Духовні Вправи для сестер та ВІРШІ

З 16 по 23 лютого 2017 року у Надвірній відбулися Ігнатіанські Духовні вправи (2 тиждень) для юніораток сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.

Ісус запитує учнів, які залишили Івана Хрестителя та послідували за Ним: “Чого шукаєте?” (Ів 1,38) Почувши ці слова, кожна з учасниц, вдивляючись у постать Господа, намагалася віднайти й виразити відповідь глибини свого серця.

Духовні вправи пройшли під проводом о. Махайла Станчишин ТІ.

Одна з реколектанток, сестра Марта Воловець, СНДМ, поділилась написаними підчас реколекцій віршами. Серед віршів є також ті, котрі були написані сестрою минулого року, коли проходив “І тиждень” реколекцій, присвячений тематиці гріха.

 

 

Лютий 2017

Сліпий жебрак
Я жебрак, жебрак сліпий під Єрихоном.
Боже, чи цей світ не буду бачить я до скону?
Доля моя – камінь поблизу дороги,
Де сиджу і встати не знайду я змоги.

Сонце безпощадно палить, води ні краплини,
Буду жить я, чи помру цієї днини?
Людське милосердя – все проходить шляхом,
Разом з ним надія відлітає птахом.

Раптом гул і шепіт навкруги зчинився.
То Ісус, то Він, поглянь, ну подивися!
Я сліпий, та я прозріти хочу,
Камінь залишаю, догори підводжусь.

«Я зроблю в цей час, що ти захочеш.»
«Господи, зціли, бо тільки ти це можеш!»
І ось світло душу заливає –
Я живу, я вже не помираю!
***
Любов
Любов, любити, у любові жити,
Любов’ю марити, за нею на щодень тужити,
Любов подарувати чисту як криниця,
Любов’ю облітати всі серця немовби птиця.

Любов’ю доторкнутися сльози, що вмить зникає,
З любов’ю познайомить тих, хто ще її не знає.
Така любов лиш раз в житті дається,
І проникає в потаємність серця.

Лиш ця Любов взаємності шукає,
І за взаємність на хресті конає,
Така любов не слабне, не минає
І на любов твою Вона надію має.

Не залишай Любов цю без любові,
Чи мало на хресті проллялось крові?
Візьми любов цю як коштовність, як перлину,
І будь їй вірна аж до скону, до загину.
***
Молитва
Чи мить спливла, а чи година – я не знаю.
Лиш знаю, що ступила я до раю,
До раю, що в людей молитвою зоветься,
Де плач і радість, біль і сміх знайдеться.

Там часто гість я і мене чекають,
За щедрим, радісним столом вітають,
Часом живу я там, та ділюся бідою,
І плачуть в тім раю разом зі мною.

Нераз відкрити двері в рай той дуже тяжко –
То на душі так порожньо, так важко,
А часом двері ті неначе шовк легенькі
Й до них підходжу з трепетом – тихенько.

Важкі ті двері чи легкі – я їх минаю,
Бо знаю, що попаду до раю.
В той рай, що в нас молитвою зоветься
Де тиша й спокій, де сльоза зітреться.
17.02.2017
***
Різдво
Нічна пора сповила землю.
Дивлюсь на зорі крізь вікно життя,
І відчуваю, що в душі зраненій
Зродилося мале Дитя.

Одна рука торкнулась мого серця,
А друга – в вись мене несе неначе птах,
Збирає сльози мої у відерце
І посилає на Отця вівтар.

Росте Дитя і посмішку дарує,
Хоч знає наперед важкий свій шлях,
В моїй душі величний храм будує,
Та чи встоїться в немочах той храм?

Я бачу очі сповнені любові,
Дитя зросло і висить на хресті,
Свій шлях земний воно пройшло в покорі,
Чи зможу я в покорі теж рости?

Як хочу те мале Дитя узять на руку,
І огорнути ніжністю й теплом,
Щоб у моїй душі Йому хреста минути,
Й дивитись з Ним на зорі крізь вікно.
19.02.2017

Рояль
Одного ранку, до схід сонця,
Над піснею я працю почала,
Узяла зошит, ручку, лампу,
І до роялю підійшла.

Перші рядки куплету написала,
У нотах мої плани, майбуття,
Та не звучав рояль і не співала,
Та музика, що укладала я.

Тоді упевнено й сміливо
Стирати помилки я узялась,
Завзято креслила, переставляла,
Щось викидала повсякчас.

Та мій рояль мовчав і фальшували ноти –
Перо зламалось об твердий папір,
Не я митець – я зрозуміла,
Моє життя – не мій музичний твір.

Є той хто пише вічно, без помилок,
Його я твір, Його шедевр.
Без зошита, без ручки, лампи
Він написав мене вже наперед.

Схилила голову, – мій Боже!
Твої я ноти, твій рояль,
Й заграли клавіші сонату,
І з серця зникла вся печаль.
24.02.2017

***

Лютий 2016 року
(після «І тижня» Духовних вправ)
Дорога до життя
Стою в пустелі, в груди дме пекучий вітер,
Палить лице, нещадно рве волосся,
Життя перед очима пробігає: зима, літо,
І буйні трави, річка, золоте колосся.

У жилах холод, кров спиняє біг свій,
Як просто зараз вмерти й кинутись в пітьму!
Та чи народжена душа на світ для смерті?
Борись, збудись і крикни: Порятуй!!

Ще сумнів, і сліпота, і безнадія?
А може лінь, чи страх, чи просто нехіть до життя?
Та раптом дощ, спасительна надія,
Я бачу світло в темряві – дорогу вороття!

Крізь морок йду, збиваю ноги об каміння,
Ловлю той промінь, що сіяє в далині,
Там є мій Бог, нема там смерті й тління,
Я буду вічно жити, а Він житиме в мені!
***
Сльоза
Сльоза упала і обпекла мені долоню,
Та не моя вона – Його сльоза.
Це плаче Бог, а я стою як у якімсь полоні,
Невже моя душа до цього привела?

Кажу, що біль стискає мені груди?
А біль Його душі чи помічаю я?
Добра в мені багато! А може це облуда?
А може все ж таки у мені більше зла?

З чим я у вічність піду, що Йому скажу я?
Не вспіла, не навчилась, не змоглоа?
Я плачу і дивлюсь Йому на груди.
І вже моя сльоза мені долоню обпекла.

І рана та болить, пече, пульсує –
Здається що нема цьому кінця.
Той древній гріх в мені живе, воює,
І тінь вини не сходить із лиця.

Та подивлюся я Йому у вічі,
Впаду до ніг тому, кому я болю завдала,
І дасть нове життя мені Він серед ночі,
Як воскресив колись триденного мерця.

Під музику безсмертної душі
Чи може вись небесна заспівати у душі?
Чи можуть розпускатись в ній лілеї?
Чи можуть у пустелі злинути дощі,
Після страждань і безнадії?

Чи може ангел доторкнутися крилом?
Чи може колискову заспівати ніжність?
Чи може Бог всміхнутися мені,
Й забути в мить про мою грішність?

Так – може, що не підвладне є Йому!?
Любові море Він дарує без упину.
Всміхнусь у відповідь хоч раз Йому,
І Він пригорне душу як дитину.

Дивлюсь на квітку, що розпускається у ранці,
Я чую птаха, що співає в вишині,
Так любить Бог мене й запрошує до танцю,
Під музику безсмертної душі.

***
28.02.2016
Тебе мені замало!
Запах пустки вітер роздуває у душі,
Гнилі, тління, болю і страшної туги.
Чи забула ти, душе, ті квіти польові,
Що тобі я дарував із ранньою зорею?

Бавились в саду краплинами роси,
Я тебе поїв своєю кров’ю,
То чому тепер в обійми марноти,
Ти ідеш як в омут з головою?

Ти прокинулась? Кричиш – тебе міні замало!
Рветься стогін із грудей неначе звіра рев!?
Подивись на мене, я є тут – з тобою!
Сядь, душе, спочинь під кроною дерев.

Прийде час – за день, за рік, за місяць,
Біль той зникне наче вітерець легкий.
Я тебе візьму, і понесу з собою,
Там будеш ти і я, і квіти польові.
25.02.2016
***
Храм душі
Бич до гори взлетів і голос сильний загримів.
Геть! – крикнув, і перстом вказав на двері.
Душа моя завмерла в мить, зло навкруги іще шипить,
І горде у своїй поставі.

Бич вдруге вдарив шум і крик, хаос і світ увесь здригнувся!
Закрила очі я на мить і впала. Чи я буду жить?!
Чи аж тепер душа чистіша стала?

І втретє бич, і знову крик, мій Боже, чи це справді Ти?
І враз все стихло наче і не було.
Сліпа душа – в коханні до гріха, сліпу самотність відшукала.

Там десь далеко в далині, на недосяжній висоті.
Там плаче Бог мій сильний і величний.
Піду до Нього, прихилюсь, сльозами вмиюсь і нап’юсь –
Бо тільки Він життя є вічне!

 

 



Залишити відповідь