Мій дірявий Вифлеєм

bteh

Мій Вифлеєм цьогоріч увесь пронизаний дірами, цілісінький його просторочас прошитий наскрізними дірами автоматних і кулеметних черг, уламків мін і гранат, Градів. Куди не глянь – усюди діри: фасади будинків, паркани, огорожі, вікна й дахівки, дерева й автомобілі пронизані дірами. Цьогоріч мій Вифлеєм із дірявого світу, розташованого десь на межі людського глузду та людського безумства, на сотильній грані поміж дійсним і уявним, засіяній незібраними соняхами минулорічного посіву… Сьогодні у Пісках під Донецьком – жодного натяку на безпеку, жодного сховку від жорстокоі продірявленості. Куди не ступи ногою -усюди продірявлена спотвореність розстріляноі дійсності: простір сконденсованоі деструкціі, час смисловоі дисперсіі. Дірявий світ виглядає таким безглуздим!..

У моєму Вифлеємі люди мешкають у темних підземеллях. Темрява усюди. Дерев’яні двері у підвальне приміщення із слідами обстрілів. За ними – темрява. Перед наступними дверима – покривало, аби захистити від вітру та холоду. За дверима – наступна темрява. Потім – знову пара покривал. Далі – знову темрява. Тут світло не мешкає, тут мешкають моі люди: Ворон, Панда і Захар, Апостол і Таксист, Бронік, Студент і Граф, Монах, Бджоляр і Жук, Брюнет і Велетень, мебляр і актор із Києва, юрист із Дзерджинська, айтішник із Ковеля, студент із Макіівки, залізничник із Львова – чоловіки з простреленоі темряви. Вони переховуються тут у перерві поміж бойовими чергуваннями від обстрілів та людського безумства, що нишпорить вуличками розстріляного селища. У них місія – не дозволити здоровому глузду та самому життю вислизнути крізь отвори, прострелені у тілі дійсності.

Моїм людям у підземеллях буває самотньо… і холодно. Десь далеко іх люблять і чекають, а тут ім не лише холодно, але й самотньо. Коли виходить із ладу генератор, запалюють свічку; коли стає самотньо, запалюють теплі спогади. Принаймні ті з них, у кого вони уже є… Здається, ніби життя переховується тут у тінях погаслих світанків, розвіяних зимовими вітрами просто людських мрій, розстріляних сподівань. А темрява деколи настільки густа, що іі хочеться змити під душем. Та у моєму Вифлеємі вода існує лише у колодязях у напівкрижаному стані. Такою холодною водою такої холодної темряви не змиєш…

У моєму Вифлеємі, усупереч Арістотелеві, тиша й шум живуть одночасно і у тій самій локаціі. Не чути дитячого сміху, батьківських настанов, пісень, гулу транспорту, шепоту сусідських пліток, воркотіння закоханих сердець. Життя тут зійщло у підземелля. А от шум у моєму Вифлеємі дуже шумний. Шум тут жорстокий, звучить на ураження, дірявить простір, ранить час і людські долі. Цей шум уміє пропалювати біло-білий сніг багряними краплями крові. Він гуде, свистить, тріскотить, гримить… і завжди боляче. Постріли лунають, коли прокидаюсь і коли засинаю, зблизька і здалеку, від своїх і від чужих. Це – продірявлений шумом пострілів Вифлеєм…

Простір і час тут видозмінюються. Сусідній будинок стає наступною бойовою позицією і дійти до нього без відповідних попереджень і озброєного супроводу не завжди можливо. Кожен крок у моєму Вифлеємі – процес розпізнавання та ретельного аналізу: оглядаєшся, розмірковуєш, приймаєш рішення. Бо ж свистить. І деколи зовсім поруч. Віслюком тут не проідеш. Доводиться пробиратися вздовж розторощених парканів, деколи – напівприсідки перебігаючи з дистанцією у вісім метрів один від одного, уникаючи знерухомлюючого погляду чиєгось прицілу. Слід дивитися під ноги та не забувати про розтяжки, по бокам – та не забувати про снайперів, не стояти на дорозі, аби вітер не задув у плечі дурну кулю.

Як і у всякому Вифлеємі, у моєму місцева фауна шукає людськоі дружби. Природа, сконфужена жорстокістю та насиллям, холодом і голодом, тягнеться до людини, шукаючи захисту, тепла, людяності. Перелякані та покинуті звірята горнуться одне до одного та гуртуються навколо своїх камуфльованих друзів. На кожній бойовій позиції – свої ясла.

У мого Вифлеєму, як і годиться, є своя таємниця, прихована від очей сильних і могутніх, незбагненна мудрим та розумним цього світу, своя дуже людська мрія. Сергій мріє після війни добудувати будинок. Паша-кіборг думає про водійські права для сина. Андрій планує одружитися. Толя сподівається, що зможе повернутися на своє робоче місце. Так, у продірявленій дійсності мого Вифлеєму, у його темних підземеллях і на його спустошених вуличках, окрім холоду та самотньоі порожнечі, мешкає вона – надія. Іі лише можна помітити, уважно вдивляючись крізь прострелені діри у напрямку неба. Надія на те, що колись таки зійдуть сніги та скреснуть усі можливі криги і повернеться весна; що цей потворний сюрреалізм доживе до свого фінального акорду, відбринить остання нота, упаде, не досягнувши своєі цілі, остання куля, у світлі нового світанку назавжди згаснуть сутінки людського безумства і усі мешканці цієї історично-апокаліптичноі драми – моі люди – зможуть повернутися домів під щирі аплодисменти усенародної вдячності… Живими!!!

Бог прийшов у зранений злом світ, аби зцілити діри людського серця, зігріти його своєю любов’ю, осяяти світлом надії. Прийшов малим і слабким, убогим і безпритульним. Але прийшов! І прийшов назавжди! У цьому суть кожного Вифлеєму – З нами Бог! Надія – це завжди виклик, а кожен виклик вимагає відважного серця, аби віра стала дійсністю. Надія потребує відважного серця, аби стати любов’ю, здатною на перемогу… Навіть у розстріляній дійсності може замешкати надія. Крізь діри, навіть від куль, завжди можна побачити небо. Залежить лише у якому напрямку дивитися…
З Різдвом Христовим вас, мої люди!!!

zel_circle

о. Андрій Зелінський ТІ
військовий капелан

джерело



Залишити відповідь