Отець Андрій Зелінський ТІ – доброволець, перший військовий капелан Збройних Сил України. В розмові для журналу «Духовне Життя» («Życie Duchowe») розповідає про себе, про те, як потрапив до Товариства Ісуса. Про те чому поїхав на війну і які події сталися з ним на Сході України. Як послуга капелана змінила його життя і допомагає ветеранам повертатися до звичайного функціонування після війни.

Шановний Отче, Ви відомі в Україні, але за кордоном Вас не всі знають, в тому числі і Ваші брати з Товариства Ісуса. Чи можете на початку розповісти трохи про себе?

Я народився у Львові 1979 р. На той час іще в Радянському Союзі. Дитинство минуло з батьками й старшим братом. Улюбленою грою мого дитинства були мандри велетенськими політичними мапами світу. Найчастіше, використовуючи карту, об’їздив дорогами цілі США. Тоді навіть не міг сподіватися побувати за океаном, але згодом, по завершенні школи, то стала моя перша мандрівка, коли я вирушив на чотири роки філософських студій і семінарійної формації до St. Basil College у Stamford, CT, USA. Упродовж тих років сформував свій духовний світогляд: у мене з’явилося багато можливостей пізнавати людину і світ, але найбільше часу упродовж десяти наступних років я проводив із книжками. Там я познайомився і з Франциском з Асижу, і з Матір’ю Терезою з Калькутти, і з Іваном від Хреста, і з “Філокалією” та з іншими класиками християнської духовності. Проте, не книгами єдиними! Уже під час навчання шукав можливостей послужити іншим, краще зрозуміти людину: працював у спільноті “Лярш” в Syracuse, NY, USA, регулярно відвідував будинок для літніх людей, допомагав братам Матері Терези служити “найубогішим з найубогіших” на вулицях Лос Анджелесу.

Звідки дізналися про Товариство Ісуса? Єзуїти В Україні не дуже відомі.

Дізнався вже будучи в Римі, коли вже розпочав свої богословські студії мені до рук потрапила книга, яка містила короткий опис шкіл християнської духовності. З-поміж інших йшлося там також і про ігнатіанську духовність. Найбільшим відкриттям для мене став той факт, що такі вислови, як “бачити Бога у всьому”, “споглядальний у діяльності”, “рубежі”, “на більшу славу Божу”, давно вже становили частину моєї особистої духовності, навіть коли я не знав, що вони походять з одного джерела та належать тому самому авторові. Так відбулося моє перше знайомство зі Святим Ігнатієм. А далі – знайомство з римськими єзуїтами на Східному інституті та зрештою під час навчання на Ґрегоріані, з італійськими єзуїтами в JRS, перший досвід Духовних Вправ, встановлення контакту з єзуїтами в Україні та зрештою ухвалення рішення долучитися до Товариства Ісуса, що й трапилося 2003 року.
Що Вас притягнуло до Товариства Ісуса? Може якісь конкретні особи або плоди душпастирської чи інтелектуальної праці єзуїтів?
Як я вже згадував, моя перша зустріч з Товариством Ісуса відбулася на сторінках книжок. Мене цікавила духовність, різні школи духовності. Якось натрапив і на ігнатіанську. Згодом мав багато учителів-єзуїтів під час навчання в США та в Римі, що уможливило контакт із Товариством в Україні. Те, що приваблювало мене понад усе – духовність, що створювала можливості живого контакту з Богом. Я не вірю у паралельні світи, вірю в єдину дійсність і її Творця. Для мене ігнатіанська духовність дуже реалістична: у ній достатньо місця для грішника. Вона динамічна, як саме життя. У “Духовних Вправах” Святого Ігнатія немає статики абстрактних суджень, усе походить із виміру живої зустрічі людини з Богом Творцем і Богом Другом. Гадаю, що саме ігнатіанська духовність стала для мене тією вирішальною принадою до Товариства Ісуса. Окрім духовності, приваблювали мене в Товаристві також наша традиція нести Добру Новину про визволення людини туди, куди мало хто іще ступав, на фронтири, надто в інтелектуальному апостолаті та у відданих зусиллях єзуїтів захищати соціальну справедливість.

Отче, що для Вас було найважливіше в часах чернечої формації?

До мого рішення вступити до Товариства Ісуса я вже закінчив чотири роки філософських студій у St. Basil College, Stamford, CT, USA, та завершував бакалаврат з теології в Римі на Ґриґоріані, перебуваючи в римській колегії для українців греко-католиків. Поміж філософією та теологією був іще рік особливих студій для студентів зі східних церков у Папському Східному інституті. Саме тут особисто познайомився з великою кількістю єзуїтів-зірок серед викладацького складу: Томаш Шпідлік, Марко Рупнік, Джермано Марані та інші. Велика мрія про єзуїтську духовність стала ближчою, втіленою в конкретних постатях отців-ісусівців. Пригадую, як, на рішення настоятеля Товариства Ісуса в Україні отця Давида Назара щодо мого негайного вступу, мені довелося наприкінці лютого 2003 року залишити останній рік студій у Римі (без жодних гарантій, що колись зможу до них повернутися), попрощатися з теплою римською майже весною та відлетіти літаком на період передновіціату тривалістю шість місяців до Москви. Насправді, я летів у нікуди: якби не моя віра у власне покликання до Товариства Ісуса, це міг би стати часом глибокого особистого зламу. Все, що мало якесь значення для мене в житті, залишилося десь в Україні, США чи Римі. Росія була значно далі від мене, аніж сама географія. Увесь цей час потребував від мене глибокого смирення, щоб те, що там зі мною відбувалося, мало якийсь сенс. Згодом – два роки новіціату в Новосибірську. Те, як я прожив ті часи, було для мене найяскравішим свідченням мого покликання до єзуїтів, бо, вступаючи до згромадження, мені довелося дуже різко звернути убік від усього чим жив до тієї миті. То були обставини, які б мали змусити мене дещо злякатися – різких життєвих змін, браку певності, нового типу формації, зрештою – Сибіру. Я вірив, що йшов увесь цей шлях з Ісусом, що моя мандрівка – це таки його покликання. Ця віра наповнювала моє життя сенсом, дозволяла впевнено заглядати в очі страхам, коли необхідно було робити вибір, приймати рішення, залишати звичне і рухатися до незнаних горизонтів. Тільки згодом я помітив, скільки сили почерпнув на тих стежках.

Що саме в ігнатіанській духовності виявилося для Вас найважливішим? Що з цього допомагає Вам і сьогодні? Чи це якась її відмінна риса, чи може якась практика?

Моє розуміння ігнатіанської духовності викристалізувалося під час теологату в Collegio del Gesu, в Римі, куди я згодом знову повернувся, щоб завершити свої богословські студії. Найперша асоціація, яку відчуваю, коли думаю про ігнатіанську духовність із того часу – це свіжість, відчуття глибокої чистої свіжості світанку, нового дня. Мабуть, тому що для мене духовність – це таки про мандрівку до себе іншого, до тих вимірів власної особистості, де Господь приготував для мене щось нове, свіже. Інколи мені здається, що я легко міг би написати цілу книжку про ігнатіанську духовність за одне сидження. Вона мені завжди видавалася дуже природною, цілком моєю. Тут не бракує викликів і можливостей для росту, для самовідкриття і для творчості. Не можу говорити про нашу духовність без захоплення. Тут – постійний процес творення людини, який спонукає до творчості також по відношенню до світу. Ігнатіанська духовність для мене – це про виклик, про мандрівку, про творчість, але понад усе – про автентичність, про справжність. Тут можна бути вразливим, але не можна бути без місії. Тут не можна бачити дрібно і не мріяти про велике, незважаючи на власні обмеження. Мене досі вражає її реалістичність.

Отче, Ви також цікавитеся політологією. Звіди у Вас таке зацікавлення? Чи воно походить від ігнатіанської духовності чи від ситуації, в якій зараз знаходиться Україна?

Мене завжди цікавила людина. І я багато років прожив безвилазно у світі книг. Спершу я серйозно цікавився філософською антропологією, згодом історією і психологією. Вершиною наукових знань про людину вважаю політичні науки, які дозволяють аналізувати її в контексті інституційно організованого суспільства. Для мене політика – це мистецтво турботи про людину та людське суспільство. У радянській державі політика завжди була по інший бік від людини. А насправді йдеться про єдиний спосіб раціональної організації людського життя та різного формату людських відносин, аби захисти саме життя та уможливити розвиток особи. Сьогодні я викладаю курс “Сучасні теорії політики та влади” в Українському Католицькому Університеті (а ще “Християнський світогляд і сучасна культура” в Київській семінарії УГКЦ та “Лідерство” в Інституті лідерства та управління УКУ) та майже постійно присутній у національному медіапросторі з великою кількістю інтерв’ю, в яких намагаюся розкрити ціннісний вимір політичного процесу як особливого типу служіння. Темою мого дисертаційного дослідження, яке я розпочав у Національному університеті “Києво-Могилянська Академія”, є ідеологія національної безпеки. Я досліджував, і продовжую це робити, складний соціальний і політичний феномен ідеології та вивчаю, як у сучасному суспільстві, в сьогоднішньому геополітичному контексті, політики національної безпеки набувають ознак ідеологій. Одне з моїх служінь – радник Глави УГКЦ зі стратегії комунікації, що передбачає мого доброго розуміння суспільних процесів та політичного контексту, аби запропонувати якісний аналіз ситуації, що надавав би можливості церкві ефективно послужити своїм вірним та усім людям доброї волі. Пригадую слова Папи Франциска, який під час однієї зустрічі з молоддю сказав, що “політика – то найвищий рівень милосердя”. І саме цей вимір політики людство сьогодні потребує відкрити заново.

Ви не займаєтеся політикою тільки з інтелектуальної та дослідницької точки зору, практикуєте її. Але не в прямому розумінні політику, радше як допомогу її жертвам. Нам здається, що власне так можна назвати молодих хлопців, які захищають свою Батьківщину на Сході України. Що Вас до цього спонукнуло? Чи може це ігнатіанське „ayudar a las almas”?

Так трапилося, що під час своєї магістерки, що проходила у Львові, я познайомився з військовим капеланством у військовій академії. Тут для мене відкрився цілий новий світ. Понад усе військове середовище вражало мене якоюсь щирістю і відвертістю. Духовний супровід і різні форми душпастирського служіння тут створювали багато можливостей краще зрозуміти людину, адже військо – це завжди про стрес, і тут людині необхідна особлива психологічна й духовна стійкість. Ігнатіанська духовність – якісне джерело такої внутрішньої сили. Саме звідтіля я черпав ресурс, щоб надати допомогу молодим українським військовим.
Так розпочалася моя мандрівка у військове душпастирство, що триває й до сьогодні. Коли ж у 2014 році Росія розпочала збройну агресію проти України, анексувавши Крим і окупувавши території на сході країни, я став першим військовим капеланом, який отримав дозвіл від Генерального штабу Збройних Сил на виїзд у район бойових дій. Варто згадати, що в українському війську офіційно капеланство з’явилося лише у 2016 році, а сам закон про Службу військового капеланства (співавтором якого є також я) з’явився лише в листопаді 2021 року. На початку війни ми всі були волонтерами. Кожен намагався послужити чим міг і як міг, щоб підтримати українського воїна. І тоді це мало дуже глибоке духовне значення. Це сьогодні Європа і світ уже відверто говорять про російську агресію проти України, у 2014 про нашу війну говорили і знали мало, про причетність до неї Росії взагалі намагалися не згадувати з огляду на певну політичну кон’юнктуру. І тому служіння військового капелана на полях українського фронту для мене виглядало як служіння самій людяності та правді, у час, коли цивілізований світ, який багато говорить про цінність людського життя, так легко і зовсім добровільно намагається свідомо заплющувати очі на таке очевидне зло гібридної війни в Україні.

Ваші підопічні на фронті відчувають найбільші труднощі. Їхнє життя в постійній небезпеці. Вони є свідками того, як отримують поранення або гинуть в бою їхні колеги і друзі. Як вони це переживають? Як ви їм допомагаєте?

У 2014 році я став першим військовим капеланом при штабі АТО. Упродовж наступних років виїжджав у дуже гарячі точки українського Сходу: Піски під Донецьким аеропортом, Дебальцеве, Авдіївська промзона, Широкине та Водяне. Коли в Збройних Силах України з’явилася офіційна посада для капелана як цивільного працівника у війську, я став першим капеланом у Морській піхоті України. І тут намагався працювати в двох напрямках: захистити людське в людині в умовах війни та систематизувати певний військовий етос, що міг би допомогти сформувати особисту духовну стійкість навіть після повернення з фронту. У війську я прослужив до жовтня 2018 року, коли мене перевели до Києва на посаду заступника керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ. Сьогодні я відповідаю за організацію служіння капеланів нашої Церкви у війську, за підтримку сімей військовослужбовців і ветеранів, за взаємодію з органами державної влади у сфері задоволення духовно-релігійних потреб українських воїнів. Але досвід війни (майже повних три роки на фронті) залишається для мене визначальним.
Зазвичай, я визначаю війну як руйнацію простору та часу. Категорії, якими ми звикли бачити та аналізувати об’єктивну дійсність і відчувати певний рівень безпеки раптом зазнають нищівного удару. Зникає звичний для людини розподіл на час, коли можна відпочити, і час, коли потрібно працювати. Послаблюються усі сформовані цівілізацією системи захисту. Дійсність стає загрозою – ціла дійсність. І тут людська психіка може обрати новий режим свого функціонування – тотальний захист. Це ніби заглянути по той бік світу, як ми його знаємо, до основ людського суспільства, де виживати доводилось силою в агресивний спосіб. Зрештою, агресія стає основним механізмом самозахисту. Тим механізмом, який може вивести людину з ладу на тривалий період. Навіть після повернення з фронту. Страх у цьому контексті також може набувати двох форм прояву: і як здорової реакції на конкретні фізичні загрози життю, і як глибокої духовно-психологічної кризи, що лякає відчуттям безвиході. Цей другий вид страху може паралізувати. І не лише на війні. Він піддається лише сенсові. Коли людина розуміє, навіщо вона робить те, що їй доводиться робити, або принаймні, коли шукає для себе відповіді на таке запитання, стає легше прорватися. Але не можна цілу війну редукувати лише до пострілів і розривів. На війні живуть люди. З їхніми мріями, планами, болями, радощами і розчаруваннями. Тому якісні людські стосунки, дружба, братерство, на війні залишаються місцем зцілення. Страх – то завжди про порожнечу. Каже Святе Письмо, що тільки любов здатна її здолати. Пам’ять про тих, кого захищаєш – сім’ю, рідних, близьких – додає сили у найскрутніші часи. Отож, як на мене, існує дві основні зброї проти страху в умовах бойових дій – сенс і дружба.
Одним із найбільших болів у військовому колективі залишається біль втрати. Дуже добре пам’ятаю, коли в 2015 році довелося втратити багатьох товаришів. Враження було, наче частина мене сховалася в тінь. Бо ж коли з твого життя зникають близькі люди, вони забирають зі собою частинку тебе. Коли людині стає темно, важливо не сховатися в окопі, а знайти в собі відваги вилізти зі сховку своїх страхів і почати запалювати зорі – скерувати свої зусилля на те, щоб люди навколо тебе відкривали власний птенціал, ставали світлішими, знаходили певне глибше розуміння, та теплішими, вповні переживали глибину якісних людських стосунків. У світлі інших людей легше помітити контури власного буття. Я називаю таку практику “starlighting” – мистецтво запалювання зір.


Ті, хто повертається з фронту травмований, поранений тілом і душею, напевно, бориться зі страхами після страшних переживань війни. Що для таких людей можна зробити?
9. Таке мистецтво дуже корисне для тих, хто повернувся з війни. Часто кажу, що можна повернутися із району виконання бойових завдань, але напевне не завжди можна повернутися з війни. Війна ранить глибоко. Тому так важлива певна духовна терапія, аби життя знову набуло барв і змісту. Ветеранам, як повертаються у мирне повсякдення слід знову здолати страх і відчути себе вдома, повірити, що вони мають право на цей світ без війни, і що тут вони можуть реалізувати власний людський потенціал. У таких випадках знову необхідне плече, на яке можеш опертися, і вуха, готові вислухати. Ветеранам необхідна відвага винайти себе заново. Не віднайти, а таки винайти. Побачити можливості та повірити в себе. За роки війни я видав чотири книжки коротких роздумів власне про ці речі: про пошук сенсу, про відвагу бути собою, про цінність життєвої мандрівки, про воїна в людському серці. Для мене бути людиною – означає ставати собою, розкривати власний потенціал, ставати особою, здатною на унікальний спосіб вступати у стосунки з іншими людьми та з Богом. Війна, в першу чергу, ранить нашу людяність.
Часто кажу, що місія військового капелана – бути поруч, аби прихилити небо до людини у військовому однострої. Аби захистити найбільший Божий дар для нас – нашу людяність. Не вірю в абстрактну “людяність”. Вона, як образ Божий, має свої чіткі координати в контексті історії: здатність обирати добро, шукати істину, захищати справедливість та споглядати красу. Це те, що я намагався комунікувати на фронті. Людяність, зранена війною, потребує повернення до себе справжньої, здатної любити. Це те усвідомлення, яке може допомогти ветеранам знайти духовне зцілення. Воно дається легше людям, які повірять, що вони мають чим поділитися з іншими, і шукатимуть шляхів у цивільному житті й надалі служити своїй країні та своєму народу.

Що б ви хотіли на кінець передати нашим Читачам?

Війна навчає сили віри – у себе, в іншого, в нездоланну силу Добра. Здолати війну у власному серці може лише той, хто знайшов у собі відвагу знову полюбити – світ і людей у світі. Тільки щира і чесна любов здатна згенерувати сенси у наших життєвих буднях, тільки їй під силу здолати монотонність людського досвіду в світі та вирушити у нову мандрівку, до нових горизонтів. Вірю, що людина народжується в мандрівці – від неможливого до дійсного, від себе вчорашнього до себе завтрашнього. Людини без власної мандрівки не існує. Важливо лише знайти в собі відвагу зробити перший крок. Будь-яке зцілення потребує тієї ж відваги. Мені здається, що ціла наша ігнатіанська духовність власне про таку відвагу. Адже вона народилася в серці Мандрівника, якого торкнувся Божий дух. Я дуже добре пам’ятаю, як одного зимового дня під час інтенсивного обстрілу я опинився в якомусь саді, присівши за дірявою стіною, яка, насправді, не могла мене ні від чого сховати. Кулі стинали гілля дерев, розриви мін стрясали землю. У такій ситуації важко думати. Я розумів, що слід молитися, але якось навіть там не міг собі дозволити просити Бога про порятунок, бо ж сам колись обрав це служіння, хотів перебувати там із хлопцями, щоб послужити. Просити про порятунок виглядало мені тоді як зрада самому собі. То ж тоді під пострілами я просто почав подумки промовляти добре відомі нам слова: “Нехай на все буде твоя свята воля”, “Не як я бажаю, а як бажаєш Ти” Це не про песимізм і безвихідь, це, мені здавалося, про любов, яка долає страх. Бути Божим у контексті світового хаосу – прояв тієї відваги, якої нам, Церкві Христовій, так сьогодні потрібно. Людини без власної мандрівки не існує. Без обрію, без справи, яка вимагає відваги і зусиль, без побратима в дорозі, без мрії більшої за саме життя, людини не існує. Залишається лише біологія. Мені здається, що на війні, як і у мирному повсякденні, найбільша відвага, на яку здатна людина і якої від нас, єзуїтів, сьогодні чекає світ, – відвага вірити. Без віри в новий горизонт у далеку подорож не вирушити. Без віри в себе не ступити першого кроку. Без віри в нездоланну силу Добра – не дійти.