restorфешщт

Відзначаючи річницю двохсотліття відновлення Товариства Ісуса (1814-2014), поляки можуть тішитись по-особливому. У важкі для ордену роки 1773-1820 власне вони становили його серцевину, вони тривали у вцілілому в Росії Товаристві, і саме вони як вигнанці з Російської імперії у 1820 році стали організаторами церковних та шкільних інституцій на теренах деяких країн Європи та Америки. Цю річницю слід розглядати в контексті історії всієї Церкви на рубежі XVIII i XIX століть, коли просвітництво та французька революція призвели до масштабного релігійного спустошення.

Ліквідація Товариства Ісуса 

Ліквідація ордену єзуїтів у 1773 році в Польщі відбувалась у найменш очікуваний період, у часі найбільшого його розквіту. Польські провінції Товариства налічували в той час дві тисячі триста тридцять осіб, серед них – тисячу сто сімдесят чотири священики, у їхньому розпорядженні було кількадесят колегій і резиденцій зі школами та десятки місійних осередків, зосереджених головним чином на східних околицях Речі Посполитої. У другій половині XVIII віку в Польщі єзуїти були релігійним та культурним локомотивом, діяли практично у всіх сферах суспільного життя.

Єзуїти стали жертвою просвітництва – загальноєвропейського культурного тренду, який безсумнівно привніс із собою багато культурних і матеріальних вартостей, але поруч з тим і багато загроз і шкоди. В Польщі просвітництво, головним чином завдяки єзуїтам, мало християнський характер, однак, як і кожна велика ідеологічна хвиля, руйнувала на своєму шляху старий уклад, та не мала ще сформованого бачення нових порядків.

Від п’ятдесятих років XVIII століття єзуїти розпочали модернізацію своєї діяльності в дусі просвітництва, що зароджувалось, зреформували своє шкільництво, відряджали професорів для підготовки у західні університети (Праги, Парижу, Відня, Риму), а вивчені на Заході представники точних наук творили сильні наукові осередки у Вільнюсі, Познані і Львові. Велику допомогу у навчанні мов і точних наук надали французькі єзуїти, яких вигнали з їхньої країни у 1746 році. Зміни у всьому польському шкільництві відбувались систематично і планово. Спочатку формувались нові професорські кадри, потім готувались необхідні підручники, та в кінці забезпечувалась матеріальна підтримка у вигляді фондів. Таким чином, перед ліквідацією ордену вдалось вивести публічні єзуїтські школи на дуже високий рівень.

Однак багато лідерів просвітництва вважали орден єзуїтів головною перешкодою у культурній і суспільній перебудові світу. У його поваленні брали участь також давні сили: Португалія, Іспанія і Франція. Сигналом до ліквідації ордену було вигнання єзуїтів з Португалії у 1759 році, потім з Франції 1764 року, про що вже говорилось вище, і в 1767 році з Іспанії. Замикались колегії, школи і конвікти, а самі єзуїти розпорошувались по своїх країнах або емігрували.

У 1773 році під натиском домінуючих дворів папа Климентій XIV видав буллуDominus ac Redemptor , яким остаточно ліквідував орден єзуїтів. У католицьких країнах було знищено густу мережу шкіл ордену, його виховних інституцій та осередків культу. Зліквідованих інституцій швидко замінити не вдалося. Лише в Речі Посполитій цінували виховну роль цих шкіл та спромоглися створити на руїнах ордену Комісію Народної Освіти, інституцію загальнодержавного характеру, яка опиралась головним чином на колишньому людському та матеріальному потенціалі ордену. Однак і ця комісія діяла лише до часу, поки на те дозволяли політичні обставини. Члени Товариства, хоч і позбавлені своєї структури, продовжували свою діяльність в єзуїтському дусі і в той час ставали найбільш шанованими єпископами, істориками і поетами. 

Єзуїти в Білорусії та спроби віднови ордену

Ковчегом для збереження єзуїтів на той час стала Білорусія, частина царської Росії. Цариця Катерина ІІ після видання папою Климентом XIV ліквідаційної булли в порозумінні з королем Прусії Фридериком ІІ постановила прихистити орден єзуїтів у своїй імперії, в основному з метою провадження ними шкіл, але також наперекір папству.

Прагнучи зберегти вірність папам, єзуїти робили спроби отримати дозвіл на діяльність свого ордену в Росії та прийняття до своїх лав колишніх єзуїтів з-поза Білорусії у нового папи Пія VI . У січні 1776 року Апостольська Столиця дала ухильну відповідь, тож розпочато прийняття до ордену екс-єзуїтів, спочатку з мазовецької і литовської провінцій, а потім з інших країн. У 1780 році відкрито єзуїтський новіціат у Полоцьку. На конгрегації єзуїтів у 1782 році провели вибори генерального вікарія як найвищого настоятеля для Білорусії. Встановлено принципи дотримання усіх дотеперішніх норм статуту ордену. Друга полоцька конгрегація 1785 року ознайомилась із письмовим свідченням єпископа Яна Беніславського про усне підтвердження (vivae vocis oraculo ) 12 березня 1783 року папою Пієм VI обрання першим генеральним вікарієм Станіслава Черневіча, а потім і Товариства у Білорусії.

Єзуїти з різних країн Західної Європи почали прибувати до Білорусії і примножувати ряди ордену. Інші, хто не міг прибути, надсилали власні фонди книг чи нав’язували тісні контакти. До них належав св. Йосиф Піньятеллі, котрий від імені генерального вікарія на пустому місці організовував осередки ордену в Італії. Білорусія та Полоцьк в той час стали світовий центром діяльності ордену, котрий морально підтримував працю давніх єзуїтів, розпорошених по всьому світі.

Після смерті папи Пія VI в 1799 році,  кардинали 14 березня 1800 року обрали папою кардинала Варнаву Кьярамонті, котрий взяв ім’я Пія VII. Прихильність до ордену обох пап, Пія VI та Пія VII , заохочувала клопотати про віднову Товариства Ісусового. Габріель Грубер ТІ, радіючи підтримці Павла І, презентував йому меморіал про відновлення ордену в Росії. Під впливом Грубера 11 серпня 1880 року цар власноруч уклав листа до папи Пія VII з проханням про затвердження єзуїтів у Росії. Цар, негативно налаштований щодо ілюмінатів і масонів, у єзуїтських школах бачив найкращий засіб спротиву. Цар віддав єзуїтам церкву св. Катерини в Петербурзі, намірявся віддати конфісковані на його території давні єзуїтські школи, та навіть на випадок переслідування пропонував папі притулок в Росії. На жаль, панування Павла І невдовзі закінчилось його трагічною смертю.

Вірність власному покликанню і виконання важливих місій на терені Росії призвели до того, що завдяки старанню білоруських єзуїтів у Римі 7 березня 1801 року Пій VII схвалив своєю буллою Catholicae fidei спочатку орден єзуїтів у Росії, 30 липня 1804 року розширив це підтвердження на Королівство Обох Сицилій буллоюPer alias , а 7 серпня 1814 року відродив діяльність ордену по всьому світу буллоюSollicitudo omnium ecclesiarum . Так відбулася подія, котру відзначаємо цього року.

Вигнання єзуїтів з Росії

Посилення впливу єзуїтів у різних країнах Європи спричиняв відповідний спротив опозиції, в тому числі російської. Разом із віденським конгресом та кінцем Наполеона минула воєнна буря, а неприятелі ордену, стурбовані буллою Sollicitudoomnium ecclesiarum , об’єднали свої зусилля у таємній та явній діяльності проти нього. Тим більше, що центр прийняття рішень та адміністрацію ордену треба було переносити з Росії до Риму, позбавляючи таким чином царів безпосереднього впливу на його діяльність.

Спочатку ставлення Олександра І до єзуїтів було прихильним та не викликало підозр. Однак під час війни з Наполеоном у 1812 році серце Олександра І перемінилось у стосунку до відданих йому монахів. На царя щораз то більший вплив мали сили, ворожі до Церкви і Товариства. До діяльності підключились масони та Біблійне Товариство. Вишукувалось що-будь, що могло би зашкодити єзуїтам, одночасно не даючи можливості оборонятись. Важливою подією стало навернення племінника міністра справ віровизнання Олександра Миколайовича Голіцина в єзуїтському конвікті Петербургу. Без жодної причини Полоцькій академії було заборонено надавати наукові ступені, потім заборонено молоді «греко-російського» визнання відвідувати єзуїтські школи, тим самим обмежуючи вплив і значення уніатів на території Росії. Останнє п’ятиріччя існування ордену в Білорусії (1815-1820) було позначене холодом і ворожістю двору.

Правдиві причини вигнання єзуїтів з Росії 1820 року мають потрійний характер. По-перше, виникають з реакції православної і народної Росії щодо католицького прозелітизму єзуїтів; по-друге, Росія все більше прагнула підпорядкувати собі особливо чисельних білоруських греко-католиків; і нарешті, єзуїти виказували спротив Біблійному Товариству, що виражав релігійний синкретизм Голіцина, політична діяльність котрого зумовлювалась протестантськими віяннями. Все це разом взяте визначило долю Товариства. Однак Росія у відповідний час стала для єзуїтів ковчегом Ноя посеред світової ліквідації ордену. Хоч і були вигнані з Росії, але в багатьох країнах, куди прийшли, знайшли доброзичливе прийняття та взялися до різного роду виховної та педагогічної праці.

Перебування єзуїтів у 1773-1820 роках мало своє вагоме значення для самої Росії: було краще усвідомлено істоту ордену і католицької церкви, було виховано ціле покоління католицьких конвертитів, відбулось наближення до Заходу і його культури. Ще сьогодні відчувається дивна «туга» росіян за Заходом, а особливо за католицькою церквою, що проявляє себе у тривалих контактах науковців Росії з Історичним Інститутом Товариства Ісуса в Римі.

Вигнані з Росії єзуїти (близько двохсот осіб) осіли в основному в Галичині, в Австрійській імперії, де насамперед зайнялись душпастирюванням в опустілих внаслідок діяльності монарха парафіях. Потім почали організовувати католицьке шкільництво. Інші осіли в Римі, Франції, Іспанії, Англії, Ірландії та Греції, де вплинули на відродження релігійності та католицького шкільництва. Мало також значний вплив на розвиток шкіл та університетів у Сполучених Штатах Північної Америки.

Відновлене Товариство ще довго розвивало традицію «білоруських» єзуїтів, а один із них, отець Ян Ротан, понад двадцять років управляв орденом і його часто називають відновником єзуїтів. Відродження діяльності Товариства Ісуса по всьому світу в 1814 році є нашим вагомим внеском у бурливу історію Церкви XIX століття.

Людвік Гжебєнь ТІ (переклад Ліля Старосельська-Ортинська)