The Discernment of Spirits
An Ignatian Guide for Everyday Living
Timothy M. Gallagher, O.M.V.
переклав о. О. Кривобочок ТІ
(The Crossroad Publishing Company дала офіційний дозвіл виставити український переклад на сайт Єзуїтів в Україні на три роки)
Тімоті М. Галлагер OMV
ДУХОВНЕ РОЗПІЗНАВАННЯ
Восьма частина
ЗМІСТ
- Перервати духовне мовчання (правило 13)
Спілкування і духовна свобода
Дуже важлива вказівка
«Щойно я закінчила говорити, мої сумніви зникли»
«Це був кінець усіх моїх тривог, усіх моїх вагань»
«З новою надією в серці»
- Підсилити слабкі місця (правило 14)
Кмітливо спрямована атака
Відповідь: приготуватися заздалегідь
Особисті слабкі місця
Пізнай себе!
Чотирнадцяте правило і попередні правила
ЗАКІНЧЕННЯ
Визволити полонених
- Перервати духовне мовчання (правило 13)
Христос у його серці слабший від Христа
в слові його брата; його серце невпевнене, а його брата – впевнене
Дітріх Бонгеффер
Спілкування і духовна свобода
«Не добре чоловікові бути самому» (Бут. 2, 18). Це біблійне твердження, застосоване до людської природи взагалі, стосується також і духовного життя і, в особливий спосіб, розпізнавання духів. Ми вже зазначали, що для Ігнатія спілкування з фахівцем у розпізнаванні – це конститутивна частина розпізнавання духів. Завдяки інструкціям і допомозі в розпізнаванні іншої особи ми зростаємо й намагаємося розвивати свою здатність розпізнавати. Але розмови про свій духовний досвід з компетентною особою залишаються важливою частиною розпізнавання духів; не добре нам бути самими.
У правилі 13 Ігнатій виразно обговорює цей аспект розпізнавання. Контекст той самий, що і в попередніх правилах: підступи ворога і як їх долати. У цьому правилі Ігнатій описує бажання ворога, щоб ми мовчали про ці шкідливі підступи; Ігнатій закликатиме нас, як і очікується, робити точно навпаки. Як і в попередньому правилі, спочатку подається метафора, а потім її застосування. Ми спочатку обговоримо текст Ігнатія, і потім вивчимо кілька конкретних прикладів цього навчання.
Текст говорить:
«[326] Правило тринадцяте. Поза тим, ворог діє як спокусник, потай, роблячи все, щоби його не виявили. І справді, негідник, намагаючись лукавими словами звабити доньку шановного батька або дружину доброго чоловіка, прагне, аби його слова та намовляння залишалися в таємниці. Навпаки, він страшенно невдоволений, коли донька батькові чи дружина чоловікові розкриває його оманливі слова й облудні наміри, бо ж добре бачить, що йому вже не вдасться довести справу до кінця. Так само й ворог людського роду, наражаючи праведну людину на свої хитрощі та намовляння, хоче, щоби вона приймала і зберігала їх у таємниці. Проте коли людина відкриває їх перед досвідченим сповідником чи іншою духовною особою, обізнаною з його лукавством та злістю, то це аж ніяк не припадає йому до вподоби, бо ж він одразу бачить, що не зможе успішно звершити свій підступний намір, оскільки його хитрощі виявлено».
Ігнатій висвітлює тут наступну рису ворога: бажання «діяти потай, роблячи все, щоби його не виявили». Метафора, як і в попередньому правилі, зображає неприродну людську ситуацію: не справжню, а скоріше фальшиву любов, яка бажає егоїстично використовувати інших. Метафора ясна. Спокусник бажає, щоб намірена жертва мовчала про його намовляння, бо лише її мовчання дасть йому можливість продовжувати її зваблювати. Якщо ж вона розкаже властивій особі про ці намовляння, то спокусник «добре бачить, що йому вже не вдасться довести справу до кінця». Якщо ж її мовчання переривається, то спокусник зазнає поразку[1].
Потім Ігнатій застосовує метафору. Якщо «ворог людської природи» турбує «праведну людину» своїми «хитрощами та намовляннями» (Джейн: «глибока молитва не для тебе», і твоє «прагнення Бога – це тільки ілюзія»; Стів: «Якщо ти не можеш робити такі прості справи, то як зможеш взяти на себе відповідальне священство до кінця життя?»), то він «бажає і прагне», щоб це діялося «потай, роблячи все, щоби його не виявили». Ворог хоче, щоб побожні особи, піддані спокусам, приймали (коли «хитрощі та намовляння» тільки з’являються) і не виявляли (коли ці «хитрощі на намовляння» розвиваються) його дію, а мовчали й залишалися самими. Якщо вони мовчатимуть, то він «зможе успішно звершити свій підступний намір» (Джейн у стані знеохочення може перестати молитися; Стів, наповнений сумнівами, може залишити семінарію й відмовитися від священства).
Ворогові, коли він проявляє «хитрощі та намовляння», «ніяк не припадає до вподоби», коли «людина відкриває їх перед досвідченим сповідником чи іншою духовною особою, обізнаною з його лукавством та злістю». Якщо це стається, то «він одразу бачить, що не зможе успішно звершити свій підступний намір», бо «його хитрощі виявлено» (Джейн виявляє свої проблеми керівникові, долає своє знеохочення і розвивається у молитві; Стів виявляє свої проблеми керівникові, долає свої сумніви й отримує дияконські свячення). Такі духовні дії Ігнатій наполегливо радить у правилі 13: коли побожні особи відчувають підступи ворога, то повинні не мовчати й залишатися самими, а говорити про це з компетентною духовною особою. Якщо так робитимуть, то звільняться від підступів ворога.
Дуже важлива вказівка
Ігнатіянське правило 13 дуже важливе для духовного життя. Неможливо перебільшити значення цього правила і його велику силу у визволенні побожних осіб з довготривалого знеохочення і сумнівів. Досвід багаторазово і вимовно показує необхідність розуміння побожними людьми спокусу ворога, яку Ігнатій тут подає, і як на неї відповідати. Їм потрібно усвідомлювати, що ворог навантажить їх своїм «лукавством та злістю» й, водночас, навіюватиме їм зберігати це в таємниці. Ця вказівка стосовно ділення з іншою особою свого досвіду глибоко торкає чуттєві точки людського серця, отож її слід сприйняти властиво. Отож, ми розглянемо ознаки цієї характерної дії ворога, осіб, з якими нам слід розмовляти, і специфічний зміст того, про що слід розмовляти.
Які ознаки такої дії ворога? Часом побожні люди відчувають духовне замішання, сумніви чи знеохочення – як Аліса, Джейн, Стів, Анджела й інші, про яких ми говорили в наших роздумах. Вони можуть, як Джейн і Стів, роздумувати про духовні зміни, породжені знеохоченням і сумнівами. У таких ситуаціях вони відчуватимуть наступні спонуки:
«Ти не можеш говорити про свої внутрішні проблеми. Можеш говорити про будь-що інше, але не про це. Ти повинен про це не говорити. Якщо почнеш говорити, то особа, якій це говориш, ніколи тебе не зрозуміє. Особа буде шокована, почувши, що ти можеш бути таким слабким чи відчувати таке в своєму серці, і перестане тебе поважати, і більше не захоче тебе знати. Ця особа критикуватиме тебе чи сміятиметься з тебе, і підтвердить твої страхи про твою духовну невідповідність. Це буде боліти… Найкраще про це нічого не говорити й самому давати собі раду зі своїми проблемами».
Такі особи вважають, що не мають часу на розмови з іншими або не хочуть «забирати чийсь час» на проблему, яка «не дуже велика». Вони можуть думати, що їм ніколи не вдасться навести контакти з іншими… Зрозуміло, що можуть бути об’єктивні труднощі зустрітися з конкретною людиною в конкретний час. Але якщо ці два фактори постають разом – духовний неспокій серця і опір розмовляти з відповідною духовною особою, – тоді слід задатися питанням, чи в цьому немає навіювань ворога. Ігнатій говорить, що ворог хоче, щоб особа «приймала і зберігала в таємниці» його намовляння.
Хто ця відповідна духовна особа, з якою слід говорити про такі духовні проблеми? І чи є також особи, з якими їм не слід говорити? Це ключові питання, на які Ігнатій детально відповідає у правилі 13. Його текст скупий, але щільно спакований; підступи ворога слід виявити «перед досвідченим сповідником чи іншою духовною особою, обізнаною з його лукавством та злістю». Ігнатій описує, з кількома модифікаціями, дві відповідні духовні особи – одну конкретніше, другу загальніше[2].
Перша особа – «досвідчений сповідник», якого людина, яка має проблеми, знає особисто. Ігнатій говорить буквально про «свого доброго сповідника – one’s good confessor»[3], що вказує на те, що особа, яка має духовні проблеми, вже раніше мала з ним контакти і знає його як «доброго» сповідника. Ігнатій відразу додає: «чи іншою духовною особою», що вказує на те, що сповідник є також духовною особою. Ігнатій виразно вказує, що слово «духовний» у цьому контексті не означає просто людину молитви і служіння: така особа може мати або не мати потрібних знань і досвіду, щоби мудро допомагати людині, яка має проблеми. Сповідник є духовним, якщо добре знає тактику ворога: «обізнаний з лукавством та злістю ворога».
З першого опису особи, з якою слід говорити про духовні проблеми, випливає цікава картина: сповідник, досвідчений сповідник, знаний особі й з яким уже до того були стосунки як із сповідником, бо він заслуговує на довіру, і духовний сповідник, обізнаний з підступами ворога. Зрозуміло, що під час духовних проблем розмови з такою особою мають важливе значення.
Якщо перший опис відповідної духовної особи, з якою слід розмовляти, більш конкретний, то другий – більш загальний. Перший поєднаний із сферою Таїнств, другий включає всіх духовних осіб, обізнаних з тактикою ворога: «іншою духовною особою, обізнаною з його лукавством та злістю». Тут Ігнатій говорить тільки про одну суттєву рису: ця особа знає тактику ворога і тому компетентна, щоб вислухати й надати духовну допомогу тим, які піддані нападам ворога. Сюди входять кваліфіковані духовні керівники, реколекційні керівники, клир з духовним досвідом, чернецтво й миряни, духовні друзі й подібні особи. Основна риса: достатнє знання підступів ворога. Для таких людей підступи ворога будуть «явними» – як Ігнатій говорить в останньому реченні правила 13.
Також слід відмітити осіб, відсутніх у ігнатіянському описі відповідних духовних осіб, з якими слід розмовляти про духовні проблеми. Всі особи, які не достатньо знають «лукавство та злість» ворога, не відповідають цій ролі[4]. Вони можуть бути добрими, щирими й побожними людьми. Але якщо вони не володіють відповідними знаннями про підступи ворога, то, маючи добрі наміри, не допоможуть або створять додаткові проблеми особі, підданій нападам ворога. Якщо Джейн і Стів під час духовного спустошення розмовлятимуть про свою боротьбу з доброю людиною, але не кваліфікованою в духовних справах, а не з відповідним духовним керівником, то малоймовірно, що отримають таку саму допомогу, їхні проблеми залишаться. Оскільки вони обоє розмовляли з компетентними особами, то звільнилися від своїх проблем[5].
Врешті – зміст того, про що слід розмовляти з духовно відповідною особою людині, яка переживає духовні проблеми? У правилі 13 Ігнатій говорить про це кілька разів, змінюючи терміни. Особа в такій ситуації має виявити «хитрощі та намовляння» ворога, його «лукавство та злість» і «проявлені хитрощі». Джейн повинна розповісти керівникові реколекцій про знеохочуючі думки, що глибоке молитовне життя не для неї і що її прагнення Бог – це тільки ілюзія; Стів повинен розказати керівникові про свої сумніви щодо майбутнього рукоположення. Кількома словами: всі побожні люди у випадку духовних проблем, коли вони піддані «хитрощам та намовлянням» ворога, повинні розповідати про ці хитрощі та намовляння відповідній духовній особі[6].
У правилі 13, як і в інших правилах, Ігнатій говорить про розпізнавання духів і про те, що безпосередньо й прямо стосується нашого життя вірою й виконання Божої волі. Його навчання дуже ясне: якщо побожні особи духовно обтяжені «хитрощами й намовляннями» ворога, то повинні розмовляти про це з відповідною духовною особою, обізнаною в цих справах, і у такий спосіб звільняться від цих хитрощів та намовлянь.
Духовний керівник повинен розпізнати, чи ці внутрішні проблеми не-духовні (психологічні), і тому поза сферою дії тринадцятого правила Ігнатія. Зрозуміло, що розмови з іншою людиною про не-духовні обтяження можуть бути допомогою у звільненні від не-духовних (психологічних) проблем. Рішення стосовно емоційної готовності розповідати про свої психологічні обтяження часом може містити складні афективні питання. Такі рішення не належать до царини розпізнавання духів, тому найкраще залишити їх фахівцям у їхній царині. Психологічні розлади і їх лікування через спілкування з іншою особою – це дуже важлива річ; але це не тема правила 13.
«Щойно я закінчила говорити, мої сумніви зникли»
Деякі приклади застосування правила 13 у конкретних ситуаціях продемонструють навчання Ігнатія. Спочатку ми розглянемо один випадок із життя св. Терези з Лізьє, який дуже виразно показує тринадцяте правило Ігнатія. Це несподівана «буря», яку Тереза переживає ввечері перед останніми обітами в Кармелю[7]. З самого дитинства Тереза була дуже впевнена, що Бог кличе її до кармелітського чернечого життя, і йшла за цим покликом із непохитною постійністю. Як перед вступом до Кармелю, так і в Кармелю під час приготування до останніх обітів Тереза не мала жодних сумнівів щодо свого покликання кармелітки. І раптово, ввечері перед урочистістю, вона відчула великий неспокій щодо свого покликання. Її відповідь показує її виразне усвідомлення, розуміння і здатність до рішучих духовних дій.
Тереза пише:
«Нарешті настав прекрасний день мого вінчання, він був безхмарний, але напередодні в моїй душі розігралася така буря, якої я ще не бачила»[8].
«В моїй душі розігралася така буря»: ми вже відчуваємо потребу духовного усвідомлення. Духовний неспокій, особливо дуже інтенсивний, «буря, якої я ще не бачила», з’являється напередодні останнього вибору Терезою чернечого життя.
Вона продовжує:
«Жоден сумнів щодо свого покликання ще не спадав мені на думку, треба було пізнати й це випробування. Ввечері, коли після утрені я проходила Хресною Дорогою, моє покликання здалося мені ніби мрією, марою… я вважала, що бути в Кармелі – це дуже гарно, але біс пробуджував у мені впевненість, що я не створена для цього життя, що я ввела в оману настоятелів, ідучи дорогою, до якої не маю покликання…. Моя темрява була така велика, що я бачила й розуміла тільки одне: Я не мала покликання!… Ах! як зобразити глибокий неспокій моєї душі?»
Це виразна мова духовного спустошення: «Темрява… глибокий неспокій моєї душі». І глибоке спустошення: «Моя темрява була така велика… Ах! Як зобразити глибокий неспокій моєї душі?» У стані інтенсивного духовного спустошення випливає одна думка з відчуттям абсолютної ясності: вона не має покликання до кармелітського чернечого життя. Тереза говорить: «Моє покликання здалося мені ніби мрією, марою», і говорить про свою «впевненість, що я не створена для цього життя, що я ввела в оману настоятелів, ідучи дорогою, до якої не маю покликання».
Ігнатій заохочує слідкувати за «думками, породженими спустошенням» (правило 4), і вчить, що «якщо під час втіхи нас забезпечує проводом і порадами добрий дух, то у час спустошення це робить злий дух» (правило 5). Ми відчуваємо, як Тереза під час духовного спустошення спокушається змінити попереднє духовне рішення й відмовитися від кармелітського чернечого життя. Тереза, яка володіє великою духовною чутливістю, відразу усвідомлює походження цієї «впевненості», що не має чернечого покликання, і називає ворога автором цих навіювань.
Тепер з’являється наступна риса цієї «бурі»:
«Мені здавалося (абсурдна річ, яка показує, що ця спокуса походила від біса), що якби я сказала про свої страхи магістрі, вона не дозволила б мені скласти Святі Обітниці, а все одно я хотіла виконувати волю Господа, й радше повернутися у світ, ніж виконувати свою власну волю».
Тут Тереза точно описує рису ворога, на якій Ігнатій наголошує у правилі 13. У Терези з’являється не тільки відчуття впевненості, зроджене «думками» під час духовного спустошення, вона також відчуває опір розмовляти з магістрою – її відповідною духовною особою – про свої страхи: «Мені здавалося… що якби я сказала про свої страхи магістрі, вона не дозволила б мені скласти Святі Обітниці».
Духовне спустошення розкриває уяву Терези. Вона уявляє, як розмовляє з магістрою і розповідає їй про свою нову впевненість, що не має кармелітського покликання. Тереза уявляє, як магістра уважно й доброзичливо слухає її й погоджується, щоб Тереза наступного ранку не складала чернечі обіти. Потім вона уявляє, як магістра заохочує її «виконувати волю Господа, й радше повернутися у світ». З болем Тереза уявляє, що озвучення своїх страхів перед магістрою означає кінець усякій її надії стати кармеліткою – найбільшому прагненню її життя.
І хоча цей болючий сценарій видається реальним, але Тереза виразно усвідомлює, що це «спокуса» ворога діє в ньому: що це «абсурдність», нереальність в її уяві. Вражає її духовне усвідомлення і розуміння всередині духовного спустошення. Тереза під час спустошення є «я-рефлектуюче-над-собою-в-спустошенні (myself-reflecting-onmyself-in-desolation)» і, як результат цього, отримує повну духовну ясність про внутрішні порухи, які досвідчує.
«Я покликала магістру і з глибоким збентеженням представила їй стан своєї душі…. На щастя, вона бачила ясніше, ніж я, й цілком переконала мене, зрештою, акт покори, який я виконала, звернувшись до неї, прогнав біса, що, мабуть, думав, ніби я не насмілюся визнати спокусу; щойно я закінчила говорити, мої сумніви зникли».
«З глибоким збентеженням»: ці слова показують, якими потужними можуть бути навіювання ворога зберігати свої пережиття в таємниці і яку потрібно мати відвагу, щоби подолати ці навіювання. Очевидно, що в цей момент Терезі потрібна така відвага і що вона вирішує діяти з такою відвагою. Якщо говорити мовою розпізнавання, то вона з духовного усвідомлення і розуміння рішуче переходить до властивої дії. Тереза так діє, і все змінюється.
Магістра молиться в хорі, ймовірно, з усією спільнотою. Тереза повинна набратися великої відваги, щоби перервати хорову молитву магістри, і тому вона «у глибокому збентеженні», але не вагається це зробити. Вона просить магістру залишити хор, магістра погоджується і вони йдуть порозмовляти в тихе місце.
Тереза повністю відверта з магістрою; вона просто стверджує: «Я представила їй стан своєї душі». Магістра, як Тереза говорить, «бачила ясніше, ніж я» і «цілком переконала мене». Магістра розуміє краще від Терези, що «обман» ворога виразно проявлений: «Вона бачила ясніше, ніж я». І ця більша ясність визволила Терезу: «Вона цілком переконала мене».
Останнє речення Терези потужно підтверджує те, що Ігнатій говорить у правилі 13: «Щойно я закінчила говорити, мої сумніви зникли». «Щойно»: це духовно потужне слово. Насправді, «якщо хтось виявляє» свої духовні проблеми особі, «обізнаній з його лукавством та злістю, то це аж ніяк не припадає йому до вподоби, бо ж він одразу бачить, що не зможе успішно звершити свій підступний намір, оскільки його хитрощі виявлено».
Дуже корисно порівняти уявний і дійсний сценарії в досвіді Терези. Уявний сценарій наповнений жалем і означає кінець надії: якщо Тереза розкаже магістрі про свої страхи, то буде змушена залишити Кармель. Дійсний сценарій, навпаки, наповнений радістю й новою надією: Розмова з магістрою визволяє її від страху і підтверджує кармелітське покликання. Розходження між двома сценаріями є мірою брехливості ворога і фальшивості його інсинуацій, що розмова з відповідною духовною особою неминуче призведе до катастрофи. Саме таке розходження і такий обман показують, що під час духовного спустошення людина повинна згадати це правило і перервати духовне мовчання.
Але Тереза ще не закінчила з ворогом:
«Щойно я закінчила говорити, мої сумніви зникли, однак, щоб завершити акт покори, я хотіла довірити свою дивну спокусу також нашій Матері, яка просто розсміялася з мене.
Вранці 8 вересня я відчувала себе залитою рікою миру, і в цьому мирі, «вищому за всяке почуття», я склала Святі Обітниці».
Ми вже бачили, як Ігнатій радить реколектантові, який під час духовного спустошення підданий спокусі скоротити час молитви, трохи її продовжити і «звикаючи у такий спосіб не тільки чинити опір ворогові, але й перемагати його» (ДВ 13). Саме це Тереза тут робить. Вона вже подолала своє збентеження і відверто поговорила з відповідною духовною особою – магістрою новіціяту. Тепер вона робить наступні кроки, намагаючись не тільки чинити опір ворогові, але й повністю його подолати. Тереза вирішує ще раз поговорити про свої страхи, але цього разу з настоятелькою Кармелю, іншою духовно компетентною жінкою, обізнаною з підступами ворога. Відмова настоятельки надати цим страхам хоч якесь значення повністю відкинула будь-яку можливість їх повернення. Темрява зникла, і наступного дня, в стані великої духовної втіхи, Тереза склала в Кармелю останні обіти: «Я відчувала себе залитою рікою миру, і в цьому мирі, “вищому за всяке почуття”, я склала Святі Обітниці».
Тут слід розглянути два питання. Що би сталося, якщо би Тереза піддалася навіюванням ворога зберігати свої переживання в тайні і не розмовляти цього вечора з магістрою новіціяту? Чи в світлі її найболючішого щирого прагнення виконувати Божу волю вона би склала обіти наступного ранку? Якщо би їх склала, то чи зробила би це з відчуттям «залитою рікою миру»? Якщо би вона їх склала без цієї розмови, то що би її пам’ять зберігала в наступні роки і як би впливала на майбутні неминучі важкі моменти життя кармелітки? Її швидке й рішуче рішення розповісти про свої страхи магістрі новіціяту відразу усунули таку неприємну можливість.
Окрім того, що би сталося, якщо би Тереза порозмовляла, але не з магістрою новіціяту? Що би сталося, якщо би в замішанні й страхові, «що якби я сказала про свої страхи магістрі, вона не дозволила б мені скласти Святі Обітниці», вона би про це поговорила з якоюсь новичкою чи іншою недосвідченою сестрою? Яку пораду вона би отримала? Чи цього вечора вона би отримала таку ясність щодо покликання і мир? Відчувала би вона мир під час урочистої професії наступного ранку? Як би вона на це дивилася з перспективи років? Очевидно, що в цьому випадку вона би несла якийсь духовний тягар. Відвага Терези і розмова з відповідною духовною особою звільнили її від цих проблем.
У цьому досвіді Тереза досконало духовно розпізнає. Вона «всередині» і глибоко усвідомлює духовні порухи, які переживає. Навіть у болях і страхах вона розуміє з повною ясністю, що це оманливі спокуси ворога. Вона діє негайно і з безпомилковим духовним інстинктом, розмовляє з відповідною духовною особою. Її проникливе й хоробре розпізнавання духів руйнує підступи ворога, і завдяки цьому випробуванню вона зростає в усвідомленні свого кармелітського покликання, яке є благословенням для всього Божого люду.
«Це був кінець усіх моїх тривог, усіх моїх вагань»
Другий приклад, взятий з творів Томаса Мертона, покаже ширше динаміку назад-уперед, якою на практиці характеризується тринадцяте правило Ігнатія. Молодий Мертон відвідав монастир трапістів у Гетсемані, Кентукі. Тут виникло питання, яке пізніше не покидало його: Чи Господь кличе мене стати трапістом у Гетсемані? Мертон продовжує викладати в Університеті Св. Бонавентури в штаті Нью-Йорк, і розмірковує над цією думкою.
Питання покликання, в якому змішалися привабливість і сумніви, щораз більше поглинало Мертона. Він знав, що повинен про це поговорити з духовним керівником, але вагався, і місяці минали безплідно. Він пише:
«В моїй голові точилася боротьба.
Але тепер проблема перемінилася в одне практичне питання: чому я на цю тему з кимось не проконсультуюся?…
Це тим більш реально, що тут, в Університеті Св. Бонавентури, є священник, якого я знаю вже рік, мудрий і добрий філософ, отець Філотей… Я знав, що можу йому довіряти найінтимніші духовні проблеми. Чому я з ним не радився?
Мене стримувала одна абсурдна і божевільна річ: ніби сліпий імпульс, розгублений, темний, ірраціональний… ніби прихований підсвідомий страх, що я почую чітку й остаточну відповідь, що не маю покликання. Це був страх остаточної відмови»[9].
Мертон стоїть перед дуже важливою духовною проблемою свого життя. Він знає, що потрібно на цю тему поговорити з духовно компетентною особою. Відповідною духовною особою він вважає францисканського професора, якого знає і поважає. Мертон, як і Тереза, починає уявляти, що станеться, якщо він озвучить свої надії й сумніви щодо покликання. Як і Тереза, він уявляє, що якщо поговорить з о. Філотеєм, то це буде кінець його надії на покликання. Він говорить, що відчуває страх, «що я почую чітку й остаточну відповідь, що не маю покликання». І уявний сценарій ефективно не дає йому про це говорити.
Минають місяці, а він усе ще нерішучий. Але приходить один листопадовий день, коли рішення не можна вже відкладати:
«Врешті, в четвер ввечері я раптово відчув глибоке переконання:
«Прийшов час стати трапістом…»
Але сумніви ще не зникли. Але тепер я не міг вже зволікати. Я повинен вирішити цю справу раз і назавжди і отримати відповідь. Я повинен поговорити з кимось, хто допоможе. Це можна зробити за п’ять хвилин. І тепер цей час настав. Тепер.
З ким мені слід поговорити? Отець Філотей, ймовірно, в своїй кімнаті внизу. Я спустився по сходах і вийшов у двір. Так, в кімнаті о. Філотея світилося. Добре. Зайду до нього й побачу, що він скаже.
Але замість цього я ступив у темряву і вирушив до гаю…
У тиші гаю мої кроки гучно віддавали, коли я ступав по гравію. Я йшов і молився. Біля каплиці Маленької Квітки було дуже темно. «Ради Бога, допоможи мені!»
Я повернувся назад до будинку. «Добре. Тепер я справді готовий зайти до нього й поговорити. Ось така ситуація, отче. Що Ви думаєте? Чи мені слід вступити до трапістів?»
В кімнаті отця Філотея ще світилося. Я рішуче зайшов у хол, але коли був за шість футів від дверей, то щось мене ніби зупинило і тримало так, що я відчував це фізично. У моїй волі щось заклинило. Я не міг ступити й кроку, хоча хотів цього. Перешкода мене штовхнула… я повернувся і вибіг назовні ще раз.
Я знову попрямував до гаю… Знову голосно ступав по гравію. Я був у тиші гаю, серед вологих дерев.
Не думаю, що в моєму житті ще були моменти, коли моя душа відчувала таку нагальність і таку особливу муку».
Після інтенсивної молитви, самотньо у вечірній темряві, Мертон набрався хоробрості повернутися до будинку, «обійшовши довшою дорогою каплицю Діви Марії з Люрду й футбольне поле», і був готовий до нової спроби:
«Коли я зайшов у хол, то побачив, що в кімнаті отця Філотей не світилося… Моє серце завмерло.
Але ще була одна можливість. Я пройшов через двері в коридор і повернув до спільної кімнати ченців. Я ніколи не насмілювався підійти до цих дверей близько. Я ніколи не смів. Але зараз я піднявся, постукав у скляну панель, відчинив двері й заглянув всередину.
Там був тільки отець Філотей.
Я спитав, чи можу з ним поговорити, і ми пішли до його кімнати.
Це був кінець мого неспокою, моїх зволікань.
Як тільки я представив йому свої сумніви й питання, то о. Філотей сказав, що не бачить жодних застережень щодо мого вступу до монастиря і стану священника.
Це може виглядати ірраціонально, але в цей момент ніби полуда спала з моїх очей; подивившись у минуле на свої турботи й проблеми, я ясно побачив, якими порожніми й марними вони були…. Різні випадки та обставини перебільшували й спотворювали в моїй голові стан речей. Але тепер усе стало на свої місця. Я знову відчув спокій і впевненість – усвідомлення, що все стоїть на своєму місці, і що переді мною відкривається ясна й рівна дорога…
Я піднявся як хтось, покликаний до життя зі смерті. Я ніколи не відчував такий спокій, непорушний мир і впевненість, які наповнили моє серце».
Текст Мертона – це ясна ілюстрація тринадцятого правила Ігнатія, і потребує тільки невеликого додаткового пояснення. Знову, як у випадку з Терезою, маємо розходження між уявним і дійсним сценарієм: перший обіцяє кінець надії, другий – підтверджує надію й дає нове життя. Це розходження ясно вказує на підступ навіювань ворога зберігати це в таємниці. Ворог навіює побожним особами зберігати це в секреті для їхнього добра; насправді воно слугує тільки «підступам і намовлянням» ворога. Після розмови, як стверджує Мертон, підступи ворога зовсім зникли: «сумніви і питання» замінилися «миром і впевненістю».
Важливо також відмітити «назад-і-вперед» динаміку, яка внутрішньо розіграється у серці Мертона («я спробую поговорити» – «я боюся говорити») і зовнішньо у просторі (двір – гай – коридор – гай – спільна кімната). Мертон у цій послідовності описує те, що побожна особа часом може відчувати, коли бажає поговорити з відповідною духовною особою. Вона може, як Мертон, потрапити в пастку між таким самим бажанням розмовляти і страхом розмовляти. Вона може, як Тереза і Мертон, уявити болючі наслідки розмови з відповідною духовною особою. Як і Мертон, вона може місяцями зволікати з такою розмовою. І коли, як Мертон, набереться хоробрості говорити, то звільниться від страхів і знайде новий «мир і впевненість» для своєї духовної подорожі. Якщо побожна особа відчуває спонуки назад і вперед, це «бажання-поговорити / страх-поговорити», тоді слід згадати тринадцяте правило Ігнатія. Якщо вибере розмову, то знайде звільнення.
«З новою надією в серці»
Останній приклад помістить тринадцяте правило у звичайні обставини щоденного духовного життя:
«Саллі – жінка глибокої віри й віддана служінню Господові. Вона щаслива у служінні, і багато людей вдячні їй за її віру й люблячу присутність у парафії і в родині. Вона обізнана з навчанням Ігнатія про розпізнавання духів. Саллі всім серцем віддається служінню, і часом дуже втомлюється. Останнім часом вона знову важко працювала, і тепер вичерпана. Вона намагається хоч на кілька днів зменшити активність і відновити сили. Вона це робить, але відчуває самотність і внутрішню важкість. Молитися щораз важче, вона починає сумніватися у вартість свого служіння Господу і чи варто продовжувати свою працю.
Кілька тижнів тому вона запросила свою близьку приятельку, сестру Жанну, повечеряти разом. Під час вечері Саллі розповіла Жанні про свій досвід кількох останніх днів. Жанна вислухала і відповіла просто: «Це подібне до спустошення». Щойно Саллі це почула, то відразу зрозуміла, що Жанна права і що останні кілька тижнів переживала духовне спустошення тому, що не зуміла його розпізнати. Усвідомивши це, вона відчула велике полегшення. Тепер вона ясно розуміє свою духовну ситуацію і починає думати, що їй слід з цим робити. Вона закінчує вечерю з новою надією в серці».
У цьому випадку відповідна духовна особа є приятелькою, яка достатньо обізнана з «підступами і намовляннями» ворога і здатна допомогти подрузі. Завдяки діленню свого досвіду з Жанною лещата духовного спустошення Саллі зламалися. З допомогою Жанни Саллі зробила перехід, який сама не могла зробити, від «я-в-спустошенні» до «я-рефлектуюче-над-собою-в-спустошенні», і в цьому знайшла нову надію. Цей приклад показує один із багатьох творчих способів, у які Бог може дати людині, яка переживає проблеми, «іншу духовну особу», обізнану з «підступами і намовляннями» ворога. Якщо під час духовного спустошення вони знайдуть таку особу й поділяться з нею своїм досвідом, як Саллі, то знайдуть у своїх серцях нову надію.
- Підсилити слабкі місця (правило 14)
Авва Пімен сказав, що авва Амоній сказав:
«Людина може все життя носити з собою сокиру,
але ніколи не зможе зрубати дерево;
в той час як досвідчена людина зрубає
дерево кількома ударами.
Він сказав, що сокира – це розпізнавання»
Апофтегмати Отців Пустелі
Кмітливо спрямована атака
Останнє правило Ігнатія стосується його вчення про атаки ворога і як їх долати на іншому рівні. У правилі 12 він зосередився на початку оманливої дії ворога і заохочував твердо опиратися уже в цей початковий момент. Рішучий спротив на самому початку обману усуває його ще до того, як він переросте в снігову кулю. Початок – це час, коли найсуттєвіша слабкість ворога проявляється найбільше, і його найлегше подолати.
Але побожним людям не треба чекати цього початку, щоб протистояти підступам ворога. Люди розпізнавання можуть приготуватися до підступів ворога ще до того, які ці підступи почнуть діяти. Вони можуть пізнавати, коли в їхньому духовному житті ворог найчастіше на них нападав, і приготуватися заздалегідь. Якщо так робитимуть, то ворога можна буде блокувати ще до його атаки. Це останнє доповнення до розпізнавання, щоб усвідомити, зрозуміти і чинити опір, і саме цього Ігнатій вчить у цих чотирнадцяти правилах.
Ігнатій ще раз звертається до метафори, яку прикладає до побожних людей і до того, як ворог намагається їх звести. Текст звучить так:
«[327] Правило чотирнадцяте. Можна скористатися ще іншим порівнянням: ворог поводиться як полководець, котрий хоче захопити і пограбувати якесь місто. Як воєначальник, розклавши табір та з’ясувавши силу і план фортеці, атакує її з найслабшого боку, так і ворог людського роду кружляє довкола людини, вивідуючи звідусіль всі наші богословські, засадничі та моральні чесноти, а тоді нападає і намагається захопити нас там, де знаходить найслабше місце, яке найбільше потребує засобів для того, аби сягнути вічного спасіння».
У правилі 12 Ігнатій висвітлює суттєву слабкість ворога, якщо йому рішуче опиратися на початку спокус, у правилі 13 – бажання ворога, щоб його підступи зберігати в таємниці. У правилі 14 Ігнатій зосереджується на проникливому відчутті ворога нашого найслабшого місця в духовному житті й безпомилкового вибору атаки на це місце.
У цьому правилі, як і в двох попередніх, Ігнатій описує неприродну людську ситуацію[10]. Полководець[11] – це не шляхетна особа, яка веде своїх послідовників до шляхетної мети. Він, скоріше, кмітливий вожак шайки розбійників і злодіїв, який має бажання тільки «завойовувати і грабувати». Ми вивчимо метафору Ігнатія, додавши до неї деякі творчі деталі, і спробуємо накласти її на досвід побожних осіб.
Ми можемо уявити ландшафт в Іспанії часів Ігнатія: маленьку фортецю на високому пагорбі, з якої видно довколишню територію. Фортеця захищена кам’яними мурами й вежами, і до неї можна ввійти лише через браму в мурі. Якогось дня мешканці вежі бачать здалека озброєну зграю грабіжників, яка до них наближається. Розбійники наблизились і розбили табір на безпечній віддалі, недосяжній для зброї мешканців.
Мешканці бачать, як ватажок розбійників разом із своїми помічниками під’їжджає ближче до мурів, але на безпечну відстань. Поволі й обережно він об’їжджає фортецю, занотовуючи ландшафт довкола неї, товщину мурів у різних частинах, розташування веж і центральних воріт. Завершивши дослідження вежі, ватажок кмітливо ідентифікує найслабше місце в обороні фортеці. Він збирає в один кулак усі свої сили й точно атакує найслабше місце, найменш приготоване для захисту. Дійсно, «сила і план» фортеці міцні настільки, наскільки міцне найслабше місце. Міцні й товсті стіни довкола фортеці не врятують мешканців, якщо ворота, башта чи якась інша частина фортеці занедбана і слабка.
Отже, це метафора: ворог «поводиться як полководець, котрий хоче захопити і пограбувати якесь місто», «та з’ясувавши силу і план фортеці, атакує її з найслабшого боку». Тепер Ігнатій накладає метафору на духовну тему.
Ворог, як стверджує Ігнатій, атакує побожну особу у подібний спосіб. «Ворог людського роду кружляє довкола людини, вивідуючи звідусіль всі наші богословські, засадничі та моральні чесноти»[12]. Ігнатій говорить, що ворог вивчає кожний аспект нашого духовного життя і «нападає і намагається захопити нас там, де знаходить найслабше місце, яке найбільше потребує засобів для того, аби сягнути вічного спасіння». Саме туди, де побожна особа найслабша (і де найменше хоче бути атакованою), ворог атакуватиме і намагатиметься «захопити нас». Як і в метафорі, ворог проникливо відчуває найслабше духовне місце особи і безпомилково атакує його. І знову, як і в метафорі, духовна «сила і план» особи проти ворожих атак настільки міцні, наскільки міцне найслабше місце.
Приклад Саллі з попереднього розділу слугуватиме ілюстрацією того, як чотирнадцяте правило можна застосувати. Ми процитуємо ще раз частину її досвіду й розглянемо його в світлі чотирнадцятого правила:
«Саллі – жінка глибокої віри й віддана служінню Господові… і багато людей вдячні їй за її віру й люблячу присутність у парафії і в родині… Саллі всім серцем віддається служінню, і часом дуже втомлюється. Останнім часом вона знову важко працювала, і тепер вичерпана».
Мовою Ігнатія Саллі – жінка, яка «в служінні Господу Богу чинить поступ від доброго до ще кращого». Вона живе глибоким духовним життям і відчуває радість у Господі. Її життя – це джерело благословення для багатьох інших. Саллі, по суті, живе «богословськими, кардинальними і моральними чеснотами» дуже інтенсивно й плідно. Укріплення та захист її духовного життя, в основному, гнучкі й міцні.
Але тут випливає одне місце, в якому Саллі «найслабша і найвразливіша». У це слабке місце ворог постійно і, як здається, з якимось успіхом «б’є і намагається взяти» її духовну твердиню. Саллі періодично має схильність до працеголізму, вичерпуючи себе фізично та емоційно. Її не-духовне спустошення стає трампліном для духовного спустошення. Під час спустошення, як ми бачили, «молитися щораз важче, вона починає сумніватися у вартість свого служіння Господу і чи варто продовжувати свою працю».
У цьому конкретному випадку Саллі, з допомогою подруги Жанни, усвідомлює, опирається й долає духовне спустошення. Але якщо Саллі не буде над цим думати й зміцнювати своє найслабше місце, то у майбутньому знову піддаватиметься таким самим спонукам до процеголізму, вичерпання і духовного спустошення. Скільки таких нищівних атак Саллі може витримати? Навіть тепер, під час духовного спустошення, вона сумнівається, «чи варто продовжувати свою працю». Тут очевидно, що побожним особам дуже важливо ідентифікувати й зміцнити найслабші місця у своїх духовних укріпленнях та захисті.
Відповідь: приготуватися заздалегідь
Якщо тактика ворога – атакувати побожних осіб з найслабшого боку, який вони найменш здатні захищати, і якщо ця тактика має таку силу руйнувати їх духовно, то як вони повинні на це реагувати? У правилах 12 і 13 Ігнатій описує одну рису ворога (сильний, якщо зустрічається зі слабкістю, бажає триматися в тіні) і як побожні особи повинні на це відповідати (рішуче опиратися, розмовляти з відповідною духовною особою). В обох правилах Ігнатій показує їм ці риси ворога і вчить їх ефективно відповідати, у такий спосіб зводячи нанівець тактику ворога й захищаючи себе від можливої духовної шкоди.
У правилі 14 мета Ігнатія така сама, хоча тут він натякає на відповідь імпліцитно, а не експліцитно – як у двох попередніх правилах[13]. Якщо ворог зазвичай і найболючіше атакує побожну особу в найслабше місце, тоді кожна особа, подібно як ворог, повинна усвідомлювати своє найслабше місце й зміцнити його перед початком атаки. Тоді ворог, попри свою кмітливу здатність ідентифікувати найслабше місце, буде відбитим ще до початку атаки.
Ми можемо розвивати метафору далі, виявляючи те, що в ній приховане, але виразно зрозуміле. Ми можемо розглядати ту саму фортецю на пагорбі й уявляти той час, коли мешканці не зазнають нападу. Але з досвіду вони знають, що блукаючі зграї бандитів час від часу на них нападають. Їхні вожді можуть вирішити оглянути мури й укріплення фортеці, щоби приготувати її до майбутніх нападів. У мирний час вони можуть виїхати за ворота, об’їхати фортецю, уважно вивчаючи стіни, башти і ворота. У такий спосіб вони можуть виявити найслабше місце в обороні. Тепер вони розуміють, чому в минулому їх часто атакувати саме в це місце. У мирний час вони укріплюють це місце, відновлюють кам’яну кладку, розширюють і піднімають її.
Через кілька тижнів мешканці бачать, що до них наближається зграя озброєних бандитів. Вони бачать, як ті розбивають табір, як їхній вожак об’їжджає довкола фортеці, зазначаючи, як у минулі рази, ландшафт, міцність мурів у кожній частині, розміщення і міцність башт, центральні ворота.
Але цього разу ситуація інша: найслабше місце вже не найслабше. Мешканці приготувалися ще до того, як прибули бандити. Тепер їхній вожак повинен або відмовитися від нападу або взяти до уваги міцну оборону – у випадку атаки. Проникливе відчуття найслабшого місця тепер не діє; тактику вожака передбачили й заблокували ще до того, як він прибув до фортеці.
Ми тепер можемо застосувати розширену метафору. Побожні особи, подібно до розумних мешканців, повинні вивчити всі свої «богословські, кардинальні та моральні чесноти», тобто всі свої духовні укріплення і захист ще до атаки ворога. Вони повинні точно ідентифікувати свої «найслабші й найвразливіші» місця[14]. Після ідентифікації найслабшого місця вони повинні намагатися укріпити цю сферу свого духовного життя. Якщо так зроблять, то при наступному нападі ворога на це слабке місце не зазнають шкоди. Мудрими роздумами й духовними зусиллями вони вилікують свою потенційну «Ахіллесову п’яту» в духовному житті й будуть рішучими в день духовної боротьби[15].
Припустимо, до прикладу, що Саллі, попереджена про духовне спустошення її подругою Жанною, вирішує вивчити свою духовну ситуацію. Вона вирішує переглянути останні роки свого життя молитвою і служінням. В міру перегляду вона з вдячністю помічає багато дарів, які отримала від Бога, і те, як вона була знаряддям благодаті для інших. Їй приємно відчувати, що Бог насправді в центрі її життя, що молитва є для неї благословенням і що вона продовжує зростати у своєму служінні. Але, вивчаючи своє минуле, вона починає розуміти з новою ясністю постійний взірець працеголізму і вичерпання, який веде до духовного спустошення. Вона починає розуміти, що кожного разу, коли цей взірець повторюється, їй потрібно більше часу й енергії для долання не-духовного і духовного спустошення, породженого цим взірцем. Саллі ясно ідентифікувала своє найслабше місце, яке, найімовірніше, буде атаковане, і яке, насправді, атакується найчастіше.
Потім Саллі вирішує зміцнити це слабке місце. Вона ділиться своїм новим розумінням постійного взірця з духовним керівником (правило 13). Розмова з духовно компетентним слухачем утверджує її розуміння. Разом вони обмірковують, як Саллі може в цьому напрямку розвиватися, кроки, які їй слід зробити для глибшого самопізнання у цій сфері. Вони обговорюють здорові норми активності в її сімейному й парафіяльному житті.
Саллі вирішує відводити вивченню цієї теми кілька хвилин щодня, робити нотатки в духовному щоденнику з надією, що такі роздуми й записки допоможуть їй глибше ввійти у цей постійний взірець[16]. Вона також надіється, що щоденні вправи у духовному усвідомленні допоможуть їй відчути дію цього взірця відразу, як тільки він проявляється, і ефективно з ним боротися ще до того, як він розгорнеться. Саллі разом з керівником погоджується розмовляти на цю тему упродовж кількох наступних місяців. Саллі також планує розмовляти про це з Жанною, яка, як вона знає, охоче супроводжуватиме її й допомагатиме на шляху до здоровішого духовного життя.
Очевидно, що якщо ворог знову нападатиме на Саллі з тими самими спокусами працеголізму, то вона менше їм піддаватиметься. Як мудрі мешканці фортеці, вона вивчила свої «укріплення і оборону» ще до наступної атаки ворога і добре укріпила те місце, яке, як передбачається, ворог атакуватиме в майбутньому. Укріплюючи одне найслабше місце, Саллі укріпила цілість плідного духовного життя любов’ю і служінням. Усе інше в її багатому духовному житті вже більше не наражається на небезпеку через одну «Ахіллесову п’яту», стоїть міцно і розвивається. Застосовуючи мудрість чотирнадцятого правила, Саллі перетворила своє найвразливіше місце у передню лінію свого духовного росту.
Якщо побожні люди, як Саллі, ідентифікують і намагаються укріпити своє найслабше місце, то в результаті розвивається усе їхнє духовне життя. Тоді це найслабше місце вже не підриває їхні духовні «укріплення і оборону». Навпаки, найслабше місце стає місцем потужного духовного росту. Наука чотирнадцятого правила Ігнатія визволяє їх до розвитку Божої любові.
Особисті слабкі місця
Теоретично, як зазначає Даніель Джіл, ворог може атакувати побожних людей у будь-яке місце їхніх «богословських, кардинальних і моральних чеснот»[17]. У Духовних Вправах Ігнатій описує загальні взірці тактики ворога: збудження бажання багатства, що веде до гордості (ДВ 142), збудження у побожних людях «браку довіри» до Божої допомоги (правило 4); збудження в них зміни постанов під час духовного спустошення (правило 5) тощо. Але, на додаток до тактики стосовно всіх осіб, які шукають Бога, Ігнатій вважає, що кожна особа, як Саллі, має своє найслабше місце, яке буде піддане кмітливо спрямованій атаці: «нападає і намагається захопити нас там».
Що може бути цим найслабшим місцем? На що побожній особі слід звертати увагу, переглядаючи свої «богословські, кардинальні й моральні чесноти» і шукаючи своє найслабше місце? Для Саллі це схильність перепрацьовувати у своєму служінні. Ми розглянемо наступні приклади, щоби краще зрозуміти, як чотирнадцяте правило застосовувати у житті.
У попередніх розділах ми розглядали восьмиденні реколекції Джейн із чергуванням інтенсивної духовної втіхи і глибокого духовного спустошення у цих днях. Далі йде опис особистості Джейн та її духовних зусиль:
«Сестрі Джейн вже під сорок. Вона інтроверт, але емоційна особа зі жвавою уявою й широким спектром почуттів, які легко зворушуються як ідеалізмом і ентузіазмом, так і смутком невдач і самотності. Вона любить Христа й прагне зростати у відчутті Бога й служінні ближнім. Останніх півтора року вона користувалася духовним керівництвом й поглиблювала своє внутрішнє життя годиною щоденної молитви і щомісячними днями віднови»[18].
У цьому описі Джейн постає як багата людська істота, «емоційна особа» зі «жвавою уявою» і «широким спектром почуттів». Вона також постає як жінка автентичного і глибокого духовного життя. Джейн «любить Христа» і «прагне зростати у відчутті Бога і служінні ближнім». Для цього вона робить відповідні кроки: «останніх півтора року вона користується духовним керівництвом», поглиблює своє внутрішнє життя «годиною щоденної молитви» і «щомісячними днями віднови». Ясно, що багато що в її духовних укріпленнях і обороні тверде й міцне.
Чи в своїй духовності Джейн має «найслабше і найвразливіше» місце? Здається, що в описі один елемент особливо вразливий. Джейн наділена широким спектром почуттів, «які легко зворушуються як ідеалізмом і ентузіазмом, так і смутком невдач і самотності». Фактично, під час духовної втіхи Джейн часом нерозсудливо продовжує і так плідний час щоденної молитви, тим самим витрачаючи свої сили. Під час духовного спустошення вона легко знеохочується.
У світлі чотирнадцятого правила Ігнатія Джейн слід порадити вивчати своє людське й духовне вразливе місце. Їй слід робити це особисто і з допомогою духовного керівника, використовуючи, як і Саллі, якісь додаткові засоби для кращого самопізнання і прояснення корисних людських і духовних кроків, які зміцнять її укріплення і оборону у цій конкретній сфері її життя. Якщо Джейн намагатиметься глибше пізнавати свою вразливість й зробить відповідні активні дії, щоб приготуватися до майбутньої боротьби стосовно цього слабкого місця, то що станеться, коли наступного разу під час духовної втіхи вона відчуватиме спонуку занадто витрачати свої сили, або коли під час духовного спустошення відчуватиме знеохочення? Чи вона знову легко потрапить у ці пастки? І якщо вона цього не робитиме, то що станеться, коли наступного разу ворог атакуватиме саме її найслабше місце? Чи вона не буде схильною потрапляти у ті самі пастки постійно?
Це вид духовного думання і дії, які Ігнатій радить у чотирнадцятому правилі. Він заохочує побожних людей пізнати найслабше місце в своєму духовному житті і працювати над його зміцненням. Якщо вони цього не робитимуть, то будуть вразливими до нападів ворога саме там, де найменше захищені. Внаслідок чого завжди наражатимуться на небезпеку. Якщо вони пізнають і зміцнять найвразливіше місце, то отримають велику духовну користь, поступово звільнятимуться від нападів ворога саме на це місце, а інші місця залишатимуться міцними, і вони духовно зростатимуть саме там, де найбільше потребують. Якщо ми уявимо, що глибоке духовне життя Джейн тепер поєднається із працею над усвідомленням і зміцненням цього одного найвразливішого місця, то зрозуміємо, що вона йтиме до Бога плідно – як прагне її серце.
Наступний приклад накладає правило 14 на ще іншу царину духовного досвіду:
«Джім уже кілька років є членом релігійного згромадження. Він дуже добре там себе почуває, з упевненістю, любить конгрегацію і з ентузіазмом ставиться до її апостольської праці. Однак виникла одна трудність, і, попри його добру волю і зусилля в молитві, стає не краще, а гірше. В загальному він невдоволений та розчарований настоятелями, і часто перша його спонтанна реакція на їхні вказівки чи навіть поради – бунт. Зусилля відчинитися і бути послушним зустрічаються з постійним напруженням. Що гірше, він відчуває, що його стосунки з Богом часто позначені страхом і недовірою. Він стурбований цим усім і в замішанні, відчуває провину і знеохочення зростати в святості»[19].
Очевидно, що Джім – особа, яка щиро прагне любити Господа й служити Йому. Він член релігійного згромадження; він «любить конгрегацію» і «з ентузіазмом ставиться до її апостольської праці». Джім має «добру волю і зусилля в молитві». Джім – дуже добра людина і, як і інші люди, про яких ми вже говорили, має сильні духовні укріплення і оборону.
Але цей опис показує «одну трудність», яка сильно впливає на життя Джіма в спільноті й на його стосунки з Богом. Він «невдоволений та розчарований» настоятелями і «часто перша його спонтанна реакція на їхні вказівки чи навіть поради – бунт». Він пробував відчинитися, але безуспішно, і, в дійсності, «стає не краще, а гірше». Його стосунки з Богом також погіршилися і «часто позначені страхом і недовірою», через що Джім відчуває «провину і знеохочення»[20].
Постає багато питань. Ясно, що труднощі Джіма в релігійному житті й безпосередньо в стосунках з Богом пов’язані з емоційною динамікою. Але що це за емоційна динаміка? Як ця динаміка розвивається? Як ця динаміка впливає на стосунки Джіма з настоятелями і на його молитву? У цьому описі ніщо не вказує на те, що Джім ясно розуміє емоційні проблеми і їхній вплив на своє релігійне й духовне життя. Також ніщо не вказує на те, що Джім розмовляв про свої проблеми з особою, компетентною в психологічних чи духовних питаннях, яка би могла йому допомогти (правило 13). Джім щось усвідомлює зі своїми проблемами й докладає зусиль, аби зміцнити своє слабке місце, але сам, без видимого прогресу й без сподівань.
Джім – щира й дуже добра людина, але має «одну трудність», через яку стає вразливим до емоційного напруження і духовного спустошення. Здається, що це його найслабше і найвразливіше місце, яке породжує різні проблеми. Якщо Джім у своїх емоційних і духовних проблемах зможе попросити допомогу у відповідних осіб, то, ймовірно, краще зрозуміє свої проблеми й долатиме їх з новою надією. Можливо, що він знайде нові й здоровіші способи емоційної та духовної боротьби; він менше піддаватиметься розладам і духовному спустошенню, яке тепер переживає. Зрозуміло, що багато що в житті Джіма залежатиме від того, як він зміцнюватиме укріплення і оборону у найслабшому місці.
Останній приклад стосується побожної жінки, яка після кількох тижнів духовного спустошення роздумуємо над ним і пише:
«Що я тепер бачу, що серцевиною труднощів була та сама стара проблема у новішій формі, але все-таки та сама – сумніви, що Бог мене любить, разом із усім негативним болотом, які вони принесли з собою».
«Та сама стара проблема»: чотирнадцяте правило пробуджує в нас особливу чуйність до будь-якої мови, яка проявляє цей довготривалий взірець вразливості. Здається, що слова описують усвідомлення жінкою цього постійного взірця атак на «сумніви, що Бог мене любить», сумніви, «які принесли з собою» «це негативне болото». Не важко уявити собі емоційне напруження і духовне спустошення, спричинені цим нападом. У чотирнадцятому правилі Ігнатій заохочує цю жінку зміцнити це слабке місце духовних укріплень і оборони. Якщо вона так зробить, то, безсумнівно, спокуси ворога поступово втрачатимуть свою силу шкодити їй і в ній звільниться багато духовної енергії для люблячого служіння.
Пізнай себе!
Пізнай самого себе… Цей класичний духовний афоризм має дуже важливе значення стосовно чотирнадцятого правила Ігнатія. Саллі, Джейн, Джім і ця жінка мають різні вразливі місця; вони і всі побожні люди повинні займатися самопізнанням, яке допоможе їм ідентифікувати своє найслабше духовне місце.
Наступні питання допоможуть визначити найслабше місце: Які ситуації постійно мене знеохочують? Що часто забирає в мене духовну енергію? Чи існують обставини, в яких мене часто охоплює страх? Що мене вимотує? Коли я відчуваю духовну безпомічність? Чи існують ситуації, в яких я постійно відчуваю духовну слабкість? Чи є щось, що найбільше позбавляє мене сили любити й служити іншим? Чи є щось, що постійно відволікає мене в молитві? Що спонукає мене сумніватися, що Бог мене любить? Чи є постійні взірці такого досвіду?
Якщо побожні особи відкриють такий взірець, то легко зможуть ідентифікувати свої найслабші місця, найбільш піддані нападам ворога. Зростаючи в духовному самопізнанні, вони, насправді, спрямовують ворога проти нього самого. Помічаючи частотність нападів на конкретне місце свого духовного життя, вони можуть ефективно зосередити свою духовну енергію на зростанні. Якщо крім особистих рефлексій, які тут запропоновані, вони ще й розмовлятимуть із відповідною духовною особою, то отримають велику допомогу в своїх зусиллях ідентифікації найслабшого місця. Знову ж таки: не добре нам бути самими…
Якщо вони відкриють своє найслабше місце, то зможуть починати його зміцнювати. Використовувати можна будь-який духовний засіб: молитву, щоденний іспит сумління на цю тему, нотатки в духовному щоденнику, регулярні розмови з духовним керівником, духовне читання тощо[21]. Постійна практика чотирнадцятого правила в щоденному житті запевняє постійне зростання побожних людей у духовному житті. На духовній дорозі вони відчуватимуть молодість і свіжість із радісним усвідомленням постійного прогресу[22].
Чотирнадцяте правило і попередні правила
Щодо чотирнадцятого правила, то нашу увагу притягують два останні зауваження. Обоє стосуються зв’язку цього правила з попередніми правилами. Два попередні правила формують разом із останнім підгрупу у послідовності чотирнадцяти правил як цілості.
У правилі 12 Ігнатій вчить, що якщо побожні особи чинять опір, щойно ворог розпочинає спокушувати, то повністю його подолають, бо він має силу тільки тоді, коли опір слабкий. Ігнатій говорить, що ворог суттєво слабкий. У правилі 13 Ігнатій говорить, що якщо побожні особи розмовляють із відповідною особою, то ворог зруйнований. Самі відповідні розмови з відповідною особою достатні для долання його «підступів і намовлянь». Знову проявляється суттєва слабкість ворога.
Подібна фундаментальна слабкість ворога у чотирнадцятому правилі дуже виразна. Метафора цього правила фокусується не на силі вожака і його зграї злодіїв, а на слабкому місці в обороні фортеці[23]. У метафорі нічого не сказано про те, що вожак і потенційні грабіжники мають якусь особливу силу. Справді, якщо мешканці фортеці зміцнять найслабше місце у захисті, то ворог стає безпомічним і змушений відмовитися від нападу.
Отож, розуміння того, як «ворог людського роду» представлений у цих трьох правилах, усуває страх і вселяє надію. Ігнатій дуже просто й дуже потужно вчить нас, що якщо ми намагатимемося чинити опір, то побачимо, що сила ворога – це тільки фасад; перед нашим опором він розвалиться. Як і св. Павло, ми зі здивуванням вигукнемо: «Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4, 13). Ми часто говорили у цих роздумах, що все вчення Ігнатія про розпізнавання духів заряджене надією. Три останні правила ще раз передають це надихаюче й захоплююче послання.
Насамкінець, розгляд чотирнадцятого правила у зв’язку з усіма попередніми правилами виявляє карту постійного вдосконалення розпізнавання[24]. Ігнатій починає від людей, які йдуть від Бога до важких гріхів, і описує дію духів у них (правило 1). Потім він розглядає побожних людей, які «старанно очищаються від гріхів і в служінні Господу Богу чинять поступ від доброго до ще кращого», і як духи діють у них протилежно до людей, описаних у попередньому правилі (правило 2).
Показавши два види духовних порухів (духовну втіху і духовне спустошення: правила 3 і 4), Ігнатій подає інструкції, як побожні особи повинні опиратися духовному спустошенню під час духовного спустошення (правила 5-9). Потім він вчить їх, як готуватися до духовного спустошення заздалегідь, накопичуючи під час духовної втіхи енергію, потрібну у майбутньому для спротиву духовному спустошенню (правило 10). На цьому етапі він заохочує людей розпізнавати, як жити в духовній рівновазі й зрілості – не бездумно «вгорі» під час духовної втіхи, ні безпомічно «внизу» під час духовного спустошення (правило 11).
Потім Ігнатій зосереджується на ворожих спокусах і вчить побожних людей опиратися їм, щойно вони почнуться (правило 12), і мати хоробрість розмовляти про «підступи й намовляння» ворога з відповідною духовною особою (правило 13). Останнє вдосконалення розпізнавання у цій серії правил відбувається тоді, коли особа розпізнавання стає здатною відбивати атаки ворога ще до того, як він почне атакувати (правило 14). У цьому процесі описано великий зріст у здатності розпізнавати. Ми починаємо з особи, яка йде від Бога, і завершуємо особою, яка «старанно очищається від гріхів і в служінні Господу Богу чинить поступ від доброго до ще кращого», готуючись відбивати напади ворога тоді, коли він нападає, і навіть ще до того, як він нападе.
Чотирнадцять правил Ігнатія конституюють програму для поступового зросту в розпізнаванні духів. Смиренні й постійні зусилля, спрямовані на те, щоб жити згідно з мудрістю цих правил, підтримувані духовних керівництвом і вірою в достатню Божу благодать, поступово формують духовно зрілу особу, здатну розпізнавати й долати підступи ворога, вірно виконувати Божу волю й зростати в любові. Це мета всього розпізнавання духів.
ЗАКІНЧЕННЯ
Визволити полонених
Господній Дух на мені,
бо він мене помазав.
Послав мене нести Добру Новину бідним,
звіщати полоненим визволення…
випустити пригноблених на волю
Лк. 4, 18
Один із перших послідовників Ігнатія, св. П’єр Фавр, згадує у своєму Memoriale про духовний вплив Ігнатія на нього, коли вони познайомилися як студенти в Парижу. П’єр, дуже інтелігентний, ввічливий і побожний, який здобуде багато сердець під час своєї апостольської праці, з вдячністю згадує про великі благодаті, які Бог дав йому через Ігнатія, коли вони вчилися в університеті. Він пише:
«Божому милосердю сподобалося дати мені благодать ясно пам’ятати і розмірковувати про дари, які Господь дав мені тоді через цю людину. Спочатку він дав мені розуміння мого сумління, спокус і скрупулів, які я довго носив у собі, не розуміючи їх і не бачачи дороги до внутрішнього миру»[25].
П’єр Фавр був одним із перших серед багатьох людей, які звільнилися з довготривалих духовних пут завдяки допомозі Ігнатія Лойоли. П’єр говорить про спокуси і скрупули, яким він довго був підданий, «не розуміючи їх і не бачачи способу отримати спокій». Ця людина віри, щиро описуючи свою безпомічну боротьбу з духовним тягарем, якого не розуміла і не знала, як його подолати, безумовно, говорить за інших побожних людей, які упродовж століть переживали такий самий досвід боротьби й тягарів.
П’єр говорить також за безліч вірних людей, які, як і він, відкрили в навчанні Ігнатія Лойоли спосіб нарешті зрозуміти порухи в своїх серцях, які показали їм способи виходу з духовної темряви й страху. Як і П’єр, вони змогли побачити спосіб як «отримати спокій». І, як і П’єр, вони розширили свої серця в прославленні Бога, який звільнив їх через учення Ігнатія. Навчання Ігнатія про розпізнавання і духовне визволення, до якого воно веде, були темою цієї книжки.
У чотирнадцяти правилах Ігнатій говорить усім побожним особам, що смиренне й сумлінне розпізнавання духів – духовне усвідомлення, розуміння і відповідь – можуть їх визволити з рабства духовного спустошення й підступів ворога. Господь, який об’являється у цих правилах, є Господом, який говорить своїм учням: «Хай не тривожиться серце ваше!» (Йо. 14, 1).
На початку наших роздумів про розпізнавання ми цитували Джона Кассіяна про духовну боротьбу з різними помислами і вчення старців про цю боротьбу. Ми можемо розглянути ті самі слова знову, але з більшим розумінням, завершуючи роздуми про розпізнавання:
«Хоча причини цих помислів, представлені навчанням старців, усі відразу визнають, але перед тим, як вони проявляться, ніхто про них не знає, хоча вони чинять наш шкоду»[26].
Що вірно щодо помислів і відповідного навчання старців, вірно також щодо розпізнавання духів і чотирнадцяти правил Ігнатія. Духовна втіха і духовне спустошення – загальний досвід усіх, хто шукає Бога. Часом усі вони досвідчують афективне навантаження духовного спустошення й супроводжуючі підступи ворога. Вони можуть відчувати знеохочення в молитві й служінні; вони можуть відчувати тяжкість перешкод, сум; вони можуть схилятися до змін під час духовного спустошення; вони можуть вважати ворога сильним, а себе слабкими; вони можуть мати схильність до мовчання під час нападів ворога. Вони досвідчуватимуть такі і подібні оманливі навіювання.
Такими тактиками ворог «діє в кожній людині», і «ніхто про них не знає» або не знає ясно, так як говорить традиція, поки про них не навчать старці, мудрі в розпізнаванні. В нашому випадку таким старцем є Ігнатій. Він, у спосіб, унікальний для християнської духовної традиції, знайшов ясні й практичні слова, аби описати духовний досвід, який, в дійсності «має кожна людина»: постійне чергування духовної втіхи й духовного спустошення з відповідною благодаттю й підступами. Як тільки Ігнатій описав ці духовні порухи, то їх відразу «впізнали всі». Сила цих правил у великій мірі полягає в тому, що Ігнатій духовно показує нас нам самим. Прийнявши ці правила, багато з нас, як П’єр Фавр, починають розуміти духовні порухи, які невиразно відчували в своїх серцях, але не могли їх зрозуміти. Це нове розуміння – це двері до нової свободи.
Розвиток вимагає часу, і розвиток розпізнавання не є винятком із загального правила. Прогрес у здатності духовно розпізнавати життя відбувається через постійну молитву, зусилля, розмови з духовним керівником і через усі засоби, які Ігнатій подає в своїх правилах[27]. Те, що Генрі Ньюман пише про молитву, також стосується і розпізнавання: «Сила молитви, яка стає звичкою, повинна набуватися як і інші звички, практикою»[28]. Тереза Авільська постійно наголошує, що витривалість в основних передумовах для розвитку молитовного життя також важлива для розпізнавання духів[29]. Витривале практикування духовного усвідомлення, розуміння і дій у щоденному житті: це, з Божою благодаттю, шлях, який веде до розвитку розпізнавання.
Одного дня Ісус повернувся до рідного Назарета. Над Йорданом Святий Дух зійшов на Нього і Отець назвав Його «своїм улюбленим Сином» (Лк. 3, 22). «Дух повів» Його в пустелю, де Він бився і подолав спокуси ворога (Лк. 4, 1-13). Тоді, «з силою Духа» Він повернувся до Галілеї, до Назарета (Лк. 4, 14-30). В суботу Він зайшов у синагогу і в присутності зібраних прочитав пророка Ісаю: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення…випустити пригноблених на волю» (Лк. 4, 18).
Це послання звільнення з рабства все ще послання Спасителя сьогодні. Це послання передавав Ігнатій, вірний учень Господа, який звіщав полоненим визволення. Це послання чотирнадцяти правил розпізнавання: випустити пригноблених духовним спустошенням і звільнити обдурених ворогом. Розпізнавання духів – це пошуки цієї свободи, духовна мандрівка, яка веде до Бога, любов якого постійно промовляє до наших сердець.
[1] Див. Katherine Dyckman, Mary Garvin, and Elizabeth Liebert, The Spiritual Exercises Reclaimed: Uncovering Liberating Possibilities for Women (New York: Paulist Press, 2001), 259, роздуми над цією метафорою з перспективи сучасної жінки. Автори стверджують, що «підсвідомі негативні ефекти компрометують корисність цієї метафори».
[2] Я йду за думкою Fiorito, Discernimiento y Lucha, 232-233, аналізуючи опис Ігнатієм відповідної духовної особи, з якою слід розмовляти.
[3] “su buen confessor.”
[4] Див. Gil, Discernimiento, 246.
[5] Стосовно пошуків духовно компетентної особи Фіоріто пише: «Але ми вважаємо, що… часом ідеальну особу знайти неможливо, принаймні відразу. У таких випадках слід продовжувати пошуки, поки не знайдемо таку особу… бо озвучення своїх спокус послаблює їх лещата, й той, хто їх озвучує, починає краще їх розуміти… Ми повинні ніколи не припиняти пошуки такої особи й просити Господа дати нам доброго сповідника чи духовну особу, яка «знає лукавство та злість ворога», пам’ятаючи про обітницю Господа: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють» (Мт. 7, 7)» (Discernimiento y Lucha, 234-235).
[6] Див. ДВ 17.
[7] Fiorito, Discernimiento y Lucha, 143-144 і 239-240, використовує цей випадок для ілюстрації четвертого і тринадцятого правил.
[8] John Clarke, trans., Story of a Soul: The Autobiography of Saint Therese of Lisieux (Washington, D.C.: ICS Publications, 1996), 166. «Прекрасний день» у цій цитаті і «мрія» в наступній цитаті в оригіналі курсивом.
[9] Thomas Merton, The Seven Storey Mountain (London: Sheldon Press, 1975), 333. Наступні цитати взяті з цієї книжки, 333, 363-366. Мертон також пише про ці події в своєму журналі: P. Hart, ed., Run to the Mountain: The Story of a Vocation (San Francisco: HarperCollins, 1995), esp. 457-59.
[10] Gil, Discernimiento, 252-53.
[11] “caudillo” – це слово в Духовних Вправах Ігнатій вживає в негативному значенні, до прикладу, в медитації про Два Стяги, ДВ 138-40. Див. Gil, Discernimiento, 252.
[12] Богословські чесноти: віра, надія, любов; кардинальні чесноти: справедливість, стійкість, розсудливість, поміркованість; моральні чесноти: доброчесність, стриманість, щедрість, старанність, терплячість, лагідність, смиренність. Gil, Discernimiento, 255.
[13] Gil, Discernimiento, 223-224, пише про «поступово неповну редакцію» правил 12, 13 і 14. У цих трьох правилах Ігнатій обговорює три тактики ворога. У правилі 12 Ігнатій експліцитно описує дві можливі відповіді (рішучість – слабкість) в метафорі і її застосуванні. У правилі 13, в метафорі та її застосуванні, він експліцитно описує тільки першу відповідь (вибір розмови). Друга можлива відповідь (не розмовляти) і її наслідки (напади ворога триватимуть і викличуть шкоду) залишається імпліцитною, хоча дуже зрозумілою. У правилі 14, в метафорі та її застосуванні, Ігнатій описує тільки тактику ворога (атакує найслабше місце), не описуючи експліцитно можливі відповіді: ні першу (приготуватися заздалегідь), ні другу (занедбання у приготуванні), і наслідки як однієї, так і другої відповіді (атака ворога відбита; ворог напастує особу). Усе це імпліцитно, хоча з явним наміром, як явно вказує порівняння правила 14 з двома попередніми правилами. Джіл коментує: «Св. Ігнатій експліцитно описує те, що хоче висвітлити. Все інше міститься імпліцитно» (224).
[14] Динаміка подібна до динаміки правила 10, в якому, в контексті духовної втіхи і духовного спустошення, Ігнатій радив під час духовної втіхи готуватися й ймовірно повернення духовного спустошення. Тут, у більш специфічному контексті найслабшого місця, Ігнатій знову радить пригодуватися ще до того, як проблема з’явиться.
[15] Якщо особа розпізнавання здатна добре усвідомлювати й готуватися, то це означає, що вона стоїть на порозі духовних ситуацій, описаних у правилах розпізнавання для Другого Тижня (ДВ 328-36). У нових духовних ситуаціях ворог застосовує нові тактики, на які слід відповідно реагувати. Див. ДВ 9-10.
[16] Це ігнатіянський частковий іспит сумління (ДВ 24-31).
[17] Gil, Discernimiento, 257. Цитати з Духовних Вправ і наступна частина цього розділу наслідують виклад Джіла на ст. 257.
[18] Toner, Spirit of Light or Darkness, 65.
[19] Там само, 48-49.
[20] Там само, 80, коментує: «Виглядає, що Джім має емоційні проблеми, несприйняття влади, і потребує психологічної терапії. Він звинувачує себе за свої емоційні реакції на настоятелів так, ніби це було моральне падіння, за яке він відповідає і може це подолати тільки доброю волею. Як наслідок (і підказка «батька брехні»), він входить у стан духовного спустошення».
[21] Щоденний іспит, про який тут згадувалося, це ігнатіянський частковий іспит сумління (ДВ, 24-31). Про нього Ашенбреннер пише: «Якщо ми стаємо чуйними і достатньо серйозними щодо Божої любові, то починаємо усвідомлювати, що щось слід змінювати… Але Господь не хоче, щоб ми змінювали все відразу. Зазвичай у нашому серці є одне місце, яке Він кличе до навернення, яке завжди є початком нового життя. Він внутрішньо підштовхує нас в одній сфері й нагадує, що якщо ми справді ставимося до Нього серйозно, то в цій сфері щось потрібно змінити» (“Consciousness Examen”, Review for Religious 31 [1972]: 19).
[22] «Через зростання однієї чесноти зростають усі чесноти» (John of the Cross, The Ascent of Mount Carmel, book I, chapter 12, 5, in The Collected Work of St. John of the Cross, trans. Kieran Kavanaugh and Otilio Rodriguez [Washington, D.C.: Institute of Carmelite Studies, 1973], 100).
[23] Fiorito, Discernimiento y Lucha, 249, додає: «Як ми можемо побачити, св. Ігнатій користується можливістю показати нам природну слабкість ворога людського роду (ДВ 7 і наступне)».
[24] Див. Gil, Discernimiento, 53-54, 277-78. Джіл постійно про це говорить, коментуючи правила.
[25] Edmond Murphy and Martin Palmer, trans., The Spiritual Writings of Pierre Favre (Saint Louis: Institute of Jesuit Sources, 1996), 65.
[26] Institutes, V.2 (my translation).
[27] Як пише Fiorito, Discernimiento y Lucha, 258-59, розпізнавання духів можна осягнути двома способами: як «дар чи харизму Святого Духа» або «застосуванням правил розпізнавання». Він продовжує: «Св. Ігнатій пояснює в Духовних Вправах другий спосіб: через розпізнавання ‘різних порухів – чи духів, – які виникають у душі – добрих, щоб прийняти, і поганих, щоб відкинути…’ (ДВ 313); але він постійно подає ясні докази володіння – якщо хтось читає його Автобіографію і листи – «надприродну» благодать чи харизму розпізнавання. Але, понад усе, св. Ігнатій отримав благодать написати – для тих, які хочуть бути людьми розпізнавання через «розпізнавання духів» – свої правила розпізнавання, якими ми займалися в цій книжці». Перший спосіб розпізнавання (дар чи харизма Святого Духа); другий, загальний спосіб розпізнавання (вивчення і застосування цих правил розпізнавання), відбувається поступово і через постійну практику. У цій книжці ми займалися другим способом.
[28] Plain and Parochial Sermons, vol. 1 (Christian Classics; Westminster, Md., 1966), 264.
[29] Life, VIII.4, 5, 9; XIX.4.
