 1622), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 10, Sermones, vol. 4, Niérat, Annecy 1898, 243-244.

[105] Carta a santa Juana Francisca de Chantal (31 травня 1612), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 15, Cartas, vol. 5, Monastère de la Visitation, Annecy 1908, 221.

[106] Carta a Marie Aimée de Blonay (18 лютого 1618), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 18, Cartas, vol. 8, Monastère de la Visitation, Annecy 1912, 170-171.

[107] Carta a santa Juana Francisca de Chantal (кінець листопада 1609), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 14, 214.

[108] Там само. (25 лютого 1610), 253.

[109] Entretenimientos espirituales 12. Sobre la sencillez y la prudencia religiosas, en Œuvres de Saint François de Sales, t. 6, Niérat, Annecy 1895, 217.

[110] Carta a santa Juana Francisca de Chantal (10 червня 1611), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 15, 63.

[111] S. Margarita María Alacoque, Autobiografía, c. IV, El Mensajero, Bilbao 1890, 106-107.

[112] Там само, 106.

[113] Там само, c. V, 114.

[114] Див. Дикастерій Віровчення, Норми для розпізнавання ймовірних надприродних явищ (17 травня 2024), Презентація – Підстави нової редакції Норм; I, A, 12.

[115] Autobiografía, c. VIII, 187.

[116] S. Margarita María Alacoque, Carta 110, A la Hermana de la Barge, Moulins (22 жовтня 1689), en Vida y Obras completas, El Mensajero del Corazón de Jesús, Bilbao 1948, 400.

[117] S. Margarita María Alacoque, Autobiografía, c. IV, 107.

[118] Там само, c. V, 114-115.

[119] S. Claudio de La Colombière, Acto de confianza, en Escritos Espirituales del beato Claudio de La Colombière, S.J., Mensajero, Bilbao 1979, 110.

[120] Там само, Ejercicios espirituales en Londres (1-8 лютого 1677), 11, Devoción al Sagrado Corazón, 103-104.

[121] Там само, Ejercicios espirituales en Lyon (жовтень-листопад 1674), Tercera Semana, 2, Prendimiento de Jesucristo, 71.

[122] Див. Carta a Madame de Bondy (27 квітня 1897), en Écrits spirituels, De Gigord, París 1923, 79.

[123] Carta a Madame de Bondy (15 квітня 1901), en Lettres à Madame de Bondy. De la Trappe à Tamanrasset, Desclée de Brouwer, París 1966, 83. Див. там само (квітня 1909), 180: «Завдяки тобі я взнав про виставлення Пресвятих Дарів, про благословення і про Пресвяте Серце».

[124] Carta a Madame de Bondy (7 квітня 1890), en Lettres à Madame de Bondy, 30.

[125] Carta al abate Huvelin (27 червня 1892), en C. Foucauld – H. Huvelin, Correspondance inédite, Desclée de Brouwer, Tournai 1957, 22.

[126] Méditations sur Ancien Testament, Roma 1896.

[127] Carta al abate Huvelin (16 травня 1900), en C. Foucauld – H. Huvelin, Correspondance inédite, 156.

[128] Щоденник (17 травня 1906).

[129] Лист 67, До пані Герен (18 листопада 1888).

[130] Лист 122, До Селіни (14 жовтня 1890).

[131] Вірш 23, До Пресвятого Серця Ісуса (21 від червня до жовтня 1895).

[132] Лист 247, До отця Белльєра (21 червня 1897).

[133] Останні розмови. Жовтий зошит (11 липня 1897).

[134] Лист 197, До сестри Марії від Пресвятого Серця (17 вересня 1896). Це не означає, що св. Тереза від Дитяти Ісус не жертвувала свої страждання й болі, з’єднуючи їх зі стражданням Христа, але коли вона хотіла дійти до суті, то піклувалася, щоби не надавати цим жертвам значення, якого вони не мають.

[135] Лист 142, До Селіни (6 липня 1893).

[136] Лист 191, До Леонії (12 липня 1896).

[137] Лист 226, До отця Роланда (9 травня 1897).

[138] Лист 258, До отця Белльєра (18 липня 1897).

[139] Св. Ігнатій Лойола, Духовні вправи, 104.

[140] Там само, 297.

[141] Див. Carta a Ignacio de Loyola (23 січня 1541), en Lettres et instructions, Lessius, Namur 2017, 84.

[142] Vida de Ignacio de Loyola, c. 8, 96, Mensajero-Sal Terrae, Bilbao-Santander 2021, 147.

[143] Духовні вправи, 54.

[144] Див. там само, 230 ss.

[145] XXIII Congregación General de la Compañía de Jesús, Decreto 46, 1: Institutum Societatis Iesu, 2, Florencia 1893, 511.

[146] En Él solo… la esperanza, Secretariado General del Apostolado de la Oración, Roma 1982, 180.

[147] Carta al Prepósito general de la Compañía de Jesús, Paray-le-Monial (5 жовтня 1986): L’Osservatore Romano, іспанською (19 жовтня 1986), ст. 4.

[148] Conferencias a los Misioneros. La pobreza, 55 (13 серпня 1655), en S. Vicente de Paúl, Obras completas, t. 11/3, Sígueme, Salamanca 1974, 156.

[149] Conferencias a las Hijas de la Caridad. Mortificación, correspondencia, comidas, salidas (Reglas comunes, arts. 24-27), 89 (9 грудня 1657), t. 9/2, 974.

[150] S. Daniel Comboni, Carta pastoral para la Consagración del Vicariato al Sagrado Corazón, El-Obeid (1 серпня 1873), en Escritos, 515 (485), 3324.

[151] Див. Homilía durante la Santa Misa de canonización (18 травня 2003): L’Osservatore Romano, іспанською (23 травня 2003), ст. 5.

[152] Енцикліка Dives in misericordia (30 листопада 1980), 13: AAS 72 (1980), 1219.

[153] Катехиза (20 червня 1979): L’Osservatore Romano, іспанською (24 червня 1979), ст. 3.

[154] Misioneros Combonianos del Corazón de Jesús, Regla de Vida. Constituciones y Directorio General, Roma 1988, 3.

[155] Religiosas del Sagrado Corazón de Jesús (Sociedad del Sagrado Corazón), Constituciones 1982, 7.

[156] Енцикліка Miserentissimus Redemptor (8 травня 1928), 10: AAS 20 (1928), 174.

[157] Коли практикується віра, спрямована до Христа, то душа має доступ не тільки до споминів, а до дійсності Його божественного життя (див. S. Tomás de Aquino, Summa Theologiae, II-II, q. 1, a. 2, ad 2; q. 4, a. 1).

[158] Пій XI, Енцикліка Miserentissimus Redemptor (8 травня 1928), 10: AAS 20 (1928), 174.

[159] Гомілія під час Літургії Великого Четверга (28 березня 2024): L’Osservatore Romano, іспанською (29 березня 2024), стт. 4-5.

[160] Св. Ігнатій Лойола, Духовні вправи, 203.

[161] Гомілія під час Літургії Великого Четверга (28 березня 2024): L’Osservatore Romano, іспанською (29 березня 2024), ст. 4.

[162] S. Margarita María Alacoque, Autobiografía, c. V, 115.

[163] S. Margarita María Alacoque, Carta 133 (3 листопада 1689), Al P. Croiset, en Vida y Obras completas, 464.

[164] S. Margarita María Alacoque, Autobiografía, c. VIII, 187.

[165] Енцикліка Annum Sacrum (25 травня 1899): ASS 31 (1898-99), 649.

[166] Juliano, Carta a Arsacio, sumo sacerdote de Galacia, Antioquía (invierno de 362-363): Boletín del Instituto de Estudios Helénicos, 5 (1971), ст. 94.

[167] Там само, стт. 93-94.

[168] Дикастерій Віровчення, Декларація Dignitas infinita (2 квітня 2024), 19: L’Osservatore Romano, іспанською (12 квітня 2024), ст. 9.

[169] Див. Бенедикт XVI, Лист до Головного Настоятеля Товариства Ісуса з нагоди 50-ї річниці проголошення Енцикліки Haurietis aquas (15 травня 2006): AAS 98 (2006), 461.

[170] In Num., Homil. 12, 1: PG 12, 657.

[171] Ep. 29, 24: PL 16, 1060.

[172] Adv. Arium 1, 8: PL 8, 1044.

[173] Див. Tract. in Ioann. 32, 4, en Obras de San Agustín, XIII, Tratados sobre el Evangelio de san Juan (1-35), BAC, Madrid 1955, 749.

[174] Expos. in Ev. S. Ioannis, cap. 7, lectio 5.

[175] Пій XII, Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 26: AAS 48 (1956), 321.

[176] Св. Йоан Павло II, Енцикліка Redemptoris Mater (25 березня 1987), 38: AAS 79 (1987), 411.

[177] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція. Lumen gentium, 62.

[178] Там само, 60.

[179] Sermón 20, 4, en S. Bernardo, Obras completas, II, 122.

[180] Introducción a la vida devota, III, c. 35, en Obras selectas, BAC, Madrid 2010, 186-187.

[181] Sermón en el domingo XVII después de Pentecostés (30 вересня 1618), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 9, Sermones, vol. 3, Niérat, Annecy 1897, 200-201.

[182] Retiro hecho en Nazaret del 5 al 15 de noviembre de 1897. Jesús en su pasión, en Escritos espirituales, Studium, Madrid 1964, 58.

[183] З 19 березня 1902 всі його листи мали заголовок Iesus Caritas, між цими двома словами було серце, увінчане хрестом.

[184] Carta al abate Huvelin (15 липня 1904), en C. Foucauld – H. Huvelin, Correspondance inédite, 211.

[185] Carta a dom Martin (25 січня 1903), en Cahiers Charles de Foucauld, vol. 2, 154.

[186] Anexo VI en René Voillaume, Les fraternités du Père de Foucauld, Cerf, París 1946, 173.

[187] Méditations des saints Évangiles sur les passages relatifs à quinze vertus (Nazaret 1897-1898), Charité 77 (Мт. 20, 28), en C. Foucauld, Aux plus petits de mes frères, Nouvelle Cité, París 1973, 82.

[188] Там само, Charité 90 (Мт. 27, 30), 95.

[189] Quelques directeurs d’âmes au XVII siècle, Libraire Victor Lecoffre J. Gabalda, París 1911, 97.

[190] Conferencias a las Hijas de la Caridad. Servicio de los enfermos, cuidado de la propia salud (Reglas comunes, arts. 12-16), 85 (11 листопада 1657), t. 9/2, 917.

[191] Reglas comunes de la Congregación de la Misión, c. 2, 6 (17 травня 1658), t. 10, 470.

[192] Лист до Головного Настоятеля Товариства Ісуса, Паре-ле-Моньяль (5 жовтня 1986): L’Osservatore Romano, іспанською (19 жовтня 1986), ст. 4.

[193] Св. Йоан Павло II, Постсинодальна Апостольська Адгортація Reconciliatio et Paenitentia (2 грудня 1984), 16: AAS 77 (1985), 215.

[194] Див. Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987), 36: AAS 80 (1988), 561-562.

[195] Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 41: AAS 83 (1991), 844-845.

[196] Катехизм Католицької Церкви, 1888.

[197] Див. Катехиза (8 червня 1994), 2:  L’Osservatore Romano, іспанською (10 червня 1994), ст. 3.

[198] Промова до учасників міжнародного симпозіуму “Відновити невідновлюване”, в 350 річницю об’явлень Ісуса в Паре-ле-Моньял (4 травня 2024): L’Osservatore Romano (4 травня 2024), ст. 12.

[199] Там само.

[200] Гомілія під час св. Меси, Дім Святої Марти (6 березня 2018): L’Osservatore Romano, іспанською (16 березня 2018), ст. 10.

[201] Промова до учасників міжнародного симпозіуму “Відновити невідновлюване”, в 350 річницю об’явлень Ісуса в Паре-ле-Моньял (4 травня 2024): L’Osservatore Romano (4 травня 2024), ст. 12.

[202] Гомілія під час Літургії Великого Четверга (28 березня 2024): L’Osservatore Romano, іспанською (29 березня 2024), ст. 5.

[203] Там само.

[204] Там само.

[205] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 80: AAS 107 (2015), 879.

[206] Катехизм Католицької Церкви, 1085.

[207] Там само, 268.

[208] Автобіографія, c. IV, 107.

[209] Рукопис A, 84 r.

[210] Там само.

[211] Там само.

[212] Рукопис A, 83v; див. Лист 226, До о. Роланда (9 травня 1897).

[213] Молитва 6, Принесення себе в жертву Милосердній Любові (9 червня 1895).

[214] Рукопис М, 3v.

[215] Лист 186, До Леонії (11 квітня 1896).

[216] Лист 258, До отця Белльєра (18 липня 1897).

[217] Пій XI, Енцикліка Miserentissimus Redemptor (8 травня 1928), 5: AAS 20 (1928), 169.

[218] Там само, 8: AAS 20 (1928), 172.

[219] Св. Йоан Павло II, Катехиза (20 червня 1979): L’Osservatore Romano, іспанською (24 червня 1979), ст. 3.

[220] Гомілія під час св. Меси, Дім Святої Марти (27 червня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською (4 липня 2014), ст. 10.

[221] Послання з нагоди сторіччя посвячення людства Пресвятому Серцю Леоном ХІІІ, Варшава (11 червня 1999): L’Osservatore Romano, іспанською (2 липня 1999), ст. 6.

[222] Там само.

[223] Лист до Люїса-Марі Біллє, Архиєпископа Ліону, з нагоди прощі до Паре-ле-Моньял (4 червня 1999): L’Osservatore Romano, іспанською (2 липня 1999), ст. 7.

[224] Conferencias. Repetición de la oración (22 серпня 1655), 58, t. 11/3, 190.

[225] Лист Diserti interpretes (25 травня 1965), 4, en Francisco Cerro Chaves y Víctor Castaño Moraga [eds.], Encíclicas y Documentos de los Papas sobre el Corazón de Jesús, Monte Carmelo, Burgos 2009, 141.

[226] Vita Nuova XIX, 5-6.

[227] Рукопис A, 45 v.