В’ячеслав Окунь ТІ
Вчора ввечері мені пригадався віршик з мого дитинства. Це вірш “Чем пахнут ремесла?” Джанні Родарі в перекладі Маршака. Вчив його на пам’ять, розповідав у школі, до сьогодні пам’ятаю, як виглядала ця книжка, котру отримав в подарунок від моєї бабці…
Усі ремесла чимось пахнуть, а чим “пахне” священик?
Папа Франциск дуже часто звертає нашу увагу на якісний вимір служіння правдивого священика, пастиря своїх овець. В Страсний Четвер 2013 року, він наголосив, що пастир повинен пахнути своїми вівцями. “Будьте пастирями, «просякнутими запахом» своїх овець, а не маклерами й менеджерами в Церкві”.
ціла проповідь є тут: http://www.credo-ua.org/2013/03/80236
на цю тему знайшов промову митрополита Антонія Сурожського до студентів Московської Духовної Академії у 1973 році. (Переклад на українську власний)
Митрополит Сурожський Антоній
ПРО ПАСТИРСТВО
переклад В.Окунь ТІ
Я завжди вагаюся, що говорити і про що; як деякі з вас знають і як ви скоро усі зможете переконатися, я сам – без богословської освіти, і говорити на богословську тему серед студентів та викладачів Академії завжди трохи боязко. І тому я намагаюся вибрати такі теми, на які я можу говорити з досвіду життя; говорити про те , що довелося зазнати, про що довелося чути від людей, які багато пережили; і читати.
І ось сьогодні мені хочеться сказати вам трохи про ПАСТИРСТВО; бо це тема, котра викликає постійно хвилюючі думки у кожного священика, у кожного єпископа; і повинна б викликати такі ж думки і хвилювання у всякого християнина, тому що в якомусь відношенні, незалежно від прийняття сану або його відсутності, кожен християнин є посланий у світ бути проповідником Христа, свідком вічного Життя, путівником інших до Царства Небесного. І тому те, що я маю сказати, стосується, зрозуміло, в першу чергу священнослужіння, але відноситься також до царського священства усіх віруючих, про котре я скажу кілька слів при нагоді.
Коли ми говоримо про пастирство, саме слово для нас звучить «по-богословські», і в цьому відношенні, в культурі міст, великих держав , в культурі промисловості воно втратило ту жвавість, ту свіжість, яку мало, коли вимовлялося в Старому і Новому Завіті серед полів, серед іншої культури. І мені хочеться сказати декілька слів про це, тому що це слово народилося з живих відносин пастиря з паствою, тобто пастуха з тими тваринами, з якими він спілкувався.
Перше, що вражає в Євангелії, коли читаєш притчу Христа про загублену вівцю – ця ніжність, ця стурбованість… Якщо хтось з вас жив у селі, а тим більше читав і вдумувався в побут первинних часів, то так собі й уявляєш: кочуючі стада, люди, які не тільки з них годувалися, але які з ними жили. Згадайте, наприклад , розповідь у Книзі Царств про те , як Давид згрішив з Ветсавією (2 Цар 11), і Натан розповів йому притчу, що був багатий чоловік, у якого все було – і майно, і стада. І ось прийшов до нього друг, для котрого він захотів зробити бенкет. Але йому стало шкода своїх овець, шкода своїх ягнят, шкода свого вгодованого теля. І він звелів забрати у свого бідного сусіда єдине козеня, котре він мав, зарізати його і зробити обід для свого друга. І в оповіданні йдеться про те, що це козеня було для його сусіда, бідної, самотньої людини, немов рідна донька, немов дитина в будинку… Ось таке співвідношення між пастухом і ягням, між господарем та його стадом ми можемо собі тільки уявити.
Якщо ми уявимо собі це співвідношення, то зрозуміємо сенс старозавітньої жертви: ось людина піклується про своїх овець; серед овець народжується агнець – особливо прекрасний, чистий, без пороку; цього агнця, це ягня пастух буде обходити, годувати, дивитися за ним, берегти – і раптом Бог велить йому вибрати зі свого стада непорочне, досконале, найпрекрасніше ягня і вбити його, пролити його кров – чому? Тому що людина є грішна… Для нас ці картини Старого Завіту є дивні; але для пастуха це говорило так зрозуміло, ясно ось про що: тому що я згрішив, невинна істота, найпрекрасніша, найчистіша, беззахисна, про яку дбав, яку я намагався охоронити, захистити любов’ю, силою від кожної небезпеки – ця істота повинна загинути. Це говорить нам про те, що гріх одного завжди є терпінням і загибеллю для невинного – для найпрекраснішого, для найдорожчого…
І ви зрозумієте тоді чому, коли ми читаємо притчу про загублену вівцю, вона нас так зворушує, хоча ми все ж таки так далекі від цих образів і від цього життя. Відчувається, що цю вівцю , яка просто віддалилася від стада і пішла, пішла до інші пасовиська, на ласий шматочок землі, забула інших овець, забула про пастиря, але пастир забути не може! Мова тут не про збиток, не про те, що втрачена вівця позбавляє його однієї вівці, а про те, що ця вівця є в нього на обліку, вона дорога йому, вона народилася в його будинку, він годував її своєю працею, захищав від вовка – і ось вона пішла, пішла нещасна…
Так буває і в людській родині. Мені особливо пригадується одна сім’я. Дівчина була спокушена хлопцем, зникла , і потім через пару днів прийшла до дому прийшла вістка про це. Сім’я сиділа; батько довго мовчав, потім встав, одягнув пальто, капелюх і сказав: “Йду її шукати”. І пішов на два роки шукати. Сім’я перебивалася, сім’я жила надією, що повернеться батько й дівчина. А він переходив з міста в місто, з місця в місце, перебивався, як міг, і, нарешті, знайшов – залишену; соромно було їй повернутися. Він її взяв і повернувся… Ось це може бути для нас більш доступна картина душпастирства, того, як давній пастир, пастух, ставився до своїх овець. Ці слова “агнець”, “козеня”, “вівця”, які для нас майже нічого не говорять в нашій культурі, були такими теплими, такими живими словами ласки, любові, взаємних відносин.
І коли далі ми читаємо Євангеліє, ми знаходимо місця в Євангелії від Йоана: Я – добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе. Наймит, що не є пастир, якому вівці не належать, – бачить вовка, що надходить, та й полишає вівці і біжить геть. А вовк хапає їх і розполохує. Бо він – наймит і не турбується вівцями. Я ж – добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають. (Йо 10, 11-14) І всі ці місця говорять саме про глибокі, тонкі, чуйні взаємовідносини. Пастир йде попереду свого стада, щоб першим зустріти небезпеку: злодія, розбійника, вовка, хижого звіра, річку, що розлилася – що не довелося би їм зустріти, він йде попереду, він повинен перший зустрітися обличчям до обличчя з цією небезпекою.
І ось тут виявляється інша риса душпастирства; це вже не тільки ласка, ніжність, свідомість, що немає для нього нічого дорожчого від цієї вівці, і що коли вона піде, це для нього не втрата, а величезне горе; друга риса – це діяльна, мужня любов, захист, заступництво, те, що в давнину російською називалося “печалование” – обов’язок пастиря встати перед владою, перед гнобителем, перед тим, хто може погубити життя, честь, душу людини і сказати: НІ, не можна, пожалій, у тебе також є совість, до тебе теж прийде смерть, перед тобою теж повстане суд…
Якщо вчитатися в різні місця зі Старого та Нового Завіту, ви знайдете, очевидно, набагато більше вказівок, ніж даю вам зараз; я хочу зазначити лише деякі основні риси пастиря, без яких душпастирства немає: пастирство це НЕ ремесло, НЕ техніка, Не керівництво, НЕ володарювання, а ось таке ласкаве, жертовне служіння. Пастирство не знає дня і ночі; немає такої хвилі, коли людина не має права страждати, не має права бути в потребі, бо пастирю прийшов час відпочивати, або тому що він зайнятий собою… Немає такого часу… Бо якщо моя паства – це моя сім’я, якщо вони народилися навколо мене, якщо вони – мої діти, то як же я можу сказати своєму найближчому: А ти постраждай, а коли в мене буде час, я подбаю про тебе… Так само немає такого часу, коли пастирська молитва може скінчитися; не можна сказати людині: Ти так довго хворієш, я згадую тебе все рідше, я втомився від твоєї хвороби, від твого горя, від твого тюремного ув’язнення, від того, що тобі нічого не вдається… Хіба так можна, хіба так ми ставимося до сестри, до матері, до батька, до брата, до нареченої? Ні, не так! І ось це справжня міра душпастирства: ніжне, глибоке, вдумливе, рідне співвідношення; і воно є рідне насправді, тому що ми дійсно – одна сім’я і одне тіло. Це не тільки богословське твердження; якщо це не так, тоді взагалі все, що ми говоримо про хрещення, яке нас робить живими членами живого Христового тіла – це брехня; якщо це не так, тоді те, що ми говоримо про причастя Святими Тайнами, про прилучення до Тіла і Крові Христа, котрі нас роблять єдиносущними, єдинокровними з Христом – це все брехня. А якщо не брехня, то треба робити прямі, іноді немилосердні для себе висновки: він мені брат, вона мені сестра; він є так важливий для Бога, що Бог віддав за нього Свого Єдинородного Сина; він є так важливий для Христа, що Спаситель усе Своє життя і всю свою смерть віддав для того, щоб ця людина – яка мені не подобається – жила, воскресла, увійшла в Царство Небесне, стала моїм братом. Це реально, і саме в цьому полягає пастирство.
У серцевині пастирства, проте, є щось ще більше. Є один Пастир, великий Пастир для вівців: Господь наш Ісус Христос; Він – Пастир по перевазі, Він єдиний Пастир кожного творіння, і, дасть Бог, усіх приведе до Царства Небесного. А якщо ми пастирствуємо – ми пастирствуємо Його благодаттю; ми стоїмо на тому місці, де жодне сотворіння, жодна людина, найсвятіша, не сміє стояти; там може стояти тільки Господь Бог; приносити безкровну жертву може тільки Той, Хто приніс криваву жертву у Своєму тілі і віддав Свій дух Богові за наше спасіння.
Як легко ми входимо до вівтаря, забуваючи, що вівтар – це те місце, яке власне, особисто належить Богові; що туди увійти не можна інакше як зі свідомістю жаху, що входиш в Божу частину, що на цьому місці ніхто стояти не сміє; там віє Святим Духом; там місце, де тільки Христос може ходити Своїми стопами. Входити у вівтар ми повинні були б тільки для того, щоб здійснювати в нім служіння, у страсі, у тремтінні, у свідомості, що тільки Божественна благодать як Божа рука, що лягла на Мойсея, коли слава господня на Сінаї проходила перед ним, може захистити нас від того, щоби Божественний вогонь не знищив нас, як вогонь, що зійшов з небес на жертву пророка Іллі. Ось, як ми повинні були б стояти перед вівтарем, входити до нього.
Але що ж говорити про саму жертву, саме служіння? Єдиний Первосвященик Церкви Христової – Господь Ісус Христос; єдина сила, що творить чудеса в таїнствах і різних Божественних діях – сила Божа, Господа і Вседержителя Святого Духа. На початку літургії, коли все є готовн до здійснення таїнства, коли народ зібрався, священики вже вдягнуті, коли хліб і вино вже приготовані на жертовнику, диякон говорить слова, які так легко повз нас проходять : Прийшов час, щоб служити Господеві, владико, благослови… І це ми сприймаємо просто як нагадування священикові : тепер, мовляв, починай здійснювати службу… Запитайте на Афоні старих ченців, як вони читають в грецькому оригіналі сенс цих слів; я запитував; розуміють зовсім не так, що “тепер пора здійснювати службу для Бога”, а просто переставляючи наголос з одного слова на інше, наголос вимовою, не граматичний, вони тлумачать його так: а тепер прийшов час Богові діяти. Ми, яук люди, зробили все, що було нам доступно; пришли; склали живий церковний собор; одягнулися, принесли Богові особисту молитву, покаяння; стали із страхом і трепетом перед Божою особою; приготували хліб і вино; а що більше ми можемо зробити? Невже якоюсь священицькою або архієрейською силою ми можемо перетворити цей хліб – в Тіло Христове, це вино – в Кров Христову? Це може вчинити тільки Господь… Тепер священик і диякон вимовлятимуть священні слова, які їх перевершують, які перевершують саму людську Церкву, які можуть бути вимовлені в Церкві і Церквою тільки тому, що Церква не є усього лише людським суспільством, нехай вірянам, нехай відданим Богові, нехай слухняним Йому – а Богочоловічим тілом, рівно Божественним і людським, де в усій повноті мешкає Свята Трійця, в єдності із сотворінням, що примирилося з Богом, де в Христі плоттю мешкає Божество в усій повноті серед нас. Духом Святим повна і жива Церква, і життя наше з Христом сокровенне у Бозі. Ось чому ми можемо вимовляти ці священні слова, що перевершують все, що людина може зробити або помислити. І все одно: це будуть наші слова і будуть наші дії, без цих слів і без цих дій не здійсниться нічого – і проте, виконавець таїнства залишається Господь Ісус Христос, єдиний Первосвященик і єдиний пастир Церкви; і сила Духу Святого, Який наповнює Церкву.
І дивне це церковне суспільство. Дійсно недаремно ми говоримо про нього: Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву… По видимості – це усе ми; незримо – це ми в глибокій, тісній спорідненості з Богом; брати і сестри Христа по плоті; брати і сестри Христа по таємничому залученню Його людській воскреслій природі через таїнство хрещення і причастя; повні Святого Духа. Ми є есхатологічним суспільством, тобто суспільством, де одночасно незбагненно, але досвідчено збагненно є вже присутнє майбутнє століття в межах цього століття. Вже прийшов кінець, тому що кінець – це не щось, ця не якась мить в часі, а це Повнота, а Повнота прийшла Втіленням і даром Святого Духа. Кінець прийшов – і проте, кінця ми чекаємо; в межах часу вже діє таємниця вічного життя. І вона колись розкриється, і таємниця вічного життя захопить все, і час… Хтось із російських західних богословів сказав, що халкідонський догмат відноситься не лише до Втілення, до з’єднання в у Христі Божественної і людською природ, але і час після Втілення і дару Святого Духа має халкідонську якість, як би з’єднання вічного, вже такого, що прийшло майбутнього століття і тимчасового нашого перебування до становлення. Ось що Церква знає. І коли ми кличемо Святого Духа в епіклезі, коли ми волаємо до Нього і благаємо: Господи, Ти, що Пресвятого Твого Духа в третю годину на апостолів Твоїх послав, Того, Благий, не відніми від нас, але обнови нас, що молимось Тобі – ми просимо Духа Святого, Який є знаком, ознакою вічності що вже прийшла, вічності що вже впровадилася в час, просимо прийти і на мить вчинити диво, щоб ця спільнота поширилася до меж нескінченності і вічності, щоб ця мала християнська спільнота стала на мить вічністю і щоб те, що є істиною у вічності, стало реальністю в часі: хліб і вино стало би тілом і кров’ю Христа. У історичному часі цього не буває; у світі двох вимірів часу і простору цього не трапляється; але це буває і це трапляється, і це є у той момент, коли вічність входить у час і час поглинається вічністю вже тепер…
Але яке ж наше, священиче ставлення до цього? З яким страхом стоїмо ми, здійснюючи служіння, коли це здійснюється? Я згадував днями деяким з вас про те, як молодий священик, у момент розгублення, стоячи перед престолом, відчуваючи, що він не в силах здійснювати таємниче, перевершуюче всяку людську силу таїнство, сказав: Господи, я не можу! Я не можу! І раптом він відчув, що між ним і святим престолом Хтось став; йому довелося відступити і стояти на відстані від престолу, тому що Хтось невидимо стояв, здійснюючи ту Божественну Літургію, яку Він єдиний може вчинити. І це буває… Цей наш час, це в межах мого особистого досвіду з людьми…
Тепер: це означає, що те, що вірно про Христа по відношенню до сотворінн, по відношенню до людини, має бути істиною і реальністю в житті, в досвіді, у дії пастиря. Христос був в славі Отця; через жертовну, хресну любов до загубленої людини Він став людиною; Він перейняв на Себе усі обмеження сотворіння; Він перейняв на Себе життя в тому, що жахливо обмежилося до гріху; Він поніс на Собі усі наслідки падіння – але не лише в спразі, не лише в голоді, не лише в стомленні, не лише в замішанні духу, не лише в сльозах над Лазарем, не лише смертю тілесною, фізичною на хресті.
Він з нами так з’єднався, настільки став єдиний з нами, настільки захотів бути тим, що ми є, для того, щоб ми стали тим, що Він є, що Він на Себе, вільною волею, трагічно, на хресті, убивчо прийняв спустошення, яке вбиває людину. Людина втратила Бога гріхом, Христос як би втратив Бога у момент Своєї хресної смерті, щоб нічим не бути відокремленим від долі людини… Боже мій! Боже мій! навіщо Ти Мене залишив? – найстрашніший крик, який будь-коли прозвучав в людській історії, тому що Син Божий, що став сином людським, захотів бути так єдиним з синами противлення, що Він погодився, як вони, разом з ними втратити Бога. І від цієї залишеності Він помер, як всякий син людський, і зійшов в пекло…
Ми адже свідчимо іконами, церковним переданням, вірою Церкви, що по смерті Христос зійшов в пекло; але ми повинні розуміти, що це означає! Коли ми думаємо про пекло, ми думаємо образно про місце страшних мук. Але найстрашніше в пеклі Старого Завіту, в шеолі, про яке говорить псалмист або інші місця Святого Письма – не в муці, а в тому, що це місце, де Бога немає і не буде ніколи, це місце останньої, безнадійної відсутності Бога. І в це пекло гріхом Адама сходили усі.
Прочитайте притчу Христа про багача і Лазаря: і багач і Лазар і Аврам знаходяться в цьому шеолі; доля їх різна, страждання їх різне, а залишеність – майже однакова; між Богом і цим місцем немає шляху. І коли Христос сходить в пекло, втративши Бога в цьому спустошенні, Він, як кожна людина, що втратила Бога, йде в ті глибини, з яких, неначе, немає повернення і де немає зустрічі з Богом. І пекло широко розкривається, щоб уловити Того, Хто на землі його перемагав увесь час, у всьому, скрізь. І – виявляє, що з цією людською душею увійшла до пекла повнота Божественної присутності. Це шлях Христа. А який є наш шлях?
Якщо ми пастирі, якщо ми священики в Христі, то ми повинні пройти увесь цей шлях, бути готові так бути єдиними і з вівцею, що заблукала, і з богозалишенми грішником – зі всякою людиною – що, якщо потрібно, ми підемо на жах гетсиманськой ночі, ми підемо на жах тілесної смерті, ми підемо на жах богозалишености в мить, коли думаємо тільки про те, що смерть нам відкриє шлях до Бога; ми будемо готові зійти в людське, земне пекло… І якщо треба – нікого не залишити без нашої милості, де б він не був…
Коли Христос говорить: Я знаю Отця, і тому Я віддаю душу Свою за вівці – Він говорить про те, що Він знає хресну, жертовну Божественну любов так, що віддає усього Себе: вічність Свою – на згубу, славу Свою – на зітхання, тіло Своє – на наругу, душу Свою – на терзання, усього Себе віддає… Кожну годину… Спаситель говорить: Я присвячую Себе… Це означає дві речі: з одного боку – “Я віддаю Себе в жертву”, а з іншого боку – “Я готую Себе до цієї жертви такою досконалою чистотою, святістю, боговідданістю, щоб бути гідним, непорочним Агнцем, принесеним від початку світу”.
Я не можу в одній бесіді вам сказати дуже багато що, але хоч це сприйміть десь з боку того, що ви знайдете в підручниках, де так багато і так добре дуже багато що сказане. Але якщо ми цього не знаємо, то з підручника ми можемо навчитися тому, як бути священиками, але не якими священиками бути. Образ у нас тільки один; не приклад навіть – а істота нашого священства одно – Господь Ісус Христос: Як Мене послав Отець, так і Я посилаю вас… Я дав приклад вам, щоб ви йому пішли… Як Я умив ноги вам, так і ви умивайте ноги один одному… Хто хоче з вас бути перший – нехай буде слугою усім…
Немає влади у священика; немає прав у священика; є тільки страшний і чудовий, достовірно божественний привілей – любити до смерті і смерті хресної. Хтось із західних письменників, запитаний, хто такий священик, відповів: Священик – це розіпнута людина… Людина, яка відреклася і зрікається, і кожну годину повинен наново відректися від себе, від яких би то не було прав; не лише від неправдивого права творити зло і бути грішником, але навіть від законних прав людяності, людського життя.
Він – образ Христа, він – ікона, він – Христова турбота, він – Христова любов; він – Христове тіло, яке може бути розіпнуте; він – Христова кров, яка може бути пролита.
І ось на цьому шляху є декілька речей, які священик повинен робити : Перше – молитися; предстояти перед Богом, за паству, за народ. Але предстояти перед Богом, це не означає почувати себе відокремленою, привілейованою людиною, яка має доступ до престолу і який возносить молитви. Предстояти перед Богом за народ – це означає почувати себе так, настільки єдиним з цим народом, що кожен крик цього народу, кожен стогін, кожне благання, кожен вигук покаяння, кожна радість через нього проходять, як вода тече по жолобу.
А це, іноді, буває дуже страшно. Пам’ятаю, коли я був молодим священиком, у мене в приході була людина, від якої я приходив в жах і відразу, і внутрішнє здригання. І, проте, мені було ясно, що якщо я не можу сказати, що я даю через себе, в собі, місце молитві цієї людини, якщо я не можу сказати перед Богом: він і я – єдине, – я не маю права служити літургію за нього.
Пам’ятаю, я приходив в церкву за дві, за три години перед службою, стояв перед царськими воротами, і бився і бився до моменту, коли я міг нарешті сказати: Так, Господи, нехай через мене пройде молитва цієї людини; я його визнаю як плоть від плоті моєї, і кров від крові моєї, хоча я його переживаю як проказу… І так впродовж більше десяти років довелося боротися. І так борються незліченні люди.
Звичайно, не усі такі погані, у інших людей більше запалу, більше духу, більше сили, нехай так – але рано чи пізно кожному доведеться поставити питання: чи можу я сказати про цю людину: він плоть від плоті моєї, він – кров від крові моєї, і ми перед Тобою, Господи, як одно; або разом нас врятуй, або разом відкинь …
У древньому чині сповіді на Русі був момент, коли у кінці, після того, як була відбута сповідь, коли вже звучали слова молитви розгрішення, той, що каявся клав свою руку на шию священика і священик йому говорив: Гріхи твої – на мені, йди зі світом… Гріхи твої на мені, тому що в мені діє Христос, Який один тільки може узяти чужі гріхи; але також і в іншому сенсі; в тому сенсі, що коли хто-небудь так тобі повірив, що відкрився тобі, сповідував свою душу – твоя доля, його доля переплелися довіку і назавжди.
Та боротьба, яка в людині відбувається, – не боротьба проти плоті і крові, не боротьба проти його людства, а боротьба з силами зла. І якщо людина тобі відкрила свою боротьбу, свій гріх, свою слабкість, ти, священик, повинен в собі, заради нього, для нього, разом з ним перемагати те зло, якому ти став вільно співучасником, прийнявши його сповідь і визнавши його людиною, яка є плоттю і кров’ю твоєю…
Що сповідає – це людина, якій інший так може повірити, щоб відкритися до кінця, так повірити в його любов, що він не буде знехтуваний, так повірити в його правду, що він не буде обдурений, так повірити в його вірність, що той ніколи не відступить від нього, ні в цьому столітті, ні в майбутньому. Чи такі ми, священики, що сповідають іншого?
Але це не відноситься тільки до священика; це відноситься до усіх. Кожна сповідь може бути останньою сповіддю людини; кожну сповідь людина повинна приносити Богові, немов це його передсмертна година; і кожну сповідь повинен приймати священик з таким же благоговінням, з такою ж свідомістю відповідальності, з таким же трепетним страхом і трепетною любов’ю, з якими він супроводив би на суд, йшов би на суд Божий разом з людиною, яка у нього сповідається…
І так само повинні розуміти сповідь ті люди, які юрбляться і чекають своєї черги. Ось людина стоїть на Страшному суді; чи піде він виправданий або я побачу своїми очима вічну загибель брата або сестри? Якби тільки ми це розуміли, хіба ми з нетерпінням відносилися б до довгої сповіді, коли людина передсмертно, нарешті, наостанок намагається врятуватися від вічного засудження? А хіба ми вчимо кого-небудь цьому, починаючи з себе самих?
Хіба в цьому сенсі ми не грішимо разом з народом, який нетерпляче відноситься до довгої сповіді, тому що “час проходить, моя черга могла б настати”? Якщо ти не зумів проявити любов, дбайливість, молитву по відношенню до цієї людини, яка перед Божим судом, про що ти думаєш, чого ти від Бога чекаєш? Якою мірою міряєте, такою і вам мірятимуть
І останнє, що мені хотілося б сказати – це одно тільки слово про проповідь. Мені постійно ставлять питання про проповідь: як проповідувати, як готуватися? Скажу так: усім життям твоїм готуйся. До проповіді не готуються, просто засівши за письмовий стіл і оточивши себе тлумаченнями святих отців. Коли отці це говорили, це йшло з їх серця, вони кричали з глибини свого досвіду. Якщо ми просто повторюватимемо те, що вони говорили, можливо, нікуди не досягне наш крик.
У Йоана Ліствичника є місце, де він говорить, що слово Боже подібно до стріли, яка здатна ударити в ціль і пробити щит. Але, говорить він, стріла залишається бездіяльна, якщо немає лука, тятиви, міцної руки і вірного ока; ось це – ми. Слово Боже, як пряма, чиста стріла, здатна пробити будь-яку товщину гріха, будь-яку скам’янілість, але вона не полетить, якщо хто-небудь не пустить цю стрілу, якщо не буде вірного ока, яке її направляє, потужної руки, яка натягне лук. І в цьому – наша величезна відповідальність.
Про що говорити? Дуже просто: проповідь не потрібно говорити нікому, окрім як самому собі. Стань перед судом євангельського уривка, постав собі питання про те, як ти стоїш перед ним, як цей уривок, Боже слово, живе, особисте, тебе осуджує, що воно тобі говорить, що ти можеш відповісти Живому Богові, Який вимагає відповіді, і дії, і покаяння, і нового життя, – і скажи; якщо слово, яке ти говориш в проповіді, тебе ударяє в душу, якщо глибоко встромлюється, як стріла, в твоє власне серце, воно ударить в чужу душу і встромиться в чуже серце.
Але якщо проповідник говоритиме “ось цим людям” те, що (йому думається) їм корисно знати, то переважно це буде марно, тому що розуму це, можливо, торкнеться – якщо проповідник виявиться здатним розумно про це сказати; але життя це не змінить.
Найсильніша проповідь, яку я чув в житті, була проповідь не розумної, скромної, найзвичайнішої людини, священика, якого я знав. Він став у Велику П’ятницю перед Плащаницею з наміром проповідувати; довго стояв мовчки і плакав; потім обернувся до нас і сказав: Сьогодні Христос помер за нас… Став навколішки і заголосив. І після цього було довге, довге мовчання і істинний плач з глибин душі у багатьох. О, про розп’яття можна сказати багато що! Але цього не можна сказати, якщо твою душу не пронизала зброя. І ось так потрібно проповідувати.
Звичайно, потрібно мати якесь знання; звичайно, потрібно розуміти, про що говорить Євангеліє або уривок Священного Писання, про яке ти говоритимеш; але цього мало! Якщо твоя проповідь тебе самого не ранить в самі глибини, якщо ти не стоїш у страсі перед Богом і не говориш в Його ім’я – може бути собі до суду або засудження, але в порятунок іншим – те ніяка проповідь нічиє життя не змінить.
Не від Священного Писання, не від мудрості говорив Іван Хреститель; він говорив з глибин серця, що запалилося, з глибин совісті, що покаялася, з глибин людини, яка так полюбила Бога, так полюбила інших людей, що він усе своє життя згубив, по-людські кажучи, щоб бути готовим сказати одно живе слово за Бога. І тому Священне Писання його називає голосом волаючим в пустелі. Це – голос Божий, який звучить через людину.
Дай нам Бог навчитися хоч чомусь з тих чудових слів Священного Писання, з образу Христа, з вчення батьків, з прикладу святих; і тоді наше пастирство, яке має бути, в першу чергу, раніше всього, співрозіп’яттям з Христом і воскресінням до Життя, тоді воно принесе плід і в чужому житті, у житті брата, сестри, тому що чужих немає – і в нашому житті, в спасіння…
