Здобуваючи щоразу більший успіх у справі духовної реформи Римо-Католицької Церкви у Речі Посполитій, місіонери Товариства Ісуса звернули свою увагу і на православних. Орден св. Ігнатія почав перейматися питанням русинів та їх об’єднання із Апостольською столицею. A оскільки в той час розуміння еклезіології і сотеріології було уніфіковане, тому в ім’я спасіння душ пропонувалося не тільки об’єднання з Римом, але і прийняття латинського обряду, не кажучи вже про повну адміністративну залежність.

Спочатку Товариство Ісуса запропонувало саме таку концепцію унії. Особливо її пропагували віленські єзуїти, a зокрема відомий Петро Скарга. У своїй книзі, яка має довгу назву «Про єдність Божої Церкви під одним пастирем і про відступ греків від цієї єдності. З попередженням і нагадуванням до народів руських, що стоять при греках» отець Скарга відверто критикував візантійську традицію русинів, православну еклезіологію і церковнослов’янську мову; вказував і доводив русинам, що вони не мають богослов’я, гуманітарної освіти, абстрактного мислення, розвиненої церковної структури та організацій. Цю критику він обґрунтовував на підставі порівняння з успішною католицькою реформою, яка осучаснила Церкву, чітко окреслила богословське життя, покращила духовність пасторального служіння, поширила нову релігійну ментальність. Представники Київської Церкви, на жаль, на аргументи Петра Скарги не мали що відповісти, але залучилася до цієї дискусії та почали шукати засоби й способи для власної реформи. Єзуїти підхопили ініціативу руської шляхти і погодилися вести процес підготовки унії Київської Церкви із Апостольським Престолом.

Але принагідно треба зазначити, що концепція унії, яку пропагували Петро Скарга і Бенедикт Гербест, не була типовою для всього Товариства Ісуса. Загалом ж, орден в подібних процесах дотримувався, якщо говорити по сучасному, методу інкультурації. Це підтверджують розпорядження генералів ордену: отця Вітеллескі – у 1625 році, отця Оліви – у 1665 році, отця Татбурінні – у 1704 році. Ці генеральні настоятелі ордену не лише заборонили переманювати католиків візантійсько-слов’янського обряду в обряд латинський, але й розпорядилися, щоби єзуїти в Речі Посполитій вивчали візантійський обряд, місцеві традиції, духовність і церковнослов’янську мову.

Частина єзуїтів поділяла погляди щодо унії відомого українського латиномовного письменника Станіслава Оріховського, який ще у 40-60-тих роках XVI століття розвивав ідею унії Католицької і Православної Церков саме за принципом рівності віросповідань, тобто в контексті рішень Флорентійського Собору. Серед таких єзуїтів можна згадати отця Мартина Латерну, який народився в Дрогобичі. У 1570 році він вступив до чину єзуїтів. Був професором риторики, проповідником, капеланом гетьмана Миколи Мелецького, a від 1580 року – сповідником короля. Але від політики королівського двору тримався здалека, провадив душпастирську і благодійну діяльність. У 1591-1595 роках був настоятелем ордена у Львові та дорадником і теологом архієпископа Дмитра Соліковського у справах підготовки Берестейської унії. Загинув на Балтійському морі як мученик за віру, коли корабель, на якому він плив, захопили протестанти.

Ще одним із прихильників унії в сучасному розумінні «єдності у багатоманітності» був секретар генерала ордену єзуїтів отець Антоніо Поссевіно (1534-1611 рр.), якому доручали полагоджувати складні церковні та політичні справи. У 1581 році він вирушив до Москви з місією посередника для укладення миру між Річчю Посполитою і Москвою, проте його головне завдання полягало у вивченні релігійного життя тогочасної Московії. Після завершення своєї місії Поссевіно написав два трактати – «Лівонія» i «Московія». Цю інформацію Апостольський Престол мав би використовувати для вироблення методики душпастирської діяльності у Східній Європі.

Отець Поссевіно вважав, що на цьому європейському терені місіонерську працю доцільно було б розпочати серед народу, який проживає на давніх землях Київської Русі, що перебували під владою польського короля. Метою цієї праці мало б бути поєднання православних ієрархів на цих територіях з Католицькою Церквою, a не їх перетворення на «латинян». Практичні шляхи католицької місії та подальшої унії отець Поссевіно бачив такими:

– розпочати переговори з православним єпископатом;
– започаткувати просвітницьку роботу серед української шляхти;
– створити католицькі семінарії для місцевої православної молоді;
– налагодити переклади i видання богословських книг русинською мовою.

У 1583 році, з метою реалізації своєї програми унії, отець Поссевіно написав лист до кардинала Ді Комо. Він просив надіслати русинський і московський шрифти, щоб видавати церковні книги для потреб єзуїтських колегій і для загального розповсюдження. Але в Римі прохолодно поставилися до його прохання й не дали відповіді. Однак отець Поссевіно і далі наполягав, тоді йому категорично відмовили під приводом використання шрифтів для друку слов’янського перекладу катехизму отця Канізія.

Як підсумок цієї теми можна навести висновок науковця Василя Ульяновського із його книги “Історія Церкви та релігійної думки в Україні”: «Єзуїти зробили досить вагомий внесок у теоретичне опрацювання ідеї унії, запропонували конкретні методи її проведення та впливали у цьому напрямку як на курію, так і на королівську владу. Однак їхню роль і практичну участь у підготовці Берестейської унії не слід перебільшувати, a тим паче абсолютизувати. Водночас і Римська курія не зуміла належним чином оцінити заходи Поссевіно. Його відсторонили від справ на Сході, не дочекавшись практичних результатів його унійної програми. Важливо зазначити, що Антоніо Поссевіно був одним з найкомпетентніших і реально мислячих діячів Римо-Католицької Церкви, причетних до розробки її східної політики, і одним з найкращих представників ордену єзуїтів, які діяли в Речі Посполитій».