О четвертій пополудні: духовний супровід у повсякденному житті

Коли мій товариш – студент, активіст і правозахисник із Йоганесбурга – розповів, що навчається на трирічних курсах підготовки духовних керівників при Єзуїтському інституті Південної Африки, я здивувалася. «Хіба духовний наставник не мусить бути священником?» – «Не мусить! Навіть католиком бути не мусить», – засміявся він. Я рада цьому знанню, яке вже п’ять років дає мені змогу звертатися по духовну підтримку до католиків-мирян, чоловіків і жінок, до англіканських і методистських священниць, а також самій пропонувати духовний супровід друзям із різних християнських традицій і з секулярного середовища. А товариш став моїм першим духовним керівником і впродовж року випробовував на мені щойно здобуті навички.

На вступній зустрічі він поставив кілька стандартних запитань про молитву, про Біблію, про таїнства, про той образ Бога, який сформувався в мене впродовж життя. Я відповідала чітко й упевнено, аж доки ми не помітили, що почало сутеніти. Тоді він спитав про останнє: «А де був Бог у твоєму житті сьогодні?» Таке просте запитання перервало потік «правильних» відповідей школярки-відмінниці, і від здивування мені перехопило подих. «Ну звісно ж! – зреагувала я словами Якова на це несподіване одкровення. – Сам Бог тут, а я цього навіть не усвідомлювала». Священними були пустельне місце й камінь, на який Яків уві сні схилив голову. Священним був і мій день.

Товариш усміхнувся й відповів цитатою на цитату: «Зніми свої сандалі, бо земля, на якій ти стоїш, священна!» Що це за земля й чим вона особлива, окрім того, що саме там тієї миті перебував Мойсей і саме там Бог вирішив йому щось сказати? Це запитання стало моїм «домашнім завданням»: до наступної зустрічі я мала уважно роздивитися світ навколо себе – той світ, де перебуваю і де Бог хоче мене зустріти.

«Ну звісно ж». Ісус зустрічав учнів не по синагогах, а в повсякденних просторах, за буденними справами, які й становили їхнє життя: біля колодязя, під деревом (чи на дереві), у рибальському човні, на весіллі. «Де ти живеш?» – запитували вони. «Ходімо, покажу», – відповідав Він і вів до Себе в гості. Це було о четвертій пополудні. Як виглядала його кімната? Що вони їли на вечерю? «Ми Його зустріли!» – розповідали учні друзям і поспішали познайомити з Месією також їх.

Автор Євангелія від Йоана пам’ятає точну годину через багато десятиліть після тієї зустрічі. Позірна буденність Ісусового запрошення в гості о четвертій пополудні робить духовний досвід переконливішим, ніж абстрактні теологічні дискусії. Наставники-миряни, які живуть поруч із нами й мають ті самі радості та клопоти, чутливіші до присутності Бога у світі, а не лише в церковних стінах. Завдяки їхньому супроводу ми вчимось уважніше дивитися на світ і на себе самих. Може, це все справді варте уваги?

Адже царство небесне подібне до закваски, яку жінка взяла й змішала з трьома великими мірами борошна. Чи є щось буденніше, ніж поратися на кухні? А саме в цій справі, у замішуванні тіста, Ісус запрошує шукати ключ до царства небесного. А ще воно подібне до зерна гірчиці; он та гірчиця росте на кожному кроці – Ісус показує на рослини, вищі за Себе, торкається їх і розтирає пару насінин між пальцями. «Погляньте на птахів небесних», – заохочує Він, а навколо щебечуть птахи й ховаються в затінку яскраво-жовтих гірчичних кущів. «Подивіться на цей дім, як він збудований», – й учні дивляться, торкаються каменя, запевнені в міцності споруди. Ісус хоче, щоб ми використовували всі чуття й уяву, аби досвідчити життя в його повноті. Він хоче, щоб ми слухали, дивилися, торкалися, куштували й нюхали все навколо. Навіть у церковних стінах Він перебуває в холодних краплях води, у крихкому хлібі й терпкому вині, у запаху кадила й вогниках свічок, у попелі, у руці незнайомця, простягнутій зі словами «Мир тобі».

Духовний пошук у повсякденному житті схожий на те, як діти збирають «скарби» на прогулянках. Я маю чотирирічну доньку, тож добре знаю, скільки всього щодня поміщається в кишенях куртки й у гумових чоботях. Монети, каштани й камінці, пір’їнки й кольорові осінні листочки, яскраві обгортки від цукерок… Роль духовного наставника – повиймати скарби з кишень, уважно розпитати про кожен із них і розділити радість від знахідки (іноді, звісно, доводиться переконувати, що деякі з них – це все-таки мотлох, який варто викинути). «Скуштуй і подивися, який Господь добрий!» – заохотить він чи вона. Так, можеш торкнутися язиком холодного перила, можеш зачерпнути в чобіт води з калюжі, можеш змішати сік із молоком і спробувати, що з того вийде, можеш відрізати собі ножицями пасмо волосся, можеш залізти на дерево й не знати, як злізти вниз, можеш нахилятись і нюхати кожну квітку на клумбі, можеш вимальовувати пальцем сердечка на кожній засніженій машині, запаркованій при дорозі (хоч і спізнишся на сніданок у дитсадок). Бог радітиме й дивуватиметься разом із тобою.

Вирушивши в мандрівку для пошуку скарбів у повсякденному житті, я пересвідчилась у двох підставових істинах про нього, які доти знала лише теоретично: що Бог його створив, поглянув і сказав: «О, це добре!»; і що Бог його так полюбив, що Сина Свого дав, щоб кожен, хто повірить, мав життя вічне.

Створив і полюбив. Це усвідомлення наповнює певністю, що й тоді, коли світ огортає темрява, Бог діє в ньому в способи, людям не відомі й не зрозумілі, та сповнені творчої любові. Повсякденна реальність може нам опиратись і навіть доводити до відчаю. У пошуках скарбів дитина неуникненно натрапить і на голодне бездомне кошеня в підземному переході, і на голуба, розчавленого автомобілем, і на розбиту пляшку з-під горілки на майданчику. Але навіть небезпека, страх, сум і сльози на очах, які є частиною дитячого пізнання повсякденної реальності, сповнені сенсу. Запитання духовного керівника – «Де був Бог у твоєму житті сьогодні?» – надає цьому досвіду перспективи. Так, я його й тут зустрічала – о четвертій пополудні.

Анастасія Рябчук
Cоціологиня, викладачка кафедри соціології Києво-Могилянської академії,
дослідниця бідності й міської маргінальності,
праці та робітничого руху в Україні й Південній Африці.
Співзасновниця журналу соціальної критики «Спільне»
та видавничого проекту «Медуза».

Джерело: Verbum

 



Залишити відповідь