Засади дияконії чернечої спільноти в церкві та у світі

о. Андрій Зелінський, ТІ

Розглядаючи засади дияконії чернечої спільноти в Церкві та у світі, хочу звернути увагу на найважливіший механізм її реалізації – спілкування. Кожна спільнота, як суспільний феномен, утворюється в процесі спілкування. Важливою рисою спільнот є той факт, що усі члени спілкуються саме про те, що їх об’єднує в спільноту. Основним засобом здійснення спілкування в спільноті є мова як сукупність символів і смислів, набутих особистістю в процесі соціалізації. Мова дозволяє вербалізувати думки та почуття, виражаючи певні ставлення та формуючи відповідну суспільну дійсність. Таким чином, мова відіграє роль ключового елемента у процесі творення та функціонування людської спільноти, включно з чернечою, а, отже, є надзвичайно важливим чинником здійснювання служіння в чернечих спільнотах та найбільш ефективним засобом їхнього служіння в Церкві та світі. Отож, пропоную вашій увазі коротке дослідження процесів, завдяки яким смисли, що переважають у традиційному дискурсі наших монаших спільнот, стають каталізаторами їхньої консолідації в контексті глибокого духовного порозуміння, емпатії та солідарності як екзистенційних способів реалізації засадничих принципів служіння, і таким чином – свідченням присутності та дії Божої благодаті усвіті, або ж, навпаки, перетворюються на деструктивну силу вербалізованої благочестивою термінологією жорстокості з претензіями на метафізичне походження.

І

Отож, Авва Пімен був чоловіком святим і мудрим.

Якось він повчав своїх братів, кажучи: «Може здаватись, що чоловік дотримується тиші, проте, якщо його серце осуджує інших, він не перестає базікати. Однак, деколи може виглядати, що чоловік не припиняє говорити з ранку до ночі, проте він завжди зберігає мовчання, бо нікого не осуджує».

У даному оповіданні можемо спостерігати, як звичайні дієслова говорити та мовчати набувають особливого змісту, характерного для духовного розуміння і легко доступного для людей, сформованих на засадах такого розуміння. Для осіб, яким бракує відповідної духовної формації, мовчання завжди асоціюватиметься з відсутністю звукового вираження смислів, а проста думка, тільки тому що осудлива, не може ідентифікуватися з процесом мовлення. Отож, як бачимо з даного прикладу, значення окремих слів є обумовлене  ширшим смисловим полем, воно формується культурою, деякою суспільною дійсністю. Сукупність фіксованих значень у рамках певної специфічної області, виражених конкретними мовними одиницями, називають дискурсом.

У контексті теорії дискурсу наше знання про світ є культурно та історично обумовленим. Дійсність, яка існує незалежно від нас, набуває для нас значення лише у певному соціально обумовленому полі смислів, що виражаються конкретними словами. Наше розуміння дійсності формується соціальними процесами, що становлять життя спільноти та базуються на обміні інформацією за допомогою, в першу чергу, різних мовних практик. Світогляд, сформований у такий спосіб, регулює поведінку індивідів у суспільстві, дозволяючи одні її види та уважаючи неприйнятними інші. Дискурсивні методи, за допомогою яких творяться та споживаються тексти, є важливою формою соціальної практики, що конституюють соціальний світ, включно з соціальними ідентичностями (M. Jorgensen, L. J. Philips, Discourse Analysis as Theoryand Mathod).[1]

Багатовікова традиція чернечого життя сформувала певну сукупність властивих їй змістів, які, проте, корегуються культурно-історичними обставинами, творячи відповідний дискурс. Кожному дискурсові властиві певні вузлові точки, основні знаки, довкола яких впорядковуються та набувають змісту інші знаки. Такі знаки, мовно-смислові одиниці, змінюють свою ідентичність у результаті артикуляційних практик, тобто дій, які змінюють відношення поміж елементами. Таким чином, поняття служіння є однією з вузлових точок чернечого дискурсу, значення якої зазнає варіацій у процесі артикуляції, або будь-якої дії, що встановлює певне відношення серед елементів цього дискурсу. Іншими словами, значення, яке ми надаємо у процесі наших поведінкових практик певним поняттям чи їх мовним вираженням, стає чинником формування певної поведінки і на її основі відповідної соціальної дійсності – нашої чернечої спільноти чи її окремих практик, таких, як, наприклад, служіння. Отож, критерієм аналізу глибинної структури та принципів функціонування окремої чернечої спільноти може стати вивчення популярних мовних практик, слів, якими оперуємо у повсякденному житті: про що молимось, про що розмовляємо в часі рекреацій, що стає предметом турботи цілої спільноти чи, навпаки, створює атмосферу радості та спокою. Відповідно, служіння в спільноті, як духовно-соціальна практика виражається у задоволенні потреб її членів, у відповідності із визначенням цих потреб.  Такі визначення формулюються у процесі взаємодії усіх членів спільноти, в моменти ділення смислами, глибокими переконаннями, духовними інтуїціями як елементами дискурсивної системи. Мовні практики, які побутують у чернечій спільноті, формують її стиль життя і визначають її окремі практики, такі як, наприклад, служіння. Таким чином, зміст, який ми вкладаємо в це слово, залежить від ширшого смислового поля.

ІІ

Авва Пімен був чоловіком святим і мудрим.

Якось один із братів запитав його, чи слід розбудити брата, який заснув під час Утрені. «Якби я побачив брата, що заснув під час молитви, – смиренно відповів старець, – то поклав би його голову на свої коліна, щоб той зміг відпочити».   

Отож, відповідно до засад теорії дискурсу, мова є одним із найважливіших суспільних феноменів, що творять будь-яку соціальну дійсність. Життя у людській спільноті відбувається відповідно до панівного у ній дискурсу,який завжди служить збереженню влади її керуючими елементами. У чернечій спільноті панівний дискурс створюється відповідним ставленням, послухом, членів спільноти, до самого уряду настоятеля та до персоніфікованої в конкретній людській особі сукупності світоглядних смислів. Саме вони, зафіксовані у мові смисли, творять поведінкові практики, а отже формують певне розуміння та відповідний спосіб здійснення служіння.

Кожна чернеча спільнота у соціальному плані складається з елементів, які реалізують владу, служачи єдності спільноти та дбаючи про її духовний, моральний та матеріальний добробут, й елементів, які своїм послушним ставленням до влади її легітимують, забезпечуючи таким чином її ефективність. Консолідуючими чинниками чернечої спільноти у такому випадку стають дві моделі дискурсу. Незважаючи на структурований протягом перших двох століть дискурс християнської спільноти, що формувався в середовищі, де все ще голосно лунали слова Спасителя про те, що «якщо хтось хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою» (Мк 9, 35), у другій половині четвертого століття відбуваються певні соціальні трансформації у самій Церкві, яка після Медіоланського едикту (313) поступово перетворюється із спільноти переслідуваних у суспільство переслідувачів (Кодекс Феодосія, 438), а ієрархія із когорти рибалок, ісповідників і мучеників за віру – в окремий панівний клас феодального суспільного ладу. Такі суспільно-історичні трансформації спричиняють зміни в панівному дискурсі: починаючи саме із другої половини четвертого століття все частіше в творах християнських письменників, зокрема апологетів, ставиться наголос на чесноту послуху. Таким чином, поняття послуху стає однією з основних вузлових точок у дискурсі, що конституює чернечі спільноти і формує відповідне розуміння служіння, згідно з яким служінням уважається також і координуюча та регулятивна діяльність настоятеля, контроль за дотриманням правил, навіть якщо позбавлена орієнтацій на визначення та задоволення реальних потреб членів спільноти, на спільне обговорення існуючих проблем у дусі співчуття та християнського милосердя, навіть якщо без здатності підставити коліна підголову братові чи сестрі у часі молитви.   

Іншою моделлю функціонування чернечої спільноти  є така, що формується дискурсом, у якому однією із найважливіших вузлових точок стає поняття постійного спілкування. Спілкування його відкритих до нових поглядів членів здатне забезпечити не лише спільнотний консенсус, але й необхідні для творчого процесу індивідуального розвитку умови. Саме у створені таких умов, у даному випадку, може полягати процес служіння. Предметом дискусій у такому випадку стає питання, пов’язане з тим, як відшукати шляхи досягнення спільнотою балансу поміж потребами спокою, матеріального добробуту та певного рівня особистої свободи, коли одна із цих потреб вимагає нехтування іншими, а також питання як, з одного боку, на  рівні спільноти забезпечити рівність умов для реалізації індивідуальних можливостей, для особистого «само-творення», а з іншого боку, зберегти недоторканним право індивіда на узгоджене з настоятелем власне рішення стосовно того, якими з наданих можливостей слід скористатися. В основі цих питань лежить фундаментальна для здорового функціонування людської спільноти, чернечої включно, проблема запобігання жорстокості, яку може спричинити втручання регулятивних елементів чернечої спільноти, різного рівня настоятелів, у приватний простір індивіда з метою переформатування його остаточного словника, необґрунтоване переформулювання його найглибших переконань, і неспроможності досягти певного рівня одностайності й солідарності в спільноті.[2]

Один із відомих дослідників сучасності, американський філософ Р. Рорті, розташовує в самому центрі свого розуміння суспільної солідарності поняття співстраждання, суспільної емпатії.  Саме відчуття болю -а не людська природа – є тим, що, за Р. Рорті, об’єднує всіх людей. Однак, біль відчувають не лише люди, але й тварини. Проте, на думку мислителя, існує особливий вид болю, який здатні відчувати тільки люди: «Вони усі можуть зазнати приниження шляхом насильницької руйнації особливих структур мови та переконань, у яких вони були соціалізовані…»[3] Таким чином, найбільшої жорстокості людина може зазнати в результаті девальвації, знецінення, структурних одиниць її остаточного словника, що ототожнюється із знищенням самої людської особистості. Саме такі механізми можна часто спостерігати в процесі адміністративного служіння у чернечих згромадженнях, коли, не шукаючи духовних і не знаходячи раціональних аргументів власної позиції, настоятелі вимагають від членів своєї спільноти святого послуху.

Психологічна здатність відчувати біль нічим не відрізняє людину від інших представників тваринного світу, але існує специфічний вид болю, властивий лише людській особистості – відчуття приниження (humiliation). На думку Р. Рорті, людська особа як моральний суб’єкт– це «щось, що може бути приниженим».[4] У цьому визначені чітко спостерігаємо наявність раціональної складової людської свідомості, здатної інтерпретувати певне жорстоке ставлення до себе саме як приниження. Аналізуючи поняття приниження у чернечій спільноті, можна диференціювати такий вид жорстокості як характеристику індивіда, сформованого під впливом певних мовних і соціальних практик, і жорстокість як брак особистого співчуття до того, хто відчуває певний біль. «Любов, – як каже апостол Петро, – покриває силу гріхів» (1 Пт 4,8), і тільки любов у формі милосердного ставлення по відношенню до інших може стати родючим ґрунтом, з якого проростуть плоди автентичного чернечого служіння.

Людська особа у розумінні Р. Рорті – це продукт процесу соціалізації, що окреслюється особливим остаточним словником, сукупністю суспільно та історично обумовлених змістів. Саме завдяки такій особистій семантичній дійсності людина присутня в соціумі.Оскільки остаточний словник індивіда та його особистість ідентичні, то акт приниження відбувається на рівні несанкціонованого втручання в особистийсловник іншої людини. Сам автор визначає приниження людської особистості як«насильницьке руйнування особливих структур мови та переконань, у яких вонабула соціалізована».[5]Такі деструктивні процеси відбуваються у найглибших вимірах особистості, деперетинаються свідомість і воля індивіда, що переплітаються в «когерентнепавутиння переконань і бажань»[6].Рорті вважає, що «найкращий спосіб спричинити людям довготривалий біль – цепринизити їх, переконуючи, що речі, які їм видавалися найважливішими,виглядають поверхневими, застарілими та безсилими».[7]Отож, мова йде про радикальну девальвацію особистих цінностей, що єінтегральними елементами цілісної структури людської особистості. Завдяки самецим семантичним складовим людина здатна переконати себе в змістовності власноїособистості, виправдати перед собою своє існування. Найжорстокішим видомприниження, у такому разі, стає спроба змусити людину вимовити певні слова чизробити певні вчинки (а ще гірше, заставити людину повірити в них і їх бажати),а отже, вдатися до застосування свідомості та волі, які зрештою спричинятьневгамовне відчуття жалю за вчинене, позбавляючи індивіда будь-яких перспективзмістовності власного існування.[8] Унаших чернечих спільнотах таке приниження стає по-особливому жорстоким, бопосилається на аргументи метафізичного характеру, що фіксуються в панівномудискурсі поняттям послуху, якого часто вимагається настоятелем, не керуючисьблагом члена спільноти, а, швидше, захищаючись від власної безпорадності,некомпетентності чи незнання.     

            Основним механізмом творення особистості, як, зрештою, йбудь-якого суспільства, а, отже, й спільноти, на думку Р. Рорті, є редескрипція. Саме завдяки творчимаскриптивним процесам відбувається формування смиренної свідомості, яка, постійно піддаючи сумніву власний остаточнийсловник, завжди готова до трансформаційних процесів як у вимірі своєїособистості, так і в контексті суспільної взаємодії. Однак, процес редескрипціїє не лише механізмом, здатним описати дійсність так, щоб уможливити їївідповідність певним суспільно-історичним обставинам, але й може бутивикористаним з метою знищення іншого. Приниження є, власне, процесомредескрипції, який перетворює конкретну індивідуальну особистість у нездібного,неспроможного члена спільноти, у сукупність семантичних одиниць та мовнихпрактик, нездатних сформувати раціональний принцип власної конституції,аргументувати змістовність свого існування та брати участь у комунікативномуобміні смислами, що творять спільноту як «соціальну надію».[9]

             Отже, технічно жорстокість у формі приниженняздійснюється у вимірі насильницького втручання в остаточний словник іншогоіндивіда з метою редескриптивного переформатування його раціональноїінтенційності, знецінюючи та позбавляючи змісту семантично сформовану в процесісоціалізації сукупність найсокровенніших особистих почуттів і переконань. Такийпроцес здійснюється з позицій онтологічної переваги остаточного словникасуб’єкта насильницької діяльності (у нашому випадку настоятеля) та за своєюсуттю передбачає розширення індивідуального приватного простору до уявноговиміру публічної сфери універсального значення. Оскільки жорстокість як така, азокрема у формі приниження, що апелює до надприродних мотивів, є проявомнасилля, що суперечить засадам раціональності та унеможливлює змістовний обмінособистими поглядами, вона несумісна із поняттям християнського милосердя і нездатнаконституювати нашу діяльність як служіння.[10]


ІІІ

              Кажуть, авва Піменбув чоловіком святим і мудрим.

Якосьодин із ченців запитав його: «Чи потрібно мовчати, коли випадково побачу, якгрішить мій брат?» Старець відповів: «Якщо дорікаємо братам за їхні гріхи, тоГосподь дорікатиме нам за наші. А якщо ти бачиш, як грішить твій брат, не вірсвоїм очам і пам’ятай, що твій власний гріх є, як колода, а гріх твого брата –всього лише, як скалка. Тоді ти оминеш неспокою і не увійдеш у спокусу».

           «Перекувавши свої мечі на рала, а списи свої на серпи»(Іс 2,4), сформувавши відповідні мовні практики довкола поняття милосердя як вузлової точки панівного учернечій спільноті дискурсу, отримаємо новий тип соціальної дійсності, новіекзистенційні вираження спільнот богопосвяченого життя. Служіння набуде змістущирого і щедрого прийняття усіх членів спільноти, співчуття та милосердногоставлення, процесу внутрішнього дозрівання ченця до життя євангельськими радамиубогості, чистоти та послуху, що, як зазначено у Догматичній конституції проЦеркву ІІ Ватиканського собору, «засвідчує нове і вічне життя, набуте Христовимвідкупленням, і провіщає майбутнє воскресіння та славу Небесного Царства» (LG 44). Стаючи осередками актуалізації милосердногоставлення до ближнього, викорінюючи із побуту такі мовні та інші соціальні практики,що спираються на жорстоку нівеляцію особистості, наші спільноти зможуть статимилосердним обличчям Церкви, зверненим до світу, в якій завжди живими залишаютьсяповчання її небесного Засновника, що «прийшов, не для того, щоб йому служили,але послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт 20, 28). Здійснюючитаке служіння в Церкві, чернеча спільнота стає «знаком народам» (Іс 11,12),втіленням якогось глибшого, надприродно обумовленого змісту людського існування, здатного послужити моделлю такої необхідної людській спільноті, аособливо сучасному українському суспільству, солідарності.

Вище згаданий американський філософ Річард Рорті переконаний, що солідарність твориться «підвищенням рівня нашоїчутливості по відношенню до конкретних деталей болю та приниження інших,різного роду людей».[11]Така гармонізація із стражданнями іншої особи, відбувається не завдякираціоналізації чи застосуванню абстрактних логічних методів пошукураціонального обґрунтування причин ситуації, що склалася, та шляхів виходу ізнеї. Співчуття до страждань іншого формується у середовищі відповідних змістів.

          Отож, під солідарністю Річард Рортірозуміє не відповідність усіх членів суспільства якомусь універсальномураціональному принципу, що міститься десь у глибинах індивідуальної свідомостічи в сукупності певних характеристик людської особистості, що в ходіісторичного розвитку визначається як людська природа, а в здатності вважати усівідмінності членів спільноти, як такі, що справді втрачають своє значення передсхожістю відчуттів болю та приниження, що значною мірою об’єднують людей,консолідуючи, зрештою, ціле суспільство. Іншими словами, солідарність – цездатність мислити про «шалено відмінних» порівняно з нами особистостей яктаких, що становлять частину поняття «ми».[12]Її не можна відкрити у глибинах нашої людяності за допомогою спекулятивноїрефлексії, солідарність необхідно досягти шляхом формування милосердного усвідомленнявідмінності інших людей щодо всього, що становить нашу ідентичність, нашсуспільно й історично обумовлений «остаточний словник».  

          Аналізуючи сучасний стан українськогосуспільства, помічаємо, що самозахист від політичної невизначеності,нестабільності, корупції, тощо, спричиняє значний рівень недовіри політичнимсилам та породжує відчуття небезпеки з боку державних силових структур, зрештою,самої держави як легітимованого насилля.Слід було б також зазначити, що українці традиційно, поряд із Церквою, плекаютьвисоку довіру до ЗСУ, як захисника від зовнішньої агресії, чинника безпеки тастабільності. Орієнтацію населення нашої держави на сучасному етапі її розвиткуна цінності, що відповідають потребам особистої безпеки, поваги до гідностівласної особи, забезпечення платіжної спроможності та економічної стабільностіможна спостерігати у різного роду консолідуючих громадську думку, а деколи йдіяльність, спорадичних локальних виступах проти свавілля та жорстокості(наприклад, Врадіївка).

         Таким чином, модифікуючи панівний учернечих спільнотах дискурс, формуючи його довкола поняття милосердя, співчуттята поваги до кожного члена спільноти, створюємо смислове поле, здатне породитинову соціальну дійсність чернечої спільноти, що дозволить запобігати у нашихспільнотах метафізично вмотивованій жорстокості. Проголошуючи принципмилосердного співчуття наріжним каменем служіння в спільноті, сучасне чернецтвоможе виступити як духовно зріла та раціонально організована консолідуюча потугадля цілого суспільства милосердним обличчям Церкви, зверненим до світу людини.Впроваджуючи у сучасний суспільний дискурс поняття співчуття як засадничогопринципу солідарності, зокрема з найслабшими та найменш захищеними членамисуспільства, і так консолідуючи суспільство, чернечі спільноти являють Церкву убільшій мірі «світлом  для світу» тареалізовують її дійсність як універсального таїнства спасіння.  

          Розповідають, що авва Пімен бувчоловіком святим і мудрим, але передусім – співчутливим і милосердним…

[1] M. Jorgensen, L. J. Philips, Discourse Analysis as Theory and Mеthod, 2002.

[2] Rorty, R. Contingecy. – Р. 60-61.

[3] Там само. – Р. 177.

[4] Там само. – С.91: «something that can be humiliated» (перекладавтора).

[5] Там само. – С. 177.

[6] Там само. – С. 178

[7] Там само. – С. 89.

[8] Там само. – С. 178.

[9] Rorty, R. Globalization. –P. 238. Див.: Rorty, R. Contingency. – P. 86.

[10] Rorty, R. Contingency. – P. 84.

[11] Там само.

[12] Rorty, R. Achieving Our Country. – Р. 192.



Залишити відповідь