о. О. Кривобочок ТІ
Молитва тісно поєднана з релігією, точніше – з Вищою Істотою у цій релігії: християнський особовий Бог, творець усього, отож Він понад усім, всемогутній тощо; грецькі особові боги, які не створювали світу, їхня могутність обмежена, над ними стоїть якась вища не проявлена сила; особові духи предків; безособові духи чи надприродні сили тощо.
Якщо візьмемо пересічного адепта якоїсь релігії, то молитва для нього – це виконання обов’язків і реалізація прав щодо Вищої Істоти. Молільник – суб’єкт, Вища Істота – об’єкт. Зв’язок суб’єкта з об’єктом – це комплекс обов’язків і прав. У цьому плані релігійний світогляд віруючих усіх релігій однаковий. Пізнати і зрозуміти обов’язки і права – це пізнати і зрозуміти об’єкт пізнання – Вищу Істоту. Оскільки Вища Істота в кожній релігії своя, то пізнання та знання Вищої Істоти в усіх релігіях різне. На рівні знання та розуміння Вищої Істоти релігії розбігаються, отож у цьому плані віруючі різних релігій відрізняються між собою.
Основна увага у релігії звернена на Вищу Істоту. Людство має багато релігій і багато Вищих Істот – цілий пантеон. Серед цього пантеону лише одна Вища Істота справжня, всі інші фіктивні. Само собою зрозуміло, що справжня Вища Істота є лише в моїй релігії, всі інші релігії фіктивні. А молитвою може бути звернення лише до справжньої Вищої Істоти, отож лише в моїй релігії є молитва, інші релігії марнують час або звертаються до чорта (в розумінні частини воцерковленого християнства).
Християнська теологія перших століть у великій мірі розвивалася на неоплатонізмі і щодо духовності прийняла неоплатонський принцип: ab exterioribus ad interiora, ab interioribus ad superiora – від зовнішнього до внутрішнього, від внутрішнього до вищого. І цей принцип реалізовували в своїй духовності єгипетські пустельники.
- Від зовнішнього до внутрішнього. Спершу зовнішнє зречення – із цивілізованого світу в пустелю, зведення потреб тіла до мінімуму. Потім внутрішнє зречення – боротьба зі спокусами, пристрастями, бажаннями, помислами.
Чи можна цей процес назвати молитвою? У стислому значенні молитва – це особовий зв’язок, усвідомлений і відчутний, між двома особами, отож не можна. Але якщо глибше ввійдемо у християнське розуміння духовності, то в класичному поділі духовності на три дороги: очищення, просвічення і з’єднання контакт з Богом-особою починається щойно тоді, коли молільник твердо стоїть на дорозі просвічення. Більшість християн не доходять навіть до дороги очищення, і в такому розумінні всі літургійні та культові молитви випадають із обсягу молитов. Але чи тільки молитва у стислому розумінні є молитвою, чи молитва у ширшому розумінні також буде молитвою, лише іншого рівня?
Звернімо увагу на мотивацію або спонуку радикально змінити свій спосіб життя – зовнішній і внутрішній. Християнство у Єгипті процвітало, Александрія тоді була християнським центром світу. Отож, вони втікали від грішного й безбожного язичницького світу (в Александрії християнство мирно співіснувало з місцевою древньою єгипетською релігією і розвинутою юдейською діаспорою), чи від процвітаючого християнства? Мотивація – незадоволення християнською релігією або своєю особистою християнською вірою, яка їх духовно й внутрішньо не насичувала, відчуття в душі браку чогось суттєвого. А що могло бути основою чи першопричиною такої мотивації? Бог, Божий голос, тихий, не проявлений, який на рівні підсвідомості та почуттів постійно шептав, як Авраамові: «Вийди з землі твоєї й з дому батька твого». А втеча в пустелю – це відповідь на Божий голос, отож молитва, діалог з Богом на неусвідомленому рівні.
Від зовнішнього до внутрішнього. Чи не відбувається щось подібне в християнстві сьогодні, тільки в інших формах. Ніхто з християн не втікає в пустелю, але багато втікають у свій внутрішній світ, який часом супроводжується припиненням релігійних практик і відвідування церкви. Часом людина й далі ніби воцерковлена, практикує християнство, але паралельно шукає чогось поза християнством – в далекосхідних медитаціях, у книжках по езотериці тощо. Дуже легко у цьому бачити негативний процес – ослаблення віри, спокуси і дії злого духа. Набагато важче подивитися глибше.
Людина отримала віру в готовому виді відразу з усіма відповідями на запитання: хто такий Бог, хто така людини, суть і мета людського життя, культ, етика. Релігійні знання, культ, етика, воцерковлення мають діяти автоматично, духовно її розвивати. Тільки чи така теорія реалізується на практиці, а якщо реалізується, то чи завжди і з кожним християнином? Чи у багатьох випадках жодного росту немає, а християнська доктрина виконує негативну роль – людина навіює собі, що з нею все добре, бо вірить, ходить до церкви, не грішить, хоча внутрішній стан зовсім протилежний.
Якщо хтось кидає християнство, церкву, віру, Бога, то може тому, що ніколи не мав християнства, віри й Бога – жив ілюзіями та ідолами. І зовнішній відхід від церкви – це неусвідомлена відповідь на Божий голос, отож крок на шляху до Бога.
І тому дуже важливо зрозуміти саму глибоку неусвідомлену мотивацію зовнішніх учинків.
- Від внутрішнього до вищого. У християнстві спрямування до вищого мало би означати спрямування до особового Бога, Бога Об’явлення. Але в пустельників усе відбувалося ніби навпаки – позбутися усіх думок про Бога, усіх понять Бога, щоби в голові була повна порожнеча – нірвана. Не думати, не уявляти, не відчувати. Ззовні це виглядає як буддизм, а в християнстві це називається апофатизм, представниками якого були Діонісій Аеропагіт, Григорій Нісській, Микола Кузанський, хоча принцип про непізнаваність Бога людською мовою та поняттями виразно сформулювали ще Упанішади.
А що далі? Теоретично все просто – щоби живий Бог увійшов у людину, для нього треба звільнити місце, захаращене казна чим. Це ніби з’єднання протилежностей – порожнеча переходить у повноту. Набагато важче зрозуміти – як це відбувається практично.
Коли перейдемо до нашої епохи, то зміна релігійних орієнтирів людини, захоплення езотерикою, різними духовними та психологічними практиками та ученнями тощо – це пошуки живого Бога, тільки дуже часто напомацки і навмання. Людина звільнює голову від того, що не є Богом, наповнює її чимось іншим, що на деякий час задовольняє душу, поки не відчує й не усвідомить, що і це не є Богом, викидає це й шукає щось інше, і може навіть не розуміти, що з нею діється, бо глибинна, фундаментальна мотивація не проявлена, не усвідомлена.
