https://www.vatican.va/content/francesco/es/encyclicals/documents/20241024-enciclica-dilexit-nos.html

 

DILEXIT NOS

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

ЕНЦИКЛІКА

 

ВІН ПОЛЮБИВ НАС

 

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

 

ПРО ЛЮДСЬКУ І БОЖЕСТВЕННУ ЛЮБОВ

СЕРЦЯ ІСУСА ХРИСТА

 

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

ЗМІСТ

 

III. ЦЕ СЕРЦЕ, ЯКЕ СИЛЬНО ПОЛЮБИЛО

 

Поклоніння Христу

Почитання Його зображення

Чутлива любов

Потрійна любов

Тринітарні перспективи

Останнє вчення Учительського Уряду

Поглиблення і актуалізація

 

 

III. ЦЕ СЕРЦЕ, ЯКЕ СИЛЬНО ПОЛЮБИЛО

 

  1. Набожество до Серця Христа – це не культ органа тіла, відокремленого від особи Ісуса. Ми споглядаємо і адоруємо всього Ісуса Христа, Божого Сина, що став людиною, якого зображають на іконах, виділяючи Його серце. У цьому випадку тілесне серце – це образ чи упривілейований знак найпотаємнішого центру втіленого Сина і Його божественної й водночас людської любові, бо воно краще, ніж будь-який інший орган тіла, представляє «знак чи природний символ безмірної любові»[1].

 

Поклоніння Христу

 

  1. Потрібно наголосити, що ми нав’язуємо зв’язок у дружбі й поклонінні особі Христа, притягнуті любов’ю, представленою на образі Його Серця. Почитаємо образ, на якому Він зображений, але поклоняємося виключно живому Христові в його божественній та людській природі, щоби Він огорнув нас своєю людською й божественною любов’ю.
  2. Немає сумнівів, що, яке б зображення не використовували, завжди не зображення, а живе Серце Христа є об’єктом поклоніння, бо воно – частина найсвятішого воскреслого Тіла, невіддільного від Божого Сина, який прийняв це тіло назавжди. Йому поклоняються як «серцю особи Слова, з яким воно неподільно з’єднане»[2]. В поклонінні Серця ми поклоняємося самому втіленому Синові, який живе, любить і приймає нашу любов. Тому кожний акт любові чи поклоніння Серцю Христа насправді «стосується самого Христа»[3], бо цей образ спонтанно спрямовує до Нього і є «виразним символом і образом безмежної любові Ісуса Христа»[4].
  3. І тому ніколи не слід вважати, що це набожество може відділити чи віддалити нас від Ісуса Христа і Його любові. Воно спонтанно і безпосередньо спрямовує нас до Христа і тільки до Христа, який закликає нас до дорогоцінної дружби, яка базується на діалогу, почуттях, довірі, поклонінні. Христос із пробитим і палаючим серцем – це той Христос, який з любові народився у Вифлеємі, ходив по землях Галілеї, зцілював, проявляв милосердя, полюбив нас до кінця, розпростерши свої руки на хресті. Це той Христос, який воскрес і в славі живе посеред нас.

 

Почитання Його зображення

 

  1. Слід зауважити, що образ Христа з серцем не є об’єктом поклоніння, але він не є одним із багатьох образів, які можемо вибирати. Він не є чимось, придуманим за письмовим столом чи намальованим художником, «він – не вигаданий, а дійсний символ, який зображає центр, джерело, з якого вийшло спасіння всього людства»[5].
  2. Є загальний людський досвід, який робить цей образ унікальним. Безсумнівно, що упродовж історії в різних частинах світу серце стало символом найглибшої інтимності, почуттів, емоцій, здатності любити. Незалежно від будь-яких наукових пояснень, рука на серці товариша виражає особливе почуття; коли закохана особа стоїть близько від коханої особи, то їхні серця б’ються сильніше; коли когось покинула чи зрадила близька особа, то він відчуває в серці сильний тиск. З другого боку, щоби висловити щось щире, яке виходить із глибини особи, говорять: «Говорю тобі від щирого серця». Мова поезії не може ігнорувати силу такого досвіду. Тому це було неминучим, щоб упродовж історії серце набуло виняткової символічної сили, а не тільки умовної.
  3. Тепер розуміємо, чому Церква вибрала образ серця для представлення людської та божественної любові Ісуса Христа і найглибшої серцевини Його особи. Хоча зображення палаючого серця може бути вимовним символом, який нагадує про любов Ісуса Христа, але важливо, щоб воно було частиною зображення Ісуса Христа. У такий спосіб Його заклик до особистого зв’язку, зустрічі й діалогу набирає більшого значення[6]. Цей образ Христа, який почитають і на якому виділяється Його любляче серце, також виражає погляд, який кличе до зустрічі, до діалогу, до довіри; має сильні руки, здатні нас підтримати; має уста, які промовляють до нас у винятковий та особистий спосіб.
  4. Цінність серця полягає в тому, що його сприймають не як окремий самостійний орган, а як інтимний об’єднуючий центр і водночас як вираження всієї особи – чого не можна сказати про інші органи людського тіла. Якщо це інтимний центр всієї особи, тобто частина, яка представляє цілість, то ми легко можемо його спотворити, якщо споглядатимемо окремо від постаті Господа. Зображення серця повинно спрямовувати нас до всього Ісуса Христа в Його об’єднуючому центрі й водночас від цього об’єднуючого центру спрямовувати до споглядання Христа в усій красі й багатстві Його людської та божественної природи.
  5. Це виходить за межі привабливості різних зображень Серця Христа, адже йдеться не про те, що перед образами Христа «ми повинні щось у них просити, або що ми повинні довіряти образам, як це робили язичники в давнину», а про те, що «через образи, які цілуємо і перед якими покриваємо голови і падаємо ниць, ми поклоняємося Христові»[7].
  6. Окрім того, деякі зображення можуть виглядати непривабливими і не спонукати нас до любові та молитви. Але це другорядне, бо зображення – це тільки мотивуюча фігура, і, як сказали би на Сході, не треба вдивлятися в палець, який вказує на місяць. Якщо Євхаристія – це справжня присутність, якій слід поклонятися, то зображення, навіть посвячене, запрошує нас йти далі, заохочує піднести свої серця до Серця живого Христа і з’єднатися з Ним. Образ, який почитаємо, кличе, вказує, спонукає присвятити час зустрічі з Христом, поклонятися Йому так, як вважаємо за найкраще. У такий спосіб, споглядаючи образ, стаємо перед Христом. А перед Ним «любов затримується, споглядає таїну, смакує її в мовчанні»[8].
  7. Після всього сказаного не слід забувати, що це зображення серця говорить нам про людське тіло, про землю, і через це також про Бога, який хотів увійти в нашу земну дійсність, стати частиною історії та долучитися до нашої земної мандрівки. Більш абстрактна та стилізована форма побожності не обов’язково краще відповідатиме Євангелію, бо в цьому чутливому і доступному знаку проявляється спосіб, у який Бог хотів об’явитися і стати близьким.

 

Чуйна любов

 

  1. Любов і серце не обов’язково пов’язані між собою, адже в людському серці можуть панувати ненависть, байдужість, егоїзм. Але ми не осягнемо повноти нашої людської природи, якщо не звільнимося від себе самих, і не станемо повністю самими собою, якщо не любитимемо. Тому інтимний центр нашої особи, створений для любові, здійснить Божий план тільки тоді, коли любитиме. Отож серце є водночас символом любові.
  2. Споконвічний Божий Син, який безмежно більший від мене, захотів любити мене також і людським серцем. Його людські почуття стають таїнством безмежної і остаточної любові. Отож, Його Серце – це не тільки фізичний символ, який виражає суто духовну або відірвану від матеріального дійсність. Споглядання Серця Господа – це споглядання фізичної дійсності, Його людського серця, яке дає Йому можливість мати справді людські емоції та почуття, такі як наші, тільки повністю перемінені Його божественною любов’ю. Побожність потрібно зосередити на безмежній любові особи Божого Сина, але слід ствердити, що вона невіддільна від Його людської любові, і допомагає нам у цьому образ Його тілесного серця.
  3. Якщо навіть сьогодні в загальному розумінні серце – це афективний центр кожної людської істоти, то воно найкраще виражає божественну любов Христа, з’єднану назавжди і неподільно з Його повністю людською любов’ю. Вже Пій ХІІ нагадував, що Боже Слово, «описуючи любов Серця Ісуса, має на увазі не тільки божественну любов, але також Його людські почуття. […] Безсумнівно, що Серце Христа, іпостасно з’єднане з божественною Особою Слова, пульсувало любов’ю та іншими почуттями»[9].
  4. Отці Церкви, виступаючи проти тих, хто заперечував або релятивізував справжню людську природу Христа, наголошували на конкретній і відчутній дійсності людських почуттів Господа. Св. Василій наголошував, що втілення Господа – це не вигадка, і що «Господь мав природні почуття»[10]. Св. Йоан Золотоустий подає приклад: «Якщо би Христос не мав нашої природи, то не переживав би сум, і то багато разів»[11]. Св. Амвросій стверджує: «Якщо Він взяв людську душу, то також взяв і почуття душі»[12]. А св. Августин представляв людські почуття як дійсність, яка, якщо Христос її вже прийняв, відкрита на дію благодаті: «Наш Господь Ісус Христос прийняв усі наслідки людської слабкості, так само як прийняв слабке людське тіло, смерть, і не через необхідність, а добровільно […], так що якщо хтось засмучується і страждає посеред людських спокус, то не повинен вважати, що Божа благодать його покинула»[13]. Врешті, св. Йоан Дамаскин вважав, що справжні почуття людської природи Христа – це доказ того, що Він не частково, а повністю прийняв нашу природу, щоби її відкупити і повністю перемінити. Христос прийняв усі елементи людської природи, щоби усі вони були освячені[14].
  5. Тут варто привести роздуми богослова, який визнає, що під впливом грецької думки богослов’я довгий час вважало тіло і почуття сферою «до-людського, під-людського чи того, що спокушає справді людське», але «те, що богослов’я не розв’язало теоретично, духовність розв’язала практично. Народна духовність і релігійність зберегли живий зв’язок із соматичними, психологічними та історичними прикметами Ісуса. Хресна дорога, набожество до Його ран, духовність Дорогоцінної Крові, набожество до Серця Ісуса, євхаристичні практики […]: ці елементи заповнили богословські прогалини, живлячи уяву і серце, любов і ніжність до Христа, надію і пам’ять, прагнення і ностальгію. Розум і логіка пішли іншими стежками»[15].

 

Потрійна любов

 

  1. Також не слід затримуватися тільки на Його людських почуттях, якими би красивими і зворушливими вони не були, бо, споглядаючи Серце Христа, ми розпізнаємо, як в Його шляхетних і здорових почуттях, в Його чуйності, в трепоті Його людської любові проявляється вся правда про Його божественну й безконечну любов. Бенедикт XVI виразив це так: «З безмежної перспективи своєї любові Бог захотів увійти в границі історії та людських умов, узяв тіло і серце. Отож ми можемо зустріти й споглядати безмежне в обмеженому, невидиму і невимовну Таїну в людському Серці Ісуса з Назарету»[16].
  2. Справді, в зображенні Серця Господа міститься і нас освітлює потрійна любов. Перше – безмежна божественна любов, яку знаходимо в Христові. Але слід також взяти до уваги духовний вимір людської природи Господа. З цього погляду, серце – «символ ревної любові, яка влита в душу Христа і формує цінний дар Його людської волі». Врешті, «це символ чуттєвої любові»[17].
  3. Ці три любові – це не розділені здатності, які діють паралельно чи незалежно, вони діють і виражають себе разом в постійному плині життя: «Ми віримо, що в Особі Христа людська природа з’єднана з божественною, і тому наш розум здатний сприйняти найтісніший зв’язок між чуттєвою любов’ю фізичного серця Ісуса і подвійною духовною любов’ю – людською і божественною»[18].
  4. Отож, входячи в Серце Христа, ми відчуваємо, що нас любить людське серце з емоціями і почуттями, такими як і наші. Його людська воля прагне нас любити вільно, і це духовне прагнення повністю просвічене благодаттю і любов’ю. Коли ми занурюємося у глибину цього Серця, то нас огортає незмірна слава Його безмежної любові як вічного Сина, яку вже не можемо відділити від Його людської любові. Саме в людській любові, а не поза нею, ми знаходимо Його божественну любов; знаходимо «безмежне в обмеженому»[19].
  5. Церква постійно і остаточно навчає, що наше поклоніння особі Христа одне, і неподільно охоплює Його божественну і людську природи. З найдавніших часів Церква навчає, що ми повинні «поклонятися одному і тому самому Христові, Синові Божому та людському, який має дві нероздільні та неподільні природи»[20]. І поклонятися «одним і тим самим поклонінням […] бо Слово стало тілом»[21]. Жодним чином «не поклоняємося Христові у двох природах, бо треба би було вводити два види поклоніння», а «поклоняємося одним поклонінням втіленому Божому Слову з Його тілом»[22].
  6. Св. Йоан від Хреста хотів показати, що в містичному досвіді безмірна любов воскреслого Христа не відчувається далекою від нашого життя. Безконечність у якийсь спосіб спускається до нас, щоби через відкрите Серце Христа ми могли пережити справді взаємну любов: «Птах, який летить низько, може спіймати беркута, якщо той спуститься низько і захоче стати здобиччю»[23]. І пояснює, що «вид коханої, зраненої любов’ю, і її стогін ранить також і коханого, бо в закоханих рана одного – це рана обох і обоє мають однакові почуття»[24]. Цей містик вважає образ пробитого боку Христа закликом до повної єдності з Господом. Христос – олень, якого поранили тоді, коли нас ще не торкнулася Його любов. Він спускається до водних потоків втамувати спрагу, і знаходить розраду щоразу, коли ми звертаємося до Нього:

«Повернися, голубко,

бо поранений олень

з-за пагорбу показується

і вдихає свіже повітря змахів твоїх крил»[25].

 

Тринітарні перспективи

 

  1. Набожество до Серця Ісуса має виразний христологічний характер, це безпосереднє споглядання Христа, який запрошує з’єднатися з Ним. Це має підґрунтя у Посланні до Євреїв: бігти, «вдивляючися пильно в Ісуса» (див. 12, 2). Але ми не можемо ігнорувати факт, що водночас Ісус представляє себе як дорогу до Отця: «Я – путь […]! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Йо. 14, 6). Ісус хоче привести нас до Отця. Саме тому проповідування Церкви від самого початку не затримується на Ісусі Христі, а веде нас до Отця. Його, як первісну повноту, потрібно прославляти[26].
  2. Звернімося, до прикладу, до Послання до Ефесян, де сильно і виразно показано, що наше поклоніння повинно стосуватися Отця: «Ось чому я згинаю свої коліна перед Отцем» (Еф. 3, 14); «Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх» (Еф. 4, 6); «Дякуйте за все завжди Богові й Отцеві» (Еф. 5, 20). Отець – це той, «від якого все і для якого – ми» (1 Кор. 8, 6). Тому св. Йоан Павло ІІ сказав, що «все християнське життя – це велика проща до дому Отця»[27]. Це досвід св. Ігнатія Антіохійського на дорозі мучеництва: «Я відчуваю в собі голос живої води, яка виходить із мене і каже мені: “Прийди до Отця”»[28].
  3. Бог – це передовсім Отець Ісуса Христа: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа» (Еф. 1, 3). Він – «Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави» (Еф. 1, 17). Коли Син став людиною, то всі прагнення та устремління Його людського серця були спрямовані до Отця. Якщо поглянемо, як Христос ставився до Отця, то зможемо помітити захоплення Його людського серця, це досконале і постійне спрямування до Отця[29]. Його земне життя – це мандрівка, під час якої Він відчував у своєму людському серці постійний поклик йти до Отця[30].
  4. Знаємо, що арамейське слово, яким Ісус звертався до Отця, звучало «Abba – татусю». В тамту епоху декого дратувала така фамільярність (див. Йо. 5, 18). Саме так Ісус звертається до Отця в хвилини агонії перед смертю: «Авва – Отче, усе тобі можливе: віддали від мене цю чашу! Та не що я хочу, а що ти» (Мр. 14, 36). Він завжди відчував, що Отець Його любить: «Полюбив єси мене перед заснуванням світу» (Йо. 17, 24). У своєму людському серці Ісус досвідчив екстаз, слухаючи, як Отець говорить: «Ти єси Син мій любий, у тобі – моє уподобання» (Мр. 1, 11).
  5. Четверте Євангеліє говорить, що споконвічний Син Отця завжди був «в Отцевому лоні» (Йо. 1, 18)[31]. Св. Іриней стверджує, що «Божий Син завжди існував в Отця»[32]. А Оріген стверджує, що Син «безперервно споглядає глибину Отця»[33]. Тому, коли Син став людиною, то проводив ночі на розмовах із улюбленим Отцем на вершинах гір (див. Лк. 6, 12). Він говорив: «Я маю бути при справах Отця мого» (Лк. 2, 49). Ось як Він виражав своє захоплення: «Того часу Ісус був зрадів Святим Духом і промовив: “Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі!”» (Лк. 10, 21). А Його останні слова, наповнені довірою, звучали: «Отче, у твої руки віддаю духа мого!» (Лк. 23, 46).
  6. Звернімо тепер увагу на Святого Духа, який наповнює Серце Христа і палає в Ньому. Бо, як сказав св. Йоан Павло ІІ, Серце Христа – це «шедевр Святого Духа»[34]. Це не тільки минуле, бо «в Серці Христа продовжується дія Святого Духа, якого Ісус вважав натхненником своєї місії (див. Лк. 4, 18; Іс. 61, 1) і якого під час Тайної Вечері обіцяв послати. Саме Святий Дух допомагає прийняти багатство, яке приховується в знакові пробитого боку Христа, з якого народилася Церква (див. Конституція Sacrosanctum Concilium, 5)»[35]. Остаточно «тільки Святий Дух може відкрити нам повноту ‘внутрішньої людини’, яка міститься в Серці Христа. Тільки Святий Дух може вчинити, щоб з цієї повноти поступово виходила, також і для наших людських сердець, сила»[36].
  7. Якщо намагаємося заглибитися в таїну дії Святого Духа, то помічаємо, що Він стогне в нас і кличе Abba, і «а що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває “Авва, Отче!”» (Гал. 4, 6). Бо «цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми – діти Божі» (Рим. 8, 16). Дія Святого Духа в людському серці Христа постійно збуджує цей потяг до Отця, і коли через благодать з’єднує нас із почуттями Христа, то ми стаємо учасниками стосунків Сина з Отцем, бо ми «прийняли дух усиновлення, яким кличемо: “Авва! – Отче!”» (Рим. 8, 15).
  8. Отож, наш зв’язок із Серцем Христа змінюється під впливом імпульсів Святого Духа, який спрямовує нас до Отця – джерела життя і остаточної причини благодаті. Христос не прагне, щоби ми затримувалися тільки на Ньому. Любов Христа – це «об’явлення милосердя Отця»[37]. Він прагне, щоб ми під впливом Святого Духа, який виходить із Його Серця, прямували до Отця «з Ним і в Ньому». Отця прославляємо «через» Христа[38], «з» Христом[39] і «в» Христі[40]. Св. Йоан Павло ІІ навчав, що «Серце Спасителя запрошує звернутися до любові Отця, який є джерелом кожної справжньої любові»[41]. Саме це хоче в наших серцях пробудити Святий Дух, який приходить до нас із Серця Христа. Тому Літургія, оживлена Святим Духом, завжди звертається до Отця з Серця воскреслого Христа.

 

Останнє вчення Учительського Уряду

 

  1. В історії християнської духовності Серце Христа було присутнє у різні способи. В Біблії та в перших віках Церкви воно з’явилося в образі пробитого боку Господа як джерела благодаті або як заклик до інтимної зустрічі з любов’ю. У такий спосіб воно постійно з’являлося в свідченнях багатьох святих – і аж до сьогоднішнього дня. В останні століття ця духовність прийняла форму справжнього культу Серця Господа.
  2. Деякі мої попередники в різні способи зверталися до Серця Христа і заохочували з’єднатися з ним. Наприкінці ХІХ ст. Лев ХІІІ запрошував посвятити себе Серцю Христа і поєднав це запрошення із захопленням величчю Його безмежної любові[42]. Через тридцять років Пій ХІ представив це набожество як синтез досвіду християнської віри[43]. Пій ХІІ вважав, що культ Пресвятого Серця найкраще виражає, як досконалий синтез, наш культ Ісуса Христа[44].
  3. Пізніше св. Йоан Павло ІІ представив розвиток цього культу в минулі століття як відповідь на зростання ригористичних і відірваних від життя форм духовності, які забували про милосердя Господа, і водночас вказав, що цей культ – актуальний заклик до світу, який намагається будувати себе без Бога: «Культ Пресвятого Серця, який розвивався в Європі упродовж двох століть під впливом містичного досвіду св. Маргарити Марії Алякок, був відповіддю на ригоризм янсеністів, наслідком якого було ігнорування безмежного Божого милосердя […] Людина 2000-го року потребує Серця Христа для пізнання Бога і себе самої; потребує його для побудови цивілізації любові»[45].
  4. Бенедикт XVI заохочував визнати, що Серце Христа близьке й присутнє у повсякденному житті кожної людини: «Кожна особа потребує мати “центр” свого життя, джерело істини і добра, з якого може черпати силу в різних ситуаціях і труднощах щоденного життя. Кожний з нас, перебуваючи в тиші, потребує почути не тільки биття свого серця, але також, ще глибше, пульсування надійної присутності, відчутної почуттям віри і, безсумнівно, набагато реальнішої: присутність Христа, серця світу»[46].

 

Поглиблення і актуалізація

 

  1. Виразний і символічний образ Серця Христа – це не єдиний засіб, який нам дає Святий Дух для зустрічі з любов’ю Христа. Його потрібно постійно збагачувати, просвічувати й оновлювати через медитацію, читання Євангелія і духовне дозрівання. Вже Пій ХІІ говорив, що Церква не стверджує, що «в Серці Ісуса потрібно бачити і адорувати те, що називають формальним образом, тобто досконале і абсолютне представлення його божественної любові, бо жодний створений образ не може адекватно представити найглибшу суть цієї любові»[47].
  2. Набожество до Серця Христа суттєве для нашого християнського життя в тій мірі, що означає нашу готовність прийняти в повноті віри та поклоніння таїну божественної та людської любові Господа настільки, що ми ще раз можемо ствердити, що Пресвяте Серце – це синтез Євангелія[48]. Слід пам’ятати, що містичні видіння і об’явлення, про які розповідали деякі святі, які ревно пропагували набожество до Серця Христа, не є чимось, у що віруючі повинні вірити так, ніби це було Боже Слово[49]. Це красиві натхнення, які можуть мотивувати й дати багато добра, хоча ніхто не повинен почуватися змушеним приймати їх, якщо вважає, що вони не допомагають йому в його духовній мандрівці. Однак важливо усвідомлювати, що, як стверджував Пій ХІІ, не можна говорити, що цей культ «походить від приватних об’явлень»[50].
  3. До прикладу, пропозиція приймати Причастя у перші п’ятниці кожного місяця була потужним посланням в часи, коли багато людей перестали приступати до нього, бо вже не вірили в Боже прощення та милосердя, і вважали Причастя своєрідною нагородою для досконалих. У цьому янсеністському контексті популяризація цієї практики принесла багато добра, допомагаючи розпізнати в Євхаристії безоплатну і близьку любов Серця Христа, яке кличе нас до єднання з Ним. Можемо ствердити, що ця практика була би корисною і для наших часів, але з інших причин: бо у вирі сучасного світу, у нашій одержимості вільним часом, споживацтвом і розвагами, телефонами і соціальними мережами, ми забуваємо годувати себе силою Євхаристії.
  4. Так само ніхто не повинен почуватися зобов’язаним до годинної адорації в четверги. Але як до цього не заохочувати? Якщо хтось ревно це практикує разом із багатьма братами й сестрами і знаходить у Євхаристії всю любов Серця Христа, «то адорує разом із Церквою символ і ніби слід божественної Любові, яка навіть Серцем Втіленого Слова полюбила людський рід»[51].
  5. Це було важко зрозуміти багатьом янсеністам, які знецінювали все людське, почуттєве, тілесне, і остаточно вважали, що це набожество віддаляє нас від чистого поклоніння Найвищому Богові. Пій ХІІ назвав «фальшивим містицизмом»[52] елітарний підхід деяких груп, які бачили Бога таким великим, таким далеким, що вважали вираження народних форм побожності дуже почуттєвим та небезпечним, що вимагає церковного контролю.
  6. Можна ствердити, що сьогодні, більше ніж з янсенізмом, ми маємо справу з потужним розвитком секуляризації, яка прагне створити світ, вільний від Бога. До цього додаються різні форми релігійності, які звертаються до індивідуальних стосунків з Богом любові та проявляють себе як нові вираження «безтілесної духовності». Це правда. Але мушу ствердити, що в самій Церкві у нових формах відродився шкідливий янсеністський дуалізм. Він підсилився в останні десятиліття, але це прояв гностицизму, який вже шкодив духовності в перші століття християнської віри та ігнорував правду про «спасіння тіла». Із цих причин я дивлюся на Серце Христа і запрошую відновити набожество до нього. Надіюся, що це набожество також відповідає сучасній ментальності й допоможе нам боротися зі старими й новими дуалізмами, на які дає адекватну відповідь.
  7. Я хотів би додати, що Серце Христа визволяє нас також і від іншого дуалізму – того, який стосується спільнот і пастирів, зосереджених тільки на зовнішній діяльності, структурних реформах, позбавлених Євангелія, нав’язливих планах, мирських проектах, секуляризованих роздумах і різних пропозиціях, представлених як норми, прийняти які часом намагаються змусити всіх. Часто результатом цього є християнство, яке забуло про ніжність віри, про радість служіння, про ревність місії серед людей, про захоплення красою Христа, про велику вдячність за Його дружбу і за остаточний сенс життя, який Він нам дає. Це ще один вид оманливого безтілесного трансценденталізму.
  8. Ці сучасні хвороби, від яких, коли ними захворіємо, не відчуваємо бажання лікуватися, спонукають мене запропонувати всій Церкві нові роздуми про любов Христа, виражену в Його Пресвятому Серці. Там можемо знайти все Євангеліє, там – синтез істини, в яку віримо, там те, що ми адоруємо і шукаємо в вірі, там те, чого ми найбільше потребуємо.
  9. Перед Серцем Христа можна звернутися до втіленого синтезу Євангелія і жити тим, що я недавно пропонував, згадуючи улюблену св. Терезу від Дитяти Ісуса: «Найвідповідніша постава – покладати надію серця не в собі, а в безмежному милосерді Бога, який любить без обмежень і все віддав у Хресті Ісуса Христа»[53]. Вона інтенсивно цим жила, бо відкрила в Серці Христа, що Бог – любов: «Мені Він дав Своє нескінченне Милосердя, й через нього я споглядаю із захватом інші досконалості Божі!»[54]. І тому найпопулярніша молитва, спрямована як стріла до Серця Христа, звучить просто: «Довіряю Тобі»[55]. Інші слова зайві.
  10. В наступних розділах ми виділимо суттєві аспекти, які сьогодні набожество до Пресвятого Серця повинно об’єднати, аби духовно живити нас і наближати до Євангелія: особистий духовний досвід і спільнотна та місіонерська праця.

[1] Пій XII, Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 6: AAS 48 (1956), 316.

[2] Пій VI, Конституція Auctorem fidei (28 серпня 1794), 63: DH, 2663.

[3] Лев XIII, Енцикліка Annum Sacrum (25 травня 1899): ASS 31 (1898-99), 649.

[4] Там само: «Inest in Sacro Corde symbolum atque expressa imago infinitae Iesu Christi caritatis».

[5] Ангел Господній (9 червня 2013): L’Osservatore Romano, іспанською (14 червня 2013), ст. 4.

[6] Тому можемо зрозуміти, чому Церква заборонила ставити на вівтар образи самих тільки сердець Ісуса чи Марії (див. Відповідь Священної Конгрегації Обрядів священникові Шарлю Лєкогу, P.S.S., 5 квітня 1879: Decreta Authentica Congregationis Sacrorum Rituum ex actis ejusdem Collecta, vol. 3, n. 3492, Ex typographia polyglotta S. C. de Propaganda Fide, Roma 1900, 107-108). Поза літургією, «в приватній побожності» (там само), можна вживати символіку серця як дидактичний засіб, естетичну фігуру чи «емблему», яка заохочує роздумувати про любов Христа, але існує ризик прийняти серце як об’єкт поклоніння чи духовного діалогу окремо від особи Христа. 31 березня 1887 Конгрегація озвучила наступну подібну відповідь (там само, n. 3673, 187).

[7] Тридентський Собор, Сесія XXV, Декрет Mandat Sancta Synodus (3 грудня 1563): DH, 1823.

[8] V Загальна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, Documento de Aparecida (29 червня 2007), 259.

[9] Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 11-12: AAS 48 (1956), 323-324.

[10] Ep. 261, 3: PG 32, 972.

[11] In Ioann., Homil. 63, 2: PG 59, 350.

[12] De fide ad Gratianum, lib. 2, cap. 7, 56: PL 16, 594 (ed. 1880).

[13] Enarr. in Ps. 87, 3, en Obras de San Agustín, XXI, Enarraciones sobre los salmos (3°), BAC, Madrid 1956, 274-275.

[14] Див. De fide orth. 3, 6.20: PG 94, 1006.1081.

[15] Olegario González de Cardedal, La entraña del cristianismo, Secretariado Trinitario, Salamanca 2010, 70-71.

[16] Ангел Господній (1 червня 2008): L’Osservatore Romano, іспанською (6 червня 2008), ст. 1.

[17] Пій XII, Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 15: AAS 48 (1956), 327-328.

[18] Там само, 28: AAS 48 (1956), 343-344.

[19] Бенедикт XVI, Ангел Господній (1 червня 2008): L’Osservatore Romano, іспанською (6 червня 2008), ст. 1

[20] Vigilio, Constitución Inter innumeras solicitudines (14 травня 553): DH, 420.

[21] Ефеський Собор, Anatematismos de Cirilo de Alejandría, 8: DH, 259.

[22] ІІ Константинопольський Собор, Ses. 8 (2 червня 553), Canon 9: DH, 431.

[23] Духовна пісня (A – перша версія), Пісня 22, 4, en S. Juan de la Cruz, Obras completas, Monte Carmelo, Burgos 2010, 1234.

[24] Там само, Пісня 12, 8, 1188.

[25] Там само, Пісня 12, 1, 1184.

[26] «Для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого – ми» (1 Кор. 8, 6). «А Богові й нашому Отцеві слава на віки вічні! Амінь» (Фил. 4, 20). «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець усякого милосердя і Бог усякої втіхи» (2 Кор. 1, 3).

[27] Апостольський Лист Tertio millennio adveniente (10 листопада 1994), 49: AAS 87 (1995), 35.

[28] In Ep. ad Rom., 7: PG 5, 694.

[29] «Щоб світ знав, що я Отця люблю» (Йо.14, 31). «Я і Отець – одно» (Йо. 10, 30). «Невже не віруєш, що я в Отці, а Отець у мені?» (Йо.14, 10).

[30] «До Отця повертаюсь» (Йо.16, 28). «Я до тебе йду» (Йо. 17, 11).

[31] «Eis ton kolpon tou Patrós».

[32] Adv. Haer. III, 18, 1: PG 7, 932.

[33] In Ioann. II, 2: PG 14, 110.

[34] Ангел Господній (23 червня 2002): L’Osservatore Romano, іспанською (28 червня 2002), ст. 1.

[35] Св. Йоан Павло II, Послання з нагоди сторіччя посвячення Левом ХІІІ людства Пресвятому Серцю, Варшава (11 червня 1999): L’Osservatore Romano, іспанською (2 липня 1999), ст. 7.

[36] Там само, Ангел Господній (8 червня 1986), 4: L’Osservatore Romano, іспанською (15 червня 1986), стт. 1 і 4.

[37] Гомілія, Візит до клініки Джемеллі та медичного факультету Католицького Університету Пресвятого Серця (27 червня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською (4 липня 2014), ст. 11.

[38] Див. Еф. 1,5.7; 2,18; 3,12.

[39] Див. Еф. 2,5.6; 4,15.

[40] Див. Еф. 1,3.4.6.7.11.13.15; 2,10.13.21.22; 3,6.11.21.

[41] Послання з нагоди сторіччя посвячення Левом ХІІІ людства Пресвятому Серцю, Варшава (11 червня 1999): L’Osservatore Romano, іспанською (2 липня 1999), ст. 6.

[42] «Оскільки Пресвяте Серце – це символ і виразний образ безмежної любові Ісуса Христа, яка нас спонукає до взаємності, то природно, що ми посвячуємо себе цьому Пресвятому Серцю. Посвятити себе Пресвятому Серцю – це віддатися Ісусові Христу і з’єднатися з Ним […]. Сьогодні ми маємо перед очима ще одну благословенну і божественну емблему: найсвятіше Серце Ісуса з хрестом вгорі, яке світить чудовим сяйвом посеред полум’я. У ньому повинні бути всі наші надії. У ньому потрібно шукати й очікувати спасіння всього людства». Лев XIII, Енцикліка Annum Sacrum (25 травня 1899): ASS 31 (1898-99), 649, 651.

[43] «Чи в цьому чудовому знакові й у цьому виді побожності, яка від нього походить, не міститься суть усієї релігії та навіть правило найдосконалішого життя, яке найкраще веде душі до глибшого пізнання Христа, нашого Господа, і спонукає любити Його палкіше і наслідувати ефективніше?» Пій XI, Енцикліка Miserentissimus Redemptor (8 травня 1928), 3: AAS 20 (1928), 167.

[44] «Це найшляхетніший релігійний акт, тобто повна і абсолютна воля піддати і посвятити себе любові Божественного Спасителя, живим знаком і символом якої є Його пробите Серце […] У ньому можемо побачити не тільки символ, але, у якийсь спосіб, синтез усієї таїни нашого Відкуплення […] Ісус Христос багато разів виразно вказував на своє Серце як на найвідповідніший символ для заохочення людей пізнати й оцінити Його любов; і водночас встановив його як знак і запоруку свого милосердя і благодаті для духовних потреб Церкви наших часів». Пій XII, Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 2, 24, 26: AAS 48 (1956), 311, 336, 340.

[45] Катехиза (8 червня 1994), 2: L’Osservatore Romano, іспанською (10 червня 1994), ст. 3.

[46] Ангел Господній (1 червня 2008): L’Osservatore Romano, іспанською (6 червня 2008), ст. 1.

[47] Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 28: AAS 48 (1956), 344.

[48] Див. там само, 24: AAS 48 (1956), 336.

[49] «Значення приватних об’явлень істотно відрізняється від єдиного публічного Об’явлення: останнє вимагає нашої віри […]. Приватне об’явлення […] це допомога, яку отримуємо, проте ми не зобов’язані її використовувати». Бенедикт XVI, Апостольська Адгортація Verbum Domini (30 вересня 2010), 14: AAS 102 (2010), 696.

[50] Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 26: AAS 48 (1956), 340.

[51] Там само, 28: AAS 48 (1956), 344.

[52] Там само.

[53] Апостольська Адгортація. C’est la confiance (15 жовтня 2023), 20: L’Osservatore Romano, іспанською (20 жовтня 2023), ст. 4.

[54] Рукопис A, 83v.

[55] Св. Марія Фаустина Ковальська, Щоденник, 47 (22 лютого 1931), Marian Press, Stockbridge 2012, 46.