– Отче Андрію, болить… Ой, як болить!.. Жахливо болить… Я ж таки можу натиснути. Молю Бога, аби ми ніколи не зустрілися. Я ж не знаю, де він зараз. Може, десь на Луганщині, а може, й десь тут. Я ж не знаю…
Я й сам колишній офіцер-спецназівець. Чотири роки за рікою прослужив. Тринадцять своїх хлопців залишив в Афгані. Після повернення працював ветеринаром. Люблю тварин, а вони – мене. Особливо люблю кішок. За їхню незалежність люблю. Собака, він завжди за людиною бігає, а от кішка, та свій власний шлях обирає…
Колю, похресника мого, я ж сам і виростив. Батьки його загинули в автокатастрофі, коли хлопцеві було лише дев’ять років. Він, хоч і важко травмований, але вижив. Протягом наступних трьох років носив на ногах складні металеві апарати, самостійно пересуватися йому було доволі непросто. Але молодець, вижив. Зате, коли виріс, парубком став – витягнувся, вищий за мене на півтора голови, веселий, життєрадісний. Спершу мене «хресним» називав, а згодом почав казати «тато». Отак і жили ми однією сім’єю: ми з дружиною, наші Свєта, Юля, Денис та наш Коля. З Денисом не розлий вода були. Зовсім рідні. І Денис мій – парубок вродливий. Спритний, як батько: усе, що сам знав, йому намагався передати. Згодом виїхав на заробітки до Москви. Туди ж і дружина його з обома дітьми переїхали. Та й молодша моя, Юля, до Росії помандрувала. А для Свєтиної Тетянки дядько Денис – взірець чоловіка. Не може з ним наговоритися.
Коля ж – мій. І наречену свою до мене до хати привів, і на службу з хати моєї вирушав. Я Колю виростив. А недавно прислали мені його з відрубаними руками та випаленим тризубцем на тілі. Усього якихось двадцять два роки хлопчикові моєму було – світлому, доброму, життєрадісному… Ніколи не зможу простити. Ой, як над тілом познущалися! Одімститися хочу.
А потім зателефонував Денис. Сказав, що повернувся на Донбас і воює на боці «ЛНР». Я йому про Колю, а він без грама емоцій. Боже, так, ніби я з ним про вечерю. Жодних почуттів! А ж не розлий вода друзі були, усе ділили, завжди разом. Як це могло трапитися, отче Андрію?.. Чому люди забули про честь і совість? А що тепер Тетяночці, внучці моїй сказати? Вона ж так любила свого дядька Дениса!.. Як же ж болить…
Питає у мене: «А якщо зустрінемось, вистрелиш?» Ну, це ж – син мій. Як болить… Розумієте?.. Я ж за Колю мого помститися хочу. Тому й зброю до рук знову взяв. Після стількох років! Так над тілом хлопчика мого познущалися… Не приведи, Боже нам з Денисом зустрітися на передовій. А я ж й не знаю, де саме зараз він і куди нас закинуть… Я ж і на курок натиснути можу. Зараз про одне молю Бога: аби з сином моїм не зустрітись…
Сутеніло. На весняному небі Донеччини з’являлись перші яскраві зорі. Вщухав прохолодний вітер і ставало тихіше. Майже спокійно. Спокою, принаймні, хотілося сподіватись. Аж раптом, зовсім зненацька, загримів чийсь дуже різкий і тривожний голос:
– Броніки! Бойова тривога по частині! Зайняти кругову оборону!
– Тільки б не зустрілись! – подумалось мені, коли я натягав бронежилет поверх ряси…
о. Андрій Зелінський ТІ
