Свідки надії

svidky1

ВИКЛИКИ ТА ЗАПРОШЕННЯ ЧЕРНЕЦТВУ У КОНТЕКСТІ СЬОГОДНІШНЬОЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ.

Наш Господь, здійснюючи дивне таїнство спасіння людини, не цурається конкретності людського буття, не нехтує обмеженнями людської природи, з любов’ю входить у реальність простору та часу; «існуючи в божій природі,.. применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Фил 2, 7), став плоттю людської історії та зробив її своєю власною; «перед віками сущий Бог» (Анафора святого Василія Великого) з’явився у конкретності історичного моменту; «коли настала повнота часів,.. народився від жінки, народився під законом» (Гал 4, 4), у конкретному місці та у конкретній культурі, не нехтуючи нічим людським, аби остаточно переобразити нашу конкретну людяність недосяжною глибиною своєї люблячої премудрості. Людське життя вписане у конкретність простору та часу. Покликані до життя, ми з вами запрошені освячувати той простір і той час, у який Божа премудрість запросила нас здійснювати таїнство нашого особистого спасіння, а в ньому втілювати й універсальне таїнство спасіння усього людства. Від самих початків своєї історії Церква розуміла, що, словами Тертуліана, caro cardo salutis est (спасіння здійснюється в тілі).
Отож, як не існує у нашому світі абстрактного людського життя, позбавленого просторових і часових координат, так не існує й абстрактного покликання. Кожне наше чернече покликання, з універсальними ціннісними орієнтирами Євангельських рад, здійснюється у плоті людської історії, у конкретності культурного простору і з відповідними його часу викликами. Саме у мережеві конкретних подій та в конкретності людських доль, ми з вами покликані бути «світлом світу» та «сіллю землі» (Мт 5, 13-14). Не творячи паралельних дійсностей і зон духовного комфорту, не ізолюючи себе від «радості та надії, смутку та журби сучасних людей» (GS 1), ми з вами покликані стати живим втіленням Христового Євангелія на вулицях наших міст, у серці та в свідомості нашого народу з конкретними історичними викликами його сьогодення. Господь покликав нас – саме нас! – до здійснення нашої особистої місії у контексті місії нашого чернечого інституту саме в цей час і саме на цьому місці: «Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (2Кор 6, 2).
У Євангелії Господь докоряє фарисеям та садукеям за їхню нездатність «розпізнавати знаки часу» (Мт 16, 3), а, отже, відчитувати Божу присутність у конкретності історичного моменту, за їхню неспроможність духовного аналізу та інтерпретації дійсності, через яку Творець об’являє «тайну своєї волі» (Еф 1, 9). У багатовіковій історії ізраїльського народу функцію духовної інтерпретації суспільної дійсності виконували покликані Богом пророки. Вони чули більше, аніж доступне людському вуху, і бачили значно глибше, аніж сягає людський погляд. Аналізуючи суспільно-політичні реалії свого часу, пророки вичитували із конкретної події глибокий духовний зміст, стаючи, таким чином, свідками Божої присутності у житті свого народу. Краще являти віруючим небесні блага уже наявні у світі й таким чином ставати свідками вічного життя, відповідно до Догматичної конституції про Церкву ІІ Ватиканського собору, є невід’ємною складовою місії та ідентичності чернечих інститутів (LG 45). А, отже, пророча функція духовного читання історичної дійсності стає також і складовою нашого чернечого покликання. Саме тому запитання, яке кількаразово лунає із Господніх уст до пророка Єзекиїла, коли Господь показує йому усі негаразди тогочасного ізраїльського суспільства, може мати сьогодні особливе значення й для кожного з нас зокрема у процесі нашого особистого духовного розпізнавання: «Чи бачиш, сину чоловічий?» (Єз 8, 6. 12. 15). Гадаю, що кожному із нас тут присутніх слід сьогодні поставити собі це запитання: «Що саме бачу я?» Пильно вдивляючись у сучасний стан українського суспільства, можна зауважити чималу кількість викликів миру та справедливості, гідності людської особи та гідному розвиткові цілого народу.
Я особисто бачу сьогодні на моїй українській землі глибокі рани від пострілів гармат та розривів мін і снарядів; бачу, як безжалісно роздирають її колони бронетехніки країни-агресора, як плюндрують її сліди майже восьми тисяч російських солдат. Бачу брутальне порушення засадничих принципів та основних норм міжнародного права, зовнішню агресію, що розгортається на економічному, інформаційному та воєнному фронтах, де мій народ сьогодні намагається мужньо тримати оборону. За даними ООН станом на початок лютого 2015 р. кількість загиблих на Донбасі перевищила 5300 осіб, серед яких понад 60 дітей, а кількість поранених сягнула 12 235 чоловік. Бачу як «автобусні зупинки та громадський транспорт, ринки, школи та дитячі садки, лікарні та житлові квартали стали полями бою» (Доповідь Верховного комісара ООН із прав людини Зейд Раад аль-Хусейна, 3 лютого, 2015 р.).
Бачу бездонну порожнечу в погляді матері, яка ось уже протягом місяців не хоче повірити у те, що її сина Ігоря немає у живих – намагається переконати цілий світ, що у нього просто дуже особливе й важливе бойове завдання, і він обов’язково повернеться… Бачу сльози молодої дружини із двома майже дворічними близнятами, які невтішно сумують за батьком, що склав своє молоде життя за Вітчизну, чекають і годі їм збагнути, що побачити його у рідній домівці уже не доведеться. Колись, коли підростуть, підуть у школу, мати обов’язково розповість їм історію про подвиг молодого офіцера ЗСУ, який загинув при виконанні свого обов’язку як герой… також і за них. Бачу ріки похоронних процесій із домовинами близька 1800 українських військовослужбовців, що протягом ось уже майже року невпинно пропливають вулицями міст і сіл моєї Батьківщини. Бачу й тих, яких уже ніхто не бачить, бо, склавши життя як цілопальну жертву за майбутнє свого народу, пішли у безвість, невідомі солдати ХХІ століття… Бачу тих, які повільними кроками намагаються повернутися до життя, ведучи невпинну боротьбу із фізичними та психічними наслідками участі в бойових діях. Бачу розбиті сім’ї, що втратили годувальників, поламані долі, розтрощені мрії та плани на майбутнє. Бачу вереї людей, що змушені залишити рідні домівки – усе, над чим трудилися протягом років, – і, позбавлені відчуття безпеки та певності, вирушити з родинами у пошуках більш спокійного притулку. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на 10 лютого 2015 р., в Україні кількість вимушених переселенців з окупованих територій сягнула 1 007 900 чоловік.
«Чи бачиш, сину чоловічий?..»
Бачу. Бачу виснажених, розстріляних, пошматованих, поранених, невиспаних, наляканих і озлоблених, роздратованих і розчарованих, байдужих і дезорієнтованих, самотніх і голодних, без тепла і світла, без родинного затишку і впевненості у завтрашньому дні. Бачу, як військові дії на Донбасі, приводять до скорочення виробництва у країні, втрати робочих місць, спричиняють погіршення інвестиційного клімату й зростання бюджетних витрат на фінансування армії та відновлення знищеної інфраструктури. Бачу, як різко упав рівень життя населення в результаті політичної та соціально-економічної кризи. В Україні спостерігається прискорення падіння ВВП на 7-8 %; значне зростання тарифів на житлово-комунальні послуги; підвищення цін у сфері охорони здоров’я на 23,6%, вартості проїзду на транспорті на 35%, цін на продукти харчування на 19%. За таких умов, за даними Державної служби статистики України на грудень 2014 р., купівельна спроможність населення знизилась на 20%, а рівня бідності можуть сягнути 30% населення.
Девальвація національної валюти та високий рівень інфляції, що провокують різкий ріст цін на товари та послуги, як також і замороження росту мінімальної зарплатні та соціальних виплат, приводять до погіршення рівня життя населення, до зубожіння пересічного українця. Не сприяє покращенню економічних показників і відсутність ефективних реформ у судовій системі, у сфері боротьби з корупцією, адміністративної та інформаційної політики, попри перезавантаження політичної системи країни після Революції гідності. Зростає рівень злочинності. Українці стають біднішими, а довіра до влади вичерпується.
«Чи бачиш, сину чоловічий?..»
Бачу. Бачу, як виснажений народ поволі втрачає сили для збереження ідейної єдності, як, за умов зовнішнього інформаційного втручання, ідея загального, спільного блага розкладається, фрагментується до часткових регіональних чи групових інтересів. Бачу, як в окремих регіонах країни майже 50% військовозобов’язаних, за інформацією Головного управління оборонного та мобілізаційного планування Генштабу Збройних Сил України, уникають мобілізації, виїжджаючи за кордон: із Закарпаття у Румунію та Словаччину, із Прикарпаття – автобусами до Російської Федерації. Бачу, як страх і непевність сіє сумнів та спонукає до недовіри й відчаю. Внутрішня втома приводить до усе частіших розбіжностей у лавах волонтерів, до перемоги власних амбіцій над турботою про спільне добро. Бачу, як страждають добрі люди, від власного безсилля перед торжеством зла, перед, здається, безвихідністю ситуації; як деколи втікають у «внутрішню еміграцію», обезсилені власним безсиллям. Бачу, як важко добрій і розумній людині вистояти перед таким жорстоким і цинічним спотворенням правди у пропагандистській війні російських медіа. Відчуття справедливості заставляє душу страждати від конвульсій, спричинених безглуздими ідеологічними нісенітницями, що змусили громадян моєї країни проливати братню кров чужою зброєю.
Бачу, як ворог невтомно трудиться, аби моєму народові у цей важкий час забракло єдності умів і сердець. Найважливішою функцією політичної влади у державі є забезпечення єдності суспільства. Політична, ідеологічна та соціально-економічна криза в Україні привела сьогодні до найнебезпечнішої для української державності кризи – радикальної недовіри до інститутів політичної влади як таких. Боротьба, як дехто висловлюється, «за Україну, а не за державу» може привести до остаточної дезінтеграції та розпорошення суспільства. Дух народу, аби не загубитися у нетрях історії, потребує реального та конкретного втілення у державних інститутах. Недовіра приводить до байдужості та жорстокого відчаю, замість діяльної відповідальності за реформування інститутів влади з метою їх відповідності інтересам народу.
«Чи бачиш, сину чоловічий?..»
Бачу. Сьогодні ми усі бачимо жорстоку агресію країни сусіда, страждання та смерть тисяч невинних людей; бачимо бідність, спричинену економічними негараздами, та розгубленість і дезорієнтацію, посіяні інформаційно-пропагандистськими заходами ворога, що приводять до відчуття особистої безпорадності перед лицем загрози та до внутрішнього спустошення й виснаження, до недовіри та браку єдності. Пильно вдивляючись у стан українського суспільства та аналізуючи виклики його сьогодення, хочеться промовити спільно з пророком Єремією: «Очікуємо ми миру, та добра немає; очікуємо ми порятунку, аж ось тривога» (Єр 14, 19). Бачу, і “око моє печалить мою душу» (Плач Єремії 3, 51). Але погляд віри сягає значно глибше.
У щирій і дуже відвертій молитві автор 11-го псалма звертається до Бога із надзвичайно непростим запитанням: «Коли руйнуються основи, що має праведник робити?» (Пс 11, 6). Сьогодні його слова, можливо, як ніколи актуальні для чернечої спільноти нашої Церкви. Протягом останніх тижнів мені особисто неодноразово доводилось ставати свідком глибоких внутрішніх борінь, справжніх духовних баталій дуже добрих і мудрих людей, які знаходяться на межі виснаження свого психологічного ресурсу, побиваючись про долю рідного народу та не маючи конкретних відповідей на запитання, що сьогодні турбують у нашому суспільстві кожного. Що робити, коли зникають усі звичні для людини ціннісні координати, руйнуються інститути, що здавались непохитними, у жорстокості подій зникає будь-який зміст? Що робити праведникові, коли відверта брехня затьмарює світло істини і зло здається нездоланним, а в серці і довкола стає темно й моторошно? Відповідь, яку автор вище згаданого псалма знаходить для себе, можна звести до дуже простого висновку: коли руйнуються основи, праведникові слід залишатися праведником, людиною, яка служить правді та живе справедливістю: «Господь бо – справедливий, любить правду» (Пс 11, 7).
У Догматичній конституції «Про Церкву» ІІ Ватиканського собору підкреслюється одна надзвичайно важлива риса богопосвяченого життя, богословське обгрунтування самої суті нашої місії, невід’ємної від нашої чернечої ідентичності. Документ каже, що «визнавання євангельських рад являється немов знаком» і «звіщає майбутнє воскресіння та славу небесного Царства» (LG 44). Таким чином чернече життя по своїй суті є таїнством, видимим історичним втіленням універсальних ціннісних євангельських орієнтирів убогості, чистоти та послуху, у конкретності історичної, соціо-культурної дійсності, що являє у певному суспільному контексті, у «тут і тепер» нашої історії, метаісторичну істину та красу Царства Божої любові. А Царство Боже, каже апостол Павло, це – «праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим 14, 17). У такому контексті, богопосвячена особа покликана бути навіть сьогодні, у буремний період історії нашого народу, перед, здавалося б, нездоланними викликами часу, живим свідком того, що «утиск виробляє терпеливість, терпеливість – досвід, а досвід надію» (Рим 5, 3-4). Сьогодні, як ніколи, ми з вами покликані стати свідками надії – міцної та глибокої віри у нездоланну силу любові. «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим 5, 5). Наша надія – це не продукт інтелектуальних потуг людини, не психологічно-ідеологічний конструкт, а жива довіра до Божого милосердя. Нашою надією ми стаємо живими свідками Божої милосердної турботи про людину.
У моторошні часи, коли страх і хаос довкола нас можуть затьмарити спокій у нашому серці, притупити гостроту та витонченість багатої палітри людських почуттів, коли смуток і розпач можуть спотворити наше сприйняття дійсності та позбавити нас можливості належним чином оцінювати ситуацію й ефективно відповідати на усі її виклики, тільки світло надії здатне розсіяти непроглядну, здавалося б, темряву людського відчаю. Богопосвячене життя по своїй суті – життя надією, довірою до Того, хто запросив нас до духовної мандрівки, до пригоди, здатної змінити світ. Ми не бачимо, ми ніби пересуваємося в темряві невідання, але керуючись світлом надії. “Надією бо ми спаслися. Надія ж, – каже апостол, – коли бачить, не є надією, бо хто що бачить, чому б того й надіявся? А коли надіємося на те, чого не бачимо, то очікуємо з терпеливістю” (Рим 8, 24).
Можливо, зараз нам справді дуже важко побачити, куди саме веде шлях, яким сьогодні прямуємо з нашим народом і його Церквою, однак саме надія здатна створити для нас обрії обіцяної землі, накреслити контури нового Єрусалиму. Надія дозволяє нам жити й боротися за перемогу добра, пам’ятаючи, що ми не одні, що з нами Бог, коли ми з Богом, а значить, коли любимо по-справжньому – щиро і щедро, і до кінця вірно. Коли не намагаємось помістити цілий всесвіт в обмежені рамки власного розуміння, але тримаємо двері нашого серця навстіж відкритими, аби почути голос, досі нечуваний, мову, досі незрозумілу. Коли рушаться основи, ми з вами покликані залишатися свідками надії – вірними слугами правди та щедрими захисниками справедливості. Ми не маємо права піддатися спокусі розглядати чисто людські середники, матеріальні ресурси та силу, як єдино достатні для розв’язання сьогоднішньої кризи та подолання її наслідків, бо, як каже псалмопівець: «Марна надія конем перемогти, він не врятує великою силою своєю. Очі Господа на тих, що його бояться, що надіются на його ласку» (Пс 33, 17-18) і «Я не надіявся на лука мого, і не спас мене меч мій; але Ти врятував нас від наших ворогів…» (Пс 44, 7). Поглядом віри ми покликані сягати аж до глибин зраненого гріхом людського серця. «Нам бо треба боротися не проти тіла і крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф 6, 12).
У світлі надії ми бачимо, як виклики, які стоять перед нами, перетворюються на запрошення зцілити нашу зранену стражданням дійсність, бути вірними свідками Божої присутності з його народом – а значить, як сам Господь, «любити правду, жити справедливістю» (Пс 11). У контексті пропагандистського насилля над самою правдою, ми покликані бути її вірними і безкомпромісними захисниками, повторюючи разом із пророком Ісаєю: «Горе тим, що зло добром звуть, а добро – злом» (Іс 5, 20). Істина не клепається в ідеологічних кузнях, навіть коли ковалі називають себе духовними наставниками. Її невпинно шукає та знаходить лише справді смиренне серце, яке хоче слухати, аби збагнути, а не галасувати та вигукувати, аби не почути. Правда визволяє (Ів 8, 32). Коли релігія перестає дбати про істину та свободу людського серця, обслуговуючи натомість інтереси влади та бізнесу, перетворюється на ідеологію, а ідеології властиво позбавляти людину свободи, використовуючи її у своїх темних цілях. «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, натягнувши броню віри та любові й шолом надії» (1Сол 5, 8).
Бути свідком надії – значить також жити справедливістю, а, отже, втілювати милосердя Творця по відношенню до слабких і убогих, до тих, хто потребує захисту. Сьогодні у нашому суспільстві різко зросла кількість тих яким необхідна наша підтримка: самотні батьки, вдови та сироти, покалічені та дезорієнтовані, позбавлені притулку та власної гідності. У темряві жорстокого страху та байдужості, ми з вами покликані стати втіленням невпинного моління за наших братів і сестер, милосердної долоні Творця, простягнутої до убогих, слабких, поранених і скривджених. Жити справедливістю також означає бути вільним від компромісів із власним сумлінням перед обличчям сильних світу цього.
Коли довкола розгулює насилля, коли людське безумство, здається, бере гору над мудрістю, а в результаті ллється кров, ми покликані дивитися глибше. Сьогодні, як ніколи, ми з вами покликані дивитись крізь жорстокість людського серця у напрямку божественного в людині, уникаючи страху, що заражає нас ненавистю, нездатною дарувати життя. В одному із своїх листів французька філософ і містик Сімона Вейль писала: «Якщо у тій темряві, у якій не існує нічого, що можна було б любити, душа перестає любити, відсутність Бога стає остаточною». Ми з вами покликані бути таїнством Його постійної та люблячої присутності у конкретній дійсності людської історії. Сьогодні – важливий для нас час. Сьогодні – наш час, час бути свідками надії – живої і діяльної віри у нездоланну силу любові. Сьогодні ми схожі до перших учнів Христа, що стояли у смутку й тривозі перед важким каменем витесаного у скелі гробу, перед власним відчаєм та внутрішнім спустошенням, перед простором смерті, який Божа любов перетворила на простір життя та надії для усіх часів та усіх народів.

Сьогодні я бачу обличчя мого народу, до якого Господь покликав мене, як і усіх тут присутніх, звіщати Добру Новину. Воно втомлене, виснажене, але із поглядом, зверненим у напрямку майбутнього. Я бачу обличчя чоловіків і жінок, які сьогодні на передовій, часто позбавлені найсуттєвішого, ціною власного життя захищають наше спільне майбутнє; я бачу невиспані обличчя волонтерів, які ризикуючи усім, щедро і невтомно трудяться на усіх можливих фронтах нашого сьогодення; я бачу безстрашні обличчя медиків, що беззастережно кидаються у полум’я війни, аби врятувати людське життя; я бачу обличчя священиків Христових, готових, озброївшись Словом Божим, вірно йти туди, куди, здавалося б, й саме зло боїться ступити. Для мене Україна має очі. І сьогодні вони заплакані. Для мене її народ має серце. І у ньому сьогодні є особливе місце – для мене, для тебе, брате, для тебе, сестро, – сьогодні у серці нашого народу для нас є особливе місце. І хоча зараз воно нагадує пустелю, «лютими звірами зорану», вимір болю та страждання, смутку та беззмістовності, ми з вами запрошені в силу нашого покликання, пліч-о-пліч, разом із цілим народом, Божою благодаттю керовані, невтомно перетворювати її у «землю молоком і медом текучу», у простір надії. «Сміливо! І нехай ваше серце буде відважне, ви всі, що надієтеся на Господа!» (Пс 31, 25).
«І вивів мене Господь у дусі й поставив мене серед долини; долина ж та була повна костей… і всі вони були пресухі. І промовив до мене: «Сину чоловічий! Чи оживуть ці кості?.. Оті кості – це все дім Ізраіля. Вони кажуть: Кості наші висхли, надія наша пропала, прийшов кінець нам! Тому пророкуй і скажи їм: Так говорить Господь Бог: Ось я відчиню гроби ваші і виведу вас, мій народе, з гробів ваших… і дам вам мій дух, і ви знову оживете, і я розміщу вас на землі вашій і зрозумієте, що я – Господь…» (Єз 37, 1-4. 11-14). «Того дня скажуть: Ось він, наш Бог! На нього ми надіялися, і він нас спас» (Іс 25, 9).



Залишити відповідь