http://www.christianunity.va/content/unitacristiani/en/dialoghi/sezione-orientale/chiese-ortodosse-di-tradizione-bizantina/commissione-mista-internazionale-per-il-dialogo-teologico-tra-la/documenti-di-dialogo/testo-in-inglese1.html

 

SYNODALITY AND PRIMACY DURING THE FIRST MILLENNIUM:

TOWARDS A COMMON UNDERSTANDING

IN SERVICE TO THE UNITY OF THE CHURCH

 

переклав о. Олег Кривобочок ТІ

 

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

СИНОДАЛЬНІСТЬ І ПРИМАТ У ПЕРШОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ:

НА ШЛЯХУ ДО СПІЛЬНОГО РОЗУМІННЯ

РАДИ СЛУЖІННЯ ЄДНОСТІ ЦЕРКВИ

 

К’єті, 21 вересня 2016

 

Що ми бачили й чули, звістуємо й вам, щоб і ви мали спільність [koinonia] із нами.

А наша спільність [koinonia] – з Отцем і з його Сином Ісусом Христом.

І це ми вам пишемо, щоб наша радість була повна

(1 Йо. 1, 3-4)

 

  1. Церковне сопричастя постає безпосередньо з Втілення вічного Божого Слова згідно з доброю волею (eudokia) Отця через Святого Духа. Христос прийшов на землю і заснував Церкву як своє тіло (див. 1 Кор. 12, 12-27). Єдність Осіб Пресвятої Тройці виражається у взаємному сопричасті (koinonia) членів Церкви. Тому св. Максим Ісповідник стверджував, що Церква – це ‘eikon’ Пресвятої Тройці[1]. На Тайній Вечері Ісус Христос молився до свого Отця: «Заради імени твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно, як ми!» (Йо. 17, 11). Ця тринітарна єдність проявляється у Святій Євхаристії, в якій Церква молиться до Бога Отця через Ісуса Христа у Святому Дусі.
  2. З найдавніших часів одна Церква існувала як багато локальних Церков. Сопричастя (koinonia) Святого Духа (пор. 2 Кор. 13, 13) досвідчували як всередині кожної локальної Церкви, так і у стосунках між ними як єдність у різноманітності. Під керівництвом Святого Духа (див. Йо. 16, 13) Церква розробила організаційні моделі та різні практики згідно зі своєю природою «люду, приведеного до єдності на зразок єдності Отця, Сина і Святого Духа»[2].
  3. Синодальність – це фундаментальна якість Церкви в цілому. Св. Йоан Золотоустий сказав: «“Церква” означає як асамблею [systema], так і синод [synodos]»[3]. Цей термін походить від слова «собор» (synodos грецькою, concilium латинською), який спочатку позначав зібрання єпископів, під керівництвом Святого Духа, для спільних обговорень і дій у турботі про Церкву. В широкому значенні це активна участь усіх вірних у житті й місії Церкви.
  4. Термін «примат» означає бути першим (primus, protos). У Церкві примат належить її Главі – Ісусові Христові, «Він – начало, первородний з мертвих, так, щоб у всьому він мав першенство [protevon]» (Кол. 1, 18). Християнська Традиція ясно показує, що в синодальному житті Церкви на різних рівнях єпископ завжди вважається «першим». Ісус Христос поєднує цю «першість» зі служінням (diakonia): «Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою» (Мр. 9, 35).
  5. У другому тисячолітті сопричастя між Сходом і Заходом було розірвано. Для відновлення єдності між католиками й православними було докладено багато зусиль, але безуспішно. Спільна Міжнародна Комісія з Богословського Діалогу між Римо-католицькою та Православною Церквами у своїй постійній роботі з подолання богословських розбіжностей розглядає взаємозв’язок між синодальністю та приматом у житті Церкви. Різне розуміння цих дійсностей відіграло важливу роль у розколі між православними і католиками. Тому вкрай важливо дійти до спільного розуміння цих взаємопов’язаних, взаємодоповнюючих та нероздільних діійсностей.
  6. Щоби досягти спільного розуміння примату й синодальності, потрібно роздумувати над історією. Бог об’являється в історії. Особливо важливо разом по-богословському осмислювати історію церковної літургії, духовності, інституцій і норм, які завжди мають богословський вимір.
  7. Історія Церкви у першому тисячолітті є вирішальною. Незважаючи на деякі тимчасові розколи, християни Сходу та Заходу жили в сопричасті упродовж цього часу, і в цих умовах були сформовані основні структури Церкви. Зв’язок між синодальністю і приматом набував різні форми, які можуть дати життєво важливі вказівки православним і католикам у їхніх зусиллях по відновленню повного сопричастя сьогодні.

 

Локальна Церква

 

  1. Єдина, свята, соборна і апостольська Церква, головою якої є Христос, присутня в євхаристійному єднанні локальної церкви під проводом її єпископа. Він є тим, хто головує (‘proestos’). У літургійному єднанні єпископ робить присутність Ісуса Христа видимою. У локальній церкві (тобто дієцезії) багато вірних та духовенство під керівництвом одного єпископа об’єднані між собою у Христі та перебувають у сопричасті з Ним у кожному аспекті життя Церкви, особливо у целебруванні Євхаристії. Св. Ігнатій Антіохійський навчав: «Де єпископ, там нехай будуть усі люди, так само як де Ісус Христос, там і католицька Церква [katholike ekklesia]»[4]. Кожна локальна Церква целебрує у єдності з усіма іншими локальними Церквами, які сповідують істинну віру та целебрують ту саму Євхаристію. Коли Євхаристію звершує пресвітер, то локальний єпископ завжди згадується як знак єдності локальної Церкви. На Євхаристії proestos і спільнота взаємозалежні: спільнота не може целебрувати Євхаристію без proestos, а proestos, в свою чергу, повинен звершувати Євхаристію зі спільнотою.
  2. Цей взаємозв’язок між proestos чи єпископом та спільнотою є конститутивним елементом життя локальної Церкви. Разом з духовенством, яке пов’язане з його служінням, локальний єпископ працює серед вірних – Христової пастви – як гарант і служитель єдності. Як наступник апостолів, він виконує свою місію служіння та любові, окормлювати свою спільноту та вести її, як її голова, до дедалі глибшої єдності з Христом в істині, підтримуючи апостольську віру через проповідь Євангелія та звершення Таїнств.
  3. Оскільки єпископ є главою своєї локальної Церкви, то він представляє свою Церкву перед іншими локальними Церквами та у сопричасті всіх Церков. Так само він уприсутнює це сопричастя у своїй Церкві. Це фундаментальний принцип синодальності.

 

Регіональне сопричастя Церков

 

  1. Існує безліч свідчень, що єпископи в ранній Церкві усвідомлювали спільну відповідальність за Церкву в цілому. Св. Кипріян учив: «Існує лише один єпископат, але він розкиданий серед гармонійного сонму всіх єпископів»[5]. Цей зв’язок єдності виражався у вимозі, щоб у рукопокладенні (cheirotonia) нового єпископа брали участь принаймні три єпископи[6]. Це також було видно в численних зібраннях єпископів на соборах або синодах для обговорення спільних питань доктрини (dogma, didaskalia) та практики, а також у їхньому частому обміні листами та взаємних візитах.
  2. Вже в перші чотири століття християнства в межах окремих регіонів виникли групи дієцезій. Protos, перший серед єпископів регіону, був єпископом першого престолу митрополії, і його посада митрополита завжди була пов’язана з його престолом. Вселенські Собори надавали митрополиту певні прерогативи (presbeia, pronomia, dikaia), але завжди в рамках синодальності. Таким чином, І Вселенський Собор (Нікея, 325), хоча вимагав, щоб усі єпископи провінції особисто брали участь у виборі й хіротонії єпископа або дали на це письмову згоду, то синодальний акт par excellence надавав митрополиту повноваження затвердити (kyros) вибір нового єпископа[7]. IV Вселенський Собор (Халкедон, 451) знову нагадав про права (dikaia) митрополита, наголошуючи, що його посада церковна, а не політична[8], як і VII Вселенський Собор (Нікея ІІ, 787)[9].
  3. Апостольське Правило 34 пропонує канонічний опис співвідношення між protos та іншими єпископами кожного регіону: «Єпископи провінції чи регіону [ethnos] повинні визнати одного з них першим [protos] між ними і вважати його їхнім главою [kephale], і не робити нічого важливого без його згоди [gnome]; кожний єпископ може робити тільки те, що стосується його дієцезії [paroikia] і залежних від неї територій. Але перший [protos] нічого не може робити без згоди всіх. І у такий спосіб запанує злагода [homonoia] і Бог буде прославлений через Господа в Святому Духові»[10].
  4. Інститут митрополії – це одна з форм регіонального сопричастя між локальними Церквами. Згодом розвинулися інші форми, а саме патріархати, що складалися з кількох митрополій. Митрополити і патріархи були дієцезіяльними єпископами з повною єпископською владою у своїх дієцезіях. Однак у питаннях, які стосувалися їхніх митрополій чи патріархатів, вони повинні були діяти у згоді зі своїми співбратами-єпископами. Такий спосіб діяльності лежить в основі синодальних інституцій у вузькому значенні цього терміну, таких як регіональний синод єпископів. Ці синоди скликав і очолював митрополит або патріарх. Він і всі єпископи діяли комплементарно і звітували перед синодом.

 

Церква на Вселенському рівні

 

  1. Між четвертим і сьомим століттями Вселенські Собори встановили і затвердили порядок (taxis) п’ятьох патріарших престолів, причому престол Рима займав перше місце і здійснював примат честі (presbeia tes times), а за ним, згідно з канонічною традицією, йшли, у цьому конкретному порядку, престоли Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалима[11].
  2. На Заході першість Рима розумілася, особливо з IV століття, у зв’язку з роллю Петра серед апостолів. Примат Єпископа Рима серед єпископів поступово пояснювали як прерогативу, що належала йому, оскільки він був наступником Петра, першого серед апостолів[12]. Таке розуміння не прийнялося на Сході, де було інше тлумачення Святого Письма та Отців Церкви з цього питання. Про це ми поговоримо пізніше.
  3. Коли новий патріарх обирався на один із п’яти престолів у taxis, то зазвичай він надсилав листи всім іншим патріархам, повідомляючи про своє обрання і включаючи визнання віри. Такі «листи єдності» глибоко виражали канонічний зв’язок сопричастя між патріархами. Включенням ім’я нового патріарха в належному порядку в диптихи своїх Церков, які читаються на Літургії, інші патріархи визнавали його обрання. Taxis патріарших престолів найбільше виражався у звершенні святої Євхаристії. Коли два або більше патріархів звершували Євхаристію, вони ставали відповідно до taxis. Ця практика виражала євхаристичний характер їхнього сопричастя.
  4. Починаючи з І Вселенського Собору (Нікея, 325), основні питання віри та канонічного порядку в Церкві обговорювалися та вирішувалися на вселенських соборах. Хоча Єпископ Рима не був особисто присутній на жодному з цих соборів, але завжди його представляли його легати або він погоджувався з рішеннями собору post factum. Розуміння Церквою критеріїв визнання собору вселенським розвивалося упродовж першого тисячоліття. До прикладу, під впливом історичних обставин VІІ Вселенський Собор (Нікея ІІ, 787) подав детальний опис критеріїв у тодішньому розумінні: згода (symphonia) глав Церков, співпраця (synergeia) з Єпископом Рима, згода інших патріархів (symphronountes). Вселенський собор повинен мати свій номер у послідовності вселенських соборів, а його вчення повинно узгоджуватися з вченням попередніх соборів[13]. Прийняття всією Церквою завжди було остаточним критерієм вселенськості собору.
  5. Упродовж століть до Єпископа Рима неодноразово зверталися зі Сходу з дисциплінарних питань, таких як усунення єпископа. На Сардикійському Соборі (343) була спроба встановити правила такої процедури[14]. Трулльський Собор (692) прийняв рішення Сардики[15]. Канони Сардики визначали, що засуджений єпископ може подати апеляцію до Єпископа Рима, і останній, якщо так вважатиме, може наказати провести повторний розгляд справи єпископами сусідньої провінції. Апеляції в дисциплінарних справах також подавалися до престолу Константинополя[16] й інших престолів. Такі звернення до більших престолів завжди розглядалися у синодальний спосіб. Апеляції до Єпископа Рима зі Сходу виражали сопричастя Церкви, але Єпископ Рима не здійснював канонічної влади над Церквами Сходу.

 

Закінчення

 

  1. Упродовж першого тисячоліття Церква на Сході та Заході була єдина у збереженні апостольської віри, підтримці апостольського наступництва єпископів, розвитку структур синодальності, нерозривно пов’язаних з приматом, та у розумінні влади як служіння (diakonia) любові. Хоча єдність Сходу й Заходу часом порушувалася, але єпископи Сходу й Заходу усвідомлювали свою приналежність до єдиної Церкви.
  2. Ця спільна спадщина богословських принципів, канонічних положень та літургійних практик першого тисячоліття – необхідна точка відліку та потужне джерело натхнення як для католиків, так і для православних, які на початку третього тисячоліття прагнуть зцілити рани свого розколу. На основі цієї спільної спадщини обидві сторони повинні розглянути, як примат, синодальність і взаємозв’язок між ними можуть сприйматися і здійснюватися сьогодні і в майбутньому.

 

[1] Св. Максим Ісповідник, Mystagogia (PG 91, 663D).

[2] Св. Кипріян, De oratione dominica, 23 (PL 4, 536).

[3] Св. Йоан Золотоустий, Explicatio in psalmum 149 (PG 55, 493).

[4] Св. Ігнатій, Лист до смирненців, 8.

[5] Св. Кипріян, Ep.55, 24, 2; див. також, ‘episcopatus unus est cuius a singulis in solidum pars tenetur’ (De unitate, 5).

[6] І Вселенський Собор (Нікея, 325), канон 4: «Бажано, щоби єпископа призначали всі єпископи провінції; але якщо це важко через нагальну необхідність або через відстань, яку потрібно подолати, то повинні зібратися принаймні три єпископи; і, маючи письмову згоду відсутніх єпископів, вони можуть розпочати хіротонію. Затвердження [kyros] того, що відбулося, покладено на митрополита кожної провінції». Див. також Apostolic Canon, 1: «Єпископа повинні рукопокладати два або три єпископи».

[7] І Вселенський Собор (Нікея, 325), канон 4; і канон 6: «Якщо хтось стає єпископом без згоди митрополита, то великий Собор постановляє, що така особа навіть не є єпископом».

[8] IV Вселенський Собор (Халкедон, 451), канон 12: «Нехай міста, яким імператорські грамоти вже присвоїли титул митрополії, та єпископи, які ними керують, користуються лише честю цього титулу, тобто нехай будуть збережені належні права істинної [kata aletheian] митрополії».

[9] VII Вселенський Собор (Нікея II, 787), канон 11 надає митрополитам право призначати скарбників своїх суфраганних дієцецій, якщо єпископи цього не зробили.

[10] Див. Антіохійський собор (327), канон 9: «Єпископам у кожній провінції [eparchia] слід підкорядковуватися єпископу, який головує в митрополії.

[11] Див. І Вселенський Собор (Нікея, 325), канон 6: «Потрібно зберігати давню традицію, згідно з якою єпископ Александрії має владу над Єгиптом, Лівією та Пентаполісом, оскільки подібний звичай існує стосовно єпископа Рима. Так само в Антіохії та інших провінціях слід зберігати давні прерогативи [пресвеї] цих Церков». ІІ Вселенський Собор (Константинополь, 381), канон 3: «Нехай єпископ Константинополя… має примат честі [presbeia tes times] після єпископа Рима, бо це Новий Рим». IV Вселенський Собор (Халкедон, 451), канон 28: «Отці Церкви справедливо надали прерогативи [presbeia] престолу старого Рима, бо це імператорське місто. На цих самих підставах сто п’ятдесят найпобожніших єпископів надали ті самі прерогативи найсвятішому престолу Нового Рима, розумно прийнявши, що місто з владою імператора і сенатом має право мати ті самі привілеї, що і старий імператорський Рим, отож має бути піднятим до його рівня в церковних справах і посісти друге після нього місце» (Захід ніколи не прийняв цей канон). Трулльський Собор (692), канон 36: «Оновлюючи постанови ста п’ятдесяти Отців, що зібралися в Богом храниному та імператорському місті, та постанови шестисот тридцяти Отців, що зібралися в Халкедоні, ми постановляємо, що престол Константинополя матиме рівні привілеї [presbeia] з престолом Старого Рима, і буде високо шанованим в церковних справах, бо він є і повинен бути другим після нього. Після Константинопольського престолу йде престол Александрії, потім Антіохії, потім Єрусалима».

[12] Див. Єронім, In Isaiam 14, 53; Лев, Sermo 96, 2-3.

[13] Див. VII Вселенський Собор (Нікея II, 787): J. D. MANSI, Sacrorum conciliorum nova et amplissima collectio, XIII, 208D-209C.

[14] Див. Сардикійський Собор (343), канони 3 і 5.

[15] Див. Трулльський Собор, канон 2. Так само Фотійський собор 861 року прийняв канони Сардики, визнаючи за єпископом Рима право касації у справах, які вже розглядалися в Константинополі.

[16] Див. IV Вселенський Собор (Халкедон, 451), канони 9 і 17.