https://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/pcb_documents/rc_con_cfaith_doc_19640421_verita-vangeli_it.html

 

LA VERITÀ STORICA DEI VANGELI

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

ПАПСЬКА БІБЛІЙНА КОМІСІЯ

 

ІСТОРИЧНА ПРАВДА ЄВАНГЕЛІЙ

 

Свята Мати Церква, «стовп та основа правди» (1 Тим. 3, 15), у своїй місії нести спасіння душам завжди використовувала Святе Письмо і захищала його від будь-якого хибного тлумачення. Оскільки складних питань ніколи не бракує, то католицький екзегет ніколи не повинен втрачати духу в тлумаченні Божого слова та вирішенні труднощів, що виникають. Навпаки, він повинен докладати всіх зусиль, щоб покращувати розуміння справжнього змісту Святого Письма, покладаючись не лише на власні сили, але й, перш за все, на Божу допомогу і світло Церкви. Джерелом великого задоволення є те, що сьогодні є багато вірних синів Церкви, які, будучи знавцями біблійних наук, відповідно до потреб нашого часу, йдучи за закликами Верховних Архієреїв, з ентузіазмом невтомно виконують це велике і важке завдання. «Нехай усі діти Церкви пам’ятають, що вони повинні оцінювати не лише справедливо, але й з найбільшою любов’ю зусилля і працю цих доблесних працівників у винограднику Господа»[1], оскільки навіть прославлені тлумачі, такі як сам св. Єронім, іноді досягали лише відносного успіху у своїх спробах вирішити найскладніші питання[2]. Будьмо обережні, щоб у запалі суперечок ми не виходили за межі взаємної любові, а також не створювали в полеміці враження, що самі об’явлені істини та божественні традиції ставляться під сумнів. Оскільки без гармонії умів і беззаперечної поваги до принципів не можна очікувати великого прогресу в цій дисципліні різних досліджень багатьох людей»[3]. Зусилля екзегетів ще більш необхідні сьогодні, оскільки поширюється багато праць, які ставлять під сумнів істинність висловів і фактів, що містяться в Євангеліях. З огляду на це Папська біблійна комісія, щоб виконати завдання, доручене їй Верховними Архиєреями, вважала за доцільне викласти та запровадити наступне.

  1. Католицький екзегет, під керівництвом церковного вчителя, повинен використовувати всі результати, отримані екзегетами, які працювали до нього, особливо святими Отцями і Вчителями Церкви, щодо розуміння священного тексту, і повинен прагнути продовжувати цю роботу. Щоб висвітлити вічну істину і авторитет Євангелій, дотримуючись норм раціональної та католицької герменевтики, він повинен старанно використовувати нові засоби екзегези, особливо ті, що пропонуються загальновизнаним історичним методом. Цей метод ретельно вивчає джерела, визначаючи їхню природу і цінність, використовуючи текстологічну критику, літературну критику і знання мов. Екзегет втілюватиме в життя застереження світлої пам’яті Пія XII, яке зобов’язує його «розсудливо… досліджувати… наскільки форма мови чи літературний жанр, прийнятий агіографом, може призвести до правильного і справжнього тлумачення; і він повинен бути переконаний, що цією частиною його служіння не можна нехтувати, не завдаючи шкоди католицькій екзегезі»[4]. Цим застереженням блаженної пам’яті Пій XII формулює загальне правило герменевтики, дійсне для тлумачення книг Старого та Нового Завітів, оскільки, складаючи їх, агіографи наслідували спосіб мислення і письма своїх сучасників. Коротше кажучи, екзегет використовуватиме всі засоби, за допомогою яких він може глибше проникнути в природу свідчень Євангелій, у релігійне життя перших християнських громад, а також у значення і цінність апостольської традиції. Де це доречно, екзегету буде дозволено дослідити будь-які позитивні елементи, що пропонуються «методом історії форм», щоб належним чином використовувати їх для глибшого розуміння Євангелій. Але він робитиме це з обережністю, оскільки вищезгаданий метод часто пов’язаний з неприпустимими філософськими і богословськими принципами, які нерідко спотворюють як сам метод, так і висновки з літературних питань. Фактично, деякі прихильники цього методу під впливом раціоналістичних упереджень відмовляються визнавати існування надприродного порядку та втручання особистого Бога у світ, яке відбулося через одкровення, власне кажучи, а також можливість та існування чудес і пророцтв. Інші ж виходять з хибного уявлення про віру, ніби вона не дбає про історичну правду або навіть несумісна з нею. Інші апріорі заперечують історичну цінність і природу документів Об’явлення. Інші, нарешті, враховуючи авторитет апостолів як свідків Ісуса Христа і їхнє служіння та вплив у першій спільноті, перебільшують творчу силу цієї спільноти. Усе це не лише суперечить католицькій доктрині, але й не має жодного наукового обґрунтування та виходить за межі правильних принципів історичного методу.
  2. Щоб підтвердити правдивість того, що розповідають нам Євангелія, екзегет повинен уважно розглянути три етапи, через які вчення та життя Ісуса дійшли до нас. Христос Господь обрав учнів (див. Мр. 3, 14; Лк. 6, 13), які йшли за Ним від самого початку (див. Лк. 1, 2; Ді. 1, 21-22), бачили Його діла, чули Його слова і тому могли стати свідками Його життя та навчання (див. Лк. 24, 48; Йо. 15, 27; Ді. 1, 8; 10, 39; 13, 31). Викладаючи своє вчення усно, Господь дотримувався форм мислення і мовлення людей своєї епохи, адаптуючись до менталітету своїх слухачів і забезпечуючи, щоб його вчення міцно закарбувалося в їхніх головах і легко запам’ятовувалося його учнями. Вони розуміли чудеса та інші події життя Ісуса як факти, що здійснювалися для того, щоб спонукати людей до віри в Христа і щоб вони з вірою прийняли його послання спасіння. Апостоли проголошували насамперед смерть і воскресіння Господа, свідчили про Ісуса (див. Лк. 24, 44-48; Ді. 2, 32; 3, 15; 5, 30-32), про якого вони вірно розповідали біографічні епізоди і вислови (див. Ді. 10, 36-41), пам’ятаючи у своїх проповідях про потреби різних слухачів (див. Ді. 13, 16-41 і Ді. 17, 22-31). Після того як Ісус воскрес із мертвих і його божественна природа стала очевидною (див. Ді. 2, 36; Йо. 20, 28), віра не лише не призвела до забуття подій, а навпаки, зміцнила їх, оскільки ця віра ґрунтувалася на тому, що Ісус робив і чого навчав (див. Ді. 2, 22; 10, 37-39). Через культ, яким учні пізніше шанували Ісуса як Господа і Божого Сина, не відбулося ні перетворення Його на «міфічну» особу, ні спотворення його вчення. Однак не можна заперечувати, що апостоли представляли своїм слухачам те, що Ісус насправді говорив і робив, з тим повнішим розумінням, яким вони насолоджувалися (див. Йо. 2, 22; 12, 16; 11, 51-52; 14, 26; 16, 12-13; 7, 39) після славних подій Христа і просвітлення Духом істини (див. Йо. 14, 26; 16, 13). З цього випливає, що, як сам Ісус після свого воскресіння «тлумачив їм» (Лк. 24, 27) слова як Старого Завіту, так і свої власні (див. Лк. 24, 44-45; Ді. 1, 3), так і вони пояснювали факти і слова відповідно до потреб своїх слухачів. «Ми будемо пильно перебувати у молитві і служінні слова» (Ді. 6, 4). Вони проповідували, використовуючи методи викладу, що відповідали їхній конкретній меті та менталітету їхніх слухачів, бо вони були боржниками (1 Кор. 9, 19-23) «перед греками і чужинцями, розумними і неуками» (Рим. 1, 14). Ці способи викладу в проповідях на тему Христа слід визначити та дослідити: катехизм, оповіді, свідчення, гімни, доксології, молитви та інші подібні літературні форми, що зустрічаються у Святому Письмі та були в ужитку серед людей того часу. Ці примітивні повчання, спочатку дані усно, а потім були записані, бо багато хто намагався «скласти оповідання про речі, які стали між нами» (Лк. 1, 1), які стосувалися Господа Ісуса, священні автори передали в чотирьох Євангеліях для блага Церкви методом, що відповідав їхній меті. Серед багатьох переданих їм матеріалів вони вибирали деякі, іноді робили синтез, іноді звертали увагу на ситуацію в окремих церквах, розвивали певні елементи, намагалися усіма силами переконатися, що читачі добре знають те, чого їх навчали. (див. Лк. 1, 4). Серед усього матеріалу, який був у їхньому розпорядженні, агіографи обрали той, який відповідав різним умовам вірних і поставленій ними меті, оповідаючи про нього так, щоб він відповідав цим умовам і цій меті. Оскільки значення проголошення залежить від контексту, то коли євангелісти представляють різні контексти, подаючи слова і діяння Спасителя, слід вважати, що вони робили це для блага читачів. Тому екзегет повинен дослідити намір євангеліста, представляючи вислів чи факт у певний спосіб або в певному контексті. Це не суперечить істині історії, що євангелісти передають слова і діяння Господа в іншому порядку[5], і виражають вислови не буквально, а з певною різноманітністю, зберігаючи їхнє значення[6]. Св. Августин говорить: «Ймовірно, що кожний євангеліст вважав своїм обов’язком розповідати про те, що він розповідав, у порядку, який Бог хотів закарбувати в його пам’яті: це стосується тих речей, у яких порядок, яким би він не був, нічого не віднімає від авторитету та істини Євангелія. Бо Святий Дух, розподіляючи свої дари кожному так, як Йому заманеться (див. 1 Кор. 12, 11), а отже, також керуючи і спрямовуючи уми святих, призначених для такої високої вершини влади, нагадував про те, що мало бути написано, і дозволив кожному впорядкувати оповідь по-своєму, то кожний, хто досліджує з благочестивою старанністю, зможе відкрити це з божественною допомогою[7].

Якщо екзегет не звертатиме уваги на всі ці питання щодо походження і змісту Євангелій і не використовуватиме належним чином новітні дослідженнями, то він не виконає свого обов’язку досліджувати намір авторів священних книг і те, що вони насправді сказали. Нові дослідження показують, що життя і навчання Ісуса не просто переповідалися з єдиною метою збереження споминів, а «проповідувалися» так, щоб забезпечити Церкві основу віри та моралі; тому, ретельно досліджуючи свідчення євангелістів, екзегет зможе з більшою проникливістю пояснити незмінну богословську цінність Євангелій і чітко продемонструвати необхідність і важливість церковного тлумачення. Залишається багато питань великої важливості, в обговоренні та поясненні яких католицький екзегет може і повинен вільно використовувати свій інтелект і проникливість, щоб кожен міг зробити свій внесок у спільне благо і просування священної доктрини, тим самим готуючи шлях для судження Церкви і документуючи його на захист і честь Церкви[8]. Нехай же він, однак, буде готовий слухатися Магістеріуму Церкви і не забуває, що апостоли проповідували Добру Новину, наповнені Святим Духом, і що Євангелія були написані під натхненням Святого Духа, який зберіг їхніх авторів від будь-якої помилки. «Ми пізнали ікономію спасіння не через кого іншого, а через тих, через кого до нас прийшло Євангеліє, яке вони спочатку проповідували, а потім, з Божої волі, передали нам у Святому Письмі, призначеному бути стовпом і фундаментом нашої віри. Не можна сказати, що вони проповідували, не маючи досконалих знань, як деякі наважуються стверджувати, пишаючись тим, що вони самі виправляють апостолів. Бо після того як Господь воскрес із мертвих і вони отримали силу Святого Духа, який зійшов на них, навчив усьому та дав досконале знання, вони вирушили до краю землі, кожен з них маючи Боже Євангеліє, щоб проголошувати благо, яке нам дарує Бога, та сповіщати небесний мир людству»[9].

  1. Тому ті, кому доручено викладати в семінаріях або подібних закладах, «повинні, перш за все, забезпечити, щоб… Святе Письмо викладалося у спосіб, що визначається серйозністю дисципліни і потребами часу»[10]. Нехай викладачі ставлять богословську доктрину на перше місце, щоб Святе Письмо стало для «майбутніх священників Церкви чистим і вічним джерелом духовного життя і суттю їхнього проповідницького служіння»[11].

Крім того, коли вони вдаються до критики – і перш за все до літературної критики, – то повинні робити це не заради самої критики, а щоб краще проникнути з її допомогою в сенс, який Бог задумав через письменника священного тексту. Нехай вони не зупиняються на півдорозі, задовольняючись своїми літературними здобутками, а намагатимуться показати, як ці здобутки насправді сприяють дедалі кращому розумінню об’явленої доктрини або, де це доречно, спростуванню помилок. Викладачі, які дотримуватимуться цих рекомендацій, гарантуватимуть, що учні знайдуть у Святому Письмі те, що «підносить розум до Бога, живить душу і сприяє внутрішньому життю»[12].

  1. Зрештою, тим, хто навчає християнський народ священною проповіддю, потрібна найбільша розсудливість. Передовсім нехай вони навчають доктрині, пам’ятаючи про настанову святого Павла: «Пильнуй себе самого та навчання; дотримуйся цього, бо, робивши це, спасеш себе самого й тих, що слухають тебе» (1 Тим. 4, 16). Вони повинні утримуватися під пропонування недостатньо перевірених новинок. Нехай вони викладають нові погляди, навіть вже міцно усталені, обережно, якщо необхідно, та з належним урахуванням обставин своєї аудиторії. Переповідаючи біблійні події, нехай вони не змішують вигадані деталі, які не узгоджуються з правдою.

Ця чеснота розсудливості повинна, перш за все, характеризувати тих, хто поширює популярні твори для вірних. Нехай вони підкреслюють багатства Божого Слова, «щоб вірні відчували зворушення і натхнення покращити своє життя»[13]. Нехай вони ніколи не відступатимуть від загального вчення чи традиції Церкви навіть у найменших питаннях; вони справді повинні цінувати досягнення біблійної науки і користуватися відкриттями сучасних вчених; вони повинні повністю уникати необдуманих новаторських думок[14]. Їм суворо заборонено безрозсудно поширювати – лише для того, щоб потурати згубній тязі до новизни – будь-які запропоновані рішення проблем без розсудливого відбору і серйозного вивчення, тим самим підриваючи віру багатьох вірних.

Папська Біблійна Комісія раніше вважала за доцільне нагадати, що книги, а також статті в журналах і газетах, що стосуються Біблії, оскільки вони стосуються релігійних тем і християнського навчання вірних, потрібно передавати для перевірки авторитету єпископів-ординаріїв[15]. Тому єпископів-ординаріїв просять ретельно перевіряти ці твори.

  1. Ті, хто головує в біблійних об’єднаннях, повинні сумлінно дотримуватися норм, встановлених Папською біблійною комісією[16].

Якщо дотримуватися поданих правил, то вивчення Святого Письма неодмінно принесе користь вірним. Навіть у наші дні не знайдеться жодної людини, яка б не відчула на собі слова святого Павла: Святе Письмо «вірою у Христа Ісуса може тобі дати мудрість на спасіння. Все Писання – натхненне Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (2 Тим. 3, 15-17).

 

21 квітня 1964 року, на аудієнції, люб’язно наданій нижчепідписаному секретарю, Святіший Отець Павло VI затвердив і наказав опублікувати вищезгадану Інструкцію.

 

Рим, 21 квітня 1964.

Беніаміно Н. Вамбак, O.Prem.

Секретар

 

[1] Пій XII, Енцикліка Divino afflante Spiritu; A.A.S. XXXV (1943), p. 319.

[2] Див. Бенедикт XV, Енцикліка Spiritus Paraclitus; A.A.S. XII (1920), p. 392.

[3] Лев XIII, Апостольський Лист Vigilantiae; Leonis XIII Acta, XXII, p. 237.

[4] Енцикліка Divino afflante Spiritu; A.A.S. XXXV (1943), p. 316.

[5] Див. Св. Йоан Золотоустий, In Mat., Hom. I, 3; PG 57,16-17.

[6] Див. Св. Августин, De consensu Evang., 2, 12, 28; PL 34,1090-1091.

[7] De consensu Evang., 2, 21, 61s.; PL 34,1102.

[8] Див. Divino afflante Spiritu; A.A.S. XXXV (1943), p. 319.

[9] Св. Іриней, Adv. Haer., III 1, 1; Harvey II. 2; PG 7,844.

[10] Пій X, Апостольський Лист Quoniam in re biblica; Pii X Acta, III, p. 72.

[11] Енцикліка Divino afflante Spiritu; A.A.S. XXXV (1943), p. 322.

[12] Енцикліка Divino afflante Spiritu; A.A.S. XXXV (1943), p. 311.

[13] Енцикліка Divino afflante Spiritu; A.A.S. XXXV (1943), p. 320.

[14] Див. Апостольський Лист Quoniam in re biblica; Pii X Acta, III, p. 75.

[15] Instructio ad Ex.mos locorum Ordinarios… 15 Dec. 1955; A.A.S. XLVIII (1956), p. 63.

[16] A.A.S. XLVIII (1956), pp. 61-64.