У коридорі луною цокотіли чиїсь підбори. За вікном збиралось на весну: вітер стукотів об шибку, проміння весняного сонця намаголись пробитись крізь матове шкло. Над ліжком якийсь апарат ритмічнии сигналами лічив хвилини людського життя. Із перевернутоі плящини розчин глюкози краплинами котився уздовж прозороі пластиковоі трубки прямо у вену. Палата пропахла ліками. Панувала мовчанка – густа мовчанка, пронизувана сигналами медичної техніки. Майже посередині просторої палати на лікарняному ліжку лежало обвите численними провідками та трубочками зморене та висушене тіло. Катетри безжалісно увіп’ялися в обидві руки, дві трубки вдиралися у ніздрі, доносячи кисень у глибини легень, одну з яких пошкоджено двома крихітними уламками розірваної міни. Інша, товстіша трубка, розтинала основи тепер довгоі схудлоі шиі та вривалася у саму трахею. Апарат на стіні вимальовував ритми серцебиття – слабкі, рівномірні електронні порухи графічно зображали сигнали надії. Ніби прозора, біла шкіра з вогнепальними отворами обвивала здеформовані обриси людського буття – нерухомого, зблідлого, висушеного болем. Очі були широко розплющені і виразно кричали, вигукували до всіх, хто підходив до ліжка, про те, чого тепер словами він не міг переповісти… А в душі накопичилось чимало ніколи невисказаного: жорстокий жах тієі ночі, тріскотня вогнепальноі зброі та розриви мін, адреналіновий інфлакс під стогін важко пораненого друга Колі, гуркіт бойовоі техніки та разюче світло залпів, що пролітали просто над головою і з скаженими ревом розривалися десь зовсім поруч. До сьогоднішнього дня Неозвучений біль болів у погляді – грізному та, водночас, дуже смиренному. На лівій руці бракувало м’яза, якого уламком міни жорстоко відгризло та виплюнуло на чорнозем. Частину правої ноги теж відірвало іще там, на полі. Не звик бачити надламаноі кістки, що виглядала із пошматованого та обпеченого тіла. А біль допікав!.. О, як же ж доводилось боротися із фантомним болем! Як безжалісно біль, якого немає, врізався у сам мозок та обпікав ту частину ноги, яка залишилася лежати там, на полі! Болить… Як фантомна пам’ять самого народу… пошматованого, розтерзаного, обезкровленого, позбавленого стількох життів своїх синів і доньок…
З хреста Його тіло знімали дуже обережно: воно виглядало слабким і розхитаним, нестійким, занадто гнучким, майже не-тілом. Подекуди кров засохла у глибоких ранах-борознах, виритих під час бичування. Кровотеча відновлялась у дірах від цвяхів. Терня глибоко увіп’ялося в голову, не піддаючись на спроби зняти вінець. Такий живий іще учора, такий повний світла і надіі – такий розп’ятий сьогодні… І у муках своїх і скорботі такий справжній! Любов, коли справжня, віддає усе і не шукає свого… Геть усе… І розбитим, пронизаним, пошматованим тілом Любов із серця Бога промовляє з висоти хреста у світ людини. Говорить по-справжньому…
Тіло – двері людини у світ людей. Ним можна вийти із глибин власної душі у напрямку іншого, через нього строката суспільна дійсність пробирається до глибин нашого особистого буття. Тіло дозволяє бути присутнім та відкривати себе на присутність іншого, робить справжнім. Тілом нас болить, тілом торкаємось людського досвіду щастя. У людському тілі і через нього Бог любить… по-справжньому…
Протягом останнього року я бачив чимало тіл – учора сильних і струнких, сьогодні – розбитих, розтерзаних, із наскрізними ранами, з уламками кісток, що виглядають із пошматованих м’язів, з розтрощеними черепами, з вибитими очима, закованими у складні металеві конструкціі, прикутих до лікарняного ліжка, на милицях і без кінцівок… У розп’ятому тілі Ісуса Бог довершує таінство відкуплення людства. У розбитих, пошматованих, розтрощених тілах нашиш захисників сьогодні здійснюється таінство відкуплення нашого народу. Нас болить іхніми ранами, але саме їхніми пораненими тілами – отих простих і звичайних чоловіків і жінок, що стоять сьогодні на захисті миру та нашої свободи, власними тілами утримуючи оборону – ми вчимось і навчаємо світ любити по-справжньому!!!…
о. Андрій Зелінський ТІ
