БОГ ПРИХОДИТЬ УВЕЧЕРІ…

Spread the love

​Бог приходить увечері. Коли темрява ще не остаточна. І звідтіля, з тієї темної, але ще не остаточної темряви по дрібненьких фотонах виколупує світло, щоб потім урочисто над глобальною пусткою та порожнечею проголосити: “Нехай буде світло!” (Буття 1, 3). І світло таки настає. Так, принаймні, про це в Біблії пише. Дивно. Якщо б мене колись попросили написати власну історію сотворення світу, я б, чесно, розпочав з ранку: перший промінь на далекому обрії всесвіту, несміливе світло світанку, перемога над глобальним безладом – початок. Усе як годиться. А у Бога якось не так: Він, виявляється, розпочав творити світ увечері. Розумієте, ціла Біблія розпочинається увечері! Творити світ зранку, мабуть, значно простіше, адже попереду ще цілий день. А от розпочати сотворення світу увечері вимагає віри в те, що він переживе ніч. Відділити світло від темряви і створити ранок – простий рецепт надії. На таке здатний тільки Бог. І дитина.

​Одним словом, розпочати творити щось увечері вимагає відваги бачити ранок свого творіння. Потрібне якесь особливе уміння не боятися ночей. Надія – це як раз тоді, коли ти вже звечора бачиш світанок наступного дня: не очима, серцем. І нехай попереду ще цілі століття нічної темряви. Ти бачиш! Треба, проте, дуже любити життя, щоб так бачити. Бог приходить увечері, щоб створити ранок. Розпізнають його, щоправда, тільки діти. Лише діти здатні на надію. Вони добре бачать у своїй уяві те, чого бажають. Лише діти насправді щось тямлять у житті. Вони просто уміють жити. Дорослі життя бояться, вони від нього захищаються “ефективністю”. Перелякані ідеологи! Діти знають лише те, чого дорослі їх навчили, тобто, як усе має бути. А от самі дорослі вже обросли досвідом, тому й знають лише те, як усе насправді є. Так і настає для них ніч: важко їм побачити, як те, як усе є, з тим, як усе має бути, примирити. Тоді й починають вигадувати та виправдовуватися, ліпити різні ідеології, щоб не так боляче було собі в поразці зізнатися. Дорослі обманюють. А діти – ніколи. Тобто, коли діти й намагаються якусь побрехеньку зліпити, то роблять це чесно: це ж для них не замість правди, а просто інший варіант тієї ж правди. У них без ідеологій. У них є надія.

​Тепер мода пішла кроки рахувати. Хоча б у такий спосіб можна вдавати, що ти щось у цьому житті контролюєш – ефективний значить. Щодня тисячами кроків міряємося. Проте, смак одного кроку, на жаль, відчуваємо зрідка. А крок – це ж круто! Якоїсь миті ціле твоє тіло, з усіма ідеями, що в ньому, відривається від землі й долає силу земного тяжіння, і ти на долю секунди – ніби птах… Це ж має бути смачно! Фітнес трекер, звичайно ж, той крок зафіксував, а серце ні. Життя таки рух, але не маячня. Коли життя рух, стає танцем. У танці кожен крок справжній, він щось каже, якусь емоцію світові являє, якомусь почуттю форми надає. У індусів, кажуть, коли Бог світ творить, танцює. Отак ціле нутро живого Бога стає рухом, матерією стає, виривається у світ і стає його – світу – душею. А ви бачили, як танцюють діти, малі діти? Там рух – таки душа. Не менше. І ціла маленька людина ніби на долоні: не над рухом, а в русі – сам рух. Тисячі кроків на день, зафіксовані маленьким трекером на лівому зап’ясті (до речі, в мене теж такий є, щоправда, використовую його лише як годинник) – то всього лише статистика. А життя і статистика – ох, і різні ж речі!

​Та й сам годинник, зрештою, – непотріб. Надумалось людині рух приборкати от і вигадала час: маю годинник – маю час! Саме так, Бог часу не творив, його створила людина. Бог створив рух, а людина подумала про рух і назвала його часом. Щоб Божий рух своєю думкою осідлати. Ще одна ілюзія наївної ефективності. Поразки боїмося. І правильно робимо, бо у кожної поразки присмак смерті. Смерть, до речі, вигадали дорослі. А дитина не знає смерті, вона знає лише життя. Їй годинник ні до чого. Вона ж кожної миті життя по-особливому відчуває. Годинник – ідеологічний механізм для тих, хто не вміє жити. Він їм потрібен для того, щоб залишатися ефективними. Ефективні зазвичай думають, що вони мудрі, а мудрі шукають життя, а не ефективності. Ні, я не проти ефективності, я просто за те, щоб життя мало зміст і смак, а ефективність цьому сприяла. Щоправда, мушу визнати, ефективний світ – небезпечний: у ньому замало дітей! Діти ж бо не уміють бути ефективними, вони тільки вміють бути дітьми.

​А знаєте де мені найбільше дітей довелось зустріти? На війні. Чесно. Кожен справжній воїн – дитина. Зуб даю, я на цьому добре розбираюся. Його не ідеологія цікавить, а життя. Не ефективність, а сам рух. Ідеологія цікавить замполітів. Для воїна перемога – сам процес, сам бій, час обстрілу, а не те, що після нього. То я про справжнього воїна. Про того, який воїном і після війни залишається. Без військового однострою, але озброєний цінностями. І немає, зрештою, значення, був він на війні, чи ні: для справжнього воїна війна скрізь. Адже ж хочеться жити у доброму і справедливому світі. А такі бажання потребують боротьби. Найбільше довіряю тим, які дивились в очі нічній темряві, але ні на мить не забували про ранок. Для мене вони справжні переможці – ті, хто “пройшов крізь темряву”. Навіть коли падали, піднімалися. І байдуже де: в окопі, на лікарняному ліжку, у мороці сумнівів. У паралізуючих сутінках страху і безвиході вони жили справжнім людським життям, танцювали свою перемогу по-дитячому, по-справжньому. Вони здолали ніч і створили ранок. Може, тому в Біблії й написано, що “Бог – воїн” (Вихід 15, 3)? Таких шалено поважаю. Скиглити і нити може кожен, а от не втрачати надії – по зубам не всякому.

​Слухайте, є у мене в Біблії ще одна книга улюблена. Не те щоб найулюбленіша, але справді до душі. Там усе зовсім просто, теж без жодної ідеології: усе суцільна марнота. Так і написано: “Марнота марнот – геть усе марнота” (Проповідник 1, 2). І, розумієте, автор, головне, так впевнено про це каже, ще й не один раз наголошує: “Усе марнота і гонитва за вітром” (Проповідник 1, 14). Виявляється однак, що там, де все марнота, марнота таки не зовсім усе. Правду кажу. Там, коли уважно вчитатися, окрім марноти, ще й життя є. Уявляєте? Не оте намислене, обдумане, осмислене, а те, що під ногами, осьдечки, по міліметрах розкладене, простюще таке, аж не звично. Воно ж таке вже дрібне під нашими ногами, що можна й не помітити. Дорослі, як правило, так і роблять, не помічають, пролітають повз нього на шляху до чергової веселки на черговому небокраї. Серйозно. А от з дітьми геть усе інакше. Неодноразово спостерігав, як мати чи батько тягне кудись свого малюка, силує в напрямку якогось світлого майбутнього, а той став – і ані кроку. Зась! І байдуже йому чи він зараз на ескалаторі в київському метро, чи на самісінькому центрі проспекту Перемоги о сьомій вечора. У нього там раптом власний смисл тієї миті вималювався, життя якогось особливого смаку набуло.

​Так от, все там, у тій книзі, марнота, а надія є. Де вона? А там, де й саме життя – тут і тепер. Правду кажу, Проповідник той, з Біблії, так зрештою про це й пише: “Нема нічого ліпшого для чоловіка, як їсти, пити та зазнавати собі добра зі своєї праці”. Уявляєте? Оце написав. Та ще й у Біблії! Правда, одразу ж й додав: “Я спостеріг також, що це з руки Божої приходить” (Проповідник 2, 24). Ну, звичайно, їсти – не означає об’їдатися, а пити – не означає напиватися. Але у контексті суцільної марноти надія там, де людина вміє відчувати смак життя і бачити його як дар Божий. Це ж як бачити світанок увечері напередодні! По-дитячому отак. Не помножувати ідеологій і багатоповерхових концепцій про життя, а жити. Це коли людина уміє за життя боротися власною працею, зусиль докладати, потіти, а згодом – смакувати його як спільно з Богом сотворене. Не ідею про життя, а саме життя. Бачити його, як діти бачать – тут і тепер.

​Кожна ідеологія приречена на поразку, а життя – ніколи. Ідеологія вимальовує чіткі контури, формує якісь сподівання, вимагає конкретних результатів. І саме тому приречена, бо все у житті або колись закінчується, або остаточно втрачає можливість розпочатися. А от саме життя – ніколи. Воно таки рух: рух може змінити напрям, але не може зупинитися. Переконаний, найкраще на життю розуміються діти. Для них не існує поразок. Наступного разу уважніше придивіться до малюка: кожна перешкода на шляху – можливість розпочати рух в іншому напрямку. Нуль ідеології, саме життя.

​Раджу також у Біблії “Плач Єремії” пошукати. Слухайте, там жах, що робиться! Ба, навіть “жах” не те слово – значно гірше! Спершу “згрішив, згрішив Єрусалим”, а тоді… “Око проливає сльози”, “у нутрі горить”, “серце перевернулося”, “діти й немовлята мліють по майданах міських, просять матерів своїх: “Хліба! Пити!” – суцільний “полин та жовч”. Страшно навіть усе це читати. І так цілих два з половиною розділи. Ти добре розумієш, що ситуація – радикальна безвихідь, руїна остаточна. Шкірою те все відчуваєш, поки читаєш. Аж тут раптом, усупереч усій можливій логіці, ні з того ні з сього, без будь-яких прелюдій і логічних увертюр, рядок про надію вистрибує. Там ж усі в двох попередніх розділах уже кілька разів повмирали. Звідки тут надії взятися? Важко навіть сказати, де на сторінках Біблії ще такі жахіття у такий детальний спосіб описано. А тут раптом посередині третього розділу: “Ласки Господні не скінчились, не вичерпалось його милосердя. Вони нові щоранку…” (Плач Єремії 3, 22-23). Та хто ж там після такої ночі ранок зможе розгледіти? Ідеологам не прорватися. Ступор від жаху і недовіри, суцільна ніч свідомості. А от нові покоління зможуть. Маля таки побіжить. Підніметься і як драпане назустріч тому сонцю, що сходить. Маля у сонце легко повірить. Діти не думають про надію, не говорять про неї, не лякаються її, вони нею постійно живуть: вони завжди добре бачать в уяві те, чого бажають серцем. Діти добре розуміються на життю. Їх не потрібно зайвий раз до життя припрошувати. Для них вечір – це вже початок нового ранку. Як для Бога.

​Надія – не байка. Про неї не варто багато розповідати, нею й справді можна тільки жити. Її особливо поціновують ті, хто вже бачив вечір, кого уже спалили, розстріляли, знищили, розтоптали. Для кого майбутнє вже лежало бездиханно лицем у пісок, як Єрусалим свого часу під ногами вавилонян. Для них світанок має особливе значення. Для таких ранок – справді початок, а не порожнє слово. І у нього варто вірити. Життя, як і надія, розпочинається увечері, коли вже ніби темно, але хтось ще бачить достатньо світла, щоб вхопити його долонею, а потім зірватися на ноги і запалити новий світанок. Адже й Бог, як там пише, також світ увечері почав творити. Хоча той світ, мабуть, уже стільки разів від тоді змінився! Важко й уявити. Не знаю, чи Бог все ще його розпізнає. Щось, гадаю, мало б таки залишитися незмінним. Цікаво, що саме. Може, діти?

​Іноді поглянеш навколо – глобальний балаган. А у ньому, крізь безлику маячню та вдавану ефективність, як по житньому полю, стрибають, перевертаються, носяться з широкими і яскравими усмішками зграя малюків, до нестями живих і щасливих. Без жодної думки про прірву попереду. Поміж ними сам Бог радісний і усміхнений витанцьовує танок творіння, підстрибує, плескає в долоні, за вітром гониться, з малюками щодуху навипередки бігає. І немає його щастю ні кінця ні краю. От так життя й триває. І дуже хотілося б, щоб так і тривало. Щоб, коли раптом звечоріє і жито огорнуть густі вечорові сутінки, на тому полі знайшовся хтось, байдуже звідки, якийсь ловець надії, що вміє бачити світло навіть крізь темряву ночі, і щоб він, уважно спостерігаючи за Божим щастям, був завжди готовий вчасно рвонути й успіти схопити якогось непосидючого малюка над самісінькою прірвою у житі. Як же ж нам сьогодні потрібні такі ловці! Як діти потрібні. Щоб, бува, і сам Бог-малюк якоїсь миті не спіткнувся, нехотячи, та не полетів шкереберть у безкраю прірву замислуватих і ефективних людських ідеологій.
​Я не вірю в Бога-ідеолога, вірю в Бога-дитину…

​“І був вечір і був ранок – день перший…” (Буття 1, 5).


o. Андрій Зелінський, ТІ



Залишити відповідь