https://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_doc_19840806_theology-liberation_it.html

 

ISTRUZIONE SU ALCUNI ASPETTI DELLA «TEOLOGIA DELLA LIBERAZIONE»

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

КОНГРЕГАЦІЯ ВІРОВЧЕННЯ

 

ІНСТРУКЦІЯ

 

LIBERTATIS NUNTIUS

ПОСЛАННЯ СВОБОДИ

 

ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ «БОГОСЛОВ’Я ВИЗВОЛЕННЯ»

 

ЗМІСТ

 

ВВЕДЕННЯ

  1. УСТРЕМЛІННЯ
  2. ПРОЯВИ ЦЬОГО УСТРЕМЛІННЯ

III. ВИЗВОЛЕННЯ ЯК ХРИСТИЯНСЬКА ТЕМА

  1. БІБЛІЙНІ ОСНОВИ
  2. ГОЛОС МАГІСТЕРІУМУ
  3. НОВЕ ТЛУМАЧЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

VII. МАРКСИСТСЬКИЙ АНАЛІЗ

VIII. ПЕРЕКРУЧЕННЯ СЕНСУ ІСТИНИ ТА НАСИЛЬСТВА

  1. «БОГОСЛОВСЬКЕ» ТЛУМАЧЕННЯ ЦЬОГО ЯДРА
  2. НОВА ГЕРМЕНЕВТИКА
  3. ОРІЄНТИРИ

ЗАКІНЧЕННЯ

 

ВВЕДЕННЯ

 

Євангеліє Ісуса Христа – це послання свободи і сила визволення. Останніми роками над цією суттєвою правдою богослови роздумують з великою увагою, яка сама по собі багатообіцяюча.

Визволення – це, перш за все і понад усе, визволення з радикального рабства гріха. Його мета і вершина – свобода дітей Бога, дар благодаті. За цим слідує, як логічний наслідок, визволення з різних видів рабства в культурній, економічній, соціальній і політичній сферах, які, в остаточному розрахунку, походять від гріха й створюють перешкоди, які заважають людям жити відповідно до їхньої гідності. Отже, для богословського осмислення визволення потрібно, як невід’ємна умова, чітко розрізняти фундаментальне від його наслідків.

Справді, зіткнувшись із нагальними проблемами, деякі схильні односторонньо наголошувати на визволенні від земного та тимчасового рабства і ніби відсувати визволення від гріха на другий план і практично не надавати йому першочергового значення, яке воно насправді має. Тому їхнє представлення проблем туманне і двозначне. Інші намагаються точніше зрозуміти причини рабства, яке прагнуть усунути, але використовують недостатні критичні інструменти мислення, які важко і майже неможливо, очистити від ідеологій, несумісних із християнською вірою та етичними вимогами, що з неї випливають.

Конгрегація Віровчення не має наміру повністю розглянути тут широку тему християнської свободи та визволення. Вона має намір зробити це в наступному документі, який позитивно висвітлить усі багатства теми християнської свободи як з доктринальної, так і з практичної точки зору.

Мета цієї Інструкції часткова й обмежена: звернути увагу пастирів, богословів і всіх віруючих на відхилення та ризики відхилень, небезпечні для віри та християнського життя, властиві певним формам богослов’я визволення, які недостатньо критично приймають концепції різних течій марксистської думки.

Цю Інструкцію жодним чином не слід розуміти як осудження тих, хто бажає з щедрістю та справжнім євангельським духом відповісти на «пріоритетний вибір на користь бідних». Вона також не повинна слугувати приводом для всіх тих, хто утверджується в позиції нейтралітету та байдужості перед обличчям трагічних і нагальних проблем бідності та несправедливості. Навпаки, це продиктовано впевненістю в тому, що серйозні ідеологічні відхилення, які засуджуються, неминуче призводять до зради справи бідних. Більше ніж будь-коли важливо, щоб християни, чия віра чиста та які прагнуть жити християнським життям у повноті, долучилися до боротьби за справедливість, свободу та людську гідність через любов до своїх позбавлених спадщини, пригноблених та переслідуваних братів і сестер. Більше ніж будь-коли Церква має намір засуджувати зловживання, несправедливість та напади на свободу, де б вони не траплялися і хто б не був їхнім винуватцем, та боротися, використовуючи всі наявні в її розпорядженні засоби, захищаючи та підтримуючи права людини, особливо бідних.

 

  1. УСТРЕМЛІННЯ

 

  1. Сильне, майже непереборне устремління народів до визволення становить один з головних знаків часу, які Церква повинна досліджувати та інтерпретувати у світлі Євангелія[1]. Це помітне явище нашого часу має універсальний вимір, але проявляється в різних формах і ступенях – залежно від народу. Найбільш яскраво це устремління виражається, перш за все, серед народів, які відчувають тягар бідності, та серед знедолених верств населення.
  2. Це устремління виражає автентичне, хоче неясне прийняття гідності людини, створеної «на образ і подобу Бога» (Бт. 1, 26-27), яка висміюється та зневажається численними формами культурного, політичного, расового, соціального та економічного гноблення, які часто поєднуються.
  3. Об’являючи людям їхнє покликання Божих дітей, Євангеліє збудило в їхніх серцях потребу й позитивне прагнення жити в братерстві, справедливості й мирі, де кожна людина може знайти пошану й умови для власного духовного й матеріального розвитку. Ця потреба, безсумнівно, є джерелом вищезгаданого прагнення.
  4. Тому людина більше не хоче пасивно страждати від нищівного тягаря бідності з її наслідками смерті, хвороб та занепаду. Вона переживає ці страждання як порушення, яке не можна толерувати, своєї вродженої гідності. Різні фактори, до яких слід зарахувати й закваску Євангелія, сприяли пробудженню совісті пригноблених.
  5. Загально відомо, навіть серед неписьменних верств населення, що завдяки надзвичайному розвитку науки і техніки людство, незважаючи на постійне демографічне зростання, зможе забезпечити кожній людині мінімум, потрібний для її гідності як особи.
  6. Скандал кричущої нерівності між багатими та бідними – між багатими та бідними країнами, між соціальними класами в межах однієї країни – більше не хочуть толерувати. З одного боку, є великий достаток, що заохочує марнотратство; з іншого боку, люди досі живуть у бідності, що характеризується позбавленням найнеобхіднішого настільки, що кількість жертв недоїдання вже неможливо порахувати.
  7. Нерівність та відсутність солідарності в міжнародній торгівлі вигідна для промислово розвинених країн, тому розрив між багатими та бідними продовжує зростати. Це призводить до розчарування серед народів третього світу та звинувачень в експлуатації та економічному колоніалізмі, що висуваються проти промислово розвинених країн.
  8. Пам’ять про злочини деяких колоніальних систем та їхні наслідки часто породжує рани та травми.
  9. Апостольська Столиця, продовжуючи думку ІІ Ватиканського Собору і Конференцій Єпископів, ніколи не припиняла засуджувати скандал, спричинений гігантською гонкою озброєнь, яка, окрім загрози миру, поглинає величезні суми грошей, навіть малу частину яких було б достатньо для задоволення найнагальніших потреб населення, яке не має найнеобхіднішого.

 

  1. ПРОЯВИ ЦЬОГО УСТРЕМЛІННЯ

 

  1. Устремління до справедливості та ефективного визнання гідності кожної людини, як і кожне глибоке устремління, потребує уточнень та спрямування.
  2. Щодо теоретичних і практичних виражень цього устремління потрібно виконати розпізнавання. Бо існує багато політичних та соціальних рухів, які виступають як справжні речники прагнень бідних і кажуть, що мають можливість, навіть вдаючись до насильницьких засобів, здійснити радикальні зміни, які покладуть край гнобленню та стражданням народу.
  3. На устремління до справедливості часто впливають ідеології, які затьмарюють та спотворюють її значення, пропонують мету боротьби людей за своє визволення, що суперечить справжній меті людського життя, та звеличують шляхи діяльності, які передбачають систематичне насильство і суперечать етиці, що поважає людину.
  4. Інтерпретація знаків часу у світлі Євангелія вимагає глибшого розуміння значення устремління людей до справедливості, а також критичного аналізу теоретичних і практичних проявів, наданих цьому устремлінню.

 

III. ВИЗВОЛЕННЯ ЯК ХРИСТИЯНСЬКА ТЕМА

 

  1. Само по собі устремління до визволення не може не знайти широкого та братерського відгуку в серцях і душах християн.
  2. Відповідно до цього устремління зародився богословський та душпастирський рух, відомий як «богослов’я визволення», спочатку в країнах Латинської Америки, позначених релігійною та культурною спадщиною християнства, а потім в інших регіонах третього світу, а також у певних колах індустріально розвинених країн.
  3. Вираз «богослов’я визволення» означає, перш за все, пріоритетну турботу про бідних та жертв гноблення, що породжує обов’язки щодо справедливості. Виходячи з цього підходу, ми можемо виділити кілька способів, часто несумісних, осмислення християнського значення бідності та обов’язків щодо справедливості, яке вона передбачає. Як і будь-який рух ідей, «богослов’я визволення» представляють різноманітні богословські позиції; їхні доктринальні межі чітко не визначені.
  4. Устремління до визволення, як випливає з самого терміну, пов’язане з фундаментальною темою Старого та Нового Завітів. Сам по собі вираз «богослов’я визволення» цілком слушний: він позначає богословські роздуми над біблійною темою визволення та свободи, а також над актуальністю її практичного застосування. Зустріч устремління до визволення з богослов’ям визволення не випадкова. Значення цієї зустрічі можна правильно зрозуміти лише у світлі специфіки послання Об’явлення, автентично поясненого Магістеріумом Церкви[2].

 

  1. БІБЛІЙНІ ОСНОВИ

 

  1. Отож, богослов’я визволення у властивому розумінні – це запрошення до богословів поглиблювати певні суттєві біблійні теми в турботі про важливі й нагальні проблеми Церкви в світлі актуального устремління до визволення і визвольних рухів, які його відображають більш-менш вірно. Неможливо забути драматичні ситуації, з яких випливає це звернення до богословів.
  2. Радикальний досвід християнської свободи[3] – це перша точка відліку. Христос, наш Визволитель, звільнив нас від гріха, від рабства закону та тіла, що є ознакою стану грішної людини. Нас визволяє нове життя благодаті, плід виправдання. Це означає, що найрадикальніше рабство – це рабство гріха, а інші форми рабства вкорінені в рабство гріха. Тому свободу в найповнішому християнському розумінні, яку характеризує життя у Святому Духові, ніколи не слід плутати з дозволом піддаватися пристрастям плоті. Свобода – це нове життя в любові.
  3. «Богослов’я визволення» широко використовує події з Книги Виходу, які конституюють фундаментальні події формування вибраного народу. Це визволення від іноземного панування та рабства. Слід наголосити, що конкретне значення цих подій випливає з мети – заснування Божого Люду та створення культу Завіту, укладеного на горі Синай[4]. Тому визволення у Книзі Виходу не можна зводити лише до виключно політичного визволення. Важливо, що термін визволення у Святому Письмі часто заміняють терміном відкуплення.
  4. Основний епізод з Книги Виходу ніколи не зітреться з пам’яті Ізраїля. Він звертається саме до неї після знищення Єрусалима і вавилонської неволі, він живе надією на нове визволення і очікує остаточного визволення. У цьому досвіді Бога вважають Визволителем. Бог укладе зі своїм народом Новий Завіт, який характеризується даром Божого Духа і наверненням сердець[5].
  5. Страждання та численні скорботи, які переживає людина, вірна Богу Завіту, становлять тему багатьох псалмів: сльози, благання про допомогу, акти подяки згадують релігійне спасіння та визволення. У цьому контексті страждання не ототожнюються виключно із соціальним станом біди або з політичним гнобленням. Вони охоплюють ворожість ворогів, несправедливість, смерть, провину. Псалми показують суттєвий релігійний досвід: допомогу і спасіння можемо очікувати лише від Бога. Не людина, а Бог може змінювати скрутні ситуації. Тому «бідні Господа» живуть у повній та довірливій залежності від люблячого провидіння Бога[6]. З іншого боку, упродовж усієї подорожі пустелею Господь не переставав піклуватися про визволення та духовне очищення свого народу.
  6. У Старому Завіті пророки, після Амоса, не перестають з особливим ентузіазмом нагадувати про вимоги справедливості та солідарності й надзвичайно суворо осуджувати багатих, які гноблять бідних. Пророки захищають вдів і сиріт. Вони виголошують погрози можновладцям: накопичення гріхів неминуче призводить до жахливих кар. Вірність Завіту неможлива без справедливості. Справедливість щодо Бога та справедливість щодо людей нероздільні. Бог – захисник і визволитель убогих.
  7. Такі вимоги продовжуються в Новому Завіті. Вони навіть радикалізуються, як показують Блаженства. Навернення і оновлення повинні здійснюватися в людських серцях.
  8. Проголошена в Старому Завіті заповідь братерської любові поширюється на всіх людей і стає найвищою нормою суспільного життя[7]. Ніщо не повинно перешкоджати визнанню кожної людини за ближнього[8].
  9. Прославляється бідність ради Царства. В постаті Бідного ми повинні розпізнати образ і таїнственну присутність Божого Сина, який став убогим через любов до нас[9]. Це основа невичерпних слів Ісуса про Страшний Суд у Мт. 25, 31-46. Наш Господь солідарний з кожним нещастям; кожне страждання позначене Його присутністю.
  10. Водночас вимоги справедливості та милосердя, проголошені у Старому Завіті, поглиблюються до такої міри, що в Новому Завіті набувають нового значення. Страждаючі та переслідувані ототожнюються з Христом[10]. Досконалість, якої Ісус вимагає від своїх учнів (Мт. 5, 18), полягає в тому, щоб бути милосердними, «як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36).
  11. Саме у світлі християнського покликання багатим суворо нагадують про їхній обов’язок братерської любові та милосердя[11]. Зіткнувшись із безладом у Церкві Корінфу, св. Павло сильно наголошує на зв’язку між участю в таїні любові та допомогою братові в потребі[12].
  12. Об’явлення Нового Завіту вчить, що гріх – це найбільше зло, яке проникає в глибину людської особи. Перше визволення, від якого повинні походити інші, – це визволення з гріха.
  13. Безсумнівно, саме для того, щоб підкреслити радикальну природу визволення, принесеного Христом для всіх людей – незалежно від того, чи вони політично вільні, чи раби, – Новий Завіт не вимагає, перш за все, як передумову для доступу до цієї свободи, зміни політичних та соціальних ситуацій. Але Послання до Филимона показує, що нова свобода, принесена через благодать Христа, обов’язково повинна впливати на соціальний вимір.
  14. Тому сферу гріха, першим наслідком якого є безлад у стосунках між людиною та Богом, не можна обмежувати так званим «соціальним гріхом». Отож, лише правильне вчення про гріх дасть нам можливість наголошувати на серйозності його соціальних наслідків.
  15. Також неможливо локалізувати зло переважно та виключно в поганих економічних, соціальних чи політичних «структурах», ніби вони – причина інших видів зла, так що створення «нової людини» залежало би від встановлення інших економічних та соціально-політичних структур. Звичайно, існують несправедливі структури, які породжують несправедливість, і ми повинні сміливо це змінити. Добрі чи погані структури – як результат людської діяльності – це спочатку наслідок, а потім уже причина чогось іншого. Корінь зла лежить у вільних і відповідальних людях, які повинні навернутися завдяки благодаті Ісуса Христа, щоб жити та діяти як нові створіння, у любові до ближнього, в ефективних пошуках справедливості, у самовладанні та практикуванні чеснот[13].

Поставивши радикальну революцію соціальних відносин першим імперативом і тому критикуючи пошук особистої досконалості, ми стаємо на шлях заперечення сенсу особи та її трансцендентності, руйнуємо етику та її основу – абсолютне розмежування добра і зла. Більше того, оскільки милосердя є принципом справжньої досконалості, то його неможливо уявити без відкритості до інших та без духу служіння.

 

  1. ГОЛОС МАГІСТЕРІУМУ

 

  1. Щоб відповісти на виклики, які кидають нашій епосі визискування та голод, Магістеріум Церкви, бажаючи сприяти пробудженню християнської совісті до почуття справедливості, соціальної відповідальності та солідарності з бідними та пригнобленими, нагадував про своєчасність та невідкладність доктрини та імперативів, що містяться в Об’явленні.
  2. Обмежимося тут лише деякими новішими папськими повчанням, такими як Mater et Magistra, Pacem in terris, Populorum progressio, Evangelii nuntiandi. Згадаймо також про лист до кардинала Роя Octogesima adveniens.
  3. ІІ Ватиканський Собор займався питаннями справедливості й свободи у Душпастирській Конституції Gaudium et spes.
  4. Йоан Павло ІІ неодноразово піднімав ці теми, особливо в енцикліках Redemptor hominis, Dives in misericordia і Laborem exercens. Численні виступи, в яких згадуються права людини, безпосередньо торкаються проблем визволення людської особи від різних видів гноблення, жертвою якого вона є. У цьому контексті слід згадати Звернення до 36-ї Генеральної Асамблеї ООН 2 жовтня 1979[14]. 28 січня того самого року Йоан Павло II, відкриваючи 3-у конференцію CELAM у Пуеблі, нагадав, що повна правда про людину – це основа справжнього визволення[15]. Цей текст безпосередньо звертається до богослов’я визволення.
  5. Два рази, у 1971 та 1974 роках, Синод Єпископів розглядав питання, що безпосередньо стосуються християнської концепції визволення: питання справедливості у світі та питання зв’язку між визволенням від гноблення та цілісним визволенням або спасінням людини. Доробок Синоду Єпископів допоміг Павлу VI в Апостольській Адгортації Evangelii nuntiandi уточнити зв’язок між євангелізацією і визволенням чи підтримкою людини[16].
  6. Турбота Церкви про визволення і підтримку людини виразилася у створенні Папської Комісії Iustitia et Pax.
  7. Багато єпископатів, за згодою Апостольської Столиці, також нагадали про нагальність та шляхи до справжнього визволення людини. У цьому контексті слід згадати документи Генеральних Конференцій Єпископів Латинської Америки в Медельїні в 1968 році та в Пуеблі в 1979 році. Павло VI був присутній на відкритті конференції в Медельїні, а Йоан Павло ІІ – в Пуеблі. Обидва підняли тему навернення і визволення.
  8. Продовжуючи думку Павла VI, який наполягав на специфіці євангельського послання[17], яка випливає з його божественного походження, Йоан Павло II у промові в Пуеблі нагадав про три стовпи, на яких має ґрунтуватися кожне справжнє богослов’я визволення: правда про Ісуса Христа, правда про Церкву, правда про людину[18].

 

  1. НОВЕ ТЛУМАЧЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

 

  1. Не можна забувати про величезну безкорисливу працю християн, душпастирів, священників, богопосвячених осіб чи мирян, які, спонукані любов’ю до своїх братів, що живуть у нелюдських умовах, прагнуть допомогти та полегшити великі страждання, які спричиняє бідність. Деякі з них шукають ефективні засоби, щоб якомога швидше покласти край цій нестерпній ситуації.
  2. Але є ризик звести ревність і співчуття, які повинні бути в серцях усіх душпастирів, на манівці та спрямувати на ініціативи, такі ж руйнівні для людини та її гідності, як бідність, з якою ми боремося, якщо ми не будемо достатньо уважними до певних спокус.
  3. Болісне відчуття нагальності проблем не повинно змушувати нас втрачати з поля зору суттєве, а також забувати відповідь Ісуса спокуснику (Мт. 4, 4): «Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (див. Втор. 8, 3). Тому дехто, зіткнувшись із нагальністю ділитися хлібом, спокушається забути та відкласти євангелізацію до завтра: спочатку хліб, а потім Слово. Фундаментальна помилка – розділити і навіть протиставити собі ці дві справи. Але багато християн з власної ініціативи роблять як одну, так і другу справу[19].
  4. Декому навіть здається, що необхідна боротьба за справедливість і свободу людини – в економічному та політичному сенсі – становить суттєвий і виключний аспект спасіння. Вони вважають, що Євангеліє зводиться до суто земного.
  5. Різні богослов’я визволення відрізняються, з одного боку, пріоритетним вибором на користь бідних, що було переконливо та недвозначно підтверджено в Медельїні і в Пуеблі[20], а з іншого боку, спокусами звести Євангеліє спасіння до земного євангелія.
  6. Слід пам’ятати, що пріоритетний вибір, окреслений в Пуеблі, подвійний: на користь убогих і на користь молоді[21]. Важливо, що вибір на користь молоді загалом повністю ігнорувався.
  7. Вище ми говорили (див. IV, 3), що існує справжнє «богослов’я визволення», вкорінене у властиву інтерпретацію Божого Слова.
  8. Але з описової точки зору доречно говорити про богослов’я визволення у множині, оскільки цей вираз застосовується до богословських, а іноді й ідеологічних, позицій, які не лише різні, але часто навіть несумісні одна з одною.
  9. У цьому документі ми розглянемо лише ті види «богослов’я визволення», які пропонують новаторську інтерпретацію змісту віри та християнського життя, яка серйозно відхиляється від віри Церкви і практично її заперечує.
  10. В основі нової інтерпретації, яка спотворює автентичність початкової відданості бідним, лежить некритичне прийняття елементів марксистської ідеології та звернення до тез біблійної герменевтики, зіпсутої раціоналізмом.

 

VII. МАРКСИСТСЬКИЙ АНАЛІЗ

 

  1. Нетерплячість і бажання бути ефективними підштовхнули деяких християн, розчарованих в інших методах, звернутися до того, що вони називають «марксистським аналізом».
  2. Їхні міркування такі: нагальна та вибухонебезпечна ситуація вимагає ефективних дій, з якими вже не можна зволікати. Але ефективні дії вимагають наукового аналізу структурних причин бідності. Марксизм створив свої інструменти для такого аналізу. Тому достатньо застосувати їх до ситуації в країнах третього світу і особливо до Латинської Америки.
  3. Очевидно, що наукове вивчення ситуації та можливих шляхів соціальної трансформації – це передумова для дій, завдяки яким можна досягти заздалегідь визначених цілей. І це свідчить про серйозність обов’язків.
  4. Термін «науковий» викликає майже міфічне зачарування, але не все, що називається науковим, є справді науковим. Тому прийняттю методу підходу до дійсності має передувати критичний епістемологічний аналіз. Такого критичного аналізу бракує не одному «богослов’ю визволення».
  5. У гуманітарних та соціальних науках перш за все потрібно звертати увагу на різноманітність методів та точок зору, кожна з яких висвітлює лише один аспект дійсності, яка через свою складність вислизає від єдиного та однозначного пояснення.
  6. У випадку марксизму, оскільки він використовується за потреби, попередня критика потрібна особливо тому, що думка Маркса – це всеохоплююча концепція світу, в якій численні дані спостережень та описового аналізу інтегровані у філософсько-ідеологічну структуру, яка визначає значення та відносну важливість цих даних. Ідеологічні a priori формують принципи інтерпретації соціальної дійсності. Таким чином, розділення різноманітних елементів цієї епістемологічно гібридної суміші неможливе, бо хоча людина вважає, що може прийняти лише аналіз, вона водночас змушена прийняти ідеологію. Тому саме ідеологічні аспекти часто переважають в елементах, запозичених у марксистських авторів багатьма «богословами визволення».
  7. Застереження Павла VI актуальне і сьогодні: марксизм, який втілюється в життя, має різні аспекти та проблеми, про які християни повинні розмірковувати й відповідати на них. Але «було б недоцільно, та й небезпечно, через це забувати про щонайтісніший і щонайглибший зв’язок між ними; переймати окремі елементи марксистського методу дослідження, не здаючи собі справи у їхній спорідненості з марксистською ідеологією загалом; нарешті, поринати у вир класової боротьби в її марксистському тлумаченні, не беручи до уваги наслідків – суспільного насильства та державного тоталітаризму, – до яких поступово призводить такий активізм»[22].
  8. Правда, що марксистська думка з самого початку, але ще помітніше в останні роки, розросталася, породжуючи різні течії, які значно відрізняються одна від одної. Тією мірою, якою ці течії залишаються справді марксистськими, вони пов’язані з певною кількістю фундаментальних тез, несумісних з християнськими уявленнями про людину та суспільство.

У цьому контексті деякі формулювання не нейтральні, а зберігають первісне марксистське значення. До прикладу, «класова боротьба». Цей вираз досі насичений інтерпретацією Маркса і тому не може розглядатися як еквівалент виразу «гострий соціальний конфлікт» в емпіричному значенні. Тому той, хто його використовує для збереження лише деяких елементів марксистського аналізу і відкидає всі інші, щонайменше створює серйозну неоднозначність в умах своїх читачів.

  1. Нагадаймо, що атеїзм і заперечення людської особи, її свободи й прав стоять в центрі марксистської концепції. Вона містить помилки, що безпосередньо загрожують правдам віри про вічне призначення людини. Що більше, бажання інтегрувати в богослов’я «аналіз», критерії інтерпретації якого залежать від атеїстичної концепції, означає зачинитися у руйнівних суперечностях. А заперечення духовної природи особи призводить до повного підпорядкування її групі людей, а отже, до заперечення принципів соціального та політичного життя, що відповідає людській гідності.
  2. Критичне вивчення методів аналізу, запозичених з інших дисциплін, особливо важливе для богослова. Світло віри забезпечує богослов’я його власними принципами. Тому звернення богослова до філософії чи гуманітарних наук має «інструментальну» цінність й повинно бути предметом критичного богословського розпізнавання. Іншими словами, остаточним і вирішальним критерієм істини може бути лише сам богословський критерій. Лише у світлі віри та її вчення про людину та її остаточне призначення потрібно оцінювати обґрунтованість або ступінь обґрунтованості того, що інші дисципліни пропонують, часто як припущення, як істину про людину, її історію та призначення.
  3. Застосування інтерпретаційних схем, запозичених з марксистської думки, до сучасної економічної, соціальної та політичної дійсності, на перший погляд може здаватися правдоподібним, оскільки ситуація в деяких країнах пропонує певні аналогії з тією, яку описав та інтерпретував Маркс у середині минулого століття. На основі цих аналогій роблять спрощення, абстрагуються від конкретних суттєвих факторів, перешкоджають справді ретельному аналізу причин бідності та породжують плутанину.
  4. У деяких регіонах Латинської Америки загарбання більшої частини багатства олігархами, позбавленими соціальної совісті, майже повна відсутність або слабкість верховенства права, військові диктатури, що зневажають основні права людини, корупція деяких провладних посадовців, хижацтво іноземного капіталу – все це фактори, що підживлюють бунтівливе почуття обурення у тих, хто вважає себе безпорадними жертвами нового технологічного, фінансового, монетарного чи економічного колоніалізму. Усвідомлення несправедливості супроводжується пафосом, часто запозиченим з марксизму і помилково представленим як «наукова» мова.
  5. Перша умова аналізу – повна відкритість на дійсність, яку описують. Тому до робочих гіпотез потрібно ставитися критично. Слід розуміти, що вони відповідають певній точці зору, що неминуче призводить до одностороннього підкреслення певних аспектів дійсності, нехтуючи іншими. Це обмеження, що випливає з самої природи соціальних наук, ігнорується тими, хто, визнаючи гіпотези як такі, вдається до всеохоплюючої концепції, такої як думка Маркса.

 

VIII. ПЕРЕКРУЧЕННЯ СЕНСУ ІСТИНИ ТА НАСИЛЬСТВА

 

  1. Ця всеохоплююча концепція також нав’язує свою логіку та призводить до того, що різні «богослов’я визволення» приймають низку принципів, несумісних з християнським розумінням людини. Ідеологічне ядро, запозичене з марксизму, на яке ми посилаємося, виконує функцію principio determinante (визначальний принцип). Ця роль йому надається завдяки тому, що йому приписують науковість, тобто обов’язкову істинність. У цьому ядрі можна розрізнити різні компоненти.
  2. У логіці марксистської думки «аналіз» не можна відокремити від praxis та концепції історії, з якою ця praxis зв’язана. У такий спосіб аналіз – це інструмент критики, а критика – це етап у революційній боротьбі, тобто класовій боротьбі пролетаріату, наділеній своєю історичною місією.
  3. Тому лише той, хто бере участь у цій боротьбі, може правильно аналізувати.
  4. Отож, справжнє розуміння – це партійне розуміння. Як видно, тут під сумнів ставиться саме поняття істини, і воно повністю руйнується: вважають, що істина міститься лише в praxis партії.
  5. Praxis та істина, яка з неї походить, це партійна praxis та істина, бо фундаментальна структура історії характеризується класовою боротьбою. Тому потрібно ввійти в класову боротьбу (діалектичну протилежність засудженим експлуататорським відносинам). Істина – це істина класу, і істина перебуває лише в боротьбі революційного класу.
  6. Фундаментальний закон історії – закон класової боротьби – передбачає суспільство, засноване на насильстві. На насильство як панування багатих над бідними потрібно відповісти революційним контрнасильством, завдяки якому ця ситуація повернеться в протилежну сторону.
  7. Класову боротьбу представляють як об’єктивний і необхідний закон. Стаючи на сторону пригнічених, «творимо» істину і діємо «науково». Отже, концепція істини йде пліч-о-пліч із твердженням необхідності насильства, а отже, і з концепцією політичного аморалізму. З цієї точки зору більше не має сенсу звертатися до етичних вимог, що вимагають радикальних і сміливих структурних та інституційних реформ.

8 Фундаментальний закон класової боротьби має глобальний та універсальний характер. Це відображається в усіх сферах життя: релігійній, етичній, культурній та інституційній. Щодо закону жодна з цих сфер не автономна. В кожній з них закон – це визначальний елемент.

  1. Саме через ці марксистські тези під сумнів радикально поставили саму природу етики. Фактично з точки зору класової боротьби неявно заперечується трансцендентний характер розрізнення добра і зла і принцип моральності.

 

  1. «БОГОСЛОВСЬКЕ» ТЛУМАЧЕННЯ ЦЬОГО ЯДРА

 

  1. Позиції, про які ми тут говоримо, іноді чітко викладені в певних працях «богословів визволення». В інших богословів вони логічно походять із їхніх засновків. Крім того ці позиції передбачені в певних літургійних практиках, таких як «Євхаристія», перетворена на прославлення народу, що бореться, навіть якщо ті, хто бере у них участь, не повністю це усвідомлюють. Йдеться про справжню систему, навіть якщо дехто вагається йти за її логікою до кінця. Ця система як така – це спотворення християнського послання, довіреного Богом своїй Церкві. Різні «богослов’я визволення» повністю ставлять це послання під сумнів.
  2. Ці «богослов’я визволення» вважають принципом не факт соціальної стратифікації з нерівністю та несправедливістю, а теорію класової боротьби як фундаментальний структурний закон історії. Висновують, що класова боротьба у такому розумінні розділяє саму Церкву і що еклезіальну дійсність потрібно оцінювати саме з точки зору цієї боротьби. Також вважають, що твердження, що універсальна любов може подолати головний структурний закон капіталістичного суспільства, означає недобросовісно підтримувати хибну ілюзію.
  3. У цій концепції класова боротьба – рушій історії. Отож історія стає центральним поняттям. Доходиться до твердження, що Бог став історією. І додається, що існує лише одна історія, в якій більше не потрібно розрізняти історію спасіння та світську історію. Прийняти таке розрізнення – це впасти в «дуалізм». Такі твердження відображають історицистський іманентизм. Отже, існує тенденція ототожнювати Боже Царство та його розвиток з рухом за визволення людини та робити саму історію предметом власного розвитку як процес самовизволення людини через класову боротьбу. Таке ототожнення суперечить вірі Церкви, вираженій на ІІ Ватиканському Соборі[23].
  4. У цьому сенсі деякі заходять так далеко, що ототожнюють Бога з історією та визначають віру як «вірність історії», що означає вірність політичній діяльності відповідно до концепції майбутнього людства в сенсі суто дочасного месіанізму.
  5. Отже, віра, надія та любов отримують новий зміст: вони є «вірністю історії», «довірою до майбутнього», «вибором на користь бідних». Це рівнозначно запереченню їхньої богословської дійсності.
  6. З цієї концепції неминуче випливає радикальна політизація тверджень віри та богословських суджень. Йдеться вже не лише про привернення уваги до наслідків та політичних імплікацій істин віри, які б шанували в їхній трансцендентній цінності. Це підпорядкування кожного твердження віри чи богослов’я політичному критерію, який сам залежить від теорії класової боротьби, рушійної сили історії.
  7. Отже, участь у класовій боротьбі постає як вимога самої любові; бажання любити кожну людину з цього моменту, незалежно від її класової приналежності, та йти до неї ненасильницькими шляхами діалогу та переконання, засуджується як пораженська позиція, яка суперечить любові до бідних. Навіть якщо не стверджується, що людина має бути об’єктом ненависті, все ж стверджується, що через свою об’єктивну приналежність до світу багатих вона є класовим ворогом, з яким потрібно боротися. Отже, універсальність любові до ближнього та братерство стають есхатологічним принципом, який дійсний лише для «нової людини», що народиться з переможної революції.
  8. Що стосується Церкви, то існує тенденція розглядати її як внутрішню історичну дійсність, підпорядковану законам, що вважаються вирішальними для історичного розвитку у його іманентності. Така редукція позбавляє особливу дійсність Церкви Божої благодаті й таїни віри. Також заперечується, що для християн, які належать до протилежних класів, має сенс брати участь в одній Євхаристії.
  9. У позитивному значенні Церква бідних означає пріоритетну діяльність, без винятку, на користь бідних в усіх формах людської біди, тому що Бог надає їм перевагу. Цей вираз також означає сучасне усвідомлення вимог євангельської бідності як з боку Церкви як спільноти та інституції, так і з боку її членів.
  10. Але «богослов’я визволення», яке має заслугу, що надало значення великим текстам пророків та Євангелію про захист бідних, призводять до небезпечного ототожнення бідних зі Святого Письма з пролетаріатом Маркса. Отож, християнське значення бідних спотворюється, а боротьба за права бідних перетворюється у боротьбу класів в ідеологічній перспективі класової боротьби. Церква бідних означає класову Церкву, яка усвідомила необхідність революційної боротьби як етапу визволення та целебрує це визволення у своїй літургії.
  11. Насувається аналогія щодо виразу народна Церква. З душпастирської точки зору народ можна розуміти як привілейованого адресата євангелізації, тих, до кого, через їхній стан, перш за все спрямована душпастирська любов Церкви. Церкву також можна назвати «Божим Людом», тобто народом Нового Завіту, встановленого у Христі[24].
  12. Але «богослов’я визволення», про яке ми тут говоримо, під народною Церквою має на увазі класову Церкву, Церкву пригнобленого народу, яку потрібно «усвідомити» для організованої визвольної боротьби. Для декого народ у такому розумінні стає об’єктом віри.
  13. З такого розуміння народної Церкви розвивається критика самих структур Церкви. Це не лише братнє напімнення пастирів Церкви, чия поведінка не відображає євангельського духу служіння та виражає анахронічні прояви влади, що шокують бідних. Ставиться під сумнів сакраментальна та ієрархічна структура Церкви, яку встановив сам Господь. Ієрархія і Магістеріум засуджуються як представники панівного класу, тому з ними потрібно боротися. З богословської точки зору це означає, що народ є джерелом служіння і що він може обирати своїх власних служителів, виходячи з потреб своєї історичної революційної місії.

 

  1. НОВА ГЕРМЕНЕВТИКА

 

  1. Концепція партійної істини, яка проявляється у революційній praxis, підкріплює цю позицію. Богослови, які не поділяють тези «богослов’я визволення», ієрархія і передовсім Магістеріум Церкви дискредитуються a priori як представники класу гнобителів. Їхнє богослов’я – це класове богослов’я. Їхні аргументи й навчання розглядаються як відображення класових інтересів, тому, в принципі, фальшиві.
  2. Тут проявляється глобальний і всеохоплюючий характер «богослов’я визволення». Тому «богослов’я визволення» потрібно критикувати не за конкретні твердження, а за прийняття a priori класової точки зору як визначального герменевтичного принципу.
  3. Через ці класові засновки дуже важко і майже неможливо ввійти у справжній діалог з деякими «богословами визволення», в якому співрозмовника будуть слухати і об’єктивно й уважно вивчати його аргументи. Ці богослови більш-менш несвідомо виходять з засновку, що точка зору пригнобленого та революційного класу стає їхньою точкою зору і вирішальною для розуміння істини. Богословські критерії істини релятивізуються і підпорядковуються імперативам класової боротьби. У цій перспективі ortodoxia, як правильну норму віри, замінюють на ortopraxis – як критерій істини. Тому не слід плутати практичну спрямованість, властиву також традиційному і спекулятивному богослов’ю, з пріоритетністю, наданою певному виду praxis. Бо революційна praxis стала би найвищим критерієм богословської істини. Здорова богословська методологія, безумовно, враховує praxis Церкви та знаходить у ній одну зі своїх основ, але тому, що praxis Церкви походить з віри та є її живим вираженням.
  4. Соціальну доктрину Церкви відкидають з презирством. Вважають, що вона походить з ілюзії можливого компромісу, типової для середнього класу, який не має історичного призначення.
  5. Нова герменевтика, характерна для «богослов’я визволення», веде до нового, по суті політичного, переосмислення Святого Письма. Велике значення надається події Виходу настільки, наскільки це визволення з політичної неволі. Водночас пропонують політичне прочитання Magnificat. Помилка полягає не в наголошенні на політичному вимірі біблійних наративів, а в тому, що цей вимір робиться основним і виключним, що призводить до редуктивного тлумачення Святого Письма.
  6. Тим самим ми ставимо себе в перспективу дочасного месіанства як одного із найрадикальніших проявів секуляризації Божого Царства та його поглинання іманентністю людської історії.
  7. Наголошуючи на політичному вимірі, заперечується радикальна новизна Нового Завіту і, перш за все, ігнорується особа Господа нашого Ісуса Христа, істинного Бога та істинної людини, а також особлива природа визволення, яке Бог нам приносить, яке є, перш за все, визволенням від гріха, джерела всього зла.
  8. Крім того, відкидаючи автентичну інтерпретацію Магістеріуму Церкви як класову інтерпретацію, також відходять від Традиції. У такий спосіб відмовляються від суттєвого богословського критерію інтерпретації, а на його місце вводять найрадикальнішу раціоналістську інтерпретацію. Безкритично «Ісуса історії» протиставляють «Ісусові віри».
  9. Звичайно, визнання віри збережені, зокрема Халкідонське, але їм надається нове значення, що рівнозначно запереченню віри Церкви. З одного боку, в ім’я класичного критерію відкидають христологічну доктрину Традиції; з іншого боку, вважають, що до «Ісуса історії» можна дійти через досвід революційної боротьби бідних за визволення.
  10. Претендують на досвід, подібний до досвіду Ісуса. Досвід убогих, які воюють за своє визволення, має бути досвідом Ісуса, і тому саме такий досвід дає знання про істинного Бога і про Боже Царство.
  11. Очевидно, що у такий спосіб заперечується віра у втілене Слово, яке померло й воскресло за всіх людей і яке «Бог зробив Господом і Христом»[25]. На Його місце ставлять символічний «образ» Ісуса як підсумок вимог боротьби пригнічених.
  12. Смерть Христа виключно політична. Заперечують її спасительну цінність і всю ікономію відкуплення.
  13. Нова інтерпретація охоплює всю християнську таїну.
  14. Загально можна сказати, що вона відвертає символи в протилежну сторону. Замість того, щоб бачити у Виході, як св. Павло, символ Таїнства Хрещення[26], з нього роблять символ політичного визволення народу.
  15. Оскільки той самий герменевтичний критерій застосовується до еклезіального життя і до ієрархічного устрою Церкви, то стосунки між ієрархією та «основою» стають стосунками панування, що підлягають законам класової боротьби. Ігнорується сакраментальність, яка лежить в основі церковних служінь і чинить Церкву духовною дійсністю, яку не можна зводити до суто соціологічного аналізу.
  16. Спотворення символів відбувається також у царині Таїнств. Євхаристію вже не сприймають як сакраментальну присутність жертви примирення і як дар Тіла і Крові Христа. Вона стає святкуванням воюючого народу. Радикально заперечується єдність Церкви. Єдність, примирення, сопричастя в любові – це вже не дар Христа[27]. Єдність досягне історичний клас бідних через боротьбу. Класова боротьба – це дорога до єдності. Євхаристія стає Євхаристією класу. Водночас заперечується тріумфальна сила даної нам Божої любові.

 

  1. ОРІЄНТИРИ

 

  1. Попередження про серйозні відхилення деяких видів «богослов’я визволення» у жодному разі не слід вважати схваленням, навіть посереднім, тих, хто сприяє підтримці страждань народів, хто на цьому наживається, і байдужих до цих страждань. Церква, керуючись Євангелієм милосердя та любов’ю до людини, чує заклик до справедливості[28] і хоче відповісти на нього всіма силами.
  2. Церква стоїть перед дуже вимогливим викликом. Пастирі повинні сміливо, хоробро, розсудливо, ревно, з далекоглядністю та силою духу, з любов’ю до бідних, яка доходить до самопожертви, відповісти на цей виклик, який має бути пріоритетним. Деякі з них це вже роблять.
  3. Усі ті – священники, богопосвячені особи та миряни, – які, чуючи заклик до справедливості, прагнуть працювати над євангелізацією та людським поступом, повинні робити це у єдності зі своїми єпископами та Церквою, кожен відповідно до свого конкретного церковного покликання.
  4. Богослови, розуміючи церковний характер свого покликання, лояльно та в дусі діалогу співпрацюватимуть з Магістеріумом Церкви. Вони зможуть розпізнати в Магістеріумі дар Христа своїй Церкві[29] і з синівською пошаною сприймуть його слово та вказівки.
  5. Ми можемо зрозуміти потреби розвитку людини та справжнього визволення лише в перспективі інтегральної євангелізації. Невід’ємні стовпи цього визволення: правда про Ісуса Христа, Спасителя, правда про Церкву, правда про людину і її гідність[30]. Церква, яка прагне бути Церквою бідних у всьому світі, має намір служити благородній боротьбі за правду та справедливість у світлі Блаженств, особливо блаженства бідних духом. Церква звертається до кожної людини і до всіх людей. Вона «вселенська Церква. Церква таїни втілення. Це не Церква якогось класу чи якоїсь касти. Церква промовляє в ім’я самої правди. Ця правда реалістична». Церква навчає, що потрібно брати до уваги «кожну людську дійсність, кожну несправедливість, кожне напруження, кожну боротьбу»[31].
  6. Дієвий захист справедливості має ґрунтуватися на правді про людину, створену на образ Божий і покликану до благодаті божественного синівства. Визнання справжнього зв’язку людини з Богом становить основу справедливості тією мірою, якою вона керує стосунками між людьми. Тому боротьба за права людини, про яку Церква постійно нагадує, становить справжню боротьбу за справедливість.
  7. Правда про людину вимагає, щоб ця боротьба велася засобами, що відповідають людській гідності. Тому систематичне та навмисне сліпе насильство потрібно засуджувати, звідки б воно не походило[32]. Довіряти насильницьким засобам в надії на встановлення більшої справедливості означає стати жертвою фатальної ілюзії. Насильство породжує насильство, і людина деградує. Насильство ранить гідність жертви і принижує гідність насильника.
  8. Нагальна потреба в радикальних реформах структур, які породжують бідність і самі по собі є видами насильства, не повинна закривати факт, що джерело несправедливості криється в серці людини. Лише завдяки етичним здатностям особи і постійній потребі внутрішнього навернення можливо осягнути соціальні зміни, які справді служитимуть людині[33]. Бо чим більше люди, в яких пробудилося почуття відповідальності, з власної ініціативи вільно і солідарно співпрацюватимуть у проведенні потрібних змін, тим більше вони зростатимуть як люди. Інверсія між мораллю та структурами несе в собі матеріалістичну антропологію, несумісну з правдою про людину.
  9. Тож фатальною ілюзією є також віра в те, що нові структури самі собою породять «нову людину» у сенсі істини людини. Християнин повинен пам’ятати, що джерелом кожної справжньої новизни є Святий Дух, який був нам даний, і що володарем історії є Бог.
  10. Так само повалення структур, що породжують несправедливість, революційним насильством, не є ipso facto початком встановлення справедливих структур. Усі, хто щиро бажає справжнього визволення своїх братів, повинні замислитися над фактом, що має велике значення для нашого часу. Мільйони наших сучасників слушно прагнуть повернути собі фундаментальні свободи, відібрані в них тоталітарними та атеїстичними режимами, що захопили владу революційним та насильницьким шляхом саме в ім’я визволення народу. Ми не можемо ігнорувати цю ганьбу нашого часу: ці режими, стверджуючи, що приносять свободу, тримають цілі народи в негідних людини умовах рабства. Ті, хто, можливо, несвідомо, стають співучасниками такого поневолення, зраджують бідних, яким вони мають намір служити.
  11. Класова боротьба як шлях до безкласового суспільства – це міф, який блокує реформи та збільшує бідність і несправедливість. Ті, кого захоплює цей міф, повинні замислитися над гірким історичним досвідом, до якого він призвів. Тоді вони б зрозуміли, що йдеться не про відмову від дієвого способу боротьби за права бідних заради утопічного ідеалу. Навпаки, йдеться про звільнення від ілюзій і повернення до Євангелія і його трансформуючої сили.
  12. Одна з умов повернення до здорового богослов’я – це визнання цінності соціальної доктрини Церкви. Ця доктрина не зачинена, навпаки, відкрита для нових проблем, яких не бракує з плином часу. У цій перспективі внесок богословів і мислителів усього світу буде незамінним для роздумів Церкви.
  13. Так само для доктринальних і пасторальних роздумів Церкви незамінним буде досвід тих, хто безпосередньо займається євангелізацією і допомогою вбогим і пригніченим. У цьому сенсі розуміємо деякі аспекти істини, виходячи з praxis, якщо під нею розуміємо душпастирську і соціальну практики, натхнені Євангелієм.
  14. Вчення Церкви з соціальних питань дає важливі етичні орієнтири. Але для втілення його в життя потрібні фахівці в царині науки, техніки, гуманістичних наук та політики. Пастирі повинні уважно ставитися до формування таких компетентних фахівців, які глибоко живуть Євангелієм. Мирян, які займаються суспільними справами, слід в особливий спосіб залучати до цього.
  15. Тези «богослов’я визволення» дуже поширені в спрощеній формі на формаційних курсах чи в низових групах, яким бракує катехитичного і богословського приготування. Тому їх приймають ревні особи, які не здатні їх критично аналізувати.
  16. Тому пастирі повинні наглядати за якістю і змістом катехизації та формації, які завжди повинні представляти цілісність послання спасіння та імперативи справжнього визволення людини в рамках цього цілісного послання.
  17. У цілісному представленні християнської таїни потрібно підкреслити суттєві аспекти, які, зокрема, схильне ігнорувати або усувати «богослов’я визволення»: трансцендентність і безкорисливість визволення в Ісусі Христі, істинному Богові та істинній людині, першість Його благодаті, істинну природу засобів спасіння, особливо Церкви і Таїнств. Потрібно нагадувати про справжнє значення етики, згідно з яким не можна релятивізувати різницю між добром і злом, про справжнє значення гріха, про необхідність навернення та універсальність закону братерської любові. Потрібно застерігати від політизації життя, яка, ігноруючи специфіку Божого Царства і трансцендентність особи, призводить до сакралізації політики та експлуатації релігійності народу на користь революційних ініціатив.
  18. Захисників «ортодоксії» іноді звинувачують у пасивності, потуранні чи співучасті у нестерпних несправедливих ситуаціях та політичних режимах, які підтримують такі ситуації. Духовне навернення, сила любові до Бога та ближнього, ревність до справедливості та миру, а також євангельське відчуття бідних та бідності вимагаються від кожного, особливо від душпастирів та відповідальних людей. Турботу про чистоту віри не можна відокремлювати від турботи про те, щоб через інтегральне богословське життя давати дієве свідчення служіння ближньому і особливо бідним та пригнобленим. Свідченням динамічної та конструктивної сили любити християни закладуть основи «цивілізації любові», про яку говорили на конференції в Пуебла, продовжуючи думку Павла VI[34]. Є багато священників, богопосвячених осіб і мирян, які справді по-євангельському працюють в побудові справедливого суспільства.

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

Слова Павла VI з Визнання віри Божого Люду виразно виражають віру Церкви, від якої не можна відійти, не спричиняючи, поряд з духовними шкодами, нових страждань та форм рабства.

«Віруємо, що Царство Боже, яке почалося тут, на землі, у Церкві Христовій – не від цього світу, де все минає; і що його зростання не залежить від прогресу цивілізації, науки й технології, а полягає в чимдалі глибшому пізнанні бездонних скарбів Христових, у дедалі сильнішій надії на віковічні блага, аби ще палкіше відповісти на любов Божу у більшому поширенні благодаті та святості серед людей. Але та сама любов спонукає Церкву постійно піклуватися про справжні дочасні блага людей. Не припиняючи нагадувати своїм дітям, що вони лише тимчасово в цьому світі, вона також закликає їх зробити внесок – кожен за своїм покликанням і згідно з можливостями – у благо земного міста, сприяти справедливості, миру й братерству поміж людьми, пропонувати допомогу братам, особливо найбіднішим і найнужденнішим. Невпинна турбота Церкви, Нареченої Христової, про потреби людей, про їхні радості й надії, їхні зусилля та страждання, це, отже, не що інше, як палке прагнення осяяти їх світлом Христовим й об’єднати всіх у Ньому, їхньому єдиному Спасителі. Це не означає, що Церква пристосовується до речей цього світу або що в ній гасне запал прагнення до Господа й до вічного Царства»[35].

 

Верховний Понтифік Йоан Павло II під час аудієнції, наданої нижчепідписаному кардиналу префекту, схвалив цю Інструкцію, прийняту на звичайному засіданні цієї Священної Конгрегації, та наказав її опублікувати.

 

Рим, Священна Конгрегація Віровчення, 6 серпня 1984, Преображення Господа.

 

Йозеф Ратцінгер,

Префект

 

Альберто Бовоне,

Титулярний Архієпископ Кесарії Нумідійської,

Секретар

 

[1] Див. Gaudium et spes, n. 4.

[2] Див. Dei Verbum, n. 10.

[3] Див. Гал. 5, 1…

[4] Див. Вих. 24.

[5] Див. Єр. 31, 31-34, Єз. 36, 26…

[6] Див. Соф. 3, 12…

[7] Див. Втор. 10, 18-19.

[8] Див. Лк. 10, 25-37.

[9] Див. 2 Кор. 8, 9.

[10] Див. Мт. 25, 31-46; Ді. 9, 4-5; Кол. 1, 24.

[11] Див. Як. 5, 1 ss.

[12] Див. 1 Кор. 11, 17-34.

[13] Див. Як. 2, 14-26.

[14] Див. AAS 71 (1979) 1144-1160.

[15] Див. AAS 71 (1979) 196.

[16] Див. Evangelii nuntiandi, nn. 25-33; AAS 68 (1976) 23-28.

[17] Див. Evangelii nuntiandi, n. 32; AAS 68 (1976) 27.

[18] Див. AAS 71 (1979) 188-196.

[19] Див. Gaudium et spes, n. 39; Pio XI, Quadragesimo anno; AAS 23 (1931) 207

[20] Див. nn. 1134-1165 e nn. 1166-1205.

[21] Див. Документ Пуебли, IV, 2.

[22] Див. Павло VI, Octogesima adveniens, n. 34; AAS 63 (1971) 424-425.

[23] Див. Lumen gentium, nn. 9-17.

[24] Див. Gaudium et spes, n. 39.

[25] Див. Ді. 2, 36.

[26] Див. 1 Кор. 10, 1-2.

[27] Див. Еф. 2, 11-22.

[28] Див. Документ Пуебли, I, III, n. 3.3.

[29] Див. Лк. 10, 16.

[30] Див. Йоан Павло II, Промова на відкритті конференції в Пуеблі: AAS 71 (1979) 188-196; Документ Пуебли, II, 1.

[31] Див. Йоан Павло II, Промова, виголошена в Ріо-де-Жанейро у фавелі «Відігал», 2 липня 1980, AAS 72, 1980, стт. 852-858.

[32] Див. Документ Пуебли, II, II, n. 5.4.

[33] Див. Документ Пуебли, IV, 3, n. 3.3.

[34] Див. Документ Пуебли, IV, 2, n. 2.4.

[35] Павло VI, Визнання віри Божого Люду, 30 червня 1968: AAS 60 (1968) 443-444.