Дзюдо за брамою монастиря

Спортсмен і правозахисник о. Віталій Осмоловський про те, чому став єзуїтом

В о. Віталієві Осмоловському легко впізнати спортсмена. Хоча якісь ледь вловні нюанси видають у ньому монаха. Це відчуття важко пояснити. Зазвичай осіб, які тривалий час живуть за брамою монастиря, нескладно виявити. Втишення, молитва, чернечий спосіб життя накладають свій відбиток на людину. А в о. Віталієві гармонійно поєдналось і те, і те. До того ж, отець має чорний пояс із дзюдо, перемагав у різноманітних міжнародних спортивних поєдинках, а також цікавиться правами жінок. Словосполучення “єзуїт-фемініст” звучить ніби абсурдно. Втім о. Віталій розвіює усі можливі стереотипи і своїм щоденним життям доводить, що сучасна людина з університетською освітою, компетентністю у сфері захисту прав людини може легко знайти себе в монастирі. “Піти до монастиря – це не був стрес для мене. Бо якщо я відчуваю, що Бог зі мною і навіть якщо всі проти мене, то я не маю підстав для стресу”. В ексклюзивному інтерв’ю “Духовній величі Львова” о. Віталій Осмоловський також розповів про своє служіння в Африці та кілька життєвих подій, які надихнули радикально змінити життєвий вектор та беззастережно піти за Христом.

Я ніколи не думав, що стану монахом чи священиком.

Моє дитинство та юність минули в Житомирі. Із раннього віку я займався дзюдо. Спорт для мене такий звичний, як дихання. Щодо релігійного життя, то бували такі випадки, коли ми з друзями втікали з Літургії. Ми недостатньо розуміли мову Богослужіння. Також я стикався з несправедливістю у церкві, і це мене відштовхувало. Священик не давав мені розгрішення, бо на той час я курив, але і він теж курив. Саме тому я більше бачив себе у світському просторі. Спершу закінчив юридичний факультет в Україні, а потім отримав стипендію від президента Польщі та вивчав міжнародні відносини у Варшаві. Працював у двох неурядових організаціях, які займалися національними меншинами. У той самий час, шукаючи інформацію про колишній єзуїтський монастир у Житомирі (ця локація цікавила мене суто з історичної точки зору), у Варшаві я познайомився з єзуїтами. Відтак пішов до бібліотеки почитати відповідну літературу. Так я відкрив для себе орден Єзуїтів.

“Коли я стрибнув з мосту в річку, то знепритомнів, а випірнув завдяки відчуттю, що мене тримає велика, але лагідна рука”

Попри те, що я був активним у церковному житті, їздив у різні паломництва, також любив світське життя – різні гулянки, розваги. Однак у моєму житті почали траплятися такі події, які спонукали мене задуматися над кардинальними змінами.

Наприклад, я стрибав з мосту в річку. Важливо було дуже якісно зробити цей стрибок та швидко випірнути, бо води було дуже мало. Спершу мені вдалося, а вдруге я вдарився об землю і знепритомнів. Зазвичай людина, яка в таких обставинах непритомніє, під водою і залишається, а тут мене немов щось піднесло – велика, але лагідна рука. Це була перша ситуація, наступні дві були схожими. Вони показували, що потрібно інакше ставитись до життя, задуматися. І я почав шукати не релігійності, бо вона знеохочувала. Мене цікавила духовність. Тобто те, як ти переживаєш Бога, як ти можеш із Ним говорити, товаришувати. Релігія – це зовнішність, норми, правила, те, що ми бачимо. А віра – це певне Одкровення, пошук, місток (можна вжити таку метафору).

В єзуїтів я відчув драйв до віри та духовності.

Якщо відчуття драйву немає, то важко навіть жити. І для мене було важливо відчувати драйв. У 25–26 років я відкривав для себе духовність єзуїтів і ніхто з мого оточення про це не знав. У 2006 році я вирішив вступити в орден, бо бачив ту духовність, відчував, що мені там добре, я щасливий у цьому, насолоджуюся цим. Це – внутрішня радість, яка з’явилась саме там. І цей стан радості досі зі мною. Це мене надихало, так я відкривав Божу присутність у своєму житті. На той час я не знав, що єзуїти є і в Україні. Живучи в Житомирі, будучи активним у церкві, я не знав про єзуїтів в Україні. З єзуїтами ми вирішили, що я приїжджатиму щомісяця на вихідні. Взимку 2007 року я поїхав до Новосибірська на підготовчий процес. Там прожив 7 місяців і потім мене прийняли в новіціат. Відтак скерували за кордон продовжувати формацію. Відтоді я 2 роки перебував у Польщі, 3 роки – в Італії, 1,5 року – в Україні, 3 роки – в Африці, 2 роки – в Америці.

Коли ми входимо в нову культуру, нове покликання, то все “своє” маємо залишити. Для цього потрібна відвага.

Пригадуючи життя в інших країнах, то скажу, що це дуже яскравий, корисний досвід, який залишається на все життя. В Африці спочатку я працював з дітьми вулиці, потім зі студентами-спортсменами. Тобто настільки, наскільки я міг. Цей досвід був також досвідом праці у школі з дітьми. Готував збірну команду до регіональних змагань, державних змагань.

У тих умовах насамперед я побачив дуже багато своїх обмежень, слабких сторін. Я зрозумів, наскільки маю проблеми, труднощі зі собою. Поставало питання гордині, тверезого бачення (адже буває, що приїжджаєш в іншу культуру зі своїм ”багажем”).

Проблема багатьох священиків і сестер у тому, що, перебуваючи в новій культурі, вони не бажають вивчати цієї культури, мови, не хочуть пізнати цих людей і їсти цю саму їжу. Питання мови – це принципове питання. Якщо ти як місіонер не вивчиш мови, то твоя праця не буде корисною. Ти можеш себе втішати, але лише лоскотатимеш свою гординю. Ти просто лінивий негідник, який не хоче залишити свого, очиститися від минулого. Бо коли ми входимо в нову культуру, нове покликання, – це місце є святим. І все те, з чим ми туди приходимо, мусимо залишити. Для цього треба мати відвагу. Так само як і в молитві. Як Мойсей приходив до Господа, він навіть взуття скидав. Тому що те місце було святим. Адже буває так, що, проповідуючи Благу Новину, можемо опинитися на боці не світла, а темряви. Якщо ти сліпий, то не можеш вести людей. Так само якщо ти знервований, злий, то не можеш сповідати людей. Тому що ти більше принесеш чогось поганого. Коли ти відчуваєш любов, милосердя, лагідність до людини, до суспільства, тоді йди і сповідай.

Спорт і молитва – подібні.

Дзюдо я навіть не вважаю своїм хобі. Просто ним займаюсь. Це як молитва. Молитва – це твоя інтегральна частина. І спорт так само частина мого життя, думки, бачення, дисципліни. У спорті, як і в музиці, має бути дисципліна в позитивному значенні цього слова. Так само в молитві є дисципліна. Щоб увійти в це, щоб це щось стало частиною твого життя. Для цього і потрібна дисципліна. Хоча наше суспільство часто болісно реагує на слово “дисципліна”. У дзюдо я маю чорний пояс, другий дан. І по можливості беру участь у змаганнях, зокрема міжнародних. Торік став чемпіоном штату Каліфорнія, віце-чемпіоном Америки, різних навчальних закладів. В Африці теж багато перемагав.

Насправді я знаю лише двох священиків, які в Україні професійно займаються спортом. І це класно, але це дуже мало. Є багато священиків, які грають у футбол чи шахи. Я це підтримую. Але якщо ми подивимося з перспективи Римо-Католицької Церкви, то ця практика недостатньо поширена. Коли священик бере участь, до прикладу, у марафонах, то це спонукає людей до здорового способу життя.

Для мене просто знаходити радість там, де я є.

Бо всюди присутній Бог. Для мене просто знаходити радість там, де я є. От, наприклад, нещодавно я вийшов із лікарні, де мені “зміцнювали серце”. Умови, в яких я був у ХХІ столітті, в європейській країні – це убозство. У відділенні навіть не було душу. І перебуваючи навіть в таких умовах, ти можеш знаходити Бога у спілкуванні з людьми, які є поруч. І це залежить від тебе. Важливо переходити свій рубікон, долати свої обмеження, навіть перебуваючи в таких обставинах. Зупинятися на негативі немає сенсу. Але навіть у поганих умовах ми можемо створювати мікроклімат свого перебування, але він має співпрацювати із тими, хто тебе оточує. Так ми створюємо загальний макроклімат, регіональний. І це єднає нас, а не розділяє. У цьому і є Божа присутність. Цей знак. Навіть просто питаючи у лікарів після ранкового обходу: “Як справи?”. Це запитання їх шокує. Ми можемо зупинитися на умовах, але це не сприяє єдності. Будучи навіть у несприятливих обставинах, ми не повинні втрачати своєї людяності. І тільки наша людяність нас єднає. Бо в людяності ми однакові, а в інших переконаннях ми є різні.

Чому єзуїта цікавлять права жінок.

В університеті Берклі (JST) я вивчав людську сексуальність. В УКУ (Український Католицький Університет) я мав багато лекцій щодо краси жінки. Також маю сертифікат із жіночих студій.. Ці студії приділяють увагу зокрема соціальній ролі жінки. Це важливо не тому, що йдеться про жінок, а тому, що йдеться про права людини, про несправедливість, про нерівність, корупцію, про багато речей. Ми знаємо, що Бог Отець не має статі. На мою думку, Бог Отець у Трійці також має вимір і материнства.. Оскільки є батьківство та материнство. І як говорить Папа Франциск, Церква насамперед має вимір жінки, вимір матері. Серед друзів Ісуса Христа також були жінки. Хоча Церква боїться жінок, бо жінка – непередбачувана. Для мене дуже важливі жіночність, вразливість і дух жінки у структурі, суспільстві, державі, а також у молитві. І в мене завжди виникає запитання, чому наші єпископи так бояться жінок, закриваються на роль жінки. В українському контексті роль жінки часто зводиться до того, що вона може тільки служити, прислуговувати і все. Як Марія служила. І це недопрацювання чоловіків. Чоловіки ж мають бути відважними, але вони часто втікають від жіночої теми.

Оксана Бабенко

Джерело: Духовна Велич Львова



Залишити відповідь