Стан Церкви в суспільстві оцінюють переважно за зовнішніми критеріями: який відсоток людей вважає себе членами Церкви, який відсоток членів Церкви відвідує недільне богослужіння, кількість хрещень, шлюбів, причасть, сповідей. Чи з плином часу ці цифри зростають чи зменшуються, враховуючи демографічні зміни тощо. Є ще й негативні критерії, наприклад, кількість розлучених після церковного шлюбу. На основі цих показників оцінюють значення Церкви і її вплив у даному суспільстві.
Тільки мета людини – Бог і Боже Царство, а не недільні служби, які тільки засіб для осягнення мети. Чи ці показники оцінюють суттєве значення релігії (в’язати людину з Богом) в житті суспільства чи тільки зв’язок людини з Церквою – організованою структурою, яка повинна допомагати людині йти до Бога?
Вихід з Церкви в традиційному мисленні вважається автоматично відмовою від Бога і Божого Царства. Але чи між практикуючими християнами і не практикуючими є суттєва різниця (у зв’язку з Богом)?
«Людина створена для того, щоб хвалити Господа Бога свого, поклонятися і служити Йому» (Духовні Вправи 23). Одним словом – виконувати Божу волю. Чи перебування в Церкві і релігійні практики – це автоматичне виконання Божої волі?
Розглянемо два приклади.
1. Не практикуюча людина. Має свої потреби, прагнення, намагається їх задовольняти. Відчуває у собі якісь духовні прагнення, йде до церкви, не отримує те, що хоче, йде до ворожки, астролога тощо, отримує те, що хоче. Що би вона не робила, вона завжди зосереджена на собі, на своєму Его.
2. Практикуюча людина. Активна участь у церковному житті, ззовні виглядає все чудово. А якщо зануримось глибше, то відкриємо те саме: зосередження на собі, на своєму Его, задоволення своїх духовних потреб, тільки в Церкві, бо інший психічний тип. Живе так само, робить те, що хоче, тільки притримуючись моральних норм, накладених Церквою. Тобто, виконувати Божу волю означає не грішити, до всього іншого Бог не має жодного відношення. Звернімося до Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли.
«У кожному доброму виборі, наскільки це від нас залежить, око наших намірів має бути чистим і спрямованим тільки на мету, задля якої нас створено, себто на прославу Господа Бога і спасіння нашої душі. Відтак будь-який вибір маємо здійснювати лишень з огляду на цю мету, не підпорядковуючи мету засобам, а навпаки, засоби – меті. Так, приміром, багато хто вирішує спершу вступити у шлюб, а потім уже служити Господеві у подружжі, хоча нашою метою є власне служіння Богові. Подібно й інші спочатку домагаються церковних посад, щоб уже потім служити на цих посадах Богу. Такі люди, отже, не йдуть прямо до Бога, а хочуть натомість, аби Бог сам ішов до них, погоджуючись з їхніми невпорядкованими прив’язаностями, і, як наслідок, перетворюють мету на засіб, а засіб – на мету, ставлячи на перше місце те, що мало б бути на другому. Бо насамперед ми повинні пробудити в собі бажання служити Богові, позаяк саме це є нашою метою, а тоді вже бажати посад чи шлюбу, якщо це нам більше підходить, оскільки все це є лишень засобами для досягнення мети. Отож тільки служіння Господу Богу, Його прослава та вічне спасіння нашої душі має спонукати нас до того, щоб обрати або відкинути ті чи інші засоби» (ДВ 169).
Уже на основі цього тексту можемо виснувати причини різноманітних криз у Церкві: подружжя, священства. Традиційна ментальність завжди буде вважати, що вибір священства чи чернецтва завжди може бути тільки добрим вибором – служіння Богові, а не заспокоєння своїх хворих амбіцій, психічних відхилень тощо. Тобто, у своїй богомільній сліпоті ми багато чого в своєму житті від початку робимо навиворіт.
Розглянемо кризу подружнього життя і обговорення на вищому Церковному рівні можливості допуску до Таїнств розлучених, які живуть у другому шлюбі. Загальна богомільна ментальність така – заборона приступати до Таїнств автоматично робить мене нев’їздним до раю. Остання можливість – сповідь перед смертю. Якщо Церква змінить норми, допустить мене до Таїнств – відкриє мені візу до раю. А Таїнства – це духовні проносні ліки, очистять мою душу з гріхів. Інструментальне і навіть магічне ставлення до Таїнств, так само і до молитви й до інших церковних заходів. Наприклад, часто можна почути – йду на відпуст, бо там святе місце і відчуваю велику Божу благодать. Тут нічого нового немає. Ще від зарання історії людина відчувала особливу благодать на святій горі чи біля святого дуба і приносила туди плоди праці своїх рук – скальпи й черепи ворогів.
А чи зі зміною церковних норм щось поміняється суттєво? А суттєвим я вважаю лише індивідуальний зв’язок людини з Богом. Зміна церковних законів змінить людину, чи вона залишиться такою, як і була? І чи людина взагалі хоче дивитися в свою душу і в свій мозок і там щось змінювати, чи мінятися мають довколишні люди, Церква, ввесь світ – допасовуватися до мене, щоб я ся добре чув?
Сьогодні ми всі освічені, вчені, а що таке освіченість, навіть релігійна? Завантажити в голову за 5 років навчання 50 мегабайт інформації, а релігійне мислення залишається на рівні примітивних племен.
о. Олег Кривобочок ТІ
