https://www.vatican.va/content/francesco/es/encyclicals/documents/20241024-enciclica-dilexit-nos.html

DILEXIT NOS

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

ЕНЦИКЛІКА

ВІН ПОЛЮБИВ НАС

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

ПРО ЛЮДСЬКУ І БОЖЕСТВЕННУ ЛЮБОВ

СЕРЦЯ ІСУСА ХРИСТА

ПЕРША ЧАСТИНА

ЗМІСТ

  1. ЗНАЧЕННЯ СЕРЦЯ

Що ми розуміємо під терміном «серце»?

Повернутися до серця

Серце, яке об’єднує частини

Вогонь

Світ може змінюватися від серця

  1. «Він полюбив нас», – говорить св. Павло про Христа (Рим. 8, 37), щоби ми зрозуміли, що від цієї любові ніщо «не зможе нас відлучити» (Рим. 8, 39). Павло впевнено це стверджує, бо сам Христом запевнив у цьому своїх учнів: «Я вас полюбив» (Йо. 15, 9.12). Також каже нам: «Називаю вас друзями» (Йо. 15, 15). Його відкрите серце випереджує нас і очікує беззастережно, не ставлячи жодних початкових вимог, щоби могти нас любити й пропонувати свою дружбу: «Він полюбив нас [першим]» (1 Йо. 4, 10). Завдяки Ісусові «ми пізнали й увірували» в ту любов (1 Йо. 4, 16).
  1. ЗНАЧЕННЯ СЕРЦЯ
  1. Для вираження любові Ісуса Христа зазвичай вживають символ серця. Дехто задається питанням, чи сьогодні він ще має якесь значення. Але коли нас атакують спокуси жити поверхнево, поспішно, не розуміючи – для чого, стати ненаситними споживачами і невільниками механізмів ринку, який не цікавиться сенсом нашого існування, то потрібно відновити значення серця[1].

Що ми розуміємо під терміном «серце»?

  1. У класичній грецькі мові термін kardia означає найглибшу частину єства людини, тварини і рослини. У Гомера цей термін означає не тільки фізичний, але й душевний та духовний центри людини. В Іліаді думки і почуття походять від серця і дуже близькі між собою[2]. Тут серце – центр прагнень і місце формування важливих рішень особи[3]. У Платона серце виконує своєрідну «синтезуючу» функцію того, що раціональне, і схильностей особи, бо як вищі здатності, так і пристрасті передаються через вени і збігаються в серці[4]. Отож, з античних часів ми розуміли, що людину потрібно розглядати не як суму різних здатностей, а як душевно-тілесну дійсність з об’єднуючим центром, який надає всьому, чим людина живе і що відчуває, сенс і орієнтацію.
  2. Біблія говорить, що «слово – живе й діяльне, і […] розрізняє чуття та думки серця» (Євр. 4, 12). У такий спосіб Біблія говорить про ядро, про серце, яке приховується за тим, що видиме, навіть за поверхневими думками, які нас дезорієнтують. Учні з Емаусу під час таємничої подорожі з воскреслим Христом переживали час страждань, розгубленості, відчаю, розчарування. Однак, незважаючи на це, щось діється в глибинах їхніх сердець: «Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли він промовляв до нас у дорозі?» (Лк. 24, 32).
  3. Водночас серце – місце щирості, де не можна ні обманювати, ні вдавати. Зазвичай воно показує наші справжні наміри, те, про що справді думаємо, у що віримо й прагнемо, «секрети», які нікому не відкриваємо, тобто оголену правду. Йдеться не про ілюзорне чи оманливе, а про автентичне, справжнє, повністю «особисте». Тому Даліла питала Самсона, який не зрадив таємницю своєї сили: «Як ти можеш казати, що мене любиш, коли серце твоє далеке від мене?» (Суд. 16, 15). Лише коли він розкрив їй свій секрет, «зрозуміла Даліла, що він відкрив їй своє серце» (Суд. 16, 18).
  4. Ця правда про кожну особу часто ховається за великою кількістю порожніх слів, які перешкоджають нам розуміти самих себе і, тим більше, іншу людину: «Лукаве над усе у світі серце людське – і ледаче! Хто його збагнути може?» (Єр. 17, 9). Тому розуміємо, чому Книга Приповідок напоумляє нас: «Більш ніж щось інше пильнуй своє серце, бо з нього б’ють життя джерела. Відкинь лукавство уст від себе, і губ неправду віддали від себе» (4, 23-24). Вдавання, приховування і обман нищать і спотворюють серце. Незалежно від багатьох спроб показати чи висловити назовні те, чим ми не є, в серці вирішується все. Там не має значення, що ми показуємо назовні і що приховуємо, там ми є самі собою. І це основа кожного тривалого проєкту для нашого життя, бо без серця не можемо збудувати нічого цінного. Фальш і неправда пропонують тільки пустку.
  5. Дозволю собі, як метафору, пригадати щось, про що я говорив при іншій нагоді: «На карнавал, коли ми були дітьми, бабуся пекла нам печиво, робила тісто, яке було дуже дуже тонке. Потім клала його в олію, тісто надувалося, надувалося. І коли ми починали їсти це печиво, то всередині воно було порожнім. Це печиво на діалекті називалося «брехунці». І сама бабуся пояснювала, чому: “Ці цястка як брехунці, здаються великими, але всередині немає нічого, жодної правди, нічого суттєвого”»[5].
  6. Замість того, щоб шукати поверхневих задоволень і грати перед іншими якусь роль, краще дозволити суттєвим питанням вийти на поверхню: хто я насправді, що шукаю, який сенс хочу надати моєму життю, моїм виборам чи вчинками; чому і з якою метою я існую в цьому світі, як оцінюватиму себе наприкінці життя, який сенс я хочу бачити в усьому моєму досвіді, ким хочу бути по відношенню до інших людей, до Бога. Такі запитання ведуть мене до мого серця.

Повернутися до серця

  1. У цьому мінливому світі потрібно знову говорити про серце, вказати те місце, де люди всіх родів і станів роблять синтез; де кожна особа знаходить джерело і коріння усіх своїх сил, переконань, пристрастей, виборів. Але ми живемо в суспільстві масових споживачів, які живуть з дня на день, піддані ритмам і галасам технологій, не маючи терпіння до процесів, яких вимагає внутрішнє життя. У сучасному суспільстві людині «загрожує небезпека втратити центр, центр самої себе»[6]. «Сучасна людина часто приголомшена, роздерта, майже позбавлена внутрішньої основи, яка створює єдність і гармонію в її існуванні та діяльності. На жаль, дуже розповсюджені моделі поведінки, які перебільшують раціонально-технічний або, навпаки, емоційний вимір»[7]. Бракує серця.
  2. Проблеми суспільства, яке змінюється, актуальні, але знецінення внутрішнього центру людини – серця – має довгу історію. Це знецінення знаходимо вже у грецькому і дохристиянському раціоналізмі, у постхристиянському ідеалізмі та в різних формах матеріалізму. Серце займало мало місця в антропології, і для великих філософських систем було чужим терміном. Перевагу надавали іншим поняттям, таким як розум, воля і свобода. Значення серця неточне, йому не відводили конкретного місця в житті людини – можливо тому, що його важко було вмістити між «ясними й виразними» ідеями або з огляду на труднощі самопізнання. Здається, що найінтимніше водночас найвіддаленіше від нашого знання. Мабуть тому, що зустріч із іншим не закріпилася як спосіб зустрітися з самим собою, бо мислення знову веде до нездорового індивідуалізму. Для побудови своїх ментальних конструкцій багато хто почувався безпечніше в більш контрольованій сфері розуму і волі. І не знайшовши місця для серця, відмінного від людських здатностей і пристрастей, які розглядалися окремо одне від одного, також не розвивав у достатній мірі ідею особистого центру, де, в остаточному розрахунку, об’єднати все може тільки любов.
  3. Якщо серце знецінене, то знецінене все, що говорять від серця, що роблять від серця, знецінене дозрівання і зцілення серця. Якщо не цінуємо вимір серця, то втрачаємо відповіді, які сам розум не може дати, втрачаємо зустріч з іншими людьми, втрачаємо поезію. І також втрачаємо історію і свій пройдений шлях, бо справжню особисту дорогу будує серце. Наприкінці життя тільки це має значення.
  4. Потрібно ствердити, що ми маємо серце, яке співіснує з іншими серцями, які допомагають йому стати «ти». Не маючи можливості розвинути цю тему ширше, ми візьмемо постать Ставрогіна з одного твору Достоєвського[8]. Романо Гвардіні описує його як втілення самого зла, бо його основною рисою є те, що в нього нема серця: «У Ставрогіна нема серця, тому його дух зимний і порожній, а його тіло отруєне лінивством і «звірячою» тілесністю. Тому він не може ні з ким близько подружитися, і ніхто не може подружитися з ним. Бо тільки серце будує інтимність, справжню близькість між двома особами. Тільки серцем я можу бути поруч із іншим, а інший – поруч зі мною. Тільки серце може прийняти і дати притулок. Інтимність – це дія і царина серця. Але Ставрогін завжди далеко, […] навіть від самого себе, бо всередині себе людина може бути тільки на рівні серця, а не духу. Людина не здатна бути всередині себе на рівні духу. Отож, коли серце не живе, то людина перебуває не всередині себе, а біля себе»[9].
  5. Нам потрібно, щоб уся діяльність була піддана «політичному пануванню» серця, щоб агресивність і нав’язливі бажання знайшли спокій у більшому добрі, яке їм пропонує серце, і в силі противитися злу; щоб розум і воля також були піддані серцю, відчуваючи і смакуючи правди, а не прагнучи їх опанувати, як це зазвичай роблять деякі наукові дисципліни; щоби воля прагнула вищого добра, яке знає серце, і щоб уява і почуття підпорядковувалися ритмам серця.
  6. Можна сказати, що в остаточному розрахунку я є моїм серцем, бо це воно мене відрізняє від інших, формує мою духовну ідентичність і ставить мене в сопричастя з іншими особами. Алгоритм, який працює в цифровому світі, показує, що наші думки і рішення волі набагато більш «стандартні», ніж ми думаємо. Їх легко передбачати і ними легко маніпулювати. Але не так із серцем.
  7. Це важливе слово для філософії та богослов’я, які намагаються осягнути цілісний синтез. І справді, біологія, психологія, антропологія чи якась інша наукова дисципліна не можуть вичерпно пояснити слово «серце». Це одне з первісних слів, «які позначають дійсність людини як цілості (як тілесно-духовну особу)»[10]. Отож, біолог, коли говорить про серце, не є більшим реалістом від інших, бо бачить тільки частину, а цілість не менше, а більше реальна. Також абстрактна мова не може мати конкретного й водночас цілісного значення. Якщо «серце» веде нас до найглибшого центру нашої особи, то також дає нам змогу розпізнати самих себе цілісно, а не тільки в якомусь окремому аспекті.
  8. З іншого боку, ця виняткова сила серця допомагає нам зрозуміти, чому говорять, що коли сприймаємо дійсність серцем, то її можна пізнати краще і повніше. Це неминуче веде нас до любові, на яку здатне серце, бо «любов – це найглибша основа дійсності»[11]. Для Гайдеґґера, сучасного мислителя, філософія розпочинається не від чистого концепту чи впевненості, а від потрясіння: «Думка повинна зазнати потрясіння, перед тим як почне працювати з поняттями або в процесі праці з ними. Мислення не може розпочатися без сильної емоції. Перший ментальний образ – мурашки по шкірі. Сильна емоція – це перше, що схиляє до мислення і ставлення запитань. Філософія завжди відбувається в основному стані душі (Stimmung)»[12]. І тут з’являється серце, «вмістилище душевних станів, яке працює як ‘хранитель душевного стану’. ‘Серце’ у неметафоричний спосіб слухає ‘тихий голос’ буття і дозволяє йому стримувати і визначати (гармонізувати і об’єднувати)»[13].

Серце, яке об’єднує частини

  1. Водночас серце робить можливим будь-який справжній зв’язок, бо стосунки, які не будуються серцем, не здатні подолати фрагментарність індивідуалізму. Будуть тільки зближатися дві монади, які не створять справжній зв’язок. Анти-серце – це суспільство, де все більше домінує нарцисизм і самозакоханість. Врешті-решт ми приходимо до «втрати бажання», тому що інша особа зникає з нашого горизонту і ми зачиняємося у власному «я», не здатні до здорових стосунків[14]. Як наслідок, ми не здатні прийняти Бога. Гайдеґґер би сказав, що для того, щоб прийняти божественне, потрібно будувати «гостинний дім»[15].
  2. Отож ми бачимо, як у серці людини виникає парадоксальний зв’язок між самоповагою і відчиненням на іншу особу, між дуже інтимною зустріччю з самим собою і даруванням себе іншим. Людина стає собою тільки тоді, коли стає здатною пізнати іншу людину і зустрітися з іншою людиною, яка здатна пізнати і прийняти власну ідентичність.
  3. Серце також здатне об’єднати і гармонізувати нашу особисту історію, яка ніби розбита на тисячі кусків, але все в ній може мати сенс. Це те, що Євангеліє говорить про погляд Марії, яка споглядала серцем. Вона вміла вести діалог з цінним досвідом, роздумуючи над ним у своєму серці, даючи цьому час і зберігаючи в пам’яті. В Євангелію найкращим описом того, як мислить серце, є два фрагменти св. Луки, які говорять, що Марія «усе це зберігала (syneterei) і роздумувала (symballousa) над цим у своєму серці» (див. Лк. 2, 19.51). Дієслово symballein (від «символ») означає роздумувати, об’єднати дві речі в умі й роздумувати над ними, робити рефлексію, внутрішній діалог із самим собою. В Луки 2, 51 dieterei означає «турботливо зберігати», і Марія зберігала не тільки «сцену», яку бачила, але також те, чого ще не розуміла, але воно було присутнім і живим, очікуючи, коли все об’єднається в серці.
  4. В епоху штучного інтелекту не слід забувати, що для порятунку людини потрібні поезія і любов. Жодний алгоритм не зможе, до прикладу, мати цей момент з дитинства, який згадується з ніжністю і, незважаючи на плин років, постійно повторюється в кожному закутку планети. Я думаю про використання виделки для скріплення країв домашніх вареників, які ми робимо з нашими мамами чи бабусями. Це той момент, коли ми вчимося кулінарії на дорозі між грою і дорослістю, беручи на себе відповідальність за допомогу іншій людині. Можна привести багато подібних дрібних деталей, які створюють біографію кожної людини: жартувати, малювати на вікні в сонячних променях, грати перший футбольний матч м’ячем із ганчірки, піклуватися про маленьких хробаків у коробці від черевиків, сушити квітку між сторінками книги, піклуватися про маленьку пташку, яка випала з гнізда, загадувати бажання, зриваючи пелюстки ромашки. Алгоритми ніколи не матимуть цих дрібних звичайно-незвичайних деталей. Бо виделка, жарти, вікно, м’яч, коробка від черевиків, книжка, пташка, квітка… підтримуються ніжністю, що зберігається у спогадах серця.
  5. Серцевина кожної людини, її найглибший центр – це не серцевина душі, а серцевина всієї особи в її унікальній тотожності душі й тіла. Все об’єднане в серці, яке може бути осередком любові з усіма духовними, психічними та фізичними компонентами. В остаточному розрахунку, якщо там панує любов, то особа осягає свою тотожність повно і ясно, бо кожна людина створена насамперед для любові – щоби любити і щоб її любили.
  6. Тому, коли ми бачимо війни, які йдуть одна за другою, при співучасті, толерантності чи байдужості інших країн, або про звичайну боротьбу довкола часткових інтересів, то можемо подумати, що світ втрачає серце. Варто лише побачити і послухати старих жінок з обох воюючих сторін, які опинилися в полоні цих руйнівних конфліктів. Серце розривається, коли бачимо, як вони оплакують своїх убитих онуків чи волають про власну смерть, бо втратили дім, в якому прожили все своє життя. Вони, які багаторазово були взірцями сили й стійкості упродовж важкого й жертовного життя, тепер, на схилі літ, переживають не заслужений спокій, а страждання, страх і обурення. Звинувачування інших не вирішує цієї ганебної драми. Бачити сльози цих бабусь і не відчувати біль – це ознака світу без серця.
  7. Якщо хтось роздумує, шукає, медитує над власним життям і своєю ідентичністю чи аналізує дуже глибокі питання; коли роздумує про сенс свого життя і шукає Бога, навіть якщо він відчув смак відкриття частини істини, то це має увінчатися любов’ю. Людина, яка любить, відчуває, що знає, чому любить і для чого живе. У такий спосіб усе веде до стану об’єднання і гармонії. Тому перед лицем власної таїни, мабуть, найголовніше питання, яке можу собі поставити: чи є у мене серце?

Вогонь

  1. Це має наслідки для духовності. До прикладу, богослов’я Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли спирається на принцип affectus. Раціональний вимір побудований на фундаментальному прагненні, яке усією силою серця дає енергію і засоби, розпочати процес реорганізації життя. Правила та уявлення місця, які вводить Ігнатій, діють на «фундаменті», відмінному від них, на фундаменті незнаного серця. Мішель де Серто показує, у який спосіб «порухи», про які говорить св. Ігнатій, – це імпульси Божої волі та прагнень серця, які відрізняються від відкритої дійсності. Щось несподіване починає промовляти в серці особи, щось, що народжується з непізнаваного, пробиває поверхню знаного і вступає з ним у конфлікт. Це початок нового «впорядкування життя», починаючи від серця. Йдеться не про раціональний дискурс, який треба би було втілювати у життя так, щоб почуттєва сфера і практика були би тільки наслідками, залежними від гарантованого знання[16].
  2. Там, де філософ зупиняє своє мислення, серце віруючої людини любить, почитає, просить про прощення і віддає себе служінню в місці, яке Господь дає їй вибрати, щоби йти за Ним. Тоді вона починає усвідомлювати, що є «ти» для Бога і що може бути «я» для себе, бо Бог є «ти» для неї. Фактично, тільки Господь ставиться до нас як до «ти» завжди. Прийняти Його дружбу – це справа серця, і це конституює нас як осіб у повному значенні цього слова.
  3. Св. Бонавентура говорив, що в остаточному розрахунку потрібно просити «не про світло, а про вогонь»[17]. Він навчав, що «віра міститься в інтелекті так, що пробуджує почуття. До прикладу, знання, що Христос помер, не залишається тільки знанням, а обов’язково стає почуттям, любов’ю»[18]. У цьому сенсі св. Джон Генрі Ньюмен вибрав своїм девізом фразу «Cor ad cor loquitur», бо Господь спасає нас поза усякими діалектичними міркуваннями, коли Його Пресвяте Серце промовляє до наших сердець. Ця сама логіка вела його, великого мислителя, до місця найінтимнішої зустрічі з самим собою і з Господом не через читання і роздуми, а через молитовний діалог серцем до серця з живим і присутнім Христом. Отож, Ньюмен знайшов у Євхаристії живе Серце Ісуса Христа, здатне визволяти, надавати сенс кожній миті та наповнювати людину справжнім миром: «Найсвятіше і Найлюбляче Серце Ісуса, Ти сховане в Пресвятій Євхаристії і постійно страждаєш за нас. […] Поклоняюся Тобі з усією моєю любов’ю і благоволінням, з гарячим почуттям, з найбільшою покорою і непохитною волею. Мій Боже, якщо Ти сходиш і дозволяєш мені Тебе приймати, споживати і якийсь час живеш у мені, то вчини, щоб моє серце билося в унісон з Твоїм Серцем. Очисти моє серце від усього земного, зарозумілого і чуттєвого, від усього твердого і жорстокого, від усякої злоби, невпорядкованості, від усіх нещасть. Заповни моє серце Собою, щоби ані події дня, ані обставини часу не могли його звести, щоби в Твоїй любові й страху воно зазнало мир»[19].
  4. Перед живим і присутнім Серцем Ісуса наш розум, просвічений Святим Духом, розуміє слова Ісуса. У такий спосіб наша воля спонукана втілювати їх у життя. Але це могло би залишитися формою самодостатнього моралізму. Слухає, смакує і почитає Господа серце. Тільки серце здатне всі сили і пристрасті душі, як і всю особу, привести до постави пошани люблячого послуху Господові.

Світ може змінюватися від серця

  1. Наші спільноти тільки через серце зможуть об’єднати різні уми й прагнення і заспокоїти їх, щоби Святий Дух вів нас як спільноту братів, бо умиротворяти – це завдання серця. Серце Христа – це екстаз, дорога виходу, дар, зустріч. У Серці Христа ми стаємо здатними до здорових і щасливих стосунків, до будування в цьому світі Царства любові та справедливості. Наше серце, з’єднане з Серцем Христа, здатне до такого соціального чуда.
  2. Серйозне ставлення до серця має соціальні наслідки. ІІ Ватиканський Собор навчає, що «усі ми мусимо змінити наші серця, обернувши свій погляд на весь світ і на ті завдання, що їх ми можемо спільно виконувати задля того, щоб людський рід міг дійти до кращого завтра»[20]. Бо «порушення рівноваги, від якого страждає сучасний світ, пов’язане з іншим, глибшим розладом, що має своє коріння в людському серці»[21]. Перед трагедіями світу Собор запрошує нас повернутися до серця і пояснює, що людина «не помиляється, коли вважає себе вищою за тілесні речі, а не тільки часткою природи чи безіменним елементом людського суспільства. Своїм внутрішнім світом людина перевершує всесвіт речей, а досягає вона цих внутрішніх глибин, коли входить у своє серце, де очікує на неї Бог, який “вивідує серце” (див. 1 Сам. 16, 7; Єр. 17, 10), і де вона під оком Божим вирішує власну долю»[22].
  3. Це не означає надмірного покладання на власні сили. Будьмо чуйними, усвідомлюючи, що наше серце не самодостатнє, воно крихке і зранене. Воно має онтологічну гідність і водночас повинно шукати кращого життя[23]. ІІ Ватиканський Собор також говорить, що «євангельська закваска розбудила і надалі збуджує в серці людини нестримну потребу власної гідності»[24], але, щоби жити згідно з цією гідністю, недостатньо знати Євангеліє або механічно виконувати євангельські заповіді. Ми потребуємо допомоги Божої любові. Звернімося до Серця Христа, до центру Його істоти, яке є палаючим полум’ям божественної та людської любові й найбільшою повнотою, яку може осягнути людина. Там, у цьому Серці, ми остаточно пізнаємо себе самих і вчимося любити.
  4. Врешті, Пресвяте Серце – об’єднуючий принцип дійсності, бо «Христос – серце світу; Його Пасха смерті та воскресіння – центр історії, яка, завдяки Йому, є історією спасіння»[25]. Усі створіння «рухаються вперед, з нами і через нас, до спільної точки, якою є Бог, у тій трансцендентній повноті, де Воскреслий Христос все обіймає і просвічує»[26]. Перед Серцем Христа благаю Господа, щоби ще раз зглянувся над цією зраненою землею, в якій Він хотів жити як один із нас. Нехай Він уділить скарби свого світла й любові, щоби наш світ, який переживає війни, суспільно-економічну нерівність, споживацтво й нелюдське використання технологій, міг віднайти найважливіше і найпотрібніше: серце.

ДРУГА ЧАСТИНА

ЗМІСТ

  1. ЖЕСТИ І СЛОВА ЛЮБОВІ

Жести, які відображають серце

Погляд

Слова

  1. ЖЕСТИ І СЛОВА ЛЮБОВІ
  1. Серце Христа, яке символізує Його особистий центр, з якого випливає Його любов до нас, – це живе ядро першого проголошення. Там початок нашої віри, джерело, яке оживляє християнські переконання.

Жести, які відображають серце

  1. Христос не пояснював, як Він нас любить. Він показував це своїми жестами. Спостерігаючи за Його діями, ми відкриваємо, як Він ставиться до кожного з нас, навіть якщо нам важко це сприйняти. Звернімо наш погляд туди, де наша віра може це розпізнати: до Євангелія.
  2. Євангеліє говорить, що Ісус «прийшов до своїх» (Йо. 1, 11). Своїми є ми, бо Він не вважає нас чужими. Він вважає нас своїми й опікується нами турботливо й чуйно. Ставиться до нас, як до своїх. Але не як до невільників, бо говорить: «Тож слугами вже не називатиму вас» (Йо. 15, 15). Те, що Він нам пропонує, – це взаємні стосунки друзів. Прийшов, подолав усі перешкоди, став близький нам як усі прості й щоденні речі. Зрештою, Він має інше ім’я – «Еммануїл», яке означає «Бог з нами», Бог як частина нашого життя, який живе між нами. Божий Син прийняв людське тіло і «применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Фил. 2, 7).
  3. Це виразно проявляється, коли бачимо Його в дії. Він завжди в пошуку, завжди близько, постійно відкритий на зустріч. Ми спостерігаємо за Ним, коли Він біля криниці розмовляє з самарянкою, яка прийшла по воду (див. Йо. 4, 5-7). Бачимо, як у темряві ночі Він зустрічається з Никодимом, який боявся, що їх побачать разом (див. Йо. 3, 1-2). Ми захоплюємося Ним, коли Він без скрупулів дозволяє блудниці мити Його ноги (див. Лк. 7, 36-50); коли жінці, схопленій під час перелюбу, говорить просто в очі: «То і я тебе не осуджую» (див. Йо. 8, 11); або коли бачить байдужість своїх учнів і з чулістю запитує сліпого при дорозі: «Що ти хочеш, щоб я зробив тобі?» (Мр. 10, 51). Христос показує, що Бог близько, співчуває, Він чуйний.
  4. Якщо Ісус когось зціляв, то волів підійти до нього: «Ісус простягнув руку й доторкнувсь до нього» (Мт. 8, 3), «Він доторкнувсь до її руки» (Мт. 8, 15), «Тоді він доторкнувся до їхніх очей» (Мт. 9, 29). І навіть зцілював калік своєю слиною (див. Мр. 7, 33) – як мати, щоби вони не відчували, що Він далеко від їхнього життя. Бо «Господь знає прекрасну науку пестощів. Це ніжність Бога, який любить нас не на словах; Він підходить і стає поруч, щоби ми відчули тепло Його любові»[27].
  5. Оскільки нам важко довіряти, бо ми зазнали стільки неправди, агресії та розчарувань, то Ісус шепоче нам на вухо: «Бадьорися сину» (Мт. 9, 2); «Бадьорися, дочко!» (Мт. 9, 22). Потрібно подолати страх і усвідомити, що з Ним не маємо що втрачати. Петрові, який не довіряв, Ісус «простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: “Маловіре; чого засумнівався?”» (Мт. 14, 31). Не бійся. Дозволь Ісусові підійти та сісти біля тебе. Ми можемо сумніватися в людях, але не в Ньому. І не вагайся з огляду на свої гріхи. Пам’ятай, що багато грішників «посідали з ним» (Мт. 9, 10) до столу, і це Ісуса не засмучувало. Релігійні еліти нарікали і вважали, що Він «ненажера й винопивець, приятель митарів і грішників» (Мт. 11, 19). Коли фарисеї критикували таке його ставлення до людей низького стану чи грішників, то Ісус відповідав їм: «Я милосердя хочу, а не жертви» (Мт. 9, 13).
  6. Цей сам Ісус сьогодні очікує, що даси Йому можливість освітити твоє життя, підняти тебе, наповнити його силою. Перед смертю Він сказав своїм учням: «Не полишу вас сиротами; я прийду до вас. Ще трохи, і світ мене вже не побачить. Ви ж мене побачите» (Йо. 14, 18-19). Він завжди знайде можливість об’явитися в твоєму житті, щоб ти міг зустрітися з Ним.

Погляд

  1. Євангеліє розповідає про багатого юнака, сповненого ідеалами, але який не мав сили змінити своє життя. Тоді «Ісус, поглянувши на нього, вподобав його» (Мр. 10, 21). Чи можеш уявити цей момент, цю зустріч двох поглядів – людини й Ісуса? Якщо Ісус тебе кличе, запрошує до якоїсь місії, то спочатку дивиться на тебе, проникає в глибину твого серця, відчуває і розуміє все, що в тобі діється, фіксує на тобі свій погляд: «А йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів […]. Пройшовши звідтіль далі, побачив інших двох братів» (Мт. 4, 18.21).
  2. Багато текстів Євангелія показують, як Ісус звертає всю свою увагу на людей, на їхні турботи, на їхнє страждання. До прикладу: «Він, бачивши юрми народу, милосердився над ними, бо вони були стомлені й прибиті» (Мт. 9, 36). Коли здається, що всі нас ігнорують, що ніхто не цікавиться тим, що з нами відбувається, що ми не маємо для нікого ніякого значення, то Ісус цікавиться нами. Саме це Він проявив стосовно Натанаїла, який був самотнім і зануреним у свої роздуми: «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею» (Йо. 1, 48).
  3. Саме тому, що Ісус уважний до нас, Він може розпізнати кожний твій добрий намір, кожний твій добрий дрібний вчинок. Євангеліє розповідає, що Він побачив «вдову убогу, що кидала туди дві лепти» (Лк. 21, 2) і відразу звернув на це увагу своїх апостолів. Ісус звертає свою увагу у такий спосіб, що оцінює в нас добрі речі. Коли сотник з повною довірою просив Його, то, «почувши це Ісус, здивувався» (Мт. 8, 10). Як добре знати, що коли інші ігнорують наші добрі наміри та вчинки, то Ісус не нехтує ними, а дивується.
  4. Він, як людина, навчився цього від Марії, своєї мами. Вона «пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці» (див. Лк. 2, 19.51) і разом зі св. Йосипом учила Ісуса від наймолодших літ бути уважним.

Слова

  1. Хоча в Святому Письмі маємо Його Слово завжди живе й актуальне, але іноді Ісус кличе нас внутрішньо йти до кращого місця. Краще місце – це Його Серце. Він кличе нас туди, де зможемо відновити сили і знайти мир: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Тому Він просив своїх учнів: «У мені перебувайте» (Йо. 15, 4).
  2. Слова Ісуса показували, що Його святість не виключала почуттів. У різних ситуаціях вони проявляли палку любов, яка за нас страждає, яка зворушується, яка плаче. Очевидно, що Йому не байдужі звичайні людські турботи і страждання, такі як втома чи голод: «Шкода мені люду, […] а не має що їсти. […] ослабнуть дорогою; деякі бо з них поприходили здалека» (Мр. 8, 2-3).
  3. Євангеліє не приховує почуттів Ісуса до Єрусалима, улюбленого міста: «І як наблизився і побачив місто, він над ним заплакав» (Лк. 19, 41) і висловив своє найбільше прагнення: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру!» (42). Хоча євангелісти часто показують Ісуса могутнім і славним, але також показують його почуття перед лицем смерті та болю друзів. Перед тим, як розповісти, що біля гробу Лазаря «Ісус заплакав» (Йо. 11, 35), в Євангелію наголошується, що «Любив же Ісус Марту і її сестру, і Лазаря» (Йо. 11, 5), і коли побачив, що Марія і присутні плачуть, то «відчув жалощі в дусі» (див. Йо. 11, 33). Цей опис не викликає сумнівів, що сльози були щирими, викликані глибоким жалем. Врешті, також не пробували приховати тривогу Ісуса перед його насильницькою смертю із рук тих, яких Він так любив: «Почав жахатись та тривожитись» (Мр. 14, 33), і засвідчив: «Душа моя вся смутиться аж до смерти» (Мр. 14, 34). Внутрішнє сум’яття з усією силою проявляється у воланні Розп’ятого: «Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?» (Мр. 15, 34).
  4. Якщо на це дивитися поверхнево, то воно може здаватися тільки релігійною сентиментальністю. Але це дуже важливий і вирішальний чинник. Вершина його вираження – Христос на хресті. Це найвимовніше слово любові. Це не шкаралупа, не чистий сентимент, не духовна втеча. Це любов. Ось чому св. Павло, шукаючи відповідних слів для вираження своїх стосунків з Христом, сказав: «Полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20). Знати, що Ісус його любить, – це було найбільше переконання Павла. Жертва Христа на хресті пригнічувала його, але мала значення тільки тому, що за нею стояло щось більше: «Полюбив мене». Коли багато людей у різних релігійних пропозиціях шукали спасіння, добробуту чи безпеки, Павло, натхнений Святим Духом, зміг глянути далі й захопитися чимось більшим і фундаментальним: «Полюбив мене».
  5. Після споглядання Христа, бачачи як Його жести й слова допомагають пізнати Його Серце, пригадаємо, як Церква роздумує про святу таїну Серця Господа.

[1] Значна частина роздумів першого розділу натхнена неопублікованими працями о. Дієго Фареса ТІ; нехай Господь обдарує його вічним життям.

[2] Див. Гомер, Іліада, 21, 441.

[3] Див. там само, 10, 244.

[4] Див. Тімей, 65 c-d і 70.

[5] Гомілія під час св. Меси, Дім Святої Марти (14 жовтня 2016): L’Osservatore Romano, іспанською мовою (21 жовтня 2016), ст. 9.

[6] Св. Йоан Павло ІІ, Ангел Господній, 2 липня 2000: L’Osservatore Romano, 3-4 липня 2000, ст. 4.

[7] Там само, Катехеза, 8 червня 1994: L’Osservatore Romano, 9 червня 1994, ст. 5.

[8] Біси (1873).

[9] ROMANO GUARDINI, Religiöse Gestalten in Dostojewskijs Werk, Mainz/Paderborn, 1989, pp. 236ff.

[10] Karl Rahner, Algunas tesis para la teología del culto al corazón de Jesús, en Escritos de Teología, t. 3, Taurus, Madrid 1961, 370.

[11] Там само, 371.

[12] Byung-Chul Han, El corazón de Heidegger. El concepto de “estado de ánimo” de Martín Heidegger, Herder, Barcelona 2021, 68-69.

[13] Там само, 107; див. 313.

[14] Див. там само, La agonía del Eros, Herder, Barcelona 2014, 9-11.

[15] Martin Heidegger, Aclaraciones a la poesía de Hölderlin, Alianza, Madrid 2005, 133.

[16] Див. Michel de Certeau, L’espace du désir ou le «fondement» des Exercices spirituels: Christus 77 (1973), pp. 118-128.

[17] Itinerarium mentis in Deum, VII, 6, en Obras de San Buenaventura, I, BAC, Madrid 1945, 633.

[18] Proemium in I Sent., q. 3, en Opera Omnia, vol. 1, Ex typographia Colegii S. Bonaventurae, Quaracchi 1882, 13.

[19] S. John Henry Newman, Meditaciones y devociones, Edibesa, Madrid 2007, 310.

[20] Душпастирська Конституція Gaudium et spes, 82.

[21] Там само, 10.

[22] Там само, 14.

[23] Див. Дикастерій Віровчення, Декларація Dignitas infinita (2 квітня 2024), 8: L’Osservatore Romano, іспанською (12 квітня 2024), ст. 7.

[24] Апостольська Конституція Gaudium et spes, 26.

[25] Св. Йоан Павло ІІ, Ангел Господній (28 червня 1998): L’Osservatore Romano, іспанською (3 липня 1998), ст. 1.

[26] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 83: AAS 107 (2015), 880.

[27] Гомілія під час св. Меси, Дім Святої Марти (7 червня 2013): L’Osservatore Romano, іспанською (14 червня 2013), ст. 2.